Записи автора Адміністратор

Мама послала Сергійка до сусідів позичити солі. Сергійко щось довго не повертався. Вже й борщ закипів, а його немає. Нарешті прийшов, приніс у баночці солі. Мама й питає: — Чого це ти так довго ходив? — А я снідав, — каже Сергійко. — Як — снідав? — дивується мати. — А вони запросили мене снідати… — А що ж ти їм відповів? — Нічого… Сів і поснідав. — Який же ти нечема, Сергійку! — розгнівалась мати. — Треба було сказати: дякую, я не голодний. — Але ж мені їсти дуже хотілося… Сказати — не голодний… — Це ж неправда. Хіба ж неправду можна говорити? — Правда буває гірша за неправду, — каже мати. А Сергійкові тепер думай: як же це так?

Хтось виніс із хати маленьке сіре кошенятко й пустив його на дорогу. Сидить кошеня та й нявчить. Бо хоче додому, до матусі. Проходять люди, дивляться на кошеня. Хто сумно хитає головою, хто сміється. Хто жаліє: бідне кошенятко, та й іде собі. Настав вечір. Зайшло сонце. Страшно стало кошеняткові. Притулилося воно до куща та й сидить — тремтить. Поверталась із школи маленька Наталочка. Чує — нявчить кошеня. Вона не сказала ні слова, а взяла кошеня й понесла додому. Пригорнулося кошенятко до дівчинки. Замуркотіло. Раде-радісіньке.

У хаті край села жили чоловік і жінка. Було в них двоє дітей — Мишко й Оля. Біля хати ріс високий гіллястий осокір. — Зробимо на осокорі гойдалку, — сказав раз Мишко. — Ой, добре буде гойдатися! — зраділа Оля. Поліз Мишко на осокір, прив’язав до гілки мотузку. Стали на гойдалку Мишко й Оля та й ну собі гойдатися. Гойдаються діти, й осокір гойдається. Гойдаються діти, а навколо них синичка літає та й співає, співає. Мишко й каже: — І синичці весело, що ми гойдаємось. Як вона радісно співає. Глянула Оля на стовбур осокора й побачила дупло, а в дуплі — гніздечко синиччине, а в гніздечку — пташенята маленькі. — Синичка не радіє, а плаче, — сказала Оля. — Чого ж їй плакати? — здивувався Мишко. — Подумай, чого, — відповіла Оля. Мишко зліз із гойдалки, став на землю, дивиться на синиччине гніздо й думає: «Чого синичка плаче?»

У маленькому містечку, де завжди пахло свіжою випічкою, жила дівчинка Марійка. Вона дуже любила солодощі, особливо цукерки. Але найбільше вона мріяла про чарівні цукерки, які могли виконувати бажання.Одного дня Марійка знайшла на ярмарку маленьку лавку, якої раніше не було. За прилавком стояла таємнича бабуся.— Підходь, дівчинко! У мене є особливі цукерки, — мовила вона та простягнула різнокольоровий пакетик.— Вони справді чарівні? — здивувалася Марійка.— Кожна цукерка виконає одне бажання, але будь уважною: бажання має бути добрим.Дівчинка була у захваті! Вона швидко повернулася додому, сіла на ліжко й дістала першу цукерку.— Хочу мати цілу кімнату цукерок! — вигукнула вона й з’їла одну.Раптом у кімнаті з’явилися гори шоколаду, карамелі та мармеладу. Марійка радісно кинулася їсти, але вже за годину її почав боліти живіт.— Ой, я стільки не з’їм… Треба інше бажання!Вона взяла другу цукерку. — Хочу, щоб усі робили тільки те, що я хочу!Але стало не так весело: мама не приготувала обід, друзі не гралися з нею, бо чекали наказів. Марійка зрозуміла, що це погане бажання.Залишилася остання цукерка. Марійка подумала й сказала:— Хочу зробити всіх щасливими!Раптом у містечку стало весело: діти отримали іграшки, бабусям принесли квіти, а в парку заграла музика.Марійка зрозуміла, що справжня магія — це не чарівні цукерки, а добрі вчинки, які роблять світ кращим. І з того дня вона завжди ділилася радістю з іншими.

Мати послала Олега і Романа до дідуся. Він у сусідньому селі живе. Зраділи хлопці: давно не були в дідуся. У нього в садку яблука смачні, ото вже поласуємо, думають. Принесли дідусеві нову вишиту сорочку, що мати передала. Подякував дідусь і каже:— Ідіть, діти, в садок, ласуйте яблуками.Побігли хлопці у садок, наїлися яблук. Дідусь поставив на столі тарілку меду. Взяли вони по ложці й не можуть більше. Зібралися хлопці додому. Дав дідусь баночку меду й каже:— Хай і мама покуштує.Пішли хлопці. Дорога далека. Захотілося їсти. Сіли під вербою, з’їли трохи меду. Та й знову йдуть.Захотілося їсти ще дужче. Ще сіли, наче й небагато з’їли, а меду лишилося тільки на денці. Ще раз сіли… Баночка стала порожня. Підійшли до хати, сіли під явором та й думають: «Що ж мама скаже?»Вийшла мама з хати, дивиться — хлопці плачуть:— Чого це ви плачете? — стривожилася мати.Розповіли сини, як мед поїли. Мама зраділа сміється. Хлопці дивуються, питають— Мамо, чого ви радієте?— Того, що ви плачете…

У маленькому містечку, загубленому серед зелених лісів, жила дівчина, на ім’я Софія. Вона була музиканткою, і її пісні завжди приносили людям радість. Але Софія мала одну проблему — її музика не приносила їй щастя. Вона відчувала порожнечу всередині, яку не могла заповнити ніщо, навіть найкраща мелодія.Одного дня, гуляючи лісом, Софія почула дивовижний звук — ніжне тихе тремтіння струни. Вона пішла на звук і знайшла старого чоловіка, що сидів під великим дубом, граючи на фортепіано.— Це ти створюєш таку мелодію? — запитала Софія.— Це не я, а любов, яка говорить через мене, — відповів старий. — Ти шукаєш мелодії, але ти не слухаєш своє серце.Софія сіла поруч і замовкла. Вона слухала, як музика ллється через пальці старого, і раптом усвідомила, що вона сама не відчуває зв’язку з серцем. Всі її пісні були лише відголоси того, що вона думала, що має почути, але не справжнім звучанням її душі.Старий чоловік закрив очі й промовив: — Щоб створити музику, потрібно відкрити серце, слухати, що воно каже, і подарувати цей звук світу.Софія почала грати, але цього разу вона не думала про ноти чи гармонії. Вона просто грала те, що відчувала. Її пальці танцювали по клавішах, а серце переповнювалося любов’ю до світу, до кожної ноти.Коли вона закінчила, вона відчула, як її душа наповнилася спокоєм і радістю. Мелодія була не тільки у музиці — вона була в кожному слові, кожному погляді, в кожному вчинку. І найголовніше — вона була в любові, яку Софія тепер могла подарувати всім.З того часу Софія грала не лише для слухачів, а й для себе, адже справжня любов і щастя народжуються, коли серце відкривається світу.Мораль: Любов — це не просто емоція, це музика, яку ми створюємо своїми вчинками, словами та серцем.

Колись давно в маленькому містечку, яке називалося Сердечне, жив мудрий і добрий святий Валентин. Він був улюбленцем усіх мешканців, адже мав здатність дарувати людям щастя та любов. Щоразу, коли хтось був сумний або самотній, святий Валентин приносив їм маленькі подарунки, щоб їх серце розцвіло від радості.Одного разу, коли наближався День Святого Валентина, святий Валентин вирішив зробити щось особливе для всіх дітей міста. Він розумів, що справжня любов не тільки між дорослими, але й у дружбі, турботі один про одного. Він вирішив, що цього року даруватиме дітям «чарівні серця».Усе місто знало, що на День Святого Валентина святого Валентина можна зустріти в парку, і кожен, хто був добрим і турботливим, міг отримати «чарівне серце». Це серце не було звичайним — воно світилися теплом і радості, і будь-хто, хто його тримав, відчував, як серце наповнюється любов’ю і добротою.Того дня всі діти Сердечного зібралися в парку. Валентин стояв посередині, і його очі сяяли від радості, бо він бачив, скільки тепла й любові вони носили в своїх серцях.— Кожен із вас має «чарівне серце» всередині, — сказав він. — Але це серце стає ще яскравішим, коли ви ділитеся ним з іншими. І тоді, святий Валентин почав роздавати маленькі серця дітям. Оля отримала серце, коли допомогла старенькій бабусі, Петрик — коли поділився своєю іграшкою з другом, а Ірина — коли підтримала сестричку в грубі хвилини.До кінця дня серце кожного з них світилося теплом і добром. І навіть ті, хто був трішки сумним, відчули, як світ навколо наповнюється теплом. Всі діти зрозуміли, що справжня любов — це не тільки слова, а й вчинки: турбота, доброта й увага до інших.І так, кожного року на День Святого Валентина місто Сердечне наповнювалося світлом і теплом, а святий Валентин продовжував нагадувати дітям, що любов у світі починається з їхніх сердець. Мораль: Справжня любов — це не просто слова, а вчинки, турбота про інших і доброта, якою можна поділитися з кожним.

Дідусь з онуком йшли великим лісом. Ледь помітна стежинка звивалась поміж високими деревами. Вечоріло. Подорожні втомилися. Дідусь уже збирався заночувати десь під кущем, аж тут хлопчик побачив у гущавині хатинку. — Дідусю, он хатинка! — радісно вигукнув онук. — Може, в ній переночуємо? — Так, це хатинка для подорожніх, — сказав дідусь. Вони зайшли в лісову хатинку. У ній було чисто, на стіні висіла гілочка з ялинки. За народним звичаєм це означало: заходьте, будь ласка, любі гості. Дідусь і онук підійшли до столу й побачили на ньому свіжу хлібину, глечик з медом і кілька великих сухих рибин. Поруч лежала маленька гілочка ялинки. На вікні — відро з водою. Дідусь і внук умилися і сіли вечеряти. — Хто це все поставив на стіл? — питає онук. — Добрий чоловік, — мовив дідусь. — Як це так? — дивується онук. — Залишив нам добрий чоловік їжу, а ми й не знаємо, хто він. Для чого ж він старався? — Щоб ти став кращим, — відповів дідусь. Чому вчить оповідання В.Сухомлинського “Щоб ти став кращим”?Мораль цього оповідання — доброта передається далі. Незнайомий подорожній залишив їжу не для похвали, а щоб допомогти іншим, і це вчить хлопчика важливому життєвому уроку: справжнє добро робиться безкорисливо. Маленькі вчинки доброти можуть змінити людей і зробити світ кращим.Радимо прочитати оповідання “Чого синичка плаче?” та “Правда буває гірша за неправду”.

Хлопчик сидів біля відчиненого вікна й пускав мильні бульбашки. Вони були легкі, красиві. Сонечко грало на бульбашках всіма кольорами веселки: жовтим, синім, зеленим, оранжевим, фіолетовим… Легенький вітерець підхоплював бульбашки, й вони летіли над квітником, над кущами бузку. Їм хотілося піднятися вище за дерева, та ледве торкалися листя — вони лопались. А одна велика Мильна Бульбашка, підхоплена вітром, полетіла у синє небо. Побачила Мильну Бульбашку Ластівка, полинула до неї, летить поруч і дивується: — Яке на вас гарне плаття! Яка ви красива! Ви чарівна пташка! — Так, я чарівна пташка, — згорда відповіла Бульбашка. — Поглянь, одежа на мені веселкою грає. Доторкнулася Ластівка до одежі — Мильна Бульбашка лопнула. — Де ж це вона поділась та чарівна пташка? — здивувалася Ластівка. — Тільки бризки полетіли.