Записи автора Адміністратор

Був собі раз Осел. Забагато йому стало праці і батогів у господаря. «Давай,- думає,- втечу в ліс і буду жити на волі! Буду собі пастися по лісі, і хто мені що зробить?» І, не думавши довго, втік від господаря, та й у ліс. Добре йому там. Пасеться, де хоче, не робить нічого, ніхто його не б’є – відколи жиє, ще такого добра не зазнав. Аж раз дивиться, йде Лев, страшний-престрашний, та й просто на нього. «Ну,- думає собі Осел,- аж тепер уже по мні буде!» Але поки Лев дійшов до нього, він якось трохи отямився і поміркував собі: «Ану, може, я його деяк здурю?» Та й як стояв, бух на землю, ляг собі і лежить, мов і гадки не має. Надходить Лев і кричить уже здалека: – Ей, ти, хто ти там? Як ти смієш лежати? Чому не встанеш і не поклонишся мені? А осел мов і не чує. Лежить собі та тільки довгими вухами клапає. Надійшов Лев і знов кричить: – Зараз устань і поклонися мені! – А хто ж ти такий? – питає Осел. – Ти ще й питаєшся? – кричить грізно Лев.- Хіба ти не знаєш, що я Лев, над усіми звірами цар? Осел, не встаючи, підвів голову і витріщив на нього очі. – І що ти за дурниці балакаєш? – промовив він.- Ти цар над усіми звірами? Хто тобі се сказав? Маєш то на письмі? Хто тебе обирав на царя? Ну, говори! Лев став, мов чолом о стіну стукнувся. – Хто мені се сказав? Та всі мені се кажуть, що я над звірами цар. Хіба ж се неправда? – Певно, що неправда. Не може тому бути правда, бо цар над усіми звірами не хто, а я. – Ти? – здивувався Лев.- А ти хіба маєш се на письмі? – Певно, що маю! Ади подивися ось тут! І він устав на рівні ноги і, обернувшися задом до Льва, показав йому своє заднє копито, на якім була прибита новісінька блискуча підкова. – Бачиш? Се моя царська печать. Якби ти був цар, то йти би мав таку. – Ото диво! – промовив Лев. А я про те й не подумав ніколи. Мабуть, твоя правда. Але стій! Давай будемо трібуватися. Ходімо в ліс, хто за годину наловить більше звірів, той буде правдивий цар. – Добре, нехай і так буде,- промовив Осел, і з тим розійшлися. Лев побіг по лісі; бігав, бігав: тут злапав серну, там зайчика, там знов якусь звірину – за годину мав уже щось п’ять чи шість штук. Бере те все і волоче до Осла. А Осел тим часом що робить? Пішов собі на широку поляну, де сонічко ясно світило, і насеред луки кинувся на землю, ноги геть відкидав, очі зажмурив, язик висолопив на півліктя – сказав би хто: згинув та й згинув. А понад поляною все яструби літають, ворони, кані, сороки, галки, всяка погана птиця. Бачать вони, лежить неживий Осел, та й усі гурмою до нього. Зразу здалека заскакували, а там бачать, що не рушається, то й почали по нім скакати, дзьобати його язик та очі. А Осел нічого, тільки як котра пташина надто близько надлізе, а він клап її зубами або стук її ногою, вб’є та й ховає під себе, та так хитро, що другі й не бачать. Не минула година, а він уже надушив їх з півкопи. Тоді схопився на ноги, як не стреплеться, як не рикне, а птахи всі врозтіч. Осел забрав усю побиту пташню та й несе на те місце, де мали зійтися зі Львом. Приходить, а Лев уже там. – Ну, що,- каже до Осла і показує йому свою здобичу,- бачиш, кілько я наполював? – Ну, та й дурний же ти, небоже,- каже Осел і копнув його звірів ногою.- Таких звірів я міг би був наловити зо дві копи. Та що вони варті! А ти подивися на моїх! Я тілько таких ловив, що в повітрі літають. Ану, попробуй ти! – Ні, я такої штуки не втну,- відповів Лев.- Аж тепер бачу направду, що ти над звірами цар, а не я! Вибачай мені, що я так нечемно говорив з тобою! – А видиш! – промовив гордо Осел.- Завше треба бути чемним, бо ану ж наскочиш на старшого від себе, а тоді що буде? От і тепер я міг би тобі зараз за кару зробити смерть, але вибачаю тобі, бо ти з дурноти се зробив, а не з злої волі. Іди ж тепер і пильнуйся на другий раз! І Лев пішов, похнюпившись та підібгавши хвіст, немовби хто вилляв на нього бочку зимної-презимної води. Чи близько, чи далеко, здибає в лісі Вовчика-братика. – Здорові були найясніший царю! – каже Вовк і кланяється низенько. – Ет, іди, не смійся з мене! – каже сумно Лев.- Який я тобі цар? – Як то ні? – скрикнув Вовк.- Хто ж би смів інакше казати? – Мовчи, братику,- шептом говорить до нього Лев.- Тут недалеко є правдивий цар. Як почує, біда буде і тобі й мені. – Правдивий цар? – дивувався Вовк.- Що за диво? Який же тут є правдивий цар, крім тебе? – Є, є! – з перестрахом шептав Лев.- Я сам його бачив. Там такий страшний! А що за сила! Навіть тих звірів ловить, що в повітрі літають. Богу дякую, що мене живого пустив. – Ну, що ти говориш! – дивувався Вовк.- Диво дивне! Знаю сей ліс не віднині, але ніяк не придумаю, хто би се міг бути. Як же виглядає той новий цар? – Одно слово – страшний! – говорив Лев.- Вуха отакі, голова, як коновка, а на задній нозі царська печать. – Ніяк не вгадаю, хто се може бути? – клопотався Вовк.- Знаєш що, ходи покажи мені його! – Я? Нізащо в світі! – скрикнув Лев.- Досить уже раз страху наївся. – Та ходи-бо! Чого боятися? – заохочував Вовк.- От знаєш що, прив’яжи себе своїм хвостом до мойого, сміліше нам буде йти! – Про мене,- каже Лев,- нехай і так буде. Зв’язалися оба хвостами докупи та й пішли. Вийшли на горбик над полянку, що на ній пасся Осел. Лев зупинився, зазирає та й шепоче до Вовка: – Ось він! Ось він! Подивися! Обертається Вовк, зазирає та й як не крикне: – Дурний Льве, таж се Ослисько! – А Львові причулося, що то новий цар уже близько, як не злякається та в ноги! Через пеньки, через ярки що було духу! Дер, дер, далі втомився, став та й озирнувся. – А що, Вовче, близько вже той новий цар? Але Вовк тільки язик вивісив. Як був прив’язаний до львиного хвоста, так і волікся за ним усю дорогу і давно вже й духа спустив. – А видиш,- каже до нього Лев,- ти казав, що новий цар не страшний, а як побачив його близько, то з самого страху помер!

Одного чудового ранку Свинка Пеппа прокинулася від яскравого сонечка, що заглядало у вікно. Вона швидко підхопилася з ліжка і побігла вниз до своєї родини.— Добрий ранок, Пеппо! — привіталися Мама і Тато Свині.— Добрий ранок! — відповіла Пеппа. — Що ми сьогодні будемо робити?— Ми з Джорджем хочемо пограти у пошук скарбів! — вигукнув Тато Свин, підморгнувши.— Ооо! Це дуже цікаво! — Пеппа застрибала від радості.Тато Свин передав Пеппі стару карту з намальованими слідами та хрестиком. — Це карта справжнього скарбу! — пояснив він.Пеппа, Джордж, Сюзі Вівця і Денні Пес взяли лупи, лопатки та вирушили у велику пригоду.Перша підказкаКарта привела друзів на ігровий майданчик, де вони знайшли першу підказку: “Сонце світить, трава росте, Тут гойдалка весело гойдає тебе!” — Це гойдалки! — вигукнула Пеппа.Вони підбігли до гойдалок і побачили там місіс Качечку, яка тримала у дзьобику папірець.— Кря-кря! — сказала вона, віддаючи підказку.Друга підказка— Дякую, місіс Качечко! — засміялася Пеппа й розгорнула папірець.На ньому було написано: “Де піски теплі й м’які, Скарб чекає вас мерщій!” — Це пісочниця! — сказав Джордж.Всі кинулися до пісочниці та почали копати.— Я щось знайшов! — вигукнув Денні Пес, витягуючи з піску пляшку з запискою.— Подивимось, що там написано! — запропонувала Сюзі.Остання підказкаПеппа розгорнула папірець і прочитала: “Там, де листячко шурхоче, І в затінку відпочити хочеш.” — Це під велике дерево! — радісно вигукнула вона.Друзі побігли до старого дуба у парку. Там вони побачили маленьку купку землі, наче хтось щось сховав.— Давайте копати! — запропонувала Сюзі.Всі разом узялися за роботу. Джордж навіть використав свій маленький екскаватор, щоб швидше знайти скарб.Раптом лопатка Пеппи вдарилася об щось тверде.— Це скриня! — радісно закричала вона.Справжній скарб!Друзі відкрили її і знайшли всередині… коробку з печивом у формі сердечок!— Оце справжній скарб! — засміялася Сюзі.Але раптом Пеппа помітила ще одну маленьку коробочку в скрині. Вона відкрила її й побачила яскравий медальйон у формі серця.— Ооо, яка краса! — захоплено вигукнула Пеппа.На звороті було написано: “Дружба — це найцінніший скарб!”— Це правда! — погодився Денні.Всі сіли під деревом, смакували печивом і раділи, що знайшли не лише справжній скарб, а й провели чудовий день разом.— Це був найкращий день! — сказала Пеппа.— Хрю-хрю, — погодився Джордж.І всі весело засміялися.Кінець!

У дрімучому лісі й у глибокому яру ще лежать холодні сніги. Спить пролісок під торішнім листям. Синіє лід на ставку. Тільки на горбах і схилах розтало, потекли струмочки. Запарувала земля, в синьому небі заграло ясне сонечко. Вийшла з хати Маринка й побачила сіру пташку в небі. Пташка співала. Немов срібний дзвіночок на крильцях підняла, і він тремтів, тремтів. — Мамо, що це за пташка співає? — питає Маринка маму. — Жайворонок, — відповідає мама. — Чого ж він так рано прилетів? Чому так радісно співає? Ще ж сніги лежать… — Жайворонок сонечкові допомагає, — каже мама. — Як же він допомагає? — дивується Маринка. — Коли жайворонок злітає в синє небо, воно стає тепліше.

Одного ранку Райдер отримав терміновий сигнал тривоги. На пляжі біля Бухти Пригод залишилися дивні сліди, а рибалки бачили щось велике у воді!– Щенячий Патруль, у нас нова місія! – оголосив Райдер. – Нам потрібно розслідувати загадкові сліди на пляжі!Щенята миттєво зібралися в штабі.– Я готовий! – вигукнув Маршалл, трохи спіткнувшись, але швидко піднявся.– Я візьму слід! – впевнено сказав Гонщик.– А я розвідаю місцевість з неба! – додала Скай, розправляючи свої крила.Таємничі слідиЩенята вирушили на пляж і справді побачили великі сліди, що тягнулися по піску аж до скель.– Ці сліди точно не людські… І не схожі на лапи жодної тварини, яку ми знаємо, – замислився Гонщик.Скай піднялася в повітря й обстежила територію.– Хлопці, сліди ведуть до великої печери біля скелі! – повідомила вона.Знахідка у печеріЩенята обережно наблизилися до печери. Усередині було темно і лунко, а десь у глибині чулося тихе скавуління.– Хто там? Не бійся, ми допоможемо! – кликнув Райдер.З глибини печери виліз маленький тюлень, весь мокрий і наляканий.– Ого, це ж тюленятко! Він загубився! – вигукнув Роккі.Тюленя тихо запищало, ніби просило допомоги.– Його хвилі винесли на берег, і він не може знайти дорогу назад до води! – здогадався Зума. Повернення додомуЩенята швидко придумали план.Роккі змайстрував із дощок маленький пліт, а Скай допомогла підштовхнути його ближче до води.– Ну що, друже, час додому! – підбадьорив малюка Гонщик.Маршалл ніжно посадив тюленя на пліт, а Зума повів його через хвилі назад у море.Раптом із води з’явилися ще кілька тюленів – вони радісно зустріли свого малюка!– Місія виконана! – вигукнув Райдер.Святкування успіхуПовернувшись на берег, щенята радісно стрибали від щастя.– Ще одна справа для Щенячого Патруля! – сказав Гонщик.– Без паніки, поки ми на варті! – додав Маршалл, спіткнувшись, але всі лише засміялися.– Що ж, щенята, чудова робота! Ви всі справжні герої! – похвалив їх Райдер.І всі разом побігли гратися на пляжі, знаючи, що завжди готові прийти на допомогу!

Пасся собі раз Осел на пасовиську та якось наблизився до корча, а за корчем сидів Вовк, вискочив до Осла і хотів його роздерти. А Осел, дарма що його за дурня окричали, зараз надумав, що йому зробити. Вовк до нього біжить, а він усміхається так радісно, кланяється йому низенько та й каже: – От то добре, от то добре, пане Вовче, що ви надходите. Я вже тут за вами шукаю-шукаю. – А пощо я тобі здався? – питає Вовк. – Та, бачите, громада вислала мене по вас і остро наказала: «Іди і без Вовка нам навіть не вертай до села». – А пощо я громаді здався? – питає Вовк. – А ви й не знаєте? Адже у нас у громаді війта вибирають. – Ну, так що з того, що вибирають? – Не то біда, що вибирають,- мовить Осел,- а то біда, що ні на кого не можуть згодитися. Вже всі господарі пересварилися проміж себе, а далі кажуть: «Тут хіба один Вовк із лісу може війтом бути». Як похопили се слово, так на тім і стали, і вислали мене, щоб я вас зараз спровадив до села. Таке-то діло. Почувши се, Вовк аж хвіст угору підняв з радості. Зараз виліз на Осла, сів йому на хребет та й їде до села. А коли приїхали до села, Осел закричав своїм дзвінким голосом, з хат повибігали люди, а бачачи, що Вовк на Ослі верхом їде, кинулися з палками, ціпами та полінами та й давай його молотити. Били, били, ледве Вовк живий із села втік. Біжить, неборака, та все оглядається, чи ще люди за ним не біжать. Аж коли вже села не було видно, Вовк побачив копицю сіна, вискочив на неї, простягнувся і ляг спочивати. А спочиваючи, почав голосно сам до себе говорити: – Мій тато війтом не був, мій дід війтом не був – і чого ж то мені, дурному, раптом забажалося війтом бути? Ех, шкода, що нема тут якого порядного хлопа, щоби мене здоровенним буком протрепав та розуму навчив. А під копицею сидів власне порядний хлоп з вилами в руках. Почувши се, як вискочить, як потягне Вовка разів з десять по хребті, аж Вовк і содухи спустив.

Летіли собі Ластівка й Горобець та й зустрілися. Ластівка й каже:— Я швидше літаю.Та й полетіла високо-високо, аж де хмари. Повернулась на землю, а Горобець каже:— Ти вмієш високо літати, а я вмію по землі стрибати, а ти не вмієш. Ластівка спробувала й собі стрибати, але нічого не вийшло. Тоді вона каже Горобцеві:— А я вмію над ставком летіти й можу, летючи, води напитися.Летить Ластівка швидко-швидко, нахилилась над водою та й напилась води.— Бачиш, Горобчику, а ти й не вмієш.А Горобчик сміється:— А пробуй на гілочці гойдатися. Я вмію, а ти не вмієш.Полетів Горобчик, сів на тоненьку вербову гілочку та й гойдається. Уже й сонце заходить, а він усе гойдається.— Цвірінь-цвірінь, — засміявся Горобчик.

Одного ранку на маленькому автодромі, в куточку великого міста, жила маленька машинка, на ім’я Бібі. Вона була яскраво-червона, мала швидкі колеса і завжди була готова до нових пригод. Бібі дуже любила мандрувати та мріяла про великі подорожі.— Я хочу побачити світ! — сказала вона одного дня, зупинившись біля свого гаража.Її старий друг, великий автобус, на ім’я Боб, посміхнувся.— Якщо ти хочеш подорожувати, то йди до Далекого Лісу! Там знайдеш нових друзів і пригоди! — порадив він.Бібі вирушила в подорож, і вже через кілька годин опинилася біля Великого Лісу. В лісі було тихо і загадково, дерева стояли високо, а повітря було наповнене ароматами квітів і свіжої трави.— Я тут! — радісно вигукнула Бібі.Раптом з-за дерева вискочила маленька білка, на ім’я Тіммі. — Привіт! Ти виглядаєш, як машина з великими пригодами! Може, допоможеш мені знайти моїх друзів? — запитала Тіммі.— Звичайно! Разом ми знайдемо їх! — сказала Бібі.Вони разом поїхали через ліс, і, незабаром, зустріли маленького лісового оленя, на ім’я Бембі. Бембі був засмучений, бо загубився у лісі та не міг знайти свій шлях додому.— Не хвилюйся, Бембі! Ми тебе проведемо! — сказала Бібі та повезла його та білку Тіммі на собі через лісові стежки.Вдячний Бембі показав їм затишне місце, де жили його друзі. Всі разом вирішили зробити великий пікнік і поділитися своїми історіями про пригоди. Білка Тіммі теж була щаслива, бо серед звірів на пікніку побачила своїх друзів.— Це найкраща пригода! — сказала Бібі, коли всі разом сміялися і спілкувалися.Настав вечір, і Бібі зрозуміла, що іноді найкращі пригоди — це не тільки великі подорожі, а й нові друзі, з якими можна розділити щасливі моменти.— Я щаслива, що знайшла собі нових друзів! І хто знає, куди мене занесе наступна пригода! — усміхнулась вона, вирушаючи в новий день.З того часу Бібі часто відправлялася в нові подорожі, але завжди пам’ятала, що найголовніше — це бути добрим другом і допомагати іншим.

Коли синові виповнилось дванадцять літ, батько дав йому нову лопату й сказав:— Іди, сину, в поле, відмір ділянку сто кроків уздовж, сто впоперек і скопай.Пішов син у поле, відміряв ділянку й копає. А копати він ще не вмів. Важко було попервах, поки руку набив та й до лопати приловчився. Наприкінці робота ішла все краще й краще. Та коли син застромив лопату в землю, щоб перевернути останню скибу, вона зламалась.Вернувся син додому, а на душі неспокійно: що скаже батько за таку шкоду?— Пробачте мені, тату, — каже син. — Я вчинив збиток. Лопата зламалась.— А копати навчився? Копати тобі наприкінці було важко чи легко?— Навчився, — каже. — І копати наприкінці було легше, як на початку.— То ти не загубив, а знайшов.— Що ж я знайшов, тату?— Бажання трудитись. Це найдорожча знахідка.

Настала довгоочікувана весна. З-під землі з’явилася зелена стрілочка. Вона швидко розділилася на два листочки. Листочки стали широкими. А між ними з’явився маленький, тоненький паросток. Він піднявся, нахилився до одного листочка й одного чудового ранку розцвів білими Дзвіночками. Це були Дзвіночки Конвалій. Білі Дзвіночки Конвалій побачив маленький хлопчик. Його вразила краса квітів. Він не міг відірвати очей од них. Хлопчик простягнув руку, щоб зірвати квіти, на що ті прошепотіли: — Хлопчику, для чого ти хочеш нас зірвати? — Ви мені подобаєтеся. Ви дуже красиві, — відповів хлопчик. — Добре, — сказали Дзвіночки Конвалій, тихо зітхнувши. — Зривай, але перед тим, як зірвати, скажи, які ми красиві. Хлопчик подивився на Дзвіночки Конвалій. Вони були прекрасні. Вони були схожі й на білу хмаринку, і на крило голуба, і ще на щось дивно красиве. Хлопчик усе це відчував, але сказати не зміг. Він стояв біля Дзвіночків Конвалій, зачарований їх красою. Стояв і мовчав. — Ростіть, Дзвіночки, — тихо вимовив хлопчик.