Записи автора Адміністратор

У королівстві Аренделл зима цього року настала раніше, ніж зазвичай. Снігопади стали сильнішими, річки вкрилися товстим шаром льоду, а сонце ховалося за холодними хмарами. Люди боялися виходити з будинків, бо мороз був таким лютим, що навіть вогонь у камінах горів слабше.Королева Ельза сиділа у своєму замку, дивлячись на засніжений світ крізь вікно. Її серце з кожним днем ставало все холоднішим. Вона не знала чому, але відчувала, що щось всередині неї змінюється. Вона більше не відчувала тепла, навіть коли її сестра Анна приносила їй гарячий шоколад і сміялася, розповідаючи веселі історії.— Анно, я… я не знаю, що зі мною, — зітхнула Ельза.— Ти просто втомилася, — обійняла її Анна. — Скоро все мине!Але не минало. Навпаки, кожного дня Ельза відчувала, що її сили ростуть, а разом із ними й холод, який вона несвідомо поширювала навколо.Одного дня у королівстві з’явилася таємнича незнайомка. Вона була одягнена в темно-синю мантію, а очі її світилися, наче кришталь.— Королева Ельза, — мовила вона, — ти володієш великою силою, але не використовуєш її повністю. Я можу допомогти тобі розкрити її справжній потенціал.Ельза, зачарована словами незнайомки, погодилася вислухати її. Вона провела її у свої покої, де незнайомка розповіла їй історію про Льодяних Королев, які колись правили світом і мали могутність, здатну підкорювати королівства.— Але щоб стати по-справжньому великою, — мовила незнайомка, — ти повинна позбутися всього, що тебе стримує.Ельза здригнулася.— Що ти маєш на увазі?— Почуттів. Любові. Спогадів, які роблять тебе слабкою, — жінка подала їй маленький, кришталевий уламок льоду. — Встав його у своє серце — і ти станеш могутньою, як ніколи. Анна, яка крадькома підслуховувала цю розмову, вбігла в кімнату.— Ельзо, ні! Це пастка!Але було пізно. Ельза доторкнулася до уламка, і її серце миттєво скував лід. Її очі стали холодними, а погляд — байдужим.Анна відчула, як по її щоках побігли сльози.— Сестро, прошу…Але Ельза більше не чула її. Вона підняла руки, і навколо здійнявся крижаний шторм.Подорож за серцемАнна не могла змиритися з тим, що її сестра стала холодною та безжальною. Вона вирушила на пошуки єдиного способу врятувати її — легендарного Вогняного Кристала, що міг розтопити навіть найхолодніше серце.Її шлях був нелегким. Вона перетнула засніжені гори, зустріла чарівних істот, що намагалися збити її з дороги, і навіть пройшла крізь магічний ліс, де дерева шепотіли таємниці.Нарешті, у печері Древніх Драконів вона знайшла Вогняний Кристал. Його сяйво було теплим і яскравим, наче сонце. Коли Анна повернулася до Аренделлу, її сестра вже збудувала крижаний трон, а люди королівства тремтіли від страху.— Ти більше не моя сестра, — холодно сказала Ельза.— Але я все ще твоя, — Анна підійшла ближче і, не вагаючись, поклала Вогняний Кристал їй у руки.Лід почав тріщати. Очі Ельзи знову наповнилися теплом. Вона тремтіла, ніби прокидаючись від страшного сну.— Анно… що я наробила?… Сестри обійнялися, а сніговий шторм стих. Сонце вперше за багато тижнів пробилося крізь хмари, розтоплюючи лід на вулицях міста.Королівство врятоване. І серце Ельзи знову стало теплим. Мораль казки: Ніяка сила не може зробити нас могутнішими, ніж любов. Вона єдина здатна розтопити навіть найхолодніше серце.

У маленькому містечку, де ночі були такі темні й спокійні, жив хлопчик – Олексій. Він дуже любив день, коли можна було грати на вулиці, бігати по зелених лугах і досліджувати нові місця. Але ось коли наставав вечір і сонце заходило, Олексій відчував страх.“Мої сни лякають мене”, — часто думав він, ховаючись під ковдрою. Кожної ночі йому сниться якийсь страшний монстр або велика тінь, що переслідує його в темряві. Він прокидався в холодному поті та не міг знову заснути.Одного разу, коли Олексій гуляв з татом лісом вдень, вони натрапили на стару, покриту мохом скриньку. Скринька виглядала дуже загадково, і була зламана лише частково. Коли тато відкрив її, всередині було м’яке світло, і вона виглядала так, наче могла сховати найглибші таємниці.— “Що це за диво?” — здивувався Олексій. Раптом він почув тихий голос. Це була добра Фея Снів.— “Це Скринька Снів, маленький друже. Вона допомагає усім, хто боїться ночі та страшних снів. Все, що тобі потрібно, це скласти в неї свої погані сни, і натомість ти отримаєш гарні.”Олексій здивувався, але вирішив спробувати. Того вечора, коли він знову лягав спати, він згадував свої страшні сни: про монстрів, темні лісові стежки та велику темряву. Він уявив, як кладе ці сни у скриньку, і закриває її.Ніч була незвичайною. Замість страшних образів Олексій побачив сон про яскраві зірки, що танцюють на небі, і про ліс, де всі звірята дружно співають пісні. Йому не було страшно, і він прокинувся з посмішкою на обличчі.З того часу, щоночі перед сном, Олексій уявляв, як він кладе всі свої погані сни в Скриньку Снів. І щоразу, коли він це робив, йому снилося щось чудове: м’які хмарки, які перетворюються в величезні карамельні дерева, або птахи, які розповідають веселі історії.А Фея Снів щоразу посміхалася йому у сні, нагадуючи, що він сам може керувати своїми снами, якщо навчиться не боятися. Олексій зрозумів, що темрява не є чимось страшним, якщо вміти змінювати своє уявлення про неї.І більше він не боявся нічних страхів, адже в нього була своя особлива скринька, в якій можна було сховати все, що приносить занепокоєння. Тепер кожна ніч була для нього часом для чарівних подорожей, а не страху.

Одного разу, в маленькому містечку, хлопчик, на ім’я Марко отримав від старої художниці чарівний олівець. Він був особливий: все, що Марко малював цим олівцем, оживало. Коли він вперше взяв олівець до рук, його серце забилося від хвилювання.— “Що я намалюю?” — подумав Марко, дивлячись на білосніжний аркуш паперу.Спочатку він вирішив намалювати веселу пташку. Олівець тримався в його руці, як магічний ключ до фантастичного світу, але коли Марко почав малювати, пташка вийшла не зовсім такою, як він хотів. Її крила були нерівні, а дзьоб — трохи нахилений вбік.— “Вона не ідеальна…” — засмутився Марко. — “Я зробив щось не так.”Але як тільки малюнок ожив, пташка сіла на його плечі й заспівала веселу пісеньку. І хоч вона була не зовсім такою, як Марко уявляв, вона була справжньою, живою і дуже гарною у своєму власному способі.Марко посміхнувся і зрозумів, що важливіше не те, як виглядає малюнок, а те, як він почувається, коли творить. Наступного разу він вирішив намалювати кота. Але замість того, щоб намалювати ідеально рівні лапки та хвіст, він намалював котика з великими вухами та веселим хвостом, що мав вигин у формі серця. Коли котик ожив, він з радістю побіг навколо Марка, граючи з ним. І хоча його лапки не були ідеальними, а хвіст був трохи кривим, він був унікальним і надзвичайно милим.— “Може, не все повинно бути ідеальним…” — подумав Марко. — “Головне — це радість від творчості!”З кожним малюнком він став все більш впевненим у собі. Він малював динозаврів, космічні кораблі, квіти та навіть цілий ліс із магічними тваринами. І кожен малюнок оживав, даруючи йому нових друзів та веселощі.З часом Марко зрозумів, що справжнє мистецтво не полягає в досягненні ідеалу. Важливо було створювати, фантазувати й радіти процесу. Чарівний олівець не просто давав йому можливість малювати — він дарував йому віру в себе у власні сили.І з того часу Марко більше не боявся помилок, бо знав: навіть коли щось не виходить так, як він очікував, це все одно може бути чудовим і особливим.

— Друзі мої, — так почав своє оповідання Сіндбад наступного дня, — недовго я відпочивав після третьої подорожі. Знову мене тягнуло у мандри, знову хотілося нових вражень і пригод. Цього разу я вирішив обрати інший шлях. Замість того, щоб одразу сісти на корабель у Бальсорі, я спочатку вирушив у Персію, відвідав численні провінції, і лише тоді, найнявши корабель, поплив до Індії.Спочатку подорож проходила вдало. Торгівля йшла добре, і я отримував значні прибутки. Але цього разу моєму щастю судилося швидко скінчитися. Одного дня, коли ми перебували далеко від берега, нас застала страшна буря. Щоб уникнути катастрофи, капітан наказав негайно спустити вітрила, але було вже пізно. Скажений вітер розірвав вітрила на клапті, зламав щогли, зірвав кермо, і безпорадний корабель понесло хвилями. Зрештою, він з усього розмаху врізався в підводні скелі й пішов на дно… Більша частина подорожніх потонула, і тільки мені та ще декільком торговцям пощастило вхопитись за корабельні дошки і продержатись на них доти, доки нас не прибили хвилі до якогось острова. Вийшовши на берег, ми сіли відпочити і, стомлені, тут же поснули. На другий день, поснідавши, пішли ми по острову. Через деякий час ми здалеку помітили якісь будівлі. З радісною надією на якусь допомогу ми пішли швидше, але нам назустріч висипала сила якихсь чорних людей. З криком і свистом вони оточили нас з усіх боків і, поділивши, як здобич, повели нас у свої оселі. Я разом із п’ятьма своїми товаришами попали в одну хату. Дикуни посадили нас на долівці, поставили перед нами величезну миску з якоюсь мішанкою із трав і звеліли їсти. Голодні товариші мої кинулись на страву, але я, помітивши, що самі господарі навіть не покуштували мішанки, перехитрував їх і став тільки удавати, що смачно обідаю. Підозріння моє мало під собою певний грунт. Як тільки товариші наїлися трави, з ними сталося щось дивне. Вони почали плести якісь нісенітниці, плигали, співали і, очевидно, ніяк не розуміли свого становища. Незабаром нам подали рисову кашу з кокосовим маслом. Я покуштував, але товариші з’їли все, що було, і після цього їм хотілось їсти ще більше, ніж раніше. Тут тільки я зрозумів, що нас чекає. Я згадав оповідання одного моряка про острів, на якому живуть чорношкірі дикуни. Вони частували своїх бранців попереду травою, щоб позбавити їх розуму, а потім одгодовували на м’ясо і з’їдали. Таке сталося і з моїми товаришами: коли вони поробилися ситі, чорношкірі порізали їх і поїли. Що ж до мене, то я з кожним днем все більше і більше наближався до кістяка. Я був такий худий та блідий, що дикунам гидко було на мене дивитись, і вони дозволили мені, доки я одгодуюсь, вільно гуляти по хутору. Це, власне, і спасло мене від смерті. Одного ранку всі дикуни пішли на полювання, оставивши мене під доглядом якогось чорношкірого дідка. Не довго думаючи, я кинувся тікати. Даремно він кричав, щоб я вернувся. Він був занадто старий, щоб догнати мене, а я знав, що мої кати вернуться додому тільки пізно ввечері. Одбігши на декілька миль від хутора, я ліг між кущами, щоб одпочити. Так я біг цілих сім днів, спочиваючи тільки вночі і годуючись одними кокосовими оріхами, які одночасно давали мені і їжу, і питво. Нарешті на восьмий день передо мною засиніло широке море. По берегу ходили якісь люде, але вже білі, такі, як я. Вони збирали перець, і ця їх невинна робота так підбадьорила мене, що я сміливо пішов до них. Помітивши мене, вони пішли мені назустріч і на арабській мові спитали мене, хто я і відкіля сюди забився. З якою радістю почув я звуки рідної мови! Я, звичайно, розказав їм свою пригоду, і вони вислухали мене з повним співчуттям. Я жив з ними весь час, доки збирали вони перець, а потім поїхав разом з ними на їх острів. Незабаром вони повели мене до султана. Добрий і привітний султан прийняв мене дуже прихильно і сердечно. Дякуючи прихильності султана і його друзів, мені жилося на острові дуже гарно, я ні в чому не нуждався і нарешті міг відпочити від пережитого горя і лиха. Приглядаючись до звичаїв цієї країни, я помітив, що ніхто не їздив верхи на сідлі або з уздечкою. Це так мене здивувало, що я насмілився спитати – чому вони не вживають таких корисних речей, як сідло або уздечка. – Та я вперше од тебе і чую про якесь сідло чи уздечку,- відповіли мені. Тоді, розшукавши теслю, я велів йому під моїм доглядом витесати з дерева сідло, сам власноручно оббив його шкурою, набитою вовною, і оздобив його золотом. Уздечку я змайстрував сам. Сів султан на осідланого коня, довго їздив на ньому і не міг наїздитись і нахвалитись моєю вигадкою. З усіх боків мене стали просити, щоб я зробив і для інших те ж саме. Я згодився, і мені в подяку було подаровано декілька дуже коштовних речей. Взагалі, до мене відносилися з такою пошаною, що незабаром султан зробив мене першою особою при собі. Одного разу він покликав мене і сказав: – Слухай, Сіндбаде, у мене до тебе прохання: коли ти цінуєш мою прихильність до тебе, то ти виконаєш його. – Вели, царю,- відповів я.- Твоя воля для мене – закон. Тоді султан пояснив, що хоче одружити мене в надії, що це конче прив’яже мене до нової батьківщини. Звичайно, я не міг йому відмовити, і султан сам обрав мені молоду – гарну і вродливу дівчину. Жилось мені з нею щасливо, але я не переставав нудьгувати за рідним краєм. Я тільки і думав про те, як би втекти в свій Багдад. Особливо мені хотілось виїхати звідси після того, як я узнав про один тутешній звичай, який вразив мене своєю жорстокістю. У мого приятеля сусіда вмерла дружина. Я пішов навідатись і розважити його смуток. – Благослови тебе, Боже,- привітав я його, розчиняючи двері.- Хай пошле він тобі довгий вік та здоров’я! – Даремне твоє побажання,- зітхнув він,- мені лишається жити не більше, як декілька годин. – Бог з тобою,- крикнув я, подумавши що він з розпачу хоче накласти на себе руки.- Позбавляти себе життя – це найтяжчий гріх. Знай, що й лихо, як радість, минає. Розвіється твоя журба, і ти будеш ще довго жити повним життям. – Ох,- зітхнув сусіда,- я бачу, що ти не знаєш нашого звичаю. Коли вмирає чоловік, то жінка мусить іти за ним живою в могилу, а коли жінка раніше вмирає, то чоловіка ховають укупі з нею. Так ведеться у нас споконвіку, і я мушу коритись спільній долі. Поки він розказував мені про цей нелюдський звичай, у хату ввійшли родичі небіжчиці. Вони одягли її в краще убрання і поклали в домовину. Аж ось понесли її на кладовище. Попереду ішов чоловік, за ним несли його покійну дружину, а далі йшли родичі й приятелі. Дійшовши до кладовища, одвалили важкий камінь і в печеру спустили труп. Після цього чоловік обняв востаннє родичів і ліг у свою домовину, в яку поставили глечик з водою і сім невеличких хлібів. Домовину спустили в печеру і привалили каменем. Після цього всі стали тихо розходитись. Я не можу вам висловити ні того жаху, ні того обурення, що почував у собі, бачачи цей жорстокий звичай. Незабаром я зустрівся з султаном і не міг не заговорити з ним про це явище. – Ваша величність! – сказав я йому.- Мене глибоко вражає дикий звичай твоєї країни – ховати живих разом з мертвими. Багато бачив я і держав, і народів на своєму віку, але ні в одній державі, ні в одного народу не існує такого нелюдського закону. – Що поробиш, Сіндбаде,- відповів султан.- Це старий споконвічний звичай, і я сам мушу коритись йому разом із своїм народом. Коли султанша умре раніше, мене теж поховають разом з нею. – Але я сподіваюсь, що чужинці, які мешкають у твоїй державі, не підлягають цьому закону? – спитав я непевним голосом. – На цей раз ти помиляєшся, мій друже! – з усмішкою відповів султан, зрозумівши, що я головним чином турбуюсь за власне життя.- Кожний, хто одружився на острові, мусить коритись всім державним законам і звичаям мого народу. Можете собі уявити – з якими почуттями я вернувся додому, з яким жахом з того часу став стежити за здоров’ям своєї дружини. Попирхнеться, закашляє, і у мене волосся підіймається вгору. І сталось незабаром те, чого я так боявся. Жінка моя тяжко занедужала, а через деякий час і вмерла. Розпачу моєму не було кінця-краю. Перебути, пережити всі пригоди, всі лиха, щоб бути похованим живим у могилі!! Я впав у ноги до султана, благаючи його змилуватись надо мною, як над чужинцем; я запевняв, що ніколи в світі не одружився б тут, коли б чув про цей звичай, та мої благання були даремні. Але султанові, очевидно, було мене шкода, і він, щоб хоч трошки утішити мене, звелів поховати мене надзвичайно пишно. Навіть сам з усією своєю старшиною прийшов на кладовище і дивився, як спускали мене в печеру разом з небіжчицею в одній великій домовині, де лежало декілька хлібів і стояв глечик з водою. Я кричав, благав змилуватись надо мною, але зачинили кам’яні двері, і все було скінчено. І ось я опинився серед трупів і смороду. Я навіть чув останні зітхання нещасних, похованих на декілька днів раніше від мене. Невимовний жах здавив моє серце. В розпуці я упав на землю і довго лежав нерухомий, гірко, невтішно плачучи. Чим більше я думав, тим дужче почував весь жах свого становища. Я проклинав свою долю, докоряв самому Богові. Ех, годі, Сіндбаде! Чи не сам ти винен у своєму становищі? Нащо тобі було кидати рідний край, де жилось тобі так, як дай Бог кожному, і гнатись за лихом та пригодами? Нещасний! Краще було б тобі згинути зразу на морі серед бурі, ніж тут умирати такою страшною смертю. Це гірке, даремне каяття тільки дужче шматувало мою душу. Я, наче божевільний, рвав на собі волосся, бився головою об мури, кричав нелюдським криком. І одначе умерти і припинити одразу свої страждання мені не хотілось, і я рвався до життя, як звір на волю, хотів прожити ще хоч декілька днів, і це примусило мене вернутись у домовину, щоб взяти хліба. Так минуло декілька днів. Хліба і води з кожним днем ставало менше, і розвіювались останні надії на життя. Але раз чую – одвалюють камінь і спускають попереду мертву, а за ним живу людину, цього разу жінку. У ту ж хвилину в мене промайнула страшна думка – її убити і забрати хліб, але в часи відчаю людина не володіє собою. Хай Бог не осудить мене за цей гріх, я каявся і каюсь у ньому до цього часу. Слухайте: я схопив велику кістку і з усієї сили вдарив нею по голові нещасної жінки. Убив я її чи тільки оглушив – не знаю. Мені треба було їсти. І я, схопивши в домовині хліб і глечик з водою, побіг у темний куток, повний смороду і трупів. Коли і цей хліб був з’їдений, а вода випита, в печеру спустили ще когось, і я одняв у нього хліб і воду таким же чином. У місті в той час, певно, була якась пошесть, бо щодня ховали, і я міг так-сяк існувати. Але час не стояв на місці, він ішов уперед: скільки його пройшло, не знаю. Аж ось одного разу я стояв, ждучи нової здобичі, коли чую десь неподалеку від мене якесь чудне сопіння. Здивований таким незвичайним звуком, я швидко пішов у той бік, та звуки тікали від мене, але не стихали. Навкруги розливалась чорна пітьма, я спотикався на безліч трупів, але не звертав на це уваги і йшов далі назустріч звукам аж до того часу, доки вони не стихли. В ту ж хвилину передо мною блиснуло тихо сяйво, наче далека зірка на темному небі. Радісна надія ожила в моїй душі. Сяйво то зливалось з мороком, то знову привабливо світило, і незабаром я впевнився, що воно проходило через таку велику дірку в скелі, що я міг вільно пролізти. Від радості я ледве не стратив розуму. З якою насолодою я набирав у груди свіжого, неотруєного смородом морського повітря! Як палко я вітав блискучий день! Ніколи в житті я не молився так щиро, не дякував небу так безмежно за його ласку. Нарешті, заспокоївшись, я уважно оглянув місцевість. Я був під горою, недалеко від берега. Одначе ще раз мені довелось вернутись у печеру за хлібом, а щоб не йти з порожніми руками, я обшукав трупи і позабирав різні дорогоцінні речі. Зв’язавши, я виніс їх на берег. Доля, здається, знову усміхнулася в мій бік. Через декілька день я угледів корабель і став розмахувати чалмою і кричати. З корабля помітили і послали за мною човна. Мені довелось сказати, що два дні тому я був бурею викинутий на берег, але мені пощастило спасти частину свого краму. Мені повірили і взяли з собою. Ми побували на багатьох островах, між іншим на острові Кела, де так багато свинцевої руди, сахарного тростнику і камфори. Нарешті я вернувся в рідний Багдад з такими скарбами, що не знав, куди їх дівати. Як і раніше, я роздав частину їх убогим і на оздобу мечеті, і знову рівними, щасливими хвилями потекли дні за днями». На цьому Сіндбад закінчив оповідання про свою четверту подорож. Гіндбаду знову було подаровано гаманець з грішми і запрошено на другий день прийти і послухати далі.

Одного вечора в будинку Свинки Пеппи стало темно — мама Свинка вимкнула світло, бо настав час лягати спати.— Надобраніч, мої любі! — сказала мама, поцілувала Пеппу і Джорджа та вийшла з кімнати.Але щойно стало зовсім темно, Джордж зіщулився під ковдрою.— Пеппо… мені страшно, — тихенько прошепотів він.— Чого ти боїшся? — запитала Пеппа.— Темряви, — зітхнув Джордж.Пеппа задумалася. Вона сама колись боялася темряви, але тато Свин пояснив їй, що ніч зовсім не страшна.— Знаєш, Джорджику, темрява — це просто відсутність світла! Вона не може тебе образити. А ще вночі з’являються найкрасивіші речі! Ходімо, я тобі покажу.Пеппа взяла Джорджа за лапку та відчинила штору. У вікні сяяв великий місяць, а на небі блищали тисячі зірок.— Дивись, які вони гарні! Це наче чарівні ліхтарики, що освітлюють ніч!Очі Джорджа округлилися від захоплення.— А ще… якщо прислухаєшся, ти почуєш, як уночі співають цвіркуни, а вітерець лагідно колише дерева. Це все частина чарівного нічного світу!Джордж почав слухати та дивитися навколо. Він побачив, як місячне світло м’яко освітлює його улюблені іграшки, а його тінь весело рухається по стіні. — Ой, моя тінь танцює! — засміявся він.— Бачиш? Темрява — не страшна, вона просто інша! — усміхнулася Пеппа.Джордж кивнув. Тепер йому було цікаво, а не страшно.— Я більше не боюся! Ніч — це чарівно!Пеппа закуталася у ковдру, а Джордж затишно влаштувався поруч. Скоро він заснув, посміхаючись. А місяць і зірки пильнували його сон, як добрі друзі.

Колись давно жила королева, і в неї був син, такий незграбний і негарний, що довго ніхто не міг сказати, чи є він справжньою людиною. Королева сильно сумувала, дивлячись на нього.Проте на хрестини запросили чарівницю, яка сказала, що принц стане чудовою людиною, адже буде дуже розумним. Вона також додала, що наділяє його даром зробити такою ж розумною дівчину, яку він полюбить більше за все на світі.Ці слова трохи заспокоїли королеву.І справді, коли хлопчик заговорив, він одразу зачарував усіх, хто його чув — таким дотепним і розумним він був.Забув сказати, що хлопчик мав маленький чубчик, тому його назвали Ріке-Чубчиком. Ріке — це було його ім’я. Минуло сім чи вісім років, і у королеви сусіднього королівства з’явилося дві дочки.Перша була така гарна, як ясний день. Королева була так захоплена нею, що всі придворні боялися, аби ця велика радість не принесла їй шкоди.Але та сама чарівниця, яка була присутня під час народження Ріке-Чубчика, сказала королеві, що в маленької принцеси не буде розуму, і що вона буде такою ж пустою, як і вродлива.Це пророцтво сильно засмутило королеву.Але вона впала в ще більший відчай, коли побачила, що її друга дочка — потворна на вигляд.— Не турбуйтеся, королево, — сказала чарівниця, — ваша дочка буде такою розумною, що ніхто й не зверне уваги на її зовнішність.— Сподіваюсь на краще! — вигукнула королева. — Але чи не можна якось зробити старшу, таку гарну, хоч трохи розумнішою?— Що стосується розуму, то я тут нічого не можу змінити, — зізналася чарівниця. — Але краса — це зовсім інша справа. Тому я обдарую принцесу здатністю зробити красенем того, кого вона полюбить.Тим часом обидві принцеси росли, і разом із ними розвивалися їхні риси. Скрізь обговорювали лише красу старшої та розум меншої.Але й вади їхні теж ставали помітнішими з кожним роком.Менша ставала дедалі менш привабливою, а старша — все більш дурною. Коли її про щось запитували, вона або не відповідала, або говорила таку нісенітницю, що всі затуляли вуха. Крім того, вона була надзвичайно незграбною: не могла поставити чотири порцелянові фігурки на камін, щоб не розбити хоча б одну, або випити склянку води, не проливши половину на сукню.І тому, хоча краса дуже важлива для молодої дівчини, менша принцеса завжди подобалася людям більше, ніж її старша сестра.Коли в палаці збиралися гості, то спочатку всі йшли до красуні, щоб подивитися на неї і помилуватися її вродою, але незабаром повертали до меншої, щоб послухати її приємні розмови.Ніхто не дивувався, що не минуло й чверті години, як біля старшої сестри вже нікого не залишилося, і всі почали збиратися навколо меншої. Хоч як дурною була старша дочка, вона добре розуміла це і без жалю віддала б свою красу, аби хоча б наполовину стати такою ж розумною, як її сестра.А королева, незважаючи на всю свою мудрість і любов до дочки, не могла стриматися і час від часу дорікала їй за дурість, що змушувало бідолашну принцесу мало не вмирати від горя.Одного разу вона пішла в ліс, щоб виплакати своє горе, і там зустріла маленького чоловічка, надзвичайно потворного і непривабливого, але розкішно вбраного.Це був молодий принц Ріке-Чубчик.Він закохався в принцесу, побачивши її портрети, яких по всьому світу було безліч, і покинув королівство свого батька, щоб побачити красуню та поговорити з нею.Зрадівши, що зустрів принцесу наодинці, Ріке-Чубчик низько вклонився і звернувся до неї дуже шанобливо та ввічливо. Промовивши слова звичайних привітань, він ураз помітив, що дівчина дуже засмучена, і сказав:— Не можу зрозуміти, принцесо, чому така красуня має такий сумний і розпачливий вигляд. Я бачив багато красунь за своє життя, але вроди, подібної до вашої, ще не зустрічав.— Ви легко могли б ще щось вигадати, принце, — відповіла принцеса й замовкла, бо більше не могла нічого вигадати.— Врода, — продовжував Ріке-Чубчик, — це величезна перевага, яка важить більше за будь-що інше. І я не розумію, що може засмутити того, хто має таку красу.— Я б краще була потворною, як ви, але мала б розум, ніж бути такою красунею і такою дурною, як я. Мене дуже засмучує моя глупота, — відповіла принцеса.— Принцесо, — сказав Ріке-Чубчик, — я можу допомогти вам з вашим смутком!— Як ви це зробите? — спитала принцеса.— Мені під силу, — відповів Ріке-Чубчик, — зробити розумнішою за всіх на світі ту, кого я покохаю найбільше. А оскільки я кохаю вас, принцесо, більше за всіх, ви станете найрозумнішою людиною на світі, якщо погодитесь вийти за мене.Принцеса була така вражена, що не сказала у відповідь ні слова.— Бачу,— вів далі Ріке-Чубчик,— що моя пропозиція примушує вас замислитися, і не дивуюся з цього. Даю вам цілий рік на роздум. Тільки тоді я прийду по відповідь.Принцеса була така дурненька і водночас їй так хотілося стати розумною, що вона тут же заспокоїла себе думкою, ніби цей рік ніколи не закінчиться, і тому без вагання погодилась на пропозицію принца.І не встигла принцеса пообіцяти Ріке-Чубчику, що вийде за нього заміж через рік у цей самий день, як ураз відчула себе зовсім іншою.Звідкілясь узялася в неї здатність говорити про все з надзвичайною легкістю, витончено й просто.Вона одразу завела з Ріке-Чубчиком веселу й невимушену розмову, так спритно щебетала, що молодий принц з острахом подумав, чи не передав їй більше розуму, ніж залишив собі.Коли принцеса повернулася в палац, придворні не могли повірити в таку несподівану і незвичайну зміну. Бо раніше вона говорила лише грубощі, а тепер розмовляла з усіма мудро і надзвичайно дотепно.Всі були в захваті, і радість була така велика, що не можна було й описати. Лише її менша сестра трохи засмутилася, бо вже не могла хвалитися перед старшою своїм розумом, і тепер, в її присутності, вона здавалася всім особливо непривабливою.Король почав уважно слухати слова старшої дочки і навіть кілька разів збирав раду в її покоях.Чутка про таку неймовірну зміну швидко розлетілася по світу, і всі молоді принци з сусідніх королівств почали домагатися її уваги, а найсміливіші навіть пропонували свою руку.Але жоден з них не здавався принцесі досить розумним, тому вона відмовила кожному з них.Однак з’явився якось один принц, такий могутній, такий багатий, такий розумний і такий стрункий, що принцеса відчула до нього прихильність.Помітивши це, її батько сказав, що вона сама може вибирати собі жениха і що слово тільки за нею.Але ж усім відомо, що чим розумніша людина, тим важче їй наважитися на таку справу.Тому принцеса щиро подякувала батькові й попросила дати їй час подумати.Щоб вирішити, що їй робити, принцеса вирушила на прогулянку і випадково потрапила в той самий ліс, де колись зустріла Ріке-Чубчика.Раптом вона почула під ногами глухий шум, схожий на гомін великого натовпу людей, які бігали, снували й метушилися.Принцеса зупинилася, прислухалась уважніше і почула, як хтось сказав:— Неси сюди казанок!Другий відгукнувся:— Давай великий казан!Третій додав:— Підкинь дрова в вогонь!І раптом земля розкрилася, і принцеса побачила величезну кухню, повну кухарів і кухарчуків, які готували розкішний бенкет.З-під землі вискочив цілий натовп — десятків зо два, зо три смажильників. Вони розташувалися на лісовій галявині навколо великого кухонного столу — кожен з шинкувальною голкою в руці й лисячим хвостом за вухом — і весело співаючи, енергійно взялися до роботи.Дуже здивована таким видовищем, принцеса запитала, для кого вони готують усе це.— Для принца Ріке-Чубчика, — відповів їй найповажніший та найтовстіший з усіх кухарів. — Адже всі знають, що завтра він святкує своє весілля.І тут принцеса з жахом згадала, що завтра мине рік з того дня, як вона обіцяла Ріке-Чубчику вийти за нього заміж.Їй справді здалося, ніби вона падає з неба на землю.Вона забула про це, бо, коли давала обіцянку, була ще дурненькою, а після того, як принц наділив її розумом, усі її колишні дурощі зникли.Трохи заспокоївшись, принцеса пішла далі, але не встигла зробити й тридцяти кроків, як побачила перед собою Ріке-Чубчика, веселого, бравого, чудово одягненого — ніби вже на весілля.— Як бачите, принцесо, — сказав він, — я дотримав свого слова. Тому не маю жодних сумнівів, що ви прийшли сюди, аби виконати свою обіцянку і зробити мене найщасливішим із людей.— Признаюсь вам щиро, — відповіла принцеса, — я ще не вирішила остаточно.— Ви мене дивуєте, принцесо, — мовив Ріке-Чубчик.— Певно, що так. І якби я мала справу з людиною грубою та дурною, мені було б дуже важко. “Принцеса не повинна ламати своє слово,” — сказав би мені інший, — “а ви ж дали обіцянку вийти за мене заміж”. Але ви, принце, дуже мудрий і чемний, тож я сподіваюся, що ви мене уважно вислухаєте й зрозумієте. Ви чудово знаєте, що навіть коли я була дурненькою, то й тоді не могла наважитися вийти за вас заміж. І ви хочете, щоб тепер, ставши, завдяки вашій ласці, розумною, я погодилась на це? Якщо ви справді хочете одружитися зі мною, то зробили велику помилку, так необачно наділивши мене розумом.— Ви сказали, принцесо,— відповів Ріке-Чубчик,— що людина нерозумна могла б вам дорікати і примусила б вас погодитися на шлюб. Але чому ж ви хочете, щоб і я зробив не так само? Адже йдеться про щастя всього мого життя! Ніде правди діти — я негарний. Але все інше… Хіба ви не задоволені з мого роду, мого розуму, моєї вдачі, зрештою, з моїх манер? Та й хіба правильно, щоб розумні люди були в гіршому становищі, ніж дурні? Хіба ви можете це дозволити?— Так! — вигукнула принцеса.— Ваш рід, розум, вдача, манери мені й справді подобаються,— Отож,— підхопив Ріке-Чубчик,— коли вас лякає тільки моя потворність, то я неодмінно буду щасливий, бо ви можете зробити мене найприємнішою людиною.— Як це може статися? — здивовано спитала принцеса.— Так і станеться,— відповів Ріке-Чубчик,— коли тільки ви настільки палко покохаєте мене, щоб щиро побажати цього. А щоб ви не мали жодного сумніву, принцесо, то знайте: та чарівниця, яка в день мого народження обдарувала мене здатністю зробити розумною дівчину, котра мені сподобається більше за всіх, наділила й вас здатністю зробити красенем того, кого ви покохаєте і кому побажаєте цього від щирого серця.— Я від щирого серця бажаю,— сказала принцеса,— щоб ви стали найгарнішим молодим принцом у світі, і даю вам у дар таку саму красу, яка є в мене.Тільки-но принцеса вимовила ці слова, як Ріке-Чубчик з’явився перед нею зовсім іншим: він був такий гарний, такий стрункий і такий приємний юнак, що відтоді, як світ світить, ніхто не бачив кращого. Злі люди, правда, стверджують, що чари тут ні до чого і що причина такого казкового перетворення Ріке-Чубчика полягає лише в коханні.Вони кажуть, що коли принцеса подумала про вірність свого нареченого, про його скромність і всі інші високі якості душі та розуму, вона вже не помічала, що він був кривий і потворний.Але, як би там не було, принцеса пообіцяла вийти за нього заміж, аби тільки він отримав згоду від її батька.Король, знаючи, що його дочка дуже серйозно ставиться до Ріке-Чубчика, якого всі вважали дуже розумним принцом, з радістю погодився назвати його своїм зятем.Наступного дня відбулося весілля, саме так, як і бажав Ріке-Чубчик, а всі гості захоплювались смачними стравами, приготованими на кухні, що знаходилася під лісовою галявиною.

У густому, квітучому лісі жив маленький Зайчик. Він був швидкий, розумний і дуже добрий, але мав одну особливість — говорив так тихо, що його майже ніхто не чув.Коли Зайчик щось питав, друзі завжди перепитували:— Що ти сказав, Зайчику? — нахилялася до нього Лисичка. — Кажи голосніше, я не чую! — кричав згори Ворон. — Ой, мені здається, що він зовсім не розмовляє, — шепотіли між собою Білочки. Зайчик тільки ховався за довгими вушками і думав: «Якби я говорив голосно, всі б мене сміяли…» Чому Зайчик говорив тихо?Раніше, коли він пробував бути гучнішим, його мама казала:— Зайчику, не кричи, це нечемно!І він навчився шепотіти.А коли під час гри він казав, що хоче інші правила, друзі сміялися:— Що? Ти щось сказав? Ми не чули!І він перестав говорити.Так він навчився: мовчати — безпечніше. Один важливий деньОдного разу друзі гралися біля річки. Було весело, аж раптом сильний вітер звалив велике дерево! Воно впало так, що перегородило стежку, і друзі опинилися у пастці.— Що робити?! — злякалася Лисичка. — Треба кликати на допомогу! — вигукнув Їжачок.Але хто покличе? Лисичка боялася людей, Білочки не вміли говорити голосно, а Їжачок заплутався у кущах.Залишився тільки Зайчик.Він глянув на друзів, потім — на лісову стежку, що вела до людей.Якщо він не закричить, ніхто їх не врятує.Якщо він не скаже голосно, вони залишаться тут назавжди.У нього було два варіанти: залишатися тихим і чекати… або спробувати щось змінити.Зайчик набрав повітря, відчув, як тремтять лапки, але міцно їх притиснув до землі.— ДОПОМОЖІТЬ! — вигукнув він так голосно, що навіть листя на деревах затремтіло.Ехо понесло його голос далеко-далеко.За кілька хвилин прибіг Лісник. Він швидко побачив ситуацію, розчистив стежку, і друзі змогли вибратися.— Оце так голос! — усміхнувся Лісник. — Я не знала, що ти можеш так! — здивувалася Лисичка.Зайчик теж здивувався. Він зрозумів, що його голос не слабкий. Його голос може рятувати.І з того дня, коли йому треба було щось сказати, він більше не шепотів.Він знав: коли говориш упевнено, тебе чують. І це добре.

У Тролівстві завжди панували веселощі. Кожен день був наповнений музикою, танцями й співами. Мачок, Величка, Купер та інші жителі тролячого королівства жили безтурботно, аж поки одного ранку сталося неймовірне — музика… зникла!Таємничий ранокМачок прокинувся від дивної тиші. Він підскочив на ноги, озирнувся — нічого не звучало! Не грали чарівні барабани Купера, не лунали співи тролів, навіть вітерець не шелестів у листі.— Що сталося?! — вигукнув він, підбігаючи до Велички.— Я не знаю! — схвильовано відповіла вона. — Це жахливо! Ніхто не може заспівати жодної ноти, наші інструменти мовчать, а ноги не танцюють!Зниклий ритмТролі зібралися на головній галявині. Купер пробував видобути бодай звук зі своїх барабанів, але вони залишалися німими. Смарагдовий, що завжди був життєрадісним, засмучено зітхнув.— Мені здається, що хтось викрав наш ритм! — заявив він.— Викрав ритм? — перепитала Величка. — Але як таке можливо?— Ми це дізнаємося! — рішуче сказав Мачок. — Тролі, вирушаємо на пошуки нашої музики!Подорож до Долини ЕхоВони вирушили у далеку дорогу. Йшли через ліс Соло, де завжди лунав пташиний спів, але сьогодні там панувала тиша. Пройшли річку Ритму, яка зазвичай шуміла в такт мелодіям тролів, але зараз вона текла мовчки.— Це все дуже дивно… — прошепотіла Величка.Нарешті вони дісталися Долини Ехо, місця, де живе чарівна істота — Мелодія. Кажуть, що вона охороняє баланс музики у всьому світі.— Мелодіє, допоможи нам! — вигукнув Купер.Із туману з’явилася прекрасна сяюча фігура.— Тролі, я чекала на вас, — лагідно промовила вона. — Ваш ритм викрав Хаос — дух тиші, що ненавидить музику. Він сховав її на Горі Забуття.Битва за музикуМачок і його друзі сміливо вирушили до Гори Забуття. Коли вони дісталися вершини, перед ними постав Хаос — темна фігура, що поглинала всі звуки.— Музика приносить лише метушню! — прошипів він. — Без неї світ спокійніший!— Але без музики немає радості! — заперечила Величка.— Ми доведемо тобі, що музика — це магія! — вигукнув Мачок.Тролі заплющили очі й почали згадувати свої улюблені мелодії. Купер уявив, як грає на барабанах, Величка — свої улюблені пісні, а Мачок — потужний ритм у своїх грудях.І раптом… тиша зламалася! Бум-бум-бум! Загуркотіли барабани Купера. Ля-ля-ля! Заспівала Величка. Ноги Мачка почали танцювати, а потім і всі тролі підхопили ритм!Хаос не витримав цієї потужної енергії й розчинився у повітрі. Музика повернулася до Тролівства!Щасливий фіналТролі знову танцювали й співали. Вони зрозуміли, що музика не просто розвага — це частина їхньої душі. Величка обійняла Мачка.— Ми впоралися!— І тепер ніколи не дамо музиці зникнути! — усміхнувся він.Святкування тривало всю ніч. А високо в небі мерехтіла зірка — знак того, що ритм тролів буде жити вічно!Кінець.

Одного разу бідному лісорубові до краю набридла його важка робота – день у день рубати дрова і тягати їх з лісу. Він не раз гнівно нарікав на всіх чарівниць, як злих, так і добрих, за те, що вони байдужі до його долі.Ось стоїть він у лісі, нарубавши в’язку дров, і знову бідкається: скільки років живе у злиднях, а жодне його бажання так і не здійснилося! А бажань у нього було чимало. Наприклад, він би не відмовився стати могутнім принцом і щодня ласувати фазанами з золотих тарілок.Стоїть, бурмоче собі під ніс, почухує потилицю…Раптом навколо все потемніло, ліс захитався від страшного вітру, загуркотів грім – та так голосно, що у лісоруба аж в очах потьмарилося.Раптом спалахнуло яскраве світло. Лісоруб замружився, а коли знову розплющив очі – завмер від переляку. Перед ним стоїть чарівниця – у її руках звиваються осліплюючі блискавки, а в очах палає справжній вогонь.Лісоруб затремтів від жаху, впав на коліна і, не тямлячи себе, почав благати про пощаду. Він запевняв, що нічого йому не треба, що він цілком задоволений своєю долею – тільки б ця страшна гостя залишила його живим.Чарівниця уважно подивилася на нього й мовила:— Не бійся, добрий чоловіче. Я прийшла не для того, щоб нашкодити тобі, а тому, що ти вже добряче набрид своїми безкінечними наріканнями. Ну що ж, нехай буде по-твоєму. Слухай уважно: я дарую тобі можливість загадати три бажання – і всі вони здійсняться.Але раджу добре обміркувати свої слова, перш ніж їх висловлювати.Раптом знову загуркотів грім, блискавки засліпили все навколо, затремтіла земля – і чарівниця зникла.Лише тоді лісоруб оговтався, схопив свою в’язку дров і щодуху кинувся бігти з лісу, ледве відчуваючи власні ноги.«Ого, – подумав він, – тепер я всім покажу, на що здатний!»Прибіг до своєї хатини, кинув в’язку дров на підлогу та радісно гукнув дружині:— Любенька моя Фаншон, хутчіш запалюй грубу! Відтепер ми багаті… Чого це ти роззявила рота?І він розповів їй усе, що сталося.Фаншон аж підстрибувала від радощів – яке щастя привалило!Але, будучи жінкою розсудливою, вона вирішила не поспішати й використати цей дар якнайкраще.— Слухай, Блезе, – мовила вона, – давай не будемо загадувати бажання сьогодні. Перенесемо це на завтра, а поки що гарненько все обдумаємо.— Ну, можна й так, – погодився лісоруб.Сів він біля вогню, відкинувся на стільці, подивився на дружину й пробурмотів:— Аж весело дивитися, як полум’я грається… От би зараз смачненької кров’янки засмажити… Оце б я хотів… Не встиг він договорити, як із кутка щось зашурхотіло. Озирнувся – і ледь не впав зі стільця:Довжелезна ковбаса, мов жива, звивалася по підлозі, за нею, підстрибуючи, котилася сковорода, а сільничка, наче жаба, весело стрибала їм услід. Уся ця компанія прямувала просто до вогнища!Лісоруб із дружиною підскочили зі своїх місць, ошелешено дивлячись то одне на одного, то на це неймовірне дійство.Тут жінка вмить збагнула, що її чоловік, не подумавши, ляпнув перше-ліпше бажання, і ну його картати:— Ах ти, нерозумний! Що ж ти накоїв?! Міг би королем стати, жити в розкошах, скарбами кишені напхати, а ти… ковбаси забажав!Розгнівана до краю, вона заходилася ще дужче кричати та дорікати чоловікові.— Ех… — лісоруб почухав потилицю. — Здається, я таки справді схибив. Але ж у нас ще два бажання…— Два?! — гримнула жінка. — Дожидайся, як рак на горі свисне! Таке щастя в руки пливло, а він…І з новою силою взялася сварити бідолаху.Стоїть лісоруб, слухає дружину. І так уже злість бере, а вона ще голосить, руками перед носом махає.Хотів був навіть побажати, щоб провалилася кудись, але стримався і лише буркнув:— Та не кричи так, Фаншон. Ото вже кара мені з цією клятою ковбасою!А ковбаса тим часом смажиться на сковороді, сама перевертається, сільниця підстрибує й посипає сіллю. А запах — ну просто слинка котиться.— Так тобі й треба, дурню! — не вгавала жінка.— Та замовкни ти, відьмо! — урвав він її роздратовано. А потім, не стримавшись, крикнув:— Бодай би ця ковбаса до твого носа приліпилася!І тільки вимовив ці слова, як ковбаса — гульк! — прямо з вогню вилетіла й прилипла дружині до носа. А сковорода з сільницею враз пострибали назад на полицю.Жінка завила, заметалася по хаті, намагаючись відірвати ковбасу, та де там — ні на крихту не відстає! А що боляче — то ніби ніс сама собі відриває.Лісоруб глянув на неї й зовсім отетерів.Була в нього гарненька, молоденька дружина, а тепер — справжнє чудовисько.Жінка голосить, плаче, гарячі сльози котяться по ковбасі, а сказати нічого не може — бо ковбаса їй заважає.Лісоруб глянув на неї й подумав: “Ще добре, що вона мовчить, а то вже б наслухався її «ласкавих» слів! Але що ж тепер робити? Адже в мене залишилося останнє бажання, і я міг би стати наймогутнішим і найбагатшим королем… Але тоді й вона стане королевою, а чи захоче сидіти на троні з таким ковбасним носом? Ні, краще запитаю в неї саму: що їй більше до душі — бути носатою королевою чи залишитися дружиною лісоруба, але з гарненьким носиком, як раніше?” Поглянув він на жінку, а вона тільки головою замахала — мовляв, не хочу я бути носатою королевою!Бо хоч і знала, що королеву ніхто не смів би осуджувати, та все ж потворою залишатися не хотіла.Тож лісоруб вимовив своє останнє бажання, і ковбаса зникла.Так він нічого й не отримав, та все ж радів, що хоча б гірше не стало.