Записи автора Адміністратор

Жили-були Дід і Баба. Хоч дітей у них не було, але була в них улюблена потіха — курочка на ім’я Ряба. Щодня курочка несла їм по яєчку, і це радувало стареньких.Аж ось одного дня трапилося щось незвичайне: курочка знесла не просте яєчко, а золоте! Дід узяв те яйце, спробував розбити, але дарма — воно не піддавалося. Тоді Баба каже:— Дай-но мені, я спробую!Баба намагалася і так, і сяк, але й у неї нічого не вийшло. Лишили вони те золоте яєчко на лавці, гадаючи, що робити далі. Аж тут прибігла Мишка. Махнула хвостиком — зачепила яєчко. Воно покотилося з лавки, гепнуло на підлогу й розбилося.Дід і Баба побачили це й засмутилися. Сидять, дивляться на розбите золоте яєчко й плачуть:— Ох, яке ж воно було гарне! Шкода, що так сталося…А курочка Ряба, дивлячись на них, мовила:— Не плачте, Дідусю й Бабусю. Я вам ще багато простих яєчок знесу!І справді, з того часу курочка щодня приносила стареньким прості яєчка. І хоч вони були не золоті, але приносили більше радості, бо були справжніми та корисними.Дід і Баба зрозуміли, що щастя не в золоті, а в простих речах, які наповнюють життя теплом.

Був собі один чоловік і мав шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона й каже:– А де ж ви будете орати? Я не знаю.Вони кажуть:– Ми будемо тягти скибу від дому аж до тієї ниви, де будемо орати,- то ти за тією борозною і йди.Поїхали.А змій, що жив за тим полем, у лісі, взяв ту скибу закотив, а свою протяг до своїх палаців. От сестра як понесла братам обідати, то пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора. Там її змій і вхопив.Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері:– Весь день орали, а ви нам не прислали обідати.– Як то не прислала? Адже Оленка понесла. Чи не заблукала?Брати й кажуть:– Треба йти шукати її.Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли-таки до того змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди, коли вона там.– Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть!Коли це й змій летить.– А,- каже,- людський дух пахне. А що, хлопці, битися прийшли чи миритися?– Ні,- кажуть,- битися!– Ходім же на залізний тік!Пішли на залізний тік битися. Недовго й бились: як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді ледве живих та й закинув до глибокої темниці.А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів,- нема. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошинка по дорозі. Жінка взяла горошинку та й із’їла.Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком.Росте та й росте той син, як з води,- не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь – докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли камінь викинути. Поки він ходив, а Котигорошко узяв та й викинув. Приходять люди, як глянули – аж поторопіли. Злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя та й підхопив, люди й повтікали.От копають далі та й докопалися до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав.От і питається раз Котигорошко в батька, в матері:– Десь повинні бути в мене брати й сестра?– Е-е,- кажуть,- синку, була в тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.– Ну,- каже він,- піду їх шукати.Батько й мати умовляють його:– Не йди, сину: шестеро пішло та загинуло, а то ти один щоб не загинув!– Ні, таки піду! Як же таки свою кров та не визволити?Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.– Скуй,- каже,- мені булаву, та велику!Як почав коваль кувати, то скував таку булаву, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, кинув угору та й каже до батька:– Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме булава через дванадцять діб.Та й ліг. На тринадцяту добу летить та булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розскочилась надвоє. Він і каже:– Ні, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру, треба скувати другу.Поніс її знову до коваля.– На,- каже,- перекуй, щоб була по мені!Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг знову спати на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве – аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього – тільки трошки зігнулась. – Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці,- піду.Узяв ту булаву, в торбу – буханців та сухарів, попрощався і пішов.Пішов за тією скибою та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде. Коли приходить до великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинок, а змія нема, сама сестра Оленка вдома.– Здорова була, дівчино! – каже Котигорошко.– Здоров був, парубок! Та чого ти сюди зайшов? Прилетить змій, то він тебе з’їсть.– Отже, може й не з’їсть. А ти ж хто така?– Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли визволяти та й загинули.– Де ж вони? – питається Котигорошко.– Закинув змій до темниці, та й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли.– Отже, може, я тебе визволю,- каже Котигорошко.– Де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам! – каже Оленка.– Дарма! – відказує Котигорошко.Та й сів на вікні, дожидається.Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату – зараз:– Ге,- каже,- людський дух пахне!– Де б то не пах,- відказує Котигорошко,- коли я прийшов.– Агов, хлопче, а чого тобі тут треба? Битися чи миритися?– Де то вже миритися – битися! – каже Котигорошко.– Ходім же на залізний тік!– Ходім!Прийшли. Змій і каже:– Бий ти!– Ні,- каже Котигорошко,- бий ти спочатку!От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув булавою, як ударив змія,- ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка,- і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у тік, ударив утрете,- зовсім убив.Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки що живі. Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому.От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Перейшли так скільки дороги, сіли під дубом спочивати. Котигорошко притомився після того бою та й заснув. А ті шестеро братів і радяться:– Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро змієве він собі все забере.Радилися-радилися та й нарадилися: тепер він спить, не почує,- прив’язати його добре ликом до дуба, щоб не вирвався,- тут його звір і розірве. Як радились, так і зробили: прив’язали та й пішли собі.А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається – прив’язаний. Він як рвонувся – так того дуба й вивернув з корінням. От узяв тоді того дуба на плечі та й пішов додому.Підходить до хати, аж чує – брати вже прийшли та й розпитуються в матері:– А що, мамо, чи в вас іще були діти?– Та як же? Син Котигорошко був, та вас пішов визволяти.Вони тоді:– Оце ж ми його прив’язали,- треба бігти та одв’язати.А Котигорошко як пошпурить тим дубом у хату – замалим хати не розвалив.– Оставайтесь же, коли ви такі! – каже.- Піду я в світ.Та й пішов знову, на плечі булаву взявши.Іде собі та іде, коли дивиться – відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко:– Добридень!– Доброго здоров’я!– А що ти, чоловіче, робиш?– Гори розпихаю, щоб шлях був.– А куди йдеш? – питає Котигорошко.– Щастя шукати.– Ну, то й я туди. А як ти звешся?– Вернигора. А ти?– Котигорошко. Ходім разом!– Ходім.Пішли вони. Ідуть, коли бачать: чоловік серед лісу як махне рукою – так дуби й вивертає з корінням.– Добридень!– Доброго здоров’я!– А що ти, чоловіче, робиш?– Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.– А куди йдеш?– Щастя шукати.– Ну, то й ми туди. А як звешся?– Вернидуб. А ви?– Котигорошко та Вернигора. Ходім разом!– Ходім.Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать – чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою: як крутнув вусом – так вода й розступилася, що й по дну можна перейти. Вони до нього:– Добридень!– Доброго здоров’я!– А що ти, чоловіче, робиш?– Та воду відвертаю, щоб річку перейти.– А куди йдеш?– Щастя шукати.– Ну, то й ми туди. А як звешся?– Крутивус. А ви?– Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходім разом!– Ходім!Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі – то Вернигора перекине; де ліс – Вернидуб виверне; де річка – Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс, коли бачать – в лісі стоїть хатка. Увійшли – нікого нема. Котигорошко й каже:– Отут ми й заночуємо.Переночували, а на другий день Котигорошко й каже:– Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати.Коли хтось стукає в двері:– Відчини?– Невеликий пан, відчиниш і сам,- каже Вернигора.Двері відчинились, та й знов хтось кричить:– Пересади через поріг!– Невеликий пан, перелізеш і сам.Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернигори із спини ремінь шкіри видрав та й подався.Вернигора крутивсь-крутивсь, якось зірвався з гвіздка, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.– А чого ти запізнився з обідом?– Та задрімав трохи.Наїлись та й полягали спати. На другий день устають, Котигорошко й каже:– Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, ми підемо на полювання.Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері:– Відчини!– Невеликий пан, відчиниш і сам.– Пересади через поріг!– Невеликий пан, перелізеш і сам.Коли лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба та й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба із спини ремінь шкіри видрав та й подався.Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли це приходить товариство.– А що це ти з обідом спізнивсь?– Та задрімав,- каже,- трохи…А Вернигора вже й мовчить: догадався, що воно було.На третій день зостався Крутивус,- і з ним те саме. А Котигорошко й каже:– Ну, та й ліниві ви обід варити! Уже ж завтра ви йдіть на полювання, а я зостануся вдома.На другий день ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко вдома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері:– Відчини!Відчинив двері,- аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.– Пересади через поріг!Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться.– А чого тобі? – питає Котигорошко.– А ось побачиш чого,- каже дідок, доп’явся до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко:– То ти такий! – та собі хап його за бороду, вхопив сокиру, потяг його в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду й защепив її там.– Коли ти,- каже,- такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, я знову сюди прийду.Приходить він у хату,- вже й товариство поприходило.– А що обід?– Давно впрів.Пообідали, а тоді Котигорошко й каже:– А ходіть лише, я вам таке диво покажу, що ну!Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема: вивернув дідок дуба з коренем та й потяг за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, а ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та реміння з спини драв.– Е,- каже Котигорошко,- коли він такий, то ходім його шукати.А де дідок того дуба тяг – там так і знати, що волочено, вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко й каже:– Лізь туди, Вернигоро!– А цур йому!– Ну, ти, Вернидубе.Не схотів і Вернидуб, не схотів і Крутивус.– Коли ж так,- каже Котигорошко,- полізу я сам. Давайте плести шнури.Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже:– Спускайте!Почали вони спускати, довго спускали – таки сягнули дна, аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити, аж дивиться: стоїть палац великий. Вія увійшов у той палац, коли так усе й ся в золотом та дорогим камінням. Іде він покоями, аж вибігає йому назустріч королівна – така гарна, така гарна, що й у світі кращої нема.– Ой,- каже,- чоловіче добрий, чого ти сюди зайшов?– Та я,- говорить Котигорошко,- шукаю діда маленького, що борода на сажень волочиться,– Е,- каже вона,- дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього,- він тебе вб’є, бо вже багато людей повбивав.– Не вб’є! – каже Котигорошко.- То ж я йому й бороду защепив. А ти ж чого тут живеш?– А я,- каже,- королівна, та мене цей дідок украв і в неволі держить.– Ну, то я тебе визволю. Веди мене до нього!Вона й повела. Коли справді: сидить дідок і вже бороду визволив з дубка. Як побачив Котигорошка, то й каже:– А чого ти прийшов? Битися чи миритися?– Де вже,- каже Котигорошко,- миритися – битися!От і почали вони битися. Бились, бились, і таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. Прийшли, Котигорошко й гукає:– Агов, побратими, чи ви ще є?– Є!Він прив’язав до мотузка один мішок та й сіпнув, щоб тягли.Витягли, спустили знову мотуз. Він прив’язав другий мішок:– І це ваше.І третій їм віддав – усе, що добув. Тоді прив’язав до мотузка королівну.– А це моє,- каже.Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й роздумали:– Нащо його тягти? Нехай королівна нам дістанеться. Підтягнім його вгору та тоді й пустимо,- він упаде та й уб’ється.А Котигорошко та й догадався, що вони вже надумали,- узяв прив’язав до мотузка каменюку та й гукає:– Тягніть мене!Вони підтягли високо, а тоді й кинули,- камінь тільки гуп!– Добрі ж ви,- каже Котигорошко.Пішов він підземним світом. Іде та іде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Коли чує – на дубі пищать грифенята в гнізді. Він заліз на дуб та й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив гриф, що діти вкриті, та й питає:– Хто це вас накрив?А діти кажуть:– Як не з’їси його, то ми скажемо.– Ні,- каже,- не з’їм.– Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.Гриф прилетів до Котигорошка та й каже:– Кажи, що тобі треба,- я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі, а то все – я полечу, а тут піде дощ та град, вони в гнізді й заллються.– Винеси мене,- каже Котигорошко,- на той світ.– Ну, добру ти мені загадку загадав. Та дарма, треба летіти. Візьмемо з собою шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, то як я летітиму та поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш в рот шматок м’яса, а як поверну наліво, то даси трохи води, а то не долечу й упаду.Взяли вони шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа,- полетіли. Летять та й летять. Як поверне гриф голову направо, то Котигорошко йому вкине в рот шматок м’яса, а як наліво – дасть йому трохи води. Довго так летіли,- от-от уже долітають до цього світу. Коли гриф повертав голову направо, а в кадовбах і шматочка м’яса нема. Тоді Котигорошко відрізав у себе литку та й кинув грифові в рот. Вилетіли, гриф і питається:– Чого це ти мені такого доброго дав аж наприкінці?Котигорошко й показав свою ногу.– От чого,- каже.Тоді гриф виригнув литку, полетів і приніс цілющої води; як притулили литку на покропили тією водою,- вона й приросла.Гриф тоді повернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у нього живуть та й сваряться поміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться.Коли це приходить Котигорошко. Вони полякалися, а він каже:– Ви мене зрадили,- мушу вас покарати.Та й покарав.А сам одружився з тією королівною та й живе.

Колись була птиця жайворонок царем, а царицею – миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця – давай вони зерном ділитися. От одне зерно лишнє було. Миша каже:– Нехай мені буде!А жайворонок каже:– Нехай мені!Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже:– Ну, я лучче його перекушу.Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх птиць, щоб звоювати царицю-мишу, а цариця-миша скликає всіх звірів,- і почали війну. Як вийшли в ліс,- то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; а птиця як візьме, літаючи, бити звірів… Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати. Коли цариця огляділась,- аж немає на війні комашні! Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня. Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева і за одну ніч повідкушувала птиці пір’я коло крил.На другий день, тільки що розвиднілось, цариця кричить:– Ану, вставайте воюватися!Птиця що підійметься, то й упаде на землю,- там звір її й розірве. Отак цариця-миша звоювала царя-жайворонка.А один орел бачить, що лихо, сидить на дереві і не злітає. Коли тут іде стрілець, побачив, що орел сидить на дереві,- як націлиться на нього. А той орел так просить його:– Не бий мене, голубчику, я тобі в великій пригоді стану!Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:– Візьми лучче мене та вигодуй, то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!Стрілець ще наміривсь, утретє; орел знов його почав просити:– Ей, голубчику-братику! Не бий мене та візьми до себе,- я тобі у пригоді стану!Стрілець повірив йому: поліз, зняв з дерева та й несе його додому. А орел йому й каже:– Принеси мене до своєї хати та годуй мене м’ясом доти, поки в мене крила повідростають.А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Орел ту корову за рік із’їв та й каже тому чоловікові:– Пусти мене, я політаю: побачу, чи вже відросли крила.Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав та й прилетів опівдні до того чоловіка, каже йому:– Ще в мене мала сила,- заріж іще одну корову!Той чоловік послухав його та й зарізав. Орел із’їв її за рік. Та знову – як полетів… Пролітав мало не цілий день,- увечері знову прилітає та й каже йому:– Заріж іще й бугая!Той чоловік думає: «Що тут робити – чи зарізати, чи ні?» А потім і каже:– Більше пропало,- нехай і це пропадає!Узяв та й зарізав йому бугая. Орел як з’їв і того бугая, таки за рік, а потім як полетів, то літав так високо – аж під хмарою. Коли це прилітає та й каже тому чоловікові:– Ну, спасибі тобі, чоловіче: вигодував ти мене, тепер же сідай на мене.Той чоловік питається:– Що з того буде?А він йому:– Сідай!Той і сів.Орел його поніс аж під хмару, а потім і пустив додолу. Той чоловік летить додолу,- коли це орел не дав йому долетіти до землі, підхопив його та й каже:– А що, як тобі здавалось?А він йому каже:– Так, наче я вже неживий був.Тоді орел йому каже:– Отак саме мені було, як ти на мене націлявся.Потім каже:– Сідай знов!Тому чоловікові й не хотілось сідати на нього,- ну, нема що робити,- таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, а там як скинув його з себе – та підхопив так, може, як на два сажні від землі, та й питається його:– А що, як тобі здавалось?Він йому каже:– Так, наче вже кістки мої розсипались.Тоді орел йому каже:– Так само й мені було, як ти вдруге націлявся. Ну, ще сідай.Той сів. Він як понесе його аж за хмару та звідтіль і пустив його додолу та підхопив уже аж коло землі, а тоді й питається його:– Як тобі здавалось, як ти летів на землю?Той йому:– Так, наче мене зовсім не було вже на світі.Тоді орел йому й каже:– Отак же само мені було, як ти втретє націлявсь.А потім каже:– Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене та будемо летіти до моєї господи.Ото летять та й летять; прилітають до його дядька. А орел тому чоловікові й каже:– Іди ж у хату, та як будуть питати тебе: чи не бачив їхнього небожа, то ти скажеш: «Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу».Він приходить у хату; коли це йому кажуть:– Чи по волі, чи по неволі?А він їм каже:– Добрий козак усе по волі ходить.Вони його питаються:– Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже четверте літо, як пішов на війну,- та ні чутки, ні звістки…А він їм каже:– Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу.Вони тоді:– Лучче нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце.От він виходить із хати й каже орлові:– Казали так: лучче нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце.Орел йому й каже:– Летімо далі!Летять та й летять, та й прилітають до його брата; той чоловік і тут те саме говорив, що в дядька,- та не дали й тут яйця-райця.Прилітають до орлового батька, а орел тому чоловікові й каже:– Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив і на очі приведеш.Увіходить він у хату, а вони йому й кажуть:– Чи по волі, чи по неволі?Він їм каже:– Добрий козак усе по волі ходить.Вони його стали питатися:– Чи не бачив ти нашого сина? Бо вже як немає – четверте літо: десь пішов на війну, та, мабуть, убили його там…А він їм каже:– Я бачив його, але як дасте яйце-райце, то я й на очі приведу.Батько орлів каже йому:– Нащо ж воно тобі? Лучче ми тобі дамо багато грошей.Він каже:– Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце!– Піди ж приводь,- зараз тобі дамо!Він уводить його в хату. Тоді його батьки так зраділи, а тому чоловікові дали яйце-райце і сказали:– Тільки не розбивай ніде на дорозі; а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його й розіб’єш.Він іде та йде, та так схотілося пити йому. Коли це найшов криничку. Тільки що став пити воду, та якось об цямрину й розбив те яйце-райце. Як узяв же скот вернути з того яйця!.. Верне та верне. Гониться він за тим скотом; що з того боку піджене, то цей з цього боку розійдеться. Кричить бідолаха, нічого сам не зробить! Коли це іде проти нього змія та й каже йому:– Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей зажену в те яйце?А він їй:– А що ж тобі дати?Вона йому й каже:– Даси те, що без тебе стало дома?А він каже:– Дам!Ото вона гарненько загнала той скот у яйце, заліпила те яйце й дала йому в руки.Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками:– Це ж я тебе, сину, віддав змії!Ну, ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть:– Нема що робити,- журбою не поможеш! Якось треба жити!Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот,- забагатів.Живуть вони, аж ось і син підріс. От той син і каже:– Це ви мене, тату, віддали змії. Ну дарма, якось буде!Та й пішов до змії.Приходить до неї, а вона йому й каже:– Зроби мені троє діл та й підеш додому; а як не зробиш, то я тебе з’їм!А коло її хати був великий луг – скільки оком сягнути! Так вона йому й каже:– Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував, зорав, пшениці насіяв, вижав її, в скирти склав і щоб в ту ніч з тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.Він іде до ставка та й зажуривсь. А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі жила зміїна дочка зачарована. Він приходить туди та й плаче. А та дочка й питається:– Чого ти плачеш?– Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч…– А що ж таке?Він їй і розказав. Вона йому й каже:– Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як вона казала.Він каже:– Добре!Вона йому й каже:– Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш їй паляницю.От пішла дівчина до того лугу та як свисне! – той луг тріщить, лущить, на однім місці ореться, на другім пшениця сіється… І до світу спекла вона паляницю, дала йому,- він приніс її до змії в хату і поклав на столі.Змія прокидається – вийшла в двір та й дивується на той луг, що тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому й каже:– Ну, справивсь! Гляди ж, щоб і друге діло зробив!Та зараз йому й загадала:– Щоб ти оту гору розкопав і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб все було готове!Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина його й питається:– Чого ти плачеш?Він їй розказав те все, що йому змія загадала. А дівчина йому й каже:– Лягай спати тут, я це все пороблю.А сама як свисне! – так та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються… Тільки прийшла та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор. Змія встає та й дивується, що все так ізроблено, як вона йому загадала.Тоді загадує йому втретє:– Щоб ти цю ніч спіймав золотого зайця й раненько щоб приніс мені в хату.Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина й питається його:– Що загадала?Він розказав.– Оце вже не жарти,- каже та дівчина,- хто його знає, як його спіймати! Одначе ходім до тієї скелі. Стань же ти над норою; ти будеш ловити, а я піду та буду гонити з нори. І гляди ж: що тільки буде виходити з нори,- бери його: то золотий заєць!Ото вона пішла та й жене. Коли це вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його:– А що, нічого не вилазило?А він каже:– Ба ні: лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пустив.А вона йому каже:– А щоб тебе! Ото самий заєць! Ну, гляди ж, я ще піду; та як буде хто виходити й буде тобі казати, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, а держи його!Полізла та й жене. Коли це виходить така стара баба та й питається того парубка:– Чого ти, сину, тут шукаєш?А він їй каже:– Золотого зайця.Вона йому:– Де тут він ужавшя? Тут його нема!Сказала це та й пішла від нього. Коли це виходить та дівчина та й питається його:– А що, немає зайця? І ніщо не виходило?Він каже:– Ба ні! Виходила баба стара та й спиталась мене, чого я тут шукаю; а я сказав, що золотого зайця, а вона каже: тут його немає, то я її й пустив.Тоді вона й каже:– Чом ти не держав: ото самий заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і положиш на стільці,- тільки не віддавай у руки, бо як віддаси, то вона пізнає і розірве і тебе, і мене.От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем. Він узяв приніс того зайця, положив його на стільці та й каже змії:– Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас.Вона каже:– Добре, йди!А змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за тим хлопцем. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Коли це змія побачила, що то не заєць був, а її дочка,- давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла, а послала свого чоловіка. Він біжить за ними. Вони чують – стугонить земля…Тоді дівчина й каже:– Це вже за нами біжать! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом та будеш стерегти мене; як будуть питатися тебе: «Чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюдою?» – то скажеш, що тоді йшли, як ця пшениця сіялась.Коли це змій летить та й питається того діда:– Чи не бачив тут – не йшли сюдою парубок з дівчиною?А він каже:– Йшли.Той питається:– Давно ж вони йшли?Дід:– Тоді, як оця пшениця сіялась.Змій каже:– Цю пшеницю вже пора косить, а їх учора не стало.Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати далі.Прилітає змій додому. Змія його й питається:– А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі?А він каже:– Ба ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питаюсь, чи не бачив – тут не йшли парубок із дівчиною? А він каже, що йшли тоді, як та пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити,- так я й вернувсь.Тоді змія йому каже:– Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То вони самі! Біжи вдруге за ними та щоб доконче розірвав!Летить змій. Ті чують, що летить ізнов – аж земля реве,- так дівчина й каже:– Ой, летить ізнов! Зроблюся я монастирем, таким старим, що от-от розвалиться, а ти – ченцем; та як буде змій тебе питатися, чи не бачив таких, то скажеш: «Бачив тоді, як оцей монастир будувався».Коли це летить змій та й питає цього ченця:– Чи не бачив – не йшли тут парубок і дівчина?А він каже:– Я бачив тоді, як оцей монастир роблено.А змій каже йому:– Їх учора не стало, а цей монастир уже років сто, як зроблено.Сказав це й вернувся назад.Приходить додому та й розказує змії:– Бачив одного ченця, коло монастиря ходив; але я його питався, то він сказав, що бігли тоді, як той монастир роблено; але тому монастиреві уже років сто, а їх учора не стало.Тоді вона й каже:– Чом ти не роздер того ченця і монастиря не розвалив; то ж вони! Тепер я сама побіжу!Побігла.Так біжить!.. А ті чують – земля реве і гаряча. Дівчина тоді й каже йому:– Ой, отепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюсь рибою-окунем.Зробила.Прибігає змія до тієї річки, перекинулась зараз щукою,- давай гонитися за тією рибою: що хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пірцем гострим до неї, то вона й не візьме його. Гонилась, гонилась,- так-таки й не вловила та надумала воду випити. Стала пити; пила-пила, напилась багато та й лопнула.Ото тоді та дівчина, що була рибою, й каже тому парубкові, що був річкою:– Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я наймусь у цім селі до кого-небудь.Ото він прийшов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: «Як же мені не поздоровкатися з дядьковою дитиною? Так вони подумають щось погане про мене».Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував,- так і забув за ту дівчину.Ото побув він дома півроку та й задумав женитися, йому нарадили одну гарну дівчину, щоб він її брав; а він за ту й забув, що його вирятувала від змії, з іншою заручився.От перед весіллям, так увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту дівчину, що він з нею тікав,- хоч її ніхто й не знав, що вона за одна. Стали бгати шишки; та дівчина зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, а вони й стали живі. Голубка й почала говорити до голуба:– А ти забув, як я за тебе луг викорчувала й там пшеницю посіяла, а з тієї пшениці спекла паляницю, щоб ти до змії відніс?А голуб каже:– Забув, забув!Потім знов голубка каже:– А ти забув, як я за тебе гору розкопувала й туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти продав на байдаки?А голуб каже:– Забув, забув!Потім знов голубка каже:– А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти й за мене забув?А голуб каже:– Забув, забув!Тоді парубок і згадав за ту дівчину,- за цю-таки саму, що голуби поробила,- та ту другу покинув, а з цією оженивсь. І тепер живе так добре!

Жив собі в однім лісі Лис Микита, хитрий-прехитрий. Кілька разів гонили його стрільці, травили його псами, заставляли на нього заліза або підкидали йому затроєного м’яса, нічим не могли йому доїхати кінця. Лис Микита кпив собі з них, оминав усякі небезпеки, ще й інших своїх товаришів остерігав. А вже як вибрався на лови – чи то до курника, чи до комори, то не було смілішого, вигадливішого та зручнішого злодія над нього. Дійшло до того, що він не раз у білий день вибирався на полювання і ніколи не вертав з порожніми руками.Се незвичайне щастя і та його хитрість зробили його страшенно гордим. Йому здавалося, що нема нічого неможливого для нього.– Що ви собі думаєте! – величався він перед своїми товаришами. – Досі я ходив по селах, а завтра в білий день піду до міста і просто з торговиці Курку вкраду.– Ет, іди, не говори дурниць! – уговкували його товариші.– Що, дурниць! Ану, побачите! – решетився Лис.– Побачимо або й не побачимо. Там пси купами по вулицях ходять, то вже хіба б ти перекинувся в Блоху, щоб тебе не побачили і не роздерли.– Отже побачите, і в Блоху не перекинуся, і не розідруть мене! – товк своє Лис і поклав собі міцно зараз завтра, в сам торговий день, побігти до міста і з торговиці вхопити Курку.Але сим разом бідний Микита таки перечислився. Поміж коноплі та кукурудзи він заліз безпечно аж до передмістя; огородами, перескакуючи плоти та ховаючися між яриною, дістався аж до середмістя. Але тут біда! Треба було хоч на коротку хвильку вискочити на вулицю, збігати на торговицю і вернути назад. А на вулиці і на торговиці крик, шум, гармидер, вози скриплять, колеса туркочуть, коні гримлять копитами, свині квичуть, жиди шваркочуть, селяни гойкають – одним словом, клекіт такий, якого наш Микита і в сні не бачив, і в гарячці не чував.Але що діяти! Наважився, то треба кінчити те, що зачав. Посидівши пару годин у бур’яні коло плоту, що притикав до вулиці, він освоївся трохи з тим гамором. Позбувшися першого страху, а надто роздивившися потроху, куди і як найліпше бігти, щоб осягнути свою ціль, Лис Микита набрав відваги, розбігся і одним духом скочив через пліт на вулицю. Вулицею йшло і їхало людей багато, стояла курява. Лиса мало хто й запримітив, і нікому до нього не було діла. «От Пес так Пес», – думали собі люди. А Микита тому й рад. Знітився, скулився та ровом як не чкурне просто на торговицю, де довгим рядом сиділи жінки, держачи на решетах, у кошах і кобелях на продаж яйця, масло, свіжі гриби, полотно, сім’я, курей, качок і інші такі гарні речі.Але не встиг він добігти до торговиці, коли йому настрічу біжить Пес, з іншого боку надбігає другий, там видить третього. Псів уже наш Микита не здурить. Зараз занюхали, хто він, загарчали та й як не кинуться до нього! Господи, яке страхіття! Наш Микита скрутився, мов муха в окропі: що тут робити? куди дітися? Недовго думаючи, він шмигнув у найближчі отворені сіни, а з сіней на подвір’я. Скулився тут і роздивляється, куди б то сховатися, а сам надслухує, чи не біжать пси. Ого! Чути їх! Уже близько!Бачить Лис, що на подвір’ї в куті стоїть якась діжа. От він, недовго думаючи, скік у діжу та й сховався.Щастя мав, бо ледве він щез у діжі, коли надбігли пси цілою купою, дзявкаючи, гарчачи, нюхаючи.– Тут він був! Тут він був! Шукайте його! – кричали передні.Ціла юрба кинулася по тісненькім подвір’ї, по всіх закутках, порпають, нюхають, дряпають – Лиса ані сліду нема. Кілька разів підходили й до діжі, але негарний запах, який ішов від неї, відгонював їх. Вкінці, не знайшовши нічого, вони побігли далі. Лис Микита був урятований.Урятований, але як!У діжі, що так несподівано стала йому в пригоді, було більше як до половини синьої, густо на олії розведеної фарби. Бачите, в тім домі жив маляр, що малював покої, паркани та садові лавки.Власне завтра мав малювати якийсь великий шмат паркану і відразу розробив собі цілу діжу фарби та й поставив її в куті на подвір’ї, щоб мав на завтра готову. Вскочивши в сю розчину, Лис Микита в першій хвилі занурився в неї з головою і мало не задушився. Але потім, діставши задніми ногами дна бочки, став собі так, що все його тіло було затоплене в фарбі, а тільки морда, також синьо помальована, трошечки вистирчала з неї. Отак він вичекав, поки минула страшна небезпека. Серце у бідолахи билося сильно, голод крутив кишки, запах олії майже душив його, але що було діяти! Слава богу, що живий! Та й то ще хто знає, що буде. Ану ж надійде господар бочки і застане його тут?Але й на се не було ради. Майже вмираючи зо страху, бідний Лис Микита мусив сидіти в фарбі тихо аж до вечора, знаючи добре, що якби тепер, у такім строї, появився на вулиці, то вже не пси, але люди кинуться за ним і не пустять його живого. Аж коли смерклося, Лис Микита прожогом вискочив із своєї незвичайної купелі, перебіг вулицю і, не спостережений ніким, ускочив до садка, а відси бур’янами, через плоти, через капусти та кукурудзи чкурнув до лісу. Довго ще тяглися за ним сині сліди, поки фарба не обтерлася трохи або не висхла.Вже добре стемнілося, коли Микита добіг до лісу, і то не в тім боці, де була його хата, а геть у противнім. Був голодний, змучений, ледве живий. Додому треба було ще бігти зо дві милі, але на се у нього не ставало вже сили. Тож, покріпившися трохи кількома яйцями, що знайшов у гнізді Перепелиці, він ускочив у першу-ліпшу порожню нору, розгорнув листя, зарився у ньому з головою і заснув справді, як по купелі.Чи пізно, чи рано встав він на другий день, сього вже в книгах не записано, – досить, що, вставши з твердого сну, позіхнувши смачно і сплюнувши тричі в той бік, де вчора була йому така немила пригода, він обережненько, лисячим звичаєм, виліз із нори. Глип-глип! Нюх-нюх! Усюди тихо, спокійно, чисто. Заграло серце в лисячій груді. «Саме добра пора на полювання»! – подумав. Але в тій хвилі зирнув на себе – господи! Аж скрикнув неборачисько.А се що таке? З переляку він кинувся тікати, але ба, сам від себе не втечеш! Зупинився ізнов придивляється: та невже се я сам? Невже се моя шерсть, мій хвіст, мої ноги? Ні, не пізнає, не пізнає, та й годі! Якийсь дивний і страшний звір, синій-синій, з препоганим запахом, покритий не то лускою, не то якимись колючими гудзами, не то їжовими колючками, а хвіст у нього – не хвіст, а щось таке величезне а важке, мов довбня або здоровий ступернак, і також колюче.Став мій Лис, оглядає те чудовище, що зробилося з нього, обнюхує, пробує обтріпатися – не йде. Пробує обкачатися в траві – не йде! Пробує дряпати з себе ту луску пазурами – болить, але не пускає! Пробує лизати – не йде. Надбіг до калюжі, скочив у воду, щоб обмитися з фарби, – де тобі! Фарба олійна, через ніч у теплі засохла добре, не пускає. Роби що хочеш, небоже Микито!В тій хвилі де не взявся Вовчик-братик. Він ще вчора був добрий знайомий нашого Микити, але тепер, побачивши нечуваного синього звіра, всього в колючках та гудзах і з таким здоровенним, мов із міді вилитим, хвостом, він аж завив з переляку, а отямившися, як не пішов удирати – ледве хлипає! Подибав у лісі Вовчицю, далі Ведмедя, Кабана, Оленя – всі його питають, що з ним, чого так утікає, а він тільки хлипає, баньки витріщив та, знай, тільки лепоче:– Он там! Он там! Ой, та й страшне ж! Ой! та й люте ж!– Та що, що таке? – допитають його свояки.– Не знаю! Не знаю! Ой, та й страшенне ж!Що за диво! Зібралося довкола чимало звіра, заспокоюють його, дали води напитися. Малпа Фрузя вистригла йому три жміньки волосся з-між очей і пустила на вітер, щоб так і його переполох розвіявся, але де тобі, все дарма. Бачачи, що з Вовком непорадна година, звірі присудили йти їм усім у той бік, де показував Вовк, і подивитися, що там таке страшне. Підійшли до того місця, де все ще крутився Лис Микита, зирнули собі ж та й кинулися врозтіч. Де ж пак! Такого звіра ні видано ні чувано, відколи світ світом і ліс лісом. А хто там знає, яка у нього сила, які в нього зуби, які кігті і яка його воля?Хоч і як тяжко турбувався Лис Микита своєю новою подобою, а все-таки він добре бачив, яке вражіння зробила та його подоба зразу на Вовка, а отсе тепер і на інших звірів.«Гей, – подумав собі хитрий Лис, – та се не кепсько, що вони мене так бояться! Так можна добре виграти. Стійте лишень, я вам покажу себе!» І, піднявши вгору хвіст, надувшися гордо, він пішов у глиб лісу, де знав, що є місце сходин для всеї лісової людності. Тим часом гомін про нового нечуваного і страшного звіра розійшовся геть по лісі. Rei звірі, що жили в тім лісі, хотіли хоч здалека придивитися новому гостеві, але ніхто не смів приступити ближче. А Лис Микита мов і не бачить сього, йде собі поважно, мов у глибокій задумі, а прийшовши насеред звірячого майдану, сів на тім пеньку, де звичайно любив сідати Ведмідь. Сів і жде. Не минуло й півгодини, як довкола майдану нагромадилося звірів і птахів видимо-невидимо. Всі цікаві знати, що се за поява, і всі бояться її, ніхто не сміє приступити до неї. Стоять здалека, тремтять і тільки чекають хвилі, щоб дати драпака.Тоді Лис перший заговорив до них ласкаво:– Любі мої! Не бійтеся мене! Приступіть ближче, я маю вам щось дуже важне сказати.Але звірі не підходили, і тільки Ведмідь, ледво-не-ледво переводячи дух, запитав:– А ти ж хто такий?– Приступіть ближче, я вам усе розповім, – лагідно і солодко говорив Лис. Звірі трохи наблизилися до нього, але зовсім близько не важилися.– Слухайте, любі мої, – говорив Лис Микита, – і тіштеся! Сьогодні рано святий Миколай уліпив мене з небесної глини – придивіться, яка вона блакитна! І, ожививши мене своїм духом, мовив:– Звіре Остромисле! В звірячім царстві запанував нелад, несправедливий суд і неспокій. Ніхто там не певний свойого життя і свойого добра. Іди на землю і будь звірячим царем, заводи лад, судило правді і не допускай нікому кривдити моїх звірів!Почувши се, звірі аж у долоні сплеснули.– Ой господи! Так се ти маєш бути наш добродій, наш цар?– Так, дітоньки, – поважно мовив Лис Микита.Нечувана радість запанувала в звірячім царстві. Зараз кинулися робити порядки. Орли та яструби наловили курей, вовки та ведмеді нарізали овець, телят і нанесли цілу купу перед нового царя. Сей узяв часточку собі, а решту по справедливості розділив між усіх голодних. Знов радість, знов оклики зачудування і подяки. От цар! От добродій! От премудрий Соломон! Та за таким царем ми проживемо віки вічисті, мов у бога за дверми!Пішли дні за днями. Лис Микита був добрим царем, справедливим і м’якосердним, тим більше, що тепер не потребував сам ходити на лови, засідати, мордувати. Есе готове, зарізане, навіть обскубане і обпатране, приносили йому услужні міністри. Та й справедливість його була така, як звичайно у звірів: хто був дужчий, той ліпший, а хто слабший, той ніколи не виграв справи.Жили собі звірі під новим царем зовсім так, як і без нього: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голоден. Кого вбили стрільці, той мусив загинути, а хто втік, той богу дякував, що жиє. А проте всі були дуже раді, що мають такого мудрого, могутнього і ласкавого царя, а надто так неподібного до всіх інших звірів.І Лис Микита, зробившися царем, жив собі, як у бога за дверми. Тільки одного боявся, щоб фарба не злізла з його шерсті, щоби звірі не пізнали, хто він є по правді. Для того він ніколи не виходив у дощ, не йшов у гущавину, не чухався і спав тільки на м’якій перині. І взагалі він пильнував, щоб нічим не зрадити перед своїми міністрами, що він є Лис, а не жаден звір Остромисл.Так минув рік. Надходили роковини того дня, коли він настав на царство. Звірі надумали святкувати врочисто той день і справити при тій нагоді великий концерт. Зібрався хор з лисів, вовків, ведмедів, уложено чудову кантату, і вечором по великих процесіях, обідах і промовах на честь царя хор виступив і почав співати. Чудо! Ведмеді ревли басом, аж дуби тряслися. Вовки витягали соло, аж око в’януло. Але як молоді лисички в народних строях задзявкотіли тоненькими тенорами, то цар не міг витримати. Його серце було переповнене, його обережність заснула, і він, піднявши морду, як не задзявкає й собі по-лисячому!Господи! Що стало? Всі співаки відразу затихли. Всім міністрам і слугам царським відразу мов полуда з очей спала. Та се Лис! Простісінький фарбований Лис! Ще й паскудною олійною фарбою фарбований! Тьфу! А ми собі думали, що він не знати хто такий! Ах ти, брехуне! Ах ти, ошуканче!І, не тямлячи вже ані про його добродійства, ані про його величну мудрість, а люті тільки за те, що так довго давали йому дурити себе, всі кинулися на нещасного Лиса Микиту і розірвали його на шматочки. І від того часу пішла приповідка: коли чоловік повірить фальшивому приятелеві і дасть йому добре одуритися; коли який драбуга отуманить нас, обідре, оббреше і ми робимося хоть дрібку мудрішими по шкоді, то говоримо: «Е, я то давно знав! Я на нім пізнався, як на фарбованім Лисі»

Жила колись в одному селі маленька дівчинка та така красуня, що кращої за неї, мабуть, ніхто й ніде не бачив. Мати любила її до нестями, а бабуся ще більше.Добра бабуся пошила для внучки гарненьку червону шапочку, яка була їй так до лиця, що дівчинку всі почали звати — Червона Шапочка.Якось мати спекла пиріг та й каже дочці:— Піди до бабусі, довідайся, як вона поживає, бо мені передавали, що вона нездужає. Віднеси їй пиріг і цей горщечок масла.Червона Шапочка хутенько зібралась і подалась у сусіднє село до бабусі. Йде вона неквапно густим лісом, коли раптом назустріч їй сірий вовк.Йому страшенно захотілося з’їсти дівчинку, але він не наважився цього зробити, бо бачив, що поблизу працювали лісоруби.От вовк і питає, куди вона йде. Бідолашна дівчинка не знала, як небезпечно зупинятися в лісі і слухати теревені вовка, а тому, не думаючи ні про що погане, відповіла:— Я йду навідати бабусю й несу їй пиріг та горщечок масла, які передала матуся.— А чи далеко живе бабуся? — питає вовк.— Авжеж, дуже далеко, — відповідає Червона Шапочка, — он за тим вітряком, бачите, в хатинці край села.— Гаразд, — каже вовк, — я теж до неї навідаюсь. Я подамся ось цією стежкою, а ти прямуй он тією. Побачимо, хто з нас швидше прийде до бабусі.І вовк щосили побіг найкоротшою стежкою.А дівчинка пішла, по шляху, який був набагато довший, та ще й дорогою збирала горіхи, ганялася за метеликами і рвала для бабусі квіти.Не пройшла вона й півдороги, а вовк уже добіг до бабусиної хатинки й постукав у двері:“Тут-тук”.— Хто там? — спитала бабуся.— Це ваша внучка, Червона Шапочка, — відповів вовк, змінивши свій грубий голос. — Я принесла вам пиріг і горщечок масла. Це вам матуся передала.Добра бабуся саме лежала в ліжку, бо й справді трохи нездужала.По голосу вона прийняла вовка за Червону Шапочку, а тому й гукнула з кімнати:— Смикни за мотузочку, клямка й відчиниться.Вовк смикнув за мотузочку, і двері відчинилися.Тут він накинувся на бабусю і одразу зжер її.Потім вовк зачинив двері, ліг замість бабусі в ліжко й почав чекати Червону Шапочку.Незабаром дівчинка прийшла і постукала: “Тут-тук”.— Хто там? — спитав вовк.Червона Шапочка спочатку дуже перелякалась, почувши такий грубий голос, та потім подумала, що то, мабуть, у хворої бабусі нежить, і відповіла:— Це ваша внучка, Червона Шапочка. Я принесла вам пиріг і горщечок масла. Це вам матуся передала.Вовк гукнув трохи ніжнішим голосом:— Смикни за мотузочку, клямка й відчиниться!Червона Шапочка смикнула за мотузку, і двері справді відчинилися.Побачивши, що дівчинка ввійшла до хатинки, вовк по самі вуха сховався під ковдру та й каже:— Поклади-но пиріг на скриню і горщечок туди ж постав, а сама йди полеж зі мною, відпочинь з дороги.Червона Шапочка послухалась і лягла в ліжко.Та як же вона здивувалась, коли побачила, що за страхітливий вигляд має її бабуся!От вона й каже:— Бабусю, а які ж у вас руки великі!— Це, щоб міцніше тебе обнімати, внученько!— Бабусю, а які ж у вас ноги великі!— Це, щоб краще бігати, дитинко!— Бабусю, а які ж у вас вуха великі!— Це, щоб краще чути тебе, дівчинко!— Бабусю, а які ж у вас очі великі!— Це, щоб краще бачити тебе, внученько!— Бабусю, а які ж у вас зуби великі!— А це, щоб тебе з’їсти!З цими словами злий вовк накинувся на Червону Шапочку й миттю проковтнув її.А тут саме поверталися з села лісоруби й надумали завітати до бабусі в гості.Увійшли до хатинки — бабусі нема, а замість неї лежить у ліжку під ковдрою сірий вовк.— Так ось де ми тебе впіймали, лихоманцю! — вигукнув один з лісорубів.Змахнув він своєю сокирою і тільки-но хотів убити вовка, аж раптом чує — гукають з вовчого черева старенька бабуся й маленька Червона Шапочка:— Люди добрі, звільніть нас!Узяв другий лісоруб ножиці й розрізав вовкові черево, а звідти вилізли бабуся й Червона Шапочка, живі і здорові.— Як же я перелякалась! — сказала Червона Шапочка. — Як тісно й темно було в череві у вовка! Дякую вам, дядечку лісоруб, за те, що ви врятували нас.А бабуся теж подякувала лісорубам і почастувала їх пирогом та маслом, що принесла їй Червона Шапочка в подарунок.

На одній фермі жила мама-свинка з трьома поросятами.Старше порося було старанним і завжди допомагало мамі, а двоє інших були ледачими й ніколи нічого не робили так, як треба.Коли поросята підросли, вони пішли у світ.Але перед цим мама їм нагадала, що слід остерігатися злого вовка.Поросята бродили по полонинах, лісах і полях, граючись і пустуючи. Минули весна та літо, настала холодна й дощова осінь.Тож поросята вирішили побудувати хатинки.Усі троє знайшли місце на одному пасовищі неподалік одне від одного. Вони приготували пилку, молоток, цвяхи, дошки, відро, сокиру, лопату, рулетку та інші інструменти й почали будувати.Перше поросятко було ледачим й не хотіло носити деревину та каміння, щоб побудувати будиночок, тому швидко збудувало солом’яну хатинку.І друге порося не захотіло носити каміння та цеглу, тому побудувало собі хатинку з дерева.Третє порося було більш охочим до будівництва. Воно наносило цегли й почало завзято будувати. Порося знало, що цегляна хатинка найбільш надійна.Двоє його братів насміхалися над ним: „Якби ти будував, як ми, то хатинка вже давно була б готова!“Не минуло багато часу, як на галявині з’явився голодний і злий вовк. Поросята злякалися й поховалися по своїх хатинках.Вовк прийшов до солом’яної хатинки й покликав порося. Коли воно не вийшло, він набрав повітря й дмухнув на хатинку. Уся солома розлетілась, а хатинки як і не було.На щастя, перше порося встигло сховатися в дерев’яній хатинці свого брата.Вовк прийшов до дерев’яної хатинки. „Не бійтеся, поросята, виходьте, будемо гратися“, – покликав він.Коли поросята не відповіли, він набрав повітря, дмухнув, але нічого не сталося. Дерево було важче за солому. Тоді вовк набрав ще повітря, дмухнув, і хатинка розвалилася.Переляканим поросятам вдалося втекти до цегляного будиночку.Вовк побіг до третьої хатинки й почав дути. Він дув-дув, дув-дув, а хатинка ні з місця.Двоє поросят злякалися, але третє заспокоїло їх: „Не бійтеся, мій дім міцний, вовк сюди не потрапить!“Вовк на мить замислився, потім розігнався та налетів на хатинку з усією силою. Але вона й не похитнулась. Вовк не здавався. Він виліз на дах і спробував спуститися по димарЮ.Порося швиденько розпалило піч. Вовк заліз у димар, обпалив хвоста, а дим почав виїдати йому очі. Вовчисько злякався, впав з даху та втік.Тож третє порося виявилось розумнішим за вовка. Вовчисько з того часу більше не з’являвся на пасовищі. Поросята жили разом у цегляній хатинці. Перші два порося більше не лінувалися й робили все так, як слід.

Було собі два брати – один убогий, а другий багатий. От багатий колись ізласкавився над бідним, що не має той ні ложки молока дітям, та й дав йому дійну корову, каже:– Потроху відробиш мені за неї.Ну, бідний брат відробляв потроху, а далі тому ба гачеві шкода стало корови, він і каже вбогому братові:– Віддай мені корову назад!Той каже:– Брате! Я ж тобі за неї відробив!– Що ти там відробив,- як кіт наплакав тієї роботи було, а то таки корова! Віддай!Бідному жалко стало своєї праці, не схотів віддати. Пішли вони позиватися до пана.Прийшли до пана. А панові, мабуть, не схотілося роздумувати, хто з них правий, а хто ні,- то він і каже їм:– Хто відгадає мою загадку, того й корова буде.– Кажіть, пане!– Слухайте: що є в світі ситніш, прудкіш, миліш над усе? Завтра прийдете, скажете.Пішли брати. Багач іде додому та й думає собі.– От дурниця, а не загадка! Що ж є ситніш над панські кабани, прудкіш над панські хорти, а миліш над гроші? Ге, моя корова буде!Бідний прийшов додому, думав, думав та й зажурився. А в нього була дочка Маруся. Вона й питається:– Чого ви, тату, зажурилися? Що пан казав?– Та тут, дочко, таку пан загадку загадав, що я й не надумаю, що воно й є.– А яка ж загадка, тату? – Маруся питає.– Та така: що є в світі ситніш, прудкіш, миліш над усе?– Е, тату, ситніш над усе – земля-мати, бо вона всіх годує й напуває; прудкіш над усе – думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш; а миліш над усе – сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а все покидає, щоб заснути.– Чи ба? – каже батько.- Адже й справді так! Так же я й панові казатиму.Другого дня приходять обидва брати до пана. От пан їх і питає:– Ану, відгадали?– Відгадали, пане,- кажуть обидва.От багатій зараз виступає, щоб собі попереду поспішитись, та й каже:– Ситніш, пане, над усе – ваші кабани, а прудкіш над усе – ваші хорти, а миліш над усе – гроші!– Е, брешеш, брешеш! – каже пан.Тоді до вбогого:– Ану, ти!– Та що ж, пане, нема ситнішого, як земля-мати: вона всіх годує й напуває.– Правда, правда! – каже пан.- Ну, а прудкіш що?– Прудкіш, пане, над усе – думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш.– Так! Ну, а миліш? – питає він.– А миліш над усе – сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а все покидає, щоб заснути.– Так, усе! – говорить пан.- Твоя корова. Тільки скажи мені, чи ти сам це повідгадував, чи тобі хто сказав?– Та що ж, пане,- каже вбогий,- є в мене дочка Маруся,- так це вона мене так навчила.Пан аж розсердився:– Як це? Я такий розумний, а вона проста собі дівка та мої загадки повідгадувала! Стривай же! На тобі оцей десяток варених яєць та понеси їх своїй дочці: нехай вона посадить на них квочку, та щоб та квочка за одну ніч вилупила курчата, вигодувала, і щоб твоя дочка зарізала трьох, спекла на снідання, а ти, поки я встану, щоб приніс, бо я дожидатиму. А не зробить, то буде лихо.Іде сердешний батько додому та й плаче. Приходить, а дочка й питає його:– Чого ви, тату, плачете?– Та як же мені, дочко, не плакати: ось пан дав тобі десяток варених яєць та казав, щоб ти посадила на них квочку, та щоб вона за одну ніч вилупила й вигодувала курчата, а ти щоб спекла їх йому на снідання. А дочка взяла горщечок каші та й каже:– Понесіть, тату, оце панові та скажіть йому,- нехай він виоре, посіє цю кашу і щоб вона виросла просом, поспіла на ниві, і щоб він просо скосив, змолотив і натовк пшона годувати ті курчата, що їм треба вилупитись з цих яєць.Приносить чоловік до пана ту кашу, віддає та й каже:– Так і так дочка казала.Пан дивився, дивився на ту кашу та взяв і віддав її собакам. Потім десь знайшов стеблинку льону, дає чоловікові й каже:– Неси твоїй дочці цей льон, та нехай вона його вимочить, висушить, поб’є, попряде й витче сто ліктів полотна. А не зробить, то буде лихо.Іде додому той чоловік і знов плаче. Зустрічає його дочка й каже:– Чого ви, тату, плачете?– Та бач же чого! Ось пан дав тобі стеблинку льону, та щоб ти його вимочила, висушила, пом’яла, спряла і виткала сто ліктів полотна.Маруся взяла ніж, пішла й вирізала найтоншу гілочку з дерева, дала батькові та й каже:– Несіть до пана, нехай із цього дерева зробить мені гребінь, гребінку й днище, щоб було на чому прясти цей льон.Приносить чоловік панові ту гілочку й каже, що дочка загадала з неї зробити. Пан дививсь, дививсь, узяв та й покинув ту гілочку, а на думці собі: «Цю одуриш! Мабуть, вона не з таких, щоб одурити…» Потім думав, думав та й каже чоловікові:– Піди та скажи своїй дочці: нехай вона прийде до мене в гості, та так, щоб ні йшла, ні їхала; ні боса, ні вбута; ні з гостинцем, ні без гостинця. А як вона цього не зробить, то буде лихо!Іде знов батько, плачучи, додому. Прийшов та й каже дочці:– Ну що, дочко, будемо робити? Пан загадав так і так.І розказав їй усе. Маруся каже:– Не журіться, тату,- все буде гаразд. Підіть купіть мені живого зайця.Пішов батько, купив живого зайця. А Маруся одну ногу вбула в драний черевик, а друга боса. Тоді піймала горобця, взяла гринджоли, запрягла в них цапа. От узяла зайця під руку, горобця в руку, одну ногу поставила в санчата, а другою по шляху ступає – одну ногу цап везе, а другою йде. Приходить отак до пана в двір, а пан як побачив, що вона так іде, та й каже своїм слугам:– Прицькуйте її собаками!Ті як прицькували її собаками, а вона й випустила їм зайця. Собаки погнались за зайцем, а її покинули. Вона тоді прийшла до пана в світлицю, поздоровкалась та й каже:– Ось вам, пане, гостинець.- Та й дає йому горобця. Пан тільки хотів його взяти, а він – пурх та й вилетів у відчинене вікно!А на той час приходять двоє до пана судитися. От пан вийшов на рундук та й питає:– Чого вам, люди добрі?Один каже:– Та от чого, пане: ночували ми обидва на полі, а як уранці повставали, то побачили, що моя кобила привела лоша.А другий чоловік каже:– Ні, брехня,- моя! Розсудіть нас, пане!От пан думав, думав та й каже:– Приведіть сюди лоша й коней: до якої лоша побіжить,- та й привела.От привели, поставили запряжені коні, а лоша пустили. А вони, ті два хазяїни, так засмикали те лоша, кожен до себе тягаючи, що воно вже не знає, куди йому й бігти,- взяло та й побігло геть. Ну, ніхто не знає, що тут робити, як розсудити. А Маруся каже:– Ви лоша прив’яжіть, а матерів повипрягайте та й пустіть – котра побіжить до лошати, то та й привела.Зараз так і зробили. Пустили їх – так одна й побігла до лошати, а друга стоїть.Тоді пан побачив, що нічого з дівчиною не поробить, і відпустив її.

Жила собі вдова, яка мала двох дочок. Одна з них, пасербиця, була гарною та працьовитою, а інша, рідна донька, – ледачою та непривітною. Однак мати більше любила свою рідну дитину, незважаючи на її вади. Пасербиця ж була змушена виконувати всю хатню роботу і жила, наче попелюшка.Щодня дівчина сиділа біля криниці й так старанно пряла, що нитка часто прорізала її пальці до крові. Якось вона порізалася так сильно, що кров залила весь починок. Коли дівчина нахилилася, щоб вимити його, починок вислизнув із рук і впав у криницю.Гірко заплакала дівчина й кинулася до мачухи, розповідаючи про своє лихо. Мачуха ж накинулася на неї з лайкою і, зрештою, промовила:— Раз змогла починок вкинути, то тепер лізь і діставай його!Засмучена дівчина попрямувала до криниці, не знаючи, що робити. Від відчаю й страху вона стрибнула в криницю й втратила свідомість.Коли опритомніла, то побачила, що лежить на дивовижній галявині. Сонце сяяло яскраво, а навколо розквітали тисячі різнобарвних квітів.Підвівшись, дівчина рушила лукою й невдовзі побачила піч, наповнену хлібом. Хліб почав благати:— Витягни мене, витягни! Згорю! Я вже давно готовий!Дівчина взяла лопату й обережно повитягала хліб із печі, а тоді пішла далі своєю дорогою. Ось приходить вона до яблуні, а на ній аж рясніє від яблук. Яблуня просить її:— Ох, обтруси мене! Яблука мої давно вже достигли.Дівчина струснула яблуню, і яблука градом посипались на землю. Вона трусила доти, поки жодного яблука не лишилося на яблуні. Тоді згорнула яблука на купу і пішла далі.Нарешті дійшла до невеличкої хатини, з якої у віконце визирала стара баба. В неї стирчали такі великі зуби, що дівчинка хотіла тікати. Але стара гукнула їй услід:— А чого ти боїшся, люба дитино? Залишайся в мене, і якщо добре впораєшся з хатньою роботою, то й тобі добре буде. Найкраще дбай про постіль, стели якнайстаранніше та добре вибивай подушки, щоб пір’я летіло, — тоді на світі йтиме сніг, бо я ж пані Метелиця.Як почула дівчина такі ласкаві слова, їй відлягло від серця, вона залишилась у бабусі й негайно стала до роботи. Дівчина у всьому догоджала старій, збивала їй подушки так сильно, що аж пір’я летіло, наче сніжинки, і тому жилося їй у старої дуже добре. Вона ніколи не чула від неї лихого слова і щодня їла смажене й пряжене. Пробула дівчина певний час у старої та й засумувала, а чого їй бракує, то спочатку й сама не знала. Нарешті здогадалась, що нудьгує за домівкою, і хоча тут було їй у тисячу разів краще, проте її тягло вернутися до рідної хати.Нарешті вона сказала до старої:— Взяла мене туга за рідним краєм, і хоч мені у вас дуже добре, проте довше я тут зоставатися не можу, мені треба вернутися до своїх.Пані Метелиця сказала:— Мені подобається, що тебе тягне додому. І за те, що ти вірно мені служила, я сама тебе виведу нагору.Вона взяла її за руку і провела до великої брами. Брама відчинилась, і тільки-но дівчина ступила на поріг, линув золотий дощ, і все золото приставало до неї, аж нарешті вся вона вкрилася золотом.— Це тобі за те, що ти у всьому старанна була, — сказала стара і віддала їй також і починок, що впав у колодязь.Тоді брама замкнулась, і дівчина опинилася вгорі, на землі, біля своєї хати.А щойно вона ввійшла в двір, півень злетів на цямрину і заспівав:Кукуріку, кукуріку! — Наша дівчина іде, — на ній золота без ліку.Ввійшла дівчина до хати, а мачуха й сестра, побачивши на ній золото, зраділи, не знають, де й посадити.Дівчина розповіла про все, що з нею трапилось, і коли мачуха почула, як падчірка дослужилася до такого великого багатства; то аж загорілася бажанням добути таке щастя й своїй рідній, гидкій та ледачій доньці.Отож пішла ледарка до криниці, сіла та й пряде, а щоб починок був у крові, вколола собі пальця, всунувши руку в густий терен. А потім кинула починок у колодязь і стрибнула сама туди.Вона опинилась, як і сестра, на чудовій луці й пішла тією самою стежкою. Дійшовши до печі й почувши, як хліб кричить: «Ох, витягни мене, витягни, бо згорю, я вже давно спікся!» — вона відповіла: «Тільки мені й охоти бруднитися біля тебе!» — і пішла далі.Незабаром дійшла вона до яблуні й, почувши, як та кричить: «Ох, обтруси мене, обтруси, мої яблука давно вже достигли!» — вона відповіла: «От не мала роботи! Ще якесь яблуко на голову мені впаде!» — і пішла далі.Прийшовши до хатини пані Метелиці, вона не злякалася її зубів, бо вже чула про них, і відразу найнялася до неї.Першого дня вона дуже старалася, слухалась пані Метелицю, коли та їй загадувала роботу, бо в неї тільки й думки було, що про золото, яке стара їй подарує, але другого дня почала лінуватися, третього ще більше — навіть уставати вранці не захотіла. Вона й постелі пані Метелиці не постелила як слід, і подушок не позбивала, щоб аж пір’я летіло.Це скоро набридло старій, і вона сказала дівчині, що її служба скінчилася. Ледащиця дуже зраділа, гадаючи, що тепер на неї лине золотий дощ. А пані Метелиця привела її до брами, і щойно дівчина ступила на поріг, як на неї перекинувся великий казан смоли.— Оце тобі твій заробіток, — сказала пані Метелиця і замкнула ворота.І прийшла ледащиця додому, вся вкрита смолою, а півень, побачивши її, злетів на цямрину і загорлав:Кукуріку, кукуріку! — Наша ледащиця йде, — що брудна буде довіку!І справді, смола так пристала до ледащиці, що не відмилася, скільки вона жила на світі.

Якось двоє веселих котиків знайшли грудочку сиру. Зраділи вони здобичі, відійшли подалі та почали міркувати, як би її чесно поділити.— Давай розділимо навпіл, упоперек! — запропонував один. — Ні, краще вздовж, — заперечив другий.Так і сперечалися, не доходячи згоди. Тут повз них пробігала лисичка. Побачила котиків із сиром, зупинилася та запитала: — А що це у вас? Чого сперечаєтеся?Котики їй пояснили: — Знайшли сир, але ніяк не вирішимо, як поділити його порівну. Лисичка хитро посміхнулася: — Та це ж не проблема! Давайте я вас поділю справедливо.Котики погодилися й віддали сир лисичці. Та взяла грудочку, розламала навпіл і сказала: — Ой, цей шматочок більший. Треба підрівняти.І над’їла більший шматочок. Потім подивилася: — А тепер цей більший!І знов над’їла. Так вона “рівняла” то один шматочок, то інший, доки від сиру залишилися зовсім маленькі частинки.— Ну от, тепер усе порівну! — мовила лисичка. — Можете зважити, якщо хочете!Котики невдоволено подивилися на лисичку: — Але ж ти з’їла майже весь наш сир! За що ж ти взяла стільки добра?— Як за що? — відповіла хитрунка. — Я ж поділила вас чесно!Лисичка весело махнула хвостом і побігла далі, залишивши котиків ні з чим.