Записи автора Адміністратор

Кажуть, колись давно на одному з віддалених островів жили собі кішка й миша — не ворогували, а були нерозлучними подругами. Кішка полювала на пташок, мишка ласувала горіхами й солодкими каштанами, і жили вони в мирі та злагоді.Та одного разу мишка занудьгувала.— Мені вже набрид цей острів, — сказала вона. — Може, переберемось на материк?— Але як ми перепливемо море? — здивувалась кішка.— Дуже просто, — озвалася мишка. — Змайструємо човен із дерева.І справді: мишка десь відшукала великий шматок деревини, вигризла в ньому заглибину, щоб удвох із кішкою могли вміститися, і невдовзі човник був готовий. Сіли подруги в човен та й вирушили в подорож. Пливли-пливли — і зголодніли. Їжі не прихопили. Кішка згорнулася в клубочок, намагаючись заснути, а мишка лишилася насторожі. Та голод не давав їй спокою. Щоб хоч трохи вгамувати його, вона почала гризти дно човна. Коли кішка час від часу розплющувала очі, мишка вдавала, ніби спить. Так тривало доти, поки зуби мишки не прогризли дірку. Вода просочилася в човен, і він поволі почав тонути.Зрештою обидві опинилися у воді. Кішка, яка терпіти не могла мокнути, розлютилася.— Я тебе з’їм! — закричала вона, виборсувавшись із хвиль. — Почекай, поки виберемось на берег, — відповіла мишка. — Бо ще потонеш, а тоді вже точно не з’їси.Щойно ступили вони на сушу, кішка знову загарчала:— А тепер, зраднице, я тебе з’їм!— Тільки дай мені обсохнути! Ти ж не зможеш перетравити мокре м’ясо.Кішка замислилася, а мишка в ту ж мить — шусь! — у нірку. Кішка кинулася за нею, та не пролізла.— Вилазь, шахрайко! — кричить.— Ще чого! — відповіла мишка з глибини. — Тепер я тут надовго.Кішка сіла коло нори й почала чекати. А мишка, не гаючи часу, прокопала підземний хід, вислизнула з іншого боку й втекла геть.З того часу кішка й забула, що таке глибокий сон. Щоночі прислухається, чи не шкрябає десь мишка, і чатує біля кожної нори. А мишка з того часу добре знає: якщо побачить кішку — носа з нори не висуне.

Жив-був один багач. Усього мав доволі — і грошей, і землі, і худоби. Та несподівано прийшло до нього дивне щастя, від якого він втратив спокій.Одного вечора ліг багач спати, та сон не йшов до нього. Перевертався з боку на бік, а в голові крутилися думки:— Чого це цар збирає податки з бідноти, коли й так має всього вдосталь? А я? Сам себе голодом мучу, аби багатства прибуло… Якби вже трохи більше мав, то жив би, як людина, ще й бідним допомагав би, — міркував уголос.Раптом почув він чийсь шепіт біля самого вуха:— Ось тобі торбинка. Візьми її — і станеш ще багатшим! У ній один срібний. Та тільки-но візьмеш його — з’явиться новий. Бери стільки, скільки потрібно. Але пам’ятай: щойно набереш, одразу кинь торбинку в річку. Тільки тоді зможеш користуватися срібними. А якщо залишиш її в себе — всі срібняки перетворяться на камінці.Багач спочатку не повірив почутому. Але озирнувся — а біля нього справді лежить торбинка. Обережно засунув руку — і витяг срібного. Поклав на постіль, знову зазирнув — ще один з’явився.— Оце щастя! — зрадів.До самого ранку вибирав гроші — цілу купу наскладав. Аж світати почало, і надумав він: от зараз кину торбинку до річки, а тоді й житиму на повну силу — і собі на добро, і людям на користь.Та коли сонце зійшло, подумав інакше: — Потерплю ще день, наберу більше. Їсти не буду, аби час не гаяти.Але що більше він збирав, то більше хотілося. Не міг відірватися від торбини. В хаті — лише сухий хліб. Хотів би щось купити, та не смів і на хвильку від неї відлучитися.Так і минав день за днем. Тиждень. Місяць. Рік. Багач усе вибирав і вибирав срібняки, тішачи себе думкою:— Ну хто ж від грошей відмовиться? Та жити йому стало не краще, а гірше. Забув обіцянки, забув людей, забув навіть себе. Іноді доходив до річки, вже підносив торбинку, та тільки згадає, що тоді не буде більше срібних — і вертається назад.Постарів, знесилів, зблід, а руки все не відривалися від торбини. І помер так — біля купи срібняків, що так і не стали справжнім щастям. Мораль казки: Справжнє щастя не в багатстві, а в умінні бути вдячним і розуміти міру. Жадібність засліплює, позбавляє радості, друзів і навіть сенсу життя. Якщо обіцяєш допомагати — дій, бо відкладання перетворює добрі наміри на марні слова. Читайте ще більше казок про гроші: Про чарівні гроші – добра та повчальна казка про те, як щедрість і турбота здатні змінити світ. У село приходить чарівниця Золотинка й дарує людям особливі монети, які виконують бажання. Але лише ті, хто використовує їх з добрим серцем, знаходять справжнє багатство. Ця казка навчить дітей, що справжня цінність — не в грошах, а в добрих вчинках і щирій допомозі іншим. Зіркові гроші — зворушлива казка про силу доброти й віру в добро.Маленька дівчинка, залишившись сама у світі, не втратила милосердя. Віддаючи останнє нужденним, вона не чекала нічого на заміну. Але саме її щирість і щедре серце стали причиною справжнього дива — з неба посипалися зірки, що перетворилися на гроші. Ця казка навчить дітей, що добро завжди повертається, особливо тоді, коли його роблять від щирого серця Золота монета — мудра вірменська казка про цінність праці та справжню дорослість. Юнак хоче одружитися, але батько погоджується дати благословення лише тоді, коли син заробить золоту монету власними руками. Справжній урок починається там, де закінчуються хитрощі…Ця казка навчить дітей і підлітків, що тільки те, що здобуто власною працею, має справжню цінність.

Жила-була дівчинка Марійка, яка завжди щось губила: то улюблену ляльку, то один шкарпеток, то олівець із блискітками. “Куди ж вони діваються?” – дивувалася Марійка, заглядаючи під ліжко. Одного вечора, коли вона заснула, їй наснився дивний сон… чи, може, це був не зовсім сон?Марійка опинилася в чарівному лісі, де замість листя на деревах гойдалися загублені рукавички, а замість квітів росли кольорові ґудзики. Назустріч їй вистрибнув пухнастий кролик із краваткою, яка була трохи… криво зав’язана. – Вітаю в Країні Загублених Речей! – радісно гукнув кролик. – Я – Пан Вухань, охоронець усього, що люди втрачають. Хочеш побачити, куди поділися твої речі? Марійка кивнула, і Пан Вухань повів її стежкою, встеленою старими ключами й монетками.Спершу вони дісталися до Долини Іграшок. Там Марійчина лялька танцювала з плюшевим ведмедиком, якого хтось інший загубив. – Чому ти тут? – запитала Марійка. – Ти залишила мене під диваном, – зітхнула лялька. – Але тут весело, ми влаштовуємо вечірки! Марійка почервоніла. Вона пообіцяла бути уважнішою.Далі була Річка Шкарпеток, де одинокі шкарпетки плавали, наче рибки, шукаючи свою пару. Марійка впізнала свою синю шкарпетку із зірочками. – Я загубилася в пральній машині, – поскаржилася вона. – Але тут я стала капітаном шкарпеткового човна! Марійка засміялася, але вирішила перевіряти кишені перед пранням.Нарешті вони дійшли до Палацу Таємниць, де зберігалися найцінніші загублені речі. Там Марійка побачила свій олівець із блискітками. Він малював веселку на стіні разом з іншими олівцями. – Ми малюємо мрії тих, хто нас загубив, – сказав олівець. – Але я сумував за тобою, Марійка. Марійка обійняла олівець і відчула, як їй тепло на серці.Пан Вухань пояснив: – Усі загублені речі знаходять тут нове життя, але вони сумують за своїми господарями. Якщо ти будеш уважнішою, твої речі залишаться з тобою. А ще… іноді загублені речі допомагають знайти щось важливе – наприклад, нових друзів!Марійка прокинулася у своїй кімнаті. Під подушкою вона знайшла олівець із блискітками, а під ліжком – ляльку. Шкарпетку, щоправда, ще треба було пошукати. Але відтепер Марійка старалася класти речі на місце й навіть намалювала веселку, щоб подякувати Країні Загублених Речей. Мораль: Уважність і турбота про свої речі допомагають уникнути втрат, а пригоди вчать знаходити радість навіть у несподіваних ситуаціях.

У спекотну посуху, коли птахам було майже нічого пити, спраглий ворон натрапив на глечик, у якому було трохи води. Але глечик був високий і з вузьким горлом, і як би ворон не намагався, дістати до води він не міг. Бідолаха вже думав, що помре від спраги.Та раптом йому спала на думку ідея. Піднявши кілька дрібних камінців, він почав кидати їх до глечика один за одним. З кожним камінцем рівень води піднімався все вище, поки нарешті не став достатньо високим, щоб ворон міг напитися.У скруті кмітливість може нас виручити.

Жив колись король, наймогутніший володар у цілому світі. Він був добрим і справедливим у мирні часи, грізним — на війні. Його вороги тремтіли перед ним, а піддані жили щасливо та задоволено. Його дружина, вірна супутниця, була чарівною й вродливою. У їхньому шлюбі народилася донька.Їхній розкішний і величний палац був сповнений придворних, а в стайнях стояли коні на будь-який смак — великі й малі, з усього світу. Але найбільше дивувало всіх те, що почесне місце у стайні займав осел із великими вухами. Проте він справді заслуговував на таку шану, адже щоранку замість гною залишав на соломі повну купу золотих монет. Та небо, яке часто змішує добро і зло, несподівано послало королеві тяжку хворобу. Шукали допомоги звідусіль, але ні вчені лікарі, ні знахарі не змогли зупинити гарячку, яка щодня лише посилювалася. Нарешті, коли настав її останній час, королева сказала чоловікові: — Пообіцяй мені, що якщо, коли мене не стане, ти знайдеш жінку розумнішу й вродливішу за мене, то одружишся з нею і даси королівству нового спадкоємця.Королева була впевнена, що таку жінку знайти неможливо, і тому вірила, що король ніколи більше не одружиться. Король погодився на її умову, і незабаром вона померла в нього на руках. Деякий час він був у безутішному горі, день і ніч сумував. Та за кілька місяців, на наполягання придворних, він вирішив одружитися знову. Проте виконати свою обіцянку було непросто: як не шукав, він не міг знайти жінку, яка б перевершила королеву в розумі й красі. Лише його власна донька мала вроду й чарівність, яких не мала навіть її мати.І ось, щоб дотримати своєї обіцянки, король вирішив одружитися зі своєю дочкою. Це налякало й засмутили принцесу, і вона намагалася переконати батька, що той чинить велику помилку. Приголомшена подіями, вона вирушила до своєї хрещеної феї, яка жила в коралово-перлинній печері.— Я знаю, чому ти прийшла, — сказала фея. — У твоєму серці велика печаль. Але я тут, щоб допомогти тобі, і ніщо не зашкодить тобі, якщо ти дослухаєшся до моїх порад. Ти не повинна прямо суперечити батькові, але спершу скажи, що хочеш сукню кольору неба. Він нізащо не зможе виконати це бажання.Тремтячи від хвилювання, принцеса пішла до короля й висловила своє прохання. Та щойно він почув його, негайно покликав найкращих кравців і наказав їм без зволікань пошити сукню кольору неба — інакше він повісить їх усіх.Наступного дня сукню принесли принцесі. Вона була найпрекраснішого небесного блакитного кольору. Радіючи й водночас тремтячи від страху, принцеса не знала, що робити далі. Але хрещена фея знову порадила їй: — Попроси тепер сукню кольору місяця. Твій батько напевно не зможе виконати й це прохання.Та щойно принцеса висловила своє бажання, як король викликав вишивальників і наказав їм пошити сукню кольору місяця до четвертого дня. І справді, в той день сукня була готова — прекрасна, срібляста, немов сам місяць. Принцеса знову захопилася її красою.Та хрещена не зупинилася на цьому й радила зробити ще одне прохання — сукню, що сяє, мов сонце. Цього разу король покликав заможного ювеліра й наказав виготовити тканину з золота й діамантів, погрожуючи йому смертю в разі невдачі. Протягом тижня ювелір закінчив роботу — сукня вийшла така сліпуча, що засліплювала очі кожному, хто її бачив. Принцеса не знала, як подякувати батькові, але хрещена знову прошепотіла їй на вухо: — Попроси в нього шкуру осла з королівської стайні. Король не сприйме це прохання всерйоз. Ти її не отримаєш — або я дуже помиляюся.Але принцеса не знала, наскільки велике було бажання короля догодити дочці. І майже відразу шкуру осла принесли їй.Знову налякана, принцеса звернулася до хрещеної, і та знову прийшла на допомогу: — Притворися, що погоджуєшся на шлюб. Обіцяй усе, що він забажає, але водночас готуйся до втечі в далекий край.— Ось, — продовжила фея, — скриня, куди ми покладемо твої сукні, дзеркало, туалетні речі, діаманти й інші коштовності. Я даю тобі свою чарівну паличку: куди б ти не пішла, скриня завжди буде слідувати за тобою, захована під землею. Якщо ти торкнешся паличкою до землі, скриня з’явиться.— А щоб тебе не впізнали, осляча шкура буде найкращою маскою: ніхто не повірить, що така красуня може ховатися під чимось таким жахливим. Уранці принцеса зникла, як і радила хрещена. Її шукали скрізь — у домівках, на дорогах, у найвіддаленіших місцях — та все дарма. Ніхто не міг навіть уявити, що з нею сталося.А тим часом принцеса втікала все далі. Усі, кого вона зустрічала, бачили перед собою потворну істоту в ослячій шкурі й не хотіли мати з нею справу. Вона простягала руки, благаючи дати їй бодай якусь роботу, але її вигляд відштовхував усіх.І ось нарешті вона дісталася до ферми, де якраз шукали когось на найчорнішу роботу — прати ганчірки, чистити корита для свиней. Вона працювала в закутку кухні, наражаючись на грубі жарти й глузування від інших слуг.У неділю вона мала трохи відпочинку: виконавши всі ранкові справи, зачинялася у своїй комірчині, милася, відкривала чарівну скриню, діставала свої флакони, розставляла дзеркало і приводила себе до ладу. Вона приміряла сукню місячного сяйва, потім ту, що блищала, мов сонце, і нарешті — блакитну, як небо. Єдине, що засмучувало її — у комірці не було місця, щоб розкласти довгі шлейфи. Але, дивлячись у дзеркало й бачачи себе молодою й прекрасною, вона відчувала щастя. Ці недільні миті підтримували її до наступного тижня.На великій фермі, де працювала принцеса, була пташина ферма, що належала могутньому королю. Там тримали найрізноманітніших рідкісних птахів з химерними звичками. Часто син короля зупинявся тут після полювання, щоб відпочити й освіжитися напоєм разом зі своєю свитою.Здалеку Осляча Шкура дивилася на нього з ніжністю й пам’ятала, що під брудом і лахміттям у неї все ще серце принцеси. «Який у нього благородний вигляд, — думала вона, — яка вишуканість у манерах! Щаслива та, якій він подарує своє серце. Якби він подарував мені хоч найпростішу сукню, я почувалася б у ній розкішніше, ніж у будь-якій зі своїх чарівних».Якось принц, шукаючи пригод, проходив подвір’я за подвір’ям і опинився в темному коридорі, де знаходилась скромна кімнатка Ослячої Шкури. Випадково він заглянув у замкову щілину. Це був святковий день, і принцеса вдягла свою сукню із золота й діамантів, що сяяла, як сонце. Принц затамував подих — така була її краса, молодість і скромність. Тричі він уже був готовий увійти, але щоразу стримував себе.Повернувшись до батьківського палацу, принц став задумливим, зітхав удень і вночі, відмовлявся від балів та розваг. Він втратив апетит і згодом впав у глибоку меланхолію. Коли він запитав, хто ця дівчина, що живе у злиднях, йому відповіли, що це Осляча Шкура — найпотворніше створіння після вовка, гарантовані ліки від кохання. Проте принц не повірив у це й не зміг забути побачене.Королева благала сина розповісти, що з ним сталося. Та він лише зітхав, плакав і мовчав. Лише одне він сказав — що хоче, аби саме Осляча Шкура спекла йому тістечко власноруч.— О небо, — сказали слуги, — та ж ця Осляча Шкура — брудна служниця!— Не має значення, — відповіла королева. — Треба зробити, як він хоче. Це єдиний шанс врятувати його.Отож Осляча Шкура взяла трохи борошна, яке вона спеціально просіяла, сіль, масло, свіжі яйця й зачинилася у своїй кімнаті, аби спекти тістечко. Але спершу вона вмилася, одягла сріблясту накидку — на честь важливого завдання.Як розповідають, готуючи тісто трохи поспіхом, вона ненароком впустила туди перстень великої цінності. Дехто, знаючи кінець цієї історії, вважає, що вона зробила це навмисно — і, певно, мали рацію. Бо коли принц заглядав у замкову щілину, вона, безперечно, його помітила. А отже, знала, що перстень буде прийнятий з радістю її коханим.Принц знайшов тістечко настільки смачним, що в пориві голоду ледь не проковтнув перстень! Побачивши всередині прекрасний смарагд і золоту обручку, що точно повторювала форму пальця Ослячої Шкури, його серце сповнилося невимовною радістю. Він поклав перстень під подушку, але хвороба його тільки посилилася. Лікарі, побачивши, що йому стає гірше, дійшли висновку, що він хворий на кохання.Одруження — попри все, що про нього говорять, — чудовий засіб від любовної недуги. Тож було вирішено, що принц має одружитися.— Але я наполягаю, — мовив він, — що візьму за дружину тільки ту, на чий палець підійде ця обручка. Ця дивна вимога здивувала короля й королеву, але принц був такий слабкий, що вони не наважилися перечити.Почали шукати дівчину, на чий палець підійде перстень — незалежно від її походження чи становища. По всій країні ширилися чутки, що щоб стати нареченою принца, потрібно мати дуже тонкий палець. Шарлатани пропонували свої способи: одні радили шкребти палець, як ріпу, інші — відрізати шматочок, а дехто пропонував змастити палець спеціальною рідиною, що мала зменшити його розмір.Почали з принцес, маркіз і герцогинь, але хоча пальці їхні були витончені — перстень не наліз. Потім спробували графинь, баронес і всю шляхту — і знову марно. Далі настала черга простих дівчат, які часто мають гарні, стрункі пальці — але й тут не вдалося знайти підходящу. Нарешті довелося звернутися до прислуги, кухонної челяді, служниць і пташниць із червоними, брудними руками. Спроба надягти крихітну каблучку на їхні незграбні пальці була схожа на те, якби хтось намагався протягнути канат у вушко голки.Випробування добігали кінця. Залишилася тільки Осляча Шкура у своєму темному куточку на кухні ферми. Хто б міг подумати, що саме вона стане королевою?— А чому б і ні? — мовив принц. — Покличте її сюди.Дехто засміявся, інші обурено вигукували, що не варто пускати цю жахливу істоту до кімнати. Та коли вона витягла з-під ослячої шкури руку — білосніжну, як слонова кістка, — і коли на її пальці наділи перстень, що підійшов ідеально, усі остовпіли від подиву.Відразу ж почали готувати її до візиту до короля, але вона попросила, перш ніж постати перед своїм володарем, дати їй змогу переодягтися. Справді, це прохання викликало усмішки, але коли вона з’явилася у палаці в неймовірно розкішній сукні, сяйво якої не мало собі рівних, з білявим волоссям, що виблискувало діамантами, з ніжно-блакитними очима й талією, яку можна було б обхопити двома руками, — навіть найвродливіші панянки двору в її присутності здавалася зовсім звичайними.Серед загального щастя й захоплення сам король не зміг не помітити вроди своєї майбутньої невістки, а королева була нею просто зачарована. Щодо принца, то його щастя було таким великим, що він ледь його витримував.Підготовка до весілля почалася негайно. Було запрошено королів з усіх навколишніх держав. Дехто прибув зі Сходу на величезних слонах. Інші мали такий грізний вигляд, що лякали дітей. З усіх куточків світу з’їжджалися гості до двору. Але навіть принц і численні царствені гості не змогли затьмарити величності батька нареченої, який упізнав свою доньку і впав перед нею на коліна, просячи пробачення.— Яке ж милосердне небо, — сказав він, — що дозволило мені побачити тебе знову, моя люба доню.Заливаючись сльозами радості, він ніжно обійняв її. Його щастя розділили всі, а майбутній чоловік був особливо радий дізнатися, що його тесть — могутній король.Саме в цю мить прибула й фея-хрещена, яка розповіла всім правду про те, що сталося. Її розповідь стала останнім тріумфом Ослячої Шкури.Неважко зрозуміти мораль цієї казки: краще витерпіти найтяжчі випробування, ніж зрадити своєму обов’язку. Чеснота іноді здається приреченою, але врешті-решт завжди перемагає.І хоч ця історія може здаватися неймовірною, доти, доки в світі існують діти, мами й бабусі — її пам’ятатимуть усі.

Жили-були чоловік і жінка, але між ними не було згоди: постійно сварились і ображали одне одного. Чоловік часто називав свою дружину дурною, а вона у відповідь звинувачувала його у тому, що він теж дурень. Так вони й жили — вічно в скандалах.Якось чоловік приніс додому сто фунтів масла і рису. Дружина розлютилась:– Ти що, зовсім розуму не маєш? Ти ж дурень, навіщо купив стільки масла і рису? Може, ти вже збираєшся святкувати весілля нашого сина чи готуватися до похорону свого батька?Чоловік здивовано відповів:– Про що ти говориш? Які весілля і похорони? Все це добре приберемо. Хай стоїть, поки не прийде Карнавал.Дружина заспокоїлася, приховала продукти й почала чекати. Час минав, а Карнавал так і не з’являвся. Одного разу, сидячи на лавці перед домом, вона побачила незнайомця, що йшов вулицею. Вона підняла руку і покликала його:– Гей, брате, підійди сюди!Незнайомець зупинився.– Слухай, брате, тебе часом не Карнавалом звуть? – запитала жінка.Хлопець зрозумів, що жінка не зовсім при здоровому глузді, і вирішив пожартувати:– Так, сестро, я Карнавал. А що сталося?Жінка почала скаржитись:– Знаєш що, Карнавале, ми не наймалися зберігати твої продукти. Чому ти так довго не забрав їх? Тепер все твоє добро лежить тут, а я змушена тобі все це зберігати! – Не сердься, сестро, я щойно йшов сюди, шукаючи ваш дім. Ось і знайшов, нарешті, – відповів Карнавал, вирішивши зробити вигляд, що все це правда.– Добре, заходь і забирай, – сказала жінка.Незнайомець зайшов у будинок, взяв мішки з рисом і маслом, навантажив їх на спину і пішов. Повернувшись додому, чоловік запитав у дружини:– Ну, що, Карнавал з’явився?– Так, з’явився, забрав усе своє, – відповіла жінка. – Я йому все віддала.– Який Карнавал? Про що ти говориш? Ти що, зовсім здуріла? Масло і рис? Як ти могла так?Жінка показала чоловікові, якою дорогою пішов «Карнавал». Чоловік осідлав коня і поїхав слідом.Тим часом Карнавал, помітивши, що чоловік їде за ним, сховав мішки з рисом і маслом у кущах і почав йти пішки. Коли чоловік наздогнав його, запитав:– Ти не бачив мандрівника, що йшов цією дорогою?– Так, бачив, – відповів “Карнавал”. – І що він ніс?– Масло і рис.– Ага, той самий! Коли ти його бачив?– Давно вже.– Як ти думаєш, я його наздожену, якщо буду швидше їхати?– Ну, навряд чи. – сказав «Карнавал». – Дивись: ти на коні, а він пішки. Поки твій кінь переставить всі свої ноги, рахуй: раз-два-три-чотири, а той, за ким ти женеться, адже на двох ногах. Йому, щоб ноги переставити, треба зробити всього лише: раз-два, раз-два! Уже швидше, ніж ти на коні будеш робити ра-а-з-два-а-а-три-и-и-чот-и-и-ри!Чоловік погодився і залишив коня, сам побігши пішки. Він постійно повторював:– Раз-два, раз-два, раз-два, раз-два!Карнавал тим часом навантажив мішки на коня і поїхав іншою дорогою.Чоловік, після довгого бігу, не знайшов ні Карнавала, ні його коня. Всі сліди зникли. Повернувшись додому, він почав знову сваритися з дружиною за втрату масла і рису. А дружина звинувачувала його за втрату коня.І так вони й продовжували сваритися: він її дурною назве, вона його дурнем. А Карнавал, посміхаючись, дивився на все це з боку.

Жила-була дівчинка Соня. Вона була дуже допитливою і полюбляла все нове досліджувати. Одного разу мама залишила Соню вдома з бабусею, а сама побігла до магазину.— Соню, я на хвилинку. Нічого без мене не чіпай, добре? — сказала мама.— Добре, мамусю, — кивнула Соня і вже замислилась, чим би зайнятись.Поблукавши по квартирі, Соня натрапила на аптечку, яка стояла високо на полиці.— Ага! Що ж там таке цікаве? — подумала вона. — Може, там цукерки?Вона дотягнулась до аптечки, відкрила дверцята і побачила кольорові блістери, баночки, краплі… Усе таке яскраве! — О! Це, мабуть, вітамінки! А це — чарівні крапельки від суму! — фантазувала Соня.Аж раптом… — Апчхи! Аптечка… заговорила!— Е-е-е, дівчинко! А ти запитала дорослих, перш ніж мене відкривати?Соня перелякано озирнулася.— Хто це сказав?— Це я, Аптечка. Я чарівна. І маю одне правило: ліки можна брати тільки з дозволу мами чи тата. І тільки тоді, коли справді треба!— А чому? Вони ж гарні! І блискучі!— Тому що ліки — не цукерки. Вони допомагають, коли людина хвора. Але якщо взяти їх без потреби — можна серйозно захворіти. Навіть потрапити до лікарні!Соня знітилась.— Вибач, я не знала…— Тепер знаєш. І запам’ятай: коли щось болить — скажи дорослим. А аптечку я зачарую, щоб ніхто більше не відкривав мене без дозволу.Аптечка зачинилась, блиснувши замочком. У ту ж мить до хати зайшла мама.— Як ти, Сонечко? Все добре?Соня кинулась до мами:— Так! Я тепер знаю, що ліки — тільки з дозволу! А аптечка в нас чарівна. Вона зі мною розмовляла!Мама усміхнулась.— От бачиш, моя розумничка. А тепер — час на яблучко. Краще за будь-які вітаміни!

У далекій африканській савані, де сонце гріло землю, а акації гойдали гілки на вітрі, жило маленьке слоненя Сімо. Сімо було добрим і веселим, але його великі, мов вітрила, вуха робили його несхожим на інших слоненят. Вони гойдалися, коли він біг, і гуділи, коли дув вітер.Інші тварини в савані – зебри, жирафи, антилопи – часто сміялися з нього. «Гей, Сімо, твої вуха, як парасольки!» – гукали вони. «Ти що, збираєшся полетіти?» Сімо червонів, опускав голову і ховався за мамою-слонячкою. Йому здавалося, що його вуха – це щось соромне, і він мріяв бути «нормальним», як усі.Одного спекотного дня Сімо сидів біля водойми, сумно дивлячись на своє відображення. Раптом він почув тихий голосок: «Ей, чому ти такий сумний?» Сімо озирнувся і побачив крихітне мишеня з блискучими очима. Його звали Мікі.«Усі сміються з моїх вух, – зітхнув Сімо. – Вони кажуть, що я дивний». Мікі уважно подивився на слоненя і сказав: «А я думаю, що твої вуха – це суперсила! Хочеш, я тобі докажу?»Сімо здивувався, але погодився. Мікі повів його до великого баобаба, де зібралися тварини, щоб сховатися від спеки. «Сімо, – шепнув Мікі, – помахай вухами, як крилами!» Сімо нерішуче спробував – і його вуха здійняли такий сильний вітерець, що всім стало прохолодно. Тварини зраділи: «Ого, Сімо, це ж як природний вентилятор!» Мікі хитро всміхнувся: «Бачиш? Те, що здається слабкістю, може бути твоєю силою!» З того дня Сімо і Мікі стали найкращими друзями. Мишеня навчило слоненя пишатися собою, а Сімо допомагав Мікі, захищаючи його від більших тварин своїм хоботом і вухами.Невдовзі тварини в савані перестали дражнити Сімо. Вони зрозуміли, що кожен особливий по-своєму. А Сімо зрозумів найважливіше: ти цінний, незалежно від того, що кажуть інші. І з тими великими вухами він почувався найщасливішим слоненям у світі.

Жив-був собі бідний дід. І от якось надумав піти до сільської управи. Там зустрів учителя — той стояв із сигарою в зубах. Дід йому каже:— Курите! Знову курите!Учитель усміхнувся:— А може, й ви закурите, діду? — і простягає сигару. Дід дивиться на неї та й питає:— Скажіть, пане учителю, як це ви курите дорогі сигари, а в мене й на простий тютюн грошей нема?— Бо я в школі вчився, — відповів учитель.Іде дід додому та думає: «А піду і я завтра до школи — може, й мені пощастить».Наступного ранку приходить до школи.— Що вам, дідусю? — запитує учитель.— Та хочу вчитися.— Ех, дідусю, трохи ви запізнилися…— Ну, тоді бувайте здорові… Але на другий день дід знову з’явився, ще й раніше.— Що вам, дідусю?— Учора ви сказали, що я трохи запізнився, то ось я — ще зранку!Учитель засміявся:— Та я не це мав на увазі. Ви не на урок запізнились — вас уже пізно вчити, бо ви надто старі.— І то правда, — зітхнув дід.Пішов додому. А дорогою — дивиться, лежить сумка. Підняв, відкрив — а вона повна грошей! Зрадів дід, приніс додому, показав бабі — і зажили вони, як у казці.Та от якось посварилися. Дід бабі щось різко сказав, та й ще й по потилиці стукнув. Образилася баба, розсердилася, пішла — і донесла в управу, що дід, мовляв, чужу сумку з грішми забрав.Забрали діда в поліцію — допитують, сварять, навіть б’ють. Тут і справжній господар сумки знайшовся — пан якийсь.Викликали діда до суду. Суддя питає:— Діду, ти гроші знайшов?— Знайшов.— А коли саме?— Та коли до школи ходив.Суддя глянув на діда: старий, сімдесят літ. А той пан — молодий ще. Подумав-подумав і каже:— Ні, не його це гроші.Отак і залишилися ті гроші дідові.