Записи автора Адміністратор

Жила собі бідна вдова, самотою у маленькій хатині. Перед хатинкою був садок, у якому росли два кущі троянд: один цвів білими, другий — червоними квітами. І мала вона двох дітей, схожих на ті трояндові кущі: одну дівчинку звали Білосніжка, а другу — Розочка.Діти були такі побожні й добрі, такі працьовиті й невтомні, яких рідко стрінеш у світі. Білосніжка була тихіша й лагідніша за Розочку. Розочка ж полюбляла бігати луками й полями, шукати квіти та ловити метеликів, а Білосніжка частіше сиділа вдома біля матері, допомагала по господарству або читала їй уголос, коли випадала вільна хвилина. Сестри так сильно любили одна одну, що, виходячи разом з дому, завжди трималися за руки. І коли Білосніжка казала: — Ми ніколи не розлучимося, Розочка відповідала: — Доки житимемо — ніколи. А мати додавала: — Що матиме одна — тим поділиться з другою.Часто дівчатка самі блукали лісом і збирали червоні ягоди, та жодна тварина їм не шкодила. Навпаки — звірі довірливо підходили до них: зайчик їв капустяний листок з рук, козуля паслася поруч, олень весело пробігав повз, а птахи сиділи на гілках і співали, що знали. Жодна пригода їх не спіткала.Коли траплялося, що вони затримувалися в лісі й ніч заставала їх там, сестри лягали поруч на м’який мох і спали до світанку. Мати знала про це й не тривожилася. Одного разу, коли ранкова зоря розбудила їх після ночівлі в лісі, вони побачили біля себе прекрасну дитину у сяйливій білій одежі. Вона підвелася, лагідно подивилася на них, нічого не сказала й зникла в гущавині. Озирнувшись, дівчатка помітили, що спали зовсім поряд із глибокою прірвою й напевно впали б у неї, якби в темряві зробили ще кілька кроків. Мати сказала їм, що то був ангел, який оберігає добрих дітей.Білосніжка й Розочка так старанно доглядали материнську хатину, що було радісно на неї дивитися. Влітку Розочка дбала про господарство і щоранку, ще до пробудження матері, ставила біля її ліжка букет квітів — у ньому завжди була і біла, і червона троянда. Взимку Білосніжка розпалювала вогонь і підвішувала на гак мідний казан, який сяяв, мов золото, такий був чистий.Увечері, коли падав сніг, мати казала: — Іди, Білосніжко, засунь засув. Потім вони сідали біля вогнища, мати одягала окуляри й читала з великої книги. Дівчатка слухали, пряли, а поруч на підлозі лежало ягнятко, позаду на жердині сидів білий голуб, заховавши голівку під крило. Одного вечора, коли всі так мирно сиділи разом, у двері хтось постукав, ніби просився до хати. — Швидше, Розочко, відчини, — мовила мати, — це, мабуть, мандрівник шукає притулку.Розочка відсунула засув — та це був не чоловік, а великий чорний ведмідь, який просунув у двері свою волохату голову. Розочка скрикнула й відскочила, ягнятко блеяло, голуб злетів, а Білосніжка сховалася за матір.Але ведмідь заговорив людським голосом: — Не бійтеся, я не зроблю вам лиха. Я замерз і хочу лише трохи зігрітися.— Бідолашний ведмедю, — сказала мати, — лягай біля вогню, тільки пильнуй, щоб не підпалити хутро.Вона покликала дівчаток, і поступово всі заспокоїлися. Ведмідь попросив вибити з його шерсті сніг, і сестри старанно вичистили його мітлою. Він розтягнувся біля вогню й задоволено бурмотів. Невдовзі всі подружилися й почали жартувати з незграбним гостем: тягнули його за хутро, ставали йому на спину, перекочували з боку в бік. Ведмідь терпів усе, лише зрідка бурчав:— Помилуйте мене, діти малі: Білосніжка й Розочка, Ще жениха вб’єте, бачте-но!Так він приходив щовечора аж до весни…Коли настала весна й усе навколо зазеленіло, ведмідь одного ранку мовив до Білосніжки: — Тепер я мушу піти й не зможу повертатися все літо.— Куди ж ти йдеш, любий ведмедю? — запитала вона.— У ліс, — відповів він, — стерегти свої скарби від лихих гномів. Узимку, коли земля скута морозом, вони не можуть вибратися назовні, але тепер, коли сонце її зігріло, вони вилазять, нишпорять і крадуть. А що раз потрапить до їхніх печер, те вже рідко знову побачить світ.Білосніжка дуже засмутилася. Коли вона відчиняла двері, ведмідь виходив так поспіхом, що зачепився за гак, і шматок його шкури відірвався. Дівчинці здалося, ніби під нею щось заблищало золотом, але вона не була певна. Ведмідь швидко зник між деревами.Невдовзі мати послала дівчаток до лісу назбирати хмизу. Там вони побачили повалене дерево, а біля стовбура щось дивно смикалося. Підійшовши ближче, вони розгледіли гнома з зів’ялим обличчям і довжелезною білою бородою. Кінчик бороди застряг у розщепі дерева, і гном смикався, немов пес на прив’язі.— Чого ви стоїте? — закричав він. — Невже не можете допомогти?Коли Розочка запитала, що сталося, гном почав лаятися й нарікати, що хотів наколоти дрібних дров, але дерево зімкнулося й затисло його бороду. Дівчатка намагалися визволити її, та марно.— Я побіжу по людей, — сказала Розочка.— Безумні дурепи! — заверещав гном. — Вас і так удвох забагато!— Не сердься, — мовила Білосніжка, — я знайду вихід.Вона дістала ножиці й обережно відрізала кінчик бороди. Гном, визволившись, схопив мішок із золотом, пробурмотів прокльони й пішов, навіть не подякувавши.Згодом сестри знову зустріли гнома — цього разу біля струмка, де його борода заплуталася в волосіні, а велика риба тягнула його до води. Дівчатка врятували його, але знову мусили обрізати частину бороди. Гном обсипав їх образами й зник із мішком перлів.Третього разу вони побачили, як орел схопив того самого гнома й хотів понести. Сестри вчепилися за нього й вирвали з пазурів птаха. Гном і цього разу лише накричав на них і зник зі своїми коштовностями.Одного вечора, повертаючись із міста, дівчатка застали гнома на галявині — він висипав дорогоцінні камені й милувався ними. Та раптом із лісу почувся гучний гуркіт — це наближався чорний ведмідь. Гном у жаху почав благати про милосердя й навіть пропонував віддати всі свої скарби, а замість себе — віддати ведмедеві дівчаток.Та ведмідь не зважив на його слова, вдарив лапою — і злий гном загинув.Дівчатка хотіли втекти, але ведмідь гукнув: — Білосніжко, Розочко, не бійтеся!І тут ведмежа шкура спала, а перед ними постав прекрасний юнак у золотому вбранні. — Я син короля, — мовив він. — Злий гном украв мої скарби й обернув мене на ведмедя. Лише його смерть могла зняти чари. Білосніжка стала його дружиною, а Розочка — дружиною його брата. Вони поділили між собою великі скарби гнома. Стара мати ще довгі роки жила щасливо з дітьми, а два трояндові кущі стояли перед її вікном і щороку цвіли — один білими, другий червоними трояндами.

Високо в небі, серед хмар і сонячних променів, жив собі Маленький вітерець Вітя. Він був веселим і грайливим — любив гойдати гілки дерев, підхоплювати листя в танок і допомагати птахам летіти швидше. Але у Віті була одна особливість: коли щось йому не подобалося або хтось його засмучував, він починав дути все сильніше й сильніше. Спочатку трошки, потім дужче, а потім — ще дужче! І він не помічав, як перетворювався на справжню бурю.Одного разу великий дуб не захотів гойдатися так, як хотів Вітя. — Ну й не треба! — надувся Маленький вітерець і дмухнув сильніше. Дуб заскрипів, але теж не схилився. Вітя розсердився ще більше і задув так, що з дерева посипалися жолуді, а птахи злякано розлетілися. — Що ти робиш? — пискнуло маленьке пташеня, яке ледь встигло вхопитися за гілку.Вітя раптом зупинився й озирнувся. Навколо валялися поламані гілки, розкидані жолуді, а звірята ховалися по норах. Він зовсім не хотів нікого лякати! Йому просто стало прикро, і він… не помітив, як розгулявся. Вітя сумно полетів до своєї бабусі — Мудрої Вітряної Пані, що жила на вершині найвищої гори.— Бабусю, — сказав він тихо, — я знову перетворився на бурю. Я не хотів нікого лякати, але не зміг зупинитися.Мудра Вітряна Пані ласкаво погладила онука своїм теплим подихом:— Вітечку, кожен вітерець має в собі силу бурі. Це не погано і не добре — це просто твоя сила. Але щоб не робити шкоди, треба вчитися помічати, коли ця сила починає рости.— Але як я помічу? — здивувався Вітя.— Дивись, — сказала бабуся, — коли ти починаєш сердитися або засмучуватися, твоє серце б’ється швидше, дихання стає глибшим, і ти починаєш крутитися все швидше. Це перші знаки. Якщо ти їх помітиш, зможеш зупинитися.— А як зупинитися? — запитав Маленький вітерець. Бабуся посміхнулася: — Є три чарівні способи. Перший — зроби три глибокі подихи: повільно вдихни і повільно видихни. Другий — політай високо в небо і подивися на все зверху, тоді зрозумієш, що не все таке важливе. Третій — розкажи комусь, що ти відчуваєш, словами, а не вітром.Вітя уважно запам’ятав усе, що сказала бабуся.Наступного дня він знову гойдав дерева в лісі. Маленький зайчик випадково стрибнув на його улюблену хмаринку і розігнав її.Вітя відчув, як щось теплішає в його серці, як він починає крутитися швидше. — Стоп! — подумав він. — Це ж ті самі знаки, про які казала бабуся!Він зупинився і зробив три глибокі подихи: вдихнув… видихнув… вдихнув… видихнув… вдихнув… видихнув. Серце забилося спокійніше.— Зайчику, — сказав Вітя, — мені прикро, що ти розігнав мою хмаринку. Я дуже старався зробити її пухнастою.— Ой, вибач! — сказав зайчик. — Я не спеціально! Давай я допоможу тобі зібрати нову?І вони разом зібрали ще красивішу хмаринку.Відтоді Маленький вітерець навчився помічати, коли його емоції починають рости. Іноді він робив глибокі подихи, іноді злітав високо в небо, а іноді просто розповідав друзям про свої почуття. І знаєте що? Він став ще веселішим вітерцем, бо тепер міг гратися й дмухати так, щоб усім було весело, а не страшно.А коли йому справді треба було стати сильним вітром — наприклад, щоб допомогти вітрильному човну дістатися до берега, — він міг це зробити, бо тепер сам керував своєю силою.Бабуся завжди казала йому: — Твої почуття — це не твої вороги. Це твої друзі, які підказують тобі, що важливо. Треба просто навчитися їх слухати і розуміти.І Маленький вітерець Вітя погоджувався з кожним словом.

Жила собі дівчинка Соломійка. Одного вечора у неї захитався молочний зуб, а потім — хрусь! — і випав. Соломійка дуже зраділа, бо знала: коли зуб випадає, треба покласти його під подушку, і вночі прийде Зубна Фея.Мама допомогла гарно почистити зубик, щоб він був блискучий і чистий, і Соломійка поклала його під подушку. Побажавши надобраніч, вона заснула і почала бачити солодкі сни.А коли всі вдома спали і на вулиці стояла глибока ніч, у віконце тихо-тихо залетіла маленька Зубна Фея. Вона була вся в сріблястій сукні, що мерехтіла, ніби місячне світло, а на спині мала крильця, тонкі, як павутинка. У руці тримала чарівну торбинку, що ніколи не важчала, хоч скільки би зубчиків туди не поклала. Фея підлетіла до подушки Соломійки, обережно підняла її краєчок і побачила зубик. Він був такий білий і чистий, що Фея аж посміхнулась.— Ось гарний зубчик! — прошепотіла вона. — З нього вийде чудова цеглинка.Вона обережно взяла зуб, поклала замість нього блискучу монетку (таку, що сама по собі трохи світилася), а потім тихенько вилетіла у вікно й полетіла в небо.Далеко-далеко, за хмарами, де звичайні люди ніколи не бувають, є чарівна країна Зубних Фей. Там стоїть великий-превеликий палац, весь білий і міцний, ніби з перлин. Але секрет у тому, що цей палац побудовано саме з молочних зубчиків дітей! Коли Зубна Фея прилітає додому, усі феї разом розбирають зібрані зубчики. Вони сортують їх за розміром і чистотою: найбільші й найбіліші йдуть на міцні стіни й високі вежі палацу, середні — на віконечка, дверцята й сходинки, а найменші — на гарні прикраси, як блискучі перила чи маленькі ліхтарики.Якщо зубчик дуже чистий і здоровий, він стає твердою цеглинкою, що тримається віками. А якщо жовтий чи з дірочками від солодощів — він кришиться, і феї не можуть його використати для будівництва. Такі зубчики вони акуратно переробляють на чарівний пилок.З цього пилку феї варять особливий сяючий еліксир у великому казані. Потім вони розсипають цей еліксир над землею, ніби зоряний дощ. Краплинки еліксиру потрапляють до дітей і допомагають виростати новим постійним зубам — міцними, білими і такими, що ніколи не болять і не псуються.А ще зубчики дають силу всій країні фей: чим більше гарних зубів, тим яскравіше світиться палац, тим сильніше чарівні крильця фей, і тим краще вони можуть літати до всіх дітей у світі.Тому Зубна Фея завжди лишає монетку — це її подяка за гарний зубчик, що допоможе зробити палац ще кращим, а посмішки всіх дітей — ще здоровішими й красивішими.На ранок Соломійка знайшла під подушкою монетку і дуже зраділа. Вона зрозуміла: якщо добре чистити зуби щовечора і щоранку, то Зубна Фея завжди буде рада прийти, а нові зубки виростуть міцними й красивими.І з того часу Соломійка чистила зуби ще старанніше, бо знала — десь там, за хмарами, її зубчик допомагає будувати чарівний палац і робити магію для всіх дітей.

Одного ясного вечора, коли сонце поволі сідало над прекрасним світом, мудрий старий Півень злетів на дерево, щоб улаштуватися на ніч. Перш ніж заснути, він тричі змахнув крилами й голосно проспівав. Та щойно зібрався сховати голову під крило, як його пильні очі вловили рудий спалах і довгий загострений ніс — просто під деревом стояв пан Лис.— Чи чув ти дивовижну новину? — вигукнув Лис радісно й збуджено.— Яку саме? — спокійно поцікавився Півень. Та в душі його щось тремтіло, адже, як відомо, Лиса він боявся неабияк. — Твоя родина, моя родина і всі інші звірі домовилися забути давні сварки й відтепер жити в мирі та дружбі, — провадив Лис. — Уяви собі! Я просто не можу дочекатися, щоб обійняти тебе. Злітай-но вниз, дорогий друже, й відсвяткуймо цю радісну подію разом!— Яка велична звістка! — мовив Півень. — Я щиро радий це чути. Та говорив він ніби розсіяно і, ставши навшпиньки, пильно вдивлявся кудись удалечінь.— Що ти там бачиш? — занепокоєно спитав Лис.— Здається мені, що сюди біжить пара Собак. Напевно, і вони вже почули добру новину й…Але Лис не став слухати далі. Він миттю кинувся навтьоки.— Стій! — гукнув Півень. — Чого ж ти тікаєш? Тепер же Собаки — твої друзі!— Так, — відповів Лис на бігу. — Але вони могли ще не дізнатися про цю новину. Та й узагалі, я маю одну дуже важливу справу, про яку ледь не забув.Півень усміхнувся, сховав голову в пір’я й спокійно заснув, адже йому вдалося перехитрити вельми хитрого ворога. Мораль: Хто сам звик обманювати, того легко обвести навколо пальця.