Записи автора Адміністратор

Жили собі чоловік та жінка, і був у них козел та баран. Якось каже чоловік:— Жінко, пора виганяти цього барана і козла. Вони лише хліб дурно їдять. Геть з двору, козел і баран, щоб вас тут більше не було! Не було що робити, пошили собі козел із бараном торбу та й пішли світ за очі.Ідуть вони, йдуть. Посеред поля знаходять вовчу голову. Баран був сильний, але несміливий, а козел сміливий, але слабкий. Почали сперечатися:— Бери, баране, голову, ти ж дужий! — Ні, бери ти, козле, ти ж сміливий!Довго думали, а потім вирішили взяти голову удвох і поклали її в торбу. Йдуть далі. Коли бачать — вогонь горить.— Ходімо туди переночуємо, — каже козел, — може, вовки нас не зачеплять.Прийшли до багаття, а там вовки кашу варять.— А, здорові, молодці! — привіталися козел і баран. — І вам доброго здоров’я, братці! — відповіли вовки, а самі додають: — Каша ще не кипить, але м’ясо вже буде з вас!Почув це баран — перелякався, а козел іще більше злякався. Але козел не розгубився:— Баране, подай мені ту вовчу голову з торби!Баран дістав голову.— Ні, не цю, більшу подай! — наполягає козел.Баран знову дістає ту ж голову.— Та я сказав, ще більшу подай!Тут вовки як почули це, то перелякалися не на жарт. Стали вони радитися, як би їм утекти, щоб самим не стати вечерею для цього хитрого козла та його сильного друга барана.Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та от біда — води немає. Піду я по воду», — сказав один із вовків. Але як тільки пішов, одразу вирішив: «Хай вам абищо з вашою кашею й компанією!» — і більше не повернувся.Другий вовк почав чекати його, а потім сам подумав: «Ех, вражий син, пішов та й не вертається! Ну, я вже з ломакою за ним піду та прижену, як собаку!» Але, як побіг, так і той не повернувся.Третій вовк сидів, чекав, поки не здалося, що вже надто довго: «Ох, піду я сам, так прижену обох ледарів!» Але й він, як побіг, так радів, що зміг утекти від куреня.Тим часом козел і баран зрозуміли, що небезпека минула, та поспішили поїсти кашу й утекти з куреня. Проте вовки, передумавши, вирішили повернутися: «Чому це ми трьома маємо боятися якогось козла та барана? Ходімо, з’їмо їх, вражих синів!»Коли вовки повернулися до куреня, козел і баран вже втекли. Вовки побачили їх на дереві: козел сидів на самому вершечку, а баран, боячись висоти, залишився трохи нижче.«Лягай, старший, і ворожи, де вони», — наказали вовки своєму головному. Той ліг на спину й почав вдивлятися вгору. А баран, тремтячи на гілці, раптом не втримався й звалився прямо на вовка!Козел, побачивши це, сміливо закричав зверху: «Подайте мені ворожбита сюди!» Вовки так перелякалися, що миттю зірвалися з місця й утекли, радіючи, що врятувалися.

Далеко в безкрайніх океанських просторах існував легендарний Острів Зірок, де, за переказами, ховалося золото, яке світилося вночі, наче зірки на небі. Багато хто намагався знайти цей скарб, але ніхто не повертався.Одного дня капітан Джек Шторм, відомий пірат із безліччю перемог за плечима, почув про це місце. Його душа запалала бажанням стати господарем зіркового золота. Він зібрав свою команду, яка складалася з веселих, але хоробрих піратів: моряка Тома, що знав мову хвиль, кок Окорок, який вмів варити суп навіть із морської води, і маленького юнгу Фредді, який мріяв стати капітаном.— Ми знайдемо Острів Зірок, навіть якщо доведеться плисти до краю світу! — оголосив Джек, здійнявши свою шаблю до неба.Шлях до ОстроваПодорож була важкою. Хвилі здіймалися, як гори, вітри здували вітрила, а шторми намагалися перевернути корабель. Але команда трималася разом. Моряк Том слухав шум хвиль і визначав шлях, Окорок годував команду смачним супом, а юнга Фредді завжди допомагав піднімати вітрила. Одного вечора, коли сонце занурювалося в океан, у небі з’явилася яскрава зірка. Вона вказувала шлях, ніби промовляла: «Слідуй за мною!»Небезпеки ОстроваКоли пірати нарешті досягли Острова Зірок, перед ними постало дивне видовище. Пальми світилися, піщаний берег мерехтів золотим світлом, а повітря було наповнене мелодією, що лунала з глибин джунглів. — Будьте обережні, це місце не таке просте, — попередив Джек.Вони ступили на острів і одразу потрапили у пастку. Золотий пісок засмоктував їх, наче живий! Завдяки хитрощам Тома та сміливості Фредді команді вдалося звільнитися.Далі джунглі сповнилися загадками. На кожному кроці піратам доводилося розгадувати завдання: перелічити зірки в небі, знайти шлях за світінням рідкісних квітів і навіть співати пісню про море.Скарб ЗірокКоли пірати нарешті дісталися до центру острова, вони побачили величезну скелю, вкриту мерехтливими зірками. На вершині лежала скриня. Джек відкрив її, і всередині замість золота побачив… кристали, що світилися чарівним світлом.— Це і є зіркове золото? — здивувався Окорок.— Так, але воно має іншу цінність, — сказав старий голос.Перед ними з’явився мудрий старець у мантії зі світлячків. Він пояснив, що кристали дарують не багатство, а мудрість і силу об’єднувати серця.— Справжній скарб — це ваша дружба і спільна мрія, яка привела вас сюди, — промовив старець і зник. ПоверненняКоли команда повернулася на корабель, вони зрозуміли, що стали набагато ближчими одне до одного. Кристали тепер висіли на щоглі, освітлюючи шлях у будь-яку бурю.— Хоч ми й не знайшли золота, ми стали найбагатшими, — сказав капітан Джек.І їхній корабель назавжди залишився в легендах як той, що несе світло дружби й відваги.

Одного зимового дня баран блукав містечком, збираючи стебла сіна, які випали з возів. На ганку грівся на сонці цап. Побачивши барана, він почав кепкувати:— Гей, ти, опудало в кожусі! Виглядаєш, як той ведмідь, насилу рухаєшся. Подивись-но на мене — я прудкий і жвавий у легенькому сюртуку! — Мені й у кожусі добре, дарма що я схожий на опудало, — спокійно відповів баран.— Та ти тільки глянь, який я гарний у сюртуку, як легко мені танцювати! — похвалився цап і почав показувати свої вміння. Сп’явся на задні лапи, передні задер вгору, головою махнув то в один, то в інший бік, хвостиком круть-верть, шию дугою вигнув і борідкою потряс.Баран мовчки спостерігав, а потім сказав:— Ну, потривай до вечора. Як вдарить мороз, побачимо, хто з нас виграє.Сонце сіло за обрій, і небо розфарбувалося червоними стовпами. З-за лісу виглянув мороз, зі страшними очима, і дмухнув холодом. Лід затріщав, дерево в лісі залущало, неначе рушниця стріляє.Мороз ударив і по барану, але той лише злегка здригнувся — йому було тепло в його густому кожусі.Як мороз узявся за цапа, той аж підскочив, ніби його окропом обдали.— Гей, ти, лапище-мужичище! — закричав цап до барана. — Скидай швидше кожух, дай мені хоч трохи погрітися!— Та хіба ж можна, щоб такий пан, як ти, у простий кожух впугався? — спокійно відповів баран.Цап почав благати:— Ой, братику, баранчику, голубчику! Не витримаю, холод так дошкуляє! Ніби ножами шкіру ріже та голками шпигує. Дай хоч до твого кожуха притулитися, боки погріти!— Та йди вже, чваньку, грійся, — сказав баран. — Знаю я, що не з добра пан у жупані ходить, бо свити не має. Та що ж, не вперше це, як сюртук біля кожуха боки гріє…

Се, мої дітоньки, не є сторія, а прахтика. То нібито так: брехали старі люди, та й я за ними брешу. Бо, певно, ніхто там при тім не був, як Заєць з Їжем сперечалися. А проте воно мусить бути правда, бо мій небіжчик дідусь, коли мені се оповідав, усе говорив: «Я там при тім не був, але се мусить бути правда, бо мені се старі люди повідали, а старим людям пощо брехати?» Слухайте ж, як то воно було. Була свята неділенька, під осінь уже, саме коли гречки відцвітали. Сонічко зійшло ясно на небі, вітрець теплий проходжувався по стернях, жайворонки співали високо-високо в повітрі, пчілки бриніли в гречанім цвіті, а люди, святочно повбирані, йшли до церкви. Все, що жило, радувалося милою днинкою, і Їжак також. Їжак стояв собі край дверей своєї нори, заложив руки за пояс, виставив ніс на теплий вітер та й мугикав собі стиха пісеньку – чи гарну, чи не гарну – кому там що до того! Як уміє, так і піє. Мугикає собі тихенько, а далі подумав собі: «Поки там моя жінка миє дітей та дає їм свіжі сорочечки, дай лишень піду я троха в поле, пройдуся та й на свої буряки подивлюся, чи добре виросли». Буряки були недалеко від його хати; Їжак брав їх, кілько йому треба було на страву для своєї родини, і для того й говорив завсіди «мої буряки». Ну, добре. Осторожно запер він за собою двері й поплівся стежкою в поле. Недалеко пройшов і саме попри терновий корч хотів скрутити і навправці піти до буряків, аж тут настрічу йому Заєць. Він також так був вийшов на прохід і хотів при тій нагоді навідатися до «своєї» капусти. Побачивши Зайця, Їжак поклонився йому чемненько і привітав його святою неділею. Та Заєць був собі великий панич і дуже горда штука. Він не відповів нічого на Їжакове привітання, а тільки глянув на нього дуже звисока і відізвався: – Ого, а ти чого так рано ось тут по полі волочишся? – На прохід вийшов,- відповів Їжак. – На прохід? – зареготався Заєць.- А я думав, що твоїм ногам ліпше би було лежати, ніж на прохід лазити. Ся насмішка дуже розсердила Їжака, бо вже що як що можна йому говорити, все він знесе, але коли хто його ноги бере на кпини, то він того не може дарувати, власне для того, бо з божого допусту ноги у нього криві. – Ти, певно, думаєш,- мовить Їжак до Зайця,- що ти своїми довгими лабами більше докажеш? – І певно,- відповів Заєць. – Можемо зробити пробу,- мовить Їжак.- Ану, побиймося об заклад, побачиш, чи я тебе не перегоню. – Се вже сміх людям сказати! Ти своїми кривульками перебіжиш мене? – сміявся Заєць.- Ну, про мене, зробимо пробу, коли тебе така охота зносить. О що заклад? – Дуката і фляшку горілки,- мовить Їжак. – Приймаю,- відмовляє Заєць.- Давай руку! А тепер біжім! – Ну, ну, ну, так нагло не маємо чого квапитися,- відповів Їжак.- Я ще зовсім натще серця! Мушу наперед піти додому, трошка поснідати, а за півгодинки верну на отсе місце. Заєць не мав нічого против того, бо й йому хотілося перед тим похрупати трохи свіжої капусти. А Їжак тим часом поплентався додому. «Чекай ти, Зайчику,- думав він по дорозі.- Ти надієшся на свої довгі ноги, але я тобі таки заграю не тої. Правда є, що ти панич великий, але у голові у тебе розуму небагато. Заплатиш, небоже, заклад, аж буде курітися». Приходить Їжак додому і мовить до своєї жінки: – Жінко, вбирайся швиденько, підеш зо мною в поле. – А чого мені в поле? – питає Їжиха. – Знаєш, я з Зайцем об заклад побився. Маємо оба бігати на перегони, а хто програє, платить дуката і фляшку горілки. – Чи ти, чоловіче, з глузду зсунувся? – скрикнула Їжиха.- Та з Зайцем хочеш у перегони бігати? – Вже ж, що хочу. І ти мусиш мені допомогти. Жінка ще щось хотіла балакати, та Їжак сказав до неї: – Не турбуйся, жінко! Я вже тобі скажу, як се маємо зробити. Вбирайся, тілько живенько, та й ходім у поле. Що мала Їжиха робити? Зібралася та й пішла з чоловіком. А по дорозі Їжак мовить до неї: – Слухай, жінко, що я тобі скажу. Бачиш, на отсій довгій ниві мають бути наші перегони. Заєць буде бігти одною бороздою, а я другою. Відтам з гори починаємо бігти. Отже, ти стань собі ось тут у борозді, і коли Заєць прибіжить сюди, то ти підніми голову та й крикни: «Я вже тут!» Так розмовляючи, вони прийшли на умовлену ниву. Їжак поставив свою жінку на її місце, а сам пішов горі бороздою на другий конець. Приходить, а Заєць уже там. – Ну, що ж, біжимо? – питає Заєць. – Авжеж, біжимо,- каже Їжак. – Ну, раз – два – три! Один став у одну борозду, другий у другу, а коли Заєць крикнув «три», рушив сам, як вихор, долі нивою. А Їжак пробіг, може, зо три кроки, потім скулився в борозді і вернув назад на своє перше місце. А Заєць жене, що має сили, та коли добіг на конець ниви, аж тут Їжакова жінка з другої борозди кричить йому назустріч: – Я вже тут! Заєць тільки очі витріщив з диву; йому й до голови не прийшло, щоби се не був той самий Їжак, бо, знаєте, Їжак і Їжиха однаковісінькі на подобу. – А се як може бути? – скрикнув Заєць.- Біжім ще раз, назад до першої мети! І, не передихнувши добре, він вихром полетів горі нивою, положивши вуха на хребет. Їжиха лишилася спокійнісінько на своїм місці. А коли Заєць добіг на другий конець ниви, то там Їжак крикнув йому назустріч: – Я вже тут! Розлютився Заєць. Що за диво! Щоби такий корсоногий Їжак мене перегнав! І, не тямлячи себе з досади, крикнув: – Ще раз біжім! До нижньої мети! – Про мене, Семене,- мовив Їжак,- біжім хоч десять раз, мені байдуже. Побіг Заєць, а внизу знов чує: – Я вже тут! Біжить ще раз догори – знов те саме. Так він, бідолаха, бігав, бігав сімдесят і три рази там і назад, а Їжак завсіди був «уже тут». Чи Заєць добіжить до горішньої мети, чи до долішньої, все чує одно: «Я вже тут». А сімдесятий четвертий раз уже Заєць не добіг до мети. Саме на середині ниви впав на землю, кров бухнула йому з горла, і він сконав на місці. А Їжак узяв виграний заклад, дуката і кварту горілки, гукнув на свою жінку з борозди, і обоє пішли радісно додому і жиють ще й досі, коли не померли. Зайця поховали, а весь його рід зарікся від того часу не бігати з Їжаками об заклад, так що ми, дітоньки, вже того ніколи не побачимо. А для вас, небожата, відси така наука: ніколи не підіймай на сміх бідного чоловіка, хоч би се був простий, нерепаний Їжак.

Ходив собі Вовчик-братик по лісі, ходив, та й надибала його тяжкая пригода. Побачили його ловці-молодці та й почали за ним гнатися. Тікав Вовчик лісом, лісом, а далі прийшлося вибігти на биту дорогу. А дорогою в тій хвилі йшов з поля чоловік з мішком і ціпом. Вовк до нього: – Дядечку, голубчику! Змилуйся надо мною, сховай мене в мішок! За мною ловці-молодці гонять, хотять мене віку збавити. Змилувався чоловік, сховав Вовка в мішок, завдав собі на плечі на й несе. Надбігають ловці-молодці. – А не бачив ти, чоловіче, Вовчика-братика? – питають. – Ні, не бачив. От вони й погнали далі. А коли вже їх не було видно, Вовк із міха обзивається: – А що, пішли вже мої гонителі? – Пішли. – Ну, тепер випусти мене на волю! Чоловік розв’язав мішок і випустив Вовчика-братика на волю! А той і говорить: – Ну, чоловіче, тепер я тебе з’їм. – Ей, Вовчику, Вовчику! Я тебе з такої біди вирятував, а ти мене з’їсти хочеш! – А що, чоловіче! Се так у світі ведеться: старе добро забувається. Видить чоловік, що діло погане, і говорить: – Ну, коли так, то ходімо далі! Здаймося на суд. Коли суд скаже по-твойому, то нехай по-твойому й буде: з’їси мене. Пішли далі. Здибають стару Кобилу. Чоловік до неї й говорить: – Будь ласка, Кобило-матусю, розсуди нас. Отсе я вирятував Вовчика-братика з тяжкої пригоди, а він хоче мене з’їсти. І розповів їй усе, як було. Кобила подумала-подумала та й мовить: – Вовкова правда, чоловіче! Я жила у господаря дванадцять літ, робила на нього із усеї сили, привела йому десятеро лошат, а тепер, коли я постарілася і до роботи стала неспосібна, він узяв та й вигнав мене на голе поле, щоб мене вовки з’їли. Отсе вже тиждень я тут днюю і ночую і жду не дождуся, поки прийдуть вовки й розідруть мене. Так-то, дядьку, старе добро забувається, – А бачиш, моя правда! – крикнув Вовк. Засумувався чоловік і почав просити Вовка, щоби пошукати їм іще другого суду. Вовчик пристав на се. Ідуть-ідуть, надибали старого Пса. Чоловік і до нього обертається зі своїм ділом. Розповів йому все, як було. Пес подумав-подумав та й повідає: – Ні, чоловіче, Вовкова правда. Ось послухай, як зо мною було. Служив я господареві двадцять літ, пильнував його дому і худоби, а коли постарівся і голосу у мене не стало, він вигнав мене з обійстя, і ось я тепер блукаю без захисту. Забувається старе добро, се свята правда! – Бачиш, на моє виходить! – крикнув Вовк. Засумував чоловік ще гірше і почав ще раз проситися у Вовка. – Позволь мені ще одного суду розпитати, а тоді вже роби зо мною, що хочеш, коли старого добра не пам’ятаєш. – Добре. Пішли вони, аж насупроти них Лисичка-сестричка. – Гей, Лисичко-сестричко! – кричить їй здалека чоловік і кланяється.- Зроби ласку, підійди ближче, розсуди нас обох з Вовчиком. Наблизилася Лисичка, розповідає їй чоловік, що і як було. А Лисичка не вірить. – Та не може сьому бути правда, чоловіче, аби Вовк, такий великий пан, та влізся в отсей мішок! – Але ж правда! – крикнув Вовк. – Ні, нізащо не йму віри! – уперлася при своїм Лисичка. Що вже чоловік божиться, що Вовчик запевняє, ні та й ні! – Не можу сьому вірити, хіба мені доочне покажете, як се було. – Що ж, се можна,- сказав чоловік та й розставив мішок так само, як тоді, коли саджав Вовка. – Ось бач, як се було! – сказав Вовк і встромив голову в мішок. – Як то, ти хіба тілько голову встромив? – спитала Лисиця. Вовк уліз увесь у мішок. – Ну, чоловіче,- промовила Лисиця,- тепер покажи мені, як ти його зав’язував? Чоловік зав’язав. – Ну, а тепер, чоловіче, покажи мені, як ти на тоці снопи молотив? Чоловікові не треба було сього два рази казати. Як замахне ціпом, як почне лущити по мішку! А Лисиця ще й примовляє: – Ану, чоловіче, а як ти снопи перевертав? Чоловік обернув мішок на другий бік та як уцідить Вовка по голові, та й забив його на смерть. – Ну, чоловіче,- мовить Лисиця,- я тебе вирятувала від смерті. Що ж ти мені за се ударуєш? – Дарую тобі, Лисичко-сестричко, мішок курей. – Добре. Пішла Лисичка-сестричка за чоловіком до села, стала собі за ворітьми, а чоловік пішов до хати курей шукати. Взяв мішок та й почав ловити курей, коли втім жінка надходить. – А що се ти, чоловіче, робиш? Розповів їй чоловік усе, що з ним було, і з якої пригоди вирятувала його Лисичка, і яку він їй обіцяв заплату. – Богу дякувати, що ти живий і здоров,- мовить жінка.- А щоб Лисиці давати курей, на се я ніколи не пристану. Ліпше ти всади в мішок наших двох Песиків, Лиска та Рябка, та й дай Лисиці. Подумав-подумав чоловік та й послухав жінки. Всадив Песиків до мішка, виніс за ворота та й мовить: – На ж тобі, Лисичко-сестричко, отсей мішок курей! Візьми їх на плечі та й неси в ліс, а не розв’язуй близько села, щоб не розлетілися! Взяла Лисичка мішок, несе-несе, двигає-двигає, далі сіла спочивати за селом на могилі та й думає собі: «Дай загляну лишень, кілько там тих курей у мішку?» Розв’язала мішок, та не вспіла гаразд і заглянути, а з мішка як не вискочать Лиско і Рябко та за Лисицею. Лисиця втеки щодуху, ледво-не-ледво вскочила в ліс та в свою нору. Віддихнувши трохи з переполоху, почала сама з собою розмовляти: – Ви, мої оченька, що ви робили, коли за мною ті погані собаки гнали? – Ми пильно дивилися, щоб ти знала, куди від них найліпше тікати. – А ви, мої ноженька, що робили? – Ми бігли з усієї сили, щоби тебе собаки не могли догонити. – А ви, мої вушенька, що робили? – Ми уважно надслухували, чи не наближаються твої вороги. – А ти, хвостище, що робив? Хвостище розсердився, що Лисиця так неласкаво до нього заговорила, та й каже їй на злість: – А я мотався сюди й туди, зачіпався то за пеньки, то за гіллячки, щоби тебе затримати, щоби тебе собаки зловили. – А, то ти такий добрий,- крикнула Лисиця.- Геть мені з хати! Та й за сим словом висунула хвіст із нори, ще й кричить: – Гей, Лиско й Рябко, цу-цу! Нате вам Лисиччиний хвостик! Рвіть його! А Лиско і Рябко немов на те й чекали. Вхопили Лисиччиний хвостик, як шарпнули та витягли й цілу Лисичку з нори і тут її й розірвали.

Бембі з’явився на світ у лісовій гущавині. Він лежав біля своєї мами олениці на маленькій галяві, надійно схованій серед густих чагарів. Згори над галявою повисли рясно-зелені лапаті віти високих дерев. Здавалося, що мати з оленям матимуть спокій у своїй схованці.Але цікава всюдисуща сорока таки вистежила їх. «Яке чарівне дитя!» — заверещала вона і майнула нетрями, розносячи новину серед мешканців лісу.Цокотіння крилатої плетухи привернуло загальну увагу — десятки птахів та звірят побігли, пострибали, полетіли, щоб побачити нового мешканця лісу. Між кущами вистрибом поспішали зайці, розпушивши хвости; перелітали з гілки на гілку білки, а між ними й над ними пурхали пройдисвіти- горобці.Навіть сова, що цілий день куняла в темряві, навіть вона прокинулась, бо одне зайченя затарабанило по стовбуру дерева так, що затремтіло совине дупло.— Хто там? Хто? — сонно пробуркотіла сова, не знаючи останніх новин.—Прокидайся, Сово! —гукнуло їй зайченя. — В родині королівських оленів народився малий королевич!—Всі поспішають його побачити, — сказала білка, зазираючи в дупло. — Ходімо з нами!Зітхнувши, сова розправила крила і полетіла слідом за і усіма. Навколо галявини вже зібралися білки та зайці. Вони дивилися крізь кущі, розглядаючи оленицю й мале плямисте створіння поруч з нею.Створіння називалося Бембі — то й був новонароджений королевич лісу. Але не всі ще його роздивилися.Сова перша порушила урочисту тишу.— Оце-то подія! — сказала вона. — Оце-то подія! Таке нечасто буває. Нечасто трапляється побачити новонародженого королевича, та ще й у лісі. Прийміть наші поздоровлення і привітання!Олениця підвела очі.— Дякую, — тихо сказала вона.По тому вона ніжно підштовхнула носом свого сонного ! сина — малий теж підвів голову й озирнувся.Вона підштовхнула Бембі ще раз, прошепотіла: «Підведися!» — й підбадьорливо лизнула його. Оленятко різко звелося на тонкі ніжки. Вони в нього тремтіли, і, силкуючися встояти, малий сперся на маму. — Ви погляньте лиш! Він уже намагається стояти! — закричало зайченя Барабанщик і затарабанило по землі зразу двома лапами. — Він шикарний!—Барабанщику! — докірливо похитала головою мати- зайчиха. — Де ти набрався таких словечок?!Ноги в оленяти були, як ви самі розумієте, ще слабкі, але воно уперто стояло поруч із мамою.Потроху звірі почали розходитися. Кожен вклонявся, прощався і йшов своєю дорогою.Барабанщик прощався останній.— Як ви назвете маленького королевича? — запитав він.—Я назву його Бембі, — відповіла олениця.—Бембі, — повторив Барабанщик, —- Бембі. Непогане ім’я. Рости здоровий, Бембі! — і він пострибав слідом за сестрами й мамою.Незабаром усі звірі довідались, як звати оленятко.Того літа в лісі було напрочуд гарно. Небо променилося ясною блакиттю, дерева красувалися буйнозеленим листям, а земля рясніла різнобарвними квітами, що яскріли, наче зірки — жовті, червоні та білі.Бембі любив ходити з мамою лісовими стежками, такими вузенькими, що кущі сплітали над ними свої віти. Часом гілка зачіпала його за ногу чи якийсь кущ боляче стьобав по стегну. Але мама завжди бувала поруч і щоразу допомагала вивчати закони лісу.Потроху в Бембі ставало дедалі більше друзів. Білочки вітали його, стрибаючи слідом: «Доброго ранку, королевичу!» Опосуми звисали з дерев, погойдуючись на хвостах, і кричали: «Привіт, королевичу Бембі!» Оленя здивовано озирало звірят, не відповідаючи їм, — воно ж бо іце зовсім не вміло говорити.Якось Бембі з мамою вийшли на галявинку й зустріли там Барабанщика зі всіма його родичами.—Гей, Бембі! — гукнуло зайченя. — Пограймося!—Так, так, пограйся з нами! — закричала сестра Барабанщика.І зайці почали гасати по галявині, перестрибуючи через галузки, горбочки й купини трави. Вони закружляли навколо Бембі так швидко, що в того запаморочилось у голові. Оленя скам’яніло, захоплене й здивоване.Барабанщик перескочив через колоду, і всі його сестри стрибнули слідом за ним.— Ну ж бо, Бембі! — гукнуло зайченя. — Стрибай до нас!Бембі врешті наважився. Він стрибнув і впав животом на колоду; дві його ноги зависли по один бік її, а дві — з іншого боку. Оленя безпорадно сповзло з колоди, та Барабанщик тільки вухами повів.—Нічого, зараз не вийшло, вийде іншого разу,— підморгнув він.Бембі випростав ноги й підвівся знову. Але він і досі ще не вмів розмовляти. Оленя незграбно потупцювало за Барабанщиком до зграйки птахів, що сиділи на гілці, низько похиленій над землею.Бембі глянув угору.—Це птахи, Бембі, — сказав йому Барабанщик. — Птахи!—Птахи, — повільно вимовив слідом за ним Бембі.Це було перше слово, яке сказав юний королевич!Барабанщик та його сестри аж затанцювали від захвату, та й самому Бембі було дуже приємно. Він знову й знову повторював собі щойно вивчене слово. А уздрівши метелика, що перелітав стежку, вже впевнено гукнув:— Птах! Птах!— Ні, Бембі, — відповів Барабанщик. — То не птах. То метелик.Метелик зник серед жовтих суцвіть. Бембі, як щасливий всезнайка, підійшов до квітів, нахилився й гукнув:—Метелик!— Ні, Бембі, — виправив Барабанщик. — То не метелик. То квітка!Він занурив ніс між квіти й понюхав. Бембі зробив те ж саме, та раптом злякано відсахнувся. Він торкнув носом щось волохате й тепле.З квітів виринула маленька чорна голова з двома блискучими очками.—Квітка! — закричав Бембі.Чорні оченята моргнули — зразу обидва. Мале звірятко вийшло з квітів, блиснувши проти сонця білою смугою на чорній спині.Заєць аж лягав зі сміху. Він так реготав, що довго не міг спромогтися на слово.— Ніяка це не квітка, — нарешті пояснив Барабанщик, — це скунс, звірок такий!— Квітка! — повторив Бембі, потопаючи в зливі нових слів.— А мені байдуже, — сказав скунс, — молодой королевич може називати мене Квіткою, коли хоче. Мені навіть подобається це ім’я.Так Бембі здобув ще одного приятеля, а скунс — нове ім’я.Одного ранку Бембі з мамою пішли стежкою, якою досі ще не ходили. Стежка пролягала густими хащами. Аж ось попереду з’явився просвіт. Олениця з сином увійшли в чагарі, заплетені в’юнкими рослинами. За кілька кроків видніла осяяна яскравим сонцем галявина. Бембі хотів негайно ж туди побігти, але мати спинила його.— Зачекай, — мовила вона, — не можна вибігати на моріжок, не впевнившись, що там безпечно.Повільно, обережно вона ступила кілька кроків, прислухалася і втягла напруженими ніздрями повітря, повертаючи навсібіч голову. І лише тоді гукнула до сина:—Ходімо!Бембі вистрибнув з чагарів. Йому було так радісно й гарно, що він почав підплигувати на зеленому моріжку — такого чудового просторого місця йому ще не доводилося бачити.—Лови мене! — гукнула мама й побігла.Бембі кинувся наздогін. Йому здалося, що він летить, легко, без жодного зусилля.Мати навчала Бембі гратися й бігати у високій траві — вони описували кола, тішачися простором та безпекою. Це тривало довго, поки нарешті олениця зупинилася відпочити.Бембі гасав далі, вивчаючи все довкола. І як же він здивувався, коли раптом побачив свого малого приятеля скунса, що сидів серед квітів.—Доброго райку, Квітко! — сказав Бембі: останнім часом його словник значно збільшився.Скунс відповів на привітання, чемно усміхнувшись. Але Бембі не міг довго встояти на одному місці. Він стрибнув ще раз і побачив Барабанщика, який тут-таки, неподалік, поскубував разом із сестрами смачну конюшину. Ледве повертаючи язиком у роті, повному конюшини, Барабанщик все ж таки спромігся запросити приятеля:— Скуштуй, Бембі! Поскуби разом із нами!Бембі скуштував. Ця трава була незвичайна не тільки на вигляд. Смакувала вона теж незвичайно. Оленя швидко зрозуміло, що зайці недарма її полюбляли, і запам’ятало, яка на вигляд конюшина — запашна їжа, досі йому не відома.Та коли він іще раз ткнувся носом у смачне зілля, звідти виплигнула велика зелена жаба і спокійнісінько пострибала, собі до ставка, що виблискував зовсім поруч. Бембі був украй здивований: по-перше, він досі ніколи не бачив жаб, а по- друге, вперше уздрів ставок. Він прожогом кинувся до води, щоб краще усе розгледіти.Де ж могла подітися та жаба? Бембі здивовано оглядав кола, що ширилися блискучою гладінню, і підійшов ще ближче — зазирнути в ставок. Водяне плесо потроху заспокоїлося, але, глянувши в воду, Бембі стрибнув назад. Він страшенно! злякався, бо побачив оленя, що уважно дивилося на нього з води.— Не лякайся, Бембі! — засміялася позаду мама. — Ти просто бачиш себе у воді.Бембі глянув ще раз. Але тепер уже двоє оленят дивилося на нього з води. Це було вже занадто. Бембі знову стрибнув назад, та, звівши голову і сторожко озирнувшись, він побачив, що це йому не привиділося. Поруч з ним стояло ще одне оленя.— Здоров! — сказало воно.Бембі відступив назад, зупинився, потім знову позадкуй вав і кинувся чимдуж до мами, яка спокійно поскубувала, траву поруч із іншою оленицею. Бембі вклонився незнайомці; й злякано озирнувся на оленя, що бігло за ним слідом.— Не бійся, Бембі, — сказала йому мама. — То маленька Фаліна, а це — твоя тітка Ена. Ти не хочеш привітатися з ними?— Добрий день, Бембі, — сказали олені.Але Бембі нічого не відповів.Ти ж хотів познайомитися з іншими оленями, — додала мати, — а тітка Ена й Фаліна — такі самі олені, як ми з тобою. Чого ж ти мовчиш? Невже ти не можеш до них обізватися?—Добрий день! — прошепотів Бембі ледь чутно.—Ходімо побавимось, Бембі, — запропонувала Фаліна, що здивувалася, почувши голос нового свого знайомця, — такий він був тихий. Вона стрибнула й лизнула Бембі в ніс.Бембі стрімголов помчав від неї, а Фаліна побігла навздогін. Здавалося, іцо малюки летять, не торкаючись до землі.Вони бігали одне за одним, не знаючи втоми, перестрибуючи горбочки й невисокі кущі.Коли оленята зупинилися, вкрай захекані й потомлені, вони були вже добрими друзями.Потім оленята рушили гуляти в парі, неквапно ступаючи по соковитій траві, — Бембі відчув, яким цікавим стає життя, коли знайдеш щирого приятеля, і весь аж промінився щастям.А прогулянки з мамою ставали тепер ще цікавіші. Вони знаходили нові стежки та барвисті галявини. Це був час найбільшої радості Бембі і найбільшого страху. Якось далеко в лісі щось тріснуло, й мама сказала, що то стріляє людина, — Людина, Яка Полює На Оленів. Бембі побачив у материних очах щирий безпорадний жах, коли вона додала: то смерть, невблаганна смерть глухо тріснула в лісі, а смерть наздоганяє так швидко, що найпрудкіший з оленів не може від неї втекти.— Стережися озброєних людей, сину, — сумно мовила олениця.Минали дні. Листя на деревах жовкло, хилилася й висихала трава, безжалісний вітер обдирав гілки, й ті стирчали чорні, голі, розпачливо похитуючись під похмурим сірим небом.Якось уранці Бембі прокинувся від холоду. Холод проймав його і поколював сотнями гострих колючок. Ще не розплющивши очей, оленя відчуло, що в повітрі потягло чимось незвичним, зовсім-зовсім новим. Бембі сторожко визирнув зі своєї схованки. Все навкруги було вкрите чимось білим.— Це сніг, Бембі,—сказала йому мати,— виходь, пострибай трохи, не бійся!Обережно-обережно Бембі ступив на сніг. Його копитце зразу ж глибоко пірнуло в пухнасту м’яку ковдру. Оленяті доводилося високо підіймати ноги, щоб переступати. Знову й знову він підкидав сніжні хмарки та пластівці снігу наче мерзле листя спадало оленяті на спину й на ніс. Сніжинки лоскотали горло й поколювали очі.Бембі був у захваті. Сонце яскраво відбивалося від сліпучо-білої поверхні. Повітря було чисте і м’яке, а навколо весело кружляли й падали білі зірки.Вибігши на горбочок, Бембі побачив, що все, поки сягав зір, стало біле. Навіть ставок був білий. А посередині білого ставка сидів Барабанщик.— Біжи сюди, Бембі! — крикнуло зайченя. — Поглянь лиш! Вода задубіла! Ти коли бачив таке? — Він барабанив задньою ногою по кризі. — Тут можна навіть ковзатися! Ось дивись, як це робиться!Барабанщик розігнався і помчав через ставок. Бембі надумав спробувати й собі, але ноги під ним роз’їхались в різні боки, і оленя впало на тверду кригу. Бембі гадав, що це зовсім не смішно, хоч Барабанщик аж зайшовся реготом.— Слухай, Барабанщику, — сказав Бембі, марно намагаючись зіпнутися на ноги, — пограймося в щось інше. — Він нарешті випростався і струшував тепер примерзлі грудочки снігу. — А де Квітка?— Де Квітка? — замислився Барабанщик. — Здається, знаю! Біжімо!Він допоміг Бембі зійти на берег, і вони побігли — Барабанщик попереду, оленя за ним — до нори, де жили скунси. Звірята нахилилися й по черзі зазирнули в нору. Там, мирно посопуючи на своєму ліжку, вистеленому засушеними квітами, лежав маленький скунс.— Прокидайся, Квітко! — гукнув Бембі.—А що, вже весна? — сонним голосом спитав Квітка, напіврозплющивши очі.—Ні, щойно зима почалася, — сказав Бембі. — Це так гарно. Що ти тут робиш?—В мене зимова сплячка, — поважно відповів малий скунс, — хіба ж ти не знаєш, що всі квіти сплять узимку?Барабанщик позіхнув:— Знаєте, друзі, мені теж захотілося подрімати. Бувай, Бембі, ще побачимося!Оленя повернулось до мами.— Не турбуйся, Бембі, — сказала олениця. — Зима скоро закінчиться, знову прийде весна.Бембі ліг спати в затишній теплій хащі, куди вітер не міг продертися. Він снив про веселі ігри, про друзів, про те, як вони бавитимуться, коли прийде весна.В оленяти все ще було попереду — справжні пригоди, справжні радощі та печалі, крізь які він має пройти, доки стане дорослим оленем з гарними рогами над головою. Він стане, неодмінно стане ним, Бембі, малий королевич великого лісу.Його казка тільки починається…

Одного ясного дня до Щенячого Патруля надійшла надзвичайна місія! На базу Патруля прилетів космічний корабель, а капітан Космічної станції звернувся до Гончика. Гончик – відважний поліцейський пес; Маршал – веселий пожежник; Роккі – винахідливий механік; Скай – смілива льотчиця; Кремез (Кріпиш) – майстерний будівельник. “Ми втратили супутник, який мав доставити важливі дані. Він зник на далекій планеті, і ми потребуємо вашої допомоги, щоб знайти його!” — сказав капітан.“Щенячий Патруль, на допомогу!” — вигукнув Райдер, і команда готова вирушати в космос!Зібравшись у космічному кораблі, команда щенят піднялася в небо, ковзаючи через зоряне небо. У кожного щеняти була своя особлива місія: Гончик був у своєму космічному костюмі, готовий до будь-якої ситуації, а Скай не могла дочекатися, щоб покермувати космічним літаком.“Залишайтеся на зв’язку!” — сказала Скай, розвертаючи корабель. Всі були готові допомогти і вирушили до загадкової планети. Коли вони приземлилися на планеті, вони побачили, що все виглядало незвично: величезні квіти світяться в темряві, а навколо літають дивні істоти, схожі на величезних метеликів, які тягнули за собою зоряний пил.“Ми знаходимося на планеті Луміна!” — сказав Роккі, дивлячись на карту, яку він отримав. “Тут живуть добрі інопланетні тварини. Вони можуть допомогти нам знайти супутник!”І ось вони зустріли перших місцевих жителів — маленьких створінь, що світилися та схожих на енергійних котиків, які називали себе Луміки. Вони були дуже добрі, але не могли самі впоратися з усіма труднощами на планеті. “Ми бачили супутник, але він потрапив у капкан на тому боці планети!” — сказав один із Луміків. “Ми потребуємо вашої допомоги, Щенячий Патруль!”Команда щенят вирушила на допомогу. Вони подолали високі гори з космічними каменями та навіть переправлялися через річки з літаючими медузами, що світяться. Дорога була важкою, але щенята не здавалися — вони разом долали всі перешкоди!Нарешті, після довгого шляху, вони дісталися до місця, де був втрачений супутник. Він застряг у величезному космічному дереві, і його потрібно було витягнути.“Зараз ми вам допоможемо!” — сказав Кремез (Кріпиш), і разом з Гончиком вони почали обережно діставати супутник з дерева. Луміки разом з ними допомагали, підказуючи, як бути обережними.Всі разом, з величезною командною роботою, вони звільнили супутник, і його можна було повернути на космічну станцію.“Дякуємо вам, Щенячий Патруль!” — вигукнув один із Луміків. “Ви справжні герої!”“Нема за що, друзі! Ми завжди готові допомогти!” — відповів Гончиком.Перед тим, як повернутися додому, Щенячий Патруль отримав від Луміків у подарунок світячі зірки, які завжди нагадуватимуть їм про цю захопливу місію.На шляху додому щенята згадували свою подорож і зрозуміли, що справжня сила — це в єдності та допомозі один одному. Тепер вони знали: у космосі теж є доброта та підтримка.І так, знову повернувшись до рідного міста, Щенячий Патруль був готовий до нових пригод і допомоги тим, хто потребує!

Одного сонячного ранку свинка Пеппа разом із Джорджем та мамою сиділа на кухні. За вікном співали пташки, а весняний вітер приносив аромат квітів. Пеппа відклала ложку з кашею і вигукнула: — Мамо, я хочу щось цікаве зробити з друзями!Мама-свинка усміхнулася. — А що як влаштувати костюмований бал? Ви зможете одягтися в улюблених героїв, придумати танці та навіть поставити невелику виставу!— Ой, як чудово! — підстрибнула Пеппа. — Джордже, ти станеш драконом!— Рррр! — загарчав Джордж, розмахуючи руками, наче крилами.Пеппа одразу побігла до телефону, щоб зателефонувати своїм друзям: Зої-зебрі, Сюзі-ягничці, Педро-поні та іншим. Усі були в захваті від ідеї та погодилися прийти в костюмах.Підготовка до балу Свинки ПеппиНаступного дня на галявині біля будинку Пеппи розгорнулася справжня підготовка. Мама-свинка прикрашала дерева гірляндами, а тато-свин надимав кольорові кульки. Пеппа й Джордж допомагали: вони складали підноси зі смаколиками — печивом у формі зірочок та лимонадом із парасольками.Друзі почали приходити в своїх костюмах. Педро був відважним ковбоєм, Ягничка Сюзі з’явилася у вигляді феї з чарівною паличкою, а Зої — у капелюсі відьмочки. Пеппа обрала костюм принцеси, а Джордж хвацько гарчав у своєму зеленому костюмі дракона. — Ви всі такі красиві! — вигукнула Пеппа, побачивши друзів.Чудесний вечірБал розпочався з веселої гри «Хто я?». Учасники вгадували, ким стали їхні друзі. Потім Зої-фея запропонувала створити магічний танок. Усі під музику почали кружляти, махати уявними паличками та зображати чарівні чари.Раптом Педро-ковбой вигукнув: — А де ж справжній скарб для балу? Що, як ми знайдемо його?Ідея дуже всім сподобалася. Тато-свин сховав у кущах «скарб» — великий ящик із шоколадними монетами. За картою, яку він намалював, друзі почали шукати скарб. Вони стрибали через калюжі, пролазили під гілками та шукали під каміннями. Нарешті, Пеппа знайшла ящик і радісно вигукнула: — Ура! Ми знайшли скарб!Кінець балуКоли сонце сіло за обрій, друзі влаштували невеликий концерт, розповідаючи кумедні історії зі своїх пригод. Мама-свинка з татом аплодували та знімали все на камеру.— Це був найкращий бал! — сказала Пеппа, обіймаючи Джорджа.Друзі прощалися, домовляючись зустрітися знову й придумати щось не менш цікаве.Пеппа лягла спати з усмішкою, думаючи про яскравий день, і тихо прошепотіла: — Завтра буде ще більше пригод!Кінець.

Давним-давно жили собі король і королева, але дітей у них не було. Щодня вони сумували й зітхали:– Як же ми мріємо про дитинку!Та, скільки не мріяли, дітей у них не з’являлося.Одного разу, коли королева купалася, з води вистрибнула жаба. І, на диво, заговорила людським голосом:– Твоє бажання здійсниться. Менше ніж за рік у тебе народиться донечка.І сталося все так, як передбачила жаба: королева народила донечку. Дівчинка була такою гарною, що король не тямився від щастя. Щоб відзначити цю радісну подію, він влаштував грандіозний бенкет.На свято були запрошені всі: родичі, друзі, знайомі, а також чарівниці, щоб ті благословили новонароджену.У королівстві жило тринадцять чарівниць, але в палаці було лише дванадцять золотих тарілок для подавання страв. Тож одній із чарівниць довелося залишитися вдома.Бенкет вдався на славу, а наприкінці чарівниці почали обдаровувати новонароджену особливими дарами. Одна подарувала їй доброчесність, інша — красу, третя — багатство. Так, крок за кроком, дівчинка отримала все, про що тільки можна було мріяти.Коли свої побажання висловила одинадцята чарівниця, раптом у залу увійшла тринадцята. Ображена тим, що її не запросили, вона була сповнена гніву. Не привітавшись і не звернувши уваги на присутніх, чарівниця голосно промовила:— Коли принцесі виповниться п’ятнадцять років, вона вколеться веретеном і помре!І, ні словечка більше не промовивши, лиха чарівниця пішла геть.Всі полякались. Тоді виступила дванадцята, котра ще не висловила свого побажання. І хоч зовсім знешкодити злі чари було їй не до снаги, проте вона могла пом’якшити їх, а тому сказала:– Хай королівну спіткає не смерть, а тільки глибокий столітній сон.Король, бажаючи вберегти свою доньку від страшного прокляття, видав наказ знищити всі веретена в королівстві. Вогнем були знищені всі прядки, щоб жодна нитка долі не привела до біди.Минав час, і побажання добрих чарівниць справдилися. Королівна зростала напрочуд гарною, чесною, люб’язною і такою розумною, що кожен, хто бачив її, не міг не захоплюватися.У свій п’ятнадцятий день народження трапилося так, що король із королевою вирушили у справи, залишивши доньку саму в замку. Залишившись без нагляду, допитлива принцеса вирішила оглянути палац. Вона обійшла зали й покої, милуючись їхньою красою, аж поки не дійшла до старої вежі. Підіймаючись вузькими гвинтовими сходами, дівчина натрапила на маленькі двері, замок яких прикрашав іржавий ключ. Вона обережно повернула ключ, двері прочинилися зі скрипом, і перед нею відкрилася комірчина. Усередині сиділа стара бабуся, яка, зосереджено працюючи, пряла кужіль на веретені.– Добридень, бабусю,– привіталася королівна,– що це ви робите?– Пряду,– відповіла стара і кивнула головою.– А що це у вас в руках, що так весело крутиться? – запитала королівна, взяла в руки веретено і хотіла спробувати й собі прясти.Та ледве торкнулась вона веретена, як справдилися лихі слова чарівниці: королівна вколола собі палець. Вмить вона впала на ліжко, що там стояло, і оповив її глибокий сон. Цей сон охопив і весь замок. Король і королева, і які щойно вернулися і ввійшли до зали, раптом заснули, а разом із ними всі придворні та челядь. Поснули й коні в стайнях, і пси на подвір’ї, і голуби на даху, і мухи на стінах, навіть вогонь, що горів у печі, заснув, а печеня перестала шкварчати. Кухар, який хотів був смикнути кухарчука за чуба, щоб не ловив гав, пустив його й заснув. Вітер ущух, і на деревах перед замком не ворухнувся більш жоден листочок.А навкруги почав розростатися терен – що рік, то вище, і нарешті виріс такий високий, що закрив собою цілий палац, навіть прапора на даху не видно було.І пішла по країні поголоска про зачаровану красуню, бо так прозвали королівну, і час од часу різні королевичі намагались пробитися до палацу крізь терновий живопліт, але ніяк не могли, бо терни так міцно сплелися, наче мали руки і не пускали юнаків. Ті зависали на колючках і вмирали лютою смертю.Так минуло багато, багато років. І ось приїхав у цю країну ще один королевич і почув, як старий дід розповідає про тернову огорожу, що за нею буцімто стоїть палац, а в палаці спить прекрасна королівна і з нею разом сплять король і королева і всі придворні та челядь. Дід чув ще від свого діда, що приїздило багато королевичів і хотіли продертися крізь терни, та не могли – гинули, зависнувши на колючках.Тоді юнак мовив:– Я нічого не боюсь, крізь терни продерусь і зачаровану красуню побачу.Добрий дід хотів відрадити його, та королевич не послухався. А саме тоді й минуло сто років, і настав день, коли зачарована красуня мала прокинутись.Кущі терну, вкриті ніжним духмяним цвітом, розступилися перед королевичем, коли той наблизився, відкриваючи йому шлях до палацу, а позаду знову зімкнулися, ніби охороняючи спляче царство. На подвір’ї він побачив застиглу тишу: коні й гончі лежали у сні, а голуби на даху ховали дзьоби під крила.Увійшовши до палацу, королевич зауважив, як сон панує над усім. Мухи нерухомо застигли на стінах, кухар із піднятою рукою ніби от-от мав схопити кухарчука за чуба, а служниця сиділа, завмерши над чорним півнем, ніби збиралася його обскубти. У залі, серед сплячих придворних, на троні схилили голови зачаровані король і королева.Складаючи кроки все далі, юнак помітив, що навколо панувала абсолютна тиша, і він міг чути лише власне дихання. Нарешті він дістався вежі й відчинив двері до маленької комірчини. Там на ліжку спала чарівна королівна. Вона була така прекрасна, що королевич не міг відірвати від неї очей.Схилившись, він ніжно поцілував її. І щойно його губи торкнулися її щоки, королівна розплющила очі, прокинулася й подивилася на нього з привітною посмішкою. Вона підвелася, і разом із нею пробудилися всі: король із королевою, придворні, кухар, служниця — усе зачароване королівство ожило. Усі з подивом і радістю озирали одне одного, повертаючись до життя.Пробудилися надворі коні й зацокали копитами, посхоплювались гончаки й замахали хвостами. Голуби на даху повиймали голови з-під крил, озирнулися навкруги й полетіли в поле. Стали повзати мухи по стінах, спалахнув у печі вогонь, і кухар дав такого ляпаса кухарчукові, що той аж заревів. Служниця вмить доскубла півня.А незабаром королевич і королівна взяли шлюб. Вони справили пишне-препишне весілля і жили щасливо аж до самої смерті.