Записи автора Адміністратор

Колись давно, коли бажання ще справджувалися, жив собі король, у якого були прекрасні дочки. Наймолодша була такою вродливою, що навіть сонце, яке бачило безліч див, завмирало від подиву, коли світило на її обличчя.Поруч із королівським замком розкинувся великий темний ліс, а в ньому, під старою липою, було глибоке джерело. У спекотні дні принцеса приходила до нього, сідала на край криниці та гралася своєю улюбленою золотою кулькою – підкидала її вгору і ловила.Але одного разу сталося лихо: кулька вислизнула з її рук, упала на землю і покотилася прямо у воду. Принцеса схилилася над криницею, та кулька зникла в темній глибині. Вона засмутилася і почала гірко плакати.— Чому ти так голосно ридаєш, принцесо? — пролунав несподівано тоненький голосок.Принцеса глянула вниз і побачила маленьке жабеня, яке визирнуло з води.— Ой, це ти, мале водяне створіннячко? — здивувалася вона. — Я плачу, бо моя золота кулька впала у воду.— Не сумуй, я можу її дістати, — сказало жабеня. — Але що ти мені за це даси?— Усе, що захочеш, любе жабеня, — відповіла принцеса. — Мої перли, коштовності, навіть золоту корону!— Не потрібні мені ні перли, ні корона, — сказало жабеня. — Але якщо ти любитимеш мене, приймеш у свої ігри, дозволиш сидіти поряд із тобою за столом, їсти з твого золотого посуду та спати на твоїй подушці – тоді я дістану тобі кульку.— О, так, так, я обіцяю! — швидко відповіла принцеса, хоча в думках посміялася: «Ну й дурненьке! Воно ж лиш жабеня, не може бути мені другом!» Жабеня миттєво пірнуло в глибину. За мить воно вигулькнуло з кулькою в роті та викинуло її на траву. Принцеса схопила свою іграшку й щодуху побігла до замку, навіть не глянувши на маленького рятівника.— Почекай! — квакнуло жабеня. — Візьми мене з собою!Але вона навіть не обернулася.Наступного дня, коли принцеса обідала разом із королем, раптом у коридорі почулися тихі кроки: пліп-плоп, пліп-плоп. Потім у двері постукали, і пролунав знайомий голосок: — Принцесо, найменша, Двері відчини мені. Не забула ти, що вчора Обіцяла біля криниці мені? Принцеса побіліла від страху і мовчки залишилася на місці. Король здивовано подивився на неї:— Дитя моє, що сталося? Чого ти боїшся?— Ой, тату, це противне жабеня, — скривилася принцеса. — Вчора воно дістало мені золоту кульку, і я пообіцяла йому дружбу, але ж я не думала, що воно прийде до палацу!Король суворо сказав:— Якщо ти дала слово, то повинна його дотримати. Відчини двері.Принцеса неохоче виконала наказ. Жабеня застрибало до столу і попросило:— Посади мене поруч із собою.Вона здригнулася, але король наполіг. Тоді жабеня сказало:— Підсунь свою золоту тарілочку ближче, давай їсти разом.Принцесі їжа більше не смакувала, але вона зробила, як просило жабеня. Після вечері воно сказало:— Я стомилося. Віднеси мене у свою кімнату, хочу спати.Принцеса розплакалася – їй було огидно навіть доторкнутися до маленької істоти, але король гнівно сказав:— Ти не маєш права зневажати того, хто допоміг тобі!Принцеса взяла жабеня двома пальцями, віднесла до кімнати й поклала в куток. Але воно підстрибнуло й прошепотіло:— Мені холодно… Підніми мене до себе в ліжко!— Ні! — вигукнула вона.— Якщо ти не зробиш цього, я скажу королю, — нагадало жабеня.Тоді принцеса в розпачі схопила його і з усієї сили кинула об підлогу:— Відчепись від мене, бридке створіння!Але щойно жабеня торкнулося землі, як у кімнаті засяяло світло – і перед принцесою постав гарний юнак з добрими очима.— Дякую тобі, принцесо! — усміхнувся він. — Я був зачарований злою чаклункою, і тільки ти могла мене врятувати.Наступного ранку до палацу під’їхала карета, запряжена вісьмома білими кіньми. Візник, вірний слуга принца, зустрів їх із радістю, бо довгі роки чекав на звільнення свого господаря.Коли вони рушили дорогою, з карети тричі почувся тріск.— Карета ламається! — вигукнув принц. — Ні, мій пане, не карета, Це серце моє скуте болем, Бо довго ти був жабеням, Сидів один у темній криниці. Ось так закінчилася ця казкова історія. А принцеса більше ніколи не давала обіцянок, яких не збиралася виконувати.

У Бухті Пригод наближалося свято Валентина. Усі готували сюрпризи для своїх друзів: Скай власноруч робила листівки, Маршал випікав печиво у формі сердець, а Роккі майстрував подарунки з перероблених матеріалів.Та раптом…— Тривога! — голос Райдера пролунав у всіх щенячих нашийниках.Гонщик миттєво підскочив:— У чому справа, Райдер?— У місті зникли всі валентинки! Магазини порожні, поштові скриньки пусті, а головне — навіть ті листівки, які вже були доставлені, зникли без сліду!Щенята перезирнулися. Це було справжньою загадкою!— Хтось викрав усі валентинки? — здивувалася Скай.— Нам потрібно з’ясувати, що сталося, — серйозно сказав Гонщик. — Щенячий Патруль, у нас місія! Сліди, що ведуть у темряву Щенята розділилися. Гонщик разом із Маршалом перевіряли пошту та магазини. Скай і Зума літали над містом у пошуках підозрілих слідів. А Роккі та Еверест оглядали вулиці та парки.Гонщик швидко виявив сліди – крихітні відбитки лапок, що вели до парку. Вони з Маршалом рушили за ними.Раптом у тіні дерев вони помітили когось маленького і пухнастого…— Це… білченя?! — здивувався Маршал.Перед ними сиділо крихітне білченя з величезною купою валентинок! — Чому ти їх забрав? — запитав Гонщик, підійшовши ближче.Білченя сором’язливо опустило вушка.— Я просто… не хотів бути сам у цей день, — сумно відповіло воно. — Усі дарують одне одному валентинки, а в мене нікого немає…Щенята переглянулися. Це була не крадіжка, а сумне серце, яке боялося залишитися на самоті.— Ти не один, — лагідно сказала Скай, яка щойно приземлилася поруч. — У тебе є ми!— Правда? — білченя розплющило очі від подиву.— Звісно! — засміявся Гонщик. — Щенячий Патруль допомагає всім! Свято для всіхРазом вони повернули всі валентинки до адресатів. А щоб білченя не почувалося самотнім, щенята зробили йому власну листівку з написом: “Ти наш друг! З любов’ю – Щенячий Патруль!” Очі білченяти наповнилися сльозами радості.— Дякую вам! Це найкращий день у моєму житті!І так у Бухті Пригод День Святого Валентина став ще теплішим, бо тепер навіть найменші серця знали, що їх люблять.

«- Друзі мої! Молодість моя пройшла весело, але не розумно. Все, що лишилося мені від батьків, я розкидав, куди тільки мені бажалось, але я вчасно взявся за розум. Бачачи, як швидко тане спадщина, як марно витрачається час, я став уявляти свою старість, старість без шага в кишені. А що гірше злиднів на старості літ?! Стократ правду сказав мудрий Соломон: «Краще лежати в могилі, ніж ходити старому з торбиною за плечима». Переконавшись у цьому, зібрав решту того, що осталося, і помандрував на чужину шукати щастя. З цією метою я порадився з досвідченими торговцями, накупив краму і незабаром їхав із Бальсори на кораблі через персидську затоку у східну Індію. Деякий час ми плили зовсім щасливо. Ми приставали до островів, знайомилися з тубільцями, продавали їм крам або вимінювали його на різні речі. Але одного разу трапився штиль, і наш корабель став. Помітивши неподалеку маленький зелений острів, нам захотілося піти на його. Ось ми вже на острові, сидимо, снідаємо, жартуємо, аж раптом – щось штовхнуло, і весь острів захитався. Це було помічено на кораблі, і нам стали кричати, щоб ми якомога швидше спасалися. Виявилось, що це був не острів, а спина величезного кита. Той, хто був проворніший, скочив на човна, другі поплили, один тільки я остався на острові, тобто на спині кита, коли він став уже тонути. На щастя, я вхопився за деревину, яку ми привезли з корабля, щоб розвести паливо. Але в цю хвилину зашумів вітер, і капітан, думаючи, що всі вже на кораблі, велів підняти вітрила. І сталося тут щось неймовірне: корабель поплив далі. Я остався один серед безмежного моря, серед реву і стогону невблаганних хвиль. Цілий день і всю ніч я боровся з ними, але вранці знесилів і думав, що ось-ось піду вже на дно моря, але якось величезна хвиля підхопила мене і прибила до берега. Довго я ліз по ньому, крутому та високому, чіпляючись за корені дерев, і коли нарешті виліз на його, то упав непритомний і лежав увесь день і всю ніч до сходу сонця. Мене мучив голод. Я підвівся і поповз шукати чого-небудь їстівного. Незабаром я знайшов не тільки дуже смачне коріння і трави, а й гарну воду. Це мені дало зразу стільки сили, що я зважився іти далі по острову. Передо мною слався розкішний зелений степ. Але як я здивувався, коли вгледів на ньому коня! То радіючи, то боячись зустрітись з ворогами, я став наближатись до коня. Не встиг я налюбуватись його красою, як враз, наче з-під землі, до мене донісся людський голос, а через хвилину вийшов і сам парубок. Розпитавши мене – хто я, звідки і як сюди попав, він повів мене в землянку, де сиділо ще декілька душ. Мене зустріли прихильно, нагодували, напоїли і розказали, що вони пригнали сюди на випас коней султана Міраджа, господаря цього острова. – Щастя твоє,- додали вони,- що ти натрапив на нас сьогодні, завтра ми вже вертаємось додому. Справді, вранці пастухи рушили в дорогу. Я пішов разом з ними, і, коли ми прибули в столицю острова, вони пішли до султана і розказали про мене. Султан Мірадж звелів покликати мене до себе і став розпитувати – хто я і як сюди забився. Я розказав. Моє лихо так його вразило, що він взяв мене під свій захист і звелів давати мені все потрібне. Жилося мені зовсім не зле, але думки мої летіли в рідний край, мені хотілось вернутися в свою вітчизну. І я несказанно радів, коли який-небудь торговець привозив відомості про неї. Також я знайомився з індійськими мудрецями і з зацікавленням слухав їх наукові оповідання. Часто султан, оточений емірами і підвладними князями, кликав мене до себе, і мене розпитували про мою далеку вітчизну, а я приглядався до їх звичаїв і розпитував їх про все, що більш-менш тільки могло мене цікавити. Колись, гуляючи над морем, я підійшов до судна, з якого знімали поклажу, і прочитав на одному мішку своє ім’я. Я нічого не міг зрозуміти, але незабаром бачу і самого капітана того корабля, на якому я плив із Бальсори. Бачачи, що він не пізнає мене, я не схотів зразу признатись і спитав його – чий це крам. – Одного багдадського торговця, Сіндбада,- відповів капітан,- але його, на жаль, уже немає між живими. Колись він разом з другими вийшов на острів, але острів цей був спиною кита, що заснув і спав на поверхні моря. Сіндбад розпалив вогонь, кит прокинувся і кинувся в воду, а нещасні поплили до корабля. Та декому не пощастило доплисти до нього, і вони мусили потонути. Утонув і Сіндбад. Тепер я хочу продати його крам, а гроші передати його родичам. Тут уже я не зміг більше ховатись і признався. – Капітане! – крикнув я.- Невже ви мене не пізнаєте? Я і єсть той самий Сіндбад, якого ви вважаєте уже за небіжчика. Капітан попереду не повірив своїм очам, але оточили мене люде з корабля і стали вітати. Сумнів капітана розвіявся. – Славу Богу, слава Богу,- говорив він.- Від усієї душі я радію, що бачу вас живим і здоровим. Ось ваш крам, візьміть його: я зберіг його цілим. Мені хотілось подякувати і подарувати йому дещо з свого краму, але він одмовився. Тоді найкращі й найкоштовніші речі я подарував султану Міраджу. Той здивувався, не знаючи, звідки взялись у мене такі коштовні подарунки, але, вислухавши мене, прийняв їх і віддячив ще більш коштовними. Попрощавшись з ним, вимінявши крам на сандал, камфору, мускатовий горіх, алое й інші речі, я сів на свій корабель і поплив. По дорозі ми заїхали ще на декілька островів і нарешті приплили до Бальсори – там уже було рукою подати до Багдада. Крам свій я продав так вигідно, що незабаром купив собі землі і став жити спокійно й щасливо». Скінчивши своє оповідання, Сіндбад подав знак музикам: музики заграли, і бенкет тягся до вечора. Коли гості почали розходитися, Сіндбад покликав носильщика і, даючи йому гаманець, сказав: – Ось на тобі подарунок, і приходь завтра слухати про мою другу подорож. Щасливий робітник пішов додому, а на другий день сидів уже за столом у Сіндбада. Знов почався бенкет. І коли всі наїлися та напилися, господар звернувся до гостей з такими словами: – Дорогі друзі! Прошу тепер вас вислухати оповідання про мою другу подорож. Ви побачите, що вона більш дивовижна, ніж перша. Стало тихо, і Сіндбад почав говорити.Переклад: О. Олесь

«- Спокійне, щасливе й одноманітне життя швидко мені надокучило, знову потягло мене в чужі країни. Знову стало вабити мене бурхливе, свавільне море. І ось я накуповую краму, входжу в спілку з торговцями, сідаю на корабель і доручаю себе ласці Милосердного. Їду. Спочатку все було як слід. На островах, які траплялись нам по дорозі, ми дуже вигідно міняли свій крам. Але раз ми спинилися біля зеленого розкішного, але безлюдного острова. Вийшовши на берег, ми розбіглись по острову: одні стали рвати квітки та овочі, другі полягали в холодку під наметами дерев. Я ж, узявши собі сніданок, ліг на березі кришталевого струмочка між двома деревами і непомітно заснув.Хто його знає, чи довго я спав, чи ні, а тільки коли я прокинувся, то нікого з товаришів уже не було на острові. Я кинувся туди, де стояв наш корабель, але його там уже не було – тільки десь на обрії біліли його вітрила. Ще хвилина – і їх не стало. Я остався один на безлюдному острові. Можете уявити, що почував я в ту хвилину. Я кричав, рвав на собі волосся, ридав, як маленька дитина. Картини недавнього безтурботного життя вставали переді мною і шматували душу. Я став докоряти собі, що сам, по своїй волі, пішов назустріч лихові, але каяття нічим не допомогло мені. Одначе треба було заспокоїтись, покластися на Божу ласку і подумати про своє становище. Щоб оглянути місцевість, я заліз на високе дерево. Нічого не було видко на рівному зеленому килимі моря, але десь далеко, на самому острові, щось біліло. Я зліз з дерева, взяв з собою сніданок і пішов до білої плями. Виявилось, що це була величезна куля, рівна, наче виточена. Як мені не хотілося злізти на неї, але я не міг.Було ще ясно, коли сонце починало заходити, але враз насунулась хмара і стало темно.Я глянув угору. І як я можу переказати весь свій жах, коли я угледів, що прямо на мене летить не хмара, а якийсь величезний птах. Тут я згадав оповідання старих моряків про дивовижного птаха роха, і мені стало ясно, що ця куля – не що інше, як яйце роха. На щастя, рох мене не помітив і сів, як квочка на яйце. Я сидів, притулившись до шкаралупини, і дивився на рохову ногу, товстішу від столітнього дуба. Спочатку я був ні живий ні мертвий, але думка, що коли я і останусь жити на острові, то неминуче згину, надала мені такої сміливості, що я зважився на щось божевільне. Розмотавши свою чалму, я перев’язав себе поперек тіла і прив’язав кінці до ноги роха.Я сподівався, що коли рох полетить, то підніме і мене з собою і, не помічаючи ваги, понесе мене з острова кудись між люде. Як гадав я, так і сталося. Вранці рох полетів і підняв мене так високо, що я майже не бачив землі. Через деякий час він спинився і стрілою спустився на землю. Я швидко одв’язав себе, а рох схопив дзьобом велику гадюку і в ту ж хвилину знявся з нею під хмари. Я легко зітхнув і став озиратися навкруги.Ледве я не крикнув від одчаю: я був у глибокій долині, серед таких високих і крутих гір, на які зійти можна було тільки яким-небудь дивом. Моє становище було гірше попереднього. Але найстрашніше було те, що скрізь між каменями сичали гадюки. Боячись свого злого ворога – роха, вони не насмілювалися виходити вдень із своїх печер. Тому я більш-менш спокійно міг гуляти по долині, і незабаром я помітив, що іду по блискучих каміннях. Це були перли.Але тепер вони не мали для мене ніякої ціни. Я думав тільки про те, де б я міг переночувати. Нарешті я поліз у порожню нору. Приваливши вилазку каменем, я з’їв останнє, що у мене залишилося з корабля.Одначе заснути і відпочити мені не довелось.Як тільки стемніло, гадюки почали вилазити із своїх печер, і я полотнів від жаху, коли чув біля самих дверей у мій притулок їхнє сичання і бачив крізь маленьку щілину, як блискають і дивляться на мене їхні очі.Удосвіта гадюки знову розлізлися по своїх норах, і я став знову ходити по долині, шукаючи виходу і не звертаючи ніякої уваги на перли. Стомлений безсонною ніччю, я сів відпочити і непомітно заснув. Аж враз біля мене щось падає. Я прокидаюсь і бачу шматок сирого м’яса. За ним – другий, третій. Спочатку я не міг зрозуміти, звідки вони беруться, але знову я згадав оповідання старих моряків і догадався, в чім річ. Цю долину знало багато купців-промисловців, але спуститися в неї не було ніякої можливості, от вони і пішли на хитрощі. Стали вони кидати величезні шматки м’яса, до яких прилипали перли. Орли, угледівши з-під хмар здобич, падали в долину і, схопивши м’ясо, несли його своїм орленятам у гнізда. Тоді промисловці кидались до гнізд, одганяли орлів і забирали перли. Раніше я не вірив усім цим оповіданням, що скидались більше на байки, але тепер я впевнився, що це була чиста правда. І в той же мент у мене майнула думка використати для себе це з’явище.Я також чув, що тутешні орли значно більші і дужчі від наших. Тому я прив’язав себе до кинутого шматка м’яса, сподіваючись, що орел винесе мене на гору.Загадано – зроблено. Насамперед я набрав найкращих і найбільших перлів, положив їх у подорожню торбину і прив’язав її до пояса, потім обернув собі спину великим шматком м’яса і, обмотавшись чалмою, ліг на землю.Ждати довелося не довго. Незабаром прилетів величезний орел, схопив мій шматок м’яса і понісся на верхогір’я до свого гнізда. Прибігли торговці, стали кричати і прогнали орла. Я скинув із себе м’ясо і став на ноги. Дивуванню торговців не було краю, але власник свого гнізда (треба сказати, що промисловці ділять між собою гнізда), очевидно, прийнявши мене за злодія, накинувся на мене з лайкою. Однак я не дав йому довго кричати і заспокоїв його:– Вислухайте мене попереду і тоді впевнитесь, що я не маю ніякої потреби обкрадати ваші гнізда. Я сам був у долині і набрав таких перлів, яких, мабуть, вам ще ніколи не доводилось бачити.Справді, коли я розв’язав свою торбину і показав їм свої перли, вони широко розкрили очі від здивування. Але вони ще більше здивувались, коли я розказав їм, як попав у долину і вилетів з неї.Дивували їх моя дотепність і відвага. Після цього вони запросили мене до себе на сніданок.Щоб подякувати і віднагородити того промисловця, чиїм шматком м’яса я скористався в долині, я дав йому декілька перлів, але він вибрав собі тільки один (та й то не найбільший). Коли став я його просити взяти ще кілька перлів, він відповів:– Дякую, мені більше не треба. Одного цього камінчика цілком досить для того, щоб я спокійно дожив свого віку і кинув свою промисловість, повну такої небезпеки.Через декілька днів торговці рушили в дорогу, і я, звичайно, з ними. Ми побували ще на багатьох островах і в деяких країнах. Я продав свої перли і взяв за них великі гроші. Я не буду спинятись на менш значних пригодах, бо найцікавішу з них ви уже знаєте. Нарешті ми прибули в Бальсору, а звідти я негайно вернувся в Багдад. Побачившись зі своїми рідними і друзями, я велику частину привезених грошей роздав убогим і знову зажив спокійним, щасливим життям».Так закінчив Сіндбад своє оповідання. Після цього гості ще деякий час погуляли, а коли стали прощатись і виходити, Сіндбад покликав носильщика і, давши йому сто цехінів, запросив його разом з іншими прийти на другий день і послухати оповідання про третю подорож.Переклад: О. Олесь

Колись жив дуже багатий чоловік. У нього були чудові замки й палаци, безліч слуг, золотий і срібний посуд, рідкісні килими, визолочені карети і прекрасні коні. Але, на жаль, чоловік мав синю бороду, через що був таким потворним і страшним, що жодна жінка або дівчина не могла залишитися поруч із ним — всі вони втекали від страху. Чоловіка того називали Синя Борода. У його сусідки було дві дочки, такі красуні, що побачивши їх, Синя Борода одразу попросив у матері згоди на шлюб з однією з сестер. Проте жодна з дівчат не наважилася вийти за чоловіка з синьою бородою.У його сусідки було дві дочки, такі прекрасні, що, побачивши їх, Синя Борода одразу попросив у матері дозволу на шлюб з однією з сестер. Проте жодна з них не могла наважитися вийти за чоловіка з синьою бородою.Сестри боялися його ще й тому, що він уже кілька разів одружувався, але ніхто не міг сказати, куди зникали всі його попередні дружини.Щоб краще познайомитися з молодими сусідками, Синя Борода вирішив повезти їх разом з матір’ю, подругами та кількома знайомими в віддалений замок, де вони весело проводили час цілий тиждень. Вони постійно розважалися, їздили на прогулянки, на полювання, рибалили, а ночами, забувши про сон, танцювали і бенкетували до ранку.Синя Борода весело жартував, танцював разом з гостями і був дуже привітним. Через кілька днів менша сестра почала думати, що його синя борода не така вже й страшна, а він, можливо, й справді пристойний чоловік. Наприкінці тижня вона погодилася вийти за нього.Коли вони повернулися додому, одразу ж влаштували пишне весілля, а Синя Борода повіз меншу сестру в свій розкішний палац.Минув перший місяць їхнього подружнього життя, і чоловік повідомив дружині, що йому потрібно поїхати на кілька тижнів у справах. Він ніжно попрощався, попросив її не сумувати за ним і порадив поїхати з подругами в заміський замок, робити все, що забажає.– Ось, – казав він, – ключі від двох великих покоїв з меблями, ось ключі від шаф з срібним і золотим посудом, ось ключі від моїх скринь з золотом і сріблом, а також від шухляд з самоцвітами. Ось ключ, що відкриває всі двері замку. А цей маленький ключик – від комірчини в кінці темної галереї на нижньому поверсі. Ви можете відмикати всі двері й ходити, куди вам хочеться, але в ту комірчину я забороняю вам заходити. Якщо ви її відкриєте, чекайте на мій гнів.Молода жінка обіцяла чоловікові виконати всі його накази.Синя Борода обійняв її на прощання, сів у карету і поїхав.Як тільки ворота замку зачинилися за ним, сусідки та подруги молодої жінки не стали чекати, поки їх запросять. Вони не могли дочекатися, щоб побачити багатства своєї подруги, а поки її чоловік був вдома, вони боялися наближатися через його синю бороду.Приїхавши в замок, гості почали обходити зали, покої і комірчини з одягом і коштовностями. Кожна кімната здавалась багатшою і красивішою за попередню. Піднявшись на другий поверх, де стояли старовинні меблі, вони захоплювались чудовими килимами, ліжками, шафами, маленькими столиками, великими столами та дзеркалами в срібних, кришталевих і позолочених рамах. У цих дзеркалах можна було побачити себе з ніг до голови, а рами були настільки гарні, що ніде й ні в кого не було таких.Сусідки захоплювались удачею своєї подруги і всі, як одна, заздрили їй.Але молода жінка не звертала уваги на багатства – її охопила така цікавість, що вона не могла дочекатися і вирішила відкрити маленьку комірчину на нижньому поверсі.Її цікавість підштовхувала її, і, забувши про все на світі, вона поспішила вниз через таємні сходи, так швидко, що мало не впала в темному коридорі. Біля дверей комірчини вона згадала про заборону Синьої Бороди і зупинилася. Мить вагань, чи не потягне це за собою важке покарання, але спокуса була занадто сильною. Вона не змогла втриматися, взяла маленький ключик і, тримаючись за нього тремтячими руками, відчинила двері.Спочатку нічого не було видно – віконниці були зачинені. Але, придивившись, молода жінка побачила, що підлога в комірчині була залита кров’ю, а на стінах висіли тіла кількох жінок. Це були колишні дружини Синьої Бороди, яких він убив одну за одною. Жінка ледве не зомліла від жаху, і ключ, який вона негайно витягла з замка, випав у неї з рук. Відновивши свідомість, вона підняла його, закрила двері і, бліда як смерть, повернулася нагору, щоб хоч трохи заспокоїтися.Але тут вона помітила, що ключ забруднений кров’ю. Вона намагалася витерти його хусткою, але пляма не зникала. Чистила його піском, терла цеглою і навіть шкребла ножем, але кров не стиралася. Ключ був зачарований, і щоразу, як вона витирала одну сторону, кров з’являлася на іншій.Того ж вечора Синя Борода несподівано повернувся додому. Виявилося, що в дорозі він отримав листа, в якому повідомлялося, що його справу вирішено, і він міг спокійно повертатися додому.Вранці Синя Борода попросив дружину повернути йому ключі. Вона віддала їх, але її руки так тремтіли, що було очевидно, чому вона хвилюється.Синя Борода, звісно, все зрозумів.— А чому це, — запитав він, — тут немає маленького ключа від нижньої комірчини?— Мабуть, я залишила його на столі, — відповіла бідолашна жінка.— Дуже прошу вас, — сказав Синя Борода, — негайно віддайте мені цей ключ.Як би вона не опиралася, все одно молода жінка змушена була принести ключ.Подивившись на нього, Синя Борода суворо спитав у переляканої дружини:— Чому цей ключ у крові?— Не знаю, — відповіла вона, посивівши від жаху.— Не знаєте? — повторив Синя Борода з загрозою в голосі. — Але я добре знаю. Попри мою заборону, вам так захотілося заглянути в ту комірчину? Добре, я дам вам можливість зайти туди знову — і назавжди. Для вас знайдеться місце серед тих жінок, яких ви там бачили.З плачем і благаннями вона впала до його ніг, каючись у своїй неслухняності.Вона була такою гарною і такою розгубленою, що навіть кам’яна скеля, мабуть, пом’якшилася б. Але серце Синьої Бороди було твердішим за скелю.— Ви помрете, — сказав він суворо. — І негайно. Ви зрозуміли мене? Негайно!— Якщо я маю обов’язково померти, — відповіла нещасна жінка, дивлячись на нього очима, повними сліз, — то дайте мені хоча б час, щоб попрощатися з сестрою.— Даю вам чверть години, — відповів Синя Борода. — І жодної миті більше.Молода жінка поспішила до себе в кімнату, покликала сестру й сказала:— Сестро моя Анно! Піднімися, будь ласка, на вежу і подивися, чи не їдуть наші брати — вони обіцяли сьогодні навідати мене. Якщо побачиш їх, подай знак, щоб вони поспішили. Благаю тебе, зроби це для мене!Сестра Анна піднялася на вежу, а нещасна жінка продовжувала запитувати її:— Анно, сестро моя Анно! Не бачиш, що ніхто не їде? Дивись пильніше, люба моя Анно!Сестра Анна відповіла: — Я бачу лише, як сонце сідає і вітер хитає траву. Більше нічого не бачу.Тим часом Синя Борода, схопивши великий ніж, загорлав страшним голосом:— Ідіть швидше, а то я сам піднімуся нагору!— Ще хвилинку, будь ласка, — попросила його дружина, а потім тихо спитала: — Анно, сестро моя, не бачиш, щоб хтось їхав?Сестра Анна відповіла:— Я бачу лише, як сонце сідає і вітер хитає траву. Більше нічого не бачу.— Та йдіть швидше! — знову заволав Синя Борода. — А то я сам піднімуся нагору!— Йду… — з розпачем сказала жінка. І знову, вже не вірячи в щасливий випадок, спитала: — Анно, сестро моя, не бачиш, щоб хтось їхав?— Я бачу, — відповіла сестра Анна, — курище, що сунеться аж ген з того боку…— Це брати?— На жаль, ні, сестро. Це лише отара овець… Мені так жаль…— То що ж, підете ви нарешті? — розлючено вигукнув Синя Борода знизу.— Ще одну хвилинку, будь ласка, — благально сказала дружина. І потім, вже з розпачем, гукнула: — Анно, сестро моя люба, не бачиш, щоб хтось їхав? Подивись пильніше!— Я бачу, — відповіла сестра, — двох рицарів, що їдуть ген з того боку, але вони ще дуже далеко… Чуєш, сестро? Це наші брати! Я подаю їм знак, щоб вони поспішали.Та в цей момент Синя Борода загорлав і затупав ногами так, що весь будинок затрясся.Бідолашна жінка змушена була спуститися вниз і з плачем кинулася чоловікові до ніг.— Ніякі сльози вам тепер не допоможуть, — холодно сказав Синя Борода. — Ви помрете.І, схопивши її за косу однією рукою, він підняв ніж іншою. Нещасна подивилася на нього очима, сповненими сліз, і благала дати їй ще хоч мить, щоб підготуватися до смерті. Але все було марно. Синя Борода був невблаганний.— Ні, ні! — загорлав він у відповідь.Ще мить — і він замахнувся ножем. Та раптом ззовні долинув такий гучний грюкіт у двері, що…Синя Борода мимоволі зупинився й розгублено озирнувся навколо.Тим часом двері різко відчинились, і двоє рицарів зі шпагами в руках вбігли до кімнати. Синя Борода впізнав братів своєї дружини й кинувся тікати, але вони були швидші. Вони наздогнали його ще до того, як він встиг добігти до ганку.Проколений їхніми шпагами, Синя Борода впав, мертвий.Брати допомогли бідолашній сестрі підвестися, обняли її й поцілували, а вона від щирого серця подякувала їм за порятунок.Незабаром брати перебралися до замку Синьої Бороди й оселилися там, не згадуючи про його колишнього хазяїна.

Жив собі в лісі маленький Вовчик. Він був добрим і веселим, але коли щось йшло не за його планом, він страшенно злився. Якщо в нього не виходило збудувати башту з гілочок, він сердито розкидав їх навколо. Якщо хтось ненавмисно зачіпав його хвостиком, Вовчик гарчав і тупотів лапками.Одного разу під час гри Вовчик і зайченя Круть будували місточок через струмок. Але раптом місточок зламався, і Вовчик вибухнув гнівом. Його лапки тремтіли, вуха піднялися догори, а очі блищали від злості. Він люто грюкнув лапою по землі й гучно завив:– Це нечесно! Чому завжди все ламається?!Зайченя злякано відскочило назад, а ворон Каркарич, що сидів на гілці, сплеснув крилами:– Ой-йой! Твоїй злості місця в лісі не знайдеться! Та раптом з-за дерев вийшла мудра Сова. Вона тихо, але впевнено запитала:– Вовчику, ти хочеш навчитися керувати своїм гнівом?Вовчик сердито пирхнув, але зацікавлено глянув на Сову. Вона привела його до великого дерева, під яким був розсипаний м’який пісок.– Коли ти злишся, – пояснила Сова, – спробуй зробити три речі. Спочатку глибоко вдихни носиком і повільно видихни ротиком. Спробуй три рази.Вовчик недовірливо спробував. Раз… два… три… І раптом його серце забилося трохи спокійніше.– Тепер, коли відчуваєш, що гнів підкрадається, почни рахувати до десяти. Повільно, не поспішаючи.Вовчик почав: «Один… два… три…» – і поки дорахував до десяти, його вушка більше не були притиснуті до голови.– А тепер, – усміхнулася Сова, – намалюй на піску, як виглядає твій гнів.Вовчик задумався і лапкою почав малювати. Він намалював велику бурю, яка трощить усе навколо, а поруч – сонце, яке повертає спокій. Коли він закінчив, йому стало легше. Він стер бурю лапкою і глибоко зітхнув.– Бачиш? Гнів – це лише хмара, що проходить, – сказала Сова. – І ти можеш керувати нею.З того дня, коли Вовчик відчував злість, він згадував урок Сови. Спочатку він дихав, потім рахував, а якщо гнів був дуже сильним – малював його на піску. Незабаром друзі помітили, що Вовчик більше не гарчить без причини, а сам став спокійнішим і щасливішим.А коли зайченя Круть одного разу засмутилося через зламаний місточок, Вовчик лагідно сказав:– Давай разом глибоко вдихнемо… і намалюємо новий місточок на піску! А потім побудуємо ще кращий.І вони засміялися, бо знали, що кожна буря в серці – тимчасова, і її можна приборкати. Мораль: Коли ми вчимось керувати своїми емоціями, світ стає добрішим і гармонійнішим. А прості техніки – дихання, рахування та малювання – можуть допомогти кожному впоратися з гнівом і знайти спокій.

У маленькому затишному селищі, серед зелених лугів та яскравих квітів, жила свинка на ім’я Пеппа. Вона була дуже веселою та завжди мала багато друзів. Кожен день приносив їй радість, але особливо Пеппа чекала на День святого Валентина, адже це був день, коли всі могли показати своїм друзям та рідним, як вони їх люблять.Цього року Пеппа вирішила, що вона зробить щось особливе для своїх найкращих друзів. Вона вирушила до свого улюбленого магазину в селищі, де продавали всілякі валентинки, милі подарунки і приємні сюрпризи.— Що я зроблю для Джорджа? — подумала Пеппа, обираючи картки. — І для Зої? І для Ребекки? О, я знаю! Я зроблю для них щось зовсім чарівне!Пеппа вирушила додому і вирішила створити найбільший і найкрасивіший букет із валентинок і квітів. Вона поєднувала різні кольори і візерунки, роблячи кожен подарунок унікальним і особливим для кожного друга.На ранок Дня святого Валентина Пеппа була дуже схвильована. Вона розклала свої подарунки на столі та вирушила до друзів. Спершу вона пішла до Джорджа, свого молодшого братика. Джордж був такий захоплений, коли побачив букет, обійняв сестру.— Дякую, Пеппо! Ти найкраща!Потім Пеппа вирушила до Зої та Ребекки, які теж були дуже щасливі від її подарунків. Кожен подарунок мав своє маленьке послання: “Ти найкраща подруга”, “Дякую, що ти є”, “Твоя усмішка робить цей світ кращим”. Пеппа дуже гордилася тим, що змогла зробити своїх друзів щасливими.Та найбільше Пеппа чекала на момент, коли вона побачить своїх батьків. Вона влаштувала для них справжнє свято — приготувала смачні печиво у формі сердець і запалила свічки на столі.— Зі святом, мамо і тато! — сказала Пеппа, даруючи їм свої власноруч зроблені валентинки.Її батьки, звісно, були дуже щасливі та пишалися такою турботливою донькою.Увечері, коли день вже закінчувався, всі зібралися разом на святковій вечері. Кожен отримав свої маленькі подарунки, і всі ділилися своїми теплими словами та обіймами. Всі почувалися дуже любленими та цінними. Це був найкращий День святого Валентина для Пеппи.— Я так рада, що є ви, — сказала свинка Пеппа, сидячи серед своїх найближчих людей. — Адже любов — це найкращий подарунок у світі! І так, Пеппа зрозуміла, що справжня магія Дня святого Валентина не в подарунках чи квітах, а в тому, щоб дарувати любов і турботу своїм близьким.І, звісно, всі разом вони з радістю провели цей день, наповнений сміхом, обіймами та теплом сердець.

На небі, серед хмар, жила маленька хмаринка, на ім’я Хмарочка. Вона була дуже сором’язлива і обожнювала своє затишне місце в небі. Щодня вона спостерігала, як інші хмаринки мандрують по світу, і думала: “А як би це було страшно — покинути мою маленьку хатинку серед небес!” Їй не хотілося залишати рідне місце, адже зміни здавались лячним.Одного разу, коли Хмарочка стояла і дивилася на горизонти, до неї підлетів Вітерець — веселий і рухливий вітерець, який ніколи не боявся змін.— Привіт, Хмарочко! — сказав Вітерець, співаючи. — Чому ти така сумна?— Я боюся залишати своє місце в небі, — відповіла Хмарочка. — Тут так затишно, а на іншому кінці світу може бути страшно.Вітерець посміхнувся і запитав:— А ти хочеш побачити, як можна насолоджуватися новими місцями? Це не так страшно, як здається!Хмарочка вагалась, але погодилася. Вітерець обережно підняв її вгору і поніс до місця, яке вона ніколи не бачила — до чудового саду на землі, де квіти розцвітали в яскравих кольорах, а дерева рухали своїми гілками в ритмі вітру. — Ось! — вигукнув Вітерець. — Це тільки початок. Тут, на землі, стільки цікавого, що чекає тебе!Хмарочка обережно спустилась на землю, дивлячись на незвичні квіти і дерева. Вона відчула, як весело і цікаво бути частиною цього нового світу.— Виявляється, змінюватися не так страшно! — сказала вона, радісно піднімаючи свої маленькі обриси в небо.З того дня Хмарочка більше не боялась мандрувати. Куди б вона не летіла, Вітерець завжди був поруч і показував їй нові, цікаві місця. А Хмарочка навчилася, що зміни можуть бути чудовими, якщо поглядати на них як на нові можливості.ВисновокЦя казка вчить дітей, як важливо бути відкритим до нових змін і переживань, як розширювати горизонти і не боятися того, що є незнайомим.

На другий день гості завітали. Прибув і носильщик, який вже почав забувати про недавні труднощі.Після обіду Сіндбад заговорив:«Серед бенкетів та розваг я швидко забув про ті страшні пригоди, що були раніше. А розкішне, ситне життя почало набридати. Я був молодий, сповнений сил, і прагнув чогось більшого. І ось, я знову вирушив у подорож: взяв з собою друзів-торговців, накупив товарів і сів на корабель, що вирушав із Бальсори.Ми довго подорожували, відчуваючи себе щасливими, зупинялися в різних країнах і вигідно продавали свої товари.Але ось якось, посеред моря, нас застала буря. Кілька днів корабель не переставав гойдатися на хвилях, і, зрештою, нас віднесло до невідомого острова. Ми раділи, що вціліли, але капітан швидко зіпсував наше піднесення:– О, наша доля! – крикнув він. – Ми думали, що уникли біди, але на цьому острові нас чекає ще більша небезпека. Тут живуть дикі люди, з ніг до голови вкриті вовною. Хоч вони й не високі, але їх сила така, що навіть подумати про боротьбу з ними — безумство. Обережно! Не порушуйте їхній спокій, бо якщо пораните чи вб’єте когось з них, нам не вдасться уникнути загибелі».На наше горе, слова капітана справдилися раніше, ніж ми сподівалися. Не встигли ми опам’ятатись, як на берег висипала тьма-тьмуща поганих-препоганих істот, подібних до людей, але покритих густою рудою вовною. Вони стрибнули в воду, приплили до корабля і стали з усіх боків лізти на палубу швидше, ніж лазять мавпи. Ці страховища щось кричали, очевидно, говорили до нас, але ми не могли зрозуміти їхньої мови і стояли, тремтячи від жаху. Коли вони стали обрубувати якорного ланцюга і знімати вітрила, ніхто з нас навіть не поворухнувся. Карлики ж, заволодівши кораблем, одвезли нас на другий острів і там висадили на берег, а самі поплили далі назад. З похиленими головами пішли по острову, зриваючи по дорозі траву, бо всі ми були голодні.Незабаром ми підійшли до величезного будинку з високою брамою із чорного дерева. Ми ввійшли на подвір’я, а відтіль – у якесь велике помешкання, де з одного боку валялись купи людських кісток, а з другого – довгі палки для підсмажування м’яса. Ми ледве не збожеволіли від жаху: ноги у нас трусились, і ми, повні відчаю, попадали на підлогу. Так пролежали ми досить довго, безсилі що-небудь зробити, дати собі яку-небудь пораду. Уже смеркало, як раптом розчинилися двері і в нашу кімнату ввійшов велетень, високий, як пальма, весь чорний, з єдиним оком на лобі, червоним і вогняним, як жар. Із рота в його стирчали два довгих, гострих передніх зуби, нижня губа одвисла і торкалася грудей. Довгі слонові вуха теліпалися по плечах, а пазурі на величезних руках були загострені і зігнуті, як у яструба. Угледівши таке страховище, ми зовсім втратили розум, а воно сиділо перед нами і оглядало нас своїм голодним оком. Потім велетень простяг руку, підняв мене за шкіру і став вертіти на всі боки, як м’ясник, що оглядає ягня. Але, очевидно, я здався йому занадто худим, і він кинув мене набік, а сам узявся оглядати так само інших.Нарешті він спинився на капітані, як на самому ситому та гладкому із нас. Злапавши палкою його, як горобця, в свою руку, він проткнув його наскрізь і став пекти капітана над огнем.Коли страва була спечена, він повечеряв з великою охотою, потім розлігся на підлозі і незабаром заснув. Хропів він як розлютований грім, і цілу ніч ми не могли стулити очей.Вранці велетень встав і, не звертаючи на нас ніякої уваги, кудись пішов з дому, а ми дали волю своєму відчаю. Здавалося, плачу та голосінню не буде краю. Нарешті, виплакавши всі сльози, ми стали радитись, як би нам вийти з цього страшного становища, але ніхто не міг дати путньої поради. Про те, що можна було б спільними силами напасти на велетня й убити його, ніхто навіть не заїкнувся: перелякані, ми не могли навіть про це подумати.Заспокоївшись трохи, ми розсипались по острову, щоб чим-небудь наїстися, а ввечері, не знайшовши ніякого притулку, ми мусили знов вернутися в оселю людоїда.Незабаром прийшов і сам господар. Він вибрав ще одного із товаришів, повечеряв і знову ліг спати, і спав до самого світу. Вставши, він знову пішов і кинув нас без жодного догляду. Але це мало нас тішило: ми добре знали, що нам нікуди тікати і що нас усіх до одного жде однакова доля. Горе наше було таке велике, що дехто пропонував кинутись у море, знаходячи, що ця смерть все-таки приємніша від першої. Але проти цього повстав один з товаришів: він нагадав, що віра забороняє людині накладати на себе руки, і радив вигадати який-небудь інший засіб позбавитись зубів людоїда. Тут у мене майнула думка, якою я і поділився з товаришами.– Друзі мої,- сказав я їм.- Чи звернули ви увагу на ті великі дерева, що ростуть на березі? Давайте ми з них поробимо плоти, які оставимо поки на березі, а вночі спробуємо втекти від людоїда. У всякім разі, коли не пощастить дочекатись якого-небудь корабля, краще згинути в морі, ніж у шлунку такого страховища. Тут я докладно розповів про свій задум, який одноголосно був ухвалений, після цього ми взялися за роботу. Поробивши такі плоти, щоб могли витримувати по три чоловіки, ми вернулись до людоїда і знову були свідками страшної смерті одного з своїх товаришів. Але на цей раз ми жорстоко віддячили своєму катові. Ледве він захріп, я та ще десятеро, самих сміливих і прудких людей між нами, взяли по залізній палиці, розпекли їх на огні і всі разом уткнули їх в око душогуба. Можете собі уявити, як він заревів від болю. Він став кидатись на всі боки, ловлячи нас розставленими руками, але ми сиділи спокійно в безпечних місцях. Облапавши всі кутки, він наткнувся на двері і вийшов, ревучи та стогнучи.Нам нічого було баритися, і ми кинулись до своїх плотів. Позаяк крики людоїда стихли, то у нас явилась надія, що ворог наш умер від ран, але вдосвіта ми раптом угледіли трьох однооких велетнів. Двоє нових страховищ вели третього, сліпого, під руки. Ми швидше одіпхнули плоти од берега, але людоїди стали кидати на нас величезними шматками скель і незабаром розбили і потопили всіх нас, крім мене та двох моїх сусід, що встигли відплисти досить далеко од берега. Опинившись серед бурхливого моря, ми знову стали забавкою хвиль. Цілу добу ми боролися з ними, прощаючись з життям, але вітер несподівано пригнав нас до якогось острова, де знайшли ми багато поживних і смачних овочів.Підкріпивши свої сили, ми лягли і заснули. Але ввечері, коли ще не зовсім смеркло, ми раптом почули якесь страшне сичання. Схопившись на ноги, ми угледіли величезну гадюку, що повзла прямо на нас. Ми хотіли тікати, але гадюка кинулася вперед, схопила одного з моїх товаришів, ударила його декілька разів об землю і проковтнула. Ми скористалися цим і стали тікати.Знову відчай огорнув душу.– О Боже! – крикнув я.- Вчора тільки ми ледве спаслись від людоїда і гнівних хвиль, а сьогодні зустрілися з новим лихом!Блукаючи по острову, ми угледіли одне височезне дерево, і ледве стало смеркатись, як полізли на нього. Але це було даремно: гадюка угледіла нас, обвилась круг дерева і, схопивши мого товариша, ударила його об землю і з’їла. Правда, після вечері вона кудись зникла, але я знав, що мене те ж саме чекає на день пізніше. Я подумав: чи не краще було б кинутися в море?.. Але умирати не хотілось, і я став думати, як би остатись жити. Помітивши, що на острові росте багато колючих рослин, я поробив з них в’язанки і високо обгородив ними дерево. Самого себе я теж обв’язав колючками. Як тільки смеркло, гадюка не стала баритись і тихо підлізла до мого дерева, але несподівано укололась і стрибнула назад. Декілька разів вона знову починала підкрадатись, як кішка, але нарешті впевнилась у даремності своєї праці, лягла, згорнулась і цілу ніч лежала на варті, а я сидів ні живий ні мертвий на дереві. Хоча удосвіта вона зникла, але я такий був змучений, що саме життя мені обридло, і я, як божевільний, кинувся до моря, щоб раз назавжди припинити свої страждання. Але доля нарешті зглянулась на мене.У ту хвилину, коли я вже збирався кинутись у воду, на обрії зачорнів корабель. Він наближався до нашого острова, і незабаром можна було помітити на йому людей.Я зірвав з себе шапку і став нею махати, щоб звернути на себе увагу. Мене помітили, з корабля спустили човна і забрали мене. Чи можете ви уявити, який я був щасливий в ту хвилину.Коли я розповів про всі ті пригоди, які трапились зо мною, всі були глибоко вражені, і кожний поспішав висловити мені своє співчуття. Насамперед мене нагодували, а потім капітан подарував мені нове убрання, бо моє було зовсім порване.– Друже мій! У мене єсть на кораблі декілька пакунків з крамом, що належали колись одному небіжчику-торговцю. Я хотів би їх продати тут, а гроші передати його нащадкам. Чи не взявся б ти продати їх? Звичайно, за це я тобі подякую.Я охоче згодився допомогти капітанові.А на палубі між тим таврували крам. Коли дійшла черга до тих пакунків, які доручено було мені попродати, спитали капітана, яке ім’я на них поставити.– Пиши: «Сіндбад-мореход»,- відповів капітан.Я в дивуванні глянув на нього, і тільки тепер, вдивившись в його обличчя, пізнав того самого капітана, який покинув мене на безлюдному острові, коли я легковажно заснув над струменем. За цей час він дуже постарів, та й мене йому було важко пізнати, тим більше, що всі вже вважали мене за небіжчика.– Капітане! – сказав я.- Ти говорив, що цей крам Сіндбада?– Так,- відповів він,- Сіндбад родом із Багдада, і їхав він на моєму кораблі. Я і досі не можу простити собі за необачність. Одного разу він укупі з іншими вийшов з корабля на острів, а коли всі повернулись, я не примітив, що немає Сіндбада, і велів їхати далі. Кинулись ми вже через деякий час, але вітер був настільки дужий, що ми ніяк не могли вернутись назад.– І ви думаєте, що Сіндбад давно уже згинув?– Напевно.– Ану лишень пригляньтесь до мене уважніше! – сказав я.- Чи не розмовляє з вами той самий Сіндбад, якого ви вважаєте за небіжчика?! Я заснув на березі струмка, а коли прокинувся, корабель був уже далеко.Капітан глянув на мене, пізнав і радісно закричав:– Слава тобі, Боже, що ти знімаєш з моєї душі такий гріх! Який я радий, що бачу тебе живим та здоровим! Забери ж свій крам, а ось і гроші за продану частину його.Я прийняв крам, але дещо подарував капітанові замість подяки. Решту я розпродав і купив сандалового дерева, гвоздики, кориці й інших коштовних речей. Вернувшись у Багдад, я продав їх за великі гроші і став ще більш багатим.Звичайно, і цього разу я не забув подякувати Богові і роздати милостиню убогим».Скінчивши своє оповідання, Сіндбад знову дав носильщику сто цехінів і запросив всіх гостей на другий день слухати оповідання про четверту подорож, повну дивовижних пригод.Переклад: О. Олесь