Записи автора Адміністратор

У мальовничому містечку Сонячне, де будиночки світилися яскравими кольорами, а вулиці гуділи від сміху дітей, жив маленький синій автобус Біпі. Він був не просто автобусом — він був найкращим другом усіх школярів, адже щоранку возив їх до школи, співаючи веселі пісеньки та розповідаючи цікаві історії. Біпі любив свою роботу, але найбільше він пишався тим, що завжди дотримувався правил безпеки.Одного сонячного ранку Біпі, як завжди, вирушив у дорогу. Його салон був повний дітей, які гомоніли про уроки, ігри та нові пригоди. На задньому сидінні сиділа допитлива дівчинка Оля, яка любила ставити запитання, і її друг Максим, який мріяв стати машиністом поїзда.— Біпі, а чому ми завжди зупиняємося перед залізничним переїздом? — запитала Оля, виглядаючи у вікно, де виднілися блискучі рейки.Біпі весело загудів своїм клаксоном і відповів:— О, це дуже важлива історія, діти! Сідайте зручніше, і я вам розкажу, чому переїзди — це місце, де треба бути особливо уважними.Дорога до школи пролягала через залізничний переїзд, де величезний шлагбаум стеріг шлях, а червоні вогні блимали, коли наближався поїзд. Біпі завжди зупинявся перед переїздом, навіть якщо шлагбаум був піднятий, і уважно дивився праворуч і ліворуч. Цього ранку, коли він наблизився до переїзду, діти помітили, що шлагбаум опущений, а вдалині чути гудок поїзда.— Дивіться, поїзд! — вигукнув Максим, притиснувшись носом до вікна. — Він такий швидкий!— Так, Максиме, — сказав Біпі. — Поїзди дуже швидкі, і вони не можуть зупинитися так швидко, як я. Ось чому ми завжди чекаємо, поки вони проїдуть, і перевіряємо, чи безпечно їхати далі.Оля нахмурилася.— Але ж ми могли б швидко проскочити, поки поїзд далеко!Біпі лагідно засміявся.— Оля, це звучить як пригода, але не безпечна. Хочете, я розкажу вам історію про те, як я одного разу врятував день завдяки правилам безпеки?Діти хором закричали:— Хочемо! Хочемо!Біпі почав розповідати:— Давно, коли я був ще новеньким автобусом, я поспішав доставити дітей на шкільне свято. На тому ж переїзді, де ми зараз, я побачив, що шлагбаум піднятий, і почув, як діти кричать: «Поїдьмо швидше!» Але щось у моєму моторі підказало мені зупинитися і подивитися в обидва боки. І знаєте що? Здалеку мчав вантажний поїзд, який чомусь не встиг увімкнути сигнал! Якби я не зупинився, ми могли б потрапити в біду. Відтоді я завжди пам’ятаю: дивись праворуч, дивись ліворуч і слухай уважно!Діти слухали, затамувавши подих. Коли поїзд нарешті прогуркотів повз, шлагбаум піднявся, але Біпі ще раз глянув в обидва боки, перш ніж рушити.— А що, якби ми йшли пішки? — запитав Максим. — Ми б теж зупинялися?— Авжеж! — відповів Біпі. — Пішоходи теж мають бути обережними. Треба зупинитися, подивитися праворуч і ліворуч, прислухатися, чи не чути поїзда, і тільки тоді переходити. І ніколи не бігти через рейки, навіть якщо дуже поспішаєш! Коли Біпі нарешті довіз дітей до школи, Оля і Максим пообіцяли завжди дотримуватися правил безпеки. Вони навіть намалювали великий плакат із написом: «Дивись в обидва боки перед переїздом!» і повісили його в класі. А Біпі, гудячи своїм веселим клаксоном, вирушив у наступну подорож, знаючи, що його маленькі пасажири тепер трохи мудріші й безпечніші.І так, у містечку Сонячне, завдяки маленькому автобусу Біпі, усі діти навчилися, що безпека на залізничному переїзді — це не просто правило, а справжня суперсила, яка береже їхні пригоди.

У нашому селі жив собі один чоловік, такий уже дивак, що як тільки хтось йому щось розповість — одразу відповідає:— А мені що до того? Чужа справа — не моя справа. Навіть небо чужого лиха не боїться!Тож і прозвали його всі в селі — Не-моя-справа.Якось цей чоловік поїхав до міста й купив мішок соєвих бобів. Закинув його собі на плече й пішов додому. Та не помітив, що мішок дірявий. І поки крокує, боби один за одним висипаються просто на дорогу. Наздоганяє його сусід, теж із базару вертається. Побачив, як боби сиплються, та й питає:— А як гадаєш, коли в когось біда — слід йому про це сказати?— Та ні, — буркнув Не-моя-справа. — Чужі справи — не моя турбота. Тобі ж яка з того користь?Сусід зітхнув, нічого не сказав.Ідуть далі. А боби — сип, сип, сип… Мішок уже напівпорожній. Сусід знову питає:— А як можна допомогти, хіба не варто?— Навіщо? — знизав плечима Не-моя-справа. — Допомагай, коли сам хочеш мати з цього вигоду. А так — не встрявай!От дійшли вони до села. Тільки тут Не-моя-справа побачив, що мішок майже порожній, і бобів майже не залишилося.Розсердився, загорлав:— Чому ж ти нічого не сказав?! Он скільки загубив!Сусід спокійно відповів:— Та ж ти сам казав: не моя справа. От я й не втручався…

Одного вечора, зголоднівши, лисиця залишила свою нору й рушила в ліс на пошуки їжі. Вона довго блукала між деревами, обшукувала кущі й прислухалася до кожного шереху, але марно — жодної поживи не трапилося.Згадалося їй, що ще з учорашнього дня й крихти не мала в роті. І серце її сповнилося образою та гнівом — на лева. Адже саме через нього вона втратила смачну вечерю. Напередодні лисиця потай пробралася до села, поцупила качку й уже збиралася тікати, як зненацька почула грізне ревіння лева. Злякавшись, кинула здобич і дала драпака.— Якби не той ревун, я б зараз не мучилась від голоду, — сердито бурмотіла лисиця.Вона йшла далі, сердита й зосереджена, не помічаючи нічого довкола, аж раптом — просто перед нею з’явився лев. Лисиця здригнулася, та швидко взяла себе в руки та з удаваним переляком вигукнула:— Леве, тікай! Біда насувається — ось-ось почнеться страшна буря!— Я важкий і сильний, — заричав лев. — Мене буря не злякає.— Але вітер буде такий шалений, що повалить навіть найміцніше дерево! Що ж ти робитимеш?— Я просто ляжу на землю, — спокійно відповів той.— І це не врятує тебе, буря все одно підхопить! Може, ти хапатимешся за стовбур?— Так, триматимусь за дерево.— Даремно! Вітер не вщухне кілька днів — ти не зможеш так довго протриматися.Почувши таке, лев занепокоївся й закричав:— То порадь мені, що робити?! Лисиця хитро всміхнулася:— Дозволь, я прив’яжу тебе до дерева. Так ти будеш у безпеці, жоден вітер тебе не здолає.— Розумна думка! — погодився лев.Лисиця швиденько прив’язала лева до стовбура. Сіла собі поблизу на камінчик і спостерігає. Лев озирнувся:— А чому ж ти сама не шукаєш схованки від бурі?— Бо ніякої бурі не буде, — байдуже мовила лисиця.Лев розлютився, заревів на весь ліс. На його крик збіглися інші звірі, здивовано розглядали цю картину: лев — прив’язаний, лисиця — спокійна.— Що тут сталося? — запитали.— Це я його зв’язала, — відповіла лисиця, — за те, що вчора лишив мене без вечері. Нехай це буде наука кожному: навіть найсильніший має пам’ятати про справедливість.Після цих слів вона гордо пройшлася перед усіма, а звірі з подивом і повагою проводжали її поглядом.

Одного сонячного ранку в Бухті Пригод пролунав сигнал тривоги. Райдер, лідер Щенячого патруля, перевірив свій планшет і вигукнув: — Щенята, до штабу! Трекер у біді!Усі щенята — Гонщик, Маршал, Скай, Кремез, Роккі та Зума — миттю прибігли до штабу. На екрані з’явився Трекер, який виглядав стурбованим. — Райдере, я в джунглях! Шукав рідкісну синю квітку для хворого друга, але застряг у густій хащі. Допоможіть, пор фавор! — сказав Трекер.— Не хвилюйся, Трекере, Щенячий патруль уже в дорозі! — відповів Райдер. — Жодна пригода не надто складна, жодне щеня не надто мале!Райдер швидко розподілив завдання. — Скай, ти розвідаєш джунглі з повітря. Кремез, твої інструменти знадобляться, щоб розчистити завали. Маршал, будь готовий загасити будь-яку пожежу. Вперед, Щенячий патруль!Скай злетіла на своєму гелікоптері, її очі уважно оглядали густі зелені джунглі. — Бачу Трекера! Він недалеко, але шлях перегороджують повалені дерева, — повідомила вона по рації.Кремез, сидячи за кермом свого бульдозера, вигукнув: — Кремез на шляху! Зараз розчищу дорогу! Його потужна машина легко прибрала гілки та стовбури, прокладаючи шлях для команди.Раптом попереду спалахнуло маленьке полум’я — суха трава загорілася від сонячного проміння. Маршал, не гаючи часу, схопив свій пожежний шланг. — Я в справі! — гавкнув він і швидко загасив вогонь. — Шлях безпечний!Нарешті команда дісталася до Трекера. Він сидів на краю яру, тримаючи в лапах синю квітку, яка сяяла, наче маленький самоцвіт. — Друзі, ви врятували мене! — радісно вигукнув Трекер. — Але нам треба поспішити, щоб доставити цю квітку моєму другу. Райдер посміхнувся: — Трекере, ти знаєш, що Щенячий патруль завжди готовий допомогти. Скай, підніми Трекера на своєму гелікоптері!Скай опустила рятувальний трос, і Трекер міцно вхопився за нього. Разом вони полетіли назад до Бухти Пригод, а решта щенят поспішали за ними на своїх машинах.Коли вони прибули, хворий друг Трекера — маленький папуга на ім’я Педро — уже чекав. Трекер обережно передав йому синю квітку. Педро понюхав її, і його очі засвітилися радістю. — Грасіас, друзі! Я почуваюся краще! — сказав Педро.Мешканці Бухти Пригод зібралися, щоб подякувати Щенячому патрулю. Райдер погладив Трекера по голові й сказав: — Молодці, щенята! Завдяки вашій сміливості та дружбі ми врятували день.А щенята радісно загавкали, знаючи, що разом вони можуть подолати будь-які перешкоди.Мораль: Дружба та сміливість долають будь-які перешкоди.

У далекій країні жив король — справедливий, щедрий і сильний. Щоранку після служби він роздавав милостиню та чинив чесний суд, не роблячи різниці між багатими й бідними.На жаль, королева була його повною протилежністю. Вона була скупа й недоброзичлива, і в палаці всі її побоювалися.Король із королевою мали єдиного сина. Поки принц не досяг повноліття, батько суворо дбав про його виховання. Дізнавшись про найменший проступок принца, він негайно кликав його до себе.— Слухай, сину, — говорив він йому, — коли я помру, ти правитимеш країною замість мене. Тоді вже ніхто не буде тебе вчити. Але поки я живий, це мій обов’язок.Король брав палицю і з усієї сили бив сина. Побивши, він відправляв його до в’язниці, де принц спав на голій підлозі, їв лише чорний хліб і пив тільки воду. Ось чому він швидко став таким розсудливим і скромним юнаком, що всі говорили:— Він — гідний син свого батька. Добрий правитель виростає.Якось увечері, під час вечері, король сказав:— Завтра тобі виповниться двадцять один рік. Я вже старію і невдовзі передам тобі трон. Бери коней, собак, усе, що потрібно — відпочинь, порозважайся. Але за пів року я хочу бачити тебе одруженим. Приведи до палацу ту, що тобі до вподоби. Мрію побачити гарну, розумну господиню нашого замку.Принц уклонився:— Дякую вам, батьку. Нехай Бог вас береже.Королева слухала мовчки, але в серці вирували ревнощі:«Що ж, невже я маю поступитися місцем іншій? Ми ще побачимо, як усе буде».Того ж вечора вона підкликала сина:— Ти ще молодий для шлюбу. Веселися, їдь на полювання, але з весіллям не поспішай. Придивись, може, заведеш собі милу дівчину без жодних зобов’язань…Принц не відповів, лише задумливо похилив голову.Наступного ранку він поїхав на полювання й повністю поринув у розваги. Та з кожним днем король ставав усе більш нетерплячим:— Ти привозиш дичину, але коли вже привезеш наречену?— Дайте мені ще трохи часу, батьку, — відповідав принц.Та коли терпець урвався, король вирішив сам подбати про майбутню невістку. Він запросив сусіднього правителя з дочкою. Принцеса була напрочуд вродлива, лагідна та щира. Її пісні зачаровували всіх, хто їх чув.Син короля забув про полювання. Від самого ранку й до заходу сонця він не відходив від чарівної принцеси.— Співайте ще, принцесо, будь ласка, — благав він. — Ваш голос — мов пісня весняного вітру.І дівчина співала. Її голос був такий ніжний, що принц не міг відвести погляду. Він повторював подумки:«Лише вона. Вона стане моєю дружиною. Без неї я не уявляю свого життя».Та настав час, і гості поїхали додому. Принц занурився в смуток, а натомість старий король був, як ніколи, в доброму гуморі.— Ну, слава Богу, поїхали! — сказав він за вечерею. — Хай дорога їм буде легкою, та нехай не поспішають із поверненням.Принц поблід і прошепотів:— Батьку, не кажіть так! Я… Я полюбив принцесу всім серцем. Якщо не зможу з нею побратися… я й сам не знаю, що буде.Король усміхнувся:— Хлопче, та ви вже заручені! Хіба не помітив? Завтра ми вирушаємо до її замку, і за тиждень я хочу бачити її тут — нашою господинею.— Дякую вам, батьку! Нехай Бог дарує вам багато років життя!Королева мовчала. Після вечері вона вийшла з зали й невдовзі повернулася. Король із сином були веселі й підняли келихи.— Вип’ємо за здоров’я твоєї нареченої! — сказав король.— І за вашу мудрість, батьку! — додав син. Тоді королева мовила спокійно:— А чому б не випити й за моє здоров’я?— Звісно, дружино! — кивнув король.— І вам дякую, матусю! — мовив принц.Вони чокнулися келихами. Минуло кілька хвилин — і раптом король різко зблід, його очі затьмарились.— Батьку, що з вами?Та він уже не відповів. Король опустився на підлогу. Його серце зупинилося.Наступного дня старого короля поховали з усіма почестями. Молодий принц, ставши новим володарем, щедро роздав золото й срібло бідним та священикам. Після повернення з цвинтаря він звернувся до слуг:— Приготуйте мені постіль у покоях мого покійного батька.— Як накажете, Ваша Величносте, — відповіли слуги.Новий король зачинився у тихій кімнаті, де ще зберігався запах минулого. Він довго молився, стоячи навколішки, а потім, не перевдягнувшись, ліг на батькове ліжко й заснув.У саму північ, коли годинник вдарив дванадцять разів, його збудив дивний холод. Перед ним стояв привид — блідий, мов місячне сяйво, і мовчки дивився синові в очі. Це був дух покійного короля.Мовчки привид взяв його за руку й повів темними коридорами замку. В одному з віддалених закутків він відкрив таємний сховок і вказав на пляшечку з рідиною, в якій залишилося трохи отрути. — Мати отруїла мене, — прошепотів привид. — Ти король. Віднайди правду й помстися.Після цих слів привид зник, а тайник знову закрився.Короля охопив страх, але він не втратив сили духу. Тихо спустився до стайні, осідлав найкращого коня й помчав у ніч.З першим світлом він постукав у двері свого вірного друга.— Друже, сталося страшне. Я мушу зникнути. Завтра вирушай до замку принцеси та передай їй мої слова: «Ваш наречений потрапив у біду. Його шляхи тепер не ведуть до шлюбу. Але він назавжди збереже вас у серці й ніколи не погляне на іншу. Ваша дорога — в монастир. Моліться за нього, допоки сам Бог не покличе вас до себе».— Добре, мій королю. Я виконаю це.Король знову зник у темряві.Наступного дня він прибув до великого міста — у сім разів більшого за Тулузу. Там він продав усе: свою шпагу, розкішний одяг, навіть коня. Усі гроші роздав нужденним. І вирушив у мандрівку як жебрак — з палицею в руці й торбинкою за плечима.Йшов довго, поки не дістався високої гори, де навіть орли рідко долітали до вершини. Там збудував собі хатинку з гілок і каміння. Вгамовував спрагу джерельною водою, а голод — дикими плодами та травами.Одного вечора, втомлений від молитви, він заснув. У північ його знову збудив привид батька. Той повторив:— Мати мене отруїла. Ти король. Віднайди істину й віднови справедливість.І знову зник.Зібравшись із силами, король рушив у путь. Ішов рік без зупину, не питаючи шляху, поки не дістався рідного королівства. Пізнього вечора, ховаючись у темряві, він постукав у двері свого найкращого друга.— Здрастуй, друже… Ти не впізнаєш мене?— Ви… Ви — наш король!— Так, це я. Скажи, як жила моя мила?— Ваша мила… померла в монастирі.Король заплющив очі. Лише на мить.— А моя мати? Що з нею?— Вона й досі живе у палаці й керує державою так, як і раніше.— Тепер я знаю все, що мав знати. Проведи мене до кімнати, я дуже втомлений. А на світанку розбуди мене — раніше, ніж зійде сонце.— Ваша воля буде виконана, мій королю.Король заснув у тиші, а опівночі прокинувся. Над ним знову стояв привид батька — такий самий, як у ніч, коли все почалося.— Твоя мати мене отруїла. Ти — король. Виконай мою волю. Помстися.— Батьку… Я виконаю.І дух щез. Знову короля залив холодний піт, але серце його не здригнулося. Він підвівся, одягнувся й чекав.На світанку друг увійшов до покоїв.— Друже, сьогодні вночі я назавжди покину свою країну. Ось указ — віднині ти король. А тепер принеси мені королівське вбрання, шпагу і осідлай найкращого коня.І король поїхав, як буря вітру. Увечері, коли сонце вже сідало, він постукав у ворота рідного замку.— Здрастуйте, матусю. Моя дорога матусю…— Сину мій! Де ти був? Чому мовчиш? Я хочу знати правду.— Матусю, все розповім за вечерею, коли ми залишимось самі. Я дуже зголоднів.Вони сіли за стіл. Коли слуги пішли й у залі залишилися лише мати і син, король промовив:— Ви хочете знати, де я був, матусю? Я об’їхав усе своє королівство. Я одружився зі своєю коханою. Завтра вона приїде.Королева не сказала ані слова. Лише вийшла і за хвилину повернулася з келихом.— Що ж, твоя дружина приїде завтра? Тим краще. Вип’ємо за її здоров’я.Король мовчки дістав шпагу й поклав її на стіл.— Матусю… Бідна моя матусю. Ви хотіли отруїти мене. Я вам це пробачаю. Але мій батько — ні. Він тричі приходив до мене з того світу і просив: «Помстися». Учора я пообіцяв, що виконую його волю. — Моліть Бога, щоб змилувався над вашою душею. Подивіться на цю шпагу. У вас є лише стільки часу, скільки потрібно на молитву. А потім — або отрута, або смерть від моєї руки. Пийте, матусю. До дна.Королева мовчки випила. За кілька хвилин її шкіра стала зеленою, як трава.— Простіть мене, сину… Бідна я мати…— Ні. Я не прощаю.Вона впала мертва.Тоді король став на коліна й довго молився. Потім тихенько вийшов, спустився до стайні, сів на коня й зник у нічній темряві.Його більше ніколи ніхто не бачив.

У зеленому лісі жили двоє друзів — Сонечко і Дощик. Сонечко любило світити яскраво, щоб усі квіти розквітали, а звірята грілися в його променях. Дощик же обожнював поливати землю, щоб трава росла соковитою, а струмки дзвеніли.Одного дня Сонечко сказало: «Дощику, пограймо разом!» Дощик погодився, і вони почали бавитися. Дощик пускав маленькі крапельки з хмаринки, а Сонечко світило крізь них своїми золотими промінчиками. І раптом у небі з’явилася Веселка — чудова дуга з червоним, помаранчевим, жовтим, зеленим, блакитним, синім і фіолетовим кольорами!Лисеня Лія, яке гуляло лісом, побачило Веселку і здивувалося: «Що це за диво?» Сонечко й Дощик засміялися. «Це наша картина, Ліє! — сказали вони. — Коли мої крапельки падають, а промінчики Сонечка проходять крізь них, вони розбиваються на кольори, і виходить Веселка!» Лія радісно заплескала лапками. «То Веселка — це коли ви, друзі, граєте разом?» — спитала вона. «Точно так! — відповів Дощик. — Ми з Сонечком різні, але коли ми разом, створюємо щось гарне».Того дня Лія ще довго дивилася на Веселку, а потім побігла розповідати друзям, що Веселка — це чарівна стрічка, яку малюють Сонечко й Дощик, коли бавляться разом. Пояснення для дитини: Веселка з’являється, коли після дощу світить сонце. Сонячне світло проходить через крапельки води в повітрі, і вони, як маленькі чарівні скельця, розкладають світло на сім кольорів. Ось чому Веселка така гарна!

Жила-була бідна вдова. День і ніч вона працювала, мріючи про те, щоб її єдиний син здобув освіту і став ученим. Хлопчик у дитинстві вчився із великим захопленням: він любив книги, читав їх уважно й охоче. Мати раділа, що її син розумний, працьовитий і старанний.Та коли хлопчик підріс, він почав задаватися. «Я вже все знаю, навіщо мені ще вчитися?» — вирішив він. Поступово хлопець розлінився: перестав ходити до школи, натомість гуляв деінде, приховуючи від матері свою недбалість.Одного разу, блукаючи дорогою, він помітив великий камінь. Біля нього сиділа дуже стара жінка і старанно терла об камінь грубу залізну палицю. Хлопчик здивувався і запитав:— Навіщо ви точите цю палицю об камінь? — Хочу виточити з неї тоненьку голку, — відповіла старенька.— З такої товстої палиці — голку? — вигукнув хлопчик і засміявся. — Та ви ж стара, не встигнете це зробити за все життя!— Моя палиця справді велика, та моя воля ще більша, — відповіла жінка. — День за днем я працюватиму, і настане мить, коли я досягну свого. Адже недарма кажуть: «Захочеш — гору звернеш!» А ти, хлопче, ледарюєш, не хочеш вчитися і ще й обманюєш свою матір, яка без упину працює для твого щасливого майбутнього. Чи не соромно тобі?Хлопець почервонів від сорому. Він низько вклонився старенькій, подякував за мудру науку й негайно повернувся до школи. Відтоді він учився ще старанніше.Минуло багато років, і хлопчик виріс. Він став видатним ученим, яким пишалася його мати.

Жив у густому лісі маленький вовчик Вухань. Він був спритний, цікавий, але дуже боявся одного – зробити помилку. Найбільше Вухань хвилювався, коли старші вовки говорили про полювання. “А що, якщо я не спіймаю здобич? А якщо всі сміятимуться?” – думав він і ховався за кущами, коли приходив час вчитися.Його старший брат, Вовк Вітрогон, був справжнім майстром полювання. Одного дня він помітив, як Вухань сумно сидить біля річки, і підійшов до нього.– Чому ти не з нами, малий? – запитав Вітрогон.– Я боюся, – зітхнув Вухань. – Якщо я спробую полювати і в мене не вийде, усі подумають, що я невдаха.Вітрогон усміхнувся і поклав лапу на плече брата.– Знаєш, коли я вчився полювати, я одного разу спіткнувся і гнався за своїм хвостом замість зайця! Усі сміялися, але я спробував ще раз. Помилки – це не кінець, а лише крок до майстерності.Вухань невпевнено глянув на брата.– А якщо я ніколи не навчуся?– Спробуймо разом, – запропонував Вітрогон. – Тільки обіцяй, що не здасися, навіть якщо щось піде не так.Наступного ранку вони вирушили до лісу. Вітрогон показав Вуханю, як тихо ступати і прислухатися до шелесту. Першого разу Вухань наступив на суху гілку – тріск розлякав кролика. Вовчик засмутився, але Вітрогон лише підморгнув:– Бачиш? Тепер ти знаєш, що гілки треба обходити. Спробуй ще!Другого разу Вухань спробував підкрастися до пташки, але занадто поспішно стрибнув і впав у кущі. Вітрогон засміявся, але не насміхався, а допоміг братові встати.– Ти вже ближче, ніж учора! – сказав він.Минали дні, і Вухань ставав дедалі сміливішим. Одного вечора він нарешті спіймав маленьку мишку. Це була не велика здобич, але вовчик радів, наче здолав самого лося. Він гордо ніс мишку до лігва, а Вітрогон ішов поруч і хвалив: – Бачиш, брате, кожна помилка вчила тебе. І ось – твій перший успіх!Відтоді Вухань більше не боявся пробувати. Він зрозумів, що помилки – це не страшно, а просто частина шляху до великої мети. І щоразу, коли в нього щось не виходило, він згадував слова брата: “Помилки – це лише крок до майстерності”. Мораль: Помилки – це частина навчання. Не бійся їх, бо кожен невдалий крок наближає тебе до успіху.

Жив собі в маленькому італійському містечку старий майстер Джеппетто. Він був самотнім і мріяв про сина. Одного дня він узяв шматок деревини й вирізав із нього ляльку — хлопчика з кумедною посмішкою. «Назву тебе Піноккіо!» — сказав Джеппетто, милуючись своєю роботою.На диво, добра фея почула його бажання. Вона торкнулася Піноккіо чарівною паличкою, і дерев’яний хлопчик ожив! Він затанцював і весело вигукнув: — Джеппетто, я живий! Я твій син!Джеппетто, не тямлячи себе від щастя, обійняв його: — Мій хлопчику! Але слухай, Піноккіо, будь чемним і чесним, добре?— Обіцяю, тату! — радісно кивнув Піноккіо.Фея з’явилася перед ними й мовила: — Піноккіо, якщо хочеш стати справжнім хлопчиком, твоє серце мусить бути правдивим. Кожна брехня матиме наслідки. Пам’ятай це!Та Піноккіо був страшенно цікавим. Замість піти до школи, як обіцяв, він побачив афішу лялькового театру й побіг туди. Господар театру, Манджафуоко, побачив живу ляльку й вигукнув: — Хлопче, ти диво! Залишайся в моєму театрі, будеш зіркою!— О, я хочу бути зіркою! — заплескав у долоні Піноккіо.Виступи Піноккіо сподобалися глядачам, і Манджафуоко, вражений його талантом, винагородив його п’ятьма золотими монетами. «Це тобі за гарну роботу, — сказав він. — Але витрать їх із розумом!» Піноккіо, сяючи від радості, заховав монети в кишеню, мріючи купити собі гарну книжку для школи й новий капелюшок для Джеппетто.Коли Джеппетто дізнався, що Піноккіо не був у школі, він розсердився: — Піноккіо, де ти був? Чому не в школі?Піноккіо почервонів і пробурмотів: — Е-е… Мене… викрали! Так, викрали бандити!Раптом — о диво! — його ніс почав рости. Піноккіо злякався: — Ой, що це? Мій ніс! Фея з’явилася знову й суворо сказала: — Піноккіо, брехня робить твій ніс довшим! Скажи правду, і він стане як був.— Гаразд, гаразд! Я був у театрі, — зізнався Піноккіо, і ніс одразу зменшився.Та Піноккіо не втримався від нових пригод. Дорогою додому він зустрів Лисицю і Кота, двох шахраїв. Лисиця солодко заговорила: — Піноккіо, у тебе є монети? Посади їх у Чарівному полі, і виросте грошове дерево!— Справді? — очі Піноккіо загорілися. — Тоді я буду багатий!— О, так! — підхопив Кіт. — Ти зможеш купити все, що захочеш!Піноккіо, не думаючи довго, віддав їм свої п’ять золотих монет, які заробив у театрі. Але шахраї зникли, а грошове дерево так і не з’явилося. Розгублений Піноккіо побіг до міста, щоб поскаржитися на обман. Там він зустрів поліцейського і, тремтячи, розповів: — Мене пограбували! Лисиця і Кіт забрали мої монети!Поліцейський відвів його до судді — суворого мавп’ячого судді, який сидів за високим столом і пильно дивився на Піноккіо. — Розкажи, що сталося, — сказав суддя, поправляючи окуляри. — І тільки правду! Піноккіо, сподіваючись уникнути сорому, збрехав: — Я йшов додому, а вони напали на мене і вкрали всі монети! Я ні при чому!Ніс його миттю виріс так, що ледь не зачепив стелю. Суддя насупився: — Хлопче, твій ніс видає тебе! Брехуни у в’язницю! Марш туди, Піноккіо!У в’язниці Піноккіо сидів у темному кутку, сумуючи: — Ох, якби я не брехав… Як же я повернуся до тата?Та через кілька днів у місті оголосили свято, і всіх в’язнів відпустили на волю. Піноккіо, радіючи свободі, вирішив негайно йти додому до Джеппетто. Але дорогою він зустрів хлопчика на ім’я Лампіоне, який весело гукнув: — Піноккіо, чув про Острів Розваг? Там можна гуляти, їсти солодощі й гратися цілими днями, і ніхто не сварить!— Справді? — загорівся Піноккіо. — Це ж мрія!— Ходімо зі мною, там усі щасливі! — підморгнув Лампіоне.Піноккіо, забувши про свої обіцянки, погодився. На Острові Розваг він гасав із іншими дітьми, сміявся й ласував цукерками. Але скоро помітив, що його вуха ростуть, а за кілька днів іззаду з’явився хвіст — він ледь не став віслюком! Переляканий, Піноккіо втік із острова, зрозумівши, що безвідповідальність призводить до біди.Тоді ж він дізнався, що Джеппетто, шукаючи його, був проковтнутий величезним китом. Піноккіо рішуче сказав собі: — Я мушу врятувати тата! Хай що буде, я його знайду!Він відшукав кита, стрибнув у його пащу й побачив Джеппетто, що сидів у темряві. — Тату, я тут! — гукнув Піноккіо.— Мій хлопчику! — зрадів Джеппетто. — Але як нам вибратися?— Тримайся за мене, я виведу нас! — відповів Піноккіо.Він хоробро поплив із Джеппетто на спині, і вони вибралися на берег. Фея, вражена його сміливістю, з’явилася й сказала: — Піноккіо, ти став чесним і добрим. Твоя мрія здійсниться!У ту ж мить Піноккіо відчув, як його дерев’яне тіло стає живим. Він став справжнім хлопчиком! Джеппетто обійняв його: — Я так пишаюся тобою, мій сину!Відтоді Піноккіо завжди казав правду, знаючи, що тільки вона веде до щастя. Мораль: Брехня завжди викривається, а правда й доброта роблять нас кращими.