Записи автора Адміністратор

У далекому казковому лісі, де дерева шепотіли старовинні історії, а річки співали колискові, жили діти з усього світу. Кожного року, першого червня, у День захисту дітей, ліс перетворювався на чарівне місце, де здійснювалися мрії. Цей день був особливим, адже всі звірі, птахи й навіть вітер старанно готувалися, щоб подарувати дітям радість.Цього року в лісі з’явилася дівчинка Оленка. Вона була тихою і сором’язливою, але її очі сяяли, коли вона мріяла про щось велике. Оленка хотіла, щоб усі діти в її селі могли гратися на великому майданчику, де були б гойдалки, гірки й навіть місце для малювання. Але в селі такого місця не було, і Оленка сумувала.У День захисту дітей лісовий чарівник, старий дуб Добродуб, покликав Оленку до себе. Його гілки гуділи від вітру, а листя шелестіло: — Оленко, сьогодні твій день! Розкажи мені свою мрію, і я допоможу тобі її здійснити. Оленка зніяковіла, але набралася сміливості: — Я хочу, щоб у моєму селі з’явився майданчик, де всі діти могли б сміятися, гратися і бути щасливими.Добродуб усміхнувся, і його кора засяяла золотим світлом. — Це чудова мрія! Але для її здійснення тобі потрібна допомога друзів. Збери всіх дітей лісу, і ми разом зробимо диво.Оленка побігла через ліс, запрошуючи всіх дітей. З’явилися хлопчики й дівчатка, які вміли співати, малювати, будувати й розповідати історії. Кожен приніс із собою щось особливе: хто — пензлик, хто — молоток, а хто — ідею. Навіть лісові звірі приєдналися: зайці копали ямки для дерев, пташки розносили насіння квітів, а бобри допомагали з дерев’яними дошками.Разом вони працювали весь день. Діти сміялися, ділилися мріями та вигадували, яким має бути їхній майданчик. Хтось намалював на дошці величезне сонце, хтось сплів гойдалку з ліан, а хтось висадив барвисті квіти. Навіть вітер допомагав, розносячи музику дитячих пісень.Коли сонце почало сідати, майданчик був готовий. Він був саме таким, як мріяла Оленка: з гірками, гойдалками, лабіринтами й куточком для малювання. У центрі стояв великий стіл, де діти могли ділитися своїми ідеями та смаколиками. Добродуб глянув на радісних дітей і сказав: — Сьогодні ви навчилися найголовнішого: коли ви разом, коли вірите в себе і допомагаєте одне одному, жодна мрія не є недосяжною. День захисту дітей — це день, коли ми нагадуємо світу, що кожна дитина заслуговує на щастя і любов.Оленка обійняла друзів і відчула, як її серце наповнюється теплом. Майданчик засяяв у променях вечірнього сонця, і діти почали гратися, сміятися й співати. Їхній сміх лунав далеко за межі лісу, нагадуючи всім, що дитячі мрії — це найпотужніша магія.Відтоді щороку в День захисту дітей лісовий майданчик ставав місцем, куди приходили діти з усього світу. Вони приносили свої мрії, ділилися ними і разом творили дива. А Оленка? Вона стала охоронниця цього місця, нагадуючи всім, що кожна дитина — це маленьке диво, яке заслуговує на любов і захист. Вітаємо ваших діток з Днем захисту дітей! Нехай кожен день їхнього дитинства буде наповнений любов’ю, щастям, веселими пригодами та добрими мріями. Бажаємо, щоб їх завжди оточували турбота, ніжність і усмішки!

Жив собі маленький равлик Славко. Він був дуже повільний, але мав велику мрію — побачити море. Славко чув від старого Жука, що море — це величезна блакитна ковдра, яка виблискує під сонцем і співає ніжні пісні хвилями. Щоліта Славко уявляв, як сидить на теплому піску й слухає шум моря, але дорога до нього здавалася такою далекою!Одного сонячного ранку Славко вирішив: «Досить мріяти! Я вирушаю до моря!» Він узяв свою маленьку мушлю, наповнив її кількома листочками на обід, і повільно, але впевнено поповз із зеленого лугу. Зустріч із БджілкоюСлавко повз і повз, аж поки не почув гудіння. Це була Бджілка Ганна, яка гуділа над квітами. «Куди це ти, Славку?» — запитала вона, сідаючи на ромашку. «До моря!» — гордо відповів равлик. «Ого, це далеко! Але я знаю короткий шлях через поле. Лети за моїм гудінням, я покажу!» — сказала Бджілка.Ганна гуділа попереду, а Славко повз за нею. Поле було повне квітів, і Бджілка розповідала йому про їхні пахощі. «Це запах літа, Славку! Море пахне ще краще!» — сміялася вона. До вечора Славко дістався до краю поля — набагато швидше, ніж думав!Допомога ЖабкиНаступного дня Славко повз уздовж струмка. Сонце пекло, і він заховався під листочком, щоб відпочити. Раптом почув: «Ква-ква! Чому ховаєшся, равлику?» Це була Жабка Клара, яка стрибала по камінцях. «Я йду до моря, але мені жарко й далеко», — зітхнув Славко. «Не біда! Я знаю стежку через болото, там прохолодно. А ще я можу тебе підвезти!» — весело квакнула Клара.Жабка поклала Славка на широкий листок лілеї, а сама штовхала його, наче човник. Вони пливли через болото, а Клара розповідала про рибок і водяні квіти. «Море — це як великий струмок, тільки солоний!» — казала вона. Славко сміявся і відчував, що мрія стає ближчою. Сюрприз від ЧайкиНа третій день Славко повз піщаною доріжкою. Він уже чув солоний запах у повітрі, але був дуже втомлений. Раптом над ним закружляла Чайка Соня. «Що це за повільний мандрівник?» — гукнула вона. «Я йду до моря, але я такий повільний…» — зітхнув Славко. «Море вже близько! Сідай мені на крило, я тебе домчу!» — запропонувала Чайка.Славко міцно тримався за пір’їнку, а Чайка злетіла в небо. Під ними блищали зелені луки, річки, а потім… Ось воно — море! Блакитне, безкрає, з білими хвилями, що гойдалися, наче в танці. Чайка обережно посадила Славка на теплий пісок біля самої води.Мрія здійсниласяСлавко сидів на березі, слухав шум хвиль і посміхався. Море було ще гарніше, ніж він уявляв! Бджілка Ганна прилетіла з квіточкою, Жабка Клара пристрибала з болота, а Чайка Соня гойдалася на хвилях. Усі вони раділи за Славка.“Дякую вам, друзі! Без вас я б не дійшов”, — сказав равлик. “Мрії здійснюються, коли є справжні друзі!” — відповіла Бджілка, і всі засміялися. Відтоді Славко щоліта повертався до моря, але вже не сам — із друзями, які робили кожну подорож веселою і незабутньою.

У високих горах Чосицзя жив старий дід з бабусею. Було в них троє дітей — два сини та дочка. Діти росли дружно, допомагали батькам, а коли подорослішали — дочка вийшла заміж і переїхала до іншого села, а сини одружилися і залишилися жити з батьками. У родині панували злагода й працьовитість.Та ось прийшло лихо. Страшна хвороба забрала спочатку матір, а згодом і обох синів. Дід залишився сам-один із двома невістками. Старий уже не мав сил працювати в полі, тож уся господарка перейшла до рук молодих жінок.Минув час. Спершу невістки доглядали за свекром, але з кожним днем ставали до нього дедалі байдужішими. Вони почали наказувати йому, ганяти на важку роботу: то дрова рубати, то воду носити, то йти стерегти овець у заметіль. Їли самі ситно, а дідові давали лише холодні, черстві коржі та засохлу кров старого яка. Від виснаження і холоду дід танув на очах, став подібний до тіні людини.Зрештою він вирішив звернутися по допомогу до єдиної, хто ще міг його пожаліти — до доньки. Одного дня вийшов він на дорогу, якою проходили каравани та переганяли худобу, і сів край шляху, сподіваючись зустріти подорожнього, який би передав звістку.Сонце лагідно гріло, дід задрімав. І в ту мить дорогою рушив караван яків. Перший погонич закричав:— Гей, дідусю! Чого ти на дорозі сидиш? Не боїшся, що тебе затопчуть?Дід прокинувся, привітався й лагідно відповів:— Добрі люди, маю до вас прохання. Коли будете в селі, де живе моя дочка, передайте їй від батька: “Твоя мати й брати вже померли, а я ще живий. Тільки живу тепер у невісток — працюю вівчарем, їм чорстві коржі й засохлу кров, а дзамбу та житнє пиво вже й не пригадаю, який на смак…”Караван рушив далі і невдовзі дістався того села, де мешкала дочка старого. Коли вона почула звістку, то залилася слізьми:— Бідний мій тату… Хто б міг подумати, що така доля випаде йому на старість!Адже він такий немічний, зовсім старенький, а його ще й посилають у холодні гори пасти овець, годують черствими коржами! Що ж це за життя таке — без жалю, без поваги до старості?Дочка довідалася, коли саме караван вирушатиме у зворотну путь, і передала погоничам невеличку глиняну цеглинку. Усередину вона заховала дорогоцінний скарб — велику бірюзу, камінь, який мав допомогти батькові не грошима, а мудрістю.— Передайте татові, — попросила вона погоничів, — якщо хоче, щоб йому стало легше жити, нехай розіб’є цеглинку і подивиться, що всередині. Але — хай не продає камінь. Збереже!А тим часом дід усе водив отару ближче до дороги — виглядав вісточки від доньки, хоч і сам не до кінця вірив, що вона дізнається про його долю. Та ось нарешті прибув караван. Погоничі передали йому цеглинку й передали слова дочки. Дід подякував, уважно розбив глину — і перед ним заблищала бірюза.Старий задумався: навіщо донька просила не продавати цей коштовний камінь? Чому не дозволила обміняти його на їжу чи одяг? Він повільно пішов додому, подивився на невісток — і раптом його мов блискавкою пронизало: зрозумів! Ось чому дочка так сказала! «Яка ж вона розумниця!» — з гордістю подумав дід. Наступного ранку, коли молодшої невістки не було вдома, дід дістав бірюзу й показав старшій:— Оце прислала мені донька. Дуже цінна річ. Продавати не буду, а от коли помру — заповім тобі.Очі старшої невістки загорілися жадобою. «Старий довго не проживе, — подумала вона, — а тоді камінь стане моїм!»І відтоді змінилася: більше не сварилася, не примушувала діда до тяжкої роботи, годувала краще, навіть по-доброму усміхалася.Опівдні, коли старша невістка вийшла з дому, повернулася молодша. Дід знову витяг коштовність і лагідно сказав:— Це подарунок від доньки. Цінний камінь. Продавати не буду — після смерті залишу тобі.Молодша невістка була дуже задоволена. «Він уже зовсім старенький, довго не протягне, — думала вона. — Але поки що треба бути привітною, краще годувати й доглядати — аби тільки не змінив свого рішення».Відтоді й вона почала дбати про діда — як могла. Обидві невістки раптом стали лагідними, уважними, чемними: кожна була переконана, що саме їй судилося успадкувати ту загадкову, коштовну бірюзу.Минув рік. І от дід тяжко занедужав. Відчуваючи, що смерть вже десь поруч, він дістав свій скарб, загорнутий у глиняну цеглинку, і сховав його на закопченому кінці дерев’яної балки, що виступала над вогнищем. Під нею стояв великий мідний чан з водою. Дід подивився у воду, побачив відображення й ледь помітно посміхнувся.Коли в хату зайшли невістки, старий попросив:— Пошліть по мою доньку… Хочу востаннє її побачити, тоді й спокійно заплющу очі.А потім додав:— Якщо не встигне застати мене живим — передайте їй мої слова: Дракон над водою простягнувся, як міст, Чорніє у воді відбитий хвіст. Побачиш його, коли підведеш очі, У хвості у дракона того — бірюза. Скоро дід помер, не дочекавшись доньки. А невістки — тільки-но скінчились обрядові сльози — зразу ж кинулися шукати камінь. Перевернули хату догори дриґом, нишпорили в скринях, у печі, під лавами — та бірюзи не було!Злість охопила обох, але що поробиш — довелося чекати, поки приїде дочка.Коли дочка дізналася про смерть батька, вона заплакала щиро й довго. Провела обряд поминання, потім звернулася до невісток:— Батько нічого мені не передав наостанок?— Та передав, — пробурмотіли ті, — але щось незрозуміле: Дракон над водою простягнувся, як міст, Чорніє у воді відбитий хвіст. Побачиш його, коли підведеш очі, У хвості у дракона того — бірюза. Дочка діда була кмітлива. Вона одразу підійшла до чана з водою, нахилилась — і побачила в глибині чітке відображення балки, що звисала над вогнищем. Її закопчений кінець і справді нагадував хвіст дракона. Жінка простягнула руку — й намацала цеглинку. Так дорогоцінна бірюза — символ любові й мудрості — повернулася до тієї, хто справді цінував батька.

Жила-була в мальовничому королівстві Златоліс юна принцеса Софія. Її королівство славилося золотими полями, де росли чарівні квіти, що світилися вночі, та кришталевими ріками, що співали пісні. Софія була не лише красивою, а й розумною, з добрим серцем і гострим розумом. Але одного дня темрява прийшла до Златолісу.Підступний чаклун Морґан, що століттями ховався в Тінистих Горах, заздрив процвітанню королівства. Він наклав прокляття: золоті поля зів’яли, ріки замовкли, а замок Софії огорнув густий туман. Морґан проголосив себе новим правителем, а Софію вигнав із замку, залишивши її без трону, без дому, але з палаючим вогнем у серці.“Я не чекатиму принца чи дива,” – сказала собі Софія, стиснувши кулаки. – “Я поверну своє королівство!”Мандри принцесиСофія, перевдягнувшись у просту мандрівницю, вирушила в дорогу. Вона знала, що сама не здолає чаклуна, тому вирішила знайти союзників і навчитися всього, що допоможе їй у боротьбі. У лісі вона натрапила на старого майстра бойових мистецтв, який жив у хатині на дереві. Майстер Лао, вражений її рішучістю, погодився навчити її. День за днем Софія тренувалася: вона вчилася тримати меч, відбивати стріли й рухатися так швидко, що здавалося, ніби вона танцює з вітром.“Сила не в мечі, а в тому, хто його тримає,” – казав Лао. Софія запам’ятала ці слова назавжди. Кмітливий лисОдного вечора, коли Софія відпочивала біля багаття, до неї підійшов рудий лис із хитрими зеленими очима. “Я чув, ти хочеш повернути Златоліс,” – сказав він, наче людина. Софія здивувалася, але лис, що звався Ріко, пояснив: “Я – чарівний лис, якого Морґан обдурив багато років тому. Я знаю його слабкості.”Ріко став першим союзником Софії. Він був майстром хитрощів: міг знайти дорогу в найгустішому лісі, вкрасти ключ від будь-якого замка і навіть обдурити вартових Морґана. “Тільки не проси мене битися,” – жартував Ріко. – “Моя зброя – це розум!”Стара відьмаДорога привела Софію до боліт, де жила стара відьма Гелена. Люди боялися її, називаючи злою, але Софія побачила в її очах доброту. “Чому ти допомагаєш мені?” – спитала принцеса. Гелена відповіла: “Морґан вкрав мою магію, коли я була молодою. Якщо ти його здолаєш, я поверну свою силу.”Гелена навчила Софію декількам чарам: як створювати світло в темряві, як загоювати рани й навіть як спілкуватися з лісовими духами. “Магія – це не лише заклинання, а й віра в себе,” – сказала відьма, вручивши Софії амулет у вигляді зірки.Хлопець-ковальУ селі біля Тінистих Гір Софія зустріла Антона, молодого коваля з міцними руками й сором’язливою усмішкою. Він не був лицарем, але його серце було відважним. Антон викував для Софії легкий, але міцний меч, який вона назвала “Світанок”. “Я піду з тобою,” – сказав він. – “Морґан спалив моє село, і я хочу помститися.”Антон виявився не лише сильним, а й винахідливим. Він умів лагодити все – від зламаних мостів до старих механізмів, які вони знаходили в покинутих печерах. Його доброта й гумор допомагали команді не втрачати надію.Битва за ЗлатолісЗібрана команда – Софія, Ріко, Гелена й Антон – вирушила до замку Морґана. Лис пробрався повз вартових і вкрав ключ від головного входу. Гелена використала свою магію, щоб розсіяти туман. Антон зламав механізм пасток у замку, а Софія, озброєна мечем і бойовими навичками, кинула виклик чаклуну.Морґан сміявся: “Ти лише дівчисько без трону!” Але Софія відповіла: “Трон – це не корона, а люди, які вірять у мене.” Вона билася хоробро, уникаючи блискавок Морґана. Ріко відволікав чаклуна, Гелена блокувала його заклинання, а Антон допоміг Софії дістатися до магічного кристала – джерела сили Морґана. Коли Софія розбила кристал мечем “Світанок”, прокляття зникло. Золоті поля зацвіли, ріки заспівали, а Морґан, втративши силу, утік у Тіністі Гори, щоб ніколи не повернутися.Справжня силаСофія повернулася до замку як королева, але відмовилася від розкішного трону. “Я хочу бути ближчою до людей,” – сказала вона. Вона збудувала нову залу, де кожен міг прийти й бути почутим. Ріко став її радником, Гелена – берегинею магії, а Антон – головним майстром королівства.Софія зрозуміла, що справжня сила – не в троні чи короні, а в дружбі, сміливості та вірі в себе. І хоча її пригоди закінчилися, люди Златолісу ще довго розповідали казки про принцесу, яка повернула світло своєму королівству.

Одного разу єгипетський цар гуляв у лісі, де росли банани, горіхи й хурма. Він милувався папугами, що блищали барвистим пір’ям, і сміявся з кумедних мавп, які стрибали по деревах, рвали плоди й ласували ними.З того часу цар щодня приходив до лісу. Та одного дня, дивлячись на мавп, він задумливо мовив до своїх вельмож:— А що, як спіймати кілька десятків мавп і навчити їх танцювати?— Та це ж неможливо! — здивувалися придворні.— Чому ж? Мавпи ж люблять наслідувати людей! Побачить, як хтось зачісується — і сама голову шкребе. Побачить танець — і вже копіює рухи. Давайте спробуємо.За царським наказом у лісі впіймали кілька десятків мавп і доправили до палацу. Цар покликав танцюристів:— Навчіть цих мавп танців. Але ставтеся до них добре — годуйте, не кривдьте. Нехай їм буде весело, не як у неволі.Танцюристи заходилися до справи. Минуло кілька днів — і один із них прибіг до царя:— Володарю! Ви не повірите! Мавпи вже все вивчили! Танцюють так, що й ми позаздрили!Цар не повірив — але побачене вразило його до глибини душі. Десятеро мавп танцювали граційно й весело, ніби справжні актори. Цар був у захваті й велів нагородити кожну мавпу торбинкою золота.Потім покликав кравців:— Пошийте мавпам гарне вбрання: яскраве, розкішне, кожній — інше. Не шкодуйте тканин і прикрас. Бо через тиждень — велике свято, і мавпи танцюватимуть перед усіма!Настав день урочистості. Палац сяяв, до нього з’їхались вельможі в шовках та оксамитах. Цар з царицею приймали гостей, пригощали вишуканими стравами. Потім усі пройшли до великої зали.Світло погасло, музика заграла — і на сцену вибігли мавпи в кольорових костюмах і машкарах. Вони почали танцювати, викликаючи захоплення і сміх у публіки.Та раптом один жартівливий юнак, спостерігаючи за виступом, тихенько вийшов до вітальні, набрав повну жменю горіхів, повернувся і непомітно розсипав їх на краю сцени.Мавпи одразу помітили горіхи — і шоу скінчилося. Вони кинулися до ласощів, забувши про танці й публіку. Почали битися, виривати горіхи одна в одної, здирати машкари, рвати вбрання.На сцені запанував хаос: шерсть летіла, одежі тріщали, музика замовкла. Глядачі реготали, а цар — найбільше. Лише старий слуга, що спостерігав з дверей, сумно похитав головою:— Як не вчи мавпу танцювати — вона все одно залишиться мавпою.

Спека і зникненняБухта Пригод гуділа від шуму літнього ярмарку. Сонце палило, повітря пахло свіжоскошеною травою, а діти бігали між наметами, сміючись і тримаючи в руках повітряні кульки. На центральній площі мер Гудвей гордо стояла біля величезного стенда з лимонадом, який фермерка Йомі приготувала для всіх. Величезні глечики виблискували на сонці, наповнені прохолодним, солодким напоєм із лимонами та м’ятою.— Це буде найкращий ярмарок за всю історію! — проголосила мер Гудвей, поправляючи свою рожеву стрічку.Але раптом пролунав крик. Фермерка Йомі прибігла до стенда, розмахуючи руками.— Лимонад зник! Усі глечики порожні! — вигукнула вона. — Хтось украв весь наш лимонад!Усі гості ярмарку здивовано перезирнулися. Спека ставала нестерпною, і без лимонаду свято було під загрозою. Райдер, який саме пробував морозиво неподалік, почув галас і викликав Щенячий патруль через свій планшет.— Щенячий патруль, до штабу! — скомандував він.Гонщик, Маршал, Роккі, Скай і Кремез миттю примчали до вежі патруля. Райдер швидко пояснив ситуацію:— У Бухті Пригод біда! Хтось украв лимонад із ярмарку. Без нього всі знемагають від спеки. Нам треба знайти злодія і повернути напій!— Щенячий патруль готовий до дії! — хором відповіли щенята. Липкі слідиКоманда вирушила до ярмарку. Маршал, як завжди, трохи спіткнувся, але швидко підвівся, поправляючи свою пожежну каску.— Я готовий шукати підозрілих! Може, це був хтось із гостей? — сказав він, оглядаючи натовп.Роккі, нюхаючи землю біля стенда, помітив щось незвичайне.— Дивіться! Липкі сліди! — вигукнув він, вказуючи на блискучі плями, що вели від глечиків до кущів неподалік. — Це точно сліди лимонаду!— Гарна робота, Роккі! — похвалив Райдер. — Гонщику, можеш простежити за слідами на своєму мотоциклі?— Жодних проблем! Гонщик завжди на чатах! — відповів Гонщик і помчав за слідами, вправно маневруючи між наметами.Сліди вели до густого парку на околиці ярмарку. Там щенята побачили, як щось маленьке і пухнасте гасає між деревами.— Це єноти! — вигукнула Скай, злетівши вгору, щоб краще роздивитися. Її гелікоптер гудів над кронами дерев. — Вони тягнуть наші глечики!Погоня за єнотамиКремез, не гаючи часу, увімкнув свій бульдозер.— Я розчищу шлях! Ті єноти не втечуть! — сказав він, обережно розсуваючи кущі.Команда пішла за єнотами, які хутко тікали, тримаючи в лапках маленькі відерця з лимонадом. Маршал спробував налякати їх своїм водяним шлангом, але єноти лише весело верещали й ховалися за деревами.— Вони не злі, просто дуже люблять лимонад! — засміявся Райдер. — Нам треба їх перехитрити.Роккі запропонував ідею:— Я можу зробити пастку з перероблених матеріалів! У мене в рюкзаку є мотузки та старі коробки.— Чудова думка, Роккі! — підтримав Райдер. — Скай, допоможеш із повітря?— Лечу! — відповіла Скай, готуючи свій трос для захоплення.Пастка і нові друзіРоккі швидко змайстрував пастку: велику коробку з мотузкою, під якою лежала миска з лимонадом як приманка. Щенята сховалися в кущах і чекали. Незабаром єноти, не встоявши перед запахом лимонаду, підбігли до миски. Скай смикнула за трос, і коробка м’яко накрила єнотів.— Є! — радісно вигукнув Кремез.Але коли щенята підійшли ближче, вони побачили, що єноти зовсім не налякані. Вони весело гомоніли та навіть ділилися лимонадом один з одним.— Схоже, вони просто хотіли повеселитися, — сказав Маршал, чухаючи голову. — Але чому вони вкрали весь лимонад?Райдер присів біля єнотів і помітив, що один із них тримає маленьку записку. Він обережно взяв її та прочитав:— Це записка від фермерки Йомі! Вона пише, що залишила лимонад у парку для єнотів, бо вони допомагали їй прибирати сад. Але єноти, мабуть, забрали більше, ніж треба. Щенята засміялися. Виявилося, що єноти не злодії, а просто дуже люблять лимонад!Літнє свято врятованоЩенячий патруль повернув глечики на ярмарок, а фермерка Йомі приготувала ще більше лимонаду для всіх — і для гостей, і для єнотів. Райдер запропонував зробити спеціальний куточок для єнотів на ярмарку, де вони могли б пити лимонад і не заважати іншим.— Ви знову врятували день, Щенячий патруль! — сказала мер Гудвей, піднімаючи склянку з лимонадом. — І наші нові друзі-єноти теж!Гонщик, Маршал, Роккі, Скай і Кремез радісно гавкнули. Ярмарок продовжився: діти гралися, музика лунала, а єноти весело ганялися один за одним із маленькими склянками лимонаду.— Якщо десь біда, лише гавкни — ми поруч! — вигукнув Гонщик.І під яскравим літнім сонцем Бухта Пригод знову наповнилася сміхом і радістю.

Багато років тому жив-був король, який так надзвичайно любив гарний новий одяг, що витрачав усі свої гроші тільки на те, щоб гарно вбратися. Йому не було діла до війська, не цікавили вистави чи прогулянки в лісі — усе це мало для нього значення лише тоді, коли він міг показати новий одяг. У нього була сукня на кожну годину дня, і як зазвичай про короля говорять: «Він у раді», то про нього казали: «Король у гардеробі!»У великому місті, де він жив, було дуже весело, щодня приїздило багато чужинців. Одного разу з’явилися два шахраї. Вони вдавали, що є ткачами, і заявили, що можуть виткати таку чудову тканину, якої ще ніхто не бачив. Не лише кольори й узори були надзвичайно гарні, а й тканина мала дивовижну властивість: вона ставала невидимою для кожного, хто не годився на свою посаду або був безмірно дурним.— Оце так тканина! — подумав король. — Якби я носив такий одяг, я б одразу дізнався, хто в моєму королівстві не справляється зі своєю роботою. Я зможу відрізнити розумних від дурнів! Негайно наказати ткати цю тканину для мене!І він щедро заплатив шахраям, щоб ті взялися до роботи.Ті ж установили два ткацькі верстати, удавали, ніби працюють, хоча на верстатах не було й нитки. Вони вимагали найтоншого шовку й найкращого золота, яке клали до власних кишень, а самі працювали на порожніх верстатах — та ще й до глибокої ночі.— Цікаво, наскільки вони просунулися в роботі? — подумав король. Але при самій думці про те, що дурні чи невдалі в службових справах люди не зможуть побачити тканини, йому стало якось тривожно. Звісно, він вважав, що йому боятися нічого, але вирішив спершу послати когось іншого, аби подивився, як ідуть справи.Усе місто вже знало про надзвичайну властивість тканини, і всі жадали побачити, хто виявиться невігласом або нікчемою.— Я пошлю до ткачів мого старого чесного міністра! — подумав король. — Він найкраще побачить, як виглядає тканина, бо має розум і чудово виконує свою службу.Отже, увійшов старий, поважний міністр до зали, де сиділи два шахраї й «працювали» за порожніми верстатами.— Господи милосердний! — подумав старий міністр, витріщивши очі. — Та ж я нічого не бачу!Але він не сказав цього вголос.Обидва шахраї запросили його підійти ближче й запитали, чи не вважає він, що візерунок гарний, а кольори прекрасні. Вони показували на порожній верстат, а бідолашний старий міністр усе дивився і дивився, розплющивши очі, та нічого не бачив, бо там не було нічого.— Боже правий! — подумав він. — Невже я дурень? Я ніколи б про себе таке не подумав! І ніхто не повинен дізнатися про це! Невже я не придатний до своєї посади? Ні, я не можу зізнатися, що не бачу тканини!— Ну, ви нічого не кажете! — мовив один із «ткачів».— О, це чудово! Просто чарівно! — відповів старий міністр, дивлячись крізь окуляри. — Який візерунок, які кольори! Я неодмінно скажу королю, що мені це дуже подобається!— Нам дуже приємно це чути! — сказали обидва ткачі. І вони назвали кольори, описали химерний візерунок — усе вигадане. Старий міністр уважно слухав, щоб потім переказати все те ж саме королю. І він це зробив.Шахраї тим часом знову вимагали більше грошей, ще шовку і золота — ніби для ткацтва. Усе це вони клали до своїх кишень, а на верстат не потрапляло жодної нитки. Проте вони, як і раніше, «працювали» — начебто тчуть.Невдовзі король надіслав ще одного поважного урядовця, аби той подивився, як просувається ткацтво і чи скоро тканина буде готова. І з цим трапилося те саме, що з першим. Він дивився і дивився, але, окрім порожніх верстатів, нічого не бачив.— Хіба це не прекрасна тканина! — вигукували шахраї, показуючи й описуючи вигаданий візерунок, якого насправді не було.«Та я ж не дурень!» — подумав чоловік. — «Виходить, я просто не гідний своєї посади? Яке диво! Але цього не можна показувати!» І він почав вихваляти одяг, якого не бачив, і запевнив шахраїв, що дуже тішиться з чудових кольорів і прекрасного візерунка.— Так, це просто чарівно! — сказав він королю.Усе місто гомоніло про це розкішне вбрання.І ось сам король захотів побачити тканину, поки вона ще на верстаті. Разом із почтом обраних чоловіків, серед яких були та ті двоє старих поважних чиновників, що вже бували там, він вирушив до шахраїв. Ті старанно працювали — але на порожньому верстаті, без жодної нитки.— О так, це ж просто чудово! — вигукували чиновники. — Вашій Величності слід подивитися, який візерунок, які кольори! — і вказували на порожній верстат, бо були певні, що решта таки бачить тканину.«Що це таке?!» — подумав король. — «Я нічого не бачу! Це жахливо! Невже я дурень? Невже я не гідний бути королем? Це найстрашніше, що могло зі мною статися!»— О, це дуже гарно! — сказав король. — Це має моє найвище схвалення! — і задоволено кивнув, вдивляючись у порожній верстат. Він не хотів визнати, що нічого не бачить.Увесь почет також дивився — і не бачив більше, ніж король, але всі, як один, сказали: — О, це дуже гарно!Їм порадили, щоб король уперше одягнув ці нові, чудові шати на велику урочисту ходу, яка ось-ось мала відбутися.— Це неймовірно! Чарівно! Вишукано! — лунало з вуст у вуста, і всі щиро раділи.Король подарував кожному з шахраїв орден, щоб ті носили його в петлиці, і надав їм звання придворних ткачів.Усю ніч перед днем великої процесії шахраї не спали. У них горіло понад шістнадцять свічок. Люди бачили, як вони метушаться, нібито закінчують шити нове вбрання для короля. Вони удавали, що знімають тканину з верстата, різали повітря величезними ножицями, шили голками без ниток — і нарешті вигукнули:— Ось, вбрання готове!Король із найвищими своїми вельможами прибув особисто, і шахраї підняли руки, ніби тримали щось, і мовили: — Ось — штани! Ось — камзол! Ось — плащ!— Воно таке легке, як павутинка! Здається, ніби нічого немає на тілі — і це якраз його перевага!— Так, так! — казали всі придворні, хоча нічого не бачили, бо там нічого й не було.— Чи не буде ласкава Його Королівська Величність зняти своє вбрання, — мовили шахраї, — а ми надягнемо нове, перед великим дзеркалом!Король скинув свій одяг, а шахраї вдавали, ніби вдягають на нього кожен елемент нових шат. Король обертався перед дзеркалом.— Боже, як йому личить! Як чудово сидить! — казали всі. — Який візерунок! Які кольори! Це справжній скарб!— Надворі вже стоїть тронний балдахін, який нестимуть над Вашою Величністю під час процесії! — доповів головний церемоніймейстер.— Ну, я готовий! — сказав король. — Чи не добре сидить? — і ще раз повернувся до дзеркала, удаючи, що милується вбранням.Камергерів, яким належало нести шлейф, змусили схилитися і вдавати, ніби вони піднімають його з підлоги. Вони йшли, тримаючи руки в повітрі, бо не наважувалися визнати, що нічого не бачать.Король рушив у процесію під прекрасним балдахіном, і всі люди на вулицях та у вікнах вигукували:— Боже, які неймовірні нові шати в короля! Який чудовий шлейф! Як гарно сидить!Жоден не хотів визнати, що нічого не бачить, адже тоді він виявив би, що не гідний своєї посади або просто дурень. Жоден королівський одяг ще не мав такого успіху!— Але ж він голий! — сказав малюк.— Господи, чуєте голос невинності! — мовив батько. І всі почали перешіптуватися, переказуючи одне одному, що сказало дитя.— Але ж він і справді голий! — вигукнув нарешті весь народ.Король здригнувся, бо йому теж здалося, що це правда. Але подумав: «Я мушу йти далі в процесії.»І камергери продовжували нести шлейф, якого не було.

Жив собі Зайчик, який мріяв побачити веселку. “Вона така гарна, але де її знайти?” — думав він, стрибаючи галявиною. Вирішив Зайчик попросити допомоги у друзів.Спочатку він побіг до Синього Неба. “Небо, ти таке синє і високе, чи знаєш, де ховається веселка?” — запитав Зайчик. Небо усміхнулося: “Я дам тобі свій синій колір, але шукай далі!”Зайчик пострибав до Зеленого Лісу. “Лісе, ти такий зелений і густий, чи бачив веселку?” — запитав він. Ліс зашелестів: “Я подарую тобі свій зелений колір, але йди до поля!”На Жовтому Полі Зайчик побачив золоті колоски. “Поле, ти таке жовте і сонячне, чи знаєш, де веселка?” — запитав він. Поле засяяло: “Візьми мій жовтий колір, і ми разом знайдемо її!”Зайчик зібрав синій, зелений і жовтий кольори. Раптом із-за хмаринки виглянуло сонце, а з ним — Червона Квітка, Помаранчевий Метелик і Фіолетова та Блакитна Хмаринки. “Ми теж хочемо допомогти!” — сказали вони.Усі разом – червоний, оранжевий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий — з’єднали свої кольори. І в ту мить над галявиною засяяла чарівна веселка! “Яка краса!” — радісно вигукнув Зайчик. “Це тому, що ми разом!” — відповіли друзі. Відтоді Зайчик знав: кожен колір важливий, а разом вони створюють справжнє диво.

У мальовничому містечку Автограді жила маленька червона машинка Марта. Вона була швидкою, блискучою і дуже любила ганяти вузенькими вуличками. Але найбільше Марта пишалася своєю свободою – вона могла припаркуватися будь-де! “Я ж маленька, мені всюди місце!” – казала вона, залишаючи себе то на тротуарі, то посеред дороги.Одного сонячного дня Марта вирішила заїхати на центральну площу, де відбувався ярмарок. Вона весело гуділа, розглядаючи кольорові ятки, і, не довго думаючи, припаркувалася прямо перед входом до площі. “Тут зручно, і я все бачу!” – подумала вона, задоволено блимаючи фарами.Але незабаром почалися проблеми. Великий автобус Борис, який віз дітей на ярмарок, не зміг проїхати через Марту. “Марто, ти заблокувала дорогу! Як мені тепер довезти дітей?” – гукнув він. Марта зніяковіла, але відповіла: “Та ти об’їдеш, ти ж великий!” Борис похитав кузовом і спробував, але вузька дорога не дозволяла. Тим часом бабуся Велосипедка Віра, яка поспішала на ярмарок за свіжими яблуками, не могла пройти тротуаром, бо Марта зайняла і його частину. “Ой, Марто, як же мені пройти? Ти стоїш на пішохідній доріжці!” – сказала Віра. Марта почервоніла ще більше (хоча куди вже червоніше?) і пробурмотіла: “Вибач, я не подумала…”Невдовзі до площі під’їхав трактор Тарас, який привіз овочі для ярмарку. Але через Марту він застряг посеред дороги. “Марто, правила паркування існують не просто так! – гримнув Тарас. – Якщо кожен паркуватиметься, де заманеться, у місті буде хаос!”Марта засмутилася. Вона не хотіла нікому заважати, але її безтурботність спричинила справжній затор. Тоді до неї під’їхав мудрий старий тролейбус Теодор. Він лагідно сказав: “Марто, паркування – це як гра за правилами. Якщо ти ставиш себе правильно, усі можуть рухатися вільно. Є спеціальні місця для машинок, позначені лініями, де ти можеш стояти, не заважаючи іншим.”Марта слухала уважно. Теодор повіз її на парковку неподалік площі. Там були чіткі білі лінії, і кожна машинка стояла акуратно у своїй “кишеньці”. “Бачиш, як зручно? – сказав Теодор. – Тут ти нікому не заважаєш, а пішоходи й інші машини можуть вільно рухатися.”Відтоді Марта стала найчемнішою машинкою в Автограді. Вона завжди шукала позначені місця для паркування, а якщо таких не було, питала поради в інших машин. Усі в місті помітили, як стало легше їздити й ходити, і дякували Марті за її уважність.А Марта? Вона гуділа від радості й казала: “Правильне паркування – це як танець: коли всі знають кроки, виходить гарно й без метушні!” Мораль казки: паркуйся правильно, поважай інших, і в місті завжди буде порядок і гармонія.