Записи автора Адміністратор

Ой чули ви чи ні, та одного разу три вовки зібралися риби хвостом наловити. І хоч це повністю суперечило логіці, та вовків це не зупинило.Отож, з чого все почалося? А з того, що спочатку вели вони розмову про те, хто більше риби може наловити. І кожен хвастався своєю вудкою, гачками та поплавками. Кожен вихваляв свої хитрості та вміння ловити рибу.— Та я… та я учора такий улов мав — одна рибина як та ріпка! Отака була, — розмахував лапами Патякало показуючи розміри риби — ледве гуртом до хати донесли. І бабка з дідом допомагали, і кішка з мишкою. А коли несли, то ще й хвіст по землі волочився.— Ага, таке скажеш! — не повірив йому Базікало — Я от, днями, рибу ловив, один гачок — три рибини. І кожна більше за мене. Тож улов мій втричі більший ніж будь у кого з вас.— Ото вигадали! — почав тягти ковдру на свій бік Триндякало — Три рибини на один гачок. Не рибка, а ріпка. І хто вам повірить? От я вчора акулу упіймав. Та ще й китову. Ось він справжній улов!Притихли вовки. Дурно їм стало від того, що наговорили. Але не зупинилися.— Та що б ви знали, моя вудка десять метрів в довжину. І як закидую то ліска аж до протилежного берега дістає. — продовжив вихвалятися Патякало.— Та щоб ви знали, в мене на гачку черв’як як дресований пес — сам рибу шукає. А потім хапає її та й тягне на берег. Я навіть не надриваюся. З легкістю дістаю, а риба та велика-велика, десь як твоя ріпка напевно. — вказав він Патякалу — Або як твоя акула — вказав Триндякалу.Не знав що сказати Триндякало, не зміг швидко вигадати нової нісенітниці, от і змолов дурницю.— Та що там ваші гачки та поплавки? От спробуйте рибу хвостом упіймати!— Та запросто! — вигукнув Патякало.— Та легше нікуди. — додав Базікало.Здивувався Триндякало, але не став уступати.— Може то і впіймаєте, але не більше мене.— Та я… — кричав Патякало.— І я… — кричав Базікало.Так і домовились. Пішли до берега, сіли в човен та й поплили на середину річки. Опустили в воду хвости, сидять та й чекають. Годину сидять, другу, а не клює. Набридла їм тиша, от Патякало й мовив:— О, здається щось клюнуло. Скоро буде риба. — Та що там в тебе клюнуло? Риба бульбашки пускає? В мене от вже з годину як сіпає та все ніяк не вхопить. Мабуть, щось велике-велике.— Та тихо ви там, — втрутився в розмову Триндякало — ось вже рибка на підході.Та й знову змовкли. А в цю мить пропливав під човном сом. Побачив він цю картину та й вирішив зухвалих рибаків провчити. Набрав розгону та як гепнув того човна, що човен й перехилився. А вовки гуртом у воду впали й з остраху почали гребти до берега.— Ріпка? — занервував Патякало.— Та яка ще ріпка в річці, то, мабуть, акула. — припустив Базікало.— Не знаю, що то за акула, та я до води більше ні на крок. — мовив Триндякало.Інші ж вовки змовчали, але також про це подумали.Мораль цієї казки така — не всяка риба на дурість клює, а от для неприємностей й вудки не потрібно.

Жила собі дівчинка Соломія — весела, допитлива, з очима, що горіли від бажання пригод. Але іноді її цікавість затьмарювала обережність. Одного теплого дня, гуляючи біля старого дуба, вона помітила вузеньку стежку, що ховалася серед кущів. “Куди ж вона веде?” — подумала Соломія і, не сказавши нікому, побігла вглиб лісу.Стежка привела її до дивовижного місця — Лісу Безпеки. Тут дерева шепотіли мудрі слова, а звірі дивилися на неї з доброю строгістю. Першим Соломію зустрів Заєць-Охоронець. Його вуха смішно тремтіли, коли він запитав:— Соломіє, куди це ти? Тікати далеко від дому, не попередивши рідних, небезпечно! А що, як загубишся? Дівчинка почервоніла, адже й справді не подумала про це.— Я просто хотіла знайти щось цікаве, — тихо відповіла вона.— Пригоди — це чудово, але безпека — понад усе! Ходи з нами, ми навчимо тебе, як бути обережною, — усміхнувся Заєць і повів її на галявину.Перше випробування: УважністьНа галявині стояв величезний Ведмідь-Пильний. Його шерсть грілася на сонці, а в лапах він тримав кошик, повний ягід.— У лісі багато спокус, Соломіє, — прогудів він. — Але не всі ягоди можна їсти. Деякі — справжня біда! Вибери тільки безпечні.Перед дівчинкою лежали ягоди — червоні, як вогники, сині, мов небо, і зелені, наче мох. Соломія пригадала мамині слова: “Червоні ягоди можуть бути отруйними”. Вона обережно взяла сині ягоди, а Ведмідь задоволено кивнув:— Молодець, дівчинко! Уважність — твій перший помічник.Друге випробування: Обережність біля дорогиДалі стежка привела до струмка, що виблискував, наче справжня дорога. Там гуляла Лисичка-Розумниця, її хвіст гойдався, мов вогняний прапорець.— Ніколи не грайся біля дороги, Соломіє, — сказала вона. — Машини мчать швидко, а ти — маленька. Спробуй пройти стежкою, не торкаючись “дороги”. Соломія акуратно ступала, тримаючись якомога далі від струмка. Та раптом у воді блиснув гарненький камінець. “Який гарний!” — подумала вона і мало не ступила у воду. Лисичка миттю гукнула:— Стій! Спокуса може завести в біду. Тримайся якомога далі від краю!Соломія зітхнула, але послухалася і пройшла стежку, не наближаючись до “дороги”.Третє випробування: НезнайомціНарешті на високій гілці з’явилася Сова-Мудриця. Її очі світилися, мов два ліхтарики, а голос був спокійним, але суворим.— У лісі бувають незнайомці, Соломіє, — сказала вона. — Вони можуть здаватися добрими, але не поспішай довіряти. Відповідай на моє запитання, але будь обережна.Сова запитала:— Де ти живеш, дівчинко? Я проведу тебе додому.Соломія згадала мамину пораду: “Не розповідай незнайомцям, де твій дім“. Вона усміхнулася і чемно відповіла:— Дякую, але я сама знайду дорогу. Мої рідні чекають мене.Сова розправила крила і радісно мовила:— Ти розумниця, Соломіє! Ти пройшла всі випробування!Повернення додомуЗвірі Лісу Безпеки зібралися разом і подарували Соломії маленький чарівний дзвіночок. Він ніжно дзеленчав, коли його торкалися. — Цей дзвіночок нагадуватиме тобі про наші правила, — сказав Заєць. — Будь обережною, і він завжди співатиме.Соломія міцно обняла нових друзів і побігла додому. Відтоді вона ніколи не забувала: не тікати далеко без дозволу, не гратися біля дороги й не розмовляти з незнайомцями. А дзвіночок щоразу весело дзеленчав, коли вона робила правильний вибір.І жили вони з мамою щасливо, адже Соломія стала не лише допитливою, а й дуже обережною дівчинкою.

Уявіть собі тихе містечко у Швеції, де всі діти слухаються батьків, а будинки стоять у рядочок, наче цукерки в коробці. Але одного дня в старій віллі «Курка» з’являється Пеппі Довгапанчоха – дівчинка з рудими косичками, що стирчать, наче вуса кота, веснянками на щоках і очима, що блищать від пустощів. Вона сильна, як справжній велетень, і може підняти свого коня, який живе прямо на веранді! А ще в неї є мавпочка Пан Нільсон, що любить красти печиво.«Я сама собі капітан!» – весело кричить Пеппі, перевертаючи сковорідку з млинцями так, що тісто літає по стелі. Її тато, капітан Ефраїм, десь у морях, а мама, за словами Пеппі, «стала янголом і дивиться на мене з хмаринки». Але Пеппі не сумує – у неї є скриня із золотими монетами й уява, що не знає меж. Якось із сусіднього будинку за Пеппі спостерігають двоє дітей – Томмі й Анніка. Вони стоять біля паркану, витріщившись на її коня.«Гей, ти хто така?» – питає Томмі, тримаючи в руках бутерброд.«Я Пеппі Довгапанчоха, найкраща у світі вигадниця пригод! – сміється вона. – А ви хто?»«Я Томмі, а це Анніка, моя сестра, – відповідає хлопчик. – Ти правда живеш із конем?»«Аякже! І з Пан Нільсоном! Ходіть, я покажу, як готувати млинці без тарілок!» – гукає Пеппі, запрошуючи їх до вілли.Усередині хаос: Пеппі ходить по стелі, бо «так цікавіше», а Пан Нільсон гойдається на люстрі.«Ти не ходиш до школи?» – здивовано питає Анніка.«Школа? Фу, там учать нудні цифри! – фиркає Пеппі. – Я краще вчуся знаходити штукенції!»«Шту… що?» – перепитує Томмі.«Штукенції! – пояснює Пеппі, стрибаючи на дивані. – Це коли знаходиш щось класне, наприклад, блискучий камінець чи стару ложку. Хочете шукати зі мною?»Так починаються їхні пригоди. Пеппі веде друзів до лісу, де вони лазять по деревах і шукають «скарби».«Глянь, я знайшов гудзик!» – радісно кричить Томмі.«Це не гудзик, а медаль із королівства Каняка! – запевняє Пеппі. – Там я танцювала з крокодилами!»«Танцювала з крокодилами?» – Анніка хапається за голову. «Це ж неправда!»«Може, й неправда, але звучить круто!» – підморгує Пеппі.Та не всі в місті люблять Пеппі. Однієї ночі двоє злодіїв, Громила й Квіточка, пробираються до вілли, щоб украсти її золото.«Тихо, мала спить, – шепоче Громила. – Хапай скриню, і тікати!»Але Пеппі не спить – вона сидить на стелі й п’є чай із ложки.«О, гості! – радісно вигукує вона. – Хочете пограти в піратів?»«Ти що, не боїшся нас?» – реве Громила, витріщивши очі.«Боятися? Ха! – сміється Пеппі. – Давайте я вас покручу!»Вона хапає злодіїв, крутить їх у повітрі, наче ганчірки, і викидає за двері.«Приходьте ще, навчу вас жонглювати!» – кричить вона їм услід.Іншого дня Пеппі, Томмі й Анніка йдуть на ярмарок. Там цирк, і Пеппі не може всидіти на місці.«Дивіться, силач піднімає штангу!» – захоплено шепоче Анніка.«Пхе, я можу краще!» – заявляє Пеппі й вибігає на арену.«Гей, пане силачу, давай позмагаємося!» – гукає вона.«Ти? Мала? – сміється силач. – Іди грайся в ляльки!»Але Пеппі хапає його штангу, підкидає її в повітря й ловить однією рукою. Глядачі аплодують, а силач тільки рота роззявив.Потім Пеппі бачить трапецію. «Це ж як гойдалки!» – кричить вона й стрибає вгору, перевертаючись у повітрі.«Ця дівчинка – диво!» – шепоче натовп.Якось у місті спалахує пожежа. Двоє малюків кричать із верхнього поверху будинку, а драбина пожежників закоротка.«Що робити?» – панікує Томмі.«Триматися за косички!» – сміється Пеппі. Вона хапає дошку, лізе на сусідній дах і перекидає місток до дітей.«Не бійтеся, я тут!» – гукає вона, забираючи малюків у безпеку.«Ти справжня героїня!» – захоплено каже Анніка.«Та ну, просто день був нудний!» – відмахується Пеппі.Дорослі в місті хочуть відправити Пеппі до дитячого будинку. Приходить сувора тітонька з паперами.«Дитино, тобі потрібен порядок!» – каже вона.«Порядок? – сміється Пеппі. – У мене є порядок: спочатку млинці, потім танці, а потім штукенції!»Вона влаштовує у віллі вечірку: діти їдять цукерки, Пан Нільсон жонглює бананами, а Пеппі співає пісню про піратів. Тітонька так веселиться, що забуває про свої папери.На день народження Пеппі вілла «Курка» гудить від сміху. Усі діти містечка танцюють, їдять торт і отримують від Пеппі золоті монети.«Це на ваші мрії!» – каже вона, обіймаючи Томмі й Анніку.«Пеппі, ти найкраща!» – кричить Томмі.«З тобою кожен день – як свято!» – додає Анніка.«Атож! – сміється Пеппі, і її косички підстрибують. – Життя – це пригода, і я її капітан!»

Жив собі колись один чоловік — лінивий, як муха в спеку. Нічого не хотів робити, сидів цілими днями, нарікав і тільки скаржився.Одного дня пішов він до мудреця:— Батьку! Нема в мене ні хліба, ні одягу. Діти голодні, дружина плаче, я зовсім знесилився. Не знаю, що робити. Куди йти, до кого жалітися?Мудрець глянув на нього та й питає:— Ти кажеш, що бідний?— Та бідний, аж світ немилий! — зітхнув ледар.— Гаразд, — мовив мудрець, — продай мені свою праву руку. Дам тобі багато грошей. Скільки хочеш? Ледар аж очі витріщив:— Що ви, батечку?! Рука ж мені самому потрібна. Як я без неї житиму? Як зароблятиму?— Тоді, може, праве око продаси? — спокійно спитав мудрець.— Око? Та як же я тоді бачитиму?! Ні, й око не продам.— А одну ногу?— Та що ви таке кажете! Як я ходитиму без ноги? Ні, ні, й ноги не віддам.— Добре. Тоді, може, вуха? Вони ж тобі не дуже потрібні.— Як же не потрібні? Щоб не чути голосу дітей чи пташиного співу? Не продам!— А рот? Продай мені свій рот!— Та як же я говоритиму, їстиму, сміятимусь? Ні, не віддам!— Ну що ж, тоді зуби. Хоч зуби продай!— Зуби?! Та ні! Я і їсти не зможу, і виглядатиму смішно.— Може, хоч ніс? — знову спробував мудрець.— Ні! І ніс не віддам. Мені все це потрібне!Мудрець усміхнувся:— От бачиш. Ти кажеш, що нічого не маєш, а насправді маєш найбільше багатство — здорове тіло. У тебе є руки, ноги, очі, рот, вуха — усе, що потрібно, щоб працювати й жити гідно. Іди, працюй і більше не нарікай на долю.І з того часу ледар змінився. Почав працювати, дбати про родину і дякувати за те, що має. Бо зрозумів: справжнє багатство — це здоров’я і бажання жити.

Одного разу Заєць насміхався з Черепахи, бо та була така повільна.— Ти взагалі кудись доходиш? — спитав він з глузливою посмішкою.— Так, — відповіла Черепаха, — і доходжу швидше, ніж ти думаєш. Давай побігаємо наввипередки — я тобі це доведу.Зайцеві було смішно з самої думки змагатися в бігу з Черепахою, але заради розваги він погодився. Лисиця, яка зголосилася бути суддею, розмітила дистанцію і дала старт.Заєць швидко зник з поля зору, і, щоб змусити Черепаху ще сильніше відчути, наскільки смішно змагатися з ним, ліг собі обіч дороги та задрімав, поки Черепаха його наздожене. А Черепаха тим часом повільно, але впевнено рухалася вперед. Зрештою вона пройшла повз місце, де спав Заєць. Але Заєць мирно спав далі; і коли нарешті прокинувся, Черепаха вже була майже біля фінішу. Заєць кинувся бігти щодуху, але не встиг її наздогнати.Перемога дістається не завжди найшвидшому.

У старому будинку на околиці міста жила десятирічна Софійка. Вона обожнювала бабусині казки, особливо про Ввічливого Монстра — таємничу істоту, яка ночами прикидалася знайомим і лагідно просила відчинити двері. “Ніколи не довіряй незнайомцям, навіть якщо вони здаються добрими,”- завжди повторювала бабуся, поправляючи окуляри.Одного зимового вечора Софійка залишилася вдома сама. Мама затримувалася на роботі, а бабуся гостювала у подруги. За вікном вирувала хуртовина, вітер гудів, а сніг шурхотів, б’ючи у шибки. Софійка сиділа на дивані, загорнувшись у теплу ковдру, і читала книжку про пригоди. Раптом домофон різко задзеленчав. Звук був гучним і несподіваним, але після першого сигналу став тихішим, наче хтось навмисне натискав кнопку обережно.— Хто там? — обережно запитала Софійка, підійшовши до домофона.— Добрий вечір, Софійко, — відповів м’який, солодкуватий голос. — Це я, дядько Микола, сусід із п’ятого поверху. Забув ключі, холодно надворі. Відчини, будь ласка, двері під’їзду. Софійка завмерла. Вона знала дядька Миколу — він завжди усміхався і пригощав її цукерками у дворі, коли вона гуляла з подружками. Але чому його голос звучить так дивно, майже як у казці про Ввічливого Монстра? І як він міг дізнатися її ім’я через домофон? Вона пригадала, як учора бавилася у дворі, а подружка кликала її по імені біля під’їзду. Може, хтось підслухав? Її серце закалатало, а долоні спітніли.— Зачекайте хвилинку, — сказала вона, намагаючись приховати тремтіння в голосі. Бабуся вчила: “Якщо сумніваєшся, перевір.” Софійка схопила телефон і швидко набрала мамин номер.— Мамо, хтось у домофоні каже, що він дядько Микола, і просить відчинити під’їзд. Він знає моє ім’я! — прошепотіла Софійка.— Софійко, не відчиняй! — твердо відповіла мама. — Дядько Микола сьогодні поїхав до іншого міста, я сама його проводжала. Хтось, мабуть, підслухав твоє ім’я у дворі. Залишайся вдома, я вже їду!Холод пробіг по спині Софійки. Вона повернулася до домофона і сказала якомога спокійніше:— Вибачте, я не можу відчинити. Мама скоро буде.Голос у домофоні замовк. Софійка притулилася до вікна, вдивляючись у темряву. У світлі ліхтаря вона помітила тінь, що швидко зникла за рогом будинку. Серце гупало, але вона знала, що вчинила правильно. Незабаром мама вбігла до квартири і міцно обійняла доньку.— Ти молодець, Софійко, — сказала мама. — Ти згадала бабусину казку і зробила все правильно. Ніколи не відчиняй двері незнайомцям, навіть якщо вони знають твоє ім’я чи здаються добрими.Наступного дня сусіди розповіли, що вночі хтось намагався потрапити до кількох під’їздів, називаючись “сусідом”. Поліція з’ясувала, що це був невідомий чоловік, який підслуховував імена дітей у дворах, щоб прикидатися знайомим. Завдяки пильності Софійки їхній будинок залишився у безпеці.Мораль: Ніколи не відчиняй двері незнайомим, навіть якщо вони говорять лагідно чи знають твоє ім’я. Завжди перевіряй і телефонуй батькам чи поліції, якщо щось здається підозрілим.

Чи бачили ви коли-небудь справді стару дерев’яну шафу — зовсім почорнілу від віку, всю в різьбленні, з завитками й листям? Саме така стояла в одній вітальні. Її успадкували від прабабусі, і вся вона була оздоблена різьбленими трояндами й тюльпанами зверху донизу. Там були дивовижні завитки, а між ними визирали голови оленів з великими рогами. Але посередині шафи було вирізьблено цілу постать чоловіка — він мав дуже кумедний вигляд, та й сміявся постійно. Та це й не сміх був — скоріше гримаса. У нього були козлячі ноги, маленькі ріжки на лобі й довга борода.Діти в кімнаті завжди називали його “верхньонижній генерал-командир-сержант з козлячими ногами”, бо це було дуже довге й складне ім’я, і не багато хто має такий титул. Але щоб вирізьбити його — то було справжнє мистецтво. Та все ж він там стояв! І завжди дивився в бік столу під дзеркалом, бо там стояла чарівна маленька порцелянова пастушка. У неї були позолочені черевички, гарна сукенка, оздоблена червоною трояндою, золота шляпка й пастуша палиця. Вона була дуже мила.Поряд з нею стояв маленький сажотрус — такий чорний, як вугілля, але теж із порцеляни. Він був так само чистенький і гарненький, як будь-хто інший. Те, що він був сажотрусом — це лише роль, яку йому надав майстер порцеляни. Він міг так само зробити з нього й принца — адже все можливо!Сажотрус стояв із драбинкою, такий охайний, з обличчям білим і рум’яним, як у дівчини. І це було навіть трішки неправильно — він мав би бути трохи чорнішим. Він стояв зовсім поруч із пастушкою. Обох поставили поряд, і оскільки вони стояли разом, то й заручилися. Вони так гарно підходили одне одному — обидва були молоді, зроблені з однієї порцеляни й однаково крихкі.Поруч із ними стояла ще одна лялька, утричі більша — це був старий китаєць, який умів кивати головою. Він також був порцеляновий і стверджував, що є дідусем маленької пастушки, хоча й не міг цього довести. Він твердив, що має над нею владу, і тому вже кивнув козлоногому верхньо-нижньому генералові-командирові-сержанту, який сватався до пастушки.— Ось чоловік для тебе, — сказав старий китаєць. — Чоловік, що, я майже впевнений, зроблений із червоного дерева. Він може зробити тебе пані козлоногого верхньо-нижнього генерал-командир-сержанта! У нього ціла шафа срібла, не рахуючи скарбів у таємних сховках!— Я не хочу в ту темну шафу! — вигукнула маленька пастушка. — Я чула, що в нього там одинадцять порцелянових жінок!— Тоді ти будеш дванадцятою! — відповів китаєць. — Сьогодні вночі, щойно заскрипить стара шафа, буде весілля, як я, китаєць, сказав! — І він кивнув головою та заснув.А пастушка заплакала й глянула на свого наймилішого — порцелянового сажотруса.— Прошу тебе, — мовила вона, — візьми мене з собою у широкий світ, бо тут нам не залишитися! «Я хочу все, чого хочеш ти!» — сказав маленький сажотрус. — «Ходімо негайно, я певен, що зможу прогодувати тебе своєю професією!»«От тільки якби ми вже були злізли зі столу!» — сказала вона. — «Я не буду щаслива, доки ми не опинимося у широкому світі!»Він утішив її й показав, куди ставити маленьку ніжку — на різьблені краї та позолочене листя, що спускалося вздовж ніжки столу. Свою драбинку він теж використав, і ось вони вже на підлозі. Але щойно поглянули на стару шафу — там зчинився великий рух: усі вирізьблені олені висунули голови ще далі, підняли роги й закрутили шиями; козлоногий верхньо-нижній генерал-командир-сержант високо підскочив і закричав до старого китайця:«Вони тікають! Вони тікають!»Вони злякалися й миттєво стрибнули в шухляду під настільною надбудовою. Там лежали три-чотири неповні колоди карт і маленький ляльковий театр, зібраний як могло. Вистава вже йшла, усі дами — черви, бубни, трефи й піки — сиділи в першому ряду й обмахувалися тюльпанами, а позаду стояли валети, показуючи, що мають голову і згори, і знизу, як то буває у гральних картах.У п’єсі йшлося про двох, яким не дозволяли бути разом, і пастушка плакала, бо це нагадувало їй власну історію.«Я не можу цього витримати!» — сказала вона. — «Я мушу вибратися з цієї шухляди!»Та коли вони знову опинилися на підлозі й поглянули на стіл — старий китаєць уже прокинувся й гойдався всім тілом, бо був суцільним шматком знизу.«Старий китаєць іде!» — вигукнула маленька пастушка й упала просто на свої порцелянові колінця — така сумна вона була.«У мене є думка!» — сказав сажотрус. — «Сховаймось у великій банці з попурі, що стоїть у кутку — там ми можемо лежати на трояндах і лаванді, й кидати йому сіль в очі, якщо прийде!»«Це не допоможе!» — сказала вона. — «До того ж я знаю, що старий китаєць і банка з попурі колись були заручені, а після таких стосунків завжди лишається трохи доброти! Ні, іншого виходу нема — треба йти у широкий світ!»«Ти справді маєш відвагу піти зі мною у широкий світ?» — спитав сажотрус. — «Ти подумала, який він великий, і що ми вже ніколи не зможемо повернутись назад?»«Так, подумала!» — відповіла вона.Сажотрус подивився на неї серйозно, і сказав: «Мій шлях — через димар! Ти справді зважишся повзти зі мною через піч, крізь барабан і трубу? Тоді ми опинимося в димоході, і там я знатиму, як рухатися! Ми піднімемось так високо, що ніхто не зможе нас дістати, а на самому верху є отвір у широкий світ!»І він повів її до дверцят печі. «Там темно!» — сказала вона, але все ж пішла з ним — і крізь барабан, і крізь трубу, де була суцільна чорна ніч.«Ми вже в димоході!» — сказав він. — «Подивись! он там, угорі, сяє найпрекрасніша зірка!»Це була справжня зірка на небі, що світлом своїм ніби вказувала їм дорогу. Вони повзли й дерлися, і був то жахливий шлях — так високо, так складно! Але він підтримував і допомагав їй, показував, куди ставити її маленькі порцелянові ніжки — і ось вони дісталися самого краю димаря й сіли там, бо були дуже втомлені, і мали на це повне право.Над ними було небо з усіма зірками, а під ними — всі дахи міста. Вони бачили навколо себе так далеко, так широко… Бідна пастушка ніколи не уявляла собі світу таким. Вона притулила свою голівку до сажотруса й заплакала — так, що позолота з її паска від сліз зійшла. «Це занадто!» — сказала вона. — «Я цього не витримаю! Світ надто великий! Якби ж я знову була на маленькому столику під дзеркалом! Я не буду щаслива, доки ми не повернемось туди! Я вже пішла з тобою в широкий світ — тепер, якщо ти мене любиш, повернись зі мною додому!»Сажотрус говорив їй розумні речі — про старого китайця й про козлоногого генерала-командир-сержанта, але вона так гірко плакала і цілувала свого сажотруса, що він не витримав і підкорився, хоча це й було небезпечно.І от вони знову спускалися димарем, крізь трубу й барабан, — було це дуже незручно, — і нарешті опинилися у темній печі. Там вони заховалися за дверцятами, щоб дізнатися, що сталося у кімнаті. Було зовсім тихо. Вони визирнули — ах! посеред кімнати лежав старий китаєць. Він упав зі столу, коли намагався їх наздогнати, і розбився на три частини: вся спина відкололась одним шматком, а голова відкотилася у куток. А козлоногий генерал стояв на своєму місці, як завжди, і щось обмірковував.«Це жахливо!» — сказала маленька пастушка. — «Старий дідусь розбитий, і це через нас! Я цього не переживу!» — і згорнула свої маленькі ручки.«Його ще можна склеїти!» — сказав сажотрус. — «Цілком можна! Не хвилюйся так! Якщо йому спинку склеїти, а в шию вставити добру скріпку, то буде як новий — і ще багато прикрих речей нам скаже!»«Ти думаєш?» — спитала вона. І тоді вони знову вилізли на стіл, де стояли раніше.«Ось до чого ми дійшли!» — сказав сажотрус. — «Усе це було марною турботою!»«Головне, щоб дідуся склеїли!» — сказала пастушка. — «Це дуже дорого?»Його таки склеїли. Сім’я склеїла йому спину, вставила добру скріпку в шию — і він став майже як новий, тільки більше не міг кивати.«Мабуть, стали пихаті після того, як вас розбили!» — сказав козлоногий генерал-командир-сержант. — «А я, зрештою, питаю: чи буде вона моєю чи ні?»А сажотрус і маленька пастушка подивилися на старого китайця так зворушливо — вони дуже боялися, що він кивне. Але він не міг, і йому було незручно казати стороннім, що в нього тепер скріпка в шиї. І так порцелянові закохані залишилися разом і благословляли дідусеву склейку — і жили в любові, доки самі не розбилися.

У лісі настала весна. Дерева випустили перші листочки, з-під землі виглянули квіти, а повітря наповнилось запахом тепла і життя. З нори старого зайця лунали веселий гамір і сміх — у наймолодшого зайченяти був день народження!Цього дня батьки дозволили йому вперше піти самому далеко в ліс. Та було одне «але»: усі знали його як Боягуза — він боявся всього на світі і рідко коли висовував носа з нори.— Я піду в ліс… наступного року, — виправдовувався він щороку.Та цього разу щось у ньому змінилося. Він вирішив: досить боятися! Підійшов до старших братів:— Ходімо разом до великого болота!Та брати лише засміялися:— Та ти ж Боягуз! Ти й з нори лячно виходиш, а не те що через болото йти!Тоді зайченя запалало рішучістю:— Я сам піду. І перейду те велике болото, куди жоден з вас не насмілився ступити!Він рушив у подорож. Кожен шелест, кожне тріщання гілки змушувало його здригатися і ховатися за найближче дерево. Але він ішов далі. Нарешті зайчик дістався великого болота, про яке колись розповідав дідусь. Почало сутеніти. Ліс потемнів, завили сови. Було моторошно. Але зайчик заснув, сховавшись під кущиком.Вранці він зібрався з силами й ступив на болото. Раптом почув голос:— Стій!Перед ним стояв сірий вовк — облізлий, із довгим хвостом і хитрими очима.— Ти куди це, вухатий, зібрався?— Я… я хочу перейти на той бік болота, — відповів тремтячим голосом зайчик.— О, я допоможу, — підступно всміхнувся вовк.Зайчик погодився, бо ще ніколи не бачив вовка і не знав, наскільки той небезпечний. Вони йшли мовчки. Та чим ближче було до кінця болота, тим виразніше було чути чиїсь голоси.— Що це за звуки? — спитав зайчик.— Та це… вітер свище, — пробурмотів вовк.Аж ось вони зайшли у темну вовчу нору, де сиділа ціла зграя. Вовки схопили зайчика і кинули його до глибокої ями. Там уже сиділи ще два нещасних зайці.Але Боягуз не розгубився. Він подумав-подумав і каже:— Ставаймо один на одного. Хтось мусить вистрибнути!Він зібрав силу — стриб! — і вибрався з ями. Потім витягнув своїх друзів. Разом вони втекли з лігва і добігли до безпечного лісу.З того дня зайчик перестав бути Боягузом. Більше він нічого не боявся. І вже ніхто ніколи з нього не сміявся.

У королівстві Фрелл, де ранкові пташки співали мелодії, а зірки вночі сяяли, наче чарівні ліхтарики, народилася дівчинка на ім’я Елла. Її зелені очі блищали, а кучеряве каштанове волосся гойдалося, коли вона бігала луками, сміючись від радості. Але в день її народження сталася подія, яка змінила її життя. Фея Люсінда, з крилами, що мерехтіли веселковими барвами, прилетіла до колиски. Усі чекали подарунка — можливо, чарівної іграшки чи вічної квіточки. Але Люсінда підняла руки і проголосила:— Я дарую тобі слухняність! Ти виконуватимеш кожен наказ, що тобі дадуть!Гості ахнули, а її слова повисли в повітрі, наче важка хмара. Це було не благословення, а прокляття.Елла росла, не розуміючи спочатку, що означає цей дар. Коли мама казала: «Елло, вдягни теплу шапку», вона слухняно вдягала її, навіть у спеку. Але одного дня сусідський хлопчик, хихикаючи, сказав:— Елло, стрибай на одній ніжці до вечора!Бідолашна Елла стрибала, доки ніжки не загуділи від утоми, а серце стискалося від безсилля. Того вечора мама обняла її та прошепотіла:— Моя квіточко, тримай це в таємниці. Твоя сила — у твоїй хоробрості. Ми знайдемо спосіб тебе звільнити.Мама вчила Еллу бути обережною, щоб ніхто не дізнався про її прокляття.Елла любила проводити час із Менді, кухаркою, яка була трохи чарівницею. Менді пекла медові булочки, від яких дім наповнювався теплом, і могла заговорити ложку, щоб та сама розмішувала суп. Одного вечора, коли Елла сиділа на кухні, гризучи булочку, вона запитала:— Менді, чому Люсінда дала мені таке жахливе прокляття?Менді зітхнула, витираючи руки об фартух.— Люсінда думає, що її подарунки роблять усіх щасливими, але вона не слухає серця. Не бійся, Елло, ми щось придумаємо.Але біда прийшла несподівано. Мама Елли захворіла, і жодні ліки не допомогли. Перед тим, як піти, вона подарувала Еллі блакитну стрічку, схожу на шматочок неба.— Носи її, моя дівчинко, — сказала мама слабким голосом. — Вона нагадає тобі, що ти сильна.Елла тримала стрічку ночами, стискаючи її в долонях, коли сльози котилися по щоках.Батько Елли, сер Пітер, був багатим купцем, який торгував рідкісними тканинами. Він любив Еллу, але більше любив свої мандри. Одного дня він повернувся з новою дружиною — Дамою Ольгою, пихатою, наче вона володіла всім королівством. З нею прийшли її дочки: Хетті, хитра і в’їдлива, та Олів, яка думала лише про солодощі.— Ох, Елло, яка ти… проста, — сказала Хетті, скрививши губи, коли побачила її. — Де мої нові сукні? — пробурчала Олів, гризучи пиріг.Хетті випадково дізналася про прокляття Елли, підслухавши розмову з Менді. Її очі заблищали від злої радості.— Елло, віддай мені свою блакитну стрічку! — наказала вона.Елла, стиснувши кулачки, віддала мамин подарунок, хоч серце її розривалося. Того вечора вона втекла до саду і прошепотіла зіркам:— Я не буду їхньою маріонеткою. Я знайду спосіб стати вільною.Одного сонячного дня в місті влаштували ярмарок, де гуділи музика і сміялися люди. Елла гуляла між ятками, милуючись блискучими стрічками і цукровими яблуками, коли Хетті спробувала її наздогнати, щоб знову наказати щось безглузде. Елла побігла, не дивлячись, і налетіла на високого хлопця з скуйовдженим волоссям і добрими карими очима. Він спіймав її за руку, щоб вона не впала, і засміявся:— Ти швидша за мого коня! Я Чармонт, але зови мене Чар. А ти хто?— Елла, — відповіла вона, відчуваючи, як щоки стають теплими. — Вибач, я не хотіла тебе штовхнути. — Нічого, — сказав Чар, усміхаючись. — Хочеш подивитися на жонглерів? Вони кидають п’ять м’ячів одразу!Чар був принцом Фрелла, але зовсім не пихатим. Він розповів Еллі, як одного разу застряг у гігантському гарбузі, допомагаючи фермеру.— Уявляєш, я сидів у тому гарбузі, як у човні, і кричав, щоб мене витягли! — сміявся він.Елла розсміялася так, що забула про свої біди. Вони гуляли ярмарком, кидаючи камінці в мішені і пробуючи медові пряники. Але в глибині душі Елла боялася: що, якщо хтось накаже їй зашкодити Чару? Вона вирішила триматися від нього подалі, хоч серце тягнулося до нього, наче до теплого вогнища.Одного вечора Елла увірвалася до Менді і сказала:— Я не можу більше терпіти! Я знайду Люсінду і змушу її зняти прокляття!Менді обняла її і відповіла:— Ти хоробра, Елло. Візьми цю чарівну книгу — вона відповість на твої питання, якщо попросиш ввічливо.Елла зібрала мішечок із хлібом, сиром і маминою стрічкою, яку зав’язала на зап’ясті для сміливості. Вона ступила на шлях, її серце тремтіло від страху, але горіло надією. Попереду чекали чарівні ліси, огри, ельфи та, можливо, свобода.Читайте другу частину історії