Записи автора Адміністратор

— Чому ти, власне, ходиш ось так боком? — сказала Мати-Краб своєму синові. — Ти повинен завжди ходити прямо вперед, з вивернутими назовні клешнями.— Покажи мені, як ходити, люба матінко, — слухняно відповів маленький краб. — Я хочу навчитися. Тоді стара Крабиха намагалася й намагалася йти прямо вперед. Але могла ходити тільки боком, так само як і її син. А коли вона пробувала вивернути клешні назовні, то спіткнулася й гепнулася носом об землю. Мораль: Не вчи інших, як поводитися, якщо сам не можеш показати добрий приклад. Відкрийте світ байок Езопа – цікаво та повчально! Лисиця та Ворона Хочете дізнатися, як хитрість може обертатися проти тебе? Пригоди Лисиці чекають на вас! Кіт і старий пацюк Подивіться, як кмітливість допомагає навіть найпильнішому ворогу! Заєць і черепаха Переконайтеся, що повільно, але впевнено теж можна перемогти – повчальна історія для малюків і старших! Лисиця і виноград Дізнайтеся, як бажання іноді змушує нас вигадувати цікаві виправдання. Олень і його відображення Подивіться, чому важливо цінувати себе таким, яким ти є! Мавпи-танцюристки Веселі мавпи покажуть, як радіти дрібницям і сміятися від душі! Ворон і глечик Розум і винахідливість завжди виручають у складних ситуаціях – переконайся самі! Вовк і Ягня Дізнайся, чому сила без права не завжди справедлива і як важливо стояти на своєму! Пастух і вовк (Хлопчик, який кричав “Вовк!”) Переконайтеся, що брехня може дорого коштувати – навіть у казці! Собака і його відображення Подивіться, як заздрість і жадібність можуть обманути навіть найвірнішого друга.

Народження Жабеня в джунгляхУ серці індійських джунглів, де гілки спліталися в густі зелені штори, а нічний вітер шепотів таємниці, вовча зграя почула незвичайний звук — тоненький плач. Мати-Вовчиця, чиї очі світилися, мов два теплі ліхтарики, насторожила вуха. Вона кинулася до печери, де на м’якій землі лежало людське дитинча. Його маленькі рученята тремтіли, а очі блищали, наче зірки. — Яке ж воно миле й беззахисне! — вигукнула Мати-Вовчиця. — Я залишу його з нами. Назвемо його Мауглі, Жабеня, бо шкіра в нього гладенька, як у жабки. Раптом темряву розірвав грізний рик. То був Шер-Хан, кульгавий тигр зі шрамами, чиї очі палали злобою. — Це моє дитинча! — прогарчав він, клацаючи зубами. — Віддай його, або я знищу всю зграю!Батько-Вовк ступив уперед, його шерсть настовбурчилася: — Мауглі — наш! Його долю вирішить Рада Вовчої Зграї, а не ти, Шер-Хане!На Раді, під величезним Каменем Ради, де місячне світло малювало сріблясті візерунки, зібралися вовки. Їхні тіні гойдалися, мов живі. Ведмідь Балу, великий і добродушний, із медовим голосом, підвівся: — Я навчу Мауглі Закону Джунглів! Він буде слухняним і сильним, як справжній вовк.Чорна пантера Багіра, граційна, мов тінь, що ковзає між деревами, додала: — Я віддам за нього буйвола, щоб зграя була сита. Прийміть Мауглі, він вартий цього!Вовки загуділи, дехто сумнівався, але голос Балу й мудрість Багіри переконали їх. Мауглі залишився в печері, де Мати-Вовчиця гріла його своїм теплом і співала тихі колискові, а брати-вовченята ганялися за його ногами, сміючись.Життя серед зеленого світуМауглі ріс, наче молоде деревце, міцним і швидким. Джунглі стали його домом: він гойдався на ліанах, пірнав у прохолодні річки й слухав, як гудуть бджоли в кронах дерев. Балу вчив його Закону Джунглів, сидячи на теплій скелі: — Поважай джунглі, Мауглі. Кожна тварина має своє місце, і ти мусиш знати своє. Багіра, чиї очі блищали, мов смарагди, вчила його крастися безшумно й полювати. Вона казала: — Твоя сила в розумі, Жабеня. Будь хитрішим за всіх.Але Шер-Хан не забув про хлопчика. Він ховався в заростях, і його низький рик лунав уночі: — Мауглі мій. Я дочекаюся, коли зграя відвернеться від нього.Одного спекотного дня, коли сонце пекло, мов вогняна куля, мавпи-бандар-лог раптово налетіли на Мауглі. Вони реготали, стрибаючи з гілки на гілку, і кричали: — Ходи з нами, хлопчику! Ми — королі джунглів! Тобі буде весело!Мауглі намагався вирватися, але мавпи були швидшими. Вони схопили його й понесли через верхівки дерев до старого покинутого міста, де жили серед зруйнованих храмів. Там вони танцювали, кидалися камінням і верещали, не слухаючи нікого. Мауглі кричав: — Балу! Багіро! Рятуйте мене!Балу й Багіра, почувши його голос, кинулися навздогін. З ними був пітон Каа, довгий і блискучий, мов річка в місячному світлі. Його очі загорілися, коли він зашипів: — С-с-спіть, дурні мавпи! С-с-спіть! Мавпи, зачаровані його поглядом, попадали з дерев, наче стиглі плоди. Мауглі кинувся до друзів, його серце калатало від радості: — Дякую, Каа! Дякую, Балу й Багіро! Ви мої справжні брати!Балу обійняв його, буркочучи: — Не лізь до мавп, Жабеня. Вони не знають Закону й не мають честі.Багіра ледь посміхнулася: — Але ти молодець, що не злякався.Виклик Шер-ХануМауглі подорослішав. Його руки стали сильними, як гілки дуба, а очі — пильними, як у яструба. Але молоді вовки, підмовлені Шер-Ханом, почали ворогувати проти нього. На Раді вони гавкали: — Він не вовк! Він людина! Проженіть його з джунглів!Мати-Вовчиця дивилася на Мауглі зі сльозами в очах, а Балу тихо бурчав: — Він наш, хоч і людина.Мауглі відчув, як біль стискає його серце. Він любив зграю, але розумів, що не може залишитися. — Я доведу, що я гідний джунглів, — сказав він Багірі, стискаючи кулаки.Він побіг до села людей, де вогонь горів у їхніх оселях, як маленькі сонця. Мауглі взяв палаючу гілку, червону й гарячу, і повернувся до Каменя Ради. Вовки замовкли, коли він увійшов, тримаючи вогонь, що танцював у його руках. Шер-Хан заревів, але Мауглі ступив до нього: — Ти боявся мене, коли я був малим, Шер-Хане. А тепер бійся цього! Полум’я освітило джунглі, і Шер-Хан, злякавшись, відступив, скиглячи, як побитий пес. Мауглі повернувся до зграї, його голос тремтів, але був твердий: — Я люблю вас, моя зграя. Ви виростили мене, але я мушу піти до людей. Та я завжди буду вашим братом, де б я не був.Мати-Вовчиця лизнула його руку, а Балу важко зітхнув: — Не забувай нас, Жабеня. Джунглі завжди будуть твоїм домом.Новий дім і поклик джунглівМауглі прийшов до села, де пахло димом, свіжим хлібом і квітами. Жінка, на ім’я Мессуа побачила його й заплакала, обіймаючи: — Ти мій син, якого забрали джунглі! Залишайся з нами, мій хлопчику! Мауглі жив із людьми, вчився їхніх звичаїв, носив одяг і слухав їхні історії. Але щоночі, коли місяць сріблив джунглі, він чув поклик лісу. Балу, Багіра й Каа приходили до нього, ховаючись у тінях. Багіра шепотіла, її голос був м’яким, як оксамит: — Ти наш, Мауглі. Джунглі чекають тебе.Каа обвивав його своїм хвостом, додаючи: — С-с-серце джунглів б’ється в тобі.Балу, похитуючи головою, бурчав: — Ти сильний, Жабеня. Ти можеш бути і з людьми, і з нами. Тільки не забувай Закону.Мауглі посміхався, дивлячись на зірки, що мерехтіли над лісом: — Мій дім — там, де моє серце. Я належу і джунглям, і людям. Я повертатимусь до вас, мої друзі.Він заснув під шепіт листя, мріючи про нові пригоди, де вовки, пантери й пітони завжди будуть його родиною. Джунглі співали йому колискову, а зірки над головою обіцяли, що його шлях тільки починається.

Жила собі бідна вдовиця, і мала вона двох синів. Один був справедливий і чесний, а другий — хитрий та несправедливий, бо де тільки міг, там і чинив кривду.Мати назвала своїх синів за їхніми вчинками: молодшого — Правдою, а старшого — Кривдою. Скільки не намагалася вплинути на старшого, не раз просила його:— Сину, не чини зла людям, будь добрим і справедливим!Але марно. А молодшому часто казала:— Синку, стій за себе, не будь таким м’яким та довірливим.Та Правда не міг бути інакшим, бо мав добре серце.Так і виросли брати: один зі своєю кривдою, другий — із правдою.Одного дня сини вирішили, що хочуть покинути рідний дім і шукати свого щастя у світі.Мати, хоч і шкодувала за ними, не перечила. Подумала:— Гірше, ніж тут, їм не буде.З останньої жмені борошна спекла по коржеві, додала до торбин по цибулині і благословила синів у дорогу.Йдуть брати цілий день. Надвечір прийшли до колодязя в гущавині лісу, вирішили там зупинитися на ночівлю. Розпалили багаття, дістали їжу. Кожен мав їсти своє.Та Кривда задумав обдурити брата і каже:— Слухай, брате, давай спершу з’їмо твою їжу, а мою залишимо на завтра. Завтра поділимо порівну.Правда, не звиклий підозрювати, погодився:— Гаразд, зробимо так. – Знаєш що, Правдо! З’їжмо твого коржа, бо тобі тяжко нести. Потім з’їмо мого!– Добре, най буде так!Правда вийняв з торбини коржа. Повечеряли, а що залишилося, Кривда кинув до своєї торби.Переночували і – в дорогу.Кривда знову каже:– Правдо, я голодний!– Та і я голоден, лиш мовчу!– Будемо полуднувати.Посідали. Правда і не розв’язував свою торбину, бо порожня.Кривда вийняв те, що залишилося від братового коржа. Їсть, а Правді – ні крихітки.– Дай мені мало! – просить Правда.– Я, хлопче, не дам, бо хто знає, скільки йти. Може, в дорові помру в голоду.Встав, іде далі. А Правда зі сльозами на очах – за ним. Надвечір дійшли до лісу. Посідали, відпочили, збираються переночувати. Кривда почав їсти.– Дай, брате, й мені! – просить Правда.– Дам, якщо погодишся, аби тобі одне око видовбав.Та що чинити? Правда уже зголоднів, аж помирав.– Довбай, коли так.Кривда ножем виколов братові одне око й дав за це кусник коржа.Рано встали, Кривда почав їсти. Правда просить:– Дай мені!– Дам тобі, якщо дозволиш, щоб я тобі праву руку відтяв.– Най буде по-твоєму!І Кривда відрубав братові руку, дав йому кусник коржа. Правда вже без ока і руки.Ідуть далі. Правді камінь лежить на серці, та не каже нічого. В обід сіли їсти. Кривда їсть, а Правда просить:– Дай мені!– Дам тобі, коли дозволиш видовбати й друге око! Правда мусив погодитися, бо був дуже голоден. Кривда виколов братові вже і друге око. За це дав йому кусник коржа.Ідуть далі. Понадвечір входили до одного міста. Були недалеко, а сил добратися до міста вже не вистачало – геть поголодніли. Кривда ще мав у торбі кусень коржа.Сів і їсть.– Брате, дай і мені крихітку!– Дам, але відрубаю тобі й другу руку!– Рубай!Кривда відтяв йому і ліву руку, дав кусник коржа. Потім устав і хотів залишити каліку.– Не залишай мене, брате! Коли вже став калікою, доведи бодай до міста. Там люди мені загинути не дадуть.– Ну, ходи, буду тебе вести.Веде його, веде, дивиться, а на околиці стоїть шибениця. Привів сліпого, безрукого брата до шибениці й каже:– Сідай тут і сиди, а я піду до міста чогось роздобути.І залишив його.Правда, неборак, сидить. Настала ніч. Правда хоч її і не бачить, зате відчуває. Стало студено. Коло півночі прилетіли до шибениці три ворони – це були пропасники. Посідали на шибеницю, говорять між собою:– Чи знаєте, що нового в місті? – каже перший ворон.- Тут така новина: цариця захворіла, і нема ліків, лікарів, які б допомогли.– Видите! – озвався другий ворон.- Цариця мусить помирати, а лік є. Під головою у неї в подушці потовчена на порох отруйна гадюка. Цариця дихає отрутою й помирає. Досить подушку вийняти з-під голови, і цариця видужає.Правда причаївся й слухає. Ворони-пропасники його й не помітили.– А знаєте ще новину? – озвався третій ворон.- Сеї ночі на траву впаде така роса, що який би каліка не був – кривий, безрукий, сліпий – від роси зцілиться, як тільки обмиє нею свої рани.Так закінчили бесіду три ворони, а коли відлітали, перший сказав:– Дивіться, аби наша таємниця не була кимось зраджена!Правда від страху не знав, що й чинити. Та на зорі, як тільки когути запіли і вже нечиста сила не мала сили-моці, почав росу шукати. Знайшов мокру траву і, як тільки торкнувся роси, руки виросли. Набрав роси в долоні, потер лице і став бачити. Наскуб Правда трави з чарівною росою і рушив до міста.А там – великий смуток. Люди в чорному. Цар обіцяє півдержави тому, хто вилікує його жінку.Правда зголосився до царя.– Стільки багатства тобі дам, що й сам не будеш знати, куди його дівати! – каже цар Правді, бо той взявся вилікувати царицю.Прийшов Правда до цариці, не давав хворій ніякого ліку, тільки наказав перенести її до іншої кімнати і на інше ліжко. Взяв Правда роси з трав, натер нею хвору й велів нагріти купіль. Викупали царицю, і вона відразу стала здоровою. Цар зрадів. Обсипав Правду сріблом-золотом, дав йому звання славного лікаря і вже не пускав з двору.Правда погодився жити при палаці, тільки просив, щоб привели і його бідну матір. І жив собі чесно.Дізнався про все, що сталося, Кривда. Ходив він мандруючи, біду причиняючи. Прийшов Кривда до брата і питає:– Правдо, як ти став таким багатим?– Сказав би тобі, та шкодую – ти мій брат.– Не шкодуй мене, скажи!– Я роздобув своє багатство під шибеницею, там, де ти залишив мене. Але тобі туди йти не раджу.– Та коли так, я тебе й не звідаю…Ще тої ночі Кривда побіг під шибеницю, сів і сидить. А перед тим дав собі обрубати руки, виколоти очі.Сидить Кривда під шибеницею, чекає багатства. Раз лиш уночі прилетіли ворони.– Що нового? – питає один.– Та що? Підслухав хтось нашу розмову й вилікував царицю.– Ану перевіримо, чи тут когось немає! Може, хтось знову нас підслуховує! – каже другий ворон.І почали перевіряти. Кривда притулився до стовпа.– Ага, ти тут, голубчику! – крикнули ворони.- Добре, що ти тут! Давно тебе чекаємо! Ти кривдив людей, брата погубив, нас думав обдурити! Тепер звідси живий не підеш!Прив’язали ворони на шию Кривді мотуз і підтягли вгору. Потім взяли таблицю й написали: «Хто лихою дорогою ходить, на такій і пропадає!»Так Кривда домандрував, а Правда живе й нині.

У чарівній Бухті Пригод, де вітер гойдав золоте осіннє листя, а сонце світило, наче великий апельсин, жив хлопчик на ім’я Алекс. Цього ранку він прокинувся раніше за всіх, адже сьогодні був особливий день — перший день у школі! Його новий рюкзак, синій, як морська хвиля, був наповнений скарбами: блискучими олівцями, зошитами з малюнками щенят і найсмачнішим у світі бутербродом із сиром. Алекс надів свою улюблену кепку, підстрибнув від радості й побіг до зупинки шкільного автобуса. Але щойно він дістався до парку, його серце завмерло — рюкзак… зник!— Мій рюкзак! Як же я піду до школи без нього? — вигукнув Алекс, озираючись навколо. Листя шелестіло, пташки співали, але рюкзака ніде не було видно. Хто ж міг його забрати? Тим часом у штабі Щенячого патруля задзвонив щеняфон. Хоробрий Райдер, лідер команди, почув схвильований голос мера Гудвей: — Райдер, біда! Алекс загубив свій рюкзак, а шкільний автобус уже на підході! Без нього перший день у школі пропаде!— Не хвилюйся, мер, Щенячий патруль усе виправить! — відповів Райдер і скликав свою команду. — Щенята, до штабу, мерщій! Щенята прибігли, виляючи хвостами. Там були відважний поліцейський Гонщик, кремезний будівельник Кріпиш, смілива льотчиця Скай, кумедний пожежник Маршалл, водний рятівник Зума і майстер переробки Роккі. Райдер пояснив: — Друзі, у нас загадка! Рюкзак Алекса зник, і ми маємо знайти його до приїзду автобуса. Гонщик, твій супернюх нам потрібен, щоб знайти сліди. Скай, облети місто з неба. Кріпиш, перевір кущі й паркани — може, рюкзак десь застряг!— Гонщик готовий до дії! — гавкнув Гонщик, поправляючи свій синій капелюх. — Скай злітає в небо! — весело сказала Скай, готуючи гелікоптер. — Кріпиш на бульдозері, вперед! — прогримів Кріпиш, готовий розгрібати будь-які перешкоди.Гонщик припав носом до землі й одразу відчув щось дивне. “Пахне сиром… і ще чимось… але що це?” — подумав він. Слід вів через парк, повз гойдалки, до старого дуба. Але там був лише шматочок хліба з крихтами. “Хтось їв бутерброд Алекса!” — вигукнув Гонщик. Та хто ж це міг бути?Скай, гудячи в небі, помітила щось синє біля річки. “Райдер, там якась тінь тікає з чимось блискучим!” — повідомила вона. Щенята помчали до річки, але знайшли лише порожню коробку з-під соку. Загадка ставала дедалі заплутанішою!— Хтось грає з нами в хованки, — сказав Райдер. — Треба думати, як справжні детективи!Кріпиш тим часом розгрібав кущі біля крамниці пана Портера. “Гей, тут сліди лапок! І вони не собачі!” — гавкнув він. Сліди вели до вузької алеї, де щенята побачили… кішку Калі! Вона сиділа на паркані, облизуючи вуса, а поруч лежав синій рюкзак Алекса. Але коли Гонщик спробував його схопити, Калі хитро муркнула й стрибнула на дах, тягнучи рюкзак за собою.— Калі, віддай рюкзак! — крикнув Гонщик. Та Калі лише блиснула зеленими очима й побігла далі, перестрибуючи з даху на дах.Райдер викликав Маршалла: — Маршалл, бери драбину! Калі на даху з рюкзаком!Маршалл, як завжди, трохи спіткнувся, виїжджаючи на своїй пожежній машині. “Ой, мої лапи!” — засміявся він, але швидко підняв драбину. Та Калі була швидшою — вона стрибнула на дерево, а звідти на візок пана Портера, який котився вниз по вулиці! Рюкзак гойдався в її зубах, а щенята бігли слідом, намагаючись не відставати.— Це справжня гонитва! — вигукнув Зума, приєднуючись до команди на своєму катері, який він пригнав до каналу.Роккі придумав хитрий план. Він зробив пастку з мотузки й коробки, посипавши всередину трохи крихт від бутерброда. “Калі не встоїть перед їжею!” — сказав він. Але Калі була надто розумною й обійшла пастку, залишивши щенят у подиві.Нарешті Скай придумала, як розв’язати цю загадку. Вона піднялася високо в небо й закружляла над Калі, створюючи вихор із листя. “Мяу!” — зойкнула Калі, здивовано випустивши рюкзак. Гонщик блискавично підхопив його лапами. “Є!” — радісно гавкнув він. — Молодці, щенята! — похвалив Райдер. — А тепер швидше до автобуса!Щенячий патруль помчав до зупинки, де Алекс стояв, сумно дивлячись на дорогу. Побачивши свій рюкзак, він аж підстрибнув від щастя. “Ви найкращі, Щенячий патруль! Мій перший день у школі врятовано!” — вигукнув він, обіймаючи Гонщика й Кріпиша. Шкільний автобус загудів, і Алекс, махаючи рукою, поїхав до школи, готовий до нових пригод. А Щенячий патруль повернувся до штабу, де Райдер пригостив усіх смачними кісточками. “Що за день!” — засміявся Маршалл, випадково перекинувши миску з водою. Усі щенята розреготалися.Тієї ночі Бухта Пригод спала спокійно, знаючи, що Щенячий патруль завжди розплутає будь-яку загадку й урятує день — навіть якщо це перший день у школі!Кінець.

Давним-давно на березі моря жила добра жінка. У неї було п’ять синів — п’ять братів Лю: Лю-перший, Лю-другий, Лю-третій, Лю-четвертий і Лю-п’ятий. Вони були настільки схожі один на одного, що ніхто не міг їх розрізнити. Навіть мати інколи плутала. Та у кожного з братів була своя особливість. Старший брат, Лю-перший, міг випити ціле море, а потім випустити його назад. Лю-другий не боявся вогню. Лю-третій міг витягати свої ноги на будь-яку довжину. У Лю-четвертого тіло було міцніше за найміцніше залізо. А наймолодший, Лю-п’ятий, розумів мову птахів і звірів.Вони жили щасливо й безбідно. Лю-перший ловив рибу. Лю-другий підтримував у домі вогонь. Лю-третій і Лю-четвертий працювали в полі. А Лю-п’ятий пас гусей і овець. Одного разу до місць, де жили брати Лю, приїхав на полювання багатий і злий правитель області. На околиці лісу він помітив стадо та хлопчика-пастуха. Це був Лю-п’ятий. Поруч спала гарна гірська кізка. Правитель взяв свій лук і прицілився. Зляканий Лю закричав — і кізка одним стрибком сховалася в лісі. З хащів виглянув олень. Лю закричав до нього оленьою мовою: «Рятуйся!» — і олень зник. На галявину вискочили веселі зайці. Лю закричав зайячою мовою — і зайці втекли. Всі звірі сховалися, ліс спорожнів. Даремно правитель стріляв з лука — лише стріли губив. Він розлютився, а добрий Лю радів, що встиг допомогти своїм лісовим друзям.Тоді злий правитель наказав схопити Лю-п’ятого. Його повезли до міста і посадили в клітку до голодного тигра. Правитель думав, що тигр розірве сміливого бідняка, але Лю-п’ятий заговорив з тигром тигровою мовою, і лютий звір його не зачепив.Дізнавшись про це, правитель ще більше розгнівався. Він наказав відрубати Лю-п’ятому голову. Та в ту ніч до в’язниці, куди відвели Лю-п’ятого, пробрався Лю-четвертий, тіло якого було міцніше за найміцніше залізо. Він залишився у в’язниці замість брата, а Лю-п’ятий спокійно пішов додому. Вони були настільки схожі один на одного, що ніхто нічого не помітив.Наступного ранку Лю-четвертого вивели на міську площу. Кат хотів відрубати йому голову, але найважчий і найміцніший меч вдарився об залізну шию Лю-четвертого і розлетівся на шматки. Тоді розлючений правитель наказав відвести його до в’язниці, а наступного дня скинути сміливого бідняка з високої скелі.Вночі до в’язниці проник Лю-третій, який міг витягати свої ноги на будь-яку довжину, і залишився там замість брата. І знову ніхто нічого не здогадався.На світанку Лю-третього повели на високу скелю. Людей, яких кидали з цієї скелі, смерть забирала відразу.Кати скинули Лю-третього вниз, а він спокійно витягнув свої чудесні ноги і став на них, ніби нічого не сталося. Розгніваний правитель ускакав до свого палацу. Того ж дня він наказав спалити непокірного Лю на вогнищі.Кати склали на площі перед палацом правителя велике багаття. Варти з луками й списами оточили площу. Народ з усіх боків зійшовся подивитися.Тим часом Лю-другий, який не боявся вогню, пробрався до в’язниці і непомітно замінив Лю-третього. Ледь він це зробив — правитель дав знак починати страти.Кати схопили Лю-другого і кинули його в середину величезного багаття. Полум’я піднялося вище будинків. Лю-другий зник у вогні й чорному диму. Народ заплакав від жалі. А жорстокий правитель злобно сміявся.Та невдовзі дим розвіявся, і всі побачили: посеред вогню стоїть Лю-другий і усміхається, ніби нічого не сталося. Правитель ледь не задихнувся від люті.— Хто цей чоловік? — закричав він. — Вогонь його не палає, кістки не ламаються, меч його не бере, і навіть лютий тигр його не чіпає! Не може бути, щоб я, могутній правитель, не впорався з простим селянином!І жорстокий правитель вирішив відвезти Лю далеко в море, прив’язати йому до шиї важкий камінь і втопити. «Може, він не боїться води? — подумав правитель. — Камінь усе одно не дасть йому спливти. Нехай залишиться на морському дні!» І того ж вечора наказав виконати страту.З великими труднощами до в’язниці пробрався Лю-перший, який міг випити все море. Він зайняв місце брата і став чекати.Ввечері його відвели на корабель. Правитель із своєю свитою розмістився на іншому кораблі. Кораблі попливли далеко в море. На найглибшому місці Лю-першому прив’язали до шиї величезний камінь і за знаком жорстокого правителя кинули у морські хвилі.Як тільки Лю-перший сховався під водою, він почав пити море. Правитель побачив, що море зникає кудись, і побілів від страху. Незабаром морське дно оголилося. Кораблі перекинулися, правитель і його свита загрузли в морському мулі.Тим часом Лю-перший відв’язав камінь і спокійно вийшов на берег. Потім він випустив море назад. Правитель із свитою так і залишилися на дні.А народ радів загибелі злого правителя і прославляв непереможних братів Лю.Питання до казки Які унікальні здібності мав кожен із братів Лю? Як брати допомагали тваринам і чому це було важливо для сюжету? Чому правитель не зміг знищити братів, навіть коли застосовував вогонь, тигра і море? Як брати використовували свої здібності, щоб захистити один одного?

Жив-був цар. Якось послав він у всі сторони вісників, які почали вигукувати до народу:— Ей, ви! Хто з вас зможе найкраще збрехати, тому цар подарує золоте яблуко!Почали приходити до царя звідусіль: царевичі, діти назирів, везирів — одним словом, дуже багато людей. Але ніхто не зміг догодити царю. Нарешті прийшов до нього бідняк із великим глечиком у руці.— Чого тобі треба? — запитав цар. — Здоров будь, царю! — відповів бідняк. — Я прийшов отримати свої гроші: адже ти винен мені глечик золота. — Брехня! — вигукнув цар. — Я нічого тобі не винен! — Брехня? Тоді дай мені золоте яблуко, коли я збрехав.Цар, зрозумівши хитрість, почав відмовлятися:— Ні, ти не брешеш. — А якщо не брешу, тоді віддай борг, — сказав бідняк.Цар, побачивши, що хитрун переміг, нічого не відповів, а мовчки дістав і віддав біднякові золоте яблуко.

Одного дня дванадцять чоловік із села Ейді Ніфас пішли до міста Май Едега, понесли у млин зерно. От намололи вони борошна, завдали мішки на плечі та й рушили додому. Стежка вилася поміж густим лісом. Ішли вони, ішли, аж тут комусь із них здалося, що один загубився. Гукнув він іншим, щоб зупинилися, і давай лічити. Усіх полічив, а себе забув, і вийшло, що їх тільки одинадцять.— Чекайте! — вигукнув він.— Когось немає! — Не може бути! — Порахуйте самі!Другий порахував і теж забув за себе. — А й справді,— сказав він,— нас тільки одинадцять, одного не вистачає.Третій порахував і теж налічив одинадцять. — Ой деде! — вигукнув він.— Хтось із нас збився з дороги, і його вхопив леопард!Зрештою вони знову рушили далі до Ейді Ніфаса, дорікаючи собі за те, що не вгледіли товариша. — Треба було не спускати його з очей,— сказав один. — А ми залишили його позаду! — додав інший. — Йото вхопив здоровий леопард! — вигукнув третій. — Здоровенна люта леопардиха! — А як мужно він боронився, та ще й голіруч! — Відважний був вояк, що й казати! — Найсміливіший у всьому краї. Він навіть не скрикнув, не поглухав на поміч, коли на нього напала зграя леопардів. — Бідолашна вдова! Що з нею тепер буде? — завголав один. — Нещасна сім’я! За що їм таке лихо? — сумно додав інший. — Він був не тільки хоробрий, але й щедрий та добрий.Так оплакували подорожні свого загиблого товариша. Зайшли вони в село і почали тужити-лементувати. Люди кинулись їм назустріч.— О горе! Дорогою спіткала нас біда! — вигукнув один, і мандрівники почали розповідати про те, як їхній товариш став на бій з леопардом і по-геройському загинув.Зчинився неймовірний гамір, всі заговорили нараз-перебій.Тим часом мале дівча підійшло до мішків з борошном, що їх прибули поставили на землю, і порахувало. Мішків було дванадцять.— Мамо, — сказала дівчинка, — тут дванадцять мішків. — Не морочь голову,— відмахнулася жінка і знову заходилась теревені правити. — Мамо, — сказала дівчинка перегодом, — тут стоїть дванадцять мішків з борошном, то, мабуть, прийшли всі дванадцятеро чоловіків.Мати вгомонилася нарешті й порахувала мішки. — Тут дванадцять мішків, тож мусить бути й дванадцять чоловіків! — закричала вона.Староста села порахував прибулих. — Тепер їх дванадцять. Сміливець вернувся, — сказав він.Селяни радісно загомоніли. — Він подбивав леопардів голими руками і вернувся переможцем! — вигукнув один мандрівник. — Без зброї він подолав цілу зграю хижаків! — оголосив другий. — Слава нам! Такого лицаря, як він, немає ніде!І тут почалося велике свято на честь героя із Ейді Ніфаса з нагоди, що повернувся живим з бою з леопардом.Відтоді минуло багато років, а старі й досі розповідають, як колись їхній земляк прославив село своєю хоробрістю та силою.

Жила-була в маленькому шведському містечку незвичайна дівчинка на ім’я Пеппі Довгапанчоха. Уявіть собі: руде волосся, заплетене у дві косички, що стирчать у різні боки, веснянки на обличчі, як маленькі зірочки, і широка усмішка, яка могла розтопити будь-яке серце! Пеппі була не просто дівчинкою — вона була найсильнішою у світі, могла підняти свого коня однією рукою і жила сама у великій старій хатині, яку називала Вілла «Курка». Разом із нею мешкали її вірні друзі: кумедна мавпочка Пан Нільсон, яка завжди сиділа в неї на плечі, і кінь, що мирно пасся на ґанку. Якщо ще не знайомі із Пеппі Довгапанчохою, радимо відкрити Пеппі Довгапанчоха (скорочено), щоб більш детально познайомитися з головними героями. Одного сонячного ранку Пеппі сиділа на кухні, наминаючи величезний бутерброд із сиром і медом, коли до неї завітали її найкращі друзі — Томмі та Анніка. Це були звичайні діти з сусіднього будинку, які обожнювали пригоди Пеппі. Томмі, з акуратно зачесаним волоссям, і Анніка, з бантиками на косах, сяяли від захвату, розповідаючи про школу.— Пеппі, ти уявляєш, у школі ми вчимося читати, писати, рахувати, а ще малюємо й співаємо! — сказала Анніка, її очі блищали, як два маленькі озерця.— А ще там є перерви, коли можна бігати й гратися! — додав Томмі, жваво розмахуючи руками.Пеппі замислилася, жуючи бутерброд. «Школа? Хм, це, мабуть, як велика пригода, тільки з партами й книжками!» — подумала вона. Її очі загорілися, і вона вигукнула:— Тоді я йду з вами! Хочу побачити, що це за школа така, де ви стільки всього робите!Наступного дня Пеппі вдягла свою улюблену сукню, яка була трохи завелика і різнокольорова, наче веселка, взяла Пана Нільсона на плече, а коня залишила вдома, пообіцявши йому принести цукерку. Вона стрибала поруч із Томмі та Аннікою, співаючи вигадану пісеньку: «Школа, школа, це так кльово, там, напевно, купа дива!»Коли вони зайшли до класу, усі діти витріщилися на Пеппі. Вона виглядала як персонаж із казки: руді косички стирчали, як антени, а Пан Нільсон почав стрибати по партах, викликаючи сміх у всіх. Вчителька, пані Ларсон, була милою, але суворою. Вона поправила окуляри та сказала:— Ласкаво просимо, Пеппі. Сідай, будь ласка, і почнімо урок.Першим був урок математики. Вчителька запитала: «Скільки буде сім плюс п’ять?» Усі діти підняли руки, але Пеппі вигукнула, не чекаючи дозволу:— О, я знаю! Сім яблук і п’ять яблук — це дванадцять яблук! Але якщо це не яблука, а, скажімо, пірати, то вийде ціла піратська команда, яка попливе шукати скарби!Діти зареготали, а вчителька здивовано підняла брови. Вона спробувала пояснити, що в математиці потрібні точні відповіді, але Пеппі вже розповідала історію про те, як вона одного разу порахувала сто п’ятдесят хмарок у небі, а потім вони перетворилися на цукрову вату.На уроці малювання стало ще веселіше. Вчителька дала завдання намалювати квіточку. Усі діти старанно малювали на маленьких аркушах, а Пеппі попросила дозволу малювати на дошці. Вона схопила крейду і намалювала величезний малюнок: слона, який тримає в хоботі цілу клумбу квітів, а поруч — корабель, що пливе по морю з цукерок. Малюнок був такий великий, що крейда скінчилася, а дошка ледь витримала! — Пеппі, це дуже гарно, але ми малюємо лише квіточку, — лагідно сказала вчителька.— Але ж квіточка без слона і корабля — це так нудно! — відповіла Пеппі, підморгнувши Пану Нільсону, який саме жував олівець.На перерві Пеппі влаштувала справжнє шоу: вона жонглювала яблуками, які принесла в кишенях, і навіть підняла парту над головою, щоб показати, яка вона сильна. Діти аплодували та сміялися, а Пеппі відчувала себе, як на сцені цирку.Але коли уроки продовжилися, вчителька пояснила, що в школі є правила: не можна кричати, бігати по класу чи малювати слонів на всю дошку. Пеппі слухала, схиливши голову, а потім сказала:— Знаєте, пані Ларсон, школа — це дуже цікаво, але я люблю вчитися по-своєму. Я вчуся, коли плаваю з піратами, коли літаю на повітряній кулі чи коли печу млинці для всіх у місті!Вчителька посміхнулася, але сказала, що Пеппі, мабуть, ще не готова до школи. Пеппі не образилася. Вона вирішила, що школа — це чудово для Томмі й Анніки, але її пригоди чекають на неї деінде.Перед тим як піти, Пеппі витягла з кишені величезний мішок із цукерками й печивом, які вона спекла напередодні. Вона роздала їх усім дітям і навіть вчительці, сказавши:— Це вам, щоб школа була солодшою!А потім Пеппі, тримаючи Пана Нільсона за лапку, пострибала назад до Вілли «Курка». Вона співала нову пісеньку: «Школа — це клас, але світ — мій дім, я вчуся щодня, коли бігаю в нім!»Томмі й Анніка проводжали її поглядом, сміючись. Вони знали, що Пеппі — це не просто дівчинка, а справжня чарівниця, яка робить кожен день незабутнім. А в школі ще довго згадували той день, коли Пеппі Довгапанчоха прийшла на уроки й принесла із собою цілу бурю веселощів.

Жило-було в невеличкому селі, де золоті поля гуділи від осіннього вітру, а дерева вдягалися в багряні шати, велике гарбузове поле. На тому полі ріс один особливий гарбуз — круглий, як повний місяць, і такий яскраво-помаранчевий, що здавався маленьким сонцем. Одного ранку, коли туман ще гойдався над землею, гарбуз раптом затремтів, засміявся гучним голосом і… ожив! Він скочив на свої міцні зелені ніжки, розправив листя, наче королівський плащ, і проголосив:— Я — Гарбузяний Король, володар осені! Віднині всі овочі та фрукти мого королівства зберуться на Велике Осіннє Свято! У селі здивувалися, але не злякалися, бо Гарбузяний Король виглядав добродушно: його очі з гарбузових насінинок блищали весело, а посмішка була широчезна. Він закотив свій трон — величезний гарбуз — на середину поля і запросив усіх овочів та фруктів приєднатися до свята.Першою пристрибала Морквиця, тоненька й руда, наче осіннє листя. Вона поклонилася і сказала:— Я, Морквиця, допомагаю людям бути здоровими! Мене додають у супи та салати, і мої вітаміни зігрівають усіх у холодні осінні дні!Гарбузяний Король кивнув і вигукнув: — Браво, Морквице! Ти — справжня королева супів! Ось тобі медаль із соняшникового насіння!Наступним прилетів Яблучко — червонобоке, соковите, з блискучою шкіркою. Воно закружляло перед королем і гордо сказало:— Я, Яблучко, дарую людям радість і солодкість! Мене печуть у пирогах, варять у компотах, а діти люблять хрумкати мене просто так!— Чудово, Яблучко! — засміявся Король. — Ти — скарб осінніх садів! Ось тобі корона з виноградних листочків!Тут приповзла поважна Картопелька, кругла й трохи запилена землею. Вона пихкала, але голос її був упевнений:— Я, Картопля, годую цілі родини! Мене смажать, варять, товчуть у пюре. Без мене осінь не була б такою ситною! Гарбузяний Король аж заплескав у листя: — Картопелько, ти — основа осіннього столу! Ось тобі орден із кукурудзяного качана!Один за одним приходили гості: Буряк розказав, як він фарбує борщ у рубіновий колір, Капуста похвалилася, що з неї готують голубці й квасять на зиму, а Виноградинка заспівала про те, як із неї роблять солодке вино. Навіть маленький Горішок, тріснувши шкаралупкою, гордо заявив, що додає хрускоту до осінніх страв.Та раптом із краю поля почувся тихий голос. Це була крихітна Квасолина, яка сором’язливо виглядала з-під стручка.— А я… я просто квасоля, — промовила вона. — Мене варять у супах, але я не така яскрава, як інші…Гарбузяний Король нахилився до неї й усміхнувся: — Квасолино, кожен овоч і фрукт важливий! Ти годуєш людей, даєш їм силу, і без тебе осінь не була б повною. Ти — маленька, але могутня! Ось тобі намисто з росинок!Свято тривало до вечора. Овочі та фрукти танцювали під осінній вітер, співали пісень, а селяни, які прийшли подивитися, сміялися й пригощалися гарбузовою кашею, яку приготував сам Король. Він гучно проголосив: — Осінь — це час урожаю, праці й радості! Кожен із вас, від величезної гарбузини до маленької квасолини, робить цей сезон особливим. Працюйте разом, і люди завжди будуть вдячні за ваші дари!Коли сонце сіло, Гарбузяний Король вкотре розправив свій листяний плащ і зник у тумані, залишивши по собі лише теплу посмішку та кошик стиглих гарбузів. А селяни ще довго згадували це свято, дякуючи землі за її щедрість і навчаючи дітей цінувати працю та кожен осінній плід. Мораль казки: Урожай — це результат спільної праці природи та людей, і кожен плід, навіть найменший, має свою цінність.