Записи автора Адміністратор

Трьох жінок було перетворено на квіти, що стояли в полі, але одній із них дозволялося ночами бути у своєму домі. Коли якось наближався світанок і вона знову мала піти до своїх подруг у поле та стати квіткою, вона сказала своєму чоловікові:«Якщо ти сьогодні до обіду прийдеш і зірвеш мене, я буду звільнена й назавжди залишуся з тобою». Так і сталося. Тепер питання: як її чоловік впізнав її, якщо всі квіти були абсолютно однакові й не мали жодної різниці?Відповідь: Оскільки вона провела ніч у домі, а не в полі, на неї не впала роса, як на інших двох. Саме за цим чоловік її впізнав.

Уявіть собі далеку, засніжену країну, де гора Джейка височіє над долиною, мов велетенський кришталевий замок, увінчаний білими шапками хмар. Там, де вітер шепоче таємниці сніжинкам, а сонце грає на льодяних сталактитах, як на намистинах з діамантів, живе хлопчик Алекс. Він був сміливим і пустотливим, як маленьке ведмежа, і любив понад усе кататися на санчатах з вершини гори. “Я – король снігових пригод!” – кричав він, ковзаючи вниз, і вітер сміявся у відповідь.Одного морозного ранку, коли небо було синє, як око снігового вовка, Алекс вирішив: “Сьогодні я підкорю найвищу вершину! Сам, без жодної допомоги!” Він узяв свої червоні санчата, накинув теплий шарф і помчав до гори, не сказавши ні слова тітці Мей, яка пекла свіжі пиріжки з яблуками. Гора Джейка кликала його, як стара казка: “Іди, іди, тут ховаються скарби з льоду!”Але гора, хоч і красива, була хитрою. Вона любила грати в хованки з мандрівниками. Алекс піднімався все вище, хапаючись за крижані гілки, сміючись над подихом морозу. “Ха-ха, я швидший за снігову лавину!” – вигукував він. Та раптом… тріск! Санчата вислизнули з рук, і хлопчик послизнувся на слизькому льодовику. Він покотився вниз, як кулька зі снігу, пролетівши повз крижані печери, де ховаються ельфи морозу, і впав у глибоку снігову пастку – величезну прірву, вкриту товстим шаром льоду. “Допоможіть!” – закричав Алекс, але його голос загубився в гулі вітру. Він тремтів, як листочок на холодному подиху зими, і думав: “Чому я не взяв з собою друга?” Тим часом унизу, в теплій хатинці Патруля, де пахло гарячим какао і свіжим хлібом, Райдер і його вірні щенята гралися сніжками. Гонщик ганявся за м’ячем, Скай кружляла в повітрі, як метелик, а Кремез копирсався в снігу, шукаючи “скарб” – стару кістку. Раптом задзвонив екстрений сигнал – червона лампа замигала, мов чарівна зірка. “Патруль, готуйся до дій!” – вигукнув Райдер, і щенята завмерли, як солдатики в строю.– Це Алекс! Він застряг на горі Джейка, на слизькому льоду! – закричав Райдер, дивлячись на екран. – Якщо не поспішимо, мороз з’їсть його, як морозиво!Щенята заскакали від хвилювання. “Я готова до порятунку!” – гавкнула Скай, розправляючи крила свого вертольота. “Гонщик на варті!” – гавкнув Гонщик, хапаючи кігті для льоду. А Маршал, як завжди, спіткнувся об свою лапу: “Ууупс! Я маю аптечку для замерзлих!” Усі засміялися, але швидко зібралися. Райдер сів у свій снігохід, і Патруль помчав до гори, прорізаючи сніг, як корабель хвилі. Дорога була повна чарівних перешкод. Спочатку вони зустріли снігову бурю – білі вихори танцювали, як феї, засліплюючи очі. “Скай, полети вперед і розвій хмари!” – наказав Райдер. Скай знялася в небо, її вертоліт гудів, як бджолиний рій, і крильцями розігнала заметіль. “Льодовий міст!” – гавкнув Зума, коли вони підійшли до прірви, вкритої тонким льодом, що хрустів, як сухе печиво. “Кремез, твій час!” – крикнув Райдер. Кремез висунув свою бульдозерну лопату і проклав міцний шлях, а Еверест, новачок з холодних земель, укладав снігові цеглини, щоб міст став твердим, як скеля.Нарешті вони дісталися до пастки Алекса. Хлопчик сидів, обіймаючи коліна, і вже бачив, як снігові гноми шепочуть йому байки про вічну зиму. “Тримайся, друже! Патруль тут!” – гукнув Райдер. Гонщик спустився на мотузці з кігтями, що чіплялися за лід, як кігті яструба. “Я врятую тебе, крок за кроком!” – гавкнув він. Але лід тріщав під вагою! “Треба хитріше!” – подумав Райдер. “Маршал, твоя снігова гармата!”Маршал вистрелив м’якими сніговими кульками, що розтопилися і створили слизьку доріжку. Скай спустила трос від вертольота, а Еверест сформував крижаний трап, блискучий, як веселка. Алекс хапнувся за трос, і разом вони витягли його – повільно, обережно, ніби витягували з казкового сну. “Дякую, друзі! Я більше ніколи не піду сам!” – прошепотів Алекс, обіймаючи Гонщика.Коли сонце сіло, фарбуючи сніг у рожеві й золоті барви, Патруль повернувся додому. Тітка Мей чекала з гарячим какао і пиріжками, а гора Джейка помахала їм хмарами, ніби кажучи: “До нових пригод!” Алекс заснув з посмішкою, мріючи про снігові замки, але тепер знав: найкращі пригоди – з друзями.Тому, діти, пам’ятайте: зима – це чарівниця, але безпека – твій найнадійніший чарівний амулет. А Патруль завжди на варті, бо справжні герої не ті, хто біжить сам, а ті, хто тримається за лапи.

Було так страшенно холодно; йшов сніг, і починало темніти; це був останній вечір року, новорічна ніч. У цій холоднечі та темряві по вулиці йшла маленька бідна дівчинка з непокритою головою й босими ногами. Авжеж, вона мала капці, коли виходила з дому, але що з того! То були дуже великі капці, які носила її мати, такі завеликі, що дівчинка загубила їх, коли поспішала через вулицю, бо дві карети пролетіли так страшенно швидко. Одного капця вона так і не знайшла, а з іншим утік хлопчисько, сказавши, що використає його як колиску, коли в нього будуть діти.Так тепер маленька дівчинка йшла босоніж, а її ноги вже посиніли й почервоніли від холоду. В старому фартушку вона несла купу сірників, а в руці тримала один пучок. За весь день ніхто не купив у неї жодного сірника, ніхто не дав навіть дрібної монетки. Голодна, змерзла, вона йшла, згорблена маленька бідолаха! Сніжинки падали на її довге світле волосся, що так гарно вилося на шиї, але вона зовсім не думала про це. Світло сяяло з вікон, і по вулиці розходився дивовижний запах смаженої гуски — адже була новорічна ніч. От про що вона думала.У куточку між двома будинками, де один будинок трохи виступав уперед, вона присіла й згорнулася клубочком. Маленькі ніжки вона підібгала під себе, але холод сковував її ще більше, а додому вона боялася йти: вона не продала жодного сірника, не заробила ні копійки, а батько б побив її. Та й удома було холодно: вітер свистів крізь щілини, хоч їх і заткнули соломою та ганчір’ям. Її маленькі ручки майже зовсім заціпеніли від холоду. Ах! Один маленький сірник міг би зігріти. Якби тільки наважитися витягнути один, черкнути ним об стіну та нагріти пальці. Вона витягла один. «Рррітч!» — він засіпав, запалав! Це було тепле, ясне полум’я, справжнє маленьке світло, коли вона затулила його рукою. Як дивно сяяло воно! Дівчинці здалося, що вона сидить перед великою залізною грубкою з блискучими латунними кулями й мідним барабаном; вогонь горів так благословенно, так добре грів! Вона вже простягла ноги, щоб зігріти й їх, — та полум’я згасло, грубка зникла, і дівчинка залишилася з маленьким обвугленим недопалком сірника в руці.Вона запалила новий. Він горів, він світив, і де світло падало на стіну — та ставала прозорою, мов серпанок. Вона побачила кімнату всередині: стіл накритий білою скатертиною, гарний порцеляновий посуд, а посеред столу — смажена гуска, що парувала, начинена чорносливом і яблуками! І що ще дивовижніше — гуска зістрибнула з блюда, закульгала по підлозі з виделкою та ножем у спині, і прямісінько до бідної дівчинки! Та раптом сірник згас, і вона побачила лише холодну товсту стіну.Вона запалила третій сірник. Тепер вона сиділа під найпрекраснішою ялинкою. Вона була більша й красивіше прикрашена, ніж та, яку дівчинка бачила минулого Різдва крізь скляні двері у багатого купця. Тисячі вогників горіли на зелених гілках, а строкаті картинки, як ті, що прикрашають вітрини магазинів, хилилися до неї. Маленька простягнула руки — і раптом сірник згас. Вогники злетіли вище, вище — і вона побачила, що то були зірки на небі. Одна з них упала, лишивши довгий вогняний слід.«Хтось помер!» — сказала дівчинка, бо її стара бабуся, єдина, хто був добрий до неї, але вже померла, казала: коли падає зірка, душа підіймається до Бога.Вона знову чиркнула сірником об стіну. Він засвітився, і в сяйві стояла її бабуся — така ясна, така світла, така добра і благословенна.«Бабусю!» — вигукнула дівчинка. — «Забери мене з собою! Я знаю, ти зникнеш, коли сірник згасне — як та тепла грубка, та чудова гуска і те величезне гарне ялинкове дерево!» — і вона швидко запалила весь пучок сірників, усі до одного — вона хотіла втримати бабусю. І сірники палали з таким сяйвом, що було світліше, ніж удень. Бабуся ніколи ще не була такою великою й прекрасною. Вона підняла дівчинку на руки, і вони полетіли в сяйві та радості — так високо, так високо! І там не було ні холоду, ні голоду, ні страху — там вони були в Бога.Але й другого зимового ранку, у куточку між двох будинків, маленька дівчинка усе ще сиділа з почервонілими щічками, з люб’язною усмішкою, — тільки вже одубла й замерзла. Новорічний ранок зійшов над її маленьким тілом; поруч лежали сірники, майже весь пучок був спалений.«Вона хотіла зігрітися!» — казали люди. Але ніхто не знав, яка краса явилася їй, у яке сяйво вона увійшла разом зі своєю бабусею, зустрічаючи новорічну радість.

Високо-високо в хмарах, там, де сніжинки тільки-но народжуються, стоїть незвичайна майстерня. А в ній живе добрий чарівник із сивою бородою — Святий Миколай. Але знаєте що? Він зовсім не завжди був чарівником!Таємниця доброго МиколаяДавним-давно жив собі звичайний хлопчик Миколай. Він любив допомагати людям — ділився обідом із голодними, допомагав бабусям носити важкі торби, а одного разу навіть віддав свої черевики босому хлопчику.— Миколаю, у тебе ж самого лише одна пара взуття! — дивувалися люди. — А я можу ходити босоніж, — усміхався він. — Я молодий, а йому холодно.І ось одного дня, коли Миколай виріс, трапилося диво. Він почув плач із сусіднього будинку. Там жила бідна родина з трьома дочками, і батько плакав, бо не міг купити їм навіть теплих светрів на зиму.Миколай не міг спокійно спати. Він узяв усі свої заощадження, поклав у три маленькі мішечки та вночі тихенько підкинув їх у комини будинку. Вранці дівчатка знайшли подарунки у своїх панчохах, які сушилися біля вогню!— Хто це зробив? — дивувалися всі. — Не знаю, — усміхався Миколай, — але головне, що діти тепер не мерзнуть!Чарівна нагородаЗа своє добре серце Миколай отримав особливий дар — він став Святим покровителем дітей і моряків. А ще йому подарували чарівну майстерню в хмарах і спеціальну Книгу Вчинків, де записуються всі добрі справи дітей. Кожного року Миколай відчиняє свою велику Книгу і читає:“Софійка — допомогла мамі прибрати іграшки. Подарувати їй… нову лялечку!”“Максим — вигадав смішний жарт, щоб розвеселити сумного друга. Він отримає… набір для експериментів!”“Оленка — навчила бабусю користуватися телефоном. Їй точно сподобається… книжка з цікавими історіями!”А що з неслухняними?Але чекайте! А що ж робити з дітьми, які іноді неслухаються? Миколай — мудрий чарівник, тож він придумав особливий план.Якщо дитина весь рік сварилася з братиком або сестричкою, Миколай приносить… два однакові подарунки! Щоб діти нарешті навчилися грати разом і ділитися.Якщо хтось не любить прибирати іграшки, то отримує… чарівну скриньку-органайзер! Бо навіть найнеслухняніша дитина обожнює нові речі для зберігання скарбів.А якщо хтось забуває чистити зуби, то знаходить під подушкою… пісочний годинник у формі дракона! Поки дракон “дихає” піском (дві хвилини), треба чистити зуби. Весело ж!Секретні помічникиЗнаєте, хто допомагає Миколаю? Ні, не ельфи! Це сніжинки-розвідниці! Вони цілий рік літають біля віконець, підслуховують, як діти сміються, діляться цукерками, обіймають батьків. А потім прилітають до Миколая і шепочуть йому на вушко найголовніше:— Ця дівчинка мріє про котика, але мама поки не готова. Може, подаруємо їй м’якеньку іграшку-котика, що мурчить? — Цей хлопчик боїться темряви. Може, нічник у формі місяця?— А ця дитина обожнює малювати на всіх шпалерах… Їй точно потрібен величезний рулон паперу!Чому Миколай приходить?Одного разу діти запитали Миколая: — Чому ти не приходиш на Новий рік, як Дід Мороз?Миколай засміявся: — А хто сказав, що свято має бути лише раз на рік? Я приходжу раніше, щоб у вас було два чарівні дні! Спочатку мій, а потім ще й новорічний! Більше радості — більше усмішок!Найважливіший подарунокАле найбільший секрет Миколая такий: він дарує не просто іграшки.Коли хлопчик розпаковує конструктор, Миколай дарує йому терпіння — навчитися збирати складні речі.Коли дівчинка знаходить фарби, він дарує їй сміливість — не боятися створювати щось нове.Коли дитина отримує м’яч, Миколай дарує дружбу — адже в м’яч найцікавіше грати разом.А коли під подушкою лежить книжка, то разом із нею приходить уява — здатність подорожувати в інші світи, не виходячи з кімнати.Останнє чарівництвоІ ще одна таємниця: Миколай ніколи не приходить сам. Разом із подарунками він залишає невидимий пил добра. Це таке чарівництво, яке робить дітей трішки добрішими, трішки уважнішими до інших.Тому після свята Миколая діти частіше обіймають батьків, діляться цукерками та навіть іноді прибирають іграшки без нагадування!

Жив собі майстер. Він умів створювати дивовижні речі зі снігу та льоду і виставляв їх на продаж на ринку — то крижаних зайчиків вистругав, то снігових пампушок спік. І ось одного разу майстер виготовив зі льоду крижане серце і поніс його на базар, щоб продати.― Серце, крижане серце! ― гукав майстер. ― Хто бажає крижане серце? Підходьте, купуйте!― Але кому ж воно потрібне? ― дивувався народ. ― Воно ж холодне, з льоду. ― Може, комусь і стане в пригоді, ― відповів майстер.І справді, як на диво, підійшов до майстра чоловік і купив крижане серце. А цей чоловік виявився королем країни, де жив майстер. Він давно втомився правити та вирішив, що крижане серце зробить його життя простішим.Надії короля справдилися — крижане серце охолодило його почуття до всіх справ королівства. Та від цього народ страждав: життя стало важким, люди сумували. Засуджених карали суворіше, закони стали жорсткішими, податки зросли, а багатство розподілялося несправедливо. Адже країною правив король із крижаним серцем.Та одного дня з’явився сміливець, котрий захотів допомогти людям. Він вирішив викрасти крижане серце короля. Пробравшись до королівських покоїв, сміливець знайшов скриньку з серцем, відчинив її та побачив, наскільки воно дивовижне. Крижаним серцем сяяв холод, ні краплі жалю чи сумнівів на ньому не було. «Саме таке серце мені потрібне!» — подумав сміливець. — «З крижаним серцем я стану безстрашним. Жодна перешкода не зможе мене зупинити!»Але сталося зовсім не так, як гадалося. Без людських сумнівів та жалю, які стримують від необачних вчинків, сміливець перетворився на лиходія. Його крижане серце не відчувало болю інших людей, тож дії колишнього сміливця стали злочинними. Неприязнь і ворожість керували його вчинками, і все, що він робив, було злим.Почув про крижане серце купець. «Я можу продати його дорого і розбагатіти», ― подумав він. Купець запропонував лиходієві багато золота. Спершу лиходій вагався, але золота було забагато, тож він продав крижане серце.Подивившись на серце, купець захопився його красою: воно сяяло, мов коштовний камінь. «Не продам, залишу собі!» — вирішив він.Але крижане серце змінило і купця. Якщо раніше він міг щось віддати бідним, то тепер навіть сміття намагався продати. Він обдирав людей, брав останні гроші за необхідні речі, став жадібним до багатства і брехав заради копійок. Його сім’я та друзі відвернулися від нього.Та й злодюжка заздрісно пробрався до купця і вкрав крижане серце. Серце вплинуло і на нього: якщо раніше він крав лише хліб, то тепер став страшним розбійником, який шкодив багатьом. Король же, змилостившись над народом, захотів допомогти людям і видав указ: хто спіймає страшного розбійника, отримає багатства від короля.Сміливець вирішив взятися за цю справу. Раніше він був лиходієм, але без крижаного серця його серце стало добрим, співчутливим.― Я спіймаю страшного розбійника, ― сказав сміливець, ― і ніхто не постраждає. Але нагорода мені не потрібна.В дорозі йому зустрівся купець:― Ось трохи грошенят на дорогу, ― дав він.Купець знову став щедрим, і сміливець подякував йому та продовжив шлях. Довго гнався сміливець за розбійником і, нарешті, впіймав його. Він відібрав крижане серце і розтрощив на шматочки, щоб ніхто більше не зміг спокуситися холодною силою.Відтоді майстер більше не робив крижаних сердець. Йому доручили вирощувати квіти, які прикрашали свята і приносили людям радість. І з того часу в країні запанували мир і злагода.

Жив собі в крижаному палаці дідусь Мороз. А з ним жила його онучка — маленька Марічка. Вона дуже любила запитувати:— Дідусю, а як ти робиш сніг? — Дідусю, а чому сніжинки всі різні? — Дідусю, а як ти прикрашаєш дерева?Одного разу Мороз усміхнувся і сказав:— Знаєш що, Марічко? Сьогодні я візьму тебе з собою на роботу! Побачиш усе на власні очі!— Ура-а-а! — зраділа дівчинка й застрибала від щастя.Вони взяли чарівні пензлики, відерця зі срібною фарбою та крижані мішечки з інеєм. Марічка несла маленьке відерце, а дідусь — велике. — Дідусю, а куди ми йдемо?— До лісу! Там на нас чекають дерева. Вони всю осінь скидали листя, втомилися, а тепер сплять. І ми зробимо їм сюрприз — прикрасимо до зими!Прийшли вони до лісу. Темно, тихо, тільки місяць світить.— Дивись уважно! — сказав Мороз. — Спочатку я дихаю холодом на гілочки… От так… Ф-ф-ф-у-у-у!І справді — де Мороз дихнув, там гілочка вкрилася тонесеньким льодом.— Ой, дідусю! Вона заблищала! — зраділа Марічка.— А тепер найцікавіше! Беру пензлик, вмокаю в срібну фарбу — це крихітні крижинки води, які замерзають, — і малюю візерунки!Мороз легенько провів пензликом по гілці. І раптом — дзінь! — на ній виріс маленький кришталевий листочок!— Дідусю, дай я спробую! — попросила Марічка.— Давай! Тільки обережно, не поспішай.Марічка взяла пензлик, але так хвилювалася, що провела ним занадто швидко. Візерунок вийшов кривий і швидко розтанув.— Ой! Не виходить! — засмутилася дівчинка.— Не засмучуйся! Головний секрет — робити все повільно, з любов’ю. Дивись: я дихаю на гілочку, рахую до трьох — раз, два, три — і тоді малюю. Спробуй ще раз!Марічка глибоко вдихнула й подихала на гілочку берізки:— Ф-ф-ф-у-у… Раз… два… три…Потім обережно провела пензликом. І — о диво! — на гілці з’явився гарненький сріблястий візерунок!— У мене вийшло! Дідусю, дивись!— Молодець! А тепер найскладніше — зробити сніжинки!Мороз дістав крижані мішечки.— Тут особлива вода з хмаринок. Я беру крихітну краплинку, дихаю на неї холодом і… Дивись!У повітрі з’явилася маленька зірочка, потім ще одна, ще! Вони поволі падали на гілки, і дерева вкривалися білим пухнастим снігом.— Вау! Це ж справжнє чарівництво! — Ні, Марічко. Це не чарівництво — це закони природи! Коли дуже холодно, вода перетворюється на лід. Я просто допомагаю їй зробити це красиво!Вони працювали всю ніч. Марічка прикрашала тоненькі гілочки, а дідусь Мороз — товсті. Він показував їй, як робити бурульки:— Крапля води повільно стікає вниз, я дихаю на неї — і вона застигає! Ось і виходить бурулька!А ще вони малювали візерунки на корі дерев — такі, як на вікнах!— Дідусю, а чому ти кожному дереву робиш різні прикраси?— Бо всі дерева різні, внученько! Берізка — тонка, їй личать легкі срібні мережива. Дуб — сильний, йому підходять великі кришталеві бурульки. Ялинка — пухнаста, їй до лиця сніжні шапочки. Треба відчувати, що кому личить!Нарешті, коли схід сонця вже зазирав крізь гілки, робота була закінчена. Весь ліс сяяв, блищав, переливався!— Ой! — почули вони писк.Це прокинулася Білочка. Вона вискочила з дупла, подивилася навколо й аж ойкнула:— Яка краса! Хто це зробив?— Це ми! — гордо сказала Марічка. — Я і дідусь Мороз!— Дякуємо вам! Тепер наш ліс — як казковий!Додому Марічка йшла втомлена, але щаслива.— Дідусю, а завтра ми знову підемо прикрашати дерева?— Звичайно! У мене ще багато роботи. Треба прикрасити всі ліси, всі парки, всі дерева у світі!— А я тобі допомагатиму!— Тільки пам’ятай головне правило…— Знаю! Робити все повільно, обережно, з любов’ю! І тоді виходить красиво!— Правильно, внученько. А ще треба розуміти, що кожне дерево особливе, і для кожного треба підібрати свої прикраси.З того дня Марічка кожної зими допомагала дідусеві Морозу прикрашати дерева. Тому, якщо ви бачите взимку дерева, вкриті інеєм та снігом, знайте — це дідусь Мороз з Марічкою приходили вночі й старанно, з любов’ю, прикрашали кожну гілочку!А коли вранці сонечко освітлює дерева, і вони блищать, як діаманти, — це означає, що Мороз добре попрацював і зробив усе, як треба!

Колись дуже давно у Києві княжив мудрий правитель – князь Володимир. Та біля самого Києва оселився страшний змій, який вимагав щороку данину — молодого парубка або дівчину. Ніхто не міг відмовитися: давали всі. І от настала черга йти до змія князевій доньці. Що мав робити князь? Закони були однакові для всіх.Послав він свою красуню-доньку у данину. А вона була така вродлива, що й не переказати. Змій, побачивши її, одразу полюбив. Одного разу дівчина, вдаючи покірність, обережно запитала змія:— Змію, скажи… чи є на всьому білому світі такий чоловік, що міг би тебе подолати? — Є, — відповів він, — у Києві над самим Дніпром. Коли топить хату, дим аж до небес здіймається. А коли виходить до Дніпра мочити кожі (шкури тварин) (бо він Кожум’яка), не одну несе — одразу дванадцять! А коли вони водою наллються, я вчеплюсь у них — чи витягне? А він бере та й витягує, та ще й мене мало не висмикує на берег. От тільки його одного я й боюся.Князівна слухала уважно, кожне слово в пам’яті тримала. Вона стала думати, як би батькові звістку передати, бо під охороною змія нікого біля неї не було — тільки голуб, якого вона колись удома вигодовувала. Довго думала, а тоді написала листа.«Дорогий батьку, — писала вона. — У вас у Києві є чоловік, якого звали Кирило, прізвище Кожум’яка. Попросіть його, через старих та мудрих людей, щоб він побився зі змієм і визволив мене з неволі. Умилостивить його і словом, і дарунками, щоб не образився за щось випадкове та не відмовив!»Прив’язала вона листа голубові під крильце і випустила. Голуб піднявся високо і полетів просто до княжого двору. Молодші князі бігали на подвір’ї — вони першими й побачили пташину.— Таточку, поглянь! — кричать. — Голубок від сестрички прилетів!Князь зрадів, а потім похмурнів:— Боюсь, той нечистий уже згубив мою дитину…Та, взявши голуба, він побачив записку. Прочитав — і негайно покликав старшину:— Чи є в нас чоловік на ім’я Кирило Кожум’яка?— Є, — кажуть, — живе над самим Дніпром.— Як же з ним говорити, щоб не образити і на поміч схилити?Порадились і послали до нього найстарших. Прийшли ті до хати, заглянули — й злякались: сидить Кожум’яка спиною до дверей, мнеться у його руках дванадцять товстих кож, а біла борода аж ходором ходить. Тоді один тихенько: «Кахи!»Кожум’яка здригнувся — і всі дванадцять кож трісь-трісь! потріскали. Він обернувся, а старці йому в пояс кланяються:— Прислав нас до тебе князь із проханням…А Кирило й слухати не хоче — розсердився на них за зіпсовані кожі. Старці просили та благали, навіть навколішки стали, але дарма. Повернулися похилені й засмучені.Князь журився, журилась і старшина. Вирішили послати молодших — але й вони нічого не добились. Так видко образився Кирило на порвані кожі, що навіть словом не обізвався.Довго думав князь і послав до нього маленьких дітей. Ті стали перед Кирилом, просили, плакали. І серце Кожум’яки не витримало — й сам із ними розплакався.— Гаразд, — каже, — заради вас піду й битимусь зі змієм.Кирило прийшов до князя:— Дайте мені дванадцять возів конопель та дванадцять бочок смоли. Обмотався він коноплями, обсмолився смолою, узяв важезну булаву — більше десяти пудів — і вирушив до змія.Змій зустрічає:— Що, Кириле, прийшов битися чи миритися?— Та яке з тобою миритися! Битися будемо, нечистий ти іроду!І почався бій — земля гуде, гори стогнуть. Змій розженеться, ухопить зубами — шмат смоли відірве. Розженеться ще — кігтями коноплі видере. А Кирило булавою як ударить — так змія в землю вганяє. Змієві гаряче, він горить, біжить до Дніпра охолодитися, а Кирило знов обмотується коноплями та обсмолюється.Вискочить змій із води — і знову на Кирила. А той не відступає: булавою раз, другий — і аж іскри летять. Так розпалив Кожум’яка змія, наче коваль у горні розпікає залізо до червоного. Змій аж захлинається, земля під ним гуде. А навколо на пагорбах стоїть народ. Люди тремтять, за голови хапаються — чекають, чим скінчиться. І раптом змій — гуп! Так упав, що земля затряслася. Люди в долоні плеснули:— От так Кирило! От так Кожум’яка!Переміг Кирило змія, визволив князівну й повернув її батькові. Князь не знав, як дякувати героєві. А місце, де жив Кирило, з того часу стали називати Кожум’яками.

ЗмістНЕСПОДІВАНКАЧАКЛУН ЗЛАНДІЙМАЙСТЕР ТІК І МАЙСТЕР ТАКУ ПОГОНЮ!ТАКИ ЗАПІЗНИВСЯ!БРОВКО БАРБОСОВИЧ ПОЧИНАЄ РОЗСЛІДУВАННЯПІДСТУПНИЙ ЗАДУМ ЗЛАНДІЯВИКРАДЕННЯБАБА СВИСТУХАПЕРЕВЕРТНІВІДЬМА ВСЕ ВІДАЄКАЗКОВА ПОЛІЦІЯНЕСПОДІВАНКАБіжить зимовим лісом Дід Мороз. За спиною – здоровенницький мішок з новорічними подарунками для дітей. Біжить, весело наспівує на бігу: Щоб по-справжньому радіти Подарункам стали діти, – До кожного щасливу мить Таємно мушу долучить. І я нікому не скажу, Що зараз я туди біжу, Де щасливі хвилини кують, Де щасливі хвилини дають… Аж тут із-за куща несподівано вистромилася довга палиця, схожа на держак від мітли. Дід Мороз перечепився через неї і бебехнувся на землю, боляче вдарившись коліном об пеньок. Мішок покотився, розв’язався, подарунки посипались у сніг. Ох! Що ж це таке? Так болить коліно!.. Тепер клопіт матиму, бо тепер кульгатиму! А мені ж треба поспішати… І подарунки розсипалися, збирати треба… Ох, запізнююсь я, запізнююсь!..А з-за куща почувся тихий сміх, потім свист. Враз знялася завірюха, і той, хто свистів і сміявся, умить зник…ЧАКЛУН ЗЛАНДІЙЛихий чаклун Зландій сидів у своєму розкішному палаці і гірко зітхав:– Ох! Ну що за життя?! От я – всемогутній чаклун, усіх перемагаю, усе маю, що тільки забажаю… А щастя нема!.. Сумно, нудно і марудно. Наближається ж Новий рік. І відомо: як ти рік зустрінеш, таким він для тебе і буде.А в мене настрій – хоч плач! – Із зеленого ока чаклуна викотилася зелена каламутна сльоза.І тут несподівано до палацу забіг захеканий прислужник чаклуна Посіпака. – Ваша Злість! Знайшов! Нарешті знайшов! – ледве дихаючи, вигукнув він.– Та невже! – стрепенувся Зландій. – І де ж вони? Де? Та не тягни – кажи швидше!– Заховалися так, що ледве відшукав… У горах, серед лісу… Але викрасти їх звідти абсолютно неможливо. Там, у себе, вони користуються казковою недоторканістю. От якби вони самі прийшли до нас – тоді інша справа. Тут їхня недоторканість не діє.– То треба зробити, щоб вони прийшли, – спокійно сказав Зландій.– Як? Надіслати їм запрошення: будь ласка, приходьте? Чи ж вони пришелепкуваті, щоб прийти?– Звичайно, на запрошення не прийдуть. А треба у них викрасти щось таке, без чого вони обійтися не можуть. Тоді змушені будуть прийти.Посіпака на мить роззявив рота, а тоді радісно заплескав у долоні:– Ваша Злість – геній! Є! Є така річ!.. Але треба поспішати! Новий же рік от-от настане! Побігли!Чаклун люто тупнув ногою:– Що сказав ти, вражий сину? Я не бігаю, а лину!Посіпака аж присів від страху:– Ой! Тоді полинули!– Лину тільки я! – ще лютіше вигукнув Зландій. – Ти ж за мною побіжиш!І вони вирушили в дорогу.МАЙСТЕР ТІК І МАЙСТЕР ТАКНа Горі Вічності, край берега Ріки Часу, серед густого гірського лісу, у Чарівному Замку Годин двоє братів-близнюків, Майстер Тік і Майстер Так, по черзі били золотими молотками по золотому ковадлу і приспівували: Тік-так! Тік-так! Тік-Так! – і є хвилинка, І в чарівний у мішок З ковадла – скік! З ковадла – скок! Ми накуєм на цілий рік Для всіх для вас Щасливий час. – Щось Дід Мороз затримується… – зітхнув Майстер Тік.– Ага! – похитав головою Майстер Так. – А він же у кожний подарунок щастинку-золотинку додати мусить.І тут раптом знадвору почувся крик:– Рятуйте! Дід Мороз у Річці Часу тоне!– Чуєш, брате?! – вигукнув Майстер Тік.– Біжімо рятувати! – вигукнув Майстер Так.І вони кинулися до дверей.У ПОГОНЮ!Тільки брати-ковалі вибігли, як до Замку Годин заскочив чаклунський прислужник Посіпака. Схопив золоте ковадло, чарівний мішок “Скік-скок” і вибіг.Чаклун Зландій, який, як ви вже здогадалися, кричав зміненим голосом, одразу напустив чарівного туману, і брати-ковалі не помітили Посіпаки.Пересвідчившись, що Діда Мороза у Річці Часу нема, Ковалі Щастя повернулися до Замку. Й одразу помітили, що сталося.– Ой-йой! – скрикнув Майстер Тік. – Без ковадла ми безсилі – ми не зможемо кувати!– Треба злодіїв спіймати і ковадло повернути! – вигукнув Майстер Так. – Але куди вони побігли?– Дивись, оно щастинки-золотинки, що висипались із чарівного мішка! Вони вкажуть нам шлях! – вигукнув Майстер Тік.І, не думаючи про небезпеку, брати кинулись у погоню.ТАКИ ЗАПІЗНИВСЯ!Не минуло й кількох хвилин, як до Замку Годин пришкутильгав Дід Мороз.– Бути не може! – розпачливо вигукнув він. – Ковалів нема, ковадло зникло, чарівний мішок із щастинками-золотинками теж!.. Запізнився. Де їх шукати? Без сумніву, стався якийсь злочин. Викрадення!Золотинок на підлозі не було – після того, як Ковалі Щастя пройшли повз них, золотинки зникли. Отже, Дід Мороз скористатися цим дороговказом не міг.– Одна надія – на Бровка Барбосовича! – І Дід Мороз пошкутильгав до Казкового Детективного Бюро.БРОВКО БАРБОСОВИЧ ПОЧИНАЄ РОЗСЛІДУВАННЯБіля собачої будки з вивіскою “Казкове детективне бюро” сидів старий пес Бровко Барбосович. Тут його і знайшов Дід Мороз.– Здрастуйте, дорогий детективе! – ще здаля вигукнув Дід Мороз. – Поможіть! У Чарівному Замку Годин – біда! І Ковалі Щастя, і золоте ковадло, і чарівний мішок із щастинками-золотинками – все зникло! Моя версія – викрадення!.– Та-ак! – почухав себе за вухом Бровко Барбосович. – Почнемо розслідування, а тоді будемо говорити про версії. Спершу треба обстежити місце злочину, понюхати, взяти слід, а тоді…– Але ж треба поспішати, Новий рік на носі! – вигукнув Дід Мороз. – Діти можуть лишитися без подарунків!– Не панікуйте, пане Морозе! Фестіна ленте – поспішай поволі, – казали древні. Тим більше ви, бачу, кульгаєте…У Замку Годин Бровко Барбосович усе ретельно обнюхав і сказав:– Слід я взяв, починаю переслідування. Вам ходити важко, тому ви лишайтеся тут і чекайте.Дід Мороз зітхнув (йому теж хотілося взяти участь у переслідуванні), але змушений був погодитися.ПІДСТУПНИЙ ЗАДУМ ЗЛАНДІЯА тим часом чаклун Зландій і його прислужник Посіпака у палаці радіють – щастинки-золотинки подіяли на них. Зландій танцює і співає: Ой, як гарно! Ой, як мені весело! Так ніколи ще, ніколи, Ще ніколи не було! – А тепер, – наказав Зландій Посіпаці, – приготуйся зустрічати Ковалів Щастя! Он вони вже біжать! Недаремно я їм щастинки-золотинки по дорозі розкидав, щоб дорогу до нас знайшли.– А вони нас молотками не поб’ють? – лякливо спитав Посіпака. – Все-таки ковалі – хлопці дужі.– Не бійся! – заспокоїв його Зландій. – Я ж – чаклун!І тут до палацу вбігли Майстер Тік і Майстер Так. – Сердечно вітаю вас, дорогі брати-ковалі! – Зландій, привітно усміхаючись, рушив їм назустріч. – Я давно чекаю на вас! Усе вийшло так, як було задумано.Ковалі Щастя здивовано перезирнулися.– Нічого не розумію! – мовив Майстер Тік.– Що й ким було задумано? – спитав Майстер Так.– Ображаєте! – закопилив губу чаклун. – Я все задумав – виманив вас із Замку Годин, бо там ось-ось мав з’явитися злий чаклун Зландій, який хоче знищити вас. Йому не подобається, що ви куєте людям щасливий час. Він хоче, щоб люди були нещасними. А я хочу врятувати вас. Тому й організував викрадення золотого ковадла і чарівного мішка. Ще й золотинки розсипав по дорозі, щоб ви могли відшукати мене.– Правильно! Правильно! Правильно! – закивав головою Посіпака.– Але ж до нас от-от мав прийти Дід Мороз! – вигукнув Майстер Тік.– Ми ж накували йому щастинки-золотинки, щоб він долучив їх до новорічних подарунків! – вигукнув Майстер Так.– Ха-ха! – засміявся чаклун. – До вас мав прийти не Дід Морооз, а Зландій, який обернувся на Діда Мороза. І якби не я…– Правильно! Правильно! Правильно! – знову закивав головою Посіпака.– А хто ж ви такий? – спитав Майстер Тік.– От-от! – підхопив Майстер Так.– Я – чарівник Добряндій. І зичу всім добра. Тепер ми будемо діяти разом – ви куватимете щастинки-золотинки, а я розподілятиму їх кому слід. Наведу порядок! Бо геть усі хочуть щастя. А це казна-що! Щастя мусять мати лише ті, хто заслужив його своєю покірною, слухняною поведінкою!– Правильно! Правильно! Правильно, Ваша Злість!.. Ой! – Посіпака затулив собі рота, але було вже пізно – слово не горобець, вилетіло, не впіймаєш.Зландій замахнувся на Посіпаку – той присів.– Ви не Добряндій! Ви – Зландій! – вигукнув Майстер Тік.– Так-так! – вигукнув Майстер Так. – Ви – злий чаклун!– Ну й що?! – сказав Зландій. – Все одно ви тепер будете працювати на мене. Бо я вас звідси не випущу!– Правильно! Правильно! Правильно! – закивав головою Посіпака.– Ну добре! – Майстер Тік підморгнув братові. – Давай кувати!– Давай! – і собі підморгнув Майстер Так.Вони підійшли до ковадла і почали бити молотками, приспівуючи:Тік-так! Тік-так! Тік-так! Таки Куємо зараз навпаки – Хай зникнуть всі хвилинки, Щастинки-золотинки!..Посіпака кинувся до чарівного мішка – мішок був порожній.– Що ви наробили? – люто закричав Зландій.– Ми не куємо щастя злим і підступним! – спокійно сказав Майстер Тік.– Такого ще не бувало! – додав Майстер Так.– Не бувало – так буде! – вигукнув чаклун. – Я вас примушу!Зландій тричі ляснув у долоні, і враз Ковалі Щастя опинилися у клітці.– Правильно! Правильно! Правильно! Тепер не втечете! Хе-хе-хе! – захихотів Посіпака.І тут…ВИКРАДЕННЯІ тут раптом пролунав пронизливий свист, від якого і Зландій, і Посіпака попадали на підлогу. До палацу хтось залетів, схопив клітку з Ковалями Щастя і зник.Коли Зландій підняв голову, нікого вже не було.– Що це таке?! – вигукнув чаклун. – Хто насмілився обікрасти мене, всемогутнього Зландія?! Де ти був, Посіпако?! Чому не пильнував?!– Ваша Злість! Та я ж упав від того свисту, як і ви! Нічогісінько не бачив!– Негайно в погоню!– За ким? Ми ж нікого не бачили.– Зате чули. Будемо шукати по свисту.– По свисту? Як?.. – Посіпака почухався. – Та й свистіла якась нечиста сила…– А я хто?! Чаклун із чаклунів! Хоч на край світу піду, а ковалів знайду! Вперед!.. – І Зландій вилетів з палацу, а Посіпака назирці за ним.Ледве вони зникли, як до палацу забіг Бровко Барбосович.– Та-ак! – сказав він, оглянувши палац. – Нікого нема… Сліди Ковалів Щастя тут обриваються. Отже, звідси Ковалі пішли не своїми ногами. Та оскільки крил у них нема, то хтось летючий їх звідси забрав. На землі я бачу відбитки ніг лише однієї особи – візьмемо цей слід.І, принюхуючись до слідів Посіпаки, Бровко Барбосович продовжив переслідування.БАБА СВИСТУХАУ своєму чудернацькому обійсті біля клітки з Ковалями Щастя стояла бабуся із довгим гачкуватим носом і розпатланим волоссям. У руках вона тримала мітлу, на якій щойно прилетіла разом із кліткою.– Я врятувала вас від того противного Зландія! – лагідним голосом сказала бабуся. – Тепер треба витягти вас із клітки. От зараз я свисну – і будете вільні. Не кажу я заклинання, щоб здійснилося бажання. Замість цього в мене свист – отакий я маю хист! І бабуся пронизливо свиснула.І раптом мітла проти бабусиної волі розмахнулася і вдарила її по голові.– Ой! Що таке?! – скрикнула бабуся. – Моя мітла такою зроду не була! Мітлу відкину геть, бо вона, певне, зачаклована!Бабуся відкинула подалі мітлу і, схопившись руками за ґрати, знову свиснула. І враз бабусина голова потрапила між ґрат і защемилася.– Ой-йой! – відчайдушно скрикнула вона. – І клітка зачаклована. Рятуйте!Брати-ковалі перезирнулися.– Що? Спробуємо порятувати? – спитав Майстер Тік.– Давай! – погодився Майстер Так. – Тільки правду скажіть, хто ви?– Та відьма я! – застогнала бабуся. – Баба Свистуха! Але я добра відьма. Бачите, врятувала вас. А тепер ви мене врятуйте. Якщо можете…Брати вдарили молотками по ковадлу і заспівали: Тік-так! Тік-так! Тік-так! Тік-так! Рятуємо! Хай буде так! І Баба Свистуха вивільнила голову з ґрат і радісно засміялася:– Ой, як гарно! Як же ви це зробили?– Ми просто накували вам щасливу хвилинку, – мовив Майстер Тік.– А хіба може бути щасливим той, у кого голова затиснута між грат? От ви й звільнилися, – мовив Майстер Так.– Чого ж ви самі не звільнитеся із клітки? – здивовано спитала Баба Свистуха.– Для себе ми нічого зробити не можемо, – зітхнув Майстер Тік.– Ми куємо щастя тільки для інших – така наша казкова властивість, – сказав Майстер Так.– Накуйте мені ще хоч одну хвилиночку щастя! – попросила Баба Свистуха.– Не можемо, – розвів руками Майстер Тік.– Щастя у неволі не кується, – додав Майстер Так.– Але ж ви щойно кували, – мовила Баба Свистуха.– Бо вас рятували, – пояснив Майстер Тік. – А тепер ви задоволені?– Ой! – махнула рукою Баба Свистуха. – Яке там задоволення!.. Я так страждаю! Всі на мене: “Відьма! Відьма!” Хіба ж я винна, що народилася відьмою? А душа в мене добра… Думаєте, відьмі щастя не хочеться? – Баба Свистуха схлипнула.Брати знову перезирнулися.– Може, вона й справді нещасна? – зітхнув Майстер Тік.І брати знову взялися за молотки й заспівали: Тік-так! Тік-так! Хай буде так: Куємо ще хвилинку, Щастинку-золотинку! Баба Свистуха одразу радісно стрепенулася й заспівала:Стало весело так!Стало радісно так!..ПЕРЕВЕРТНІЧаклун Зландій і його прислужник Посіпака блукали по лісах, прислухаючись до кожного свисту. Чаклуну весь час доводилося чекати прислужника.– Ну що ти повзеш як черепаха?! – роздратовано казав Зландій.– Еге! Хе-хе! – задихаючись, відказував Посіпака. – Вам добре, ви чаклун, ви собі линете, линете над землею… А я по тій землі ногами біжу… Та й нащо ви мене чекаєте? Нащо я вам здався?– Бо разом треба! Разом! – гримнув Зландій.– То ви самі боїтеся?– Перестань! Бо я тобі! Бо я тебе… – несамовито закричав Зландій. – Одна справа переляк, інша – тактика. Ти підеш перший, а я за тобою.– Ага! Щоб мене вбили, а ви втечете…– Ну досить, досить! Розбалакався! – гримнув Зландій. – Треба негайно перевтілюватися, щоб нас не впізнали.– А в кого будемо перевтілюватися?– Я – у Діда Мороза, ти – у Снігуроньку. Ковалі саме чекали на Діда Мороза. Раз, два, три, чотири, п’ять! Починаю чаклувать!.. Зайди за кущ і повернись – Снігуронькою обернись! Посіпака зайшов за кущ і вийшов звідти вже у подобі Снігуроньки. А чаклун вів далі: Зайду за кущ і повернусь – Дідом Морозом обернусь! Зландій зайшов за кущ і повернувся звідти Дідом Морозом.Здаля почувся свист. На нього й попрямували Зландій з Посіпакою.А з-за товстелезного дуба за ними стежив казковий детектив Бровко Барбосович.– Та-ак! – почухав він себе лапою за вухом. – Заарештовувати їх ще рано. Хай приведуть мене до Ковалів Щастя. А там буду ловити їх на гарячому! Слідство триває!І Бровко Барбосович продовжив переслідування.А тим часом Баба Свистуха пританцьовувала перед кліткою з Ковалями Щастя і весело співала: Я щасливою такою Ще ніколи не була! Тралатрала-тралалала, Тралалала-тралала!.. Затим вона пронизливо свиснула, і в клітці перед братами з’явився стіл із смачними наїдками та напоями.– Їжте, пийте і гуляйте. Тільки куйте мені оті щастинки-золотинки. І я для вас нічого не пошкодую! Житимете в мене, як у раю! Все матимете! – говорила Баба Свистуха.– Нічого нам не треба! Звільніть нас! – відповіли брати.– От уперті! Звільнити я вас не можу! Та й нащо вам свобода, як ви все матимете?– У неволі кувати не будемо! – категорично сказали брати. – Щастя у неволі не кується!– Ото непоступливі! – вигукнула Баба Свистуха. – Як ви так, то і я…Баба свиснула, і стіл із наїдками та напоями зник.– Нікуди не дінетеся! – мовила Баба Свистуха. – Голод і спрага примусять вас підкоритися. Нічого не дам, поки не почнете кувати.– А казала, що добра! – похитав головою Майстер Тік.– І ми повірили! У добру відьму повірили! – зітхнув Майстер Так.– За добро слід платити. Заробити треба добро, – сказала Баба Свистуха. – Поголодуйте, поголодуйте – тоді побачимо.І тут раптом…ВІДЬМА ВСЕ ВІДАЄІ тут раптом з’явилися Дід Мороз і Снігуронька. Не справжні, звичайно, а перевертні – чаклун Зландій та його прислужник Посіпака.Баба Свистуха здригнулася, втягнула носом повітря і підозріливо спитала:– Ви хто такі і що вам треба?– Та ви що? Не бачите? – вигукнув Майстер Тік.– Це ж Дід Мороз і Снігуронька! – вигукнув Майстер Так.Баба Свистуха знову втягла носом повітря і махнула на братів-ковалів рукою:– Це ви нічого не бачите! А я все бачу, все відаю, бо я – відьма. Це – перевертні! Баба Свистуха свиснула і тицьнула пальцем на Діда Мороза – Зландія:– Ану, перевертню, перевернись – ногами догори, а головою вниз!Але Зландій, з якого одразу злетіла машкара Діда Мороза, вигукнув, тицьнувши пальцем на Посіпаку:– Переводжу заклинання – виконай її бажання!Посіпака, з якого теж одразу злетіла машкара Снігуроньки, перевернувся догори дригом.А Зландій швидко промовив: Надійшла черга моя – Чаклувати буду я! Баба-баба-бабарига, Закрутися ти, мов дзиґа! І Баба Свистуха закрутилася дзиґою на одній нозі. Але, крутячись, вона свиснула й вигукнула: Ах ти, Зландій! Ах, нахаба! Покрутись і ти, як Баба! І Зландій теж закрутився дзиґою. Баба Свистуха, крутячись, вигукнула: Ковалів я не віддам! Зландій у відповідь вигукнув: Клітку заберу я сам! На що Баба Свистуха закричала: Клітку ти забрать не зможеш, Бо мене не переможеш! Та Зландій, люто засичавши, скрикнув: Як тебе не переможу, Ковалів убити можу – І не будуть, далебі, (правду кажучи) Ні мені і ні тобі! Зландій вже приготувався вигукнути вбивче заклинання, аж тут з’явився Бровко Барбосович.КАЗКОВА ПОЛІЦІЯ– Руки вгору! Казкова поліція! Ви заарештовані! – вигукнув Бровко Барбосович.І Зландій та Баба Свистуха вмить перестали крутитися, гепнулись на землю і сіли з піднятими догори руками. Посіпака перекинувся з голови на ноги, сів і теж підняв руки.Бровко Барбосович по черзі начепив їм наручними. Тоді відчинив чарівним ключем клітку, випустив звідти Ковалів Щастя і натомість посадив у клітку бабу Свистуху, Зландія і Посіпаку. І знову замкнув клітку чарівним ключем. Баба Свистуха, Зландій і Посіпака навіть не думали опиратися. Бо і у Казковому світі діють свої закони і свій правопорядок. Якщо казкова поліція когось заарештовує, то яким би ти не був наймогутнішим чаклуном або найхитрішою відьмою, вмить втрачаєш свою чарівну силу і мусиш підкоритися. І Бровко Барбосович урочисто сказав: Тепер ця вража сила Покарана й безсила. Тепер уже вона Нікому не страшна! Ковалі Щастя повернулися до Чарівного Замку Годин. Вони вистукують своїми золотими молотками по золотому ковадлу і співають: Тік-так! Тік-так! Тік-так! Тік-так! Тік-так! – І є хвилинка, Щастинка-золотинка! Ми – Щастя Ковалі! Єдині на землі Куєм щасливий час Для всіх, для всіх Для вас! Дід Мороз розклав у новорічні подарунки щасливі щастинки-золотинки і пішов вітати всіх дітей із Новим роком.Ти теж, друже, у своєму новорічному подарунку серед цукеркових обгорток бачив маленьку щастинку-золотинку. Вона одсвітилася від обгортки і зникла. Це дарунок від Ковалів Щастя. До наступного року вони знову накують багато щасливих хвилинок.

Дуже молоде Мишеня, яке ще ніколи не бачило світу, ледь не потрапило в біду під час свого першого ж виходу назовні. І ось яку історію воно розповіло своїй мамі про свої пригоди.«Я мирно прогулювався, і щойно завернув за ріг у сусідній двір, як побачив двох дивних створінь. Одне з них мало дуже привітний і добрий вигляд, а друге було найстрашнішим чудовиськом, яке тільки можна уявити. Тобі варто було його бачити.«На вершині його голови та попереду шиї висіли шматки сирого червоного м’яса. Він неспокійно ходив туди-сюди, розриваючи землю своїми кігтями та люто б’ючи крилами себе по боках. Щойно він мене побачив, як розкрив свого гострого рота, наче хотів мене проковтнути, а тоді видобув пронизливий крик, від якого я ледве не зомлів від страху».Чи здогадуєтесь ви, кого ж намагалося описати маленьке Мишеня? Це був ніхто інший, як Сільський Півень — перший, якого Мишеня коли-небудь бачило.«Якби не те жахливе чудовисько, — продовжувало Мишеня, — я б познайомився з тим гарним створінням, що виглядало таким добрим і лагідним. Воно мало густе оксамитове хутро, покірний вираз мордочки та дуже скромний вигляд, хоча очі у нього були яскраві й блискучі. Глянувши на мене, він помахав своїм гарним довгим хвостом і усміхнувся. «Я певен, що він якраз збирався заговорити до мене, коли те чудовисько, про яке я тобі розповідав, знову видало страшенний крик — і я втік, рятуючись».«Сину мій, — сказала Мишача Мама, — те лагідне створіння, яке ти бачив, було ніхто інший, як Кіт. Під своїм привітним виглядом він приховує злобу до кожного з нас. Другий же був просто птахом, який не заподіяв би тобі та найменшої шкоди. А от Кіт — він нас їсть. Тож дякуй, дитино, що залишився живий. І запам’ятай на все життя: ніколи не суди про когось за зовнішністю».Не покладайся лише на зовнішній вигляд.