Арабські народні казки

“Після шостої подорожі я дав собі слово більше ніколи не вирушати в мандри. І справді, цього разу я дотримався обіцянки. Після таких пригод у будь-кого відпаде охота до подорожей, та й роки вже не ті. Молодість позаду, і тепер мені здавалося, що спокійне життя — це справжній дар, відпочинок після всіх негараздів. Але доля вирішила інакше.Одного разу, коли я розважався з друзями, до кімнати зайшов слуга і повідомив, що мене хоче бачити посланець каліфа. Я негайно підвівся та пішов йому назустріч. За кілька хвилин я вже стояв перед самим володарем.— Сіндбаде, — звернувся до мене каліф. — Мені потрібна твоя допомога. Ти маєш передати шейху Серендибу мої подарунки та відповідь на його листа. Це справа честі й ввічливості.Його слова приголомшили мене, і я довго не міг нічого відповісти. Нарешті, зібравшись із думками, я мовив:— О могутній володарю! Я твій вірний слуга, але благаю тебе зважити на те, що я вже не молодий. Лиха й випробувань було надто багато, і я боюся, що не витримаю ще однієї подорожі. До того ж я поклявся більше не залишати Багдад.Я розповів йому про всі випробування, які випали на мою долю. Каліф уважно вислухав мене, а потім мовив:— Так, ти натерпівся чимало лиха. Але саме тому ти найкраще впораєшся із цим завданням. Дорога до острова Серендиб тобі вже знайома, а відмова може образити шейха. Хіба є хтось, хто зможе виконати це доручення краще за тебе?Мені не залишалося нічого іншого, як скоритися волі каліфа. Він зрадів моїй згоді та наказав видати мені на дорогу тисячу цехінів.Через кілька днів я вже прямував до Бальсори, де на мене чекав корабель.Лист каліфа мав такий зміст: “Во ім’я небесного Господа, що відкрив нам правдиві шляхи, могутньому й щасливому султанові острова Серендиб від Абдаллаха Гарун аль-Рашида, посадженого Богом на престол, нащадка блаженної пам’яті його прадідів — уклін і привітання! З великою радістю я прочитав твого листа й посилаю відповідь, продиктовану мені щирістю серця та мудрістю моїх порадників. Сподіваюся, що, кинувши на неї свій ясний погляд, ти повіриш у мою дружбу та братерство. Бувай здоров!” До листа додавалися розкішні дарунки: парчева ковдра, що коштувала не менше тисячі цехінів, п’ятдесят убрань із дорогоцінної тканини, сто шат із найтоншого єгипетського полотна, чудова агатова ваза та старовинний стіл, за яким, як казали, сидів сам цар Соломон.Прибувши на острів Серендиб, я негайно вирушив до шейха.Ще здалеку він упізнав мене й вигукнув:— О, Сіндбаде! Ласкаво прошу до моєї оселі! Знаєш, я не раз згадував тебе й радий знову бачити.Він із великою шаною прийняв листа та подарунки, і ми довго розмовляли про все, що сталося з часу нашої останньої зустрічі.Кілька днів потому я повідомив шейха, що збираюся повернутися додому. Йому було нелегко розлучатися зі мною, та зрештою він погодився й щедро нагородив мене грошима та дорогоцінностями.Я сів на корабель, сподіваючись, що повернуся додому так само благополучно, як і прибув сюди. Але доля мала інші плани.На третій день нашої подорожі на нас напали морські розбійники. Вони вбили частину команди, інших узяли в полон, а мене, як і багатьох інших, продали в неволю на далекі острови.Мені судилося потрапити до заможного купця, який виявив до мене милосердя. Він нагодував мене, одяг у чистий одяг, а через кілька днів покликав до себе й запитав:— Що ти вмієш робити?— Колись я був торговцем, — відповів я, — але розбійники відібрали в мене все, а самого продали в рабство.— А чи вмієш ти, бодай, стріляти з лука? — запитав він далі.— Пане, — відповів я, — у молоді роки це було моєю улюбленою розвагою, і, сподіваюся, я досі не втратив цієї навички.Господар дав мені лука та стріли, наказав сісти позаду нього на слона, і ми вирушили далеко за місто, у глибокий ліс. Діставшись до потрібного місця, він зупинився, вказав на високе дерево й промовив:— Лізь на саму верхівку й чатуй на слонів. У цих лісах їх безліч, тож незабаром ти неодмінно їх побачиш. Як тільки вполюєш одного, одразу повідом мені.Залишивши мені харчі, він повернувся додому, а я залишився на дереві, вслухаючись у тишу й очікуючи здобич. Цілу ніч минуло марно, але на світанку я нарешті помітив велику череду слонів. Я натягнув тятиву, пустив стрілу, й один слон з глухим гуркотом упав на землю. Решта, злякавшись, кинулися навтіки.Зіскочивши з дерева, я поспішив до господаря з радісною звісткою.Він похвалив мене, нагодував і знову вирушив зі мною до лісу. Там ми викопали глибоку яму й поховали в ній вбитого слона, щоб пізніше, коли тіло розкладеться, дістати його цінні бивні.Так я полював майже два місяці, постійно змінюючи місця.Одного ранку я побачив стільки слонів, як ніколи досі. Але цього разу вони не рушили повз мене, а, навпаки, зі страшним ревом кинулися в мій бік.Простягаючи свої довгі хоботи, вони ніби намагалися зняти мене з дерева. Їхні погляди були настільки грізні, що мене охопив жах, і я від страху випустив зброю з рук.

Одного разу скляр звернувся до божевільного:— Слухай, усі такі, як ти, постійно б’ють вікна. А ти сидиш без діла. Іди, теж побий шибки — мені ж вигідно! Більше розбитих вікон — більше в мене роботи!Божевільний лише зрадів. Побіг просто до… будинку самого скляра. Весело насвистуючи, почав кидати каміння у вікна. І не зупинявся, поки не розбив усе скло до останньої шибки.Скляр повертається додому — і що він бачить? Усі вікна вдрузки! Він розгнівався, кинувся до божевільного:— Ти що наробив?! — закричав. — Я ж не це мав на увазі! — Але ти ж сам сказав мені бити вікна! — здивовано відповів божевільний.— Я мав на увазі чужі вікна! Чужі! Щоб мене потім найняли ремонтувати!Божевільний задумливо почухав потилицю:— Та якби я побив вікна не тут, інші господарі могли б покликати когось іншого. А тут я точно знаю — ти сам усе полагодиш! Мораль цієї казки полягає в тому, що інколи ми можемо неправильно тлумачити чужі наміри й, слідуючи вказівкам, можемо потрапити у ситуацію, яка шкодить нам самим. Крім того, вона підкреслює, що іноді прагнення до вигоди може призвести до небажаних наслідків, якщо ми не враховуємо всі деталі ситуації.

Одного вечора, зголоднівши, лисиця залишила свою нору й рушила в ліс на пошуки їжі. Вона довго блукала між деревами, обшукувала кущі й прислухалася до кожного шереху, але марно — жодної поживи не трапилося.Згадалося їй, що ще з учорашнього дня й крихти не мала в роті. І серце її сповнилося образою та гнівом — на лева. Адже саме через нього вона втратила смачну вечерю. Напередодні лисиця потай пробралася до села, поцупила качку й уже збиралася тікати, як зненацька почула грізне ревіння лева. Злякавшись, кинула здобич і дала драпака.— Якби не той ревун, я б зараз не мучилась від голоду, — сердито бурмотіла лисиця.Вона йшла далі, сердита й зосереджена, не помічаючи нічого довкола, аж раптом — просто перед нею з’явився лев. Лисиця здригнулася, та швидко взяла себе в руки та з удаваним переляком вигукнула:— Леве, тікай! Біда насувається — ось-ось почнеться страшна буря!— Я важкий і сильний, — заричав лев. — Мене буря не злякає.— Але вітер буде такий шалений, що повалить навіть найміцніше дерево! Що ж ти робитимеш?— Я просто ляжу на землю, — спокійно відповів той.— І це не врятує тебе, буря все одно підхопить! Може, ти хапатимешся за стовбур?— Так, триматимусь за дерево.— Даремно! Вітер не вщухне кілька днів — ти не зможеш так довго протриматися.Почувши таке, лев занепокоївся й закричав:— То порадь мені, що робити?! Лисиця хитро всміхнулася:— Дозволь, я прив’яжу тебе до дерева. Так ти будеш у безпеці, жоден вітер тебе не здолає.— Розумна думка! — погодився лев.Лисиця швиденько прив’язала лева до стовбура. Сіла собі поблизу на камінчик і спостерігає. Лев озирнувся:— А чому ж ти сама не шукаєш схованки від бурі?— Бо ніякої бурі не буде, — байдуже мовила лисиця.Лев розлютився, заревів на весь ліс. На його крик збіглися інші звірі, здивовано розглядали цю картину: лев — прив’язаний, лисиця — спокійна.— Що тут сталося? — запитали.— Це я його зв’язала, — відповіла лисиця, — за те, що вчора лишив мене без вечері. Нехай це буде наука кожному: навіть найсильніший має пам’ятати про справедливість.Після цих слів вона гордо пройшлася перед усіма, а звірі з подивом і повагою проводжали її поглядом.

Кажуть, колись давно на одному з віддалених островів жили собі кішка й миша — не ворогували, а були нерозлучними подругами. Кішка полювала на пташок, мишка ласувала горіхами й солодкими каштанами, і жили вони в мирі та злагоді.Та одного разу мишка занудьгувала.— Мені вже набрид цей острів, — сказала вона. — Може, переберемось на материк?— Але як ми перепливемо море? — здивувалась кішка.— Дуже просто, — озвалася мишка. — Змайструємо човен із дерева.І справді: мишка десь відшукала великий шматок деревини, вигризла в ньому заглибину, щоб удвох із кішкою могли вміститися, і невдовзі човник був готовий. Сіли подруги в човен та й вирушили в подорож. Пливли-пливли — і зголодніли. Їжі не прихопили. Кішка згорнулася в клубочок, намагаючись заснути, а мишка лишилася насторожі. Та голод не давав їй спокою. Щоб хоч трохи вгамувати його, вона почала гризти дно човна. Коли кішка час від часу розплющувала очі, мишка вдавала, ніби спить. Так тривало доти, поки зуби мишки не прогризли дірку. Вода просочилася в човен, і він поволі почав тонути.Зрештою обидві опинилися у воді. Кішка, яка терпіти не могла мокнути, розлютилася.— Я тебе з’їм! — закричала вона, виборсувавшись із хвиль. — Почекай, поки виберемось на берег, — відповіла мишка. — Бо ще потонеш, а тоді вже точно не з’їси.Щойно ступили вони на сушу, кішка знову загарчала:— А тепер, зраднице, я тебе з’їм!— Тільки дай мені обсохнути! Ти ж не зможеш перетравити мокре м’ясо.Кішка замислилася, а мишка в ту ж мить — шусь! — у нірку. Кішка кинулася за нею, та не пролізла.— Вилазь, шахрайко! — кричить.— Ще чого! — відповіла мишка з глибини. — Тепер я тут надовго.Кішка сіла коло нори й почала чекати. А мишка, не гаючи часу, прокопала підземний хід, вислизнула з іншого боку й втекла геть.З того часу кішка й забула, що таке глибокий сон. Щоночі прислухається, чи не шкрябає десь мишка, і чатує біля кожної нори. А мишка з того часу добре знає: якщо побачить кішку — носа з нори не висуне.

Колись жив собі один іранський шах, який був настільки товстим і важким, що його здоров’я від цього серйозно страждало. Стурбований, він скликав до палацу всіх придворних лікарів і звелів: — Зробіть що завгодно, тільки вилікуйте мене!Та дарма вони старались — шах усе товстішав і товстішав.І ось одного дня до нього з’явився новий, дуже розумний лікар. — О великий шах, я зможу тебе вилікувати, — сказав він упевнено. — Але мені потрібно три дні, щоб обрати найкращі ліки.Шах погодився чекати.Через три дні лікар повернувся і сказав: — О могутній! Я дослідив твою долю — тобі залишилося жити лише сорок днів. Якщо не віриш мені — накажи кинути мене до в’язниці. Але знай: помсти не уникнеш, коли побачиш, що мав рацію.Шах спохмурнів і наказав ув’язнити лікаря. З того дня він перестав веселитися, не сідав на коня, уникав розваг і людей. Його серце охопила тривога. Щодень він рахував час і все більше худнув — від страху, смутку й занепокоєння.Минуло сорок днів.Шах, ще живий, але вже куди стрункіший, звелів привести лікаря й суворо запитав: — Ти сказав, що я помру. Чому ж я досі живий?— О шаха, — усміхнувся лікар, — це була хитрість. Іншого способу допомогти тобі я не знайшов. Але ти сам бачиш — ліки подіяли.Шах помовчав… а потім щедро нагородив розумного лікаря — бо саме завдяки його мудрості й хитрості повернув собі здоров’я.