Астрід Ліндґрен

Уявіть собі тихе містечко у Швеції, де всі діти слухаються батьків, а будинки стоять у рядочок, наче цукерки в коробці. Але одного дня в старій віллі «Курка» з’являється Пеппі Довгапанчоха – дівчинка з рудими косичками, що стирчать, наче вуса кота, веснянками на щоках і очима, що блищать від пустощів. Вона сильна, як справжній велетень, і може підняти свого коня, який живе прямо на веранді! А ще в неї є мавпочка Пан Нільсон, що любить красти печиво.«Я сама собі капітан!» – весело кричить Пеппі, перевертаючи сковорідку з млинцями так, що тісто літає по стелі. Її тато, капітан Ефраїм, десь у морях, а мама, за словами Пеппі, «стала янголом і дивиться на мене з хмаринки». Але Пеппі не сумує – у неї є скриня із золотими монетами й уява, що не знає меж. Якось із сусіднього будинку за Пеппі спостерігають двоє дітей – Томмі й Анніка. Вони стоять біля паркану, витріщившись на її коня.«Гей, ти хто така?» – питає Томмі, тримаючи в руках бутерброд.«Я Пеппі Довгапанчоха, найкраща у світі вигадниця пригод! – сміється вона. – А ви хто?»«Я Томмі, а це Анніка, моя сестра, – відповідає хлопчик. – Ти правда живеш із конем?»«Аякже! І з Пан Нільсоном! Ходіть, я покажу, як готувати млинці без тарілок!» – гукає Пеппі, запрошуючи їх до вілли.Усередині хаос: Пеппі ходить по стелі, бо «так цікавіше», а Пан Нільсон гойдається на люстрі.«Ти не ходиш до школи?» – здивовано питає Анніка.«Школа? Фу, там учать нудні цифри! – фиркає Пеппі. – Я краще вчуся знаходити штукенції!»«Шту… що?» – перепитує Томмі.«Штукенції! – пояснює Пеппі, стрибаючи на дивані. – Це коли знаходиш щось класне, наприклад, блискучий камінець чи стару ложку. Хочете шукати зі мною?»Так починаються їхні пригоди. Пеппі веде друзів до лісу, де вони лазять по деревах і шукають «скарби».«Глянь, я знайшов гудзик!» – радісно кричить Томмі.«Це не гудзик, а медаль із королівства Каняка! – запевняє Пеппі. – Там я танцювала з крокодилами!»«Танцювала з крокодилами?» – Анніка хапається за голову. «Це ж неправда!»«Може, й неправда, але звучить круто!» – підморгує Пеппі.Та не всі в місті люблять Пеппі. Однієї ночі двоє злодіїв, Громила й Квіточка, пробираються до вілли, щоб украсти її золото.«Тихо, мала спить, – шепоче Громила. – Хапай скриню, і тікати!»Але Пеппі не спить – вона сидить на стелі й п’є чай із ложки.«О, гості! – радісно вигукує вона. – Хочете пограти в піратів?»«Ти що, не боїшся нас?» – реве Громила, витріщивши очі.«Боятися? Ха! – сміється Пеппі. – Давайте я вас покручу!»Вона хапає злодіїв, крутить їх у повітрі, наче ганчірки, і викидає за двері.«Приходьте ще, навчу вас жонглювати!» – кричить вона їм услід.Іншого дня Пеппі, Томмі й Анніка йдуть на ярмарок. Там цирк, і Пеппі не може всидіти на місці.«Дивіться, силач піднімає штангу!» – захоплено шепоче Анніка.«Пхе, я можу краще!» – заявляє Пеппі й вибігає на арену.«Гей, пане силачу, давай позмагаємося!» – гукає вона.«Ти? Мала? – сміється силач. – Іди грайся в ляльки!»Але Пеппі хапає його штангу, підкидає її в повітря й ловить однією рукою. Глядачі аплодують, а силач тільки рота роззявив.Потім Пеппі бачить трапецію. «Це ж як гойдалки!» – кричить вона й стрибає вгору, перевертаючись у повітрі.«Ця дівчинка – диво!» – шепоче натовп.Якось у місті спалахує пожежа. Двоє малюків кричать із верхнього поверху будинку, а драбина пожежників закоротка.«Що робити?» – панікує Томмі.«Триматися за косички!» – сміється Пеппі. Вона хапає дошку, лізе на сусідній дах і перекидає місток до дітей.«Не бійтеся, я тут!» – гукає вона, забираючи малюків у безпеку.«Ти справжня героїня!» – захоплено каже Анніка.«Та ну, просто день був нудний!» – відмахується Пеппі.Дорослі в місті хочуть відправити Пеппі до дитячого будинку. Приходить сувора тітонька з паперами.«Дитино, тобі потрібен порядок!» – каже вона.«Порядок? – сміється Пеппі. – У мене є порядок: спочатку млинці, потім танці, а потім штукенції!»Вона влаштовує у віллі вечірку: діти їдять цукерки, Пан Нільсон жонглює бананами, а Пеппі співає пісню про піратів. Тітонька так веселиться, що забуває про свої папери.На день народження Пеппі вілла «Курка» гудить від сміху. Усі діти містечка танцюють, їдять торт і отримують від Пеппі золоті монети.«Це на ваші мрії!» – каже вона, обіймаючи Томмі й Анніку.«Пеппі, ти найкраща!» – кричить Томмі.«З тобою кожен день – як свято!» – додає Анніка.«Атож! – сміється Пеппі, і її косички підстрибують. – Життя – це пригода, і я її капітан!»

Жила-була в маленькому шведському містечку незвичайна дівчинка на ім’я Пеппі Довгапанчоха. Уявіть собі: руде волосся, заплетене у дві косички, що стирчать у різні боки, веснянки на обличчі, як маленькі зірочки, і широка усмішка, яка могла розтопити будь-яке серце! Пеппі була не просто дівчинкою — вона була найсильнішою у світі, могла підняти свого коня однією рукою і жила сама у великій старій хатині, яку називала Вілла «Курка». Разом із нею мешкали її вірні друзі: кумедна мавпочка Пан Нільсон, яка завжди сиділа в неї на плечі, і кінь, що мирно пасся на ґанку. Якщо ще не знайомі із Пеппі Довгапанчохою, радимо відкрити Пеппі Довгапанчоха (скорочено), щоб більш детально познайомитися з головними героями. Одного сонячного ранку Пеппі сиділа на кухні, наминаючи величезний бутерброд із сиром і медом, коли до неї завітали її найкращі друзі — Томмі та Анніка. Це були звичайні діти з сусіднього будинку, які обожнювали пригоди Пеппі. Томмі, з акуратно зачесаним волоссям, і Анніка, з бантиками на косах, сяяли від захвату, розповідаючи про школу.— Пеппі, ти уявляєш, у школі ми вчимося читати, писати, рахувати, а ще малюємо й співаємо! — сказала Анніка, її очі блищали, як два маленькі озерця.— А ще там є перерви, коли можна бігати й гратися! — додав Томмі, жваво розмахуючи руками.Пеппі замислилася, жуючи бутерброд. «Школа? Хм, це, мабуть, як велика пригода, тільки з партами й книжками!» — подумала вона. Її очі загорілися, і вона вигукнула:— Тоді я йду з вами! Хочу побачити, що це за школа така, де ви стільки всього робите!Наступного дня Пеппі вдягла свою улюблену сукню, яка була трохи завелика і різнокольорова, наче веселка, взяла Пана Нільсона на плече, а коня залишила вдома, пообіцявши йому принести цукерку. Вона стрибала поруч із Томмі та Аннікою, співаючи вигадану пісеньку: «Школа, школа, це так кльово, там, напевно, купа дива!»Коли вони зайшли до класу, усі діти витріщилися на Пеппі. Вона виглядала як персонаж із казки: руді косички стирчали, як антени, а Пан Нільсон почав стрибати по партах, викликаючи сміх у всіх. Вчителька, пані Ларсон, була милою, але суворою. Вона поправила окуляри та сказала:— Ласкаво просимо, Пеппі. Сідай, будь ласка, і почнімо урок.Першим був урок математики. Вчителька запитала: «Скільки буде сім плюс п’ять?» Усі діти підняли руки, але Пеппі вигукнула, не чекаючи дозволу:— О, я знаю! Сім яблук і п’ять яблук — це дванадцять яблук! Але якщо це не яблука, а, скажімо, пірати, то вийде ціла піратська команда, яка попливе шукати скарби!Діти зареготали, а вчителька здивовано підняла брови. Вона спробувала пояснити, що в математиці потрібні точні відповіді, але Пеппі вже розповідала історію про те, як вона одного разу порахувала сто п’ятдесят хмарок у небі, а потім вони перетворилися на цукрову вату.На уроці малювання стало ще веселіше. Вчителька дала завдання намалювати квіточку. Усі діти старанно малювали на маленьких аркушах, а Пеппі попросила дозволу малювати на дошці. Вона схопила крейду і намалювала величезний малюнок: слона, який тримає в хоботі цілу клумбу квітів, а поруч — корабель, що пливе по морю з цукерок. Малюнок був такий великий, що крейда скінчилася, а дошка ледь витримала! — Пеппі, це дуже гарно, але ми малюємо лише квіточку, — лагідно сказала вчителька.— Але ж квіточка без слона і корабля — це так нудно! — відповіла Пеппі, підморгнувши Пану Нільсону, який саме жував олівець.На перерві Пеппі влаштувала справжнє шоу: вона жонглювала яблуками, які принесла в кишенях, і навіть підняла парту над головою, щоб показати, яка вона сильна. Діти аплодували та сміялися, а Пеппі відчувала себе, як на сцені цирку.Але коли уроки продовжилися, вчителька пояснила, що в школі є правила: не можна кричати, бігати по класу чи малювати слонів на всю дошку. Пеппі слухала, схиливши голову, а потім сказала:— Знаєте, пані Ларсон, школа — це дуже цікаво, але я люблю вчитися по-своєму. Я вчуся, коли плаваю з піратами, коли літаю на повітряній кулі чи коли печу млинці для всіх у місті!Вчителька посміхнулася, але сказала, що Пеппі, мабуть, ще не готова до школи. Пеппі не образилася. Вона вирішила, що школа — це чудово для Томмі й Анніки, але її пригоди чекають на неї деінде.Перед тим як піти, Пеппі витягла з кишені величезний мішок із цукерками й печивом, які вона спекла напередодні. Вона роздала їх усім дітям і навіть вчительці, сказавши:— Це вам, щоб школа була солодшою!А потім Пеппі, тримаючи Пана Нільсона за лапку, пострибала назад до Вілли «Курка». Вона співала нову пісеньку: «Школа — це клас, але світ — мій дім, я вчуся щодня, коли бігаю в нім!»Томмі й Анніка проводжали її поглядом, сміючись. Вони знали, що Пеппі — це не просто дівчинка, а справжня чарівниця, яка робить кожен день незабутнім. А в школі ще довго згадували той день, коли Пеппі Довгапанчоха прийшла на уроки й принесла із собою цілу бурю веселощів.

У великому будинку на тихій вулиці Стокгольма жив звичайний хлопчик, на ім’я Малюк. Йому було сім років, і він часто почувався самотнім серед гамору старших брата й сестри, добродушної мами, зайнятого тата, вірної собаки Бімбо та суворої господині фрекен Бок, яка весь час бурчала: “Діти — це біда на чотирьох лапах!” Малюк мріяв про пригоди, про друга, з яким можна було б сміятися й пустувати, але день за днем минав у нудьзі.Одного сонячного дня, після обіду Малюк сидів сам у кімнаті, дивлячись у вікно на хмари. Раптом пролунав дивний гул — ніби маленький моторчик. Вжжж! Бум! На підвіконня вліз товстенький чоловічок, з пишним чубчиком, що стирчав на голові, і пропелером на спині. Він поправив сіру куртку, потер живіт і весело гукнув: — Привіт! Я — Карлсон, який живе на даху! Я в міру товстий, дуже красивий і найкращий у світі!Малюк аж підскочив, витріщивши очі.— Ти… ти справжній? А не з казки?Карлсон зареготав, натиснув кнопку на животі — і пропелер закрутився з гудінням.— Звичайно, справжній! А ти хто такий? Виглядаєш, ніби щойно з нудьги виліз. Ходімо, покажу тобі свій дім!Вони вилізли на дах через вікно, і Карлсон гордо провів Малюка до маленького дерев’яного будиночка за великою трубою. Всередині — крихітний камінчик, телевізор, м’яке кріселко й банка з варенням на столі.— Бачиш? — хвалився Карлсон, ковтаючи ложку варення. — Я тут живу сам, бо незалежний. Ніяких мам, татусів чи фрекен Бок, які бурчать: “Не чіпай!” А в тебе що, тільки іграшки та нудьга? Малюк засміявся вперше за довгий час.— У мене є собака Бімбо, але вона більше спить, ніж грає. А ти справді літаєш?— Ще й як! — Карлсон натиснув кнопку, і вони злетіли над дахами, вітер свистів у вухах. — Дивись, Стокгольм як на долоні! А тепер — на прогулянку. Тільки не кажи мамі, бо вона скаже: “Карлсон — це вигадки!”З того дня пригоди посипалися, як конфеті з неба. Карлсон часто прилітав у гості, коли Малюк бував сам, і вони пустували: розкидали іграшки, жували іриски, малювали на стінах крейдою. Але Карлсон був хитрий — щойно чув кроки, ж-жж! — і зникав, залишаючи Малюка пояснюватись перед фрекен Бок.— Хто тут усе розкидав? — гримала вона, хитаючи головою. — Малюк, ти знову вигадуєш привидів?— Ні, фрекен Бок, це… це Карлсон! Він з пропелером!Вона фиркала: “Карлсон? Такий собі бешкетник? Краще прибирай, бо я тебе зараз до підвалу запру!”Але найбільша біда прийшла з сусідом — великим хлопцем, на прізвище Хільдінг, якого всі звали Рінтінтін. Він був товстий, злий і любив чіплятися до Малюка на вулиці.— Ей, лузере! — кричав Рінтінтін, штовхаючи його. — Ти навіть м’яча нормально не кинеш!Малюк тікав додому слізьми, а Карлсон, почувши про це, запалав.— Ніхто не ображає мого друга! — прогримів він. — Я полечу й покажу йому, хто тут король!Вони сіли в засідку біля будинку Рінтінтіна. Карлсон увімкнув пропелер і злетів тихо, як тінь. Раптом — бац! — м’ячик полетів прямо в ніс хулігана.— Ааа! Хто це?! — заревів Рінтінтін, хапаючись за ніс.Карлсон завис у повітрі, регочучи:— Я — Карлсон, найкращий у світі! А ти — просто жирна качка, яка боїться м’ячика! Ще раз зачепиш Малюка — і я тебе на пончики перетворю!Рінтінтін кинувся тікати, спотикаючись об власні ноги, а друзі ховалися за кущем, давлячись від сміху.— Бачиш? — шепотів Карлсон. — З пропелером ти непереможний. А без — теж, бо ми команда!Осінь принесла нові страховища. Малюк чув від сусідських дітей про привида в підвалі — білого, як простирадло, з ланцюгами, що брязкають.— Я боюся, Карлсоне, — зізнався Малюк одного вечора. — А якщо він справжній?Карлсон витріщився, ніби то була найдурніша ідея.— Привид? Ха! Спустімося й перевіримо. Я його так перелякаю, що він сам пропелер купить!З ліхтариком у руках вони прокралися в темний підвал. Повітря було сирим, пахло пилом. Раптом — шарудіння! Тінь майнула в кутку.— Бу-у-у! — заревів Карлсон, махаючи руками. — Я — Карлсон з пропелером, страшніший за всіх привидів! А ти хто — стара ганчірка на мотузці?Вони підбігли ближче — і розреготалися. “Привид” виявився просто білим простирадлом, що висіло на гачку, а шарудіння — від щура, який гриз сир.— Бачиш? — Карлсон ляснув Малюка по плечу. — Страхи — як варення без ложки: солодкі, але без смаку. Ходімо, поп’ємо какао в тебе вдома. Гарячого, як мої жарти!Найяскравіша пригода сталася взимку, на день народження Карлсона. Він прилетів рано-рано, з тортом у руках — кривим, але з кремом.— Сьогодні мені сім років! — проголосив він. — Але з пропелером я виглядаю молодше. Готуйся до свята на даху!Вони спекли млинці — точніше, спробували. Дим валував з печі, млинці пригоріли з країв.— Ой-ой, — засміявся Малюк. — Це ж не млинці, а вугілля!Карлсон відкусив шматок і жував з виглядом гурмана.— Ні-ні, це блискучі млинці! З хрусткою скоринкою — як у справжніх королів. А тепер — танці! Увімкни пропелер, і полетимо!Вони кружляли над дахом, співали пісні, кидали сніжки в хмари. Малюк подарував Карлсону намальовану картину — себе й друга в польоті.— Дякую, друже, — тихо сказав Карлсон, вперше без хвастощів. — Без тебе мій дах був би порожній.Але не все було гладко. Фрекен Бок підозрювала бешкет і одного дня спіймала Карлсона на гарячому — він якраз жував останню іриску.— Ага! — вигукнула вона. — То ти той невидимий привид? Зараз покличу маму!Карлсон не розгубився — ж-жж! — і злетів, але цього разу не встиг. Вся родина вибігла в кімнату, і мама Малюка, побачивши маленького літуна, аж рот роззявила.— Хто ти такий? — запитала вона м’яко.— Я — Карлсон! — відповів він гордо. — Найкращий друг вашого сина. І я не привид, я з пропелером!Спочатку всі здивувалися, але Карлсон так смішно хвалився — “Я в міру товстий і вмію літати!” — що скоро всі сміялися. Навіть фрекен Бок пом’якшала: “Ну, якщо ти такий незалежний, то, мабуть, не такий уже й поганий. Тільки не чіпай мої іриски!”З того дня Карлсон став частиною сім’ї. Пригоди тривали: вони ловили злодіїв у парку, дули велетенські мильні бульбашки, що несли їх у небо, і сміялися над усіма страхами. Малюк зрозумів: справжній друг — як пропелер, що робить життя легким і веселим. А Карлсон шепотів йому на вухо:— Пам’ятай, друже: ми найкращі у світі. І ніяка нудьга нас не зламає!І так, над дахами Стокгольма, де хмари танцювали з вітром, двоє друзів літали — уві сні й наяву, у казці й у житті.