Чарівні казки

Колись була птиця жайворонок царем, а царицею – миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця – давай вони зерном ділитися. От одне зерно лишнє було. Миша каже:– Нехай мені буде!А жайворонок каже:– Нехай мені!Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже:– Ну, я лучче його перекушу.Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх птиць, щоб звоювати царицю-мишу, а цариця-миша скликає всіх звірів,- і почали війну. Як вийшли в ліс,- то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; а птиця як візьме, літаючи, бити звірів… Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати. Коли цариця огляділась,- аж немає на війні комашні! Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня. Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева і за одну ніч повідкушувала птиці пір’я коло крил.На другий день, тільки що розвиднілось, цариця кричить:– Ану, вставайте воюватися!Птиця що підійметься, то й упаде на землю,- там звір її й розірве. Отак цариця-миша звоювала царя-жайворонка.А один орел бачить, що лихо, сидить на дереві і не злітає. Коли тут іде стрілець, побачив, що орел сидить на дереві,- як націлиться на нього. А той орел так просить його:– Не бий мене, голубчику, я тобі в великій пригоді стану!Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:– Візьми лучче мене та вигодуй, то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!Стрілець ще наміривсь, утретє; орел знов його почав просити:– Ей, голубчику-братику! Не бий мене та візьми до себе,- я тобі у пригоді стану!Стрілець повірив йому: поліз, зняв з дерева та й несе його додому. А орел йому й каже:– Принеси мене до своєї хати та годуй мене м’ясом доти, поки в мене крила повідростають.А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Орел ту корову за рік із’їв та й каже тому чоловікові:– Пусти мене, я політаю: побачу, чи вже відросли крила.Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав та й прилетів опівдні до того чоловіка, каже йому:– Ще в мене мала сила,- заріж іще одну корову!Той чоловік послухав його та й зарізав. Орел із’їв її за рік. Та знову – як полетів… Пролітав мало не цілий день,- увечері знову прилітає та й каже йому:– Заріж іще й бугая!Той чоловік думає: «Що тут робити – чи зарізати, чи ні?» А потім і каже:– Більше пропало,- нехай і це пропадає!Узяв та й зарізав йому бугая. Орел як з’їв і того бугая, таки за рік, а потім як полетів, то літав так високо – аж під хмарою. Коли це прилітає та й каже тому чоловікові:– Ну, спасибі тобі, чоловіче: вигодував ти мене, тепер же сідай на мене.Той чоловік питається:– Що з того буде?А він йому:– Сідай!Той і сів.Орел його поніс аж під хмару, а потім і пустив додолу. Той чоловік летить додолу,- коли це орел не дав йому долетіти до землі, підхопив його та й каже:– А що, як тобі здавалось?А він йому каже:– Так, наче я вже неживий був.Тоді орел йому каже:– Отак саме мені було, як ти на мене націлявся.Потім каже:– Сідай знов!Тому чоловікові й не хотілось сідати на нього,- ну, нема що робити,- таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, а там як скинув його з себе – та підхопив так, може, як на два сажні від землі, та й питається його:– А що, як тобі здавалось?Він йому каже:– Так, наче вже кістки мої розсипались.Тоді орел йому каже:– Так само й мені було, як ти вдруге націлявся. Ну, ще сідай.Той сів. Він як понесе його аж за хмару та звідтіль і пустив його додолу та підхопив уже аж коло землі, а тоді й питається його:– Як тобі здавалось, як ти летів на землю?Той йому:– Так, наче мене зовсім не було вже на світі.Тоді орел йому й каже:– Отак же само мені було, як ти втретє націлявсь.А потім каже:– Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене та будемо летіти до моєї господи.Ото летять та й летять; прилітають до його дядька. А орел тому чоловікові й каже:– Іди ж у хату, та як будуть питати тебе: чи не бачив їхнього небожа, то ти скажеш: «Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу».Він приходить у хату; коли це йому кажуть:– Чи по волі, чи по неволі?А він їм каже:– Добрий козак усе по волі ходить.Вони його питаються:– Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже четверте літо, як пішов на війну,- та ні чутки, ні звістки…А він їм каже:– Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу.Вони тоді:– Лучче нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце.От він виходить із хати й каже орлові:– Казали так: лучче нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце.Орел йому й каже:– Летімо далі!Летять та й летять, та й прилітають до його брата; той чоловік і тут те саме говорив, що в дядька,- та не дали й тут яйця-райця.Прилітають до орлового батька, а орел тому чоловікові й каже:– Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив і на очі приведеш.Увіходить він у хату, а вони йому й кажуть:– Чи по волі, чи по неволі?Він їм каже:– Добрий козак усе по волі ходить.Вони його стали питатися:– Чи не бачив ти нашого сина? Бо вже як немає – четверте літо: десь пішов на війну, та, мабуть, убили його там…А він їм каже:– Я бачив його, але як дасте яйце-райце, то я й на очі приведу.Батько орлів каже йому:– Нащо ж воно тобі? Лучче ми тобі дамо багато грошей.Він каже:– Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце!– Піди ж приводь,- зараз тобі дамо!Він уводить його в хату. Тоді його батьки так зраділи, а тому чоловікові дали яйце-райце і сказали:– Тільки не розбивай ніде на дорозі; а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його й розіб’єш.Він іде та йде, та так схотілося пити йому. Коли це найшов криничку. Тільки що став пити воду, та якось об цямрину й розбив те яйце-райце. Як узяв же скот вернути з того яйця!.. Верне та верне. Гониться він за тим скотом; що з того боку піджене, то цей з цього боку розійдеться. Кричить бідолаха, нічого сам не зробить! Коли це іде проти нього змія та й каже йому:– Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей зажену в те яйце?А він їй:– А що ж тобі дати?Вона йому й каже:– Даси те, що без тебе стало дома?А він каже:– Дам!Ото вона гарненько загнала той скот у яйце, заліпила те яйце й дала йому в руки.Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками:– Це ж я тебе, сину, віддав змії!Ну, ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть:– Нема що робити,- журбою не поможеш! Якось треба жити!Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот,- забагатів.Живуть вони, аж ось і син підріс. От той син і каже:– Це ви мене, тату, віддали змії. Ну дарма, якось буде!Та й пішов до змії.Приходить до неї, а вона йому й каже:– Зроби мені троє діл та й підеш додому; а як не зробиш, то я тебе з’їм!А коло її хати був великий луг – скільки оком сягнути! Так вона йому й каже:– Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував, зорав, пшениці насіяв, вижав її, в скирти склав і щоб в ту ніч з тієї самої пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.Він іде до ставка та й зажуривсь. А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі жила зміїна дочка зачарована. Він приходить туди та й плаче. А та дочка й питається:– Чого ти плачеш?– Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч…– А що ж таке?Він їй і розказав. Вона йому й каже:– Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як вона казала.Він каже:– Добре!Вона йому й каже:– Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш їй паляницю.От пішла дівчина до того лугу та як свисне! – той луг тріщить, лущить, на однім місці ореться, на другім пшениця сіється… І до світу спекла вона паляницю, дала йому,- він приніс її до змії в хату і поклав на столі.Змія прокидається – вийшла в двір та й дивується на той луг, що тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому й каже:– Ну, справивсь! Гляди ж, щоб і друге діло зробив!Та зараз йому й загадала:– Щоб ти оту гору розкопав і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб все було готове!Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина його й питається:– Чого ти плачеш?Він їй розказав те все, що йому змія загадала. А дівчина йому й каже:– Лягай спати тут, я це все пороблю.А сама як свисне! – так та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються… Тільки прийшла та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор. Змія встає та й дивується, що все так ізроблено, як вона йому загадала.Тоді загадує йому втретє:– Щоб ти цю ніч спіймав золотого зайця й раненько щоб приніс мені в хату.Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина й питається його:– Що загадала?Він розказав.– Оце вже не жарти,- каже та дівчина,- хто його знає, як його спіймати! Одначе ходім до тієї скелі. Стань же ти над норою; ти будеш ловити, а я піду та буду гонити з нори. І гляди ж: що тільки буде виходити з нори,- бери його: то золотий заєць!Ото вона пішла та й жене. Коли це вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його:– А що, нічого не вилазило?А він каже:– Ба ні: лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пустив.А вона йому каже:– А щоб тебе! Ото самий заєць! Ну, гляди ж, я ще піду; та як буде хто виходити й буде тобі казати, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, а держи його!Полізла та й жене. Коли це виходить така стара баба та й питається того парубка:– Чого ти, сину, тут шукаєш?А він їй каже:– Золотого зайця.Вона йому:– Де тут він ужавшя? Тут його нема!Сказала це та й пішла від нього. Коли це виходить та дівчина та й питається його:– А що, немає зайця? І ніщо не виходило?Він каже:– Ба ні! Виходила баба стара та й спиталась мене, чого я тут шукаю; а я сказав, що золотого зайця, а вона каже: тут його немає, то я її й пустив.Тоді вона й каже:– Чом ти не держав: ото самий заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і положиш на стільці,- тільки не віддавай у руки, бо як віддаси, то вона пізнає і розірве і тебе, і мене.От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем. Він узяв приніс того зайця, положив його на стільці та й каже змії:– Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас.Вона каже:– Добре, йди!А змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за тим хлопцем. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Коли це змія побачила, що то не заєць був, а її дочка,- давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла, а послала свого чоловіка. Він біжить за ними. Вони чують – стугонить земля…Тоді дівчина й каже:– Це вже за нами біжать! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом та будеш стерегти мене; як будуть питатися тебе: «Чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюдою?» – то скажеш, що тоді йшли, як ця пшениця сіялась.Коли це змій летить та й питається того діда:– Чи не бачив тут – не йшли сюдою парубок з дівчиною?А він каже:– Йшли.Той питається:– Давно ж вони йшли?Дід:– Тоді, як оця пшениця сіялась.Змій каже:– Цю пшеницю вже пора косить, а їх учора не стало.Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати далі.Прилітає змій додому. Змія його й питається:– А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі?А він каже:– Ба ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питаюсь, чи не бачив – тут не йшли парубок із дівчиною? А він каже, що йшли тоді, як та пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити,- так я й вернувсь.Тоді змія йому каже:– Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То вони самі! Біжи вдруге за ними та щоб доконче розірвав!Летить змій. Ті чують, що летить ізнов – аж земля реве,- так дівчина й каже:– Ой, летить ізнов! Зроблюся я монастирем, таким старим, що от-от розвалиться, а ти – ченцем; та як буде змій тебе питатися, чи не бачив таких, то скажеш: «Бачив тоді, як оцей монастир будувався».Коли це летить змій та й питає цього ченця:– Чи не бачив – не йшли тут парубок і дівчина?А він каже:– Я бачив тоді, як оцей монастир роблено.А змій каже йому:– Їх учора не стало, а цей монастир уже років сто, як зроблено.Сказав це й вернувся назад.Приходить додому та й розказує змії:– Бачив одного ченця, коло монастиря ходив; але я його питався, то він сказав, що бігли тоді, як той монастир роблено; але тому монастиреві уже років сто, а їх учора не стало.Тоді вона й каже:– Чом ти не роздер того ченця і монастиря не розвалив; то ж вони! Тепер я сама побіжу!Побігла.Так біжить!.. А ті чують – земля реве і гаряча. Дівчина тоді й каже йому:– Ой, отепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюсь рибою-окунем.Зробила.Прибігає змія до тієї річки, перекинулась зараз щукою,- давай гонитися за тією рибою: що хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пірцем гострим до неї, то вона й не візьме його. Гонилась, гонилась,- так-таки й не вловила та надумала воду випити. Стала пити; пила-пила, напилась багато та й лопнула.Ото тоді та дівчина, що була рибою, й каже тому парубкові, що був річкою:– Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я наймусь у цім селі до кого-небудь.Ото він прийшов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: «Як же мені не поздоровкатися з дядьковою дитиною? Так вони подумають щось погане про мене».Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував,- так і забув за ту дівчину.Ото побув він дома півроку та й задумав женитися, йому нарадили одну гарну дівчину, щоб він її брав; а він за ту й забув, що його вирятувала від змії, з іншою заручився.От перед весіллям, так увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту дівчину, що він з нею тікав,- хоч її ніхто й не знав, що вона за одна. Стали бгати шишки; та дівчина зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, а вони й стали живі. Голубка й почала говорити до голуба:– А ти забув, як я за тебе луг викорчувала й там пшеницю посіяла, а з тієї пшениці спекла паляницю, щоб ти до змії відніс?А голуб каже:– Забув, забув!Потім знов голубка каже:– А ти забув, як я за тебе гору розкопувала й туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти продав на байдаки?А голуб каже:– Забув, забув!Потім знов голубка каже:– А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти й за мене забув?А голуб каже:– Забув, забув!Тоді парубок і згадав за ту дівчину,- за цю-таки саму, що голуби поробила,- та ту другу покинув, а з цією оженивсь. І тепер живе так добре!

Жили собі дід та баба. Дід працював майданником, а баба вдома мички пряла. Жили вони бідно: що зароблять – те й проїдять. Якось баба каже дідові: – Зроби мені, діду, солом’яного бичка та осмоли його смолою.Дід здивувався: – Навіщо тобі той бичок? – Зроби, я знаю, навіщо, – наполягала баба.Дід узявся до роботи: зробив бичка з соломи, осмолив його, і вони лягли спати.На ранок баба взяла мички, погнала бичка пасти, сіла під могилою, пряде кужіль і каже: – Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!Та й задрімала. Тим часом із лісу вибіг ведмідь із обідраним боком. Побачив бичка й питає: – Хто ти такий? – Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений, – відповів бичок. – Дай мені трохи смоли бік залатати, – попросив ведмідь.Бичок мовчав, і ведмідь почав віддирати смолу. Та зав’яз зубами й не міг вирватися. Прокинулась баба, бачить – бичка нема. Подумала, що той додому пішов. Повернулася – а бичок тягне ведмедя. Баба покликала діда, і той загнав ведмедя в погріб.Наступного дня баба знову пішла пасти бичка. Як і раніше, задрімала. Тим часом вовк підійшов до бичка й питає: – Хто ти такий? – Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений. – Дай і мені смоли на бік, – попросив вовк.Вовк почав віддирати смолу й теж зав’яз зубами. Баба побачила, що вовк тягне бичка, покликала діда, і той загнав вовка до погреба.На третій день баба знову погнала бичка. Сіла під могилою та й заснула. До бичка підбігла лисичка: – Хто ти такий? – Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений. – Дай мені смоли, бік підлатати, – попросила лисичка. Лисичка зав’язла зубами, і баба знову покликала діда. Той загнав і лисичку до погреба. Згодом у пастку потрапив і зайчик.Коли всі звірі сиділи в погребі, дід почав гострити ножа. Ведмідь перелякався: – Навіщо тобі ніж? – З тебе шкуру знімати, щоб кожухи пошити, – відповів дід. – Не ріж мене, дідусю, я тобі меду принесу!Дід пожалів ведмедя й випустив його. Тоді взявся до вовка. – Навіщо тобі ніж? – питає вовк. – Шапку на зиму пошити, – каже дід. – Не ріж мене, я тобі овець приведу!Вовка теж випустив. Потім підійшла лисичка: – Нащо тобі ніж? – На опушку до кожуха, – каже дід. – Не ріж мене, я тобі курей і гусей принесу!Дід випустив і лисичку. Останнім був зайчик: – Дідусю, не ріж мене, я тобі намисто, сережки й стрічки принесу!Дід погодився.На ранок звірі почали приносити обіцяне: ведмідь приніс мед, вовк пригнав овець, лисичка – курей і гусей, а зайчик – прикраси. Дід і баба продали овечок, купили волів і стали чумаками. Згодом вони розбагатіли. А солом’яний бичок стояв собі на сонці, поки зовсім не розтанув.

Жили собі дід і баба, але дітей у них не було. Сумували вони через це, а якось дід і каже бабі:– Ходімо, бабо, до лісу по грибочки!Зібралися вони й пішли. Баба збирає грибки, а тут помічає в кущах гніздечко, а в ньому — качечка сидить.– Подивись, діду, яка гарненька качечка! — каже баба.А дід відповідає:– Давай візьмемо її додому, нехай поживе з нами.Підходять ближче, а у качечки ніжка поламана. Взяли вони її обережно, принесли додому, зробили їй затишне гніздечко, виклали його пір’ячком і посадили туди качечку. А самі знову вирушили до лісу по грибочки. Вертаються, аж дивляться, що в них так прибрано, хліба напечено, борщик зварений. От вони до сусідів: – Хто це? Хто це?Ніхто нічого не знає.Другого дня знов пішли дід і баба по грибки. Приходять додому, аж у них і варенички зварені, і починочок стоїть на віконці. Вони знову до сусідів:– Чи не бачили кого?Кажуть:– Бачили якусь дівчину, від криниці водицю несла. Така, кажуть, гарна, тільки трішки кривенька. От дід і баба думали, думали: «Хто б це був?» – ніяк не згадають. А далі баба дідові й каже:– Знаєш що, діду? Зробимо так: скажемо, що йдемо по грибки, а самі заховаємося та й будемо виглядати, хто до нас понесе воду.Так і зробили.Стоять вони за коморою, коли дивляться, аж із їх хати виходить дівчина з коромислом: така гарна, така гарна! Тільки що кривенька трішки. Пішла вона до криниці, а дід і баба тоді в хату; дивляться, аж у гніздечку нема качечки, тільки повно пір’ячка. Вони тоді взяли гніздечко та й укинули в піч, воно там і згоріло.Коли ж іде дівчина з водою. Ввійшла в хату, побачила діда й бабу та зараз до гніздечка – аж гніздечка нема. Вона тоді як заплаче! Дід і баба до неї, кажуть:– Не плач, галочко! Ти будеш у нас за дочку; ми тебе будемо любити й жалувати, як рідну дитину.А дівчина каже: – Я довіку жила б у вас, якби ви не спалили мого гніздечка та не підглядали за мною; а тепер, каже, не хочу! Зробіть мені, діду, кужілочку й веретенце, я піду від вас.Дід і баба плачуть, просять її зостатися; вона не схотіла.От дід тоді зробив їй кужілочку й веретенце; вона взяла, сіла надворі й пряде. Коли ж летить каченят табуночок, побачили її й співають:– Онде наша діва, Онде наша Іва, На метеному дворці, На тесаному стовпці. Кужілочка шумить, Веретенце дзвенить, Скиньмо по пір’ячку, Нехай летить з нами!А дівчина їм відказує:– Не полечу з вами: Як була я в лужку, Виломила ніжку, А ви полинули, Мене покинули!От вони їй скинули по пір’ячку, а самі полетіли далі.Коли летить другий табуночок, і ці теж:– Онде наша діва, Онде наша Іва, На метеному дворці, На тесаному стовпці. Кужілочка шумить, Веретенце дзвенить, Скиньмо по пір’ячку, Нехай летить з нами!А дівчина їм відказує:– Не полечу з вами: Як була я в лужку, Виломила ніжку, А ви полинули, Мене покинули!Коли ж летить третій табуночок, побачили дівчину і зараз:– Онде наша діва, Онде наша Іва, На метеному дворці, На тесаному стовпці. Кужілочка шумить, Веретенце дзвенить, Скиньмо по пір’ячку, Нехай летить з нами!А дівчина їм відказує:– Не полечу з вами: Як була я в лужку, Виломила ніжку, А ви полинули, Мене покинули!Скинули їй по пір’ячку, дівчина увертілася в пір’ячко, зробилася качечкою і полетіла з табуночком. А дід і баба знов зостались самі собі.

Був собі чабанець, та такий, що ще змалку все вівці пас, більш нічого й не знав. От раз і випав йому з неба камінь,- у вісім пудів. То він було усе грається тим каменем; оце причепить до батога та як кине угору, а сам спати ляже на цілий день; прокинеться – аж ось і камінь летить, та як упаде, то так було у землю і вгрузне. А то візьме покине серед степу сіряк, тим каменем навалить, то хай там три чоловіки, або й більш, а не візьмуть. Мати було його лає:– Що ти, дурний, тягаєшся з такою каменюкою? Ще підірвешся!А йому й байдуже: катає та й катає той камінь. От до того царя, що в його царстві той чабанець був, та став підступати під город змій; пудів по тридцять каміння перевертає, кидає та дворець собі будує, і вимагає, щоб той цар за нього свою дочку оддав. Цар перелякавсь, давай засилати скрізь по царству, по волостях бумагу, чи не знайдеться де такий богатир, щоб того змія знищив. Шукали-шукали, не находиться. А той чабанець прочув та й похваливсь:– Я б того змія,- каже,- батогом забив.Він, може, сказав на глум, а люди взяли на ум, донесли цареві у вуха; той і вимагає, щоб він прийшов. От приступив він до царя, цар подививсь, що він такий малий, та й каже:– Що ти кажеш! Ти ще молодий.А він звісно: хлоп’я.– Нічого,- каже.Ну, ото дає йому цар два полки солдат (полк співаків та полк музикантів). Чабанець вийшов до тих солдатів та як скомандував, то неначе він уже років двадцять у війську служив. Тоді цар тільки руками сплеснув.От, не доходячи за кілька гін до того змія, покида чабанець свої полки і наказує:– Дивіться ж,- каже,- як із змієвого двірця з труби піде дим, то я його побив, а як піде полум’я, то він мене.Покинув те військо, а сам і пішов. А той змій та такий був сильний, що за гони до себе не цідпускає, так диханням і побиває. От як забачив змій чабанця, зараз дмухнув. Аж ні, той і не зворухнеться.– Ну,- питає,- за чим, добрий молодець, зайшов? Чи будем битися, чи миритися?– Не з тим добрий молодець ходить, щоб миритися, а з тим, щоб битися.Змій йому й каже:– Та ти піди ще три роки погуляй, а тоді і приходь.– Ні,- каже,- я вже гуляв.– А чим ти,- питає змій,- мене будеш бити?– А оцим батогом.А у нього батіг там, може, з цілої волячої шкури сплетений, і камінь той на кінці прив’язаний.– Ну,- каже змій,- бий мене!– Ні, бий ти мене попереду.От у змія меч на три сажні залізний чи стальний, як ударить він чабанця ним, так меч на шматки і розскочивсь…– Держись же,- каже чабанець,- тепер я ударю.Як шмагоне його тим камінцем,- змій тут і розпластавсь, і дим пішов у трубу.Тут військо таке раде, музиканти грають, співаки співають, цар чабанця стрічає, бере зараз під руку, веде у дворець. От оддав цар за нього дочку, побудував їм дворець, живуть вони собі.А інші царі почали розбалакувати, що як-таки свою рідну дочку та оддати за чабана! Цареві вже і самому жалко, і засилає він скрізь бумаги, чи не найдеться де такий богатир, щоб того чабанця міг убити. Скоро і найшлось двоє. От спорядили їх, і пішли вони до того чабанця. Прийшли, він і питає:– З чим, добрі молодці, прийшли? Чи будем битися, чи миритися?– Авжеж,- кажуть,- що битися.От один як ударить через ліве плече, так меч і розскочивсь. А другий як ударить навхрест через праве – тільки сорочку перерубав. Тоді чабанець устав, узяв їх обох, як здавив докупи, так маслаки з них і посипались. Набрав він тоді тих маслаків у кулаки, та так йому досадно на царя стало, пішов він до нього і не величає, а прямо каже:– А що, бачиш це? Таке й тобі буде!Тоді і годі цар його чіпати.

Жила собі одна мати, у якої було дві дочки: рідна – Голена, і пасербиця – Марушка. Мати дуже любила свою дочку, але на пасербицю ледве дивитися могла, адже Марушка була набагато вродливішою за Голену. Марушка й не підозрювала про свою красу, тому не розуміла, чому мачуха ставиться до неї так холодно.Уся робота по дому лягала на плечі Марушки. Вона прибирала, варила, прала, шила, пряла, ткала, косила траву та доїла корову. А Голена тільки чепурилася та ледарювала. Марушка була терплячою та ніколи не скаржилася, навіть коли її ображали. Але це не змінювало ставлення мачухи та Голени. Вони з кожним днем ставали дедалі злішими, бо краса Марушки тільки розквітала, а Голена втрачала свою вроду.Одного зимового дня, у січні, Голена раптом захотіла фіалок.– Марушко, йди до лісу й принеси мені підсніжників. Хочу прикріпити їх до пояса, щоб пахло весною! – наказала вона.– Ой, сестро, але ж зараз січень, і підсніжники під снігом не ростуть, – відповіла Марушка.– Ах ти, ледащице! Ану йди, і щоб без підсніжників не поверталася! Інакше поб’ю тебе! – закричала Голена.Мачуха тут же виштовхнула Марушку з хати. Дівчина пішла до лісу, гірко плачучи. Навкруги – тільки сніг, ніде жодної стежки. Довго блукала вона, доки не побачила вдалині світло. Пішла на те світло й вийшла на високу гору, де горіло багаття. Навколо нього сиділи дванадцять чоловіків – дванадцять місяців.Найстарший із них, Січень, спитав:– Чого ти прийшла, дівчино?– Шукаю підсніжники. Мачуха й сестра наказали мені принести їх, а інакше вони мене вб’ють, – відповіла Марушка.Січень передав свою патерицю Березню:– Брате, настав твій час.Березень махнув патерицею, і навколо все змінилося: сніг розтанув, зазеленіла трава, і на галявині підсніжники.– Збирай, Марушко, – звелів Березень. Дівчина назбирала цілий оберемок, подякувала місяцям і повернулася додому. Голена й мачуха здивувалися, побачивши підсніжники, але подякувати навіть не подумали.Наступного дня Голена захотіла ягід. Мачуха знову вигнала Марушку до лісу. Там дівчина знову зустріла дванадцять місяців. Цього разу Січень передав патерицю Липню. Липень махнув нею, і настало літо. Під кущами дозрівали соковиті ягоди.Марушка повернулася додому з повним фартухом ягід. І цього разу Голена й мачуха тільки сварили її, хоча самі ласували зібраним.На третій день Голена забажала яблук. Марушку знову відправили до лісу. Місяці допомогли їй утретє: Січень передав патерицю Жовтню. Той викликав осінь, і на яблуні з’явилися стиглі червоні плоди.Голена й мачуха не наситилися двома яблуками, тому вирішили самі піти до лісу. Але коли вони грубо відповіли Січню, той насупився й махнув патерицею. Почалася хуртовина, вітер замітав їх сліди, і вони замерзли в снігах.Марушка залишилася сама. Її працьовитість і доброта винагородилися: вона згодом вийшла заміж за доброго господаря, і жила в мирі та достатку.

Жив колись у старовину цар з царицею, у них замолоду не було дітей, а при старості родився один син; вони дуже зраділи. Ну, виріс той син, вирішили вони його оженити. А син і каже:– Поки не дістанете мені такого коня, що жар їсть, полум’я п’є, а як біжить – на дванадцять верст земля гуде і листя на дубах осипається,- то я женитись не буду!Цар зізвав усіх своїх богатирів, почав розпитувати:– Може, з вас хто знає або чув: де такий кінь, що жар їсть, полум’я п’є, а як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя на дубах осипається?Усі кажуть, що ніхто й не бачив, і не чув нічого такого, і дістать не можуть.Цар розіслав по всій землі бумаги:– Може, хто чув або сам дістане, то нехай до мене приходить.Потрапила одна така бумага у якусь волость, прочитали її там. Мужик приходить додому й хвалиться жінці:– От яка у нашу волость бумага прийшла!.. Якби такий молодець найшовся, то велено йому до царя приїжджать!А у нього був хлопець, от оцей хлопець і каже:– А я знаю, де такий кінь є!А батько:– Сиди там, коли сидиш! Ти вийдеш за ворота – та й то тебе діти б’ють, а то ще про такого коня базікаєш!Хлопець одягся і говорить:– Ходім, тату, надвір!Вийшли. Він одною рукою дуба як схватить – нагнув аж до землі, потім пустив. А батько стоїть, очі витріщив – дивиться на нього, аж злякався сам.– Ну, тепер,- говорить,- синку, повірю.Пішли у волость – батько хлопця залишив надворі, а сам пішов у хату і каже:– Дозвольте, панове, мені з своїм словом втрутитися!..– Можеш, говори.– Є у мене син, що може дістать того коня.А всі й закричали:– У холодну його взять, сякого-такого, з його хлопцем! Куди його хлопець годен? Як він вийде за ворота, то його всі діти б’ють!Посадили мужика і його хлопця у холодну. Сиділи-сиділи вони, а волосне начальство й говорить:– Мабуть, нам нічого не буде, коли він збреше.Випустили, а самі до царя вдарили звістку. Цар прочитав звістку і не повірив, що мужичий син міг таке зробити, але все ж звелів послать своїх слуг і карету за тим хлопцем.Узяли того хлопця до царя. Як приїхали, цар підзивав його до себе:– Можешь дістать такого коня?– Можу!– Що ж тобі треба?– Треба мені коня хорошого та палицю добру.Написав цар записку до свого табунщика.– Ступай, у полі є табунщик, даси йому записку, а він тобі дасть коня.Той пішов, показав табунщику записку.– Підожди,- каже табунщик,- пожену напувать коней, а як ітимуть, то якого коня схочеш, такого й вибереш.Став той вибирать і якого не візьме за хвіст то хвіст у руках зостанеться; візьметься за гриву – гриви не стане.Зняв дванадцять шкур, а коня не добрав собі. Йде додому, дивиться – хата обідрана (там бідна бабуся жила), а тут якраз хмара на току збирається. Бабуся і просить:– Поможи мені, хлопче, а то всі мене, бідну, минають.Накрив він шкурами її хату, щоб вона не протікала, бабуся йому подякувала, він і пішов собі.Виходить цар і дивується, що хлопець коня собі не добрав.– Іди, Іван – мужичий син, до конюшні. Вибирай собі коня, може, там є тобі кінь.Той пішов; на котрого руку не покладе – так кінь з усіх чотирьох ніг і впаде. Нема коня, та й годі.Настала ніч, а хлопець як вийшов у степ, як свиснув своїм богатирським посвистом, от і прибігає один кінь:– Чого, хазяїне мій милий-любий, звеш мене?– Пора нам у путь-дорогу вирушати.– Ну, добре.Став він заводить цього коня у царські конюшні, поламав усі двері й стіни порозвалював. Насилу завів. Прив’язав, дав білоярої пшениці, а сам пішов спать.А цар устав рано і послав збудить Івана – мужичого сина, чи не бачив уві сні, якого йому треба коня.Той говорить:– Е, в мене вже є кінь, на конюшні стоїть…Вийшли, подивились, а цар аж злякався, такий великий кінь.– Ну, тепер зробіть мені палицю і привезіть з лісу на двох парах волів.Привезли. Він підкинув її угору, сам ліг на півтори доби спать. Прокинувся – палиця летить. Він підставив мізинний палець – вона на друзки розсипалась.– Привезіть,- говорить,- мені на чотирьох парах волів, бо ця не гожа.Зрубали столітнього дуба, зробили палицю, привезли на чотирьох парах волів. Він підкинув угору – сам ліг на три доби спать. Прокинувся, чує – палиця гуде. От підставив він середній палець – палиця вдарилась і на півтора аршина в землю вбилась.– Ну, ця,- каже,- добра буде.Збирається в дорогу. Цар і каже:– Ну от, як дістанеш такого коня, то я тобі яку схочеш нагороду видам і ніколи ніякої кривди не чинитиму. Слово моє тверде.Поїхав хлопець, але цар все-таки не вірить, щоб якийсь-то Іван – мужичий син та коня такого сам дістав, ну, і дав ще йому своїх богатирів уже панської, а не мужицької крові.– Наганяйте,- каже їм цар.Іван – мужичий син чує,- земля двигтить.– Це або змій летить, або якісь богатирі їдуть.Доїжджають, поздоровкались, а він і питає:– Хто ви такі?– Це нас послав цар разом з тобою.– Як же нам бути? Треба комусь із нас бути старшому, бо так ніякого порядку не буде, а треба, щоб ми комусь одному підкорялись.Ну, ці богатирі панської крові зразу ж один наперед другого:– Я буду старшим, я буду старшим!..А Іван – мужичий син і каже:– Ні, не так. Давайте по дорозі палицю кидать – чия далі впаде, той і буде старшим.Кинув один палицю по шляху вперед. Їдуть день, їдуть другий – палиці нема… На третій день бачать – лежить. Кинув другий. Їдуть день, їдуть два, їдуть три – палиці нема… Найшли аж через тиждень. Кинув Іван – мужичий син. Їдуть один тиждень – нема палиці, другий і третій тиждень – нема палиці.– Це десь твою палицю проминули.– Не може бути; мабуть, моя палиця десь у гостях.Проїхали ще тиждень – бачать: стоїть великий дім – мідна огорожа навколо,- і веде до нього мідний міст. Дивляться – палиця через паркан перевалилася і ріг дому одбила. А в цьому домі жили страшні змії, тільки їх дома не було – воювали десь далеко.І говорить Іван – мужичий син до одного богатиря панської крові:– Сьогодні ти підеш на міст на варту, а ти,- каже другому,- ляжеш коло коней, а я ляжу в будинку.- І наказав тому, що на мості: – Гляди ж, брате, не спи, а стережи! Той ходив-ходив, а тому, що був з дороги,- ліг і заснув на мосту. Тоді Іван – мужичий син прокинувся, бачить – північ, пора йти. Одягся і пішов на міст, дивиться – той спить; слухає: земля двигтить – змій шестиголовий летить і говорить своєму коню:– Стій, не чмихай, проти нашої сили нема нічого. Є тільки Іван – мужичий син, тільки сюди і ворон кості його не занесе, бо він іще молодий.– Ворон кості не занесе, а добрий молодець сам зайде,- каже Іван – мужичий син.– Чи битися, чи миритися прийшов?– Не миритися, а битися я прийшов.– Ну,- говорить змій,- бий ти перший.– Ні,- говорить Іван – мужичий син,- бий ти, ти на все царство старший.Шестиголовий змій як ударив, то Іван – мужичий син тільки з місця зрушився, а тоді як ударив змія своєю палицею, то заразом шість голів зніс!Посік його, спалив кості і на вітер попіл пустив та й пішов додому. На ранок і питає того, що на мості вартував:– А що, стеріг пильно?– Так стеріг, що мимо й птиця не пролітала,- говорить.На другу ніч Іван – мужичий син послав другого стерегти на мості, а того на конюшню.І той заснув. Дивиться Іван – мужичий син: час іти. Пішов і став під мостом. Чує – земля гуде. Це дев’ятиголовий змій летить.– Стій,- говорить змій до свого коня,- не спотикайся, проти нашої сили нема другої на півсвіту. Є тільки Іван – мужичий син. Ну, та сюди і ворон кості його не занесе!– Брешеш,- каже Іван – мужичий син,- добрий молодець сам зайде!– Чи битися, чи миритися зайшов?– Не за тим добрий молодець зайшов, щоб миритися, а за тим, щоб битися.– Ну, бий ти!– Ні, бий ти, ти на половину світу старший.Той змій дев’ятиголовий як ударив – так по кісточки Івана – мужичого сина в землю й увігнав. Але Іван як ударив змія – заразом сім голів одрубав. Другий раз замахнувся – і останні дві зрубав. Посік його тіло, спалив кістки і попіл за вітром пустив. Пішов Іван – мужичий син досипать. На ранок спитав і того другого:– А що, стеріг добре моста?– Так стеріг, що й мишка мимо не пролізла.На третю ніч зібрав він обох богатирів, повісив рукавичку на стіні й сказав:– Піду я сам, братці, стерегти моста, а ви глядіть на мою рукавичку: як буде піт текти, то гуляйте, як буде кров капать, так пускайте мого коня.Став під мостом: опівночі чув – земля за дванадцять верст гуде, листя на дубах опадає. Це вже найстарший змій летить на тому коні, що жар може їсти, а полум’я пити. Летить і говорить до свого коня:– Стій, не спотикайся, проти нашої сили нема сили на всім світі. Є десь Іван – мужичий син, ну, він ще малий, йому ще тільки на печі сидіти – сюди він не зайде, сюди ворон і його кості не занесе.А Іван – мужичий син і каже:– Ворон кості то не занесе, а добрий молодець сам прийде.– Що, будем битися чи миритися?– Не за тим добрий молодець зайшов, щоб миритися, а за тим, щоб битися.– Бий,- говорить змій.– Ні, ти бий – ти на всьому світі найдужчий.Як ударив змій, то Іван – мужичий син аж збілів. Бились, бились… У змія з дванадцяти зосталось уже три голови. А Іван – мужичий син уже по самий пояс у землю загнаний, от-от зовсім знеможеться.– Слухай, ти,- говорить змій,- у тебе батько був?– Був.– Воли в нього були?– Були.– Орав він?– Орав.– А давав відпочивать?– Давав.– Ну давай і ми відпочинем.Іван – мужичий син як став відпочивать, то кинув свою палицю і розбив конюшню. Тут його кінь вирвавсь, прибіг до нього, став землю одгрібать…А ті богатирі прокинулись, бачать – з рукавички кров іде, але бояться йти виручати Івана – мужичого сина, думають: для чого нам свої голови за нього підставляти?А кінь тим часом землю навколо Івана одгріб, тоді й говорить Іван – мужичий син до змія:– Аж тепер я тебе вб’ю!Змій і говорить:– Ну, добре, але я хочу тобі сказати перед смертю: ти хоч і візьмеш у мене цього чарівного коня, що цареві потрібний, але ти не доведеш його додому; є у мене ще три сестри, і мати, та батько, цар Ірод. От вони тебе все одно зі світу зживуть!Відрубав останні голови Іван, а сам задумався. А тим часом та бабуся, що він колись кінськими шкурами її хату укрив, почула, що на Івана біда насувається (бо вона все знала, що на світі робиться), та послала свого песика до Івана, а песик і каже йому:– Будете ви їхать додому, захочете так пить, що один до одного не зможете слова промовить,- буде вам по праву руку криничка, вода як скло чиста. Не пийте її, а лиш вдар ти по ній навхрест палицею, побачиш, що з неї вийде! Від’їдете далі, захочете їсти,- стоятиме явір, під явором стіл, там лежатимуть паляниці, яблука й усякі напитки й наїдки. Не їжте,- вдар навхрест, побачиш, що вийде з цього! Проїдете далі, захочете спать,- під явором стоятимуть ліжка. Не лягайте,- вдар по них, побачиш, що буде!Вислухав Іван, подякував бабусиному песику, забрав того коня і разом з тими двома богатирями поїхав додому. Їдуть, їдуть, захотілось їм пить,- аж справді над шляхом криничка праворуч. Ці два богатирі хотіли напитися.– Ні, підождіть,- говорить Іван,- подивлюся.Та як ударив по ній палицею – то кров так і потекла (а це змієва сестра перекинулась криничкою). Поїхали далі – зарубав іще двох сестер, що були у вигляді їжі і ліжок. Далі оглянулись – хмара наступає попід небесами. Коли вони придивляться – аж це стара змія-мати женеться. Одна губа в неї аж попід небесами, а друга понад землею.Іван – мужичий син і говорить:– Ех, давайте, братця, втрьох битися з нею, бо сам я її не подужаю.Але ті два полякались і не хочуть битися – тікають. Ну, Іван бачить, що тут нічого не вдіє сам. «Доведеться пропадати»,- думає. Але згадав, що тут недалеко, за горами, за лісами, є величезна кузня. От він пришпорив свого коня та чимдуж до тієї кузні, ну, а ці два богатиря теж за ним, бо ж нікуди більше їм подітись.Підлітають до тієї кузні.– Одчиніть!Ковалі одчинили їм дванадцятеро дверей залізних, вони влетіли, а двері самі собою й зачинились. А змія сіла коло кузні і давай вогненним язиком двері пролизувати.Іван – мужичий син бачить, що не жарти, та до ковалів:– Миттю робіть плуга, та такого великого, щоб аж під стелю кузні, і робіть такі ж великі щипці.Ну, ковалі враз узялись за роботу, а змія все далі й далі пролизує. Вже тільки троє дверей залишилось, а тут ковалі вже й кінчили плуг і щипці.Пролизала змія останні двері, встромила голову, а тут Іван щипцями розжареними і здавив її за губу. Накинув на неї плуга, вибіг надвір і давай змією орать землю – такі скиби, як хата завбільшки, відвертає. Оре, лупить її та все щипцями розжареними за губу тисне. Орав-орав нею доти, доки вона не лопнула.Він тоді викинув її в море, свого коня пустив на пашу, а богатирів тих додому прогнав.– Ідіть,- каже,- боягузи, а то з вами тільки морока. І ще,- каже,- панської крові!А сам поїхав на цьому коні, що в змія взяв. Їде він, їде – зустрічає діда старого. Проїхав він повз нього і не сказав «здрастуйте». А далі й нагадав:– Що ж я, ще молодий хлопець, а йому, старому, честі не оддав. Треба вернутися, поздоровкатися.Вернувсь.– Здрастуйте,- говорить,- дідусю, вибачайте, я проїхав – честі вам не оддав, не поздоровкався.– Еге,- каже дід,- ніколи старих людей не минай, завжди поздоровкайсь. Їхатимеш ти, а вискочить до тебе такий кривий дід на дерев’янці і буде говорить до тебе: «Ну, молодець, добрий кінь твій, але ти однаково не випередиш мене». Так ти не зрізуйся з ним наввипередки. А може, тобі по путі хто буде траплятися, приймай, не відказуйсь.Поїхав. Бачить – назустріч шкутильгає на дерев’янці такий поганий дід.– Ну,- говорить,- молодець, та й кінь же у тебе! Але хоч я який поганий, ти мене однаково не випередиш!– Ну, та я не стану з тобою сперечатися, ні то й ні…Та тільки сказав це Іван – мужичий син, як той дід поганий своєю дерев’янкою в стремено, а Івана якоюсь гострою стрілою збив з сідла та й полетів на коні… Іван – мужичий син і оглянутись не встиг… А це був не хто інший, як сам цар Ірод – батько зміїв і зміїх.Розсердився Іван – мужичий син.– Ну,- каже,- я ж тобі цього не подарую, я ж тебе, Ірода проклятого, і пішки знайду!Та палицю в руки – і пішов. Іде він, але відчуває, що та ранка від стріли Ірода все розпухає і розпухає, все більшою робиться і більшою, вже Іван і знемагати почав.«Е, це вже біда! – думає Іван – мужичий син.- Це, виходить, цар Ірод затруєною стрілою мене вдарив».Пройшов ще трохи Іван та вже й зовсім знеміг.«Це,- каже він сам до себе,- тепер не побити мені царя Ірода, тепер він мене одним пальцем поборе…»Іде Іван – мужичий син, сумний-сумний, а назустріч йому дід – борода до землі. Поздоровкались, розпитались – хто, куди? Дід і каже:– Піду й я з тобою.– Хто ж ви такий?– Я – Той, що може од собак оборонить.Здвигнув Іван – мужичий син здивовано плечима, але згадав пораду старого і мовчить.Пішли далі, являється їм другий дід, пристав до них.– Я,- каже,- Мороз.Ідуть далі…- Третій дід назустріч. Розпитались – хто, куди? Той каже:– Я – Той, що море викосить і в копиці складе.– Ну, ходім і ти з нами!Далі – четвертий, що «їсть і не наїсться». Там – п’ятий, що «п’є і не нап’ється». Шостий – «біжу й не набіжуся». Сьомий – «я за двадцять верст бичем улучу». Восьмий – «я за двадцять верст бачу»…Ідуть вони до царя Ірода, у його державу. Цар Ірод бачить, дивується, що то ніхто й до границі не підходив, а то – в землі його увійшли… Звелів випустить на них сім тисяч злих-презлих собак-гієн, кожна по дві голови має.Собаки біжать – як хмара синіє.– Ну що ж, братці,- каже Іван – мужичий син,- порозривають нас собаки, я слабий, ледве ноги переставляю, не можу боротися з ними.– Та ось же я, Той, що може од собак оборонить,- сказав перший дід.Як захватав їх… Вибив усіх собак-гієн і в скирти постягав. Цар Ірод бачить: і собаки не помогли – йде цілий гурт у його державу. Приходять до його дому, ввійшли в його двір, під таке великі залізне склепіння, а воно, це склепіння,- р-раз, і закрило їх. І опинився Іван – мужичий син зі своїми супутниками ніби у великій залізній хаті. А тут цар Ірод наказав своїм слугам топити під стінами так, щоб вони всі попеклись. Навалили слуги гори лісу під стіни і ну топить. Але Мороз-дід як почав пришкварювать, то на залізних стінах аж іній став. Спалили весь ліс слуги царя Ірода, а Ірод і каже їм:– Відчиніть уже та вигорніть лопатами жужелицю з мого ворога – Івана – мужичого сина.Відчинили – аж вони всі живі, а Іван і каже:– Що ж ти, царю, такий немилостивий, у таку холодну кімнату посадив нас – трохи не померзли.– Все одно,- каже Ірод,- зараз я тобі голову відрубаю, бо я знаю, що ти затруєний і не можеш воювати зі мною!А сам думає: «Вбити його я ще встигну, давай попомучу ще добре».Та й каже:– Ну, от я вам задам задачу; як зробите – пущу живих, а як не зробите – голови всім позрубую. За одну ніч море викосіть і у копиці зложіть, а ні, то…Ліг Ірод спати на ніч, а Той, що міг море косить, викосив його за ніч і в копиці поскладав. Прокинувся ранком Ірод, бачить – нема води й каплі ніде. «Гм,- думає,- що за чудасія?» Задає другу задачу:– Скільки в мене є худоби – я приготую обід, як усе споживете – живі будете, а як не споживете, то голови постинаю.А Іван – мужичий син і думає: «Скоріш би рана гоїлась, скоріш би, я йому покажу, як нас мучить».А в Ірода була полонена одна, дуже красива дівчина. От вона і взялась Івана лікувати. Знала вона всякі ліки. Ну, а тим часом наварив цар Ірод стільки котлів, що й у дворі не вміщаються… Посідали вони їсти. Не більш із’їли, як одного вола, а Іван – мужичий син і журиться: «Ми й за три роки всього не з’їмо…» Коли тут нагадали, що є один дід – «їм – не наїмся» і другий дід – «п’ю – не нап’юся». Як почали вони обидва трощить, то казали, що ще й мало, що ще б їли…Бачить цар Ірод, що нічим їх не візьмеш, хотів уже повбивати їх, але вирішив ще помучити.– Хто завтра,- каже він,- принесе раніш води з моря,- чи моя дочка-скорогонка, чи ви? Як ви – живі будете, а ні, то…А Іван усе думає: «Скоріш би рана гоїлась, скоріш би…» А полонена дівчина каже:– Не журись, скоро вже.Переночували. Дочка-скорогонка чуть світ наділа чоботи-скороходи, шапку-невидимку, за відерце – й подалась до моря. Вона побігла, а вони всі сидять, думають – котрому бігти? Згадали, що є «біжить – не набіжиться». Побіг він, набрав води, раніш Іродової дочки-скорогонки біжить. А вона бачить це та взяла і сипнула йому під ноги сонного порошку. Він впав та заснув біля відра.Бачить Іван – мужичий син і його супутники, що Іродова дочка вже біжить, а того їхнього «біжить – не набіжиться» й не видно ніде. А Той, що на двадцять верст бачить, подивився і бачить, що «біжить – не набіжиться» спить. Тоді Той, що на двадцять верст бичем улуча, розпустив свій бич та як потягне того, що спав. Той прокинувсь, за відро – як побіжить, і приніс воду раніше, ніж Іродова дочка-скорогонка.Тоді Ірод бачить, що вже нічого для них важкого нема, вихопив меча і наказав тягти Івана та його супутників на залізний тік. Виводять Івана, а дівчина полонена і каже:– Уже загоїлась твоя рана.Вивели Івана. Тільки хотів цар Ірод рубать, а Іван як хватне царя Ірода та як шпурне ним на гострий шпиль його замку, так цар Ірод і дух випустив. Взяв Іван тоді того коня, що Ірод в нього обманом викрав. Дівчина полонена теж з ним збирається. А діди і кажуть:– Ну, а ми послужили тобі, Іване – мужичий сину, та тепер підем далі своєю дорогою, іншим добрим людям служити.Поцілувались з Іваном та й пішли.Приїжджає Іван – мужичий син у своє царство та й оддає так, як обіцяв, бо завжди любив слова дотримувати, цареві коня того, що жар їсть, полум’я п’є, а як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя з дубів осипається. Але тут якраз стояли ці два богатирі панської крові, що їх цар посилав разом з Іваном. Як побачили вони ту дівчину, що Іван з полону у царя Ірода визволив, та зразу до царя:– Так і так, негоже Іванові, простому мужичому синові, одружуватись з такою красунею: вона може бути за жінку тільки богатиреві панської крові!– Молодці, правильно говорите! – каже цар, та до Івана:– Ти, Іване,- мужичий син, і негоже віддавати за тебе таку красуню, вона може бути жінкою тільки богатиря панської крові.Поблід Іван – мужичий син та й каже:– Я її з полону визволив, вона мене любить, я її люблю, і нікому я її не віддам!– Ні, віддаси! – каже цар.Тоді Іван скипів та до царя:– Ти обіцяв мене нагородити, чим я захочу, і ніякої ніколи кривди не чинити! Я трьох зміїв-велетнів убив, їхніх сестер повбивав, стару зміїху в море загнав, царя Ірода на той світ перевів,- та коли ти мені будеш за мою добрість так платити і так слово своє ламати, то я й тебе, і весь твій рід одним махом зі світу зведу!Та як замахнеться своєю палицею – то аж всі дерева нагнулись, а царський дворець аж затрясся. Ну, тоді цар злякався та вже ні слова. А Іван – мужичий син одружився з дівчиною-красунею, та й зажили щасливо.Але вже ніколи не вірив Іван ні царському, ні панському слову.

Козак Мамарига служив у багачів двадцять п’ять років, заробив три мідні гроші та й пішов у путь-дорогу, куди очі світять. Іде він дорогою, іде, зустрічає парубка. – Добридень, парубче! – каже. – День добрий і вам! – відповідає той.- А хто ви такий є? – Я козак Мамарига, служив в багачів двадцять п’ять років, заробив три мідні гроші та й іду, куди очі світять. А ти хто? – А я,- каже парубок,- наймитував в одного пана, та як косив жито, то знайшов у полі торбинку-волосянку, таку, що сама дає їсти й пити. А пан дізнався про цю торбинку та й наказав мене бити, а торбинку відібрати. Тільки я торбинку забрав та й утік. – А де ж торбинка? – Розбійники в лісі напали й відняли! – Ну, ходімо разом, будеш мені за брата. Пішли вони вдвох. Ідуть собі, йдуть, зустрічають другого парубка. – Добридень, парубче! – кажуть. – День добрий і вам,- відказує той.- А хто ви такі є? – Я козак Мамарига, а це мій побратим. А ти хто? – А я,- каже парубок,- наймитував в одного пана, та як рубав у лісі дрова, то знайшов на дереві торбинку-дротянку, таку, що сама будь-яку роботу зробить. А пан дізнався про цю торбинку та й наказав мене бити, а торбинку відібрати. Та не став я того ждати, взяв та й утік. – А де ж торбинка? – Розбійники в лісі напали й відняли! – Ну, ходімо з нами, будеш нам за брата. Пішли вони далі. Ідуть та й ідуть, зустрічають третього. – Добридень, парубче! – День добрий і вам. А хто ж ви такі? – Я козак Мамарига, а це мої побратими. А ти хто? – А я,- каже третій парубок,- наймитував в одного пана, та як пас коні, то знайшов у лузі чоботи такі, що поверх води ходять. А пан дізнався та й хотів мене бити, а чоботи відібрати, то я й утік. – Де ж ті чоботи? – Розбійники в лісі напали й відняли. – Ну, ходімо з нами, будеш нам за брата. Пішли вони вчотирьох. Де хліба випросять, де на роботу за харчі стануть – так і йдуть. Дійшли якось до роздоріжжя, де чотири дороги розходяться. Подивився козак Мамарига й каже: – Тут, брати мої, треба нам різнитися. Є в мене три мідні гроші, беріть собі кожен по грошу, та хто на яку сторону хоче, то туди й ідіть. А мені яка дорога зостанеться, така й буде. Дав він їм кожному по мідному грошу, попрощалися вони і розійшлися – той на ту дорогу, а той на ту… Пішов далі козак Мамарига сам один. Ходив довго, аж три роки. Ішов якось великим лісом, вийшов на широку галяву. Коли дивиться – чотири чоловіки один з одним б’ються. Він до них: – Добридень,- каже,- люди добрі, за що це ви б’єтесь? А вони відповідають: – Та ось є в нас торбинка-волосянка, що сама дає їсти й пити, та торбинка-дротянка, що будь-яку роботу сама робить, та чоботи, що поверх води ходять. А ще є в нас кінь Гивер. Так отой каже, що я візьму те, а отой каже, що і я візьму те, ніяк не поділимось та й б’ємося. «Еге,- думає козак Мамарига,- це, значить, ті самі розбійники. Ну, заждіть же, я вас помирю!» А сам говорить: – Чи згодні ви послухати мене, козака Мамаригу? Ніхто краще не поділить вас, як я. – Згодні,- кажуть розбійники,- діли нас, козаче Мамариго! – Отак зробіть,- каже він.- Покладіть отут біля мене торбинку-волосянку, торбинку-дротянку й чоботи і коня Гивера поставте, а самі йдіть на той кінець галяви. Тоді я махну рукою, а ви й біжіть усі разом: хто перший прибіжить, той бере, що найбільш до вподоби, потім другий – і собі візьме, далі й третій, а вже четвертому те, що зостанеться. Побігли вони та той кінець галяви, а він не став часу гаяти, вмить торбинки закинув на плечі, чоботи взув і на коня Гивера скочив. – Гей, козаче,- каже кінь Гивер,- як тебе нести – чи поверх дерева, чи поверх комишу? – Неси поверх дерева! – говорить козак Мамарига. Як звився кінь понад деревами. Розбійники побачили, біжать назад, та де вже їм коня Гивера здогнати! А козак Мамарига від’їхав далеко тим конем та й думає: «Треба мені моїх побратимів шукати та їм їхнє майно повернути, що колись в них розбійники відняли. Віддам їм торбинки, волосяну та дротяну, і чоботи, а вже кінь Гивер мені зостанеться». І поїхав по світу їх шукати. Довго там чи хутко, а приїжджає він якось до багатого двору. Просить води напитися, коли це виходить з хати господар і питає: – А хто ти є та куди їдеш? – Я,- каже,- козак Мамарига, їду шукати моїх побратимів. Зрадів той чоловік, кинувся до нього: – Та я ж і є твій побратим, що колись торбинку-волосянку знайшов і від пана втік! – Отож я й привіз тобі твою торбинку-волосянку! – каже козак Мамарига. Тут побратим бере його за руки, веде до хати, садить до столу, подають йому їсти й пити. Козак Мамарига дістає торбинку-волосянку та й дає йому. – Ні,- побратим каже,- не візьму я в тебе торбинку, нехай вона твоя буде. Мені ж отой твій мідний гріш щастя приніс, я тепер забагатів і живу в повному достатку. Погостював козак Мамарига в свого побратима днів зо три, а тоді попрощався з ним і далі поїхав – тих двох шукати. Чи довго, чи хутко, а приїздить він до ще багатшого двору. Виходить господар,- а то другий побратим, що колись торбинку-дротянку знайшов та від пана втік! Ну, й цей козака Мамаригу з пошаною зустрів, а від торбинки-дротянки відмовився: – Я,- каже,- з твого мідного гроша тоді забагатів і живу тепер у повному достатку. Нехай торбинка твоя буде. Погостював козак Мамарига і в цього, поїхав третього шукати. Їздив, їздив по світу та й приїхав до багатого двору, ще багатшого за ті двори. Вийшов назустріч господар – а то третій побратим! Прийняв і він козака Мамаригу з пошаною, а від чобіт відмовився. – В мене,- каже,- від твого мідного гроша достаток пішов, то мені тепер ті чоботи непотрібні – нащо мені поверх води ходити? А тобі вони, може, в пригоді стануть. Попрощався козак Мамарига і з цим побратимом та й поїхав собі далі по світу мандрувати, щастя-долі шукати. Їздить та й їздить, поки втомиться, а тоді спиниться десь при дорозі і торбинку дротяну дістає: – Торбиночко-дротяночко, став мені шатро! Виходять тут з торбинки слуги, вмить шатро поставлять, а самі знов у торбинку сховаються. Козак Мамарига тоді торбинку-волосянку розшморгує: – Торбочко-волосяночко, дай мені їсти й пити! Враз де не візьметься стіл, на столі наїдки, напитки різні,- їж, пий донесхочу. А тоді тільки скаже: – Торбочко, уберись! Все й прибереться знову в торбу, як і не було. Отак мандрував козак Мамарига та, мандруючи, й приїхав у чужу землю. І почув тут від людей, що є в цій землі король, а в короля проти палацу стоїть столітній дуб, а під тим дубом лежить скарб незліченний. І оголосив король: хто того дуба зрубає, коріння викорчує і скарб дістане, то він тому півкоролівства відпише і дочку свою заміж оддасть. Та тільки хто не брався – ніхто не може того дуба зрубати. Почув про те козак Мамарига й каже: – Що ж, спробуємо зрубати! Поїхав він до королівського палацу та й оповістився, що приїхав, мовляв, дуба рубати. Вийшов до нього король. – Хто такий? – питає. – Я,- каже,- козак Мамарига, можу тобі скарб з-під дуба дістати. – Ну,- король каже,- як дуба зрубаєш і скарб дістанеш, то я тобі півкоролівства відпишу і дочку мою, королівну, за тебе віддам. Та як не зробиш за ніч – твоя голова з пліч! От настала ніч, козак Мамарига пішов до того дуба, розшморгнув торбинку-дротянку: – Торбиночко-дротяночко, зрубай дуба, коріння викорчуй, скарб дістань! Тут вийшли з торбинки слуги, взялися до роботи. А козак Мамарига ліг собі осторонь і спочиває. Ще й півночі не пройшло, а вже дуб зрубаний, коріння викорчуване і скарб витягнений. А слуги знов у торбинці поховалися. Королю не спиться, не терпиться. Встав удосвіта, вийшов на ганок та так і оторопів: нема в дворі дуба – вже зрубаний, а там, де він стояв,- тільки яма глибока, і стоять край тої ями великі скрині ковані, а в них золото, самоцвіти – скарб незліченний. Прокидається тут козак Мамарига, підходить до ганку. – Ось,- каже,- давно вже все зроблено! – Справді, зроблено,- каже король.- Бери тепер за себе мою дочку! А королівна вередує, не хоче: – Чого це я маю за простого козака йти? – Нічого не вдієш,- каже король,- треба йти. Взялися тут весілля гуляти. Вже й відгуляли. Відписує король козакові Мамаризі півкоролівства. А козак Мамарига каже: – Що мені півкоролівства?! У вас королівство мале, відпишіть мені все, а половини я не хочу! – Не хочеш, то твоя воля,- каже король,- а тільки другої половини я не дам! Виводить тоді козак Мамарига із конюшні свого коня Гивера, бере жінку за руку. – Бувайте здорові,- каже.- Коли не хочете відписувати усього королівства, так я поїду з жінкою в іншу землю. Сідає на коня і жінку саджає. – Як тебе нести? – питає кінь Гивер. – Неси поверх дерева! Поніс кінь Гивер, тільки курява звилася. Несе добу, несе другу, заніс аж до Чорного моря. Помчав понад Чорним морем – вже й землі ніде навколо не видно, скрізь тільки хвилі ходять. Коли ось – камінь серед моря. Спустилися вони на той камінь відпочити. Козак Мамарига здіймає з плеча торбу-волосянку. – Торбочко-волосяночко, дай нам їсти й пити! Тут стіл враз де не взявся: наїдки, напитки на столі, що королівна й у свого батька таких не бачила. Напилися, наїлися. – Торбочко-волосяночко, уберись! Все й прибралося вмить, не стало нічого. Полягали тоді вони на камені спати. Він заснув міцно, а вона тишком-нишком встала, торбинки обидві заховала та до коня Гивера. Тільки ногу в стремено поставила, а кінь одразу й питає: – Куди тебе нести? – Неси,- каже,- до мого батька! І поніс її кінь – тільки й бачили! Виспався козак Мамарига, прокинувся, коли дивиться – нема ні коня, ні жінки, ні торбинки-волосянки, ані дротянки. Тільки чоботи лежать. – Е,- каже він,- як чоботи тут, то ще козак Мамарига не загине! Узув чоботи та й пішов поверх води. Ішов, ішов, аж дві доби, перейшов через море. Іде далі суходолом. Схотілося йому їсти. Бачить – стоїть кущ вишневий із ягодами. Козак Мамарига ягодку вирвав, кинув у рот – і враз виріс у нього на голові величезний ріг. Вирвав другу ягідку, кинув у рот – виріс другий ріг. – Гай-гай,- каже він,- як же мені з такими рогами жити?! Коли дивиться – стоїть другий кущ, і на цьому теж ягід рясно. – А що,- каже,- може, й ці покуштувати? Вже ж гірше не буде. Вирвав з того куща ягідку, з’їв – і спав один ріг. Вирвав другу, з’їв – другий ріг спав. Нарвав він тоді ягід із того й з того куща та й пішов у те королівство, де була його жінка. Як став підходити, сяк-так переворався, щоб не впізнали, й пішов до королівського ганку. Гукає: – По ягоди! Королівна почула, посилає служницю: – Піди,- каже,- подивись, що воно за ягоди. У нас ще цвітуть, а десь, видно, вже поспіли. Служниця вийшла, питає: – Чи добрі ягоди та чи дорогі? – Дорогі та добрі. – Почому? – По срібному карбованцю ягідка! Служниця пішла, розповіла королівні. Королівна дала їй карбованців півсотні. – На,- каже,- купи мені тих ягід. Козак Мамарига гроші взяв, ягоди віддав, а сам геть подався. От бере королівна ягідку й кидає в рот, та відразу й другу, теж в рот,- і раптом виросли в неї на голові два величезні роги. Кинулася королівна до дзеркала, глянула – та як закричить з переляку! Збіглися слуги, прибіг король, жахнувся. – Що це таке? Що ти їла? А вона плаче й про ягоди розповідає. – Не може того бути,- каже король,- щоб від ягід таке сталося. Ану, де ті ягоди? Взяв та й вкинув і собі в рот ягоди. Тут зразу й в нього роги виросли! Злякався король, розгнівався, наказав швидше бігти та схопити того чоловіка, що ягоди продавав. Побігли солдати, шукали, нікого не знайшли. Що ж тепер робити? Як королю й королівні з такими рогами жити?! Скликає король лікарів та знахарів, щоб оті роги зігнати. Поз’їжджалися лікарі та знахарі з усього королівства. Подивились-подивились, нічого не зроблять, не спадають роги! Посилає король гінців по чужих землях, оголошує: хто зможе роги зігнати, тому він усе своє королівство відпише, аби тільки йому з дочкою такої бридоти позбутися. Поприїздили лікарі і з чужих земель, як не мудрували, чим там не мазали – нічого не вдіють… Королівна плаче-розливається, король лютує, а народ глузує та буриться: «Нащо нам король із рогами? Не хочемо такого короля!» От приходить козак Мамарига до короля. – Добридень,- каже,- тестенько, може, я вам допоможу? – Ой зятенько, допоможи! – каже король.- Відпишу тобі все королівство, аби такого лиха позбутися! – Гаразд! – каже козак Мамарига і дає йому дві ягідки з того другого куща. Тільки проковтнув їх король – вмить роги спали. А королівна плаче, благає: – Чоловіче мій любий, дай же й мені! – Ні,- він каже,- тобі не дам. Де ти мого коня Гивера діла? – Живий твій кінь, у стайні стоїть. Пожалій мене, дай ягідку! – А торбинки, волосянка та дротянка, де? – Цілі твої торбинки, в спальні на гвіздку висять. Порятуй мене! – А не будеш більше мене кидати? – Не буду до віку вічного! Тут бере він ягідку і кидає їй у рот – враз один ріг спав. Вкинув другу – другий ріг спав. І стала королівна така, як і була. – Ну, дивись, щоб ти знала, як чоловіка шанувати! Почали вони тут радіти… Відписав король козакові Мамаризі усе королівство, і живуть в тому королівстві всі багаті та щасливі: торбинка-волосянка кожному їсти-пити дає, а дротянка будь-яку роботу робить.

Жили колись на світі чоловік та жінка. Вони мали трьох синів – Іванка, Штефанка й Романка. Коли сини підросли, чоловік сказав жінці:– Ану спечи паляницю Йванкові. Най іде у світ – може, десь знайде свою долю.Жінка спекла паляницю, поклала хлопцеві в торбинку і сказала:– Щасливої дороги, синку! Йди у світ, але не будь там довго. Знайди хоч трошки гаразду й вертайся додому, бо нам сумно без тебе.– Добре, мамо, я скоро вернуся.Пішов Іванко. Йшов день, два, три. На четвертий день дуже змучився. Сів собі на камінь, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Звідкись прийшла до нього біла кицька.– Няв-няв-няв…– Чого тобі, кіточко? – спитав.- Їсти захотіла?– Няв-няв-няв…– На, мені не жаль паляниці. Ади, яку велику спекла мамка.Кицька з’їла шматок паляниці й питав Іванка:– Куди йдеш, легіню?Парубок здивувався:– Де це ти навчилася по-нашому?– Живу між вами все життя, то й навчилася,- відповіла кицька.- Куди, питаю, йдеш?– Іду служби шукати.– Служи у мене.Іванко знову витріщився:– Яка в тебе робота?– А мишей ловити! Як зловиш золоту мишу, то дам тобі великий подарунок.– Така робота не для мене. Я вмію орати, сіяти, молотити. Якби в селі дізналися, що я в кицьки наймався ловити мишей, то ні одна дівчина не вийшла б за мене.– Послужи мені хоч трошки, Йванку,- умовляла кицька.І хлопець дав згоду:– Коли так файно просиш, то най буде.Кицька повела Йванка до великого палацу. Брама відчинилася, і він увійшов на широке подвір’я. Брама заперлася за ним, а кицька – шусть, сховалася в дучку. Іванко бачить, що палац – із самого золота і срібла. А довкола зелена травичка, косиці розквітли. Раптом перед ним стала золота миша, така блискуча, що не міг дивитися на неї. Довкола миші бігали срібні мишенята. Вони йому нічого не казали, і Йванко їх не чіпав. Дістав із торби паляницю та й сів собі їсти. Золота миша озвалася:– А я теж голодна.– Мені не жаль паляниці, мишко,- відповів Іванко і кинув їй шматок.Минула ніч. Ранком знову з’явилася кицька. Іванко втішився. Сказав:– Шукай собі, газдинько, кота, бо ловити мишей – не моє ремесло.– Послужи ще одну ніч,- просила його кицька.– Не можу, бо вже з’їв усю паляницю. Треба вертатися додому.Кицька насипала йому до торби срібла й сказала:– Нікому не кажи ні слова, що ти видів.– Добре, кицько, не скажу.Іванко вернувся додому.Того самого дня, коли він вернувся, чоловік сказав жінці:– Спечи дві паляниці, і най Штефанко йде у світ шукати гараздів.Жінка спекла дві паляниці, поклала синові в торбину і сказала:– Іди у світ, Штефанку, але не будь там довго, бо нам сумно без тебе.– Не журіться, мамо, я скоро вернуся.Штефанко пішов. Ішов один день, другий, третій. У дорозі змучився і дуже зголоднів. Сів коло кринички, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Раптом чує:– Няв-няв-няв…– А ти звідки взялася тут, кицько? – зрадів хлопець кішці.- Що, сапаєш у полі і їсти захотіла? Мені не шкода паляниці. На, трохи поїж.Кицька з’їла кавалок його паляниці й спитала:– Куди йдеш, легіню?– Йду у світ шукати служби.– Ти наймися в мене.– А що робити в тебе? – здивувався хлопець.– Будеш мишей ловити.– Е, ні, це мені не пасує. Потому люди скажуть, що я є той легінь, який шукає легкої роботи.– Ти послужи у мене хоч дві ночі. Я тобі добре заплачу.– Дві ночі можу послужити.Кицька наказала, щоб він зловив їй золоту мишу, і повела Штефанка до великого палацу. Брама відчинилася, а потім заперлася. Кицька ніби здиміла – пропала.Штефанко ходить по двору, щипає паляницю. Коли дивиться – а перед ним золота миша зі своїми срібними мишенятами.– Дай мені кавальчик паляниці,- попросила мишка.– Мені не шкода паляниці, але так блищиш, аж очі болять. Ти з чистого золота?– Із чистого, Штефанку.– Ти, відай, дуже дорога.– Дуже, легіню,- відповіла мишка.Минув ще один день. Штефанко поділився із золотою мишкою й другою паляницею.Прийшла біла кицька:– Няв-няв-няв… Ти зловив мені золоту мишу?– Ні, мишей ловити – не моє ремесло. Це ти можеш зробити сама. Відчини браму, піду додому, бо з’їв паляниці.Кицька насипала йому до торбини срібла й попросила:– Не говори нікому, де ти був і що видів.– Буду мовчати як риба,- пообіцяв хлопець.Вернувся він додому, а батько каже матері:– Спечи, жінко, аж три паляниці та най іде Романко у світ шукати гараздів.Жінка спекла три паляниці, поклала в торбину й сказала наймолодшому:– Іди, Романку, та не будь там довго, бо нам сумно без тебе.– Не гризіться, мамо,- відповів їй син і подався у світ.Ішов день, другий, третій. Четвертого дня вийшов на широке поле і сів коло криниці. Витягнув з торбини паляницю й почав їсти. Раптом звідкись прийшла біла кицька.– Няв-няв-няв!– Чого тобі, кицько? Захотіла їсти? На, мені не шкода паляниці,- відламав кавалок і дав кіточці.Вона поїла і спитала:– Куди йдеш, Романку?– У світ.– Чого?– Шукати служби.– Наймися у мене.– Та що в тебе робити?– Якщо мені зловиш золоту мишу – живою або мертвою,- то я тобі віддячу.Хлопець почухав потилицю:– Хоч мишей ловити – не моє ремесло, але два-три дні зможу послужити.Романко поклав у пазуху камінь і пішов за кицькою, яка повела його до великого палацу. Брама відчинилася, увійшли на подвір’я. Кицька несподівано зникла. Там, де вона стояла, гейби з-під землі вийшла золота миша із своїми срібними мишенятами. Романко спочатку дивився на ту мишу й нічого не сказав, а відтак розсердився:– Якого ти дідька ходиш довкола мене? Не маєш що робити?– Ходжу, бо я тебе не боюся,- відповіла мишка.Хлопець розсердився ще дужче і дістав камінь з пазухи. Прицілився й потрафив миші в саму голову. Та підскочила, упала і більше не встала. І дивно, миша зникла, а на її місці з’явилася дівчина – така файна, як квітка. Вона сказала:– Дякую, Романку, що врятував мене від миші-чарівниці. То вона обернула мене, найфайнішу на світі царівну, в білу кицьку. Чари тривали доти, поки вона була жива. Що хочеш за те, що визволив мене– Хочу, аби-сь стала моєю жінкою,- відповів Романко.Дівчина дала йому свої обидві руки, й пішли до палацу. Там справили велике весілля.

Де-не-десь, у якімсь царстві, жив собі цар та цариця, а в них – три сини, як соколи. От дійшли вже ті сини до зросту,- такі парубки стали, що ні задумати, ні загадати, хіба в казці сказати! Дійшли літ – час їм женитися. Цар, порадившись гарненько з царицею, покликав синів та й каже: – Сини мої, соколи мої! Дійшли ви літ – час уже вам подружжя шукати. – Час,- кажуть,- таточку, час! – Забирайте ж,- каже,- діти, сагайдаки срібні, накладайте стрілочки мідяні й пускайте в чужі землі далекі: хто до кого влучить у двір, там тому й молоду брати. От вони повиходили, понатягали луки – та й нум стріляти. Старший стрельнув – загула стріла попід небесами та й упала аж у іншому царстві, у царя в садочку. Царівна на той час по саду проходжувалась, підняла стрілку, любується. Прийшла до батька, хвалиться: – Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла! – Не віддавай же,- каже цар,- її нікому, тільки віддай тому, хто тебе за дружину візьме! Коли так: через який там час приїздить старший царенко, просить у неї стрілку. – Не дам,- каже,- цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме. – Я,- каже царенко,- тебе візьму. Намовились. Поїхав він. Середульший царенко стрельнув,- звилась стріла нижче від хмари, вище від лісу та й упала у княжий двір. Князівна на той час на рундучку сиділа, побачила, підняла стрілку і понесла до батька: – Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла! – Не віддавай же її,- каже князь,- нікому, тільки хіба віддай тому, хто тебе за дружину візьме. От приїздить і другий царенко, середульший, просить стрілку. Вона відказала так, як і та. І цей каже: – Я тебе візьму. Погодились. Поїхав. Приходиться найменшому стріляти. Іван-царенко,- його звали Іваном-царенком,- як стрельне – загула стріла ні високо ні низько – вище хат, та й упала ні далеко ні близько – коло села в болоті. На купині сиділа жаба і взяла ту стрілку. Приходить Іван-царенко, просить: – Верни мою стрілку! – Не дам я,- каже жаба,- цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме. Іван-царенко подумав: «Як-таки зелену жабу та за дружину брати?» Постояв над болотом, пожурився, пішов додому плачучи. От уже їм час до батька йти, казати, хто яку собі молоду знайшов. Ті ж два – старший і підстарший – такі раді!.. А Іван-царенко іде та й плаче. Батько питає в них: – Ну, розкажіть же, сини мої, соколи мої, яких ви мені невісток познаходили? А старший каже: – Я, татку, знайшов царівну. Підстарший: – Я – князівну. А Іван-царенко стоїть та й слова не вимовить: так плаче, так плаче! – А ти чого, Іване-царенку, плачеш? – Як же,- каже,- мені не плакати, що у братів жінки, як жінки, а мені доведеться з болота зелену жабу брати… Чи вона мені рівня? – Бери,- каже цар,- така вже, видно, твоя доля. От і поодружувалися царенки: старший узяв царівну, середульший – князівну, а Іван-царенко – зелену жабу з болота. От вони одружились та й живуть собі. А це якось цар забажав: яка з невісток уміє краще рушники ткати. Загадує: «Щоб на завтра, на ранок, рушники виткали і принесли показати: яка з них краща ткаля?» Іван-царенко йде додому та й плаче, а жаба вилізла назустріч, питає: – Іване-царенку, чого ти плачеш? – Та як же мені не плакати, що так і так: загадав наш батько, щоб на завтра, на ранок, кожна невістка йому рушник виткала. – Не плач! Усе гаразд буде: лягай та спи! Він ліг, заснув, вона взяла кожушок жаб’ячий з себе скинула, вийшла надвір, гукнула, свиснула – тут де не взялись дівчата-служниці, виткали рушники, гарно орлів понашивали і віддали їй. Вона взяла, поклала біля Івана-царенка, знову кожушок наділа – і стала такою жабою, як і була. Прокидається Іван-царенко – аж такі рушники, що він ще й не бачив таких зроду! Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дякує за рушники дуже. Тих же рушники – так собі, простенькі, цар на кухню повіддавав, а жабині в себе почепив. От батько знов загадує, щоб невістки напекли гречаників і принесли йому: хто краще пече? Іван-царенко йде додому та й знову плаче. Жаба вилізла проти нього, квакає: – Іване-царенку, чого ти плачеш? – Як же ж мені не плакати: загадав батько гречаники пекти, а ти не вмієш!.. – Не плач, напечемо! Лягай та спи! Він ліг, заснув. А ті дві невістки пішли під вікно, дивляться, як вона буде робити. От вона взяла ріденько вчинила, ріденько підбила, ріденько й замісила; потім вилізла на піч, пробила дірку, вилила туди,- гречаники так і розпливлись по черені… Ті невістки швидше додому та нум і собі так робити. Напекли таких гречаників, що хіба тільки собакам повикидати. А вона, як ті пішли, кожушок з себе, вийшла надвір, гукнула, свиснула – тут де взялись дівчата-служниці. Вона їм загадала, щоб до світанку були гречаники! Ті незабаром принесли їй гречаники – як сонце, такі гарні! Взяла вона положила коло Івана-царенка, а сама кожушок на себе – і знов стала такою зеленою жабою, як була. Іван-царенко прокидається, бачить: біля нього гречаники, як перемиті. Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дуже вдячний. Тих же невісток гречаники собакам повіддавав, а ці звелів до страви подавати. От знов загадав цар своїм синам, щоб у такий і в такий день «були до мене з жінками на бенкет». Ті ж, старші брати, радіють, а Іван-царенко йде додому, похнюпивши голову, та й плаче. Жаба вилізла назустріч, питає: – Іване-царенку, чого ти плачеш? – Як же мені не плакати. Батько загадав нам із жінками на бенкет приїхати. Як же я тебе повезу? – Не плач,- каже,- лягай та спи, якось поїдемо. Він ліг, заснув. От діждали того дня, що бенкет, Іван-царенко знов зажурився. – Не журись,- каже,- Іване-царенку, їдь попереду сам! А як стане дощик накрапати, то знай, що твоя жінка дощовою росою вмивається; а як блискавка заблискає – то твоя жінка в дороге убрання вбирається; а як грім загримить – то вже їде. Іван-царенко убрався, сів і поїхав. Приїздить, аж старші брати зі своїми жінками вже там. Самі повбирані гарно, а жінки у золоті, в оксамиті, у намистах дуже дорогих. Брати стали з нього сміятися: – Що ж ти, брате, сам приїхав? Ти б її хоч у хустку зав’язав та привіз… – Не смійтесь,- каже,- потім приїде… Коли це став дощик накрапати, Іван-царенко каже: – Це моя жіночка люба дощовою росою вмивається! Брати сміються з нього. – Чи ти,- кажуть,- здурів, що таке торочиш? Коли це блискавка блиснула, Іван-царенко й каже: – Це моя жіночка в дороге убрання прибирається! Брати тільки плечима здвигують: був брат такий, як і треба, а то здурів. Коли це як зашумить, як загримотить грім, аж палац затрусився, а царенко й каже: – Оце ж уже моя голубонька їде! Коли так, приїхав під рундук берлин шестерма кіньми – як змії! Вийшла вона з берлина… Аж поторопіли всі – така гарна! От посідали обідати; і цар, і цариця, і обидва старші брати й не надивляться на неї: сказано – така гарна, така гарна, що й сказати не можна! Обідають, то вона оце шматочок у рот, шматочок у рукав; ложку в рот, ложку в рукав. А ті невістки дивляться на неї та й собі: ложку в рот, ложку в рукав, шматочок у рот, шматочок у рукав. Ото пообідали; вийшли в двір; почали музики грати – батько став запрошувати в танець. Ті невістки не хочуть: «Нехай вона танцює!» От вона як пішла з Іваном-царенком у танець, як зачала танцювати, то й землі не черкнеться – легко та гарно! А це: махнула правим рукавцем, що шматочки кидала,- став сад, у тому саду стовп і по тому стовпу кіт ходить: догори йде – пісні співає, а донизу йде – казки каже. Танцювала, танцювала, далі махнула й лівим рукавцем – у тім саду стала річка, а на річці лебеді плавають. Усі так дивуються тим дивом, як малі діти. От потанцювала вона, сіла спочивати; а це й ті невістки пішли у танець. Танцюють, так як махнули правим рукавцем – кістки вилетіли та просто цареві в лоб; махнули лівим – цареві очі позабризкували. – Годі, годі, ви мені очі повибиваєте! Вони й перестали. Посідали на призьбі всі; музики грають, двораки царські вже танцюють. А Іван-царенко дивиться на жінку та й собі дивується, як-таки з такої зеленої жаби та зробилась така гарна молодичка, що й очей не відірвеш! Далі сказав дати собі коня, махнув додому довідатися: де вона все те понабирала? Приїздить, пішов у світлицю, де вона спить,- аж там лежить жаб’ячий тулубець. У грубі топилося,- він той тулубець у вогонь – тільки димок пішов… Він тоді знову вертається до царя – саме поспів на вечерю. Довго вони ще там гуляли, перед світом уже пороз’їхались. Поїхав і Іван-царенко зі своєю жінкою. Приїздять додому, вона ввійшла в світлицю, огляділася – аж кожушка й нема… Шукала-шукала… – Чи ти,- питає,- Іване-царенку, не бачив моєї одежі? – Якої? – Тут,- каже,- я кожушок скинула. – Я,- каже Іван-царенко,- спалив! – Ох, що ж ти наробив мені, Іване! Якби ти не займав, то я б навічно була твоя, а тепер доведеться нам розлучитися, може, й навіки… Плакала-плакала, кривавими слізьми плакала, а далі: – Прощавай! Шукай мене в тридесятім царстві, у баби-яги – костяної ноги! Махнула рученьками, перекинулась зозулею; вікно було відчинене – полинула… Довго Іван-царенко побивався за жінкою, довго плакав гірко, розпитувався: що йому робити? Ніхто нічого не радив. От він узяв лучок срібний, набрав у торбину хліба, тикви почепив через плече,- пішов шукати. Іде та й іде, коли зустрічає його дід, такий, як молоко, сивий, і питає: – Здоров, Іване-царенку! Куди мандруєш? – Іду,- каже,- дідусю, світ за очі шукати своєї жінки; вона десь у тридесятім царстві, у баби-яги – костяної ноги, іду, та й не знаю куди… Чи ви, дідусю, не знаєте, де вона живе? – Чому,- каже,- не знати? Знаю. – Скажіть, будь ласка, дідусю, й мені! – Е, що тобі, сину, казати: кажи не кажи, не потрапиш! – Потраплю не потраплю, скажіть: я за вас увесь вік буду бога молити! – Ну, коли вже,- каже,- тобі так треба, то от тобі клубочок, пусти його – куди він буде котитися, туди й ти за ним іди: саме дійдеш аж до баби-яги – костяної ноги. Іван-царенко подякував дідові за клубочок, узяв, пустив: клубочок покотився, а він пішов. Іде та й іде таким густим лісом, що аж темно. Зустрічається йому ведмідь. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок – хотів стріляти. Ведмідь йому й каже: – Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану! Він пожалував його – не вбив. Іде далі, вийшов на край лісу – сидить сокіл на дереві. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок – хотів стріляти. Сокіл йому й каже: – Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану! Він пожалував його – не вбив. Іде та й іде, клубочок попереду котиться, а він посаду йде за ним та й дійшов до синього моря. То й бачить: на березі лежить щука зубата, без води пропадає на сонці. Він хотів її взяти та з’їсти, а вона й просить: – Іване-царенку, не їж мене, кинь лучче в море. Я тобі за те у великій пригоді стану! Він її вкинув у море, пішов далі. От так і зайшов уже аж у тридесяте царство. Аж стоїть хатка на курячій ніжці, очеретом підперта, а то б розвалилася… Він увійшов у ту хатку – аж на печі лежить баба-яга – костяна нога, ноги на піч відкидала, голову на комин поклала. – Здоров був, Іване-царенку! Чи по волі, чи по неволі? Чи сам від кого ховаєшся, чи кого шукаєш? – Ні,- каже,- бабусю, не ховаюся, а шукаю свою жінку любу – жабу зелену. – Знаю, знаю! – каже баба-яга.- У мого братика за наймичку служить. От він як узявся просити, щоб сказала, де її брат живе, вона й каже: – Там на морі є острів, там його й хата. Тільки гляди, щоб тобі лишенька там не було: ти її як побачиш, то хапай швидше та й тікай з нею, не оглядаючись. От він подякував бабі-язі, пішов. Іде та йде, дійшов до моря, глянув – море, і кінця йому не видно; і де той острів, хто його зна!.. От він ходить понад морем, голову похнюпивши, журиться. А це випливає щука: – Іване-царенку, чого ти журишся? – Так,- каже,- і так: на морі є острів, та ніяк не можу туди дістатись. – Не журись! – каже. Ударила хвостом об воду – став такий міст, що й у царя нема такого: палі срібні, побічниці золоті, а поміст склом настелений,- як ідеш, так мов у дзеркалі. Іван-царенко і пішов тим мостом та й дійшов аж на острів. Дійшов на острів, аж там такий ліс густий, що ні пройти, ні просунутися, та темний-темний… Іван-царенко ходить попід тим лісом та й плаче, ходить та й плаче. А тут уже й хліба не стало – нічого їсти. От він сів на піску та й зажурився. «Пропав!» – думає. Коли це біжить заєць повз нього; тут де не взявся сокіл, ударив зайця, вбив. Іван-царенко взяв того зайця, оббілував, витер огню дерево об дерево, спік, з’їв. От наївся та й став думати: як його до палацу добитись? Знову ходить попід лісом; а ліс – сказано – просунутися не можна. Ходив, ходив, коли – зирк! – іде ведмідь. – Здоров, Іване-царенку! Чого ти тут ходиш? – Хочу,- каже,- як-небудь у палац дістатись, та не можна за лісом. – Я тобі поможу! Як узяв той ведмідь дуб’я трощити; такі дуби вергає, що по півтора обіймища! Вергав, вергав, аж утомився. Пішов, напився води, як зачав знову ламати!.. От-от стежечку проламає! Знову пішов, води напився, знову ламає. Проламав стежку аж до палацу; пішов Іван-царенко. От пішов Іван-царенко тією стежкою – аж серед лісу така гарна долина, а на тій долині скляний палац стоїть. Він туди пішов, у той палац. Відчинив одні двері, залізні,- нема нікого; відчинив другі, срібні,- і там нема нікого; як відчинив треті, золоті,- аж там за золотими дверима сидить його жінка, мички миче – і така зажурена, що й дивитися на неї страшно… Як побачила Івана-царенка – так і впала йому на шию: – Ти ж мій голубе сизий, як я за тобою скучила! Якби ще трохи, небагато,- може б, ти мене більше й не побачив ніколи… Аж плаче з радощів! А він то вже не знає: чи на цім, чи на тім світі… Обнялись, гарненько поцілувалися; вона знову перекинулась зозулею, взяла його під крило – полетіли! От прилетіли у його царство, вона перекинулась знов людиною й каже: – Цей мій батенько мене прокляв і зміюці завдав аж на три роки на послуги; а тепер уже я свою покуту відбула! Прийшли додому та стали гарно собі жити і долю хвалити, що їм помагала.