Чарівні казки

У зеленому лісі жили двоє друзів — Сонечко і Дощик. Сонечко любило світити яскраво, щоб усі квіти розквітали, а звірята грілися в його променях. Дощик же обожнював поливати землю, щоб трава росла соковитою, а струмки дзвеніли.Одного дня Сонечко сказало: «Дощику, пограймо разом!» Дощик погодився, і вони почали бавитися. Дощик пускав маленькі крапельки з хмаринки, а Сонечко світило крізь них своїми золотими промінчиками. І раптом у небі з’явилася Веселка — чудова дуга з червоним, помаранчевим, жовтим, зеленим, блакитним, синім і фіолетовим кольорами!Лисеня Лія, яке гуляло лісом, побачило Веселку і здивувалося: «Що це за диво?» Сонечко й Дощик засміялися. «Це наша картина, Ліє! — сказали вони. — Коли мої крапельки падають, а промінчики Сонечка проходять крізь них, вони розбиваються на кольори, і виходить Веселка!» Лія радісно заплескала лапками. «То Веселка — це коли ви, друзі, граєте разом?» — спитала вона. «Точно так! — відповів Дощик. — Ми з Сонечком різні, але коли ми разом, створюємо щось гарне».Того дня Лія ще довго дивилася на Веселку, а потім побігла розповідати друзям, що Веселка — це чарівна стрічка, яку малюють Сонечко й Дощик, коли бавляться разом. Пояснення для дитини: Веселка з’являється, коли після дощу світить сонце. Сонячне світло проходить через крапельки води в повітрі, і вони, як маленькі чарівні скельця, розкладають світло на сім кольорів. Ось чому Веселка така гарна!

У густому зеленому лісі, де сонячні промені грали в хованки з листям, жило маленьке зайченя Зефір. Зефір був найцікавішим зайчиком у лісі, адже він завжди хотів знати, чому все влаштовано саме так. А найбільше його цікавила усмішка його Мами Зайчихи — така тепла, що від неї ставало затишно навіть у найхолодніший день.— Мамо, чому ти так гарно усміхаєшся? — запитав якось Зефір, стрибаючи навколо мами, яка готувала морквяний пиріг.Мама Зайчиха лише загадково усміхнулася і відповіла: — Це мій маленький секрет, Зефірчику. Але якщо ти дуже хочеш, можеш спробувати його розгадати.Зефір вирішив, що це буде його великою пригодою. «Я знайду секрет маминої усмішки!» — подумав він і вирушив у ліс.Перша спроба: Чарівний подарунокЗефір подумав, що мамина усмішка з’являється через щось особливе. Він побіг до галявини, де росли найяскравіші квіти. Там він зібрав букет із ромашок, кульбаб і дзвіночків. Повернувшись додому, він гордо простягнув квіти Мамі Зайчисі.— Ой, які чудові квіти! — сказала мама, усміхаючись. — Дякую, мій маленький.Але Зефір помітив, що ця усмішка була такою ж, як завжди. «Це не секрет!» — подумав він і вирішив шукати далі.Друга спроба: Смачний сюрпризНаступного дня Зефір побачив, як Мама Зайчиха радіє, коли всі їдять її пиріг. «Може, секрет у смачній їжі?» — подумав він. Зефір попросив подругу Білочку допомогти зібрати найсолодші ягоди в лісі. Разом вони приготували ягідний десерт і поставили його на стіл.Мама Зайчиха скуштувала десерт і знову усміхнулася: — Який смачний сюрприз, Зефірчику! Ти молодець!Та усмішка була такою ж теплою, але не новою. Зефір зітхнув: «Це теж не секрет!»Третя спроба: Допомога маміЗефір почав сумніватися, чи вдасться йому розгадати мамину таємницю. Але одного вечора він помітив, як мама втомлено прибирала в норі після дня турбот. «Може, мама усміхається, коли не так втомлюється?» —подумав Зефір. Він тихенько прибрав розкидані морквини, помив тарілки і навіть застелив свою постіль.Коли Мама Зайчиха побачила це, її очі засвітилися, а усмішка стала ще яскравішою. — Зефірчику, ти мені так допоміг! Дякую, мій хороший.Але Зефір усе ще не був певен, що знайшов секрет. Він сів поруч із мамою і задумався.Розгадка секретуТого вечора Мама Зайчиха покликала Зефіра посидіти разом на галявині під зоряним небом. Вони дивилися на зірки, розмовляли про все на світі, а потім Зефір міцно обійняв маму. І тут він побачив її усмішку — найтеплішу, найяскравішу, яку він коли-небудь бачив. — Мамо, я зрозумів! — вигукнув Зефір. — Твоя усмішка стає такою, коли я з тобою, коли ми разом, коли я допомагаю чи обіймаю тебе!Мама Зайчиха засміялася і пригорнула Зефіра. — Ти розгадав мій секрет, маленький. Моя усмішка — це любов до тебе. А коли ти поруч, допомагаєш чи просто обіймаєш, ця любов сяє ще яскравіше.Зефір радісно застрибав. Він зрозумів, що секрет маминої усмішки — це прості речі: обійми, допомога, спільний час і любов, якою вони діляться.Тієї ночі Зефір заснув із власною усмішкою, знаючи, що може зробити Маму Зайчиху щасливою щодня.Мораль казки: Найбільше щастя для мами — це любов і турбота її дітей, які виявляються у простих, але щирих вчинках.

Одного сонячного ранку в затишному будиночку на пагорбі Свинка Пеппа прокинулася з великою ідеєю. Сьогодні був День Матері, і вона хотіла зробити для Мами Свинки щось особливе. Пеппа покликала свого братика Джорджа, який саме грав із улюбленим динозавром.— Джордже, сьогодні мамин день! Ми мусимо зробити їй найкращий сюрприз! — сказала Пеппа, стрибаючи від захвату.— Гррр! Сюрприз! — радісно прогундосив Джордж.Пеппа і Джордж тихенько спустилися до кухні, де Тато Свинка читав газету. Вони розповіли йому про свій план, і Тато Свинка, усміхнувшись, погодився допомогти.— Але що саме ми зробимо? — задумалася Пеппа. — Мама любить квіти, печиво і… калюжі!— Калюжі! — вигукнув Джордж і засміявся.Тато Свинка запропонував: — Давайте зробимо для мами чарівний сад із паперових квітів, спечемо її улюблене печиво і влаштуємо маленьку пригоду біля калюжі. Але все це має бути сюрпризом!Крок перший: Чарівний садПеппа і Джордж взяли кольоровий папір, ножиці (звісно, під наглядом Тата Свинки) і почали вирізати квіти. Пеппа зробила великі ромашки, а Джордж — маленькі соняшники, хоча один із них більше нагадував динозавра.— Гррр, квіти-динозаври! — гордо сказав Джордж.Вони приклеїли квіти до картонного дерева, яке Тато Свинка допоміг скласти. На кожній пелюстці Пеппа написала, за що вона любить Маму Свинку: «За твої обійми», «За смачні млинці», «За те, що ти найкраща мама!». Джордж намалював на своїй квітці динозавра і підписав: «Мама — гррр!».Крок другий: Печиво-сюрпризНа кухні Тато Свинка дістав рецепт маминого улюбленого печива з шоколадними крапельками. Пеппа сипала борошно, Джордж кидав шоколадні краплі (і трошки їх з’їв), а Тато Свинка слідкував, щоб усе йшло за планом. Коли печиво було готове, Пеппа прикрасила його різнокольоровою глазур’ю у вигляді сердечок.— Мама буде в захваті! — сказала Пеппа, облизуючи ложку з глазурі.Крок третій: Пригода біля калюжіПеппа згадала, як Мама Свинка завжди сміється, коли вони стрибають у калюжах. Тож вони з Джорджем вирішили влаштувати «Калюжну вечірку». Біля будинку була велика калюжа, яку Пеппа прикрасила блискітками (екологічними, звісно, адже Мама Свинка любить природу). Джордж приніс свій м’ячик, щоб пограти в «калюжний футбол».Час сюрпризуКоли Мама Свинка повернулася додому з прогулянки, Пеппа і Джордж закричали: — З Днем Матері, мамо!Вони показали їй чарівний сад із паперових квітів. Мама Свинка розчулилася, читаючи написи на пелюстках. Потім усі разом смакували печиво, і Мама Свинка сказала: — Це найсмачніше печиво в світі, бо ви зробили його з любов’ю!А коли вони вийшли надвір і почали стрибати в калюжі, Мама Свинка приєдналася до них, сміючись і бризкаючи водою. Навіть Тато Свинка не втримався і стрибнув у калюжу, чим викликав гучний регіт.Того вечора, сидячи разом за столом, Пеппа сказала: — Мамо, ти найкраща, бо ти завжди з нами граєшся і робиш нас щасливими. Мама Свинка обійняла Пеппу і Джорджа і відповіла: — А ви — мої найбільші скарби.І так закінчився найвеселіший День Матері, повний любові, сміху і, звісно, калюж! Мораль казки: Найкращий подарунок для мами — це любов, турбота і спільні радісні моменти.

У селі Тиховій, серед широкої галявини, стояло одне-єдине дерево. Його гілки були тонкі, мов пташині крила, а кора — сріблясто-сіра, ніби вкрита легким серпанком. Колись давно воно цвіло — прозорими квітами, що світилися вночі, наче зорі. Але вже багато років ніхто того цвіту не бачив.Старі люди зітхали: — Дерево спить. Воно живиться добром і злагодою, а в нас… — і замовкали.Справді, у селі часто сварилися. Через мітлу біля паркану. Через яблука, що впали не в той двір. Через погляд, що здалося — кривий.Жила в тому селі дівчинка Марта. Їй було дев’ять. Вона любила дивитися на дерево — їй здавалося, що воно сумує. Поруч завжди бігав її пес Ґудзик — чорний, з рудими лапами та хвостом, що крутився, як гвинт. — Дідусю Савко, — запитала якось Марта, — чому дерево ніколи не цвіте?Старий дід підняв очі й тихо сказав: — Бо воно чекає. Його серце прокидається тільки тоді, коли люди згадують про любов.— А якщо я нагадаю? — спалахнули очі Марті.— Спробуй, дитинко… Лише знай: дерево не любить гучних слів. Воно чує лише справжнє.І Марта почала.Вона допомогла бабусі Марії донести важкий кошик. Потім підібрала кота бабусі Ганни, який заліз у калюжу, і витерла його своїм шарфиком. Помирила двох хлопців, які билися через старого м’яча. Гудзик гавкав і стрибав поруч, ніби підтримував кожен добрий вчинок.Уночі Марта пішла до дерева — і завмерла. На самій верхівці тремтів один-єдиний прозорий бутон, що світився м’яким світлом.— Побачило… — прошепотіла дівчинка.Наступного дня вона розповіла про це дідусеві. А він — іншим. І пішло… Хтось прибрав сміття біля криниці. Інші влаштували спільний сніданок. А ще — концерт для стареньких. Дерево розцвітало поволі, обережно, наче перевіряло: “Чи надовго це?”І от, коли все вже здавалося світлим, у село прийшов чужинець. Він був із сокирою і хитрим поглядом.— Продайте дерево. Я зроблю з нього настоянку безсмертя! — сміявся. — Не дамо! — відповіли всі разом. І вперше за багато років усі трималися за одне — за дерево, за мир.Тієї ночі на небі не було жодної хмари. А на галявині — не було жодної темної плями. Дерево Миру розквітло — так, як ніколи раніше. Його квіти світилися м’яко, тепло. Люди стояли в тиші. Хтось плакав. Хтось посміхався крізь сльози.А Марта тримала Ґудзика на руках і шепотіла:— Це не казка. Це ми. І ми це зробили. Кінець

Жив собі на небі лагідний Вітерець. Він був такий м’якенький, що коли торкався дерев, ті тільки ніжно шелестіли, ніби стиха сміялись уві сні.Щоночі, коли сонце ховалося за обрій, Вітерець прокидався і починав свою мандрівку.— Час готувати всіх до сну, — прошепотів він, потягнувся і плавно поплив по небу.Першою він навідав квітку Ромашку. — Ой, добрий вечір, Вітерцю, — позіхнула Ромашка, — я вже трохи змучилася. — Заплющуй пелюстки, — лагідно сказав Вітерець і доторкнувся до неї. Ромашка тихо зітхнула й заснула. Потім він полетів до озера. Там хвильки ще бавилися, плескали одна одну, сміялися. — Шшш… вже пізно, — прошепотів Вітерець. І хвильки вмить стали спокійними, гладенькими, як дзеркало.Нарешті Вітерець дістався міста. Тут ще миготіли ліхтарі, а вікна будинків мерехтіли світлом. Але у вікнах дитячих кімнат Вітерець був бажаним гостем. Він легенько торкався шибок: — Спокійної ночі, я приніс тобі сон.І раптом з неба до нього спустилася Сонна Хмаринка. Вона тягнула за собою мішечок, наповнений пухнастими снами.— Привіт, Вітерцю. Хтось ще не заснув? — запитала вона, позіхаючи. — Он там, у маленькому будиночку, дівчинка ще чекає на свій сон, — показав Вітерець.Хмаринка підлетіла до вікна й відкрила мішечок. Із нього вилетів м’який сон — про лавандове поле, де ходили котики в піжамах і шепотіли казки квітам. Сон залетів прямо в подушку дівчинки, й вона солодко заснула.Вітерець і Хмаринка обійняли ніч і попливли далі — лагідно, тихо, як колискова. А світ поволі засинав… Навіщо потрібні заспокійливі казки на ніч?Заспокійливі казки на ніч потрібні, бо: допомагають дитині налаштуватися на сон заспокоюють нервову систему дарують відчуття любові й безпеки формують приємний вечірній ритуал розвивають уяву без зайвого збудженняЦе м’який і лагідний перехід до сну Пропонуємо прочитати ще одну заспокійливу казку про котика Мурчика, який ніяк не міг заснути, але знайшов спокій під зірками

Жив-був у зеленій долині маленький анкілозавр Бронко. Він був невисокий, але міцний, з твердою бронею на спині й хвостом, схожим на булаву. Бронко любив гуляти між гігантськими папоротями, слухати спів птеродактилів і грітися на сонечку. У долині жили різні динозаври: швидкі велоцираптори, величезні брахіозаври, грізні тиранозаври та грайливі трицератопси. Усі вони жили дружно, але часто сварилися через дрібниці — хто перший питиме з річки чи чий рев найгучніший.Одного ранку долину сколихнув гучний гуркіт. Земля затремтіла, а з високого вулкана на краю долини почав здійматися чорний дим. Динозаври зібралися на галявині, перелякано перемовляючись. — Вулкан прокидається! — закричав птеродактиль Піко, гойдаючись у небі. — Скоро лава заллє нашу долину!— Треба тікати! — пискнув маленький велоцираптор Віра. — Але куди?— Ми не встигнемо, — пробурмотів старий брахіозавр Бум, похитуючи довгою шиєю. — І куди підемо? Ми ж не знаємо, де безпечно!Бронко стояв осторонь і слухав. Його броня блищала на сонці, а очі світилися рішучістю. Він постукав хвостом по землі й гукнув:— Стривайте! Ми можемо знайти нову домівку, якщо працюватимемо разом! Я знаю стежку за долиною, де є зелена галявина біля озера. Але нам треба поспішити й діяти як команда!Динозаври здивовано подивилися на маленького анкілозавра. Тиранозавр Рекс пирхнув:— Ти? Маленький Бронко? Як ти нас поведеш?— Я не найшвидший і не найбільший, — відповів Бронко, — але я знаю, що разом ми сильніші. Хто зі мною?Першим підстрибнув Віра: — Я допоможу! Я швидкий і можу розвідати шлях!— А я можу нести важкі речі! — прогудів Бум, махнувши хвостом.— А я бачу все згори! — додав Піко, зробивши коло в небі.Навіть Рекс, трохи повагавшись, кивнув: — Гаразд, я приєднаюся. Але тільки тому, що не хочу залишитися сам!Подорож починаєтьсяБронко повів динозаврів через вузьку стежку, що вела за долину. Піко літав попереду, виглядаючи небезпеку. Віра бігав туди-сюди, перевіряючи, чи немає хижаків. Бум ніс на спині маленьких динозавриків, які втомилися, а Рекс розчищав шлях, відштовхуючи великі камені.Але дорога була нелегкою. Спершу вони натрапили на густий ліс із колючими кущами. Віра застряг, і його довелося витягати. Потім шлях перегородила річка. Бронко запропонував:— Бум, ти можеш перенести нас через річку, якщо ми триматимемося за твій хвіст!Бум обережно увійшов у воду, а динозаври, тримаючись за нього, перейшли на інший берег. Навіть Рекс, який боявся намочити лапи, подякував Бумові.Випробування в каньйоніНаступного дня вони дісталися до вузького каньйону. Вулкан уже гудів сильніше, і попіл падав із неба. У каньйоні лежала величезна скеля, яка перегороджувала шлях.— Ми пропали! — застогнав Віра.— Ні, — сказав Бронко. — Рекс, твоя сила нам потрібна! А я допоможу своїм хвостом.Рекс і Бронко разом штовхали скелю. Рекс ричав, а Бронко гупав хвостом, аж доки скеля не покотилася вбік. Усі динозаври радісно заревли.Нова домівкаНарешті, після кількох днів подорожі, Піко закричав із неба: — Я бачу її! Зелену галявину біля озера!Динозаври вибігли на простору долину. Там було багато трави, чисте озеро й жодного вулкана поблизу. Усі радісно стрибали, а Бронко посміхнувся:— Ми зробили це разом. Кожен із вас допоміг, і тепер у нас є новий дім!Навіть Рекс, який завжди бурчав, підійшов до Бронка й сказав: — Ти молодець, малий. Без тебе ми б не впоралися.Мораль казкиВідтоді динозаври жили в новій долині й більше не сварилися через дрібниці. Вони зрозуміли, що, коли працюють разом, можуть подолати будь-які труднощі — навіть грізний вулкан. А Бронко, маленький анкілозавр із великим серцем, став улюбленцем усіх і часто нагадував: «Разом ми — сила!»

Жила-була дівчинка Соломія. Вона була весела, любила малювати метеликів і ганятися за сонячними зайчиками. Але щовечора, коли наставала пора лягати спати, Соломія ховалася під ковдру. Вона боялася заснути, бо їй снилися темні ліси, гучні монстри чи холодні дощі. Мама гладила її по голівці й казала: «Не бійся, твоє ліжечко особливе». Але Соломія не вірила.Одного вечора, коли місяць сяяв у віконці, Соломія лягла у своє дерев’яне ліжечко з різьбленими зірочками на узголів’ї. Вона зітхнула, чекаючи чергового страшного сну. Та раптом ліжечко тихо заскрипіло, і м’який голос прошепотів:— Соломіє, я твоє Казкове ліжечко. Не бійся снів, я їх оберігаю!Соломія здивовано витріщила очі. — Ти вмієш говорити? — спитала вона.— О, я вмію більше! — засміялося ліжечко. — Я чарівне. Моя магія проганяє погані сни й наповнює твою голівку кольоровими мріями. Хочеш спробувати? Соломія кивнула, хоч і трохи боялася. Ліжечко засяяло ніжним золотавим світлом, а його різьблені зірочки закружляли, наче живі. Соломія заплющила очі, і…Подорож у країну снівВона опинилася на галявині, де росли цукеркові дерева, а по небу пливли пухнасті хмаринки, схожі на зайчиків. Назустріч їй вибіг маленький дракончик із блискучою зеленою лускою.— Привіт, Соломіє! Я Дрімо, твій провідник у снах! — весело сказав дракончик. — Твоє ліжечко відправило мене, щоб показати тобі найкращі мрії!— А де монстри? — обережно спитала Соломія.— Монстри? — засміявся Дрімо. — Твоє ліжечко їх прогнало! Воно вплело в твій сон лише радість. Ходімо, я покажу тобі чарівний водоспад!Вони побігли до водоспаду, який вигравав усіма кольорами веселки. Вода була теплою, і Соломія плескалася, сміючись. Потім вони стрибали по хмаринках, які гойдалися, наче батут. Дрімо навчив її малювати в повітрі — вона намалювала метелика, і той ожив, затріпотівши крильцями.— Чому раніше мені снилися страшні сни? — спитала Соломія.— Бо ти боялася, — відповів Дрімо. — Але твоє ліжечко завжди було чарівним. Воно чекає, поки ти йому довіришся. Що більше ти віриш у добрі сни, то яскравішими вони стають!Повернення до ліжечкаКоли Соломія прокинулася, сонце світило у вікно, а ліжечко тихо поскрипувало, наче посміхалося. Вона обійняла подушку й прошепотіла:— Дякую, моє Казкове ліжечко! Я більше не боюся спати.Відтоді щоночі Соломія лягала спати з усмішкою. Її сни були сповнені пригод: то вона літала на птеродактилі, то будувала замки з хмаринок, то гойдалася на зірках. А якщо страх намагався прокрастися в її сон, ліжечко тихо світилося, і погані сни тікали геть.Мораль казки Соломія навчилася, що страхи можна перемогти, якщо вірити в щось добре. Її Казкове ліжечко стало найкращим другом, який щоночі дарував їй чарівні мрії. І вона знала: поки ліжечко з нею, жоден монстр не завадить її снам бути кольоровими.

Давним-давно, коли світ був ще зовсім юним, небо не мало кольору. Воно було прозорим, як чиста вода в гірському струмку, і крізь нього світили зорі вдень і вночі. Але одного дня Сонце, яке гріло землю своїм золотим промінням, помітило, що людям бракує радості, коли вони дивляться вгору.— Чому ви, люди, так рідко підіймаєте очі до неба? — запитало Сонце.— Бо воно порожнє, — відповіли люди. — Немає в ньому краси, лише зорі, які ми бачимо щоночі. Хочеться чогось особливого!Сонце задумалось. Воно покликало Вітер, Хмари і Моря, щоб разом вирішити, як зробити небо привабливішим.— Може, я пофарбую небо в золотий, як моє проміння? — запропонувало Сонце.— Ні, — заперечив Вітер. — Золоте небо буде сліпити очі, люди не зможуть на нього дивитися.— А якщо я вкрию небо білими хмарами? — сказали Хмари.— Тоді воно буде сірим і сумним, — відповів Вітер. — Люди хочуть кольору!Тут озвалося Море, яке досі мовчало:— Я знаю, що робити! Мій колір — глибокий і синій, як спокій і мрії. Дозвольте мені подарувати небу частинку своєї блакиті.Сонце зраділо такій ідеї, але спитало:— Як же ти поділишся своїм кольором, Море? Ти далеко внизу, а небо високо над нами. Море посміхнулося і сказало:— Я віддам свою блакить Сонцю, а воно розкине її по небу своїм промінням.Так і сталося. Море зібрало найчистішу синю воду зі своїх глибин і передало її Сонцю. Сонце, радісно розкидаючи промені, розфарбувало небо ніжним блакитним кольором. Але щоб колір тримався, Вітер погодився щодня носити краплинки морської води вгору, а Хмари обіцяли берегти цю блакить, розсіюючи її, коли Сонце світило особливо яскраво.Відтоді небо стало блакитним. Люди, дивлячись на нього, відчували спокій і радість, адже воно нагадувало їм про море, мрії та нескінченну красу світу. А коли сонце сідало, небо іноді червоніло, ніби соромлячись за свою красу, або ж ставало золотим, щоб нагадати про теплі обійми Сонця.І так блакитне небо стало подарунком Моря, Сонця, Вітру і Хмар, які разом захотіли зробити світ щасливішим.

У далекому казковому лісі, де дерева шепотіли старовинні історії, а річки співали колискові, жили діти з усього світу. Кожного року, першого червня, у День захисту дітей, ліс перетворювався на чарівне місце, де здійснювалися мрії. Цей день був особливим, адже всі звірі, птахи й навіть вітер старанно готувалися, щоб подарувати дітям радість.Цього року в лісі з’явилася дівчинка Оленка. Вона була тихою і сором’язливою, але її очі сяяли, коли вона мріяла про щось велике. Оленка хотіла, щоб усі діти в її селі могли гратися на великому майданчику, де були б гойдалки, гірки й навіть місце для малювання. Але в селі такого місця не було, і Оленка сумувала.У День захисту дітей лісовий чарівник, старий дуб Добродуб, покликав Оленку до себе. Його гілки гуділи від вітру, а листя шелестіло: — Оленко, сьогодні твій день! Розкажи мені свою мрію, і я допоможу тобі її здійснити. Оленка зніяковіла, але набралася сміливості: — Я хочу, щоб у моєму селі з’явився майданчик, де всі діти могли б сміятися, гратися і бути щасливими.Добродуб усміхнувся, і його кора засяяла золотим світлом. — Це чудова мрія! Але для її здійснення тобі потрібна допомога друзів. Збери всіх дітей лісу, і ми разом зробимо диво.Оленка побігла через ліс, запрошуючи всіх дітей. З’явилися хлопчики й дівчатка, які вміли співати, малювати, будувати й розповідати історії. Кожен приніс із собою щось особливе: хто — пензлик, хто — молоток, а хто — ідею. Навіть лісові звірі приєдналися: зайці копали ямки для дерев, пташки розносили насіння квітів, а бобри допомагали з дерев’яними дошками.Разом вони працювали весь день. Діти сміялися, ділилися мріями та вигадували, яким має бути їхній майданчик. Хтось намалював на дошці величезне сонце, хтось сплів гойдалку з ліан, а хтось висадив барвисті квіти. Навіть вітер допомагав, розносячи музику дитячих пісень.Коли сонце почало сідати, майданчик був готовий. Він був саме таким, як мріяла Оленка: з гірками, гойдалками, лабіринтами й куточком для малювання. У центрі стояв великий стіл, де діти могли ділитися своїми ідеями та смаколиками. Добродуб глянув на радісних дітей і сказав: — Сьогодні ви навчилися найголовнішого: коли ви разом, коли вірите в себе і допомагаєте одне одному, жодна мрія не є недосяжною. День захисту дітей — це день, коли ми нагадуємо світу, що кожна дитина заслуговує на щастя і любов.Оленка обійняла друзів і відчула, як її серце наповнюється теплом. Майданчик засяяв у променях вечірнього сонця, і діти почали гратися, сміятися й співати. Їхній сміх лунав далеко за межі лісу, нагадуючи всім, що дитячі мрії — це найпотужніша магія.Відтоді щороку в День захисту дітей лісовий майданчик ставав місцем, куди приходили діти з усього світу. Вони приносили свої мрії, ділилися ними і разом творили дива. А Оленка? Вона стала охоронниця цього місця, нагадуючи всім, що кожна дитина — це маленьке диво, яке заслуговує на любов і захист. Вітаємо ваших діток з Днем захисту дітей! Нехай кожен день їхнього дитинства буде наповнений любов’ю, щастям, веселими пригодами та добрими мріями. Бажаємо, щоб їх завжди оточували турбота, ніжність і усмішки!