Чарівні казки

Жив собі маленький равлик Славко. Він був дуже повільний, але мав велику мрію — побачити море. Славко чув від старого Жука, що море — це величезна блакитна ковдра, яка виблискує під сонцем і співає ніжні пісні хвилями. Щоліта Славко уявляв, як сидить на теплому піску й слухає шум моря, але дорога до нього здавалася такою далекою!Одного сонячного ранку Славко вирішив: «Досить мріяти! Я вирушаю до моря!» Він узяв свою маленьку мушлю, наповнив її кількома листочками на обід, і повільно, але впевнено поповз із зеленого лугу. Зустріч із БджілкоюСлавко повз і повз, аж поки не почув гудіння. Це була Бджілка Ганна, яка гуділа над квітами. «Куди це ти, Славку?» — запитала вона, сідаючи на ромашку. «До моря!» — гордо відповів равлик. «Ого, це далеко! Але я знаю короткий шлях через поле. Лети за моїм гудінням, я покажу!» — сказала Бджілка.Ганна гуділа попереду, а Славко повз за нею. Поле було повне квітів, і Бджілка розповідала йому про їхні пахощі. «Це запах літа, Славку! Море пахне ще краще!» — сміялася вона. До вечора Славко дістався до краю поля — набагато швидше, ніж думав!Допомога ЖабкиНаступного дня Славко повз уздовж струмка. Сонце пекло, і він заховався під листочком, щоб відпочити. Раптом почув: «Ква-ква! Чому ховаєшся, равлику?» Це була Жабка Клара, яка стрибала по камінцях. «Я йду до моря, але мені жарко й далеко», — зітхнув Славко. «Не біда! Я знаю стежку через болото, там прохолодно. А ще я можу тебе підвезти!» — весело квакнула Клара.Жабка поклала Славка на широкий листок лілеї, а сама штовхала його, наче човник. Вони пливли через болото, а Клара розповідала про рибок і водяні квіти. «Море — це як великий струмок, тільки солоний!» — казала вона. Славко сміявся і відчував, що мрія стає ближчою. Сюрприз від ЧайкиНа третій день Славко повз піщаною доріжкою. Він уже чув солоний запах у повітрі, але був дуже втомлений. Раптом над ним закружляла Чайка Соня. «Що це за повільний мандрівник?» — гукнула вона. «Я йду до моря, але я такий повільний…» — зітхнув Славко. «Море вже близько! Сідай мені на крило, я тебе домчу!» — запропонувала Чайка.Славко міцно тримався за пір’їнку, а Чайка злетіла в небо. Під ними блищали зелені луки, річки, а потім… Ось воно — море! Блакитне, безкрає, з білими хвилями, що гойдалися, наче в танці. Чайка обережно посадила Славка на теплий пісок біля самої води.Мрія здійсниласяСлавко сидів на березі, слухав шум хвиль і посміхався. Море було ще гарніше, ніж він уявляв! Бджілка Ганна прилетіла з квіточкою, Жабка Клара пристрибала з болота, а Чайка Соня гойдалася на хвилях. Усі вони раділи за Славка.“Дякую вам, друзі! Без вас я б не дійшов”, — сказав равлик. “Мрії здійснюються, коли є справжні друзі!” — відповіла Бджілка, і всі засміялися. Відтоді Славко щоліта повертався до моря, але вже не сам — із друзями, які робили кожну подорож веселою і незабутньою.

Жила-була в мальовничому королівстві Златоліс юна принцеса Софія. Її королівство славилося золотими полями, де росли чарівні квіти, що світилися вночі, та кришталевими ріками, що співали пісні. Софія була не лише красивою, а й розумною, з добрим серцем і гострим розумом. Але одного дня темрява прийшла до Златолісу.Підступний чаклун Морґан, що століттями ховався в Тінистих Горах, заздрив процвітанню королівства. Він наклав прокляття: золоті поля зів’яли, ріки замовкли, а замок Софії огорнув густий туман. Морґан проголосив себе новим правителем, а Софію вигнав із замку, залишивши її без трону, без дому, але з палаючим вогнем у серці.“Я не чекатиму принца чи дива,” – сказала собі Софія, стиснувши кулаки. – “Я поверну своє королівство!”Мандри принцесиСофія, перевдягнувшись у просту мандрівницю, вирушила в дорогу. Вона знала, що сама не здолає чаклуна, тому вирішила знайти союзників і навчитися всього, що допоможе їй у боротьбі. У лісі вона натрапила на старого майстра бойових мистецтв, який жив у хатині на дереві. Майстер Лао, вражений її рішучістю, погодився навчити її. День за днем Софія тренувалася: вона вчилася тримати меч, відбивати стріли й рухатися так швидко, що здавалося, ніби вона танцює з вітром.“Сила не в мечі, а в тому, хто його тримає,” – казав Лао. Софія запам’ятала ці слова назавжди. Кмітливий лисОдного вечора, коли Софія відпочивала біля багаття, до неї підійшов рудий лис із хитрими зеленими очима. “Я чув, ти хочеш повернути Златоліс,” – сказав він, наче людина. Софія здивувалася, але лис, що звався Ріко, пояснив: “Я – чарівний лис, якого Морґан обдурив багато років тому. Я знаю його слабкості.”Ріко став першим союзником Софії. Він був майстром хитрощів: міг знайти дорогу в найгустішому лісі, вкрасти ключ від будь-якого замка і навіть обдурити вартових Морґана. “Тільки не проси мене битися,” – жартував Ріко. – “Моя зброя – це розум!”Стара відьмаДорога привела Софію до боліт, де жила стара відьма Гелена. Люди боялися її, називаючи злою, але Софія побачила в її очах доброту. “Чому ти допомагаєш мені?” – спитала принцеса. Гелена відповіла: “Морґан вкрав мою магію, коли я була молодою. Якщо ти його здолаєш, я поверну свою силу.”Гелена навчила Софію декількам чарам: як створювати світло в темряві, як загоювати рани й навіть як спілкуватися з лісовими духами. “Магія – це не лише заклинання, а й віра в себе,” – сказала відьма, вручивши Софії амулет у вигляді зірки.Хлопець-ковальУ селі біля Тінистих Гір Софія зустріла Антона, молодого коваля з міцними руками й сором’язливою усмішкою. Він не був лицарем, але його серце було відважним. Антон викував для Софії легкий, але міцний меч, який вона назвала “Світанок”. “Я піду з тобою,” – сказав він. – “Морґан спалив моє село, і я хочу помститися.”Антон виявився не лише сильним, а й винахідливим. Він умів лагодити все – від зламаних мостів до старих механізмів, які вони знаходили в покинутих печерах. Його доброта й гумор допомагали команді не втрачати надію.Битва за ЗлатолісЗібрана команда – Софія, Ріко, Гелена й Антон – вирушила до замку Морґана. Лис пробрався повз вартових і вкрав ключ від головного входу. Гелена використала свою магію, щоб розсіяти туман. Антон зламав механізм пасток у замку, а Софія, озброєна мечем і бойовими навичками, кинула виклик чаклуну.Морґан сміявся: “Ти лише дівчисько без трону!” Але Софія відповіла: “Трон – це не корона, а люди, які вірять у мене.” Вона билася хоробро, уникаючи блискавок Морґана. Ріко відволікав чаклуна, Гелена блокувала його заклинання, а Антон допоміг Софії дістатися до магічного кристала – джерела сили Морґана. Коли Софія розбила кристал мечем “Світанок”, прокляття зникло. Золоті поля зацвіли, ріки заспівали, а Морґан, втративши силу, утік у Тіністі Гори, щоб ніколи не повернутися.Справжня силаСофія повернулася до замку як королева, але відмовилася від розкішного трону. “Я хочу бути ближчою до людей,” – сказала вона. Вона збудувала нову залу, де кожен міг прийти й бути почутим. Ріко став її радником, Гелена – берегинею магії, а Антон – головним майстром королівства.Софія зрозуміла, що справжня сила – не в троні чи короні, а в дружбі, сміливості та вірі в себе. І хоча її пригоди закінчилися, люди Златолісу ще довго розповідали казки про принцесу, яка повернула світло своєму королівству.

Спека і зникненняБухта Пригод гуділа від шуму літнього ярмарку. Сонце палило, повітря пахло свіжоскошеною травою, а діти бігали між наметами, сміючись і тримаючи в руках повітряні кульки. На центральній площі мер Гудвей гордо стояла біля величезного стенда з лимонадом, який фермерка Йомі приготувала для всіх. Величезні глечики виблискували на сонці, наповнені прохолодним, солодким напоєм із лимонами та м’ятою.— Це буде найкращий ярмарок за всю історію! — проголосила мер Гудвей, поправляючи свою рожеву стрічку.Але раптом пролунав крик. Фермерка Йомі прибігла до стенда, розмахуючи руками.— Лимонад зник! Усі глечики порожні! — вигукнула вона. — Хтось украв весь наш лимонад!Усі гості ярмарку здивовано перезирнулися. Спека ставала нестерпною, і без лимонаду свято було під загрозою. Райдер, який саме пробував морозиво неподалік, почув галас і викликав Щенячий патруль через свій планшет.— Щенячий патруль, до штабу! — скомандував він.Гонщик, Маршал, Роккі, Скай і Кремез миттю примчали до вежі патруля. Райдер швидко пояснив ситуацію:— У Бухті Пригод біда! Хтось украв лимонад із ярмарку. Без нього всі знемагають від спеки. Нам треба знайти злодія і повернути напій!— Щенячий патруль готовий до дії! — хором відповіли щенята. Липкі слідиКоманда вирушила до ярмарку. Маршал, як завжди, трохи спіткнувся, але швидко підвівся, поправляючи свою пожежну каску.— Я готовий шукати підозрілих! Може, це був хтось із гостей? — сказав він, оглядаючи натовп.Роккі, нюхаючи землю біля стенда, помітив щось незвичайне.— Дивіться! Липкі сліди! — вигукнув він, вказуючи на блискучі плями, що вели від глечиків до кущів неподалік. — Це точно сліди лимонаду!— Гарна робота, Роккі! — похвалив Райдер. — Гонщику, можеш простежити за слідами на своєму мотоциклі?— Жодних проблем! Гонщик завжди на чатах! — відповів Гонщик і помчав за слідами, вправно маневруючи між наметами.Сліди вели до густого парку на околиці ярмарку. Там щенята побачили, як щось маленьке і пухнасте гасає між деревами.— Це єноти! — вигукнула Скай, злетівши вгору, щоб краще роздивитися. Її гелікоптер гудів над кронами дерев. — Вони тягнуть наші глечики!Погоня за єнотамиКремез, не гаючи часу, увімкнув свій бульдозер.— Я розчищу шлях! Ті єноти не втечуть! — сказав він, обережно розсуваючи кущі.Команда пішла за єнотами, які хутко тікали, тримаючи в лапках маленькі відерця з лимонадом. Маршал спробував налякати їх своїм водяним шлангом, але єноти лише весело верещали й ховалися за деревами.— Вони не злі, просто дуже люблять лимонад! — засміявся Райдер. — Нам треба їх перехитрити.Роккі запропонував ідею:— Я можу зробити пастку з перероблених матеріалів! У мене в рюкзаку є мотузки та старі коробки.— Чудова думка, Роккі! — підтримав Райдер. — Скай, допоможеш із повітря?— Лечу! — відповіла Скай, готуючи свій трос для захоплення.Пастка і нові друзіРоккі швидко змайстрував пастку: велику коробку з мотузкою, під якою лежала миска з лимонадом як приманка. Щенята сховалися в кущах і чекали. Незабаром єноти, не встоявши перед запахом лимонаду, підбігли до миски. Скай смикнула за трос, і коробка м’яко накрила єнотів.— Є! — радісно вигукнув Кремез.Але коли щенята підійшли ближче, вони побачили, що єноти зовсім не налякані. Вони весело гомоніли та навіть ділилися лимонадом один з одним.— Схоже, вони просто хотіли повеселитися, — сказав Маршал, чухаючи голову. — Але чому вони вкрали весь лимонад?Райдер присів біля єнотів і помітив, що один із них тримає маленьку записку. Він обережно взяв її та прочитав:— Це записка від фермерки Йомі! Вона пише, що залишила лимонад у парку для єнотів, бо вони допомагали їй прибирати сад. Але єноти, мабуть, забрали більше, ніж треба. Щенята засміялися. Виявилося, що єноти не злодії, а просто дуже люблять лимонад!Літнє свято врятованоЩенячий патруль повернув глечики на ярмарок, а фермерка Йомі приготувала ще більше лимонаду для всіх — і для гостей, і для єнотів. Райдер запропонував зробити спеціальний куточок для єнотів на ярмарку, де вони могли б пити лимонад і не заважати іншим.— Ви знову врятували день, Щенячий патруль! — сказала мер Гудвей, піднімаючи склянку з лимонадом. — І наші нові друзі-єноти теж!Гонщик, Маршал, Роккі, Скай і Кремез радісно гавкнули. Ярмарок продовжився: діти гралися, музика лунала, а єноти весело ганялися один за одним із маленькими склянками лимонаду.— Якщо десь біда, лише гавкни — ми поруч! — вигукнув Гонщик.І під яскравим літнім сонцем Бухта Пригод знову наповнилася сміхом і радістю.

Десь далеко, в нетрях Світового океану, стояв палац. Був він пишний та гарний. І жив в тому палаці цар Плутон, знатний і могутній володар підводного світу. Багато підданих мав цар, а також дев’ять прекрасних доньок-русалоньок. Але не мав він сімейного щастя, бо зла чаклунка перетворила його красуню-дружину Габріелу на кам’яну статую. Стояла вона в самому центрі палацу вже сім довгих років і цілісінькими днями сидів поруч неї цар. – Тату, рідненький! Ти весь час такий сумний! – мовила до царя найменша донька, Алінка. Вона була дуже схожа на маму правильними рисами обличчя та яскраво-рожевим волоссям, а також своєю ніжністю та добрим серцем. – Так, доню! Мені дуже не вистачає вашої мами. Її усмішки, дзвінкого голосу та щирої поради, – відповів цар та сильно притис до себе доньку, яка майже не пам’ятала своєї мами. Алінці був лише рік, коли чаклунка зачарувала її маму. Проте вся родина не втрачала надії колись ще побачити царицю живою та усміхненою. Хотіла цього найбільше і Алінка. Тож разом зі своєю бабусею вона шукала способи розчаклувати маму. А бабусею Алінки була русалка Аріель. Так-так, та сама Аріель, вона не залишися жити на суші, і не перетворилася на піну морську, як того хотіла зла чаклунка. Вона знову стала русалкою, повернула свій голос і жила в підводному палаці. Народила дівчинку Габріелу, яка виросла і стала  ще гарнішою, ніж була Аріель. Не могла заспокоїтися злюка-чаклунка, вона довго вчилася чорної магії. І врешті-решт вилила всю свою лють на прекрасну Габріелу. Живучи на суші, Арієль знала, що є ліки, трави, якими люди лікуються і видужують. Але те, що сталося з її донькою було не хворобою, це була – магія. І хто зна, чим можна її побороти.В це важко повірити, але найкращим другом Аліни був малюк китової акули на ім’я Флінк. Так, справжнє дитинча китової акули. Флінк мав дуже грайливий характер. І здавалося, що може бути краще, ніж цілісінькими днями плавати, грати в піжмурки серед водоростей та грітися в сонячних промінчиках, які пронизували товщу води. Але цього всього було мало для допитливої та розумної дівчинки, якою була Алінка. Її постійно манили затонулі кораблі та «скарби», які вона там знаходила. І коли Аліна знаходила щось цікаве, вона швиденько плила до своєї бабусі Арієль, щоб та розповіла призначення знахідки. Можливо нова знахідна стане у нагоді для зняття чар з її матусі.  – Бабусю, може ця річ? – питала Алінка, показуючи підсвічник. – Ні, дитя моя, ця річ називається підсвічник, на нього ставлять свічку і світло її освітлює все навколо. Навряд чи це допоможе твоїй матусі.  Але все одно вони залишали всі знайдені речі. Інколи до цього звалища знахідок припливали сестри Алінки в пошуках чогось цікавого. Одна з сестер знайшла там трубу, музичний інструмент, інша – чудовий гребінець для волосся. Одного дня в палаці готувалось справжнє свято. Цар Плутон організовував святкування для своєї старшої доньки. Їй виповнювалося 18 років. Вона була найстаршою з доньок царя і піклувалася про молодших, коли лихо сталося з мамою. Так, як в підводному царстві вже давно не було свят, святкування обіцяло бути пишним та веселим. Різнокольорові квіти буяли по всьому палаці, гриміла музика. Дізналася злюка-чаклунка про свято і вирішила зіпсувати його. Її вірні помічники, восьминоги, повинні були випустити чорнила на дівчину, коли та виходитиме з палацу. А чаклунка наведе заклинання зі своєї чаклунської книги і чорнила не змиються з дівчини протягом довгого часу. Такий підступний план підготувала злюка. Та не знала вона, що цар виставив охорону навколо палацу, щоб ніхто і нічого не завадило святкуванню. Ні вона, ні восьминоги не змогли потрапити на свято. Зла поверталася вона додому, до своєї печери. Така зла, що зовсім забула про свою чаклунську книгу.«А де це моя книжечка!» – подумала відьма, запливши до печери. – ААААААААААААА!!!!!!! – закричала вона. – Я загубила свою книгу заклинань і прокльонів! – Негайно повертайтеся назад та знайдіть її! – гримнула вона на восьминогів. Чаклунську книгу знайшов акульонок.  Хто ж знав, що ця знахідка змінить все їхнє життя. Коли восьминоги припливли до далекої печери звісно вони там не знайшли чаклунську книгу. Злюка-чаклунка була страшенно розгнівана. Такою її ще не бачили її піддані. Вони не знали, що без своєї чаклунської книги вона буде просто звичайнісінькою злюкою. – Що це? – запитала бабуся Арієль у акульока, коли той приніс їй книгу.– Цю річ загубила зла чаклунка, коли пропливала біля далекої печери, – відповів акульонок.– Цікаво, цікаво! – почала гортати книгу Арієль. – Та це ж магічна книга! Дякую тобі, Флінку, за допомогу. Сподіваюсь, тут є магічне заклинання, яке розчаклує мою донечку. Довгий час просиділа над чаклунською книгою Арієль. Та це було не дарма. – Є! Знайшла! – закричала Арієль так, що побудила Алінку і Флінка, які заснули, поки бабуся читала книгу.– Бабусю! Ура! Що, що треба зробити?! – допитувалася Алінка, їй вже не терпілося врятувати мамусю і хоча б раз її обійняти.– Треба, – почала читати Арієль, – поставити в ряд речі кольорів веселки: червоний, помаранчевий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий.– Ох, – засмутилася Арієль, – де ж ми знайдемо всі кольори веселки?– Не засмучуйся, бабуню! Ми все знайдемо! Я все знайду!Акульонок підплив до Алінки, показуючи, що він поряд, що вони разом.Алінка з щирим завзяттям взялася за пошуки. Батьку вона нічого не розповідала, не хотіла завчасно давати йому надію.На звалищі знахідок Алінка та Флінк знайшли скло від розбитих глечиків для води. Воно було зеленого, блакитного та жовтого кольору. Червоний колір було знайти не важко, адже в підводному царстві було повно червоних водоростей. Синього кольору був гребінець однієї із сестер русалоньки. А от фіолетовий і помаранчевий кольори вони не могли знайти, бо люди ще не використовували їх.Цар Плутон був дуже люблячим, але в той же час і суворим батьком. Коли він побачив, як Алінка поцупила гребінець у сестри, то запитав її про це.– Алінко, ти нічого не хочеш мені розповісти?!– Ні, татусю! – опустивши голову відповіла Алінка.Тож царю нічого не лишалося, як покарати доньку за крадіжку. Він заборонив їй випливати з палацу.Алінка засмутилася, що не зможе більше шукати речі для знаття чар з матусі. Акульонок та бабуся Арієль продовжили ці пошуки. А русалочці нічого не лишалося, як бути в палаці і чекати. Ніколи раніше вона не звертала уваги на захоплення своїх сестер. Їй не цікаві були ні співи, ні танці, ні малювання, ні читання. Цар Плутон хотів, що б і у Алінки теж з’явилося якесь захоплення, але вона нічим не цікавилася. Проте одного разу вона помітила, як її сестра малює і як вона змішую при цьому фарби. Вона згадала, що в бібліотеці, яку мав кожен поважаючий себе цар, була книга, яка називається «Кольорознавство». Аліна одразу побігла до бібліотеки в пошуках цієї книги.Цар Плутон захопливо дивився, як Аліна перебирає книги у бібліотеці. А вона шукала ту єдину книгу, яка могла врятувати життя її матусі.Ось вона, «Кольорознавство, як змішувати і отримувати нові кольори». Радості Алінки не було меж. «Так, ось воно, якщо змішати червоний і синій, отримаємо фіолетовий, дивовижно», – подумала Алінка. – «Якщо змішати червоний і жовтий, отримаємо помаранчевий». Звичайно, Алінка не збиралася розплавляти скло і перемішувати кольори. Це було їй не під силу. Але вона мала гострий розум та велику фантазію. Алінка виглянула у віконечка і покликала акульонка. Коли той підплив, сказала:– Флінку, друже мій, швидко пливи до бабусі в печеру і попроси її припливти до палацу, разом з усіма знахідками.Акульонок швидко поплив виконувати доручення. Русалка Арієль вже довгий час не наближася до палацу, прикро їй було бачити єдину доньку заточену в камінь. Коли Арієль приплила до палацу, цар Плутон був дуже здивований.– Вітаю Вас у нашому палаці! – поважно привітався він. – Дуже радий Вас бачити!Ні, він не звинувачував Арієль в тому що сталося, не було її вини в тому, що зробила злюка-чаклунка. – Доброго дня, царю! Я припливла побачити своїх онучок. Пустиш до палацу?!– Звичайно, – відповів цар. – Це і ваш дім також.Арієль швидко попрощавшись з царем, попливла до Алінки.Алінка вже мала план. Вона поклала червоні водорості на синій гребінець і виставила на сонячні промені. Отримала ледь помітний, але фіолетовий колір. – Будемо сподіватися, що цього вистачить, – переживала Арієль. Теж саме Алінка проробила і з червоними водоростями та жовтим склом.– Ура, – закричала Алінка! – Вийшло. Тож Алінка мала свій талант, особливий, винахідницький. Її аналітичний розум та природна цікавість допоможуть розчаклувати царівну Габріелу.   Настав довгоочікуваний день, вперше за довгий час приплила Арієль до кам’яної статуї доньки. Виплила до саду і Алінка з акульонком. Був гарний сонячний день, сонячні промені походили крізь товщу води та наповнювали все світлом. Арієль та Алінка виставили скло за кольорами веселки. Світло впало на них, осяявши все навколо різними кольорами. Від скла відбилися промені і потрапили на кам’яну статую. Все засвітилося яскравими барвами і враз чари спали з Габріели. Царівна стояла жива. Вона, ніби прокинулася після довгого сну. Її рожеве волосся спадало на плечі, а сині очі світилися від щастя. Алінка підбігла до матусі, обняла, з її очей котилися сльози радості.В підводному палаці було грандіозне свято. Арієль перебралася зі своєї домівки в палац. Всі жили довго та щасливо РАЗОМ! А злюка-чаклунка луснула від злості, так і не знайшовши свою чаклунську книгу.Кінець!

У мальовничому королівстві Ельвін, де квіти співали на світанку, а зірки щоночі шепотіли казки, стояв величний королівський сад. У самому його серці росло Заборонене Дерево — високе, з гілками, що сяяли золотавим світлом, і плодами, що виблискували, мов дорогоцінні камені. Легенда гласила, що той, хто скуштує плід цього дерева, відкриє таємницю вічного щастя, але за страшну ціну. Король Ерік суворо заборонив наближатися до дерева, і ніхто в королівстві не наважувався порушити цей наказ.Принцеса Елара, донька короля, була дівчиною з допитливим серцем. Їй було шістнадцять, і вона любила блукати садом, розмовляючи з метеликами та слухаючи шепіт вітру. Але Заборонене Дерево манило її найбільше. “Чому батько так боїться його?” — думала вона. Одного вечора, коли місяць заливав сад срібним сяйвом, цікавість перемогла. Елара прокралася до дерева, її серце калатало. Вона простягла руку і зірвала один плід — маленький, теплий, наче він дихав. Щойно вона надкусила його, світ навколо змінився. Сад зник. Елара опинилася в іншому світі — темному лісі, де дерева рухалися, а тіні шепотіли її ім’я. Перед нею з’явилася стара ворона з очима, що світилися, наче вуглинки. “Ти скуштувала плід Забороненого Дерева, — каркнула вона. — Тепер ти пов’язана з його магією. Щоб повернутися додому, ти мусиш виправити три лиха, які випустила в світ”.Елара злякалася, але ворона не дала їй часу на вагання. “Перше лихо — Хаос у Королівстві Звірів. Іди!” Ворона махнула крилом, і принцеса опинилася на галявині, де тварини сварилися. Ведмеді ревіли на оленів, птахи гнівно цвірінькали на лисиць, а річки висихали, бо бобри греблі будували безладно. Елара зрозуміла, що плід порушив гармонію природи. Вона згадала, як її мати, королева, колись вчила її слухати серцем. Елара сіла серед галявини, закрила очі й заспівала колискову, яку співала їй мати. Її голос заспокоїв звірів, і вони почали слухати одне одного, відновлюючи мир. Річки потекли знову, а бобри почали працювати разом.Ворона з’явилася знову. “Перше лихо виправлено. Друге — Смуток Людських Сердець”. Елара перенеслася до села біля королівського замку. Люди ходили похмурі, забувши, що таке радість. Діти не сміялися, а старі не розповідали казок. Елара згадала, як її непослух призвів до цього, і відчула провину. Вона вирішила діяти. Зібравши дітей, вона влаштувала гру, де кожен мав розповісти, що робить його щасливим. Спочатку люди чинили опір, але поступово їхні обличчя почали світитися. Елара навчила їх ділитися теплом своїх сердець, і сміх повернувся до села.“Останнє лихо — найважче, — сказала ворона. — Ти мусиш зцілити Дерево”. Елара повернулася до королівського саду, але Заборонене Дерево в’януло, його гілки тьмяніли. Ворона пояснила: “Плід, який ти зірвала, був серцем дерева. Без нього воно гине, а з ним — усе королівство”. Елара зрозуміла, що її цікавість завдала болю. Вона згадала слова батька: “Відповідальність — це не лише уникати помилок, а й виправляти їх”. Елара дістала плід, який усе ще тримала, і поклала його назад на гілку. Але цього було замало. Вона притисла руки до стовбура і заплакала, просячи пробачення за свій вчинок. Її сльози впали на коріння, і дерево почало оживати, його світло засяяло яскравіше, ніж будь-коли.Світ навколо Елари спалахнув, і вона знову опинилася в саду. Дерево стояло величне, а король Ерік чекав її. “Я знав, що ти прийдеш до дерева, — сказав він. — Але я вірив, що ти навчишся відповідальності”. Елара обійняла батька, відчуваючи, що стала мудрішою. Відтоді вона не лише слухала казки зірок, а й створювала власні, розповідаючи людям про те, як важливо виправляти свої помилки.І королівство Ельвін процвітало, а Заборонене Дерево стало символом не лише таємниці, а й уроку, що відповідальність — це магія, сильніша за будь-який плід.

У маленькому місті Снів жив собі хлопчик Лука. Щоночі, коли засинав, йому снилися дивовижні речі: летючі кити, шоколадні гори, книжки, що розмовляють й навіть веселий робот із м’якеньким животиком.Одного вечора, перед сном, Лука запитав у мами:– Мам, а як очі можуть бачити сни, якщо вони вночі закриті?Мама усміхнулася:– Хочеш – завтра я розповім тобі казку про це.Але казка прийшла до нього раніше… просто у сні.Уві сні Лука опинився в чарівному місці – в Кімнаті Сновидінь. Тут працювали маленькі істоти – сновидники, кожен з яких мав свою справу. Вони сідали біля прозорого екрана, що був під’єднаний до Лукавої Уяви – великого кольорового кристала. Саме він і створював сни.– Привіт, Лука! – озвався один з сновидників. – Ми покажемо тобі, як усе працює. Хочеш дізнатися?– Дуже! – радо відповів хлопчик.Сновидник підвів його до кімнати, де спала Пара Очей – вони мирно дрімали на м’якій подушці. – Очі вночі відпочивають, – пояснив сновидник. – Але бачити сни – це не їхня робота. Це справа Уяви й Мозку.– А хто тоді показує сни? – здивувався Лука.– Уява створює історії, а Мозок вмикає свій внутрішній кінотеатр. Саме там виникає зображення. Очі тут не потрібні, бо це не зовнішнє світло, а внутрішнє світло мрій!Раптом в повітрі замиготів яскравий екран – там Лука бачив себе, як він летить на крилатому велосипеді серед зірок.– Бачиш? – усміхнувся сновидник. – Це твоя Уява працює. Очі можуть бути закриті, але Мозок дивиться ці сни зсередини. Як ніби він сам собі малює кіно.– Це найкраще кіно! – вигукнув Лука.– І найчарівніше, – додав сновидник. – Бо тільки ти – головний герой своїх снів.Вранці Лука прокинувся з усмішкою. Він подивився на маму і сказав:– Тепер я знаю, як бачать сни. Очі – сплять, а Уява – працює!Мама здивувалась:– І хто ж тобі це розповів?– Самі Сновидники, звісно ж!І знову на одну мить у вікні пробіг м’якенький робот із животиком… Але то вже інша історія.

Одного сонячного дня в Бухті Пригод усі діти гуділи від радості, адже мер Гудвей влаштовувала Фестиваль морозива! На центральній площі стояв величезний стіл, прикрашений кольоровими кульками, а в центрі мав приїхати величезний фургон із найсмачнішим морозивом: ванільним, шоколадним, полуничним і навіть із блискітками! Усі нетерпляче чекали, пританцьовуючи під веселу музику.Але раптом… Ой-ой! Мер Гудвей отримала погані новини. Вантажівка з морозивом зламалася посеред дороги, і всі ласощі почали танути! Сонце пекло, морозивко капало, і свято було під загрозою. Діти засмутилися, але мер Гудвей знала, кого кликати.— Райдер, Щенячий патруль, нам потрібна ваша допомога! — гукнула вона в рацію.Райдер миттю зібрав команду. Щенята зібралися в штабі, готові до дії. Їхні оченята блищали, а хвостики гойдалися від нетерпіння.— Щенячий патруль, до роботи! — гукнув Райдер. — Вантажівка з морозивом зламалася, і нам треба врятувати свято! Роккі, твої інструменти готові?— Гав-гав! Готові, Райдер! Я полагоджу вантажівку! — відповів Роккі, хапаючи свій ящик із інструментами.— Зума, чи можеш ти привезти лід, щоб морозиво не розтануло? — спитав Райдер.— Гав! Пірнаймо у воду, я доставлю лід швидше за всіх! — радісно гавкнув Зума, стрибаючи до свого катера.— Маршал, будь готовий, якщо щось піде не так із двигуном, — додав Райдер.— Я готовий гасити будь-яку іскру! — вигукнув Маршал, перевіряючи свій пожежний шланг.— Скай, ти координуватимеш нас із повітря! А Гонщик, стеж, щоб діти не підходили близько до зламаної вантажівки, — наказав Райдер.— Гав-гав! Я забезпечу порядок! — відповів Гонщик, а Скай уже злетіла в небо на своєму гелікоптері.Щенята помчали до місця пригоди. Вантажівка стояла посеред дороги, а з неї капало морозиво, утворюючи кольорові калюжки. Діти дивилися здалеку, але деякі намагалися підійти ближче.— Стоп, малята! — гукнув Гонщик, вибігаючи вперед. — Зламана вантажівка може бути небезпечною! Не підходьте близько, доки ми не полагодимо її. Завжди чекайте на дорослих, якщо бачите зламану техніку!Діти слухняно відійшли, а Гонщик гордо гавкнув, задоволений, що навчив їх важливої речі.Тим часом Роккі заліз під вантажівку з гайковим ключем. Клац-клац! Він швидко знайшов проблему — зламаний ремінь у двигуні. Роккі замінив його на новий зі своїх запасів, і двигун загудів.Але раптом — ой-ой! — від перегрітого двигуна спалахнула маленька іскра! Маршал миттю скочив до дії. Ш-ш-ш! Його шланг загасив вогник швидше, ніж ти скажеш “морозиво”!Зума тим часом мчав на своєму катері через бухту. Він знайшов величезний шматок льоду й акуратно доставив його до вантажівки. Плюх! Лід охолодив морозильну камеру, і морозиво перестало танути. Скай гуділа в небі, дивлячись на все зверху. — Роккі, ще трохи праворуч! Зума, лід ідеально на місці! — керувала вона через рацію. Нарешті вантажівка загуділа, і всі щенята радісно загавкали. Морозиво було врятовано! Вони довезли фургон до площі, і фестиваль розпочався. Діти ласували морозивом, сміялися й танцювали. Мер Гудвей підбігла до щенят.— Щенячий патруль, ви справжні герої! Дякую, що врятували наше свято! — сказала вона, тримаючи величезне морозиво з трьома кульками.Райдер усміхнувся. — Коли є проблема, ми завжди готові! Щенячий патруль — це командна робота!А Гонщик додав, звертаючись до дітей: — І пам’ятайте, тримайтеся подалі від зламаних машин, щоб бути в безпеці!Усі діти закивали, смакуючи морозивом, а щенята радісно гавкали, танцюючи під музику. Свято морозива стало найсолодшим днем у Бухті Пригод! Мораль: Командна робота може врятувати навіть найсолодші моменти! І завжди будь обережним біля зламаної техніки — чекай на дорослих.

У давні-давні часи, коли земля гуділа від важких кроків динозаврів, у зеленій долині Діно жили величезні ящери. Бронтозаври повільно жували листя, трицератопси неспішно бродили між папоротями, а тиранозаври грізно ричали, але й вони не поспішали. У цьому світі швидкість вважалася чимось дивним, адже всі звикли, що динозаври — це сила і розмір, а не поспішність.Але в цій долині жив маленький динозаврик Турбо. Він був невисоким велоцираптором із блискучими зеленими очима та великою мрією — бути швидким, як вітер, що ганяє хмари над горами. Турбо не любив повільно човгати, як інші. Він уявляв, як гасає по долині, обганяючи всіх, і доставляє радість друзям.Одного дня Турбо знайшов у лісі кілька міцних дощечок, гладеньку лаву від старого дерева і міцні ліани. Його очі загорілися ідеєю. «А що, якщо я зроблю щось, що допоможе мені рухатися швидше?» — подумав він. Цілими днями він майстрував, стукаючи хвостом по дереву і зв’язуючи ліани. Нарешті його винахід був готовий — самокат! Дві дощечки для основи, лава як платформа і маленькі круглі камінці замість коліс. Турбо стрибнув на самокат, відштовхнувся лапкою — і помчав униз пагорбом!— Вау! Я лечу! — закричав він, коли вітер засвистів у його вухах.Але коли Турбо почав кататися долиною, інші динозаври лише сміялися. «Ха, дивися, Турбо на своїй дивній штуці!» — реготав бронтозавр Бронко. «Динозаври не гасають, вони ходять велично!» — додав трицератопс Трікс. Навіть птеродактилі, що гніздилися на скелях, кепкували: «Турбо, ти ж не птах, щоб ганяти!» Турбо червонів від сорому, але не здавався. Він знав, що його самокат — це щось особливе.Одного ранку в долині сталося лихо. Маленький динозаврик Діпі, молодший братик Трікса, захворів. Його лусочки потьмяніли, а температура піднялася так, що він не міг підвести голову. Знахарка долини, стара черепаха Мудра, сказала: «Діпі потрібні рідкісні трави з іншого кінця долини, з-під Сяючої скелі. Але туди далеко, і потрібен хтось дуже швидкий, щоб доставити їх до заходу сонця».Динозаври зітхнули. Навіть найсильніші з них не могли подолати таку відстань за один день. Але Турбо вискочив уперед: «Я зроблю це! Мій самокат мене не підведе!» Усі здивовано перезирнулися, але часу на суперечки не було. Мудра дала Турбо кошик для трав і побажала удачі. Турбо стрибнув на самокат і помчав. Він гасав через папоротеві хащі, об’їжджав кам’яні брили, перестрибував струмки. Вітер свистів, а серце билося від азарту. Дорога була нелегка: то ліана зачепилася за гілку, то кам’яне колесо застрягло в багнюці. Але Турбо не здавався. «Я мушу встигнути!» — повторював він, згадуючи бліді лусочки Діпі.Нарешті він дістався до Сяючої скелі, назбирав потрібних трав і помчав назад. Сонце вже хилилося до горизонту, але Турбо гнав щосили. Коли він увірвався в долину з кошиком, повним трав, усі динозаври ахнули. Мудра швидко приготувала ліки, і незабаром Діпі весело ганяв хвостом — він одужав!Того вечора в долині влаштували свято. Бронко винувато бурмотів: «Турбо, я думав, твій самокат — дурниця, але ти врятував Діпі». Трікс додав: «Ти найшвидший динозавр у світі!» Навіть птеродактилі з повагою гуділи згори. Турбо посміхався, тримаючи свій самокат. Він не лише врятував друга, а й довів, що бути не таким, як усі, — це сила. Відтоді в долині Діно з’явилося багато самокатів. Динозаври вчилися майструвати їх, і навіть повільні бронтозаври пробували кататися. Турбо став героєм, а його мрія змінила світ динозаврів назавжди. Мораль казки: Не бійся бути інакшим і втілювати свої ідеї, адже твоя сміливість і винахідливість можуть змінити світ на краще.

Темна-претемна ніч. Місто, як завжди, заплющило очі, вимкнувши світло у будинках. Тиша! І ні в якому разі не смій заважати цій тиші. Навіть, якщо тобі не спиться! Навіть, якщо цікавість долає страх, не смій підійматися, щоб зрозуміти, що то за скрипіння дверцят чи потаємне шкрябання під ліжком! Усі ці звуки є ознакою того, що він поряд. Але дуже сильно хвилюватися непотрібно, адже він, загалом, приходить в ніч, з четверга на п’ятницю. Тож, усі інші ночі, можна спати спокійно. Принаймні так вважала Марічка, та на жаль, вона помилилася. Цього разу він прийшов у саму неочікувану ніч, з неділі на понеділок. Мабуть, найтяжчу ніч тижня, адже вона є коридором між закінченням вихідних і початком навчання. Безсоння Марічки не було випадковим. Дівчина відчувала, що щось має трапитися. Спочатку, вона, почула тяжке дихання під ліжком, яке повільними кроками, переходило до скрипіння дверцят старої шафи. Дратівливий звук ще більше лякав, але водночас пробуджував цікавість. На мить розплющу очі й погляну що коїться, хоча ні, не вистачить сміливості, подумала дівчина й сховала голову під ковдрою. Та порахувавши до трьох, вона знайшла в собі сили й різко визирнула, щоб побачити того, хто її лякає. Та на превеликий жаль, кімната була порожня. Лише чиясь тінь, немовби сонячний зайчик, бігала з кутка в куток, зліва направо, по стінах, стелі та підлозі. Але чия ж то тінь? Що приходить в кімнати до маленьких діточок? Що хоче від них, і найголовніше питання, чому приходить, а нічого не відбудеться?Поки Марічка ховалася, він спостерігав: вимірював, вираховував, зважував, обчислював. Кожен пальчик, кожну частину тіла. Ширина, довжина, висота, колір, запах. З ніг до голови, а потім навпаки. І сердиться, все сердиться. Знову неточності. Формули, формули, формули. А якщо ось так? О ні, так ще гірше. Фізика, хімія, математика… математика? Так, це воно! Які пропорції! Не так і легко знайти те, що потрібно, але якщо докладати великих зусиль, то все неодмінно вийде. Марічка, стала тією, хто був йому до смаку. Спи мій янголе, спи — шепотів він тихесенько на вушко дитині й з тяжким диханням повертався туди, звідки прийшов, а саме, під ліжко. Ховається й чекає, поки вона засне. А потім… а потім тіло дитини, немовби тоне у болоті, занурюється у ліжко й зникає.Марічка, замотана у ковдру, опинилася на плечах невідомого старця, який темним, кам’яним лабіринтом ніс її до свого лігва. Згодом, вони опинилися у кімнаті, яка нагадувала підвал, а звідти, піднявшись дерев’яними сходами, потрапили в середину будинку. Старець, обережно вивільнив її та й зачинив у сталевій клітці, яка стояла посеред великої кімнати. Марічка голосно кричала, кликала на допомогу, благала щоб той її відпустив, та все було даремно. — Бабайко, — плачучи мовила дівчина, — відпусти мене. Я ніколи більше не буду балуватися і завжди слухатиму батьків.— І чому ж ви усі так голосно кричите? Бабай, бабай! Ну і що з того, що я бабай! Я ж зовсім не страшний, а навпаки, навіть дуже милий, — відповів він.Поки дівчина плакала, бабай на декілька хвилин кудись зник, а коли повернувся, то вона побачила старенького, худорлявого дідугана, не високого зросту, із довгою, сивою бородою, великими очима як у сови та зубами гострими як у піраньї. Але не дивлячись на страшне обличчя, одяг його був чистіше чистішого, охайніше охайнішого. Оригінальний чорний піджачок прямого пошиття з двобортними застібками, загорнутим, застебнутим на ґудзик коміром та накладними масивними кишенями. Під піджачком була чорна сорочка з м’якої тканини. Все це дуже пасувало до його штанів класичного варіанту в тон піджака, які доповнювалися елегантними лаковими туфлями. Марічці, старець був схожий на якогось бізнесмена чи боса мафії аніж на монстра. Присів він на маленький шкіряний диван та й почав дивитися на неї, немовби вивчаючи її. А вона знову йому говорить:— Бабайко, бабайчику…— Френч! — обірвав він дівчину на півслові, — моє ім’я Френч!Та дівчина не розгубилася і продовжила:— Френче, Френчику, я ж у тата й мами одна-єдина, а вони хвилюватимуться, ночей не спатимуть, мене шукатимуть.Та раптом, її скарження, перебив скриплячий звук відкривання дверей. До кімнати увійшла невідома особа на ім’я Байєр, у класичному чорному костюм з м’якої тканини та білосніжної сорочки з французьким коміром, загострені краї якого були широко розведені в сторони. За виглядом, майже велетень, але трішки нижче. Він був набагато молодший за бабая, та за віком, мабуть, старший за Марічкиного прадіда. В руках він тримав дві чашки, з яких, по всій кімнаті, розповсюджувався запашний аромат польових квітів. Присівши біля свого товариша, незнайомець мовив:— Щось вона занадто тендітна!— Саме те, що нам потрібно! — вигукнув Френч. — Ідеальні параметри, шкіра, волосся, зріст. Все просто бездоганно!— Якщо ви хочете мене з’їсти, то я вас засмучу, — плачучи сказала їм дівчина, — моїми кістками ви не дуже наїстеся!Та істоти навіть не звернули на неї уваги й продовжили розмову далі.— Тобі видніше, — каже Байєр. — Тоді, можливо, смарагдово-паперовий коктейль? Як на мене вишукано та витончено. Вона виглядатиме на всі сто!— Нііі! — це не дуже пасуватиме до її кольору очей. — заперечив Френч— Коктейль з мене буде нікудишній! — знову втрутилася у розмову Марічка — Я ж малесенька та худесенька, а без жиру ніякого навару!Та насолоджуючись приємним узваром, вони знову проігнорували її.— Тоді класика! Трикутно-огіркове хакі! — знову запропонував велетень.— Для її розмірів потрібно щось тендітне. — відповів Френч.— Розмірів? Ви що, труну для мене готуєте? — витираючи сльози запитала Марічці. Їй ставало дедалі цікавіше.— То може футляр з квадратним вирізом. Дерев’яно-камінчиковий колір дуже пасуватиме до її темного волосся.— Байєр, щось подібне було торік у Вінсента. Тут потрібно щось оригінальне. — невдоволено мовив бабай— Перепрошую, а можете пояснити, що ви зі мною хочете зробити, бо мені й самій стає дуже цікаво! — невпевненим голоском прощебетала дівчина.Велетень, повільно підійнявшись, обережно поклав чашку на круглий, червоний стіл, який стояв поряд з диваном й мовив:— Ні, щоб спокійно плакати, ви, юна леді, задаєте дуже багато хибних запитань, тим самим, дуже заважаєте нам працювати. Як тільки но все скінчиться, ми вас одразу ж і відпустимо, цілу та неушкоджену. Навіть без синців, подряпин чи укусів. А поки що, будь ласка, поплачте, щоб ми вас і не чули.Такої ввічливості від істоти дівчина не могла навіть уявити. Протерши очі від сліз, вона уважніше роздивилася приміщення. Навколо все нагадувало приємний будиночок жахів із десятками потворними манекенами, одягнені у різноманітні сукні та смокінги. В одному з кутків висіли дзеркала із тіньовим ефектом, а позаду клітки були ескізи сотень тканин та тисячі кольорів.— І все ж таки, я хочу знати, що ви зі мною хочете зробити, бо інакше… інакше я грімко верещатиму й задаватиму безліч дурних запитань, через які ви не зможете спокійно працювати — настирливо мовила Марічка.Посміхнувшись, Френч все ж таки вирішив вгомонити цікавість дівчини невеличкою розповіддю:— Розумієш, у світі монстрів, мода має важливе значення! Усі поважні чудиська хочуть гарно виглядати. Жінкам потрібні гарні сукні, а чоловікам, звісно ж елегантні костюми. Тому, королева монстрів, влаштовує щорічний показ одягу. Цього разу, ми хочемо вразити саму королеву, тому і створимо одяг для її величності. А той, хто найбільше їй сподобається, матиме змогу одягати її величність впродовж року. А це не аби яка честь для будинків моди. Ти, в цьому випадку, будеш моделлю, яку я обирав не один місяць, вештаючись по кімнатах багатьох будинків. Сподіваюся, що я не помилився і твої розміри, повністю збігаються з розмірами нашої королеви.— То всі ваші дивні слова, то лише види суконь і ви нічого поганого зі мною не зробите?Монстри лише посміхнулися у відповідь. Марічка, звісно ж, аж запишалася. Їй водночас було і страшно і цікаво. Вона, як і всі інші дівчата, дуже полюбляла гарний одяг. Тому, не довго думаючи, сказала:— Якщо ви хочете, щоб ваша модель, виглядала як королева, то може потрібно її одягнути та пригостити гарячим чаєм. Прохолодно ж тут у вас! Змусила вона чоловіків зніяковіти та почервоніти, адже дівчинка була в тонкій піжамі. Соромно їм стало, тому вони одразу ж дали їй теплу ковдру та гарячий смачний узвар. Поки вона смакувала, Байєр та Френч продовжили підбирати їй сукню. Та не довго вони насолоджувалися тишею, адже Марічка знову втрутилися у розмову:— А може, краще морозиво-планшетне дерево?— Ви обіцяли не заважати! До того ж, таких суконь та кольорів не існує. — відповів Байєр.— То ви створіть щось подібне! Щось нове! Ви ж професіонали! — з насмішкою мовила Марічка.Зачепили Френча слова дівчини. Адже і дійсно, майстер своєї справи, а створити намагається те, що давно вже створене до нього.— А це непогана ідея! — мовив бабай, — створити те, чого не було ще створено.Від почутого, Байєр присів на диван. Яке морозиво? Який планшет?— Байєр, друже, маю грандіозну ідею. Дістань мені, будь ласка, Місячних троянд, карликових гусеней із Купальського болота, декілька зірок із водяного неба та сік пелюстково-лаймового бергамоту.Хоч Байєр й не зрозумів, що запланував його колега, та заперечувати й уточнювати не став, адже ні на хвилину не сумнівався у таланті свого товариша.Не ставши чекати до ранку, Байєр одразу ж подався до високої гори, шлях до якої був дуже тяжким, адже весь час потрібно підніматися майже під прямим кутом, і чим вище, тим більше шансів скотитися м’ячиком вниз. Могутній велетень, впевненими кроками, долав крутий схил, і вже через деякий час, дійшов до самісінької вершини, з якої, дотянувшись руками до місяця, обережно зірвав з нього чарівних троянд. Перепочивши, він одразу ж подався до Купайлівського болота, щоб назбирати карликових шовкопрядів. Дорога вниз, здавалася йому набагато легшою. Крок за кроком, немов повільним бігом, велетень швидко спустився з гори, та й дійшов до потрібного місця. Опинившись на болоті, він одразу почав збирати шовкопрядів. Занурюючи якомога глибше руки крізь тягучу масу, Байєр діставав гусінь й одного за одним клав до скляної баночки, в яку, заздалегідь насипав плодів із без листкових дерев, щоб тім було що їсти в дорозі. Назбиравши повну баночку, велетень відправився до водяного неба, у якому, немовби звір, який ловить лапою рибок, виловлював блискучі зірочки, які відбивалися сяйвом від неба. Зірка в торбинку, зірка з неба, зірка в торбинку, зірка з неба. Мабуть, вистачить, подумав він, а то ще небо без зірок залишиться. Зібравши більшість інгредієнтів, на останок, мандрівник, зазирнув до Дрімучого саду, в якому, у невеличку пляшку, націдив соку пелюстково-лаймового бергамоту. Отримавши усі матеріали, він швиденько повертався до будинку Френча, адже часу було обмаль, а роботи непочатий край.А поки Байєр збирав інгредієнти, Френч звільнив Марічку, і вона, поринувши у цікавість невідомого їй світу, почала ознайомлюватися з триповерховим будинком, який вабив своєю моторошною красою, загадковістю та різноманітним одягом. Немов та дзиґа, бігала з одного поверху на інший, роздивляючись загадковий дизайн химерного приміщення. Зазирнувши до однієї з кімнат, Марічка нарешті зупинилася. Такої краси вона ще ніколи не бачила. Ліжечко, стіл, гардероб. Стіни, підлога, стеля. Дзеркало, квіти, книги. Вікно з виглядом на височезну гору, вершина якої розсіювалася десь посеред неба. І все це було оформлено у металево-рожевому відтінку з елементами прямолінійного аромату ночі. На сто відсотків дівчача кімната, подумала дівчина й голосно крикнула:— Френч, я, здається знаю, де сьогодні заночую! Бабай не став заперечувати, адже створив цю кімнату для дівчаток, які з року в рік потрапляли до його будинку. А найчарівнішим у тій кімнаті був гардероб, а точніше його вміст. Десятки різноманітних суконь, які, наступного ж дня, Марічка почала приміряти.— Тааак! — мовила вона. — П’ять рожевих суконь я б одягнула на день народження, а ось ці три малинові незрозумілого дизайну, підійдуть на Новий рік. А ще б обрати сукню для шкільного балу. Але яку? Шкода, що не можна одягати все й одразу. Ну чому завжди такий тяжкий вибір?Ще довго дівчинка сперечалася зі своїм зображенням у дзеркалі, а ж поки не втомилася, і з думкою про те, яке воно несправедливе жіноче життя, не заснула.Настав ранок. Дівчина прокинулася разом із першими промінчиками сонечка. Згодом і Байєр повернувся. Він віддав дівчинці назбирані ним матеріали й попросив їх віднести до підвалу та віддати їхній колезі — Джоанні. «У підвалі я ще не була» вигукнула Марічка й взявши в руки інгредієнти, швиденько побігла до невідомого приміщення. Та тільки но вона дійшла до сходів, як крок її одразу ж уповільнився. Їй стало дуже страшно. Темна кімната з тихим цокотінням, яке, своєю загадковістю, заважало зробити бодай би один крок. Дівчинка нібито йшла вперед, але щосекунди була напоготові ринути назад до сходів. Раптом, вона відчула, як щось обережно торкається її волосся. По тілу пробігли тисячі мурах, серце застукало, немовби після швидкого бігу і хотілося закричати, та було таке відчуття, ніби голос зник. Повільно піднявши голову, у ледь видимому світлі, вона побачила павутину. Уся стеля була вкрита цими різнокольоровими ниточками. Одна краща за іншу. Безмежна кількість кольорів, яких вона ніколи не бачила.— Ти принесла сніданок? — пролунав голос з підлоги.Марічка опустила голову й побачила білого павука, який дивився на неї голодними очима.— Ти, мабуть, Джоанні! — прошепотіла вона — ні, я принесла матеріали.— От і добре, зараз і поснідаю! — мовив павучок.— Я не смачна! — заперечила дівчина.— Цього я не дізнаюся, тому, що тебе я не їстиму — мовила Джоанні, — та якщо ти наполягаєш…Після цих слів, Марічка впустила матеріали й закричавши, швиденько підійнялася сходами до кімнати. Френч та Байєр ніби як передбачили такий сценарій подій й чекали на неї з ароматним узваром. Заспокоївши дівчинку, вони пояснили, що павучок з’їсть певні інгредієнти, а потім, сплете особливу ниточку, з якої, зроблять особливу тканину для майбутньої сукні. Тож, поки готується ниточка, можна попрацювати над макетом.Десятки різноманітних ескізів, сотні примірок і тисячі незадоволених поглядів Френча. Все не так і все не те. Виснажена дівчина, заснула на диванчику, навіть не дочекавшись ночі. А рано вранці, її розбудив задоволений крик бабая. Не розплющивши очі, вона зрозуміла, що він, нарешті, зробив те, чого хотів. Згодом і ниточки були готові, а це значить, що скоро, можна буде побачити нову тканину.Після тяжкої праці, наряд для Марічки був готовий. Результат здивував усіх. Такої краси ще не бачив світ. Шовкова сукня хамелеон, яка під променями світла, змінювала свій колір з екстра чорного на кроваво-червоний відтінок. Пропорціональні розрізи з витонченими параметрами, які лише підкреслювали строгість вбрання. А до цієї неперевершеної краси, Байєр приніс Марічці гарні туфельки на високих підборах, щоби дівчина мала вигляд справжньої королеви.Під час чергової примірки, Марічка, запитала у Френча, про її величність — яка вона? Що любить, а що ненавидить? Заклопотаний дідуган, навіть не знав, що їй відповісти, адже королеву бачив лише з далеку, а про характер чув від собі подібних монстрів. А от про одяг сказав, що вона дуже строго відноситься до свого вбрання. Епатажна жінка, яка вражає своєю неординарністю, адже завжди одягала вишукані сукні, анти яскравих тонів.І ось, нарешті, довгоочікуваний день показу вбрання. Цей ранок, здавалося, що ніколи не закінчиться. Такого божевілля Марічка ще не бачила. Всі метушаться, нервують, поспішають, знову нервують, і знову метушаться. Одним словом — паніка. Паніка, яка спіткала навіть найспокійнішого та найврівноваженішого кравця світу монстрів. Та все ж таки, вони зібрали речі та вирушили до палацу.А у палаці, з усього королівства зібралися монстри, щоб подивитися на цьогорічний показ нового одягу. Гості прибули навіть з найвіддаленіших куточків темного світу. Марічка, разом із Френчем та Байєром прибули до замку й одразу ж почали готуватися до перевтілення. Кожному будинку моди, були виділені окремі кімнати, в яких спеціалісти з відомих салонів краси, робили їм зачіску та макіяж. Дівчинка дуже хвилювалася, готуючись до головної події вечора — вбрання для королеви. Та в момент, коли усі були заклопотані своїми справами, сталося дещо дуже і дуже не добре. Підступні конкуренти, побачивши сукню від Френча, були вражені її красою, тому навмисно зіпсували одяг, щоби той не зміг перемогти.А в цей час, на подіумі, модельєри вражали своїми ідеями одягу. І чого там тільки не було: від бананово-металевих вечірніх суконь для жінок, до пісочно-прямокутних костюмів для чоловіків. Від класики до найсучасніших дизайнів. Найрізноманітніші види тканини та найдивовижніші кольори, які можна було лише уявити.І ось, настала та мить, коли потрібно виходити на подіум моделям, щоби представити сукні для королеви. Та поки декілька дівчаток представляли нові вбрання від різних будинків моди, Френч разом з Байєром намагалися вгамувати панічну атаку. Ведучий показу вже вдруге називає ім’я Френча, та представниці від нього так і не з’явилось. Усі присутні відразу ж зашепотіли. Що трапилося? Де модель? Де сукня? Яка неповага до її величності.Та раптом, на подіумі з’явилася Марічка. Одяг дівчинки змусив всіх затихнути. Навіть сама королева монстрів піднялася зі свого трону, щоб краще розгледіти дівчинку. Марічка вийшла на подіум в оригінальному чорному піджачку прямого пошиття з двобортними застібками, загорнутим, застебнутим на ґудзик коміром та накладними масивними кишенями. Під піджачком була чорна сорочка з м’якої тканини. І все це дуже пасувало до її штанів класичного варіанту в тон піджака, які доповнювалися туфельками на високих підборах. Річ у тому, що Марічка запропонувала варіант, від якого бабай не міг відмовитися, тим паче, що іншого вибору в нього не було. Тому, не гаючи ні хвилини, вони скинули з Френча верхній одяг й швиденько підправили його вбрання під розміри дівчинки. Це дуже вразило королеву, адже серед десятків суконь, вона побачила щось нове і неординарне. Дизайн так і підкреслював строгість її наряду. В залі здійнявся такий галас, що важко було розібрати слова. Такий шквал голосів і думок, що з легкістю міг би збити з ніг. Як це так? Жінка у чоловічому одязі! Це абсурд! Та обурення присутніх вгамував повільний плеск в долоні королеви.— Сміливий вибір! — мовила вона. — Настав той час, коли потрібно змінювати стандарти моди! Королеві дуже сподобалась впевненість дівчинки. Вона не побоялася вийти до обуреного натовпу у чоловічому одязі. Дехто, звісно ж був не задоволений вибором королеви, та скаржитися не осмілився. Хоч цей наряд був створений Френчем для власного користування, він став цікавою новинкою сезону. Йому було дуже шкода, що її величність так і не побачила його дивовижної сукні, та тепер, він має змогу одягати королеву впродовж року, тож він матиме час, щоб її вразити.Після закінчення показу, Марічка, разом з колегами, повернулися до будинку Френча. Вона була настільки вражена подіями, які відбулися за останні декілька днів, що лише при одній думці про повернення до звичного життя, їй ставало трішки сумно.— Бабайчику, — мовила дівчинка — ти хоча б навідуйся час від часу. Бо я сумуватиму. І сукні не забувай приносити… такі ж самі, які створиш для її величності. Бо, я ж твоя королева, хоч і не справжня.Френч міцно обійняв Марічку. За цей короткий час, він дуже звик до дівчини, і йому не хотілося розлучатися з нею. Та він не міг собі дозволити залишити її у світі монстрів. Тож, прошепотівши їй на вушко «спи моя королева, спи», дівчинка одразу ж заснула в обіймах бабая.Взяв він її обережно на руки, й темним, кам’яним лабіринтом відніс туди, звідкіля й поцупив. Поклавши дівчинку у ліжко, він ще довго не міг залишити кімнату. Немовби сонячний зайчик, бігав з кутка в куток, милуючись тихим сном дитини, аж поки не…— Доню, час прокидатися, а то ще до школи спізнишся!Хоч дехто й подумає, що все це було чарівним сном, Марічка ж вважає зовсім інакше. І хоча вже ніхто не вірить у чари, а тим паче у бабая, та дівчина добре знає де його шукати, і чим він займається у вільний час.