Чарівні казки

У далекій чарівній долині, де хмари гойдалися на пухнастих вербах, а зірки щоночі шепотіли казки, жив маленький паровозик, якого звали Пих-Пих. Він був не звичайним паровозиком: його вагончики не возили вугілля чи пасажирів, а перевозили дитячі мрії. Кожен вагончик був особливим, бо в ньому зберігалася одна унікальна мрія, яку Пих-Пих обережно доставляв до зірок, щоб вони могли її здійснити.Пих-Пих був яскраво-блакитним, із золотими зірочками на боках, а його димар випускав не дим, а кольорові іскри, що сяяли, як маленькі веселки. Щовечора, коли сонце ховалося за горизонтом, а місяць визирав із-за хмар, Пих-Пих вирушав у свою подорож. Перший вагончик був червоний і блискучий. У ньому їхала мрія маленької Софійки, яка хотіла стати художницею. Її мрія була схожа на великий альбом із фарбами, що переливалися всіма кольорами світу. Пих-Пих обережно віз цей вагончик, щоб жодна краплинка фарби не розлилася.Другий вагончик був зелений, як літній луг. У ньому сиділа мрія хлопчика Тарасика, який мріяв про пригоди в джунглях. У вагончику гойдалися крихітні ліани, а іноді звідти долинали звуки тропічних птахів. Пих-Пих тихенько гудів, щоб не розбудити цих пташок.Третій вагончик був ніжно-рожевий, наче цукрова вата. Там зберігалася мрія дівчинки Оленки, яка хотіла мати чарівного єдинорога. У вагончику мерехтіли маленькі зірочки, а іноді звідти визирав сріблястий ріг, наче нагадуючи Пих-Пиху поспішити до зірок.Останній вагончик був синій, як нічне небо, і в ньому їхала мрія всіх дітей, які ще не знали, про що мріяти. Цей вагончик був найлегшим, але й найважливішим, бо Пих-Пих вірив, що одного дня ці діти знайдуть свої мрії, а він допоможе їх доставити.Одного вечора, коли небо було особливо зоряним, Пих-Пих вирушив у дорогу. Долина спала, а місяць освітлював шлях. Але раптом паровозик почув тихенький плач. Він зупинився біля маленького будиночка, де жила дівчинка Марійка. Вона сиділа на ганку й шепотіла: “Я боюся, що моя мрія ніколи не здійсниться…”Пих-Пих лагідно загудів і запитав: “Яка твоя мрія, Марійко?” Дівчинка зітхнула: “Я хочу, щоб усі діти були щасливими і не боялися спати вночі”. Пих-Пих усміхнувся (а паровозики, знаєте, вміють усміхатися своїм димарем) і сказав: “Це дуже гарна мрія! Давай покладемо її в мій особливий вагончик!”Марійка зраділа, і її мрія, схожа на теплу ковдру з мерехтливих зірок, акуратно лягла в синій вагончик. Пих-Пих пообіцяв доставити її до найвищої зірки, яка точно знатиме, як зробити всіх дітей щасливими.Він поїхав далі, а іскри з його димаря розліталися по небу, створюючи нові сузір’я. Діти в долині дивилися на небо, і їм снилися тільки добрі сни, бо знали, що Пих-Пих уже везе їхні мрії до зірок.Коли Пих-Пих дістався до кінця шляху, він зупинився на хмарі, де зірки чекали на нього. Вони забрали мрії з вагончиків і пообіцяли працювати над їх здійсненням. А Пих-Пих, задоволений, повертався додому, тихо гудячи свою улюблену пісеньку: “Пих-пих, мрії везу, пих-пих, щастя несу…”І якщо ти коли-небудь побачиш у небі кольорові іскри чи почуєш тихеньке “пих-пих”, то знай — це маленький паровозик везе чиюсь мрію. Заплющ очі, подумай про свою мрію, і, може, одного дня Пих-Пих завітає й до тебе.Доброї ночі, маленьке диво.

Жила собі бідна вдовиця, і мала вона двох синів. Один був справедливий і чесний, а другий — хитрий та несправедливий, бо де тільки міг, там і чинив кривду.Мати назвала своїх синів за їхніми вчинками: молодшого — Правдою, а старшого — Кривдою. Скільки не намагалася вплинути на старшого, не раз просила його:— Сину, не чини зла людям, будь добрим і справедливим!Але марно. А молодшому часто казала:— Синку, стій за себе, не будь таким м’яким та довірливим.Та Правда не міг бути інакшим, бо мав добре серце.Так і виросли брати: один зі своєю кривдою, другий — із правдою.Одного дня сини вирішили, що хочуть покинути рідний дім і шукати свого щастя у світі.Мати, хоч і шкодувала за ними, не перечила. Подумала:— Гірше, ніж тут, їм не буде.З останньої жмені борошна спекла по коржеві, додала до торбин по цибулині і благословила синів у дорогу.Йдуть брати цілий день. Надвечір прийшли до колодязя в гущавині лісу, вирішили там зупинитися на ночівлю. Розпалили багаття, дістали їжу. Кожен мав їсти своє.Та Кривда задумав обдурити брата і каже:— Слухай, брате, давай спершу з’їмо твою їжу, а мою залишимо на завтра. Завтра поділимо порівну.Правда, не звиклий підозрювати, погодився:— Гаразд, зробимо так. – Знаєш що, Правдо! З’їжмо твого коржа, бо тобі тяжко нести. Потім з’їмо мого!– Добре, най буде так!Правда вийняв з торбини коржа. Повечеряли, а що залишилося, Кривда кинув до своєї торби.Переночували і – в дорогу.Кривда знову каже:– Правдо, я голодний!– Та і я голоден, лиш мовчу!– Будемо полуднувати.Посідали. Правда і не розв’язував свою торбину, бо порожня.Кривда вийняв те, що залишилося від братового коржа. Їсть, а Правді – ні крихітки.– Дай мені мало! – просить Правда.– Я, хлопче, не дам, бо хто знає, скільки йти. Може, в дорові помру в голоду.Встав, іде далі. А Правда зі сльозами на очах – за ним. Надвечір дійшли до лісу. Посідали, відпочили, збираються переночувати. Кривда почав їсти.– Дай, брате, й мені! – просить Правда.– Дам, якщо погодишся, аби тобі одне око видовбав.Та що чинити? Правда уже зголоднів, аж помирав.– Довбай, коли так.Кривда ножем виколов братові одне око й дав за це кусник коржа.Рано встали, Кривда почав їсти. Правда просить:– Дай мені!– Дам тобі, якщо дозволиш, щоб я тобі праву руку відтяв.– Най буде по-твоєму!І Кривда відрубав братові руку, дав йому кусник коржа. Правда вже без ока і руки.Ідуть далі. Правді камінь лежить на серці, та не каже нічого. В обід сіли їсти. Кривда їсть, а Правда просить:– Дай мені!– Дам тобі, коли дозволиш видовбати й друге око! Правда мусив погодитися, бо був дуже голоден. Кривда виколов братові вже і друге око. За це дав йому кусник коржа.Ідуть далі. Понадвечір входили до одного міста. Були недалеко, а сил добратися до міста вже не вистачало – геть поголодніли. Кривда ще мав у торбі кусень коржа.Сів і їсть.– Брате, дай і мені крихітку!– Дам, але відрубаю тобі й другу руку!– Рубай!Кривда відтяв йому і ліву руку, дав кусник коржа. Потім устав і хотів залишити каліку.– Не залишай мене, брате! Коли вже став калікою, доведи бодай до міста. Там люди мені загинути не дадуть.– Ну, ходи, буду тебе вести.Веде його, веде, дивиться, а на околиці стоїть шибениця. Привів сліпого, безрукого брата до шибениці й каже:– Сідай тут і сиди, а я піду до міста чогось роздобути.І залишив його.Правда, неборак, сидить. Настала ніч. Правда хоч її і не бачить, зате відчуває. Стало студено. Коло півночі прилетіли до шибениці три ворони – це були пропасники. Посідали на шибеницю, говорять між собою:– Чи знаєте, що нового в місті? – каже перший ворон.- Тут така новина: цариця захворіла, і нема ліків, лікарів, які б допомогли.– Видите! – озвався другий ворон.- Цариця мусить помирати, а лік є. Під головою у неї в подушці потовчена на порох отруйна гадюка. Цариця дихає отрутою й помирає. Досить подушку вийняти з-під голови, і цариця видужає.Правда причаївся й слухає. Ворони-пропасники його й не помітили.– А знаєте ще новину? – озвався третій ворон.- Сеї ночі на траву впаде така роса, що який би каліка не був – кривий, безрукий, сліпий – від роси зцілиться, як тільки обмиє нею свої рани.Так закінчили бесіду три ворони, а коли відлітали, перший сказав:– Дивіться, аби наша таємниця не була кимось зраджена!Правда від страху не знав, що й чинити. Та на зорі, як тільки когути запіли і вже нечиста сила не мала сили-моці, почав росу шукати. Знайшов мокру траву і, як тільки торкнувся роси, руки виросли. Набрав роси в долоні, потер лице і став бачити. Наскуб Правда трави з чарівною росою і рушив до міста.А там – великий смуток. Люди в чорному. Цар обіцяє півдержави тому, хто вилікує його жінку.Правда зголосився до царя.– Стільки багатства тобі дам, що й сам не будеш знати, куди його дівати! – каже цар Правді, бо той взявся вилікувати царицю.Прийшов Правда до цариці, не давав хворій ніякого ліку, тільки наказав перенести її до іншої кімнати і на інше ліжко. Взяв Правда роси з трав, натер нею хвору й велів нагріти купіль. Викупали царицю, і вона відразу стала здоровою. Цар зрадів. Обсипав Правду сріблом-золотом, дав йому звання славного лікаря і вже не пускав з двору.Правда погодився жити при палаці, тільки просив, щоб привели і його бідну матір. І жив собі чесно.Дізнався про все, що сталося, Кривда. Ходив він мандруючи, біду причиняючи. Прийшов Кривда до брата і питає:– Правдо, як ти став таким багатим?– Сказав би тобі, та шкодую – ти мій брат.– Не шкодуй мене, скажи!– Я роздобув своє багатство під шибеницею, там, де ти залишив мене. Але тобі туди йти не раджу.– Та коли так, я тебе й не звідаю…Ще тої ночі Кривда побіг під шибеницю, сів і сидить. А перед тим дав собі обрубати руки, виколоти очі.Сидить Кривда під шибеницею, чекає багатства. Раз лиш уночі прилетіли ворони.– Що нового? – питає один.– Та що? Підслухав хтось нашу розмову й вилікував царицю.– Ану перевіримо, чи тут когось немає! Може, хтось знову нас підслуховує! – каже другий ворон.І почали перевіряти. Кривда притулився до стовпа.– Ага, ти тут, голубчику! – крикнули ворони.- Добре, що ти тут! Давно тебе чекаємо! Ти кривдив людей, брата погубив, нас думав обдурити! Тепер звідси живий не підеш!Прив’язали ворони на шию Кривді мотуз і підтягли вгору. Потім взяли таблицю й написали: «Хто лихою дорогою ходить, на такій і пропадає!»Так Кривда домандрував, а Правда живе й нині.

У чарівній Бухті Пригод, де вітер гойдав золоте осіннє листя, а сонце світило, наче великий апельсин, жив хлопчик на ім’я Алекс. Цього ранку він прокинувся раніше за всіх, адже сьогодні був особливий день — перший день у школі! Його новий рюкзак, синій, як морська хвиля, був наповнений скарбами: блискучими олівцями, зошитами з малюнками щенят і найсмачнішим у світі бутербродом із сиром. Алекс надів свою улюблену кепку, підстрибнув від радості й побіг до зупинки шкільного автобуса. Але щойно він дістався до парку, його серце завмерло — рюкзак… зник!— Мій рюкзак! Як же я піду до школи без нього? — вигукнув Алекс, озираючись навколо. Листя шелестіло, пташки співали, але рюкзака ніде не було видно. Хто ж міг його забрати? Тим часом у штабі Щенячого патруля задзвонив щеняфон. Хоробрий Райдер, лідер команди, почув схвильований голос мера Гудвей: — Райдер, біда! Алекс загубив свій рюкзак, а шкільний автобус уже на підході! Без нього перший день у школі пропаде!— Не хвилюйся, мер, Щенячий патруль усе виправить! — відповів Райдер і скликав свою команду. — Щенята, до штабу, мерщій! Щенята прибігли, виляючи хвостами. Там були відважний поліцейський Гонщик, кремезний будівельник Кріпиш, смілива льотчиця Скай, кумедний пожежник Маршалл, водний рятівник Зума і майстер переробки Роккі. Райдер пояснив: — Друзі, у нас загадка! Рюкзак Алекса зник, і ми маємо знайти його до приїзду автобуса. Гонщик, твій супернюх нам потрібен, щоб знайти сліди. Скай, облети місто з неба. Кріпиш, перевір кущі й паркани — може, рюкзак десь застряг!— Гонщик готовий до дії! — гавкнув Гонщик, поправляючи свій синій капелюх. — Скай злітає в небо! — весело сказала Скай, готуючи гелікоптер. — Кріпиш на бульдозері, вперед! — прогримів Кріпиш, готовий розгрібати будь-які перешкоди.Гонщик припав носом до землі й одразу відчув щось дивне. “Пахне сиром… і ще чимось… але що це?” — подумав він. Слід вів через парк, повз гойдалки, до старого дуба. Але там був лише шматочок хліба з крихтами. “Хтось їв бутерброд Алекса!” — вигукнув Гонщик. Та хто ж це міг бути?Скай, гудячи в небі, помітила щось синє біля річки. “Райдер, там якась тінь тікає з чимось блискучим!” — повідомила вона. Щенята помчали до річки, але знайшли лише порожню коробку з-під соку. Загадка ставала дедалі заплутанішою!— Хтось грає з нами в хованки, — сказав Райдер. — Треба думати, як справжні детективи!Кріпиш тим часом розгрібав кущі біля крамниці пана Портера. “Гей, тут сліди лапок! І вони не собачі!” — гавкнув він. Сліди вели до вузької алеї, де щенята побачили… кішку Калі! Вона сиділа на паркані, облизуючи вуса, а поруч лежав синій рюкзак Алекса. Але коли Гонщик спробував його схопити, Калі хитро муркнула й стрибнула на дах, тягнучи рюкзак за собою.— Калі, віддай рюкзак! — крикнув Гонщик. Та Калі лише блиснула зеленими очима й побігла далі, перестрибуючи з даху на дах.Райдер викликав Маршалла: — Маршалл, бери драбину! Калі на даху з рюкзаком!Маршалл, як завжди, трохи спіткнувся, виїжджаючи на своїй пожежній машині. “Ой, мої лапи!” — засміявся він, але швидко підняв драбину. Та Калі була швидшою — вона стрибнула на дерево, а звідти на візок пана Портера, який котився вниз по вулиці! Рюкзак гойдався в її зубах, а щенята бігли слідом, намагаючись не відставати.— Це справжня гонитва! — вигукнув Зума, приєднуючись до команди на своєму катері, який він пригнав до каналу.Роккі придумав хитрий план. Він зробив пастку з мотузки й коробки, посипавши всередину трохи крихт від бутерброда. “Калі не встоїть перед їжею!” — сказав він. Але Калі була надто розумною й обійшла пастку, залишивши щенят у подиві.Нарешті Скай придумала, як розв’язати цю загадку. Вона піднялася високо в небо й закружляла над Калі, створюючи вихор із листя. “Мяу!” — зойкнула Калі, здивовано випустивши рюкзак. Гонщик блискавично підхопив його лапами. “Є!” — радісно гавкнув він. — Молодці, щенята! — похвалив Райдер. — А тепер швидше до автобуса!Щенячий патруль помчав до зупинки, де Алекс стояв, сумно дивлячись на дорогу. Побачивши свій рюкзак, він аж підстрибнув від щастя. “Ви найкращі, Щенячий патруль! Мій перший день у школі врятовано!” — вигукнув він, обіймаючи Гонщика й Кріпиша. Шкільний автобус загудів, і Алекс, махаючи рукою, поїхав до школи, готовий до нових пригод. А Щенячий патруль повернувся до штабу, де Райдер пригостив усіх смачними кісточками. “Що за день!” — засміявся Маршалл, випадково перекинувши миску з водою. Усі щенята розреготалися.Тієї ночі Бухта Пригод спала спокійно, знаючи, що Щенячий патруль завжди розплутає будь-яку загадку й урятує день — навіть якщо це перший день у школі!Кінець.

Жило-було в невеличкому селі, де золоті поля гуділи від осіннього вітру, а дерева вдягалися в багряні шати, велике гарбузове поле. На тому полі ріс один особливий гарбуз — круглий, як повний місяць, і такий яскраво-помаранчевий, що здавався маленьким сонцем. Одного ранку, коли туман ще гойдався над землею, гарбуз раптом затремтів, засміявся гучним голосом і… ожив! Він скочив на свої міцні зелені ніжки, розправив листя, наче королівський плащ, і проголосив:— Я — Гарбузяний Король, володар осені! Віднині всі овочі та фрукти мого королівства зберуться на Велике Осіннє Свято! У селі здивувалися, але не злякалися, бо Гарбузяний Король виглядав добродушно: його очі з гарбузових насінинок блищали весело, а посмішка була широчезна. Він закотив свій трон — величезний гарбуз — на середину поля і запросив усіх овочів та фруктів приєднатися до свята.Першою пристрибала Морквиця, тоненька й руда, наче осіннє листя. Вона поклонилася і сказала:— Я, Морквиця, допомагаю людям бути здоровими! Мене додають у супи та салати, і мої вітаміни зігрівають усіх у холодні осінні дні!Гарбузяний Король кивнув і вигукнув: — Браво, Морквице! Ти — справжня королева супів! Ось тобі медаль із соняшникового насіння!Наступним прилетів Яблучко — червонобоке, соковите, з блискучою шкіркою. Воно закружляло перед королем і гордо сказало:— Я, Яблучко, дарую людям радість і солодкість! Мене печуть у пирогах, варять у компотах, а діти люблять хрумкати мене просто так!— Чудово, Яблучко! — засміявся Король. — Ти — скарб осінніх садів! Ось тобі корона з виноградних листочків!Тут приповзла поважна Картопелька, кругла й трохи запилена землею. Вона пихкала, але голос її був упевнений:— Я, Картопля, годую цілі родини! Мене смажать, варять, товчуть у пюре. Без мене осінь не була б такою ситною! Гарбузяний Король аж заплескав у листя: — Картопелько, ти — основа осіннього столу! Ось тобі орден із кукурудзяного качана!Один за одним приходили гості: Буряк розказав, як він фарбує борщ у рубіновий колір, Капуста похвалилася, що з неї готують голубці й квасять на зиму, а Виноградинка заспівала про те, як із неї роблять солодке вино. Навіть маленький Горішок, тріснувши шкаралупкою, гордо заявив, що додає хрускоту до осінніх страв.Та раптом із краю поля почувся тихий голос. Це була крихітна Квасолина, яка сором’язливо виглядала з-під стручка.— А я… я просто квасоля, — промовила вона. — Мене варять у супах, але я не така яскрава, як інші…Гарбузяний Король нахилився до неї й усміхнувся: — Квасолино, кожен овоч і фрукт важливий! Ти годуєш людей, даєш їм силу, і без тебе осінь не була б повною. Ти — маленька, але могутня! Ось тобі намисто з росинок!Свято тривало до вечора. Овочі та фрукти танцювали під осінній вітер, співали пісень, а селяни, які прийшли подивитися, сміялися й пригощалися гарбузовою кашею, яку приготував сам Король. Він гучно проголосив: — Осінь — це час урожаю, праці й радості! Кожен із вас, від величезної гарбузини до маленької квасолини, робить цей сезон особливим. Працюйте разом, і люди завжди будуть вдячні за ваші дари!Коли сонце сіло, Гарбузяний Король вкотре розправив свій листяний плащ і зник у тумані, залишивши по собі лише теплу посмішку та кошик стиглих гарбузів. А селяни ще довго згадували це свято, дякуючи землі за її щедрість і навчаючи дітей цінувати працю та кожен осінній плід. Мораль казки: Урожай — це результат спільної праці природи та людей, і кожен плід, навіть найменший, має свою цінність.

Жила-була маленька пташка на ім’я Сойка-Пташка. Її дім – величезний старий дуб із густим зеленим листям – стояв у самому серці чарівного лісу. Щоранку Сойка-Пташка співала веселі пісні, які гуділи між деревами, наче радісний вітерець. А ввечері вона гойдалася на гілках, слухаючи, як ліс шепоче їй казки. Ліс був її рідним домом, сповненим найкращих друзів: Рудки-Білки, Колка-Їжачка, Сірка-Зайчика та мудрої Одарки-Сови.Та одного дня в ліс увірвався страшний гуркіт. Люди прийшли з пилами й сокирами, і дерева, одне за одним, із сумним тріском падали на землю. Сойка-Пташка гарячково гасала між гілок, її серце калатало від страху. Вона шукала свій улюблений дуб, але побачила лише пеньок там, де він стояв. Її дім зник! Зі сльозами на очах Сойка-Пташка сіла на пеньок і заспівала так сумно, що навіть вітер замовк, слухаючи її. – Чому вони забрали мій дім? – ридала Сойка-Пташка, звертаючись до Одарки-Сови, яка прилетіла на її поклик.– Ох, люба, люди іноді забувають, що дерева – це не просто деревина. Це домівки, повітря, саме життя! – зітхнула Одарка-Сова, її великі очі блищали мудрістю. – Але не плач! Ми можемо повернути ліс до життя, якщо працюватимемо разом!Сойка-Пташка витерла сльози крильцем і зібрала всіх друзів: Рудку-Білку, Колка-Їжачка, Сірка-Зайчика і навіть старого Мудрика-Крота. Їхні очі горіли рішучістю. Одарка-Сова розповіла, що в землі ховаються чарівні насінини, які можуть стати новими деревами, якщо їх посадити й плекати з любов’ю.Наступного дня ліс загудів від роботи. Сойка-Пташка, тріпочучи крильцями, носила в дзьобі жолуді й насіння клена, її серце співало від надії. Рудка-Білка весело закопувала насіння в землю, пританцьовуючи хвостиком. Колко-Їжачок, пихкаючи від зусиль, розпушував ґрунт своїми колючками. Сірко-Зайчик стрибав до потічка, приносячи воду в маленьких листочках, а Мудрик-Кріт невтомно рив підземні ходи, щоб корінці могли дихати. Навіть бджоли гуділи поруч, обіцяючи запилювати квіти майбутніх дерев.Минали місяці. Спочатку з землі пробилися крихітні паростки, наче зелені промінчики надії. Потім вони стали тоненькими деревцями. Сойка-Пташка гніздилася на молодих гілках і співала так радісно, що весь ліс танцював під її мелодію. Ліс поволі оживав, наповнюючись сміхом і життям. Одного дня люди повернулися. Але цього разу вони принесли не сокири, а лопати! Побачивши, як звірі оживили ліс, вони зраділи й приєдналися: посадили ще більше дерев і пообіцяли берегти ліс, як скарб. Сойка-Пташка сиділа на новому дубі, який виріс із жолудя, що вона колись принесла. Її серце гріла тепла думка: якщо любиш свій дім, його можна повернути, якщо працювати разом із друзями. Мораль: Ми можемо відновлювати те, що любимо, якщо дбаємо про природу разом із великим серцем!

У далекому королівстві, де гори торкалися хмар, а ріки співали колискові, жила принцеса Аврора. Вона була прекрасна, як ранкова зоря, але красу свою цінувала понад усе інше. Щодня годинами стояла перед дзеркалами, милуючись своїм відображенням, і забувала про все навколо.Одного дня до замку прийшла стара жінка в темному плащі. Вона несла дивне дзеркало в оправі з чорного каменю, що мерехтів таємничим сяйвом. — Це не просте дзеркало, принцесо, — сказала незнайомка. — Воно показує не тіло, а душу. Хочеш побачити свою справжню красу?Аврора знизила плечима. Хіба могла вона бути ще прекраснішою? Вона впевнено підійшла до дзеркала і заглянула в нього.Але замість свого милого личка побачила щось жахливе — темну, скривлену постать з холодними очима та зневажливою посмішкою. Це було її відображення, але не таке, яким вона себе уявляла.— Це не я! — закричала принцеса. — Твоє дзеркало зіпсоване!Стара жінка похитала головою:— Дзеркало правди ніколи не бреше. Воно показує те, що приховано всередині. Але не засмучуйся, дитино. Пройди три випробування, і побачиш у ньому світло своєї душі.І зникла незнайомка, залишивши лише дзеркало та старовинний сувій з написом: “Коли серце стане чистим, дзеркало засяє правдою”.Перше випробування: ЖалістьНаступного дня Аврора почула плач за вікном. На подвір’ї сиділа служниця Марта, яка щойно розбила дорогоцінну вазу. Управитель готувався вигнати її з замку.Раніше принцеса і не помітила б такої дрібниці. Але згадавши про дзеркало, вона вийшла і сказала:— Це я розбила вазу, граючи м’ячем. Марта ні в чому не винна.Управитель здивовано поклонився, а Марта подякувала крізь сльози. Аврора відчула щось незнайоме — тепло в грудях, ніби там засвітилося маленьке сонечко. Коли ввечері вона підійшла до дзеркала правди, то побачила, що темна постать трохи посвітліла. В її очах з’явилася іскорка доброти.Друге випробування: ЩедрістьЧерез тиждень до замку прибула делегація з сусіднього королівства, де лютували посуха та голод. Вони просили допомоги.Король хотів відмовити — своїх скарбів і так було небагато. Але Аврора несподівано для себе сказала:— Батьку, віддамо половину наших запасів зерна та золота. Що нам користь від багатств, якщо люди страждають?Всі здивовано подивилися на принцесу. Вона й сама дивувалася своїм словам. Але коли побачила радість та вдячність послів, зрозуміла, що вчинила правильно. Того вечора дзеркало показало їй постать, яка майже повністю освітлилася. Тільки серце ще залишалося темним.Третє випробування: ЛюбовНайважче випробування чекало на принцесу в її власному серці. Вона звикла любити лише себе — свою красу, свій комфорт, свої бажання. Але справжня любов означала думати про інших.Аврора почала кожного дня відвідувати лікарню для бідних, яка була за межами замку. Вона читала хворим книжки, приносила їжу, просто сиділа поряд з тими, кому було самотньо. Спочатку це давалося їй важко — запахи, страждання, чужий біль лякали її. Але поступово принцеса відкрила для себе дивовижну річ: коли даруєш радість іншим, сам стаєш щасливішим. Коли бачиш посмішку на обличчі хворої дитини, власні проблеми здаються дрібними. Коли допомагаєш старенькій жінці, відчуваєш себе сильною та потрібною.ПеретворенняМісяць потому Аврора знову підійшла до дзеркала правди. І побачила диво — прекрасну світлу постать з добрими очима, лагідною посмішкою та серцем, що сяяло, наче зірка. Це справді була вона, але зовсім інша — не зовні, а всередині.— Тепер ти бачиш свою справжню красу, — почула вона знайомий голос.Стара жінка знову стояла поряд, але тепер Аврора впізнала в ній добру фею.— Зовнішня краса минає, принцесо, — сказала фея. — Але красу душі не зможуть забрати ні роки, ні хвороби, ні горе. Вона тільки яскравішає з часом, якщо її плекати. З того дня принцеса Аврора ніколи більше не проводила години перед звичайними дзеркалами. Натомість вона дбала про красу своєї душі — була милосердною, щедрою та люблячою. І всі в королівстві казали, що ніколи не бачили принцеси прекраснішої за неї.А дзеркало правди вона подарувала бібліотеці замку, щоб кожен, хто забажає, міг заглянути у власну душу та відкрити в собі справжню красу.

У Бухті Пригод настала золота осінь. Листя шурхотіло під лапами, а прохолодний вітерець нагадував усім лісовим мешканцям, що зима вже близько. Щенячий патруль отримав незвичайне завдання: допомогти тваринам підготуватися до зими та влаштувати Осінній фестиваль тварин. Але цього року фестиваль обіцяв бути особливим, адже в лісі з’явилася загадка — зникнення легендарного Золотого Жолудя, який, за легендою, приносив удачу всьому лісу. Без нього тварини боялися, що зима буде суворою. Райдер зібрав цуценят і оголосив: “Щенячий патруль, до роботи! Ми знайдемо Золотий Жолудь і врятуємо фестиваль!“Роккі та таємниця годівничокРоккі, майстер переробки, взявся за створення годівничок для птахів, які залишалися на зиму. Він гасав лісом на своєму зеленому фургоні, наповненому старими дощечками, мотузками та пляшками. “Не викидай, а переробляй!” — гавкав він, майструючи затишні годівнички. Але коли Роккі повісив першу годівничку, до нього підбігла синичка Піпі з тривожною новиною: хтось ночами краде насіння з годівниць!Роккі помітив дивні сліди біля дерева — маленькі, але не схожі на пташині. “Це схоже на лапки миші… але надто великі!” — подумав він. Щоб піймати злодія, Роккі встановив хитру пастку: годівничку, яка гудітиме, якщо хтось спробує вкрасти насіння. Тієї ночі пастка спрацювала, і Роккі побачив велику лісову мишу Мітч, яка зізналася, що крала насіння, бо боялася, що їй не вистачить їжі на зиму. Роккі не розгубився: він зробив для Мітча окрему комору з перероблених коробок і наповнив її горіхами. “Тепер у всіх буде їжа!” — радісно гавкнув він. Але мишка шепнула, що бачила Золотий Жолудь біля старого дуба. Роккі передав цю підказку Райдеру.Кремез і підземна пригодаКремез, сильний бульдозерний пес, мав допомогти їжачкам викопати нори для зимової сплячки. Його бульдозер гудів, розгрібаючи землю, а їжачки носили мох і листя, щоб утеплити домівки. Та раптом Кремез наштовхнувся на дивний підземний тунель, який вів углиб лісу. “Це не нора їжачка!” — здивувався він. Їжачок Піксі розповів, що чув, як старі лісові звірі говорили про скарб, захований у тунелях під старим дубом. “Може, це Золотий Жолудь?” — подумав Кремез. Він обережно попрямував тунелем, освітлюючи шлях своїм ліхтариком. Але тунель виявився хитким, і земля почала обсипатися! Кремез гавкнув у рацію: “Райдере, потрібна допомога!” Райдер відправив Зуму з його водним катером, адже під землею виявився маленький струмок, який підмивав тунель. Зума швидко прибув і використав свій катер, щоб відкачати воду, а Кремез зміцнив стіни тунелю камінням. У кінці тунелю вони знайшли стару скриню, але вона була порожньою. Проте на стіні був викарбуваний малюнок птаха, що тримає жолудь у дзьобі. “Це підказка!” — вигукнув Кремез і передав її Райдеру.Скай і порятунок у хмарахСкай, відважна льотчиця, шукала двох загублених пташенят — горобчиків Тіма і Лілі, які відстали від своєї зграї. Вона гасала небом на своєму гелікоптері, уважно оглядаючи верхівки дерев. Раптом Скай помітила дивний блиск у гнізді на найвищому дереві. “Це може бути Золотий Жолудь!” — подумала вона. Але дістатися до гнізда було непросто: вітер ставав сильнішим, а гілки гойдалися. Скай викликала Гонщика, який прибув на своєму поліцейському джипі, щоб тримати порядок унизу. “Скай, будь обережна!” — гавкнув Гонщик. Скай спустила трос і обережно дісталася до гнізда. Там вона знайшла не лише Тіма і Лілі, а й… Золотий Жолудь! Але раптом з’явився яструб, який вважав жолудь своїм скарбом. Скай не розгубилася: вона включила гучномовець на гелікоптері, і звук злякав яструба. Пташенята були врятовані, а Золотий Жолудь — у безпеці. Скай доставила всіх на галявину, де чекали тварини.Гонщик і фінальна місіяГонщик, поліцейський пес, весь день стежив за порядком у лісі. Він помітив, що тварини хвилюються через зникнення Золотого Жолудя, і вирішив охороняти фестиваль, щоб ніхто не завадив святкуванню. Коли Скай принесла жолудь, Гонщик організував його урочисте повернення. Але раптом з’явився той самий яструб, який кружляв над галявиною, погрожуючи знову вкрасти скарб. Гонщик швидко скоординував цуценят: Маршал розпалив безпечне багаття, щоб відлякати яструба димом, а Зума використав свій водяний шланг, щоб створити легкий туман. Яструб, злякавшись, полетів геть. Тварини радісно загуділи, а Гонщик гордо гавкнув: “Золотий Жолудь у безпеці, фестиваль врятовано!”Осінній балНарешті настав час Осіннього балу. Золотий Жолудь сяяв на головній галявині, прикрашений гірляндами з листя, які зробив Зума. Роккі встановив годівнички, які гуділи музикою, Кремез викопав місце для великого багаття, а Скай організувала повітряний танок птахів. Тварини танцювали: білочки гасали в ритмі, їжачки гойдалися, а пташки створювали в небі різнокольорові візерунки.Райдер усміхнувся, дивлячись на щасливих тварин. “Щенячий патруль знову врятував день!” — сказав він. Ліс наповнився сміхом, піснями та теплом дружби. Золотий Жолудь сяяв, обіцяючи всім звірятам щасливу і затишну зиму.

Жило-було в осінньому лісі маленьке Хмареня Пушок. Воно було наймолодшим серед усіх хмар на небі, таким легким і пухнастим, що старші хмари завжди жартували: “Пушок, ти такий малий, що навіть дощик із тебе не вийде!” Але Пушок мріяв бути особливим і подарувати світу щось незвичайне. Одного прохолодного осіннього ранку, коли сонце ще тільки прокидалося, Пушок вирішив спуститися нижче, до землі. Він хотів подивитися, як живуть звірята в лісі, як листя змінює колір на золоте й червоне, і як пахне мокра трава. Але старші хмари застерегли: “Не спускайся надто низько, Пушок! Земля холодна, і ти можеш застудитися!”Пушок не послухався. Йому так кортіло погратися з їжачком Шипком і білченям Бусею, що він полетів униз, ближче до лісу. Там він побачив, як річка парує, ніби розповідає історії про свої мандри, а повітря тремтить від прохолоди. Пушок був такий цікавий, що почав кружляти над річкою, над полями, над старими дубами. Але що нижче він спускався, то холодніше ставало. “Ой, як прохолодно!” — зойкнув Пушок. Його пухнасті краєчки почали гуснути, а легенькі крапельки, з яких він складався, стали маленькими-маленькими, такими крихітними, що вже не могли літати високо. Пушок не зміг повернутися до неба! Натомість він розтікся над лісом, над селом, над луками, огортаючи все м’якою, сірою ковдрою.— Що ж я наробив? — засмутився Пушок. — Я не хмара і не дощ, я якийсь… дивний!Тут до нього підбіг їжачок Шипко. “Не журися!” — сказав він. “Ти не просто хмара, ти — туман! Ти такий чарівний, що ховаєш ліс від холодного вітру, робиш усе таємничим і красивим. Дивись, як я можу гратися в твоїх обіймах!” І Шипко почав бігати між деревами, хихикаючи, коли його колючки зникали в сірій пелені. Білченя Буся додало: “А я можу ховати свої горішки, і ніхто їх не знайде, бо ти, Пушок, приховуєш мої скарби!” Навіть стара Сова, що сиділа на гілці, прокричала: “Туман — це чудово! Ти робиш ліс казковим, а мої історії звучать ще загадковіше!”Пушок зрадів. Він зрозумів, що бути туманом — це його особлива магія. Він навчився приходити щоосені, коли повітря холоднішає, а річки й озера діляться теплом. Він гуляв лісами, обіймав села, і всі раділи його м’яким, сірим обіймам. Навіть старші хмари на небі перестали сміятися й казали: “Молодець, Пушок! Ти створив щось нове!”Так і народився туман — маленький Пушок, який щоосені спускається до землі, щоб подарувати світу таємничість, захистити звірят від холоду й додати чарівності осіннім дням. А коли сонце піднімається вище, Пушок тихенько шепоче: “Я ще повернуся!” — і піднімається в небо, щоб знову стати хмаркою.

Жила-була в далекому королівстві Ароматії принцеса, на ім’я Спайс. Не те щоб вона була схожа на тих класичних принцес з довгими сукнями та віялами — ой ні! Спайс мала волосся, що стирчало, як пар з киплячого казана, і руки, завжди в борошні чи соусі. Замість того щоб сидіти на троні й вишивати хрестиком, вона ховалася в королівській кухні, де варила супи, пекла пироги й експериментувала з перцем чилі, який змушував слуг танцювати від гостроти. “Я не хочу бути королевою, — шепотіла Спайс своєму найкращому другові, старому кухонному ножу, на ім’я Ріжик. — Я хочу бути шеф-кухарем! Готувати страви, від яких люди сміються, плачуть від щастя чи навіть закохуються за одним шматочком!”Але батьки її, король і королева, тільки зітхали: “Спайс, принцеси не чхають від мускатного горіха! Ти муситимеш одружитися з принцом і правити державою!” І ось одного сонячного ранку, коли Спайс, як завжди, уникала уроку етикету, вона натрапила на стару, запилену шафу в кутку кухні. Дверцята скрипнули, і звідти вивалилася товста книга з золотими літерами на обкладинці: “Чаклунські рецепти від бабусі Зірини”.“Ого, — здивувалася Спайс, обтираючи пил рукавом. — Це ж не звичайна кулінарна книга!” Вона розкрила її, і сторінки зашелестіли, ніби шепотіли секрети. Перший рецепт: “Літаючі яблучні пироги з корицею”. Спайс, не довго думаючи, зібрала інгредієнти — борошно, яблука, корицю — і почала мішати. Раптом тісто ожило! Воно закрутилося в кульки, запашні й золотисті, і… полетіло! Пироги гуділи над кухнею, як бджоли, і співали веселу пісеньку: “Ми — солодкі мрії, летимо до сердець!” Спайс розсміялася так голосно, що слуги прибігли подивитися. “Ваша Високість, це ж магія!” — вигукнула кухарка Марта. А Спайс уже гортала далі: суп, що співає арії про кохання, салат, що танцює вальс, і навіть печиво, яке розповідає жарти. Книга оживила кухню — овочі шепотіли секрети, спеції сипалися самі, а солодощі виростали в монстрів, але добрих, з кремовими посмішками.Та радість тривала недовго. У королівстві з’явився злий кухар-альхімік на ім’я Гіркус. Він був високий, як димар, з бородою, скрученою в спіраль, і очима, що блищали, як отруйні краплі. Гіркус мріяв стати головним кухарем королівства, але його страви були жахливими: супи, від яких люди кашляли димом, пироги, що вибухали як феєрверки, і соуси, що робили язики синіми на тиждень. “Я отрую королівське меню! — шипів він у своїй таємній лабораторії. — І тоді всі скажуть, що тільки я вмію готувати!” На великій королівській бенкеті, де мали обрати нареченого для Спайс, Гіркус підмішав до страв свою чаклунську отруту — “Сумний порошок”, від якого гості раптом почали плакати, сміятися крізь сльози й забувати, як смакує щастя. Король упав у відчай: “Хто отруїв нашу їжу? Бенкет зіпсований!” А принцеса Спайс, яка ховалася за столом з книгою, відчула знайомий запах — гіркий, як палена цибуля.“Це Гіркус! — прошепотіла вона. — Але я не дозволю йому зіпсувати все!” Тієї ж ночі Спайс зібрала свою армію союзників. З книги вилізли овочі-духи: морква-воїн з мечем з селери, капуста-щитоносець, що хрустіла як панцир, і цибуля-миротворець, яка змушувала ворогів плакати від сміху. А з печі виповзли солодощі-монстри: шоколадний дракон, що плювався розплавленим какао, маршмеллові привиди, що лоскотали ворогів, і печиво-тролями, які реготали: “Хрум-хрум, ми тебе з’їмо… від сміху!”“Друзі, — сказала Спайс, тримаючи книгу як щит. — Ми влаштуємо ‘Війну смаків’! Турнір страв, де переможе не той, хто найгостріший чи найсолодший, а той, хто нагодує серця. Гіркус думає, що магія — це отрута, але ми покажемо, що справжня магія — у радості!” Наступного дня королівський двір заповнився наметами з ароматом базиліку та ванілі. Гіркус, упевнений у перемозі, подав свою страву: “Гіркий торт помсти” — чорний, як ніч, і такий кислий, що дерева поруч в’яли. Гості скривилися: “Фу, це ж смак нудьги!”Потім настала черга Спайс. Вона розкрила книгу, і почалося диво! Спочатку вилетіли літаючі пироги — вони кружляли над головами, розсипаючи корицю, і співали: “Лети, серце, до мрії!” Гості сміялися й хапали їх у повітрі. Потім суп-арія заспівав про перше кохання, і сльози на очах гостей стали сяючими від щастя. Овочі-духи танцювали салат, що світився кольорами веселки, а солодощі-монстри влаштували феєрверк з карамелі — вибухи радості, від яких серця билися в ритмі.Гіркус лютував: “Мої отрути сильніші!” Він послав на арену своїх помічників — отруйні гриби-демонів і кислі лимони-тролів. Але морква-воїн рубала їх мечем, капуста ховала союзників у своїх листках, а шоколадний дракон розтопив ворогів у гарячому какао. “Ви — лише гіркота! — кричала Спайс. — А ми — смак життя!”Кульмінація настала, коли Гіркус кинув свій останній трюк: хмару “Сумного порошку”. Але Спайс, з допомогою книги, зварила “Еліксир радості” — суп з усіх спецій світу, де кожна ложка розповідала історію сміху. Хмара розтанула, перетворившись на дощ з цукрової пудри, і Гіркус, скуштувавши еліксир, раптом розплакався… від щастя. “Я… я просто хотів, щоб мене цінували, — пробурмотів він. — Мої страви ніхто не любив.” Спайс простягнула йому ложку: “Тоді готуй з серцем, а не з помстою. Магія — не в чарах, а в тому, щоб годувати душі.”Королівство Ароматія оговталося від отрути. Гості танцювали від смаку щастя, а король, скуштувавши пироги, оголосив: “Спайс, ти — наша королева кухні! Готуй для народу, а принца… ну, хай почекає.” А Гіркус став помічником Спайс, навчаючись смакувати радість.З того дня в Ароматії свята стали бенкетами, де кожна страва оживає, а урок простий: найкраща магія — у творенні радості для інших. Бо що може бути солодше за посмішку на обличчі друга?І жили вони смачно й щасливо. Кінець.