Чарівні казки

У безкрайній, палючій пустелі, де піски формували хвилі під пекельним сонцем, а ночі шепотіли холодом, стояв кактус, який мав ім’я Одинак. Високий, колючий, із міцними голками, він гордо здіймався над дюнами. Одинак вважав, що йому ніхто не потрібен: “Я сам собі господар! Сонце мене гріє, рідкісний дощ напуває, а піски тримають мої корені. Навіщо мені друзі?” І хоч зорі над ним щоночі миготіли, ніби щось підказували, він лише бурчав: “Самотність — моя сила!”Та одного спекотного дня пустельний вітер-мандрівник приніс маленьке насіння. Воно впало біля Одинака, вчепившись у пісок. “Геть звідси! — гримнув Одинак. — Мені й самому місця мало!” Але насіння не слухало. Воно тихо пустило корінець, і незабаром з піску визирнув крихітний кактус, якого згодом Одинак прозвав Малим, бо той був не більший за його голку.Малий ріс повільно та був слабким від сильної спеки та суховіїв. Одинак спершу косо поглядав на нього, але помітив, що тінь від його власних “рук” падає на Малого, захищаючи того від палючого сонця. “Ну, гаразд, — пробурмотів Одинак собі під ніс, — хай стоїть, якщо не заважає”. А коли прийшов рідкісний дощ, Одинак нахилив одну зі своїх гілок, щоб краплі стікали до коренів Малого. “Це не допомога, — бурчав він, — просто не хочу, щоб ти висох і псував мені краєвид!” Минали роки. Малий виріс, ставши майже таким же високим, як Одинак. Одного разу, коли дощ не приходив довго, Малий простягнув своє коріння до Одинака й поділився водою, яку зберіг у своїх стеблах. “Ти що, рятувати мене здумав?” — буркнув Одинак, але вперше його голос звучав не так різко. Тепер кожен з них створював тінь: звідки б не пекло сонце чи не дула буря, один завжди прикривав іншого — то прохолодою, то своїм міцним боком, то водою.Якось уночі, коли зорі сяяли особливо яскраво, Одинак глянув на Малого і сказав: “Знаєш, я думав, що самотність — це сила. Але з тобою… пустеля не така вже й порожня”. Малий лише тихо всміхнувся і відповів: “А я просто чекав, коли ти це зрозумієш”.Відтоді в пустелі шепотіли нову легенду: про два кактуси, які навчилися ділитися тінню, водою й терпінням. Одинака більше не кликали Одинаком — для всіх він став Старшим Братом, а Малий — Молодшим. І хоч піски шуміли, а сонце пекло, їхня дружба робила пустелю живою.Мораль казки: Справжня сила — у терпінні, турботі та підтримці одне одного, адже разом легше подолати будь-яку перешкоду.Ця казка вчить цінувати дружбу, бути відкритим до інших і не боятися приймати допомогу.

Жив собі у селі холостяк Тарас. Був він веселий, працьовитий, але ніяк не міг знайти собі дружину. Всі дівчата казали: “Тарасе, ти хороший, але дуже вже ти неуважний! То ключі забудеш, то корову не напоїш, то каші перевариш!”Одного разу, оре Тарас поле, аж бачить — стоїть старенька бабуся на дорозі, ледве йде.— Голубчику, — каже вона, — донеси мені, будь ласка, мішок до хати. Старенька я вже.Тарас одразу погодився. Доніс мішок, води приніс, дровець нарубав. Бабуся й каже:— Добре серце у тебе, Тарасе. Візьми ці три зернини пшениці. Посій їх біля хати та доглядай уважно. Кожного ранку поливай, кожного вечора пісню співай. І тоді знайдеш те, що шукаєш.Узяв Тарас зернини, подякував і пішов додому. Посадив їх біля хати. І щоранку поливав, і щовечора співав веселих пісень. А щоб не забути — зробив собі позначки на плоті. Виросли три колоски — золоті, аж світяться! Тільки-но Тарас їх зібрав та обмолотив, як раптом — чудо! Замість зерна з першого колоска випала золота монета, з другого — срібна сопілка, а з третього — маленька записочка.Прочитав Тарас записку: “Хто вміє бути уважним і дбайливим, той вміє любити. Приходь на ярмарок у суботу, принеси сопілку і грай біля криниці”.Пішов Тарас на ярмарок, сів біля криниці та й заграв на сопілці. Така гарна музика полилася! Люди зупинилися слухати. А одна дівчина, Марійка, підійшла й каже:— Ти грай, а я заспіваю!Заспівала Марійка так чудово, що всі заплескали. А Тарас подивився на неї та зрозумів — ось вона, його доля! А Марійка подивилася на Тараса — такий уважний, музику грає, людей радує — і теж серцем відчула.— Марійко, — каже Тарас, — а я тобі золоту монету подарую, якщо навчиш мене не забувати важливе!— А я тебе й так навчу, — засміялася Марійка, — якщо ти мене співати навчиш грати на сопілці!Одружилися Тарас і Марійка. Він навчив її грати на сопілці, вона його навчила все запам’ятовувати. А золоту монету на щастя над дверима повісили.І жили вони довго і щасливо, а якщо Тарас щось забував, Марійка на сопілці грала — і він одразу згадував!

У далекому, спокійному королівстві, де замки сяяли на сонці, а сади цвіли золотими трояндами, жила принцеса, яку звали Елішка. Вона була дочкою короля та королеви, з косичками, що переливалися, як річкова вода, і серцем, повним доброти. Елішка любила гуляти садами, годувати птахів і мріяти про пригоди. Королівство її було багатим, але люди там жили в страху: у віддаленій печері на Чорній горі мешкав дракон Драк. Кажуть, в його скарбниці срібло і золото, що блищало яскравіше за сонце. Багато сміливців — лицарі, купці, селяни — вирушали туди за багатством. Але ніхто не повертався живим. “Дракон жадібний і лютий!” — гомоніли в замку. “Він спалює всіх, хто торкнеться його скарбів!” — попереджали старші. Тож король заборонив навіть згадувати про гору.Одного сонячного ранку Елішка сиділа в тронній залі з батьками. Король, з сивою бородою, переглядав мапи скарбів, а королева вишивала квіти на гобелені. Елішка, граючись з лялькою, раптом запитала:— Тату, мамо, а чому всі тікають від Драка? Я чула від служниць, що в нього срібло і золото. Може, він просто не хоче, щоб його обкрадали? А якщо з ним поговорити по-доброму? Король похитав головою, його корона блиснула.— Дитино моя, дракон — то не людина. Він монстр! Багатьох наших послали туди за скарбами, і всі зникли. Не думай про таке, принцесо. Твоє місце — в замку, в безпеці.Королева обійняла дочку, але Елішка не заспокоїлася. Тієї ночі, дивлячись на зірки з вікна вежі, вона подумала: “Чому б не піти й не подружитися? Не за золотом, а за дружбою. Якщо він самотній, то я стану його подругою!” На світанку, переодягнувшись у просту сукенку, Елішка вислизнула з замку з кошиком яблук і шматком пирога. Не зі страхом, а з добрим серцем, що співало, як пташка. Дорога була крутою: через колючі хащі, де шепотіли вітри, і по кам’янистих стежках, де туман ховав небезпеки. Нарешті Елішка дійшла до печери. Вхід мерехтів від відблисків срібла всередині, і з глибин долинув важкий рев. Дівчинка ступила вперед і гукнула чистим голосом:— Драче! Я — Елішка, принцеса з долини. Принесла тобі пирога, а не меч! Не бійся, я прийшла не за твоїм золотом, а поговорити. Може, ти самотній, як я іноді в замку?З печери вирвався клуб диму, земля затремтіла, і виліз величезний дракон — синьо-зелений, з крилами, як нічне небо, і очима, повними сліз. Поруч блищали купи срібла й золота, але Драк не кинувся — лише сумно зітхнув, і іскри вилетіли з ніздрів.— Принцесо? — прогримів він голосом, як далекий грім, але з ноткою надії. — Всі приходять за моїм скарбом! Лицарі з мечами, купці з жадібними очима. Я захищаюся вогнем, бо інакше… вони заберуть усе, і я залишуся ні з чим. А ти… чому не боїшся? Чому не хочеш золота?Елішка не відступила. Вона сіла на купу м’якого моху і простягнула пирога.— Бо скарби — то не щастя, Драче. Я дочка короля, маю замок повний золота, але сумую за справжньою дружбою. Розкажи про себе. Чому ти ховаєшся? Може, разом придумаємо, як поділитися скарбами з усіма, без бійок?Драк опустив голову, його хвіст обмотався навколо лап. Він з’їв шматок пирога і вперше за довгий час всміхнувся — лусочки засяяли. — Я не жадібний, Елішко. Давно-давно я зібрав ці скарби, щоб мати друзів — дарувати монети за розмови, срібло за пісні. Але всі бачили лише блиск, а не мене. Я самотній, як зірка в імлі. Хочу друга, а не злодіїв. Ти… ти перша, хто не хапає.Елішка поклала руку на його теплу лапу.— То давай будемо друзями! Я розповім тобі про бали в замку, а ти — про політ над хмарами. І знаєш, мої батьки бояться тебе, бо думають, ти злий. Але я переконаю їх!Так почалася їхня дружба. Елішка приходила щодня, ховаючись від варти. Вона допомагала Драку сортувати скарби — не красти, а мріяти, як ними скористатися для добра: золото для бідних, срібло для прикрас. А Драк носив її на спині над горами, показував зірки вночі і ділився мудрістю: “Справжній скарб — у серці, не в скрині”. Одного разу, коли Елішка впала в потік, Драк витягнув її крилом і зігрів подихом.— Дякую, друже, — сміялася Елішка. — Ти кращий за будь-який лицар!— А ти — моя королева дружби, — відповідав Драк, і його очі сяяли тепліше за золото.Минали тижні, і Елішка вирішила: час діяти. Одного сонячного дня вона привела Драка до замку — не силоміць, а м’яко, тримаючи за кіготь. Ворота затремтіли, варта закричала, король і королева вибігли на балкон з мечами в руках. Народ ховався, шепочучи: “Кінець королівству!”— Тату, мамо! Не бійтеся! — закричала Елішка, стоячи перед Драком. — Це мій друг Драк. Він не злий — просто самотній. Всі йшли до нього за скарбами, а він захищався. Але подивіться: ось його золото для скарбниці, срібло для народу. Він хоче бути з нами, як член родини!Король, блідий, опустив меч.— Дитино, ти божевільна! Він убив стількох… Як я можу повірити?Драк схилив голову, його голос пролунав м’яко, як шелест листя:— Ваші величності, я не шукав крові. Я шукав дому. Ваша дочка показала мені серце. Дозвольте мені служити королівству — охороняти кордони, ділитися скарбами. Я буду вірним, як скеля.Королева, з сльозами, підійшла ближче, торкнулася лусочки. — Якщо Елішка вірить… то й ми. Дитино, ти врятувала нас усіх своєю добротою.Король кивнув, обіймаючи дочку.— Драче, вітай у родині. Ти — наш брат тепер, не монстр.З того дня королівство розквітло. Драк став частиною родини: спав у саду замку, ділив скарби з бідними, носив принцесу на прогулянки. Страх зник, як туман на сонці — люди сміялися з вогняними трюками Драка, танцювали на балах з ним. Елішка вчила всіх: “Скарби без дружби — то пил. А з добротою — вічне золото”.І жили вони щасливо, бо зрозуміли: справжня родина — не в крові чи сріблі, а в серцях, що подолали страх.

Жив-був у хмаринці високо-високо над землею Маленький Приморозок. Він був сином Королеви Зими, але народився надто рано — ще восени, коли його мама спала у своєму крижаному палаці. — Мамо, я хочу спуститися на землю! — просив Приморозок. — Ще не час, синку, — відповідала Зима сонним голосом. — Почекай до грудня.Але Маленький Приморозок був дуже допитливим. Одного ранку, коли температура опустилася якраз до нуля градусів, він тихенько вислизнув із хмаринки й полетів униз.Зустріч з Осінню— Хто ти такий? — здивувалася Золота Осінь, побачивши маленького срібного хлопчика. — Я Приморозок! Хочу прикрасити твоє королівство! Осінь засміялася: — Але ж я вже розмалювала все у жовті та червоні кольори. Що ти можеш додати? — А ось подивись! — сказав Приморозок і дихнув на листочок клена.І сталося диво: на червоному листку з’явилися тоненькі білі візерунки — ніби художник пензликом із білої фарби намалював мереживо. Листок став ще гарнішим! Чарівна роботаПриморозок був у захваті. Він почав працювати: Вранці, коли температура падала нижче нуля, він малював срібні візерунки на траві. Кожна травинка вкривалася тоненькою білою облямівкою — це були крихітні кристалики льоду! На калюжах він створював тоненьку крижану плівку. Вона була такою тендітною, що хрустіла під ногами, як целофан. На вікнах будинків він вимальовував чарівні морозні візерунки — пальми, папороті, квіти. Це водяна пара з теплого кімнатного повітря перетворювалася на лід на холодному склі. — Чому ти працюєш тільки вранці? — запитав його Вітер. — Бо вдень Сонце пригріває, і я тану, — пояснив Приморозок. — А вночі можу працювати лише тоді, коли небо чисте, і температура добре опускається.Урок природиОдного разу Приморозок побачив, як садівник вкриває молоді дерева соломою. — Чому він це робить? — здивувався малюк. — Бо він боїться мене, — сумно сказав Приморозок. — Я можу заморозити соки в рослинах, і тоді тоненькі гілочки помруть. — Не сумуй, — втішила його Осінь. — Ти робиш важливу справу! Завдяки тобі земля готується до зими. Ти знищуєш комах і шкідників, які не переживають холоду. А ті рослини, що витримують твій холод, стають сильнішими!Магія водиНайбільше Приморозок любив спостерігати за водою. Він навчився перетворювати її на лід: — Коли я охолоджую воду до нуля градусів, її молекули починають танцювати повільніше й повільніше, — розповідав він мухоморчику під деревом. — А потім вони зупиняються, беруться за ручки й утворюють кристали льоду!Саме тому срібна павутинка вранці вкривалася крихітними намистинками — це крапельки роси перетворювалися на льодяні перлини. Повернення додомуМинув місяць. Приморозки ставали дедалі сильнішими й тривалішими. Одного ранку Маленький Приморозок почув знайомий голос: — Сину, час додому! Скоро моя черга прийти на землю.Це була Королева Зима. Вона прокинулася й звала свого маленького сина. — Але я ще хочу малювати візерунки! — заперечив Приморозок. — Ти зробив велику справу, — посміхнулася Зима. — Ти підготував землю до мого приходу. Тепер відпочинь, а я продовжу твою роботу.Приморозок попрощався з Осінню й полетів до хмаринки. А на землі вже випав перший сніг.

Колись давним-давно, за високими горами й глибокими морями, був чарівний Сріблястий ліс. Там, де промінці місяця торкалися землі, жили три феї-сестрички: Зорянка, Роса і Вогник.Зорянка була найстаршою. Її крила мерехтіли, як нічне небо, всипане зірками. Вона вміла розмовляти з місяцем і знала всі таємниці ночі. Роса, середня сестричка, мала крила кольору ранкового неба. Вона прокидалася з першим промінцем сонця і розвішувала на траві й квітах крихітні перлинки роси. Кожна краплинка містила маленьке побажання для того, хто її знайде.Наймолодша, Вогник, була найбільш допитливою. Її крила палахкотіли всіма кольорами веселки, і вона любила літати так швидко, що за нею залишався мерехтливий слід.Одного разу до лісу прийшла біда. Злий чарівник заховав Сонце в темну печеру, і світ почав занурюватися в вічну ніч. Квіти почали в’янути, птахи перестали співати, а діти забули, що таке тепло.— Ми маємо щось зробити! — вигукнула Вогник.— Але ми такі маленькі, — засумнівалася Роса.— Коли ми разом, ми сильні, — мудро сказала Зорянка.Три сестрички вирушили в подорож до печери чарівника. Зорянка освітлювала їм шлях сяйвом зірок, Роса залишала за собою мерехтливий слід, щоб вони не заблукали, а Вогник підбадьорювала сестер своїм завзяттям. Коли вони дісталися до печери, чарівник зустрів їх грізним сміхом:— Маленькі феї думають, що можуть мене перемогти?Але феї не злякалися. Зорянка закликала силу всіх зірок на небі, Роса створила магічну завісу з тисячі крапельок, що відбивали світло, а Вогник полетіла так швидко навколо чарівника, що він закрутився і впав.Тоді феї разом промовили чарівне заклинання, яке навчила їх бабуся-фея:— Світло завжди перемагає темряву, коли серця б’ються разом!І Сонце вирвалося з полону! Воно знову зійшло на небі, обігріваючи землю своїм теплом. Квіти розцвіли, птахи заспівали, а діти радісно вибігли на вулицю.З того дня три феї-сестрички стали охоронцями Сріблястого лісу. І якщо ти колись побачиш мерехтливе світло між деревами на світанку або вночі — знай, що це феї Зорянка, Роса і Вогник дбають про те, щоб у світі завжди було світло й радість.

У далекому-далекому світі, де сонце сяє яскравіше, ніж золотий листок папороті, а ріки течуть медом і молоком, жив собі маленький динозавр Трікс. Він був трицератопсом — з трьома гострими рогами на голові, як у короля джунглів, і хвостом, що махав, наче великий вентилятор. Він обожнював бігати по зеленіших галявинах, стрибати через величезні гриби й ганятися за метеликами розміром з парасольку. Але була одна велика біда: Трікс ненавидів овочі!— Мамо, ну чому? — бурчав він щоразу, коли перед ним ставили тарілку з морквою, броколі та шпинатом. — Вони зелені, як жабки, і хрустять, наче сухі гілки! Краще я з’їм шматок ананаса або… ой, а де мій улюблений стейк з папороті?Мама Трікса, мудра стара трицератопсиха Елла, тільки зітхала і гладила його по шипах. — Синку, овочі — це таємна сила землі! Без них ти не зможеш бігати швидко, стрибати високо й грати з друзями цілий день. Вони як чарівні камінці, що дають енергію сонця.Але Трікс тільки фиркав і ховав моркву під листком. “Я сильний і без них!” — думав він.У Трікса були найкращі друзі в усьому динозаврському лісі: швидкий велоцираптор Спрінт, який бігав, наче вітер, і повільний, але добрий брахіозавр Лені, що міг дістати найсмачніші фрукти з верхівок дерев. Кожного ранку вони збиралися на Великій Галявині для пригод. Сьогодні планували велику пригоду: полювання на “скарб дракона” — блискучу скелю, заховану за Великим Водоспадом.— Ура! — викрикнув Трікс, коли друзі зібралися. — Я буду лідером! Спрінт, ти розвідник, а Лені — той, хто несе карту!Вони помчали стежкою, стрибаючи через калюжі й уникаючи хитрих ліз. Спрінт гасав попереду, Лені повільно, але впевнено крокував, а Трікс… Трікс намагався тримати темп. Але десь на півдорозі, після третього стрибка через потік, його лапи почали тремтіти.— Фух… фух… — важко дихав він. — Чекайте… я… я трохи втомився.Спрінт обернувся, його пір’я встали дибки від здивування.— Тріксе, ти ж наш чемпіон! Як так? Ми тільки почали!Лені нахилив довгу шию і м’яко посміхнувся.— Може, ти забув про сніданок? Моя мама каже, що без зелених друзів земля не дає сили.— Та ну! — відмахнувся Трікс. — Я просто… перегрівся. Ходімо далі!Вони дійшли до Водоспаду — величезного, ревучого, з райдугою над ним, наче чарівний міст. Там, за водяною завісою, блищала скеля — скарб дракона! Але щоб її дістати, треба було перестрибнути прірву, повну слизьких мохів, і підняти важкий камінь.— Я перший! — вигукнув Спрінт і одним стрибком опинився на іншому березі.Лені простягнув шию, як жираф, і легко штовхнув камінь ногою.— Твоя черга, Тріксе! — гукнули друзі.Трікс розігнався… і… плюх! Його лапи підкосилися, і він ковзнув у прірву, зачепившись рогами за корінь. Серце калатало, як барабан, а сили — нуль. Він висів, як мокрий листок, і не міг ані підтягнутися, ані закричати.— Друзі! Допоможіть! — нарешті прошепотів він.Спрінт і Лені кинулися на порятунок. Спрінт кинув лозу, Лені витягнув Трікса своєю потужною шиєю. Коли всі опинилися в безпеці, Трікс сів на землю і заплакав — не від болю, а від сорому.— Я… я не зміг. Через мене ми не знайшли скарб. Ви такі сильні, а я… слабак.Спрінт потер лапою ріг Трікса.— Ей, не сумуй. Знаєш, чому ми сильні? Бо я їм черв’яків з зеленню — вони дають швидкість! А Лені жує листя цілий день — і може тягнути дерева!Лені кивнув, жуючи жменю свіжої трави.— Овочі — як чарівний еліксир. Без них ти не можеш грати довго. Подивись: ось ця морква, що ти сховав учора, — вона як сонячний промінь у кишені. Спробуй!Трікс неохоче взяв моркву. Вона хруснула… і раптом у роті розтеклось тепло, ніби ковток свіжого вітру. Сили повернулися, ніби хтось натиснув магічний гудок. Він скочив на ноги!— Вау! Я відчуваю себе… королем джунглів!Разом вони підняли камінь — легко, як пір’їнку. Під ним лежав скарб: блискуча скеля, а в ній — чарівні кристали, що сяяли кольорами веселки. Трікс обійняв друзів.— Дякую! Відтепер я буду їсти овочі. Бо без них… без них не можна грати з вами вічно!З того дня Трікс став найвеселішим динозавром у лісі. Він їв салати з броколі, як морозиво, і моркву — як солодощі. А друзі грали цілий день, від сходу сонця до зір. І всі знали: справжня сила — не в рогах чи лапах, а в маленьких зелених друзях, що ховають у собі сонце.І жили вони щасливо, хрумкаючи овочі та перемагаючи пригоди.

Уявіть собі далеку, засніжену країну, де гора Джейка височіє над долиною, мов велетенський кришталевий замок, увінчаний білими шапками хмар. Там, де вітер шепоче таємниці сніжинкам, а сонце грає на льодяних сталактитах, як на намистинах з діамантів, живе хлопчик Алекс. Він був сміливим і пустотливим, як маленьке ведмежа, і любив понад усе кататися на санчатах з вершини гори. “Я – король снігових пригод!” – кричав він, ковзаючи вниз, і вітер сміявся у відповідь.Одного морозного ранку, коли небо було синє, як око снігового вовка, Алекс вирішив: “Сьогодні я підкорю найвищу вершину! Сам, без жодної допомоги!” Він узяв свої червоні санчата, накинув теплий шарф і помчав до гори, не сказавши ні слова тітці Мей, яка пекла свіжі пиріжки з яблуками. Гора Джейка кликала його, як стара казка: “Іди, іди, тут ховаються скарби з льоду!”Але гора, хоч і красива, була хитрою. Вона любила грати в хованки з мандрівниками. Алекс піднімався все вище, хапаючись за крижані гілки, сміючись над подихом морозу. “Ха-ха, я швидший за снігову лавину!” – вигукував він. Та раптом… тріск! Санчата вислизнули з рук, і хлопчик послизнувся на слизькому льодовику. Він покотився вниз, як кулька зі снігу, пролетівши повз крижані печери, де ховаються ельфи морозу, і впав у глибоку снігову пастку – величезну прірву, вкриту товстим шаром льоду. “Допоможіть!” – закричав Алекс, але його голос загубився в гулі вітру. Він тремтів, як листочок на холодному подиху зими, і думав: “Чому я не взяв з собою друга?” Тим часом унизу, в теплій хатинці Патруля, де пахло гарячим какао і свіжим хлібом, Райдер і його вірні щенята гралися сніжками. Гонщик ганявся за м’ячем, Скай кружляла в повітрі, як метелик, а Кремез копирсався в снігу, шукаючи “скарб” – стару кістку. Раптом задзвонив екстрений сигнал – червона лампа замигала, мов чарівна зірка. “Патруль, готуйся до дій!” – вигукнув Райдер, і щенята завмерли, як солдатики в строю.– Це Алекс! Він застряг на горі Джейка, на слизькому льоду! – закричав Райдер, дивлячись на екран. – Якщо не поспішимо, мороз з’їсть його, як морозиво!Щенята заскакали від хвилювання. “Я готова до порятунку!” – гавкнула Скай, розправляючи крила свого вертольота. “Гонщик на варті!” – гавкнув Гонщик, хапаючи кігті для льоду. А Маршал, як завжди, спіткнувся об свою лапу: “Ууупс! Я маю аптечку для замерзлих!” Усі засміялися, але швидко зібралися. Райдер сів у свій снігохід, і Патруль помчав до гори, прорізаючи сніг, як корабель хвилі. Дорога була повна чарівних перешкод. Спочатку вони зустріли снігову бурю – білі вихори танцювали, як феї, засліплюючи очі. “Скай, полети вперед і розвій хмари!” – наказав Райдер. Скай знялася в небо, її вертоліт гудів, як бджолиний рій, і крильцями розігнала заметіль. “Льодовий міст!” – гавкнув Зума, коли вони підійшли до прірви, вкритої тонким льодом, що хрустів, як сухе печиво. “Кремез, твій час!” – крикнув Райдер. Кремез висунув свою бульдозерну лопату і проклав міцний шлях, а Еверест, новачок з холодних земель, укладав снігові цеглини, щоб міст став твердим, як скеля.Нарешті вони дісталися до пастки Алекса. Хлопчик сидів, обіймаючи коліна, і вже бачив, як снігові гноми шепочуть йому байки про вічну зиму. “Тримайся, друже! Патруль тут!” – гукнув Райдер. Гонщик спустився на мотузці з кігтями, що чіплялися за лід, як кігті яструба. “Я врятую тебе, крок за кроком!” – гавкнув він. Але лід тріщав під вагою! “Треба хитріше!” – подумав Райдер. “Маршал, твоя снігова гармата!”Маршал вистрелив м’якими сніговими кульками, що розтопилися і створили слизьку доріжку. Скай спустила трос від вертольота, а Еверест сформував крижаний трап, блискучий, як веселка. Алекс хапнувся за трос, і разом вони витягли його – повільно, обережно, ніби витягували з казкового сну. “Дякую, друзі! Я більше ніколи не піду сам!” – прошепотів Алекс, обіймаючи Гонщика.Коли сонце сіло, фарбуючи сніг у рожеві й золоті барви, Патруль повернувся додому. Тітка Мей чекала з гарячим какао і пиріжками, а гора Джейка помахала їм хмарами, ніби кажучи: “До нових пригод!” Алекс заснув з посмішкою, мріючи про снігові замки, але тепер знав: найкращі пригоди – з друзями.Тому, діти, пам’ятайте: зима – це чарівниця, але безпека – твій найнадійніший чарівний амулет. А Патруль завжди на варті, бо справжні герої не ті, хто біжить сам, а ті, хто тримається за лапи.

Високо-високо в хмарах, там, де сніжинки тільки-но народжуються, стоїть незвичайна майстерня. А в ній живе добрий чарівник із сивою бородою — Святий Миколай. Але знаєте що? Він зовсім не завжди був чарівником!Таємниця доброго МиколаяДавним-давно жив собі звичайний хлопчик Миколай. Він любив допомагати людям — ділився обідом із голодними, допомагав бабусям носити важкі торби, а одного разу навіть віддав свої черевики босому хлопчику.— Миколаю, у тебе ж самого лише одна пара взуття! — дивувалися люди. — А я можу ходити босоніж, — усміхався він. — Я молодий, а йому холодно.І ось одного дня, коли Миколай виріс, трапилося диво. Він почув плач із сусіднього будинку. Там жила бідна родина з трьома дочками, і батько плакав, бо не міг купити їм навіть теплих светрів на зиму.Миколай не міг спокійно спати. Він узяв усі свої заощадження, поклав у три маленькі мішечки та вночі тихенько підкинув їх у комини будинку. Вранці дівчатка знайшли подарунки у своїх панчохах, які сушилися біля вогню!— Хто це зробив? — дивувалися всі. — Не знаю, — усміхався Миколай, — але головне, що діти тепер не мерзнуть!Чарівна нагородаЗа своє добре серце Миколай отримав особливий дар — він став Святим покровителем дітей і моряків. А ще йому подарували чарівну майстерню в хмарах і спеціальну Книгу Вчинків, де записуються всі добрі справи дітей. Кожного року Миколай відчиняє свою велику Книгу і читає:“Софійка — допомогла мамі прибрати іграшки. Подарувати їй… нову лялечку!”“Максим — вигадав смішний жарт, щоб розвеселити сумного друга. Він отримає… набір для експериментів!”“Оленка — навчила бабусю користуватися телефоном. Їй точно сподобається… книжка з цікавими історіями!”А що з неслухняними?Але чекайте! А що ж робити з дітьми, які іноді неслухаються? Миколай — мудрий чарівник, тож він придумав особливий план.Якщо дитина весь рік сварилася з братиком або сестричкою, Миколай приносить… два однакові подарунки! Щоб діти нарешті навчилися грати разом і ділитися.Якщо хтось не любить прибирати іграшки, то отримує… чарівну скриньку-органайзер! Бо навіть найнеслухняніша дитина обожнює нові речі для зберігання скарбів.А якщо хтось забуває чистити зуби, то знаходить під подушкою… пісочний годинник у формі дракона! Поки дракон “дихає” піском (дві хвилини), треба чистити зуби. Весело ж!Секретні помічникиЗнаєте, хто допомагає Миколаю? Ні, не ельфи! Це сніжинки-розвідниці! Вони цілий рік літають біля віконець, підслуховують, як діти сміються, діляться цукерками, обіймають батьків. А потім прилітають до Миколая і шепочуть йому на вушко найголовніше:— Ця дівчинка мріє про котика, але мама поки не готова. Може, подаруємо їй м’якеньку іграшку-котика, що мурчить? — Цей хлопчик боїться темряви. Може, нічник у формі місяця?— А ця дитина обожнює малювати на всіх шпалерах… Їй точно потрібен величезний рулон паперу!Чому Миколай приходить?Одного разу діти запитали Миколая: — Чому ти не приходиш на Новий рік, як Дід Мороз?Миколай засміявся: — А хто сказав, що свято має бути лише раз на рік? Я приходжу раніше, щоб у вас було два чарівні дні! Спочатку мій, а потім ще й новорічний! Більше радості — більше усмішок!Найважливіший подарунокАле найбільший секрет Миколая такий: він дарує не просто іграшки.Коли хлопчик розпаковує конструктор, Миколай дарує йому терпіння — навчитися збирати складні речі.Коли дівчинка знаходить фарби, він дарує їй сміливість — не боятися створювати щось нове.Коли дитина отримує м’яч, Миколай дарує дружбу — адже в м’яч найцікавіше грати разом.А коли під подушкою лежить книжка, то разом із нею приходить уява — здатність подорожувати в інші світи, не виходячи з кімнати.Останнє чарівництвоІ ще одна таємниця: Миколай ніколи не приходить сам. Разом із подарунками він залишає невидимий пил добра. Це таке чарівництво, яке робить дітей трішки добрішими, трішки уважнішими до інших.Тому після свята Миколая діти частіше обіймають батьків, діляться цукерками та навіть іноді прибирають іграшки без нагадування!

Жив собі в крижаному палаці дідусь Мороз. А з ним жила його онучка — маленька Марічка. Вона дуже любила запитувати:— Дідусю, а як ти робиш сніг? — Дідусю, а чому сніжинки всі різні? — Дідусю, а як ти прикрашаєш дерева?Одного разу Мороз усміхнувся і сказав:— Знаєш що, Марічко? Сьогодні я візьму тебе з собою на роботу! Побачиш усе на власні очі!— Ура-а-а! — зраділа дівчинка й застрибала від щастя.Вони взяли чарівні пензлики, відерця зі срібною фарбою та крижані мішечки з інеєм. Марічка несла маленьке відерце, а дідусь — велике. — Дідусю, а куди ми йдемо?— До лісу! Там на нас чекають дерева. Вони всю осінь скидали листя, втомилися, а тепер сплять. І ми зробимо їм сюрприз — прикрасимо до зими!Прийшли вони до лісу. Темно, тихо, тільки місяць світить.— Дивись уважно! — сказав Мороз. — Спочатку я дихаю холодом на гілочки… От так… Ф-ф-ф-у-у-у!І справді — де Мороз дихнув, там гілочка вкрилася тонесеньким льодом.— Ой, дідусю! Вона заблищала! — зраділа Марічка.— А тепер найцікавіше! Беру пензлик, вмокаю в срібну фарбу — це крихітні крижинки води, які замерзають, — і малюю візерунки!Мороз легенько провів пензликом по гілці. І раптом — дзінь! — на ній виріс маленький кришталевий листочок!— Дідусю, дай я спробую! — попросила Марічка.— Давай! Тільки обережно, не поспішай.Марічка взяла пензлик, але так хвилювалася, що провела ним занадто швидко. Візерунок вийшов кривий і швидко розтанув.— Ой! Не виходить! — засмутилася дівчинка.— Не засмучуйся! Головний секрет — робити все повільно, з любов’ю. Дивись: я дихаю на гілочку, рахую до трьох — раз, два, три — і тоді малюю. Спробуй ще раз!Марічка глибоко вдихнула й подихала на гілочку берізки:— Ф-ф-ф-у-у… Раз… два… три…Потім обережно провела пензликом. І — о диво! — на гілці з’явився гарненький сріблястий візерунок!— У мене вийшло! Дідусю, дивись!— Молодець! А тепер найскладніше — зробити сніжинки!Мороз дістав крижані мішечки.— Тут особлива вода з хмаринок. Я беру крихітну краплинку, дихаю на неї холодом і… Дивись!У повітрі з’явилася маленька зірочка, потім ще одна, ще! Вони поволі падали на гілки, і дерева вкривалися білим пухнастим снігом.— Вау! Це ж справжнє чарівництво! — Ні, Марічко. Це не чарівництво — це закони природи! Коли дуже холодно, вода перетворюється на лід. Я просто допомагаю їй зробити це красиво!Вони працювали всю ніч. Марічка прикрашала тоненькі гілочки, а дідусь Мороз — товсті. Він показував їй, як робити бурульки:— Крапля води повільно стікає вниз, я дихаю на неї — і вона застигає! Ось і виходить бурулька!А ще вони малювали візерунки на корі дерев — такі, як на вікнах!— Дідусю, а чому ти кожному дереву робиш різні прикраси?— Бо всі дерева різні, внученько! Берізка — тонка, їй личать легкі срібні мережива. Дуб — сильний, йому підходять великі кришталеві бурульки. Ялинка — пухнаста, їй до лиця сніжні шапочки. Треба відчувати, що кому личить!Нарешті, коли схід сонця вже зазирав крізь гілки, робота була закінчена. Весь ліс сяяв, блищав, переливався!— Ой! — почули вони писк.Це прокинулася Білочка. Вона вискочила з дупла, подивилася навколо й аж ойкнула:— Яка краса! Хто це зробив?— Це ми! — гордо сказала Марічка. — Я і дідусь Мороз!— Дякуємо вам! Тепер наш ліс — як казковий!Додому Марічка йшла втомлена, але щаслива.— Дідусю, а завтра ми знову підемо прикрашати дерева?— Звичайно! У мене ще багато роботи. Треба прикрасити всі ліси, всі парки, всі дерева у світі!— А я тобі допомагатиму!— Тільки пам’ятай головне правило…— Знаю! Робити все повільно, обережно, з любов’ю! І тоді виходить красиво!— Правильно, внученько. А ще треба розуміти, що кожне дерево особливе, і для кожного треба підібрати свої прикраси.З того дня Марічка кожної зими допомагала дідусеві Морозу прикрашати дерева. Тому, якщо ви бачите взимку дерева, вкриті інеєм та снігом, знайте — це дідусь Мороз з Марічкою приходили вночі й старанно, з любов’ю, прикрашали кожну гілочку!А коли вранці сонечко освітлює дерева, і вони блищать, як діаманти, — це означає, що Мороз добре попрацював і зробив усе, як треба!