Чарівні казки

Давно-давно у одному селі оселився страшний змій, який пожирав усіх його мешканців, доки не лишився там лише один старий дід.– Ну що ж, – мовив змій, – завтра й тебе з’їм на сніданок.Того дня через село проходив бідний юнак і попросився до діда переночувати.– А тобі що, жити набридло? – здивовано запитав дід.– Чому ж? – відповів хлопець.Тоді дід розповів йому, як змій винищив усе село і тепер має намір з’їсти останнього мешканця – його.– Ех, – усміхнувся хлопець, – ще подивимося, хто кого!Наступного ранку прилетів змій, побачив юнака і радісно вигукнув:– От і добре! Було одного, тепер цілих двоє – бенкет буде пишним!А хлопець лише усміхнувся:– Гляди, змію, щоб не подавився!Змій з подивом зиркнув на нього.– Що, – питає, – невже ти сильніший за мене?– Авжеж, сильніший.– Та невже? А чим доведеш? Ось я, наприклад, – мовив змій, – глянь, як можу!Взяв здоровенний камінь, стиснув його з усієї сили, і з каменя одразу сипонуло борошно.– Пхе, це дурниця! – відказав хлопець. – Ану, зроби так, щоб юшка потекла.Змій здивувався, а хлопець тим часом непомітно взяв із торби шматок сиру, стиснув його в руках, і з сиру відразу потекла сироватка.– Бачиш? Оце сила! – усміхнувся хлопець, демонструючи свою “перемогу”.– Отак,- каже,- дави.– Ну, ходім,- каже тоді змій,- за товариша будеш.А хлопець йому:– Хіба за старшого.Ото й пішли. Питає його змій:– А як звуть тебе?– Іван-Побиван,- каже хлопець.Ну, змій вже й боїться його: «Щоб ще мене,- думає,- і не вбив».Стало на обід, змій і каже:– Піди ж ти, хлопче, та принеси вола, будем обідать варити.Пішов хлопець. Ходить по змієвій череді та й вв’язує волів хвостами докупи. А змій ждав, ждав, побіг сам.– Що ти, хлопче, робиш?– Е, буду ще тобі по одному носити, я всіх зразу хочу забрати.– Та ну тебе к бісу, ти мені всю худобу переведеш..Стяг змій з вола шкуру і поволік. От дає він хлопцеві ту шкуру.– Іди,- каже,- води принеси.Узяв хлопець шкуру, насилу дотяг її до колодязя, та як упустив туди, то вже і не витягне. Тоді зробив собі лопату та й ходить кругом криниці, підкопує її. Прибігає змій.– Що це ти робиш?– Е, буду я тобі шкурою воду носити! Я зачеплю всю криницю та й приволочу.– А щоб тебе! – каже змій та й злякався хлопцевої сили. Поніс сам.– Піди ж,- каже,- хлопче, дров принеси; вирви там сухого дуба, та й буде.– Е, буду я тобі трошки носить! Якби дубів двадцять заразом, то б так! – Та й удав, ніби розсердивсь, не пішов. От змій наварив, сів і їсть, а хлопець ніби сердиться і обідать не йде, бо ж як піде, то змій зразу догадається, що він не сильний, як побачить, що хлопець менше нього їсть. А як зосталось небагато, то він сів і собі посьорбав та й каже:– Мало.– Ну,- каже змій,- то ходім тепер до моєї матері, вона нам вареників наварить.– А як іти, то йти,- каже хлопець, а сам думає: «Тепер пропав».От як почали їсти,- а вареників стоїть бочок двадцять,- то змій все їсть та їсть, а хлопець усе за пазуху та в штани ховає, усе ховає. Вже казанів з двадцять подали, а він одно ховає. Як поїли, то змій і каже:– Ходім на камінь крутитись.– А як іти, то йти,- каже хлопець.Змій як крутнувсь – аж огонь пішов.– Дурниця,- каже хлопець,- ти так крутнись, щоб юшка потекла.- Та як притисне до каменя ті вареники, що в його одежі, а з них так юшка і бризнула.- Отак,- каже,- крутись.- Та ще, та ще: – От як дави!Ну, змій вже вкрай злякавсь Івана-Побивана. Але ще каже:– Ану, давай, хто сильніше засвище.Змій як свисне, аж дерева пригнулись.«Ну,- думає Іван-Побиван,- що його робити?» А тут лежала одна залізяка. Глянув Іван на неї та до змія:– Зажмур очі, бо я як свистатиму, то тобі можуть очі повилазити. Змій зажмурив, а Іван-Побиван як огріє змія залізякою, то той аж здригнувсь.– Правду кажеш,- каже змій,- ледве справді очі не повискакували! – Та вже щоб хоч не бути з Іваном укупі, то побудував йому хату на одшибі; а сам давай з матір’ю радитись, як би їм його звести зі світу.– Давай,- кажуть,- його спалим.А хлопець підслухав це та десь і сховавсь. От як спалили ту хату, хлопець прийшов, став коло попелу та й струшується.Приходить змій.– Що ти, хлопче, хіба ще живші?– Живий, тільки цієї ночі мене щось ніби блоха вкусила.«Ну,- думає змій,- од такого треба подалі!» Та як дременув з тих країв, то тільки його й бачили.

В одному селі жив заможний дідич. Мав він стільки полів, лісів, худоби та багатства, що навіть сам цісар йому заздрив. У дідича служив бідний чоловік на ім’я Максим. Жив Максим у маленькій хатині з одним віконцем. Покрівлю вже давно зірвав вітер, і під час дощу вода стікала по стінах. У тій хатині мешкала й уся Максимова родина – велика, але дуже бідна. Їсти часто не було чого.Прийшла весна. Усі в селі взялися за роботу, а Максим навіть не мав чим засіяти поле – мішок із зерном був порожній.Жінка ходила засмучена, часом не стримувала сліз.– Люди вже й засіяли, а в нас навіть поле не зоране! Зроби щось, чоловіче, бо цього року не переживемо!Максим спробував заспокоїти її:– Не плач, жінко. Піду до дідича, попрошу трохи насіння. Засіємо, а наступного року буде й у нас своє.– Ну, йди, не гайся, – відповіла жінка, витираючи сльози.Максим вирушив до дідича. Став перед його порогом і покірно сказав:– Світлий пане, немає в мене чим засіяти поле. Дайте трохи насіння, аби мої діти не повмирали з голоду.Дідич зиркнув на нього з-під лоба, а потім загорлав:– Аби щось мати – треба працювати!– Та я ж працюю у вас день і ніч, пане! – спробував виправдатися Максим.– Мовчи, ледацюго! Не смій мені таких дурниць говорити! – перебив його дідич із злістю.Максим лише тяжко зітхнув, опустив голову і пішов додому. Повернувшись, він розповів жінці, як його прогнав дідич. Надворі сонечко гріє. Пташки з теплих країв прилетіли, всюди весело. А Максим сидить зі своєю жінкою на призьбі й сумує, бо діти ходять голодні та слабі, як мухи.Раптом до Максимової хатки прилетіли дві ластівки і почали ліпити під стріхою гніздечко. Максим уздрів їх і сказав:– Бідні ластівочки, нащо ви ліпите гніздечко під такою дрантивою стріхою? Таж як піде дощ, то вам дітей затопить.Та ластівки не розуміли людської мови. А якщо й розуміли, то мовчали. Зліпили гніздечко, виклали пір’ячком, знесли яєчок і висиділи зграйку маленьких пташенят. Коло хати Максима стало так весело, що душа раділа.Але одного разу звідкись явився страшний змій, який почав тягнутись до ластів’ячого гніздечка. Діти заверещали:– Тату, до наших ластів’ят лізе якийсь змій!Максим вибіг надвір, схопив довбню, і почалася бійка не на життя, а на смерть. Гепав змія по хребті, поки його не переламав. Змій ледве відповз і сконав у темному яру. Трьох ластів’ят страшний змій схопив, а четверте пташеня вдалося врятувати. Але і з ним сталася біда: йому під час бійки поранили ніжку.Максим забрав пташечку до хати, діти її дозирали, годували. Коли могла уже літати, випустили на волю, аби шукала своїх маму й тата.Минуло літо, і настала осінь. Ластівки полетіли у вирій. Усю землю завіяло снігом. Та минула і зима, пташки вернулися додому, до своїх гніздечок.У Максимовій хаті злидні так розсілися, що не дають дихати.Та ось одна ластівочка ударила крильцем у шибку. Максим вийшов надвір і спитав:– Чого ти хочеш, дорога пташино?Ластівочка поклала йому на долоню якесь зеренце і прощебетала:– Посій перед дверима.Через якусь хвилину прилетіла знову.Поклала на долоню друге зеренце:– Посій перед вікном.Фуркнула й вернулася з третім зеренцем:– Посій коло криниці.Максим красно подякував їй і зробив так, як вона сказала. Посіяв три зернини, почав чекати врожаю. Другого дня вранці діти повставали й повибігали на сонечко. Але скоро вернулися в хату, гейби перелякані.– Тату, у нас коло хати щось таке дивне виросло, ой-йой-йой!– Ви ще спите навстоячки?– Ні, тату, подивіться.Вийшов Максим і бачить – перед порогом, під вікном і коло криниці три величезних гарбузи. Схотів підняти, але де там! – треба силу велета.Гарбузи уже достигли, блищали, як сонечко.– Жінко, ану, розпалюй у печі вогонь,- втішився Максим.- Звари на обід гарбузяної каші.Закотив гарбуз до хати і нагострив ніж. Коли розрізав на дві половини, то очам не повірив: там був білий хліб, калачі, бринза, м’ясо, ковбаса, солонина – варене, смажене, солодке, квасне й гірке… Максим викладав те добро на стіл, а в гарбузі нічого не зменшувалося.Як поїли добре, жінка накрила чарівний гарбуз білим рушником. А Максим вкотив до хати другого. Розрізав його на дві половини, а там таке убрання, що і найбільші пани подібного не бачили: шовкові сорочки, новенькі черевики, всілякі спідниці, намиста, коралі. Було все, чого бажав Максим, його жінка й діти.Жінка від утіхи аж заплакала й накрила той гарбуз найфайнішою скатертиною.Максим вкотив до хати і третій гарбуз. Розрізав і злякався: з нього висипалася ціла купа золота. Накидав повну скриню золотих, і жінка накрила гарбуз полотном.– Тепер ви, діточки мої, не будете вже голодувати, а я не буду кланятися захланному дідичеві,- каже весело Максим.Він файно вбрав своїх дітей, жінку і сам ходив по селу, як газда, а не як жебрак. Через кілька днів став будувати собі хату.Люди здивувалися, що в бідного Максима з’явилися такі гаразди. Хтось розповів дідичеві. Прийшов пан та й питає:– Скажи мені, Максиме, звідки в тебе багатство?Максим відповів:– Я, пане, не краду, і на мене ніхто не робив. Все, бачите, принесла мені мала ластівка.- І розповів, що з ним було.Дідич вислухав Максима і пішов до палацу. Його мучило бажання розбагатіти ще більше. Зліпив під карнизом ластів’яче гніздо і почав загулювати пташок. І якось так сталося, що дві ластівки дали себе загулити: залетіли в те гніздо, нанесли яєчка й сіли висиджувати їх. Як ластів’ята вивелися й трохи підросли, дідич почав визирати змія. Але змій не приходив. Це дуже злило дідича: пташки от-от вилетять, тоді їх не зловиш!Одного разу він приклав драбину, виліз до гнізда. Сам за змія побив ластів’ят, а одному з них поранив ніжку. Забрав ту пташку до палацу, дозирав ціле літо. А восени випустив, аби собі летіла у вирій.Минули осінь і зима. Настала весна. З теплих країв вернулися пташки. До вікна палацу підлетіла ластівка.Дідич вибіг надвір і спитав її:– Який подарунок ти принесла мені, ластівочко? Вона дала три зеренця і прощебетала:– Посієш перед дверима, під вікном і коло криниці.– Дякую тобі, пташечко. Тепер я стану багатшим від самого цісаря!Дідичеві виросли так само три величезні гарбузи.Узяв барду, вдарив по одному і розрізав на дві половини. А звідти несподівано вилетіла хмара сарани. Кинулася на його лани і з’їла все, що там росло.Розтяв другий гарбуз. Звідти вибухнув вогонь. Спочатку загорівся дідичів палац, а потім весь маєток.Третього гарбуза не встигли і розрізати. Люди кажуть, що в ньому є кублище гадюк, які вилізуть тоді, коли дідич вернеться й захоче знову панувати.А Максим ще довго жив і не журився.

Жив собі давно-давно добрий святий Миколай. Він мешкав високо в горах, де зима панувала більшу частину року, але його серце завжди було теплим, бо він любив людей, особливо дітей. Миколай мав дивовижну здатність відчувати, хто потребує допомоги, і завжди знаходив спосіб зробити добро. Щороку перед Різдвом, коли ніч була найдовшою, а мороз найсильнішим, Миколай виходив зі свого затишного будиночка, вдягав теплий червоний плащ і вирушав у довгу подорож. Він ніколи не забував нікого – ні бідного, ні багатого, ні старого, ні малого. Його чарівні сани, запряжені білими конями, летіли через сніжні поля, не залишаючи слідів.Одного разу в маленькому селі сталася біда. Сильний вітер зруйнував будинок бідної родини. Маленький хлопчик Петрик і його сестричка Марічка дуже сумували. Вони знали, що їхні батьки не мають змоги відновити дім, і бояться, що на Різдво залишаться без затишного куточка.Петрик вирішив написати листа святому Миколаю. У своєму листі він не просив подарунків для себе. Він просив лише одне — щоб їхня родина знову мала дім і могла святкувати Різдво разом. Вітер підхопив листа і поніс його далеко-далеко, аж до гір, де жив святий Миколай.Коли Миколай прочитав цей лист, його серце наповнилося теплом. Він зрозумів, що потрібно діяти швидко. В ту саму ніч Миколай вирушив на допомогу. Він зупинився біля зруйнованого будинку, махнув чарівним посохом — і сталося диво! Старий будинок став новим, а під ялинкою з’явилися подарунки для всієї родини.Коли Петрик і Марічка прокинулися вранці, вони не могли повірити своїм очам. Їхній дім був відновлений, а біля вікна стояла ялинка, прикрашена блискучими прикрасами, і навколо було так тепло і затишно. Петрик зрозумів, що святий Миколай почув його прохання і подарував їхній родині справжнє диво.З того часу кожного року Петрик і Марічка згадували той чарівний день і вчили всіх довкола, що святий Миколай завжди поруч, готовий допомогти тим, хто має добре серце і вірить у дива.І так, у теплій хаті під сяйвом різдвяної зірки, всі разом святкували Різдво, дякуючи доброму святому за його безмежну доброту та любов до людей.

У одному далекому краї, де зима тривала майже весь рік, була чудова крижана долина, оповита снігом і блиском льоду. У цій долині жила Зимова Фея на ім’я Сніжана. Її сріблясте волосся завжди мерехтіло, наче кристали льоду, а її крила були створені з найтонших сніжинок, які ніколи не танули.Сніжана правила зимою: вона приносила сніг, мороз і кришталеву тишу, якою наповнювався ліс. Але найголовніше, вона мала чарівну силу — виконувати бажання тих, хто щиро любить зиму і вірить у магію.У селі неподалік жила дівчинка на ім’я Оленка. Вона обожнювала зиму, бо кожного року, коли падав перший сніг, її дідусь розповідав їй казки про чарівну фею. Оленка мріяла побачити Сніжану і одного разу загадати бажання — повернути зір дідусеві, який осліп декілька років тому.Якось у надвечір’я, коли перший сніг замітав село, Оленка вирішила, що час настав. Вона вдягла теплу шубку і вирушила до засніженого лісу, сподіваючись знайти чарівну фею. Ліс зустрів її тишею, лише вітер грався гілками. Сніг м’яко падав на землю, вкриваючи світ блискучою ковдрою.Оленка йшла лісом і невдовзі побачила диво: вдалині засвітилися блакитні вогники, а коли вона підійшла ближче, перед нею постала Сніжана. Її крила мерехтіли, а усмішка була теплою, незважаючи на мороз. Оленка знала, що це та сама фея, про яку розповідав дідусь.— Чому ти прийшла до мене, маленька? — ніжно запитала Сніжана.— Я прийшла просити тебе про одне бажання, — відповіла Оленка. — Мій дідусь втратив зір, але він завжди вірив у твою магію. Я прошу, поверни йому здатність бачити.Сніжана подивилася на Оленку з добротою в очах.— Твоє серце чисте і добре, — сказала фея. — Ти могла б загадати будь-що для себе, але просиш за іншого. Я виконаю твоє бажання.Фея підняла руку, і сніжинки почали кружляти навколо Оленки, утворюючи сяючий ореол. Вона доторкнулася Оленчиної долоні, і маленький крижаний кристал засвітився в її руці. — Візьми цей кристал і принеси додому. Поклади його на очі свого дідуся, і коли він прокинеться — він знову зможе бачити.Оленка подякувала феї і поспішила назад до села. Вона зробила все, як сказала Сніжана. І коли дідусь прокинувся, він вперше за багато років побачив свою любу онуку, сніг за вікном і ялинку, яка сяяла різдвяними вогниками. З того часу Оленка завжди згадувала той чарівний вечір, а Сніжана продовжувала приносити зиму, щедро розсипаючи сніжинки і чарівні дива для тих, хто вірить у казку.І так з кожною зимою приходила надія на нові чудеса, адже магія ніколи не зникає, якщо в неї вірити.

Одного зимового вечора, коли сніг вкривав усе навколо пухнастим килимом, маленька дівчинка на ім’я Соломія поверталася додому з бабусиного будинку. Сніжинки кружляли в повітрі, і все навколо здавалося білим і казковим. Раптом вона помітила у лісі яскраве сяйво, яке ледь пробивалося крізь дерева.«Що це може бути?» — подумала Соломія і вирішила піти подивитися. Вона зайшла в ліс і побачила неймовірне: перед нею стояв старий дуб, вкритий снігом і льодом, а поруч на галявині сяяла золота стежка, яка вела до самого серця лісу. Дівчинка вирішила йти за цією стежкою, і чим далі вона йшла, тим тепліше й затишніше ставало.Невдовзі Соломія опинилася на чарівній галявині, де стояла велика кришталева ялинка, яка світилося всіма барвами веселки. Поруч з ялинкою ходили лісові звірі: білки, зайці, лисиці та навіть олені, але всі вони були не звичайними — їхні хутра блищали сріблом і золотом, а очі світилися теплим світлом. — Ласкаво просимо до Чарівного Зимового Лісу! — почувся раптом лагідний голос. Соломія озирнулася й побачила прекрасну жінку в білій накидці, схожій на снігову хмаринку. Це була Зима — володарка лісу.— Що ти тут шукаєш, маленька дівчинко? — запитала Зима.— Я побачила світло і вирішила подивитися, що тут таке, — відповіла Соломія. — Але тепер я бачу, що це місце казкове! Чи можна залишитися тут?Зима усміхнулася і відповіла:— Ти можеш залишитися, але тільки на один вечір. Тут час минає інакше, і один вечір у нашому лісі рівнозначний усьому зимовому сезону. Ми готуємося до свята, і ти можеш допомогти нам.Соломія була в захваті. Вона допомагала прикрашати ялинку чарівними сніжинками, разом із білками готувала смаколики з морозних ягід для святкової вечері, а лисиці та зайці влаштовували веселі ігри. Ліс був повний сміху, радості та тепла, і Соломія почувалася, наче в найпрекраснішій казці.Коли настав час прощатися, Зима підійшла до Соломії і сказала:— Ти була чудовим гостем, і за це я подарую тобі маленьку чарівну сніжинку. Вона буде завжди світити тобі шлях додому, коли настане темрява.Соломія взяла сніжинку, подякувала і попрощалася з лісовими друзями. Вийшовши з лісу, вона помітила, що вже настав ранок, хоча їй здавалося, що минув тільки один вечір.Відтоді Соломія завжди носила із собою чарівну сніжинку, яка освітлювала їй шлях у темні зимові ночі, а той вечір у чарівному лісі залишився в її серці назавжди.

Одного разу, в маленькому містечку, жила дівчинка на ім’я Катруся. Вона обожнювала Новий рік, бо це було свято чудес і здійснення бажань. Цього року Катруся мріяла про особливий подарунок – старі сани її дідуся, які давно стояли забутими в коморі. Вони були зламані, але Катруся вірила, що зможе їх відновити.Одного вечора перед Новим роком Катруся вирішила почистити дідівські сани. Вона пішла до комори, дістала їх, обмила від пилу й снігу, але раптом помітила щось дивне: сани почали світитися! Зненацька перед нею з’явився маленький сивочолий дідусь із веселими очима й бородою.— Це ти їх полагодила? — спитав дідусь із усмішкою.— Я лише почистила їх, — здивувалася Катруся.— Тоді я допоможу їм літати! — сказав він, і сани засяяли ще яскравіше.Це був чарівний дух Нового року, який почув бажання дівчинки. Катруся не могла повірити своїм очам, коли сіла в сани й вони піднялися в повітря. Разом із дідусем вона полетіла над засніженими лісами та річками, бачивши, як у вікнах будинків запалюються святкові вогники, а діти радіють подарункам. — Ці сани — символ доброти та родинного тепла, — пояснив дідусь. — Тому вони знову ожили. Ти відродила їх любов’ю до свого дідуся.Катруся подякувала дідусю, а сани м’яко опустилися назад на землю. Наступного ранку вона прокинулася з вірою в дива, а дідівські сани стояли біля будинку, як новенькі. Відтоді вони стали сімейною реліквією, яка кожен рік приносила щастя й радість до їхньої оселі.Мораль казки: Чудеса живуть у серці кожного з нас, і найцінніші подарунки — це ті, які наповнені любов’ю та добротою.

Жила-була маленька червона машинка на ім’я Блискавка. Вона була не така, як інші автомобілі в місті — вона не була швидкою гоночною машиною і не могла підніматися на високі гори, як великі джипи. Проте Блискавка завжди мріяла зробити щось велике та корисне, щоб усі її запам’ятали.Щоранку Блискавка каталася містом, об’їжджаючи свої улюблені вулиці. Вона часто бачила, як інші машини працюють — автобуси возять людей, вантажівки перевозять товари, а поліційні машини допомагають підтримувати порядок. Іноді їй було трохи сумно, бо вона не знала, для чого її було створено.Одного разу в місті сталася несподіванка — велика злива затопила вулиці, і машини не могли проїхати по місту. Люди застрягли в своїх будинках, а головний міст був повністю залитий водою. Автобуси не могли везти пасажирів, вантажівки зупинилися, і навіть швидка допомога не могла дістатися до тих, хто потребував допомоги.Блискавка дивилася на все це й подумала: «А може, я можу допомогти?» Вона була невеликою, а її колеса були вузькими, тому вона змогла проїхати там, де інші машини застрягали.Блискавка під’їхала до міського мосту й помітила, що кілька людей не можуть перейти через нього через високу воду. Тоді вона вирішила діяти. Маленька машинка почала возити людей через затоплені ділянки, один за одним. Вона старанно підбирала кожного, хто потребував допомоги, і обережно перевозила їх через водні перешкоди. Їй було нелегко, але вона не зупинялася. Незабаром люди почали говорити про хоробру маленьку червону машинку, яка рятувала місто в складний час. Всі були вдячні, що Блискавка не здалася, навіть коли завдання було важким.Після того, як вода спала, і місто знову повернулося до нормального життя, Блискавку всі впізнавали. Вона стала справжньою героїнею свого міста. Блискавка зрозуміла, що кожна машинка, велика чи маленька, має своє призначення — варто лише вірити в себе і бути готовою допомогти в потрібний момент.І з того часу Блискавка більше ніколи не сумувала через свою маленьку форму, адже вона знала, що справжня сила не в розмірі, а в добрих справах і бажанні допомагати іншим.Так і жила наша маленька червона машинка, завжди готова допомогти та розвеселити кожного, хто її зустріне.

Жила-була осінь. Вона була чарівницею, яка приходила після літа і прикрашала природу в золоті та червоні барви. Осінь була дуже працьовитою: кожного року, коли наставала її пора, вона фарбувала листя на деревах у теплі кольори, насипала жовтих килимів під ноги і огортала світ лагідним осіннім вітерцем.Одного разу, коли Осінь знову прийшла у своє королівство, вона помітила, що природа цього року особливо гарна, але люди, захоплені своїми справами, не звертали на неї уваги. Вони поспішали, не помічали краси жовтогарячого листя та яскравих плодів. Осінь вирішила, що настав час щось змінити.Осінь мала трьох вірних друзів — дощик, вітерець і павутинку. Вона покликала їх і сказала:— Треба нагадати людям, що осінь — це чарівний час. Дощику, ти помий вулиці м’яким дощем, щоб земля заблищала. Вітерцю, ти підніми листя в повітря, щоб воно танцювало в красивому вальсі. А ти, павутинко, ніжно розстели свої ниточки між гілками дерев, щоб вони світилися на сонці.Після цих слів осінь розпочала свою роботу. Небо стало синім, і м’який дощ почав змивати пил із доріг. Листя піднімалося у повітря, кружляючи в ніжному танці, а павутиння блищало в сонячних променях, ніби мереживо, розтягнуте між гілками дерев. Діти вийшли на вулиці, почали збирати каштани, жолуді й гратися в листі. Дорослі, які зазвичай поспішали, раптом зупинилися й підняли голови, побачивши, як красиво світить осіннє сонце крізь золоте листя.Одна маленька дівчинка на ім’я Марічка, побачивши цю красу, підійшла до Осені, яка тихо сиділа на лавці в парку і спостерігала за всім. Марічка спитала:— Осене, чому ти така красива і спокійна? Осінь усміхнулася й відповіла:— Я приходжу щороку, щоб нагадати всім про важливість спокою та краси в житті. Моя мета — показати, що навіть коли щось закінчується, як літо, завжди є час для нового початку. Листя опадає, щоб навесні з’явилося нове. І так у всьому житті — після будь-якого завершення настає новий початок.Марічка замислилась і усміхнулася у відповідь. Вона зрозуміла, що кожна пора року має свою чарівність, і що варто цінувати кожен момент.Осінь залишилася ще на декілька тижнів, а потім тихо зникла, щоб дати дорогу зимі. Але люди цього разу запам’ятали її урок і завжди з нетерпінням чекали її повернення.І ось так, щороку, Осінь приходила, щоб принести спокій, затишок і нагадати всім про красу моментів, які швидко минають, але завжди залишають по собі теплі спогади.

Десь далеко в засніжених горах, у маленькому селищі під назвою Лісовий Дім, жили брат і сестра — Данило та Марічка. Вони з нетерпінням чекали Різдва, бо чули від бабусі, що в найсвітлішу ніч на небі з’являється чарівна зірка, яка здійснює найзаповітніші бажання. Але цього року Різдво було особливим. Бабуся захворіла, і діти мріяли лише про її одужання.Одного вечора перед Різдвом, коли сніг падав густими білими пластівцями, Данило і Марічка вирішили вирушити на пошуки чарівної зірки. Вони взяли зі собою лише теплий одяг і бабусину стару лампу, що завжди освітлювала їм шлях. Ліс був тихим і сповненим таємничих звуків, але брат і сестра йшли впевнено, вірячи в чудо. Раптом перед ними з’явився старий лісник, якого всі вважали диваком. Він усміхнувся дітям і запитав: — Чого ви шукаєте в таку холодну ніч? — Ми шукаємо чарівну зірку, щоб вона допомогла нашій бабусі одужати, — відповіла Марічка. Лісник замислився і сказав: — Далеко йти вам не треба. Зірка завжди знаходиться там, де живе справжнє добро та любов.Данило і Марічка не зрозуміли його слів, але подякували і пішли далі. Через деякий час вони опинилися на вершині гори, де було видно все селище. І тут, на небі, запалала та сама чарівна зірка. Вона світила так яскраво, що сніг навколо засяяв сріблом.— Ми знайшли її! — зраділи діти. Зірка повільно опустилася на їхні долоні і засяяла теплим світлом. Данило і Марічка загадали бажання: “Нехай бабуся одужає”.Вранці, коли діти повернулися додому, їх зустріла здорова і радісна бабуся. Вона сказала: — Я відчуваю себе чудово, діти. Наче якесь диво сталося цієї ночі.З того часу чарівна зірка завжди з’являлася на небі над Лісовим Домом на Різдво, нагадуючи всім, що найбільші чудеса трапляються там, де панують любов і віра.