Чарівні казки

Жила-була маленька поні, на ім’я Ліна. Вона була наймилішою і найспритнішою серед усіх поні у своєму селі, але в Ліни була одна мрія: навчитися літати. Кожен раз, коли вона дивилася на небо і бачила птахів, її серце завмирало від бажання піднятися до хмар і відчути свободу польоту.Одного дня, коли Ліна гуляла по лісовій галявині, вона натрапила на дивну, блискучу квітку. Її пелюстки світилися золотавим сяйвом. Не втримавшись, поні торкнулася квітки носиком, і раптом з неї вилетіла фея!— Ти розбудила мене, Ліно, — сказала фея, усміхаючись. — Я бачу, що ти мрієш літати. За твою доброту й щире серце я виконаю твоє бажання.Ліна не могла повірити своїм вухам. Фея легенько торкнулася її спини чарівною паличкою, і раптом у поні виросли великі, сріблясті крила!— Але запам’ятай, — додала фея, — твої крила будуть з тобою лише тоді, коли ти допомагатимеш іншим і приноситимеш радість. Відтепер Ліна могла літати. Вона піднялася високо в небо, облітала всі хмари і побачила світ із висоти пташиного польоту. Вона не тільки літала сама, але й допомагала іншим. Якщо хтось загубився або потребував допомоги, Ліна завжди прилітала на виручку.І хоча крила не завжди були з нею, Ліна навчилася найголовнішого: справжня магія полягає не у польотах, а в доброті й допомозі іншим. Тільки це робить нас по-справжньому вільними.

Стоїть серед поля теремок. Біжить мишка-шкряботушка. Побачила теремок, зупинилася і запитує: — Хто-хто в теремкові живе? Ніхто не відгукується. Зайшла мишка в теремок і стала там жити.Пристрибала до терему жабка-квакушка і запитує: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка! А ти хто? — А я жабка-квакушка. — Іди до мене жити! Жабка стрибнула в теремок. Стали вони жити удвох. Біжить повз зайчик-побігайчик. Зупинився і запитує: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка! — Я, жабка-квакушка! — А ти хто? — А я зайчик-побігайчик. — Іди до нас жити! Зайчик скок у теремок! Стали вони жити втрьох.Іде позв лисичка-сестричка. Постукала у віконце і запитує: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка. — Я, жабка-квакушка. — Я, зайчик-побігайчик. — А ти хто? — А я лисичка-сестричка. — Іди до нас жити! Забралася лисичка в теремок. Стали вони жити вчотирьох.Прибіг вовчик-сірий бочок, заглянув у двері та питає: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка. — Я, жабка-квакушка. — Я, зайчик-побігайчик. — Я, лисичка-сестричка. — А ти хто? — А я вовчик-сірий бочок. — Іди до нас жити!Вовк заліз у теремок. Стали вони жити вчотирьох. От вони в теремку живуть, пісні співають.Раптом йде ведмідь клишоногий. Побачив ведмідь теремок, почув пісні, зупинився і заревів на весь голос: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка. — Я, жабка-квакушка. — Я, зайчик-побігайчик. — Я, лисичка-сестричка. — Я, вовчик-сірий бочок. — А ти хто? — Ведмідь-Набрід. — Іди до нас жити!Ведмідь почав лізти в теремок. Ліз-ліз, ліз-ліз — ніяк не міг влізти та каже: — А я краще на даху буду жити. — Ти нас роздавиш. — Ні, не роздавлю. — Ну, то лізь! Вліз ведмідь на дах і тільки сів – трах!Затріщав теремок, упав набік і весь розвалився. Ледве встигли вибігти з нього мишка-шкряботушка, жабка-квакушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-сірий бочок – усі живі та неушкоджені.Взялися вони колоди носити, дошки пиляти – новий теремок будувати. І збудували ще кращий за попередній!

У невеликому селі, оточеному лісами та полями, жив хлопець на ім’я Дурило. Називали його так не тому, що він був поганий чи злий, а просто тому, що часто в його голові з’являлися найабсурдніші ідеї. Дурило завжди мріяв про щось неймовірне, і хоч ці мрії були досить смішними, він ніколи не втратив віри у свої фантазії.Одного разу Дурило вирішив, що хоче побудувати міст через найбільшу річку в окрузі. Але міст був не простий, а з літаючими каменями, які могли б підніматися у повітря і знову опускатися на землю. Люди в селі сміялися з нього і говорили, що це неможливо, але Дурило був впертий і вирішив спробувати.Він почав шукати всі можливі матеріали і навіть виготовив спеціальний «літаючий порошок», який, на його думку, мав зробити камені легкими і здатними літати. Дурило витратив багато часу на створення цього порошку, використовуючи всілякі цікаві інгредієнти — від звичайних трав до пір’я птахів.Зрештою, він зібрався і почав будувати міст. Крок за кроком, камінь за каменем, і хоча міст виглядав досить смішно, його енергія та віра в свої ідеї надихали всіх навколо. Коли нарешті прийшов час випробувати міст, всі зібралися на березі річки.Дурило вийняв свій порошок і посипав ним камені. Всі з нетерпінням чекали, щоб побачити, що станеться. І хоча камені не почали літати, як він сподівався, міст не зламався і не впав. Більше того, міст був настільки міцний, що люди почали використовувати його, і це значно полегшило їм життя. З часом, навіть якщо міст не був таким, яким його уявляв Дурило, він став символом його віри та наполегливості. Люди почали шанувати Дурила за його відвагу і креативність, а сам він зрозумів, що навіть якщо ідеї здаються недосяжними, важливо вірити в них і працювати над їх реалізацією.З того часу Дурило став прикладом для всіх у селі, показуючи, що навіть найбільш незвичайні ідеї можуть принести користь, якщо їх реалізувати з вірою і відданістю.

Жили собі дід і баба. У них була внучка Маша. Зібралися раз дівчатка в ліс по гриби та по ягоди. Кличуть із собою й Машу.– Дідусю, бабусю,– каже Маша,– пустіть мене в ліс з подружками!Дід і баба кажуть:– Іди, тільки від подруг не відставай, а то заблудишся.Прийшли дівчатка в ліс, почали збирати гриби та ягоди. От Маша – деревце за деревце, кущик за кущик – і відійшла геть-геть од подруг.Почала вона гукати, почала їх кликати, а дівчатка не чують, не обзиваються.Ходила, ходила Маша лісом – зовсім заблудилася. Зайшла вона в далеку глушину, в самі хащі. Дивиться – стоїть хатинка. Постукала Маша в двері – не відповідають. Торгонула вона дверима, а вони й відчинилися.Увійшла Маша в хатину, сіла коло вікна на лаві. Сидить і думає: «Хто ж тут живе? Чому нікого не видно?..»А в тій хатині жив величезний ведмідь. Тільки його тоді дома не було.Повернувся ведмідь увечері, побачив Машу, зрадів.– Ага,– каже,– тепер не пущу тебе! Будеш у мене жити. В печі топитимеш, кашу варитимеш, мене годуватимеш. Посумувала Маша, погорювала, та нічого не вдіє. Стала вона жити у ведмедя в хатині.Ведмідь на цілий день піде в ліс, а Маші наказ дає – нікуди без нього з хати не виходити.– А якщо підеш, однаково піймаю і тоді вже з’їм!Почала Маша думати, як їй від ведмедя втекти. Кругом ліс, в який бік піти – не знає, спитати немає в кого…Думала вона, думала і придумала.Приходить одного разу ведмідь з лісу, а Маша й каже:– Ведмедю, ведмедю, пусти мене на один день у село: я бабі та дідові гостинця понесу.– Ні,– каже ведмідь,– ти в лісі заблукаєш. Давай гостинці, я їх сам однесу.А Маші того тільки й треба! Напекла вона пиріжків, дістала великий-превеликий короб і каже ведмедеві:Ось дивись: я в цей короб покладу пиріжки, а ти однеси їх дідові та бабі. Та гляди: короб по дорозі не відкривай, пиріжків не виймай. Я на дубок вилізу та за тобою слідкуватиму.– Гаразд,– відповідає ведмідь,– давай короб!Маша каже:– Вийди на ґаночок, подивися, чи не йде дощик!Тільки ведмідь вийшов на ґаночок, Маша зараз же залізла в короб, а на голову собі таріль з пиріжками поставила.Повернувся ведмідь, бачить – короб готовий. Підняв собі на спину і пішов у село.Йде ведмідь поміж ялинами, суне ведмідь поміж берізками, в ярочки спускається, на пагорбки підіймається.Ішов-ішов, втомився й каже:– Сяду на пеньок, З’їм пиріжок!А Маша з короба:– Бачу, бачу! Не сідай на пеньок, Не їж пиріжок! Неси бабуні, Неси дідуні!– Диви, яка окаста,– каже ведмідь,– все бачить!Узяв він короб і пішов далі. Ішов-ішов, ішов-ішов, спинився, сів і каже:– Сяду на пеньок, З’їм пиріжок!А Маша з короба знову:– Бачу, бачу!. Не сідай на пеньок, Не їж пиріжок! Неси бабуні, Неси дідуні!Здивувався ведмідь:– От яка хитра! Високо сидить, далеко бачить!Підвівся і пішов скоріше.Прийшов у село, знайшов будиночок, в якому дід і баба жили, і давай з усієї сили стукати у ворота:– Стук-стук-стук! Відмикайте, відчиняйте! Я вам від Машеньки гостинців приніс.А собаки почули ведмедя й кинулись на нього. З усіх дворів біжать, гавкають.Злякався ведмідь, поставив короб біля воріт, дременув у ліс.Вийшли дід і баба до воріт. Дивляться – короб стоїть.– Що тут в коробі? – питає бабуня.А дідусь підняв кришку, дивиться – і очам своїм не вірить: в коробі Маша сидить, живісінька, здоровісінька.Зраділи дідусь та бабуня.Кинулись Машу обіймати, цілувати, розумницею називати.

Жила-була маленька червона машинка на ім’я Бібі. Вона була найшвидшою і найяскравішою машинкою у всьому місті. Бібі дуже любила їздити по дорогах, допомагати іншим і завжди мріяла про великі пригоди. Під тегом “машинка” ви знайдете ще більше захоплюючих історій про пригоди на колесах, де кожна машинка стає героєм незабутніх подорожей та допомоги друзям! Одного дня, коли сонечко тільки прокидалося і перші промені торкнулися землі, Бібі виїхала зі свого гаража. Вона весело гуділа своїм клаксончиком:— Бі-бі! Бі-бі! Пригоди, я вже тут!На дорозі Бібі зустріла старого зеленого тракторця на ім’я Тошко. Він повільно їхав і виглядав дуже втомленим.— Привіт, Тошко! Що сталося? — запитала Бібі.— Ой, Бібі, мені потрібно довезти ці овочі на ярмарок, але я зовсім не встигаю, — зітхнув Тошко.Бібі одразу вирішила допомогти.— Не хвилюйся, Тошко! Я допоможу тобі! Бі-бі! Поїхали разом!Машинка Бібі зачепила причіп із овочами й помчала вперед. Вона їхала швидко, але обережно, щоб жоден помідорчик чи морквинка не випали з причепа. Дорогою вони зустріли маленький жовтий автобус Бусю, який віз діток до школи. Раптом Буся заглух і зупинився посеред дороги.— Ой-ой, дітки можуть запізнитися до школи! — заплакала Буся.— Не сумуй, Буся! Ми тобі допоможемо! — сказала Бібі.Бібі швидко витягла мотузку і допомогла Бусі доїхати до школи. Дітки радісно махали руками і кричали:— Дякуємо, Бібі! Ти — справжній герой!Нарешті Бібі і Тошко дісталися до ярмарку. Всі овочі були доставлені вчасно, а Тошко задоволено посміхався.— Ти неймовірна, Бібі! Завдяки тобі я встиг! — сказав Тошко.— Допомагати друзям — це найкраща пригода! — радісно відповіла Бібі.Відтоді всі у місті знали, що машинка Бібі завжди готова прийти на допомогу, бо вона мала велике і добре серце.І знову лунав її веселий клаксон:— Бі-бі! Бі-бі! Пригоди, я завжди тут!

Були собі дід та баба, і мали вони трьох синів: двоє були розумні, а третій — дурник. Розумних синів батьки любили та жаліли, а баба щонеділі давала їм чисті білі сорочки. А от дурника всі лаяли, сміялися з нього, а він тільки на печі сидів у просі, в чорній сорочці, без штанів. Їсти він отримував, коли дадуть, а як ні — то й голодував.Одного разу прийшла новина: цар видав указ, щоб усі збиралися до нього на обід. Той, хто змайструє корабель, що зможе літати, й прибуде на ньому до царя, отримає в нагороду руку царівни.Розумні брати почали радитися між собою:— Може, піти? А раптом наше щастя там на нас чекає?Порадилися й попросили дозволу в батька та матері:— Підемо ми до царя на обід. Нічого не втратимо, а може, удача нам усміхнеться.Батько й мати намагалися їх відмовити, але марно.— Ні! Підемо, і все тут! Благословіть нас у дорогу. Старі, нічого не вдієш, поблагословили синів у дорогу. Баба дала їм білі паляниці, спекла порося — і пішли брати.А дурник сидить на печі й собі проситься:— Піду і я туди, куди брати пішли!— Куди ти підеш, дурню? — каже мати. — Тебе ж вовки дорогою з’їдять!— Ні, не з’їдять, — відповів дурник. — Все одно піду!Спочатку старі сміялися з нього, а потім почали сварити. Але він стояв на своєму. Бачать батьки, що з дурником нічого не вдієш, і кажуть:— Ну, йди, але щоб ти не повертався й не признавався, що ти наш син! Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов. Іде та й іде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий, борода біла, аж до пояса!– Здорові, діду!– Здоров, сину!– Куди йдете, діду?А той каже:– Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?– До царя на обід.– Хіба ти,- питає дід,- умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?– Ні,- каже,- не вмію!– То й чого ж ти йдеш?– А хто його знає,- каже,- чого! Загубити – не загублю, а може, там де моє щастя закотилося.– Сідай же,- каже дід,- та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі!– Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.– Нічого, виймай!От дурень виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких!..– От бач! – каже дід.От вони розіслали свитки на траві, посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі та й каже:– Ну, слухай, сину; йди ж тепер ти в ліс та підійди до дерева та й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить: тоді,- каже,- тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, тільки по дорозі бери, кого б там не стрів.Дурник подякував дідові, і вони попрощалися. Дід пішов своєю дорогою, а дурник подався до лісу.Зайшов він у глиб лісу, підійшов до великого дерева, цюкнув сокирою, упав ницьма і міцно заснув. Спав довго, коли раптом чує, що хтось його будить:— Вставай, твоє щастя вже прийшло, вставай!Дурник прокинувся, розплющив очі й побачив перед собою корабель: золотий, зі срібними щоглами і шовковими вітрилами, які ледь не лопаються від вітру — тільки летіти! Не роздумуючи довго, він сів на корабель. Корабель піднявся в повітря і полетів — нижче неба, вище землі — й так швидко, що й оком не змигнеш! Летів корабель, летів, аж раптом бачить дурник: на шляху чоловік припав до землі, вухо приклав і щось слухає. Дурник гукнув до нього:— Здоровенькі були, дядьку!— І тобі здоров’я, небоже!— А що ви тут робите?— Слухаю, чи вже всі люди до царя на обід зібралися.— А ви теж до царя йдете? — запитав дурник.– Туди.– Сідайте зо мною, я вас підвезу.Слухало сів. Полетіли.Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом – одна нога за вухо прив’язана, а на одній скаче.– Здорові, дядьку!– Здоров, небоже!– Чого ви на одній нозі скачете?– Того,- каже,- що коли б я відв’язав другу, то за одним ступенем увесь би світ переступив. А я,- каже,- не хочу.– Куди ж ви йдете?– До царя на обід.– Сідайте з нами.– Добре.Скороход сів. Знов полетіли.Летіли-летіли, коли дивляться: на дорозі стрілець стоїть і прицілюється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого.Дурень і крикнув:– Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого?– То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!– Де ви її бачите?– Е,- каже,- там за сто миль, сидить на сухій грушці?– Сідайте з нами!Він погодився і сів на корабель. Полетіли далі.Летіли-літели, коли бачать: дорогою йде чоловік і несе за спиною великий мішок хліба.— Здоровенькі були, дядьку! — гукнув дурник.— Здоров! — відповів чоловік.— Куди це ви йдете?— Іду собі, — каже чоловік, — хліба на обід добути.— Так у вас же цілий мішок хліба за плечима!— Та що там того хліба! Мені й на один раз поснідати не вистачить.— Тоді сідайте з нами!— Добре! — погодився чоловік.Сів і Об’їдайло на корабель. Полетіли вони далі.Летіли-летіли, коли дивляться: ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає.– Здорові, дядьку!– Здоров!– Чого ж ви тут ходите?– Пити,- каже,- хочеться, та ніяк води не знайду.– Та перед вами ж цілісіньке озеро, чому ви не п’єте?– Е, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.– Так сідайте з нами!– Добре.Обпивайло сів. Полетіли.Летіли-летіли, коли глянуть – аж іде чоловік у село й несе куль соломи.– Здорові, дядьку! Куди це несете солому?– У село,- каже.– Ото! Хіба в селі нема соломи?– Є,- говорить,- та не така!– А хіба це яка?– А така,- каже,- що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз і сніг.– Сідайте з нами!Морозко сів. І полетіли далі.Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в’язку дров за плечима.– Здорові, дядьку!– Здоров!– Куди ви дрова несете?– У ліс.– Ото! Хіба в лісі нема дров?– Чому нема? Є,- говорить,- та не такі.– А які ж?– Там,- каже,- прості, а це такі, що як тільки розкидав їх, так зараз де не візьметься військо перед тобою!– Сідайте з нами!І той згодився, сів та й полетіли.Летіли вони довго чи недовго, але ось і прилетіли до царського палацу на обід. А там, посеред двору, стоять довгі столи, накриті найкращими наїдками. Бочки меду викочені — пий та їж досхочу! Людей зібралося — півцарства прийшло: старі й малі, багаті пани та убогі старці. Справжній ярмарок!Дурник зі своїми товаришами прилетів на золотому кораблі, спустився перед царськими вікнами, вийшли вони з корабля й пішли до столів обідати.Цар виглянув у вікно й побачив, що хтось прилетів на золотому кораблі. Тоді він сказав лакеєві:— Піди дізнайся, хто це прилетів на золотому кораблі.Лакей пішов, глянув і повернувся до царя:— Та то якісь обідрані мужики!Цар не повірив:— Як таке може бути, щоб мужики прилетіли на золотому кораблі? Ти, мабуть, щось не так розпитав!Тоді цар сам вийшов до людей.— Хто тут прилетів на цьому кораблі? — запитав він.Дурник сміливо вийшов уперед. – Я! – каже.Цар як подивився, що в нього свиточка – латка на латці, штанці – коліна повилазили, то аж за голову взявся: «Як-таки, щоб я свою дитину та за такого хлопа видав?!»Що його робити? І давай йому загадки загадувати.– Піди,- каже на лакея,- скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живущої і цілющої, поки люди пообідають, то не то царівни не віддам, а оце меч – а йому голова з плеч!Лакей і пішов.А Слухало, той самий, що припадав до землі вухом, підслухав, що цар казав, та й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п’є. Скороход побачив:– Чому ти,- питає,- не їси?– Де вже мені їсти! І в пельку не йде.І розказав – так і так:– Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живущої й цілющої… Як я її добуду?– Не журись! Я тобі дістану!– Ну, гляди!Приходить лакей, дає йому царський наказ; а він уже давно знає, як і що.– Скажи,- говорить,- що принесу!От лакей і пішов.А Скороход відв’язав ногу від вуха та як махнув,- так в одну мить і набрав води живущої й цілющої.Набрав, утомивсь. «Ще,- думає,- поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи».Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема. Дурень сидить ні живий ні мертвий. «Пропав!» – думає.Слухало взяв приставив до землі вухо – давай слухати. Слухав-слухав:– Не журись! – каже.- Під млином спить, вражий син!– Що ж ми будемо тепер робити? – каже дурень.- Як би його збудити?А Стрілець каже:– Не бійся: я збуджу!От як нап’яв лук, як стрельне, як торохне стріла в млин – аж тріски полетіли! Скороход прокинувсь – мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.Цар – що робити? Ну загадувати другу загадку:– Як із’їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів жарених і сорок печей хліба, тоді,- каже,- віддам свою дитину за нього, а не з’їсть, то от: оце меч – а його голова з плеч.Слухало й підслухав та й розказав дурневі.– Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з’їм! – каже дурень.Та й знов зажурився – аж плаче.А Об’їдайло й каже:– Не плач, я за вас усіх поїм, ще буде й мало!Приходить лакей: так і так.– Добре,- каже,- нехай дають!От зажарили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба. Об’їдайло як почав їсти – усе дочиста поїв і ще просить:– Ех,- каже,- мало! Хоч би ще трошки дали!..Цар бачить, що нічого не вдіє – знову загадав:– Щоб сорок сорокових кухов меду випив за одним духом і сорок сорокових кухов квасу, а не вип’є: мій меч – його голова з плеч!Слухало підслухав – розказав; дурень плаче.– Не плач! – каже Обпивайло.- Я,- каже,- сам вип’ю, ще й мало буде!От викотили їм по сорок сорокових кухов меду й квасу.Обпивайло як узяв пити, всі до краплі випив, ще й підсміюється.– Ех,- каже,- мало! Хоч би ще трохи.Цар бачить, що нічого не вдіє, та й думає: «Треба його, вражого сина, зо світу звести, а то він мою дитину занапастить!»От і посилає до дурня лакея:– Піди скажи, що сказав цар, щоб перед вінцем у баню сходив.А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чавунну напалили: «Так він, сякий-такий, зажариться!» Грубник натопив баню – так і пашить: самого чорта, мовляв, можна зажарити!Сказали дурневі. От він іде в баню, а за ним слідом іде Морозко з соломою. Тільки що ввійшли в баню – аж такий жар, що не можна видержати! Морозко розкинув солому – й відразу так стало холодно, що дурень насилу обмився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре!Вранці відчиняють баню, думають: тільки з нього попілець зостався!.. Аж він лежить на печі! Вони його збудили.– Оце,- каже,- як я міцно спав!Та й пішов із бані.Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в бані так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав…– Ну,- каже,- як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от: мій меч – його голова з плеч!А сам думає: «Де-таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..»От і дав наказ.Слухало ж підслухав і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче.– Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?Іде на корабель до товариства:– Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз з біди і тепер виручіть! А то пропав я на світі!– Не плач,- каже той, що ніс дрова,- я тебе виручу.Приходить слуга:– Казав,- каже,- цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, тоді твоя царівна!– Добре, зроблю! – каже дурень.- Тільки,- каже,- скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я на нього війною піду й силою царівну візьму!Уночі повів товариш дурня в поле й поніс із собою в’язку дров. Як почав ті дрова розкидати, як почав розкидати, то що кине – то й чоловік, що кине – то й чоловік! І такого війська набралось!.. На ранок прокидається цар – аж чує: грають.Він питає:– Що там так рано грає?– То,- кажуть,- той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, і велів його покликати до себе.Приходить лакей, просить. А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє: шапочка золота, а сам такий гарний, що й не сказати! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина. Підступив під дворець:– Стій! – крикнув.Військо у лаву стало,- як перемите!Він пішов у дворець; цар його обіймає, цілує:– Сідай, мій зятю любий!Вийшла й царівна; як побачила – аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов!

Жили собі чоловік і жінка. У них було двоє дітей: донечка і маленький синочок.— Доню, доню, — казала мати, — ми підемо на роботу, принесемо тобі булочку, пошиємо сукенку, купимо хустинку. А ти будь розумницею, бережи братика і не виходь з двору.Батьки пішли, але донечка забула, що їй наказували. Посадила братика на травичці під віконцем, а сама побігла на вулицю. Там загулялася, затрималася. Тим часом налетіли гуси-лебеді, підхопили хлопчика і понесли його на своїх крилах.Коли дівчинка повернулася, вона глянула — братика немає! Вона схопилася, кинулася туди-сюди, але його ніде не було. Заливаючись слізьми, вона кликала братика, голосила, знаючи, що батько й мати її сваритимуть, але хлопчик не відгукнувся. Дівчинка вибігла в чисте поле. Вдалині майнули гуси-лебеді й зникли за темним лісом. Вона здогадалася, що ті забрали її братика, і побігла їх наздоганяти. Бігла, бігла, аж тут стоїть піч.— Пічко, пічко, скажи, куди гуси-лебеді полетіли? — звернулася дівчинка.– З’їж мій житній пиріжок – скажу.– У мого батечка і пшеничні не їдяться!Пічка нічого не сказала.Побігла дівчинка далі, бачить – росте яблуня.– Яблуне, яблуне, скажи, куди гуси-лебеді полетіли.– З’їж моє лісове яблуко – скажу.– У мого батечка і садові не їдяться!Яблуня нічого не сказала.Побігла дівчинка далі, тече молочна річка, киселеві береги.– Молочна річко, киселеві береги, куди гуси-лебеді полетіли?– Поїж мого киселику з молоком – скажу.– У мого батечка й вершки не їдяться!І довго було б їй бігати полями та блукати лісом, та, на щастя, трапився їй їжак; хотіла вона була його копнути, та поколотися побоялась і питає:– Їжачку, їжачку, чи не бачив, куди гуси-лебеді полетіли?– Он туди! – показав.Біжить дівчинка далі — і бачить хатинку на курячих ніжках, яка стоїть та повертається. У хатинці сидить баба-Яга — з жилистим обличчям і глиняною ногою. А на лаві сидить її братик і грається золотими яблучками. Побачила його дівчинка, підкралася, схопила його й побігла геть. Але гуси-лебеді помітили її і полетіли слідом.Що робити? Біжить дівчинка і бачить молочну річку, береги якої були з киселю.— Річко-матінко, сховай мене!— Поїж мого киселику!Дівчинка поїла, і річка посадила її під бережок. Гуси-лебеді пролетіли мимо. Вийшла вона, подякувала і знову побігла з братиком. Але гуси-лебеді повернулися і знову летять назустріч! Що робити далі? Ось і яблуня стоїть.— Яблуне, яблуне-матінко, сховай мене!— З’їж моє лісове яблучко!Дівчинка швидко з’їла яблучко, і яблуня сховала її гілочками та листочками. Гуси-лебеді пролетіли мимо. Вийшла дівчинка знову і побігла з братиком, але гуси-лебеді побачили її і летять за нею, ось-ось схоплять!На щастя, попереду стоїть пічка.— Господине пічко, сховай мене!— Поїж мого житнього пиріжка!Дівчині швиденько пиріжка в рот, а сама в піч, сіла в челюсті. Гуси-лебеді політали-політали, покричали-покричали і ні з чим полетіли.А дівчинка разом із братиком прибігла додому, а тут і батько з матір’ю прийшли.

У лісі, серед зелених галявин і величезних дерев, жив маленький Зайчик. Він побудував собі затишну хатинку з гілочок і трави. В хатинці завжди було тепло і затишно, а віконця прикрашали ніжні квіточки. Зайчик був щасливий, бо мав власний дім, де міг спати спокійно, ховатися від дощу та холоду.Одного разу до нього прийшла хитра Лисичка. Вона була дуже гарна, з пухнастим рудим хвостом, але відома своїм хитрим характером. Лисичка просилася переночувати в хатинці, бо її власна, буцімто, згоріла.— Зайчику, любий, пусти мене переночувати! — благала Лисичка.Зайчик, добрий і наївний, погодився. Але наступного дня Лисичка не хотіла йти. Вона зайняла хатинку і прогнала Зайчика.— Це тепер моя хатинка, — сказала Лисичка. — Шукай собі інше місце!Зайчик був дуже засмучений і не знав, що робити. Він пішов до своїх друзів, щоб попросити допомоги. Спочатку він звернувся до Ведмедя.— Ведмедику, допоможи мені вигнати Лисичку з моєї хатинки! — попросив Зайчик.Але Ведмідь лише поворчав:— Я занадто великий, щоб лізти до твоєї хатинки. Спробуй попросити когось меншого.Тоді Зайчик пішов до Вовка.— Вовчику, допоможи мені вигнати Лисичку!Вовк погодився, але, підійшовши до хатинки, злякався Лисички та втік.Зайчик вже майже втратив надію, коли зустрів Півника з блискучим пір’ям і гострим дзьобом.— Півнику, допоможи мені вигнати Лисичку! — попросив він. — Не хвилюйся, Зайчику, я допоможу тобі! — рішуче сказав Півник.Півник підійшов до хатинки, гучно заспівав і грізно затупотів лапами:— Ку-ку-рі-ку! Лисиця, виходь з хатинки, бо зараз як клюну — вилетиш як бистрий вітер!Лисичка злякалася Півника і миттю вискочила з хатинки. Зайчик радісно повернувся до свого дому і більше ніколи не довіряв хитрій Лисичці.Відтоді він жив щасливо у своїй затишній хатинці разом з друзями.

Жив собі батько з донькою. Матір дівчинки давно не стало, і через кілька років чоловік узяв собі нову дружину. У мачухи теж була донька — зла, лінива та нахабна, яка цілими днями лежала на печі й гризла горіхи. Тим часом пасербиця виконувала всю хатню роботу.Мачуха зовсім не любила дівчину. Що б та не робила, ніколи не могла догодити жорстокій жінці.Якось узимку мачуха наказала чоловікові відвезти пасербицю в ліс і залишити її там під ялинкою.Батькові було дуже шкода дівчину, але перечити дружині він не наважився.Він відвіз доньку до глухого лісу, попрощався з нею й повернувся додому.Сіла дівчина під ялинкою, холодно їй, страшно. І раптом з’являється Морозко, підходить до неї. – Чи не холодно тобі, дівчино? Не замерзла, голубонько? – запитав Морозко, підходячи до пасербиці. – Ні, дідусю, не замерзла, – лагідно відповіла дівчина. – А тобі, мабуть, дуже холодно, блукаючи таким морозом? Ось, візьми мої рукавички, зігрійся!Морозко здивовано подивився на дівчину:– Яке ж у тебе добре серце, красуне! За твою чуйність і доброту дарую тобі подарунки.І змахнувши рукою, він подарував їй трійку коней і повні сани всякого добра.Повернулася пасербиця додому з багатими дарунками, і мачуха від заздрощів аж зчорніла. Вона негайно наказала чоловікові відвезти до лісу й свою доньку, сподіваючись, що й та повернеться з такими ж дарами.Батько, не сперечаючись, виконав наказ.Сіла ледарка під ялинкою, нетерпляче очікуючи Морозка. Незабаром той з’явився.– Чи не холодно тобі, дівчино? Не замерзла, голубонько? – привітно спитав він.– Чого причепився? Давай швидше подарунки та йди собі! – різко відповіла мачушина донька.Морозко насупився й нічого не сказав.Посміхнувся Морозко й подарував дівчині також трійку сивогривих і скрині з подарунками. Та як дісталася ледарка дому, коні миттю зникли, а в скринях мачуха знайшла лише дрова й вугілля.