Чарівні казки

У великому місті, серед шуму та метушні, жив був Камаз — велика вантажівка, яка щодня перевозила важкі вантажі по широких дорогах. Він був дуже гордий своїми великими колесами, які ковзали по асфальту, немов величезні монети, що залишають слід у землі. Камаз знав, як важливо мати міцні колеса, і завжди був уважний, щоб не заплутатися в міських перехрестях.Але, на жаль, не всі малі машини та діти розуміли, яку силу має його машина. Камаз завжди розповідав своїм друзям-автомобілям, як важливо залишати достатньо місця на дорозі для великих машин і завжди бути обережними. Але ось одного разу стався неприємний випадок.Якось маленький хлопчик Петро, який часто грав на вулиці, побачив, як Камаз проїжджає повз його двір. “Я хочу побачити, як він їде з близька!” — подумав хлопець і побіг на пішохідний перехід. Він не звернув уваги на сигнали світлофора і вирішив перебігти дорогу прямо перед Камазом.Камаз помітив Петра, але, як би він не намагався, йому було дуже складно зупинитися відразу. Його великі колеса оберталися повільно, і весь великий вантаж був настільки важким, що навіть маленька перешкода могла призвести до аварії. Камаз миттєво натиснув на гальма, але дорога була слизька, і його важка вантажівка зупинялася дуже повільно. Петро встиг відскочити назад, але серце його сильно забилося. Він побачив, як величезний Камаз проїхав всього в кількох метрах від нього, і зрозумів, як небезпечно було так близько підходити до великої машини.“О, Петре!” — вигукнув Камаз, зупиняючись і важко зітхаючи. “Ти не уявляєш, скільки важливих речей я перевезу сьогодні! Мої колеса не можуть швидко зупинитися, і я маю величезну вагу. Якщо ти вибіжиш під мої колеса, це може закінчитися дуже погано. Ти ж не хочеш цього, правда?”Петро опустив голову, соромлячись свого вчинку. “Я не думав, що це так небезпечно,” — прошепотів він. “Мені було цікаво, як ти рухаєшся, і я захотів побачити тебе з близька, але тепер я розумію.”“Саме тому, дорогий Петре, — продовжив Камаз, — я і хочу нагадати тобі та твоїм друзям: великі машини, як я, потребують більше часу для зупинки, і ми не можемо бачити все навколо, особливо коли їдемо по дорогах. Якщо ти будеш уважним і збережеш безпечну відстань, ти будеш у безпеці.“Петро кивнув, і з того дня він завжди уважно дивився на великі машини, перед тим як переходити дорогу. Він навіть поділився цією історією з іншими дітьми, наголошуючи, як важливо пам’ятати про безпеку і не наближатися до великих транспортних засобів.А Камаз, хоча і був важким і повільним, завжди залишався добрим і дбайливим, допомагаючи дітям зрозуміти важливі уроки безпеки.З того часу на вулицях стало менше випадків, коли діти намагалися бігти під великі вантажівки, і навіть маленькі автомобілі, чуючи сигнал гудка Камаза, почали обережніше рухатися на дорозі. Мораль: Важливо пам’ятати про безпеку і зберігати правильну відстань від великих транспортних засобів, адже їх колеса обертаються повільно, і зупинити їх дуже складно.

Жив собі у великому місті старий, але дуже мудрий Трамвай на ім’я Тарас. Він був не просто транспортним засобом — він був справжнім другом для всіх, хто поспішав на роботу, до школи чи просто гуляв містом. Тарас гудів собі тихо, дзеленчав дзвіночком і завжди пишався тим, що перевозить людей безпечно й надійно. Але одного дня він помітив, що не всі у місті поважають правила дороги, і вирішив розповісти свою історію, щоб навчити інших.Частина перша: Швидкий ВелосипедЯкось уранці Тарас їхав своїм звичним маршрутом, коли раптом з-за рогу вискочив юний Велосипед на ім’я Вітя. Вітя був швидкий і веселий, але дуже любив ганяти, не дивлячись на боки. Він проскочив прямо перед Тарасом, не звернувши уваги на дзвіночок, яким Тарас його попереджав.— Гей, Вітю, обережно! — гукнув Тарас. — Я великий і важкий, не встигну загальмувати, якщо ти так вискакуєш!Вітя засміявся: — Та я швидший за всіх! Мені не потрібні ваші правила! Але того ж дня Вітя не помітив Автобус, який їхав назустріч, і ледве встиг ухилитися. Злякавшись, він повернувся до Тараса і сказав: — Ти був правий, Тарасе. Якби я поважав інших на дорозі, то не потрапив би у халепу.Тарас лагідно дзеленчав: — Повага до інших транспортних засобів — це не просто ввічливість, це безпека для всіх нас.Частина друга: Перехрестя і маленька СоняНаступного дня Тарас під’їжджав до великого перехрестя. Там завжди було гамірно: машини гуділи, пішоходи поспішали, а світлофори блимали. Маленька дівчинка Соня стояла на тротуарі й чекала, коли загориться зелений. Але раптом її м’яч покотився на дорогу, і вона, не глянувши, побігла за ним.Тарас одразу задзвенів своїм дзвіночком і плавно зупинився, щоб Соня могла безпечно забрати м’яч. Потім він нахилився до неї (наскільки це можливо для трамвая) і сказав: — Соню, перехрестя — це місце, де треба бути дуже обережною. Завжди чекай зеленого світла і дивись по сторонах. Я можу зупинитися, але не всі машини такі повільні, як я.Соня кивнула: — Дякую, Тарасе! Я більше не бігатиму так.Тарас усміхнувся (якщо трамваї вміють усміхатися) і додав: — Обережність на перехрестях рятує життя.Частина третя: Поспіх до трамваюА ввечері сталася ще одна пригода. Хлопчик Петрик дуже поспішав додому і, побачивши Тараса на зупинці, побіг через дорогу, не дивлячись на світлофор. Він думав: “Тарас почекає, він же добрий!” Але Тарас уже рушив, бо двері зачинилися, і Петрик ледь не впав, намагаючись наздогнати його. Коли Петрик нарешті сів у трамвай на наступній зупинці, Тарас лагідно сказав: — Петрику, не біжи до мене так. Я їжджу за розкладом, і краще почекати хвилинку, ніж ризикувати собою. Якщо побіжиш і впадеш, я не зможу тобі допомогти, а мені буде дуже сумно.Петрик почервонів: — Вибач, Тарасе. Я зрозумів. Безпека важливіша за поспіх.Мудрість ТарасаВідтоді у місті всі почали слухати мудрого Тараса. Велосипеди поважали інших на дорозі, пішоходи обережно переходили перехрестя, а діти більше не бігли до трамвая наввипередки. Тарас гудів собі далі, щасливий, що його уроки допомогли зробити місто безпечнішим.І щоразу, коли хтось порушував правила, Тарас дзеленчав своїм дзвіночком і казав: — Повага, обережність і терпіння — ось секрет безпечного шляху через місто!Кінець Отак старий Трамвай Тарас навчив усіх, що дорога — це місце, де важливо дбати одне про одного. І хоч він був лише трамваєм, його мудрість залишилася у серцях усіх жителів міста назавжди.

Давним-давно в невеликому селі жив заможний купець із донькою Василісою. Дівчина була вродлива, як весняний ранок: очі сині, мов волошки, коса золота, довга до пояса, а душа така добра, що навіть пташки співали, коли вона проходила повз. Мати Василіси, ніжна й мудра жінка, любила доньку понад усе. Але тяжка хвороба забрала її, коли Василісі було лише вісім років. Перед смертю мати покликала дівчинку до себе, дістала з-під подушки маленьку ляльку, зшиту з полотна, з вишитими очима й крихітною усмішкою, і прошепотіла: — Бережи її, Василісо. Якщо стане сутужно, дай ляльці хліба чи каші й попроси поради. Вона тебе не покине.Василіса сховала ляльку в кишеню своєї сорочки й берегла її, як найдорожчий скарб. Життя з мачухоюЧерез рік батько одружився з вдовою, яка мала двох дочок — Анну й Дар’ю. Мачуха була висока, суха, з гострим носом і очима, що блищали, як у ворони. Її дочки успадкували материн характер: Анна любила скаржитися, а Дар’я весь час кривила губи й глузувала з усіх. Василісу вони одразу зненавиділи — за її красу, за те, що люди в селі хвалили її ввічливість і лагідність. Мачуха змушувала дівчину працювати без відпочинку: носити воду з криниці, рубати дрова, прясти пряжу до півночі. Та що б вони не робили, Василіса лишалася прекрасною. Уночі, коли всі спали, вона діставала ляльку, годувала її крихтами й шепотіла: — Допоможи мені, люба.Лялька моргала вишитими очима, брала маленькі голочки й нитки й за ніч закінчувала всю роботу. На ранок мачуха дивувалася, але замість похвали лише зліше гарчала: — Це ще що за диво? Ну, я тебе позбудуся!Дорога до Баби ЯгиОдного осіннього вечора, коли вітер гудів у димарі, а піч у хаті давно згасла, мачуха сказала: — Василісо, іди до Баби Яги по вогонь. У нас свічок немає, а без тепла ми пропадемо.Василіса знала, хто така Баба Яга — страшна відьма, що живе в глибині лісу й з’їдає необережних подорожніх. Але ослухатися не могла. Вона мовчки взяла кошик, поклала туди шматок хліба для ляльки, накинула теплу хустку й пішла. Ліс стрічав її темрявою: сови гукали, гілки тріщали під ногами, а вдалині вили вовки. Василіса тремтіла, але шепотіла собі: — Лялька зі мною, я не сама.Раптом перед нею промчали три вершники: один у білому на білому коні — то був День, другий у червоному на гнідому коні — то був Вечір, а третій у чорному на вороному — Ніч. Це слуги Баби Яги стріляли лісом, змінюючи час. Василіса йшла далі, аж поки не побачила хатинку на курячих ніжках. Навколо неї стояв паркан із людських черепів, а на них горіли вогники, мов очі. Василіса сказала тихо: — Хатинко, хатинко, стань до мене передом, до лісу задом. Хатинка заскрипіла, розвернулася, і з дверей вийшла Баба Яга. Вона була стара, як сам ліс: ніс гачкуватий, зуби залізні, а очі горіли, мов жарини. У руках вона тримала мітлу, якою ганяла вітер. — Чого прийшла, дівко? — прогарчала Яга. — По вогонь, бабусю, — відповіла Василіса, низько вклонившись. — По вогонь? Гаразд, але спочатку попрацюй. Не впораєшся — з’їм тебе з твоїми кісточками!Випробування Баби ЯгиБаба Яга завела Василісу в хату, де все було дивним: піч гуділа сама по собі, ложки танцювали на столі, а коти з зеленими очима стежили за кожним рухом. Яга дала завдання: — До ранку перебери гору зерна — пшеницю в один мішок, мак у другий. Прибери хату, щоб жодної порошинки не лишилося. І звари мені обід — борщ із буряка й кашу з грибами.Василіса сіла в кутку, дістала ляльку, нагодувала її хлібом і сказала: — Допоможи, будь ласка, бо я пропаду.Лялька кивнула, ожила й почала працювати: її крихітні ручки швидко перебирали зерно, мітла сама заметала підлогу, а горщики варили обід. На ранок усе було готове. Баба Яга прийшла, понюхала повітря, оглянула хату й насупилася: — Хто тобі допомагав, хитрунько? — Мамине благословення, бабусю, — відповіла Василіса, сховавши ляльку.Другого дня Яга дала ще складніше завдання: виткати за ніч килим із золотими квітами. Лялька знову допомогла, і килим вийшов таким гарним, що навіть Яга замилувалася. На третій день вона звеліла знайти в лісі чарівну папороть, що цвіте лише опівночі. Василіса з лялькою знайшла її, хоч ліс кишів зміями й тінями.Вогонь і поверненняНарешті Баба Яга зрозуміла, що не здолати дівчину. Вона фиркнула: — Забирай свій вогонь і геть із мого лісу!Вона дала Василісі череп із палаючими очима, що світився зеленим полум’ям. Василіса подякувала й пішла додому. Коли вона увійшла до хати, череп спалахнув яскравіше, і його вогонь раптом кинувся на мачуху, Анну й Дар’ю. Вони закричали й за мить згоріли, бо їхні злі серця не витримали чарівної сили. Василіса ж стояла ціла й неушкоджена.Царське щастяВасиліса оселилася в місті, де почала ткати полотно — тонке, як павутиння, і м’яке, як шовк. Її слава дійшла до царя. Одного дня він прийшов подивитися на майстриню. Побачивши Василісу — її ясні очі, золоту косу й ніжну усмішку, — цар закохався. Він узяв її за руку й сказав: — Будь моєю царицею, Василісо.Вони одружилися, влаштували бенкет на весь світ. Батько Василіси повернувся з подорожі й радів за дочку. А лялька лежала в скриньці біля її ліжка, нагадуючи про мамину любов і силу, що допомогла їй пройти всі випробування.

Жило колись у далекому королівстві принцеса на ім’я Несміяна. Була вона вродлива, як ранкова зоря: очі ясні, мов небо, коса руса, до пояса, а вбрання вишите золотом. Та ніхто ніколи не бачив її усмішки. Цілими днями сиділа вона у високій вежі, дивилася на сірі поля й зітхала. Король, її батько, обіцяв пів королівства тому, хто розвеселить доньку, але ні музики, ні танці, ні жарти придворних блазнів не допомагали. Навіть пташки біля її вікон замовкали, відчуваючи її сум.А за вікном уже наближалося 8 березня — день, коли весна мала остаточно прокинутися. У королівстві готувалися до свята: дівчата плели вінки з перших пролісків, пекли солодкі пироги, а хлопці майстрували подарунки. Та Несміяна лишалася байдужою. Зустріч із Весняною ФеєюОдного вечора, коли сонце ховалося за обрій, до вежі прилетіла маленька фея. Її крила переливалися, як пелюстки квітів, а в руках вона тримала гілочку з бруньками. — Чому ти сумуєш, Несміяно? — спитала фея лагідним голосом. — Бо світ сірий і холодний. Немає в ньому радості, — відповіла принцеса, навіть не глянувши на гостю. — Тоді ходімо зі мною. Я покажу тобі весну, — сказала фея й простягнула руку.Несміяна вагалася, але щось у голосі феї змусило її встати. Фея торкнулася гілочкою підлоги, і вежа зникла. Перед принцесою розкинувся ліс, ще голий, але з першими зеленими паростками.Три дари весниФея повела Несміяну стежкою й сказала: — Щоб знайти радість, прийми три дари весни. Перший — це сила дружби.Вони дійшли до села, де дівчата плели вінки. Одна з них, Марічка, дочка бідної ткалі, побачила Несміяну й побігла до неї. — Принцесо, приєднуйся до нас! — радісно гукнула вона, подаючи вінок із пролісків. Несміяна вперше за довгий час відчула тепло. Вона сіла поруч, і дівчата навчили її вплітати квіти. Їхній сміх був таким щирим, що куточки губ Несміяни ледь здригнулися.Фея всміхнулася й повела її далі: — Другий дар — це краса творчості.На галявині Несміяна побачила стареньку, яка малювала на полотні перші квіти. — Спробуй, принцесо, — сказала вона, даючи пензель. Несміяна торкнулася фарб і намалювала пролісок. Картина вийшла проста, але жива. Стара похвалила її, і в серці принцеси зажевріла маленька іскра.— Третій дар — це турбота, — сказала фея, ведучи Несміяну до струмка. Там хлопчик намагався врятувати пташеня, що впало з гнізда. Несміяна підійшла, обережно взяла пташку й повернула її до гнізда. Мати-птаха заспівала, а хлопчик усміхнувся: — Дякую, принцесо!Весняне святоКоли сонце зійшло 8 березня, Несміяна повернулася до палацу разом із феєю. У дворі вже зібралися люди: дівчата в вінках, музики з сопілками, столи з пирогами. Марічка підбігла до принцеси й подарувала їй новий вінок, стара принесла її картину, а хлопчик із пташеням помахав рукою. Фея торкнулася гілочкою землі, і навколо розквітли квіти — нарциси, тюльпани, конвалії.Несміяна глянула на все це, і раптом її губи розпливлися в усмішці — ясній, як весняний день. Король здивовано вигукнув: — Доню, ти всміхаєшся! — Бо я зрозуміла, що радість — це дружба, творчість і турбота, — відповіла Несміяна. Відтоді щороку 8 березня в королівстві влаштовували свято весни. А Несміяна більше не сумувала — вона плела вінки з подругами, малювала квіти й допомагала всім, хто потребував її тепла.

У Бухті Пригод настав особливий день — 8 березня, коли всі готувалися до Весняного фестивалю. Жителі прикрашали площу тюльпанами й нарцисами, вішали різнокольорові стрічки, а діти майстрували подарунки для мам. Мер Гудвей ходила з курочкою Чикалеттою й радісно повторювала: — Це буде найкраще свято весни!Та раптом з-за гір налетів сильний вітер. Він зірвав вінки з дерев, розкидав квіти по всій Бухті й навіть перевернув столи з пирогами. Жителі заметушилися, а мер зателефонувала Райдеру: — Райдере, наш фестиваль у біді! Допоможи, будь ласка! Райдер, добрий друг щенят, зібрав команду у штабі Щенячого патруля. — Щенята, до роботи! Весняний фестиваль треба врятувати. Гонщику, оглянь площу й зупини хаос. Маршале, перевір, чи немає вогню від перекинутих свічок. Роккі, полагодь декорації. Кремезе, розчисть дорогу для гостей. Зума, врятуй вінки з річки. Скай, облети Бухту й знайди загублені квіти. Вперед!Щенята радісно загавкали: — Ми готові, Райдере!Пригоди щенятГонщик, відважний поліцейський пес, помчав на площу. Вітер ганяв стрічки й кошики, але Гонщик швидко розставив конуси й увімкнув сирену: — Усі заспокойтеся, Щенячий патруль тут! — гавкнув він, і люди полегшено зітхнули.Маршал, веселий пожежник, перевірив столи. Одна свічка впала в траву, але він миттю загасив іскру своїм шлангом: — Вогонь приборкано! — радісно вигукнув він, хоч трохи спіткнувся об власний хвіст.Роккі, винахідливий механік, побачив зламану арку з квітами. Він дістав свій ящик з інструментами й почав лагодити: — Не викидай, а ремонтуй! — бурмотів він, прикручуючи дерев’яні планки. За кілька хвилин арка стояла, як нова.Кремез, майстерний будівельник, кинувся до дороги, яку завалило гілками й пелюстками. Його бульдозер загудів, і незабаром шлях був вільний: — Кремез розчищає все! — гордо гавкнув він.Зума, вправний рятувальник на воді, стрибнув у свій катер, бо вітер загнав вінки в річку. Він пірнув і витягнув їх один за одним: — Вінки врятовано! — радісно вигукнув він, тримаючи мокрий вінок у зубах.Скай, смілива льотчиця, злетіла в небо на своєму гелікоптері. Вона помітила кошик із квітами, що застряг на дереві, і спустила канат: — Скай піднімається вгору! — гавкнула вона, доставляючи квіти назад на площу.Сюрприз від щенятРайдер зібрав команду, коли вітер стих. Площа знову виглядала святково: арка сяяла, дорога була чиста, вінки гойдалися на деревах, а квіти повернулися в кошики. Мер Гудвей обняла Райдера: — Ви врятували фестиваль!Але щенята пошепталися між собою й побігли до парку. Гонщик приніс лопатки, Маршал — воду, Роккі — насіння, Кремез викопав ямки, Зума полив їх, а Скай розкидала пелюстки з неба. За кілька хвилин у парку розквітли нові квіти — яскраві тюльпани у формі серця. Коли мами Бухти Пригод прийшли на фестиваль, щенята гавкнули: — Це подарунок для вас! З 8 березня!Усі ахнули від захвату, а мер Гудвей додала: — Щенячий патруль зробив свято ще кращим!Фестиваль засяяв музикою, танцями й сміхом. Щенята радісно гавкали, а Райдер усміхнувся: — Допомога ближнім робить свято кращим.

Жило-було Таксі — маленьке жваве авто з блискучими фарами й веселим гудком “біп-біп!”. Воно дуже любило возити пасажирів: бабусь із кошиками, татусів із портфелями і, звісно, дітей із рюкзачками. Але одного дня Таксі помітило, що не всі пасажири знають, як правильно поводитися в дорозі.Якось у Таксі сіли двоє друзів — Софійка й Максимко. Вони були веселі, але дуже галасливі. Софійка стрибала на сидінні, а Максимко вирішив пограти в “водія” й потягнувся до керма. Таксі злякалося: — Ой-ой, друзі, так не можна! Я ж можу відволіктися й не помітити дорогу!Діти здивувалися: — А що, хіба в таксі є правила?Таксі усміхнулося фарами й сказало: — Є, і я вам їх розкажу, щоб наші поїздки були безпечними й приємними. Слухайте уважно!І почало розповідати. — Правило перше: сідайте спокійно й пристібайте ремені безпеки. Вони — як чарівні обійми, що тримають вас, якщо я різко загальмую. — Правило друге: не стрибайте й не кричіть. Я люблю веселощі, але коли ви галасуєте, я можу не почути важливого сигналу на дорозі. — Правило третє: не чіпайте кермо й кнопки. Я — водій, а ви — мої гості. Довіряйте мені вести вас! — І правило четверте: будьте ввічливі. Скажіть “добрий день” і “дякую”, і нам усім буде приємно подорожувати разом.Софійка й Максимко слухали, широко розплющивши очі. А потім Максимко спитав: — А що буде, якщо ми не слухатимемося?Таксі зітхнуло: — Тоді я можу заблукати чи навіть зупинитися. А ще мені буде сумно, бо я хочу, щоб ми були друзями. Діти задумалися. Софійка пристебнула ремінь і сказала: — Вибач, Таксі, ми будемо хорошими пасажирами. Максимко додав: — І дякую, що возиш нас!Таксі радісно бібікнуло: — Ось так набагато краще! А тепер тримайтеся — поїхали до школи!Відтоді Софійка й Максимко завжди дотримувалися правил. Вони розповідали друзям, як важливо бути ввічливими й спокійними в дорозі. А Таксі щоразу сяяло фарами від гордості, бо знало: його маленькі пасажири виростуть розумними й чемними мандрівниками.

Одного похмурого дня на місто, де жила Свинка Пеппа, налетів дощ. Краплі стукали по даху, а калюжі в саду ставали дедалі більшими. Пеппа з Джорджем сиділи вдома, коли Джордж раптом скрикнув:— Мій м’яч! Де мій улюблений м’яч?Він кинувся шукати — під столом, за кріслом, у кошику з іграшками — але м’яча ніде не було. Джордж засмутився і навіть трохи зарюмсав:— Він пропав назавжди!Пеппа глянула на братика й рішуче сказала:— Не хвилюйся, Джорджику! Я стану детективом і знайду твій м’яч. Це буде справжня пригода!Вона побігла до шафи, дістала свій червоний плащ і капелюх, схожий на той, що носять детективи в книжках. Потім зателефонувала друзям — Сюзі Овечці, Денні Собачці та Ребецці Кролиці.— У нас таємниця! — оголосила Пеппа. — Зник м’яч Джорджа, і ми мусимо його знайти. Зустрічаємося біля мого будинку!Незабаром усі зібралися під великою парасолькою, яку тримала мама Свинка. Дощ лив як із відра, але детективів це не зупинило.— Отже, — почала Пеппа, тримаючи в руках блокнот, — де ти бачив м’яч востаннє, Джорджику?— У саду, коли я грав, — відповів Джордж, шморгаючи носом.— Тоді перша підказка — сад! — сказала Сюзі. — Може, він застряг у кущах?Друзі побігли до саду. Вони заглядали під кожен кущ, шукали в калюжах і навіть перевірили курник містера Півня. Але м’яча не було.— Гав-гав! Може, його хтось украв? — припустив Денні. — Наприклад, лисиця!— Лисиці не люблять дощ, — заперечила Ребекка, гризучи морквину. — Але я бачила, як Джордж учора заходив у будинок із м’ячем. Може, він десь усередині?Пеппа задумалася.— Хороша думка, Ребекко! Повертаємося до будинку. Шукаємо підказки!Усі зайшли всередину, струшуючи краплі з парасольок. Пеппа очолила пошуки: Сюзі зазирнула під килим, Денні обнишпорив кухню, а Ребекка перевірила кошик із білизною. Джордж бігав за ними й повторював:— Мій м’яч! Де мій м’яч?Раптом Пеппа помітила щось дивне. Кіт сидів на дивані й дивився на них із хитрою посмішкою.— Стоп! — вигукнула Пеппа. — А що під диваном?Вона опустилася на коліна й зазирнула в темряву. І справді — там лежав зелений м’яч Джорджа, припорошений пилом.— Знайшла! — радісно закричала Пеппа. — Таємницю розкрито! Джордж підбіг, схопив м’яч і міцно його обійняв.— Ура! Мій м’яч!— Але як він туди потрапив? — здивувалася Сюзі.— Мабуть, я випадково штовхнув його ногою, коли грав, — засміявся Джордж.Денні гавкнув:— Гав-гав! Отже, це не лисиця, а Джордж — головний підозрюваний!Усі розсміялися. Мама Свинка принесла гаряче какао, і друзі сіли пити його, слухаючи, як дощ барабанить по вікнах.— Я чудовий детектив, правда? — гордо сказала Пеппа.— Так! — погодилися друзі. — І ми — найкраща команда!Так закінчився дощовий день. М’яч Джорджа повернувся, а Пеппа зрозуміла, що з друзями жодна таємниця не страшна — головне, шукати разом.

У теплій зеленій долині, де росли високі папороті й гуділи джмелі, жив маленький трицератопс Тріксі. У нього були три міцні роги, якими він дуже пишався. Тріксі любив грітися на сонечку, жувати соковиті листочки й ганятися за метеликами. Але була одна річ, яку він страшенно боявся — дощ!— А що, як дощ змиє мої роги? — хвилювався Тріксі, дивлячись на небо. — Без них я буду не справжнім трицератопсом!Інші динозаврики сміялися:— Тріксі, дощ — це просто водичка! Вона не змиває роги!Та Тріксі їм не вірив. Щойно на небі з’являлася хмаринка, він ховав голову під кущ і тремтів.Одного дня небо затягнуло сірими хмарами, і вітер зашумів у папоротях. Раптом — крап! — упала перша крапля. За нею друга, третя, і почалася справжня злива! Тріксі запищав:— Ой-ой-ой! Мої роги в небезпеці!Він побіг щодуху й заховався в маленькій печері під скелею. Там було сухо, але темно. Тріксі сидів і слухав, як дощ гупає по землі. Його хвостик тремтів, а серце стукало: “Бум-бум-бум!”Раптом із глибини печери пролунав веселий голос:— Гей, хто тут ховається?Тріксі повернув голову й побачив птеродактиля — маленького, з крилами й блискучими очима. Це був Піко, який любив літати між хмарами.— Я Тріксі, — тихо сказав трицератопс. — Ховаюся від дощу. Він змиє мої роги!Піко засміявся, захитавши крилами:— Змиє роги? Та це ж нісенітниця! Дощ — мій найкращий друг! Ходи зі мною, покажу, як це весело!— Ні-ні-ні! — замотав головою Тріксі. — Я боюся!Але Піко був наполегливий. Він легенько штовхнув Тріксі крилом:— Давай хоч подивимося! Якщо не сподобається, повернешся в печеру.Тріксі зітхнув, але погодився. Він обережно висунув носа з печери. Краплі падали йому на мордочку — прохолодні й лоскотливі. Піко стрибнув у калюжу й закричав:— Дивись, як я вмію! Плюх! Вода розлетілася на всі боки, і Піко засміявся. Тріксі кліпнув очима.— А це… не страшно? — спитав він.— Зовсім ні! — відповів Піко. — Спробуй сам!Тріксі обережно ступив у калюжу. Плюх! Вода бризнула йому на роги, але вони залишилися на місці! Він стрибнув ще раз — плюх-плюх! — і раптом засміявся:— Ой, це ж весело!Піко закружляв над ним:— А я казав! Дощ — це гра, а не ворог!Дощ усе лив, але Тріксі вже не ховався. Він стрибав по калюжах, ганявся за краплями й навіть спробував гудіти рогами, як Піко крилами. Коли дощ закінчився й виглянуло сонце, Тріксі глянув на себе — роги блищали, мокрі й чисті.— Мої роги цілі! — радісно гукнув він. — І дощ — це так круто!Відтоді Тріксі більше не боявся дощу. Щойно небо затягували хмари, він біг до Піко й казав:— Ходи стрибати по калюжах, друже!І вони разом веселилися, а долина наповнювалася їхнім сміхом.

У маленькому селі біля лісу стояв старий млин, покинутий уже сто років. Люди шепотіли, що там живе привид — маленький Каспер, який колись був хлопчиком-мельником. Діти боялися навіть наближатися до млина, але одного вечора троє друзів — Оля, Петрик, Данило та Назар — вирішили перевірити, чи правда це.— Кажуть, Каспер гудить уночі й лякає всіх, хто зайде! — шепнула Оля, тримаючи ліхтарик.— Та це, мабуть, просто вітер, — пирхнув Петрик, хоч його коліна тремтіли.— А я чула, що він ховає скарб, — додав Данилко, широко розплющивши очі.Сонце сіло, і друзі тихенько підкралися до млина. Двері рипнули, ніби застогнали, коли вони їх відчинили. Усередині пахло пилом і старим деревом. Ліхтарик Олі блимав, кидаючи тіні на стіни, що гойдалися, мов живі.— Чуєте? — прошепотів Петрик. — Щось гуде!Дійсно, згори долинало тихе “ууу-ууу”. Оля схопила Назара за руку:— Це він! Каспер!Раптом ліхтарик згас. Темрява накрила їх, як ковдра, і щось холодне доторкнулося до Петрикової шиї. Він закричав:— Ааа! Він мене схопив!Та це був лише павук, що впав зі стелі. Друзі засміялися, але сміх обірвався, коли згори пролунав голос:— Хтоооо тут?Голос був тонкий, але моторошний, ніби вітер у димарі. Друзі завмерли. З темряви повільно виплив маленький привид — білий, як молоко, із сумними очима. Це був Каспер!— Ви… не боїтеся мене? — запитав він, гойдаючись у повітрі.Оля набралася сміливості:— Ми думали, ти страшний! Але ти… маленький!Каспер зітхнув, і від його подиху задрижали павутиння на стінах:— Усі мене бояться. Я був мельником, але одного дня млин загорівся, і я не встиг утекти. Тепер я тут сам… уже сто років. Данило нахилився ближче:— А чому ти гудиш?— Я не гуджу! — Каспер раптом розсердився, і його очі спалахнули зеленим. — Це інший привид! Він украв мій млин і не пускає мене нагору!Друзі переглянулися. Петрик стис кулаки:— Ми тобі допоможемо! Покажи, де він!Каспер повів їх вузькими сходами. З кожним кроком гудіння ставало голоснішим — “УУУУ-УУУУ!” Нагорі, біля старого колеса млина, гойдався величезний привид — темний, із зубастими щелепами й палаючими очима.— Йди геть, Каспере! — прогримів він. — І ви, діти, забирайтеся, або я вас з’їм!Оля скрикнула, але Петрик схопив стару мітлу:— Ми не боїмося! Це дім Каспера!Він махнув мітлою, Назар кинув в привида жменю пилу, а Оля увімкнула ліхтарик прямо в його очі. Темний привид завив:— Аааа! Занадто яскраво!Він закрутився, як вихор, і зник у щілині стіни. Млин затремтів, але вцілів. Каспер захлопав у долоні:— Ви прогнали його! Дякую! Тепер це знову мій млин!Та раптом підлога заскрипіла, і з-під дощок викотилася маленька скринька. Каспер ахнув:— Мій скарб! Я сховав його, коли був живий…У скриньці лежали блискучі камінці й стара монетка. Каспер усміхнувся:— Візьміть це собі. І приходьте ще — я більше не гудітиму, обіцяю!Друзі повернулися додому, тремтячи від хвилювання й сміючись. Відтоді Каспер став їхнім другом-привидом. А старий млин уже не здавався таким страшним — уночі там тихо світився маленький білий силует, який наспівував мелодію вітру.Мораль: Сміливість і дружба можуть подолати навіть найстрашніші таємниці.