Езоп

Жив собі одного разу собака – веселий, жвавий і трохи жадібний. Одного ясного дня він знайшов на дорозі велику, соковиту кістку. “Оце так вдача!” – подумав собака, облизуючись. Він міцно схопив кістку зубами і побіг додому, щоб насолодитися своєю знахідкою в спокої.Дорога додому пролягала через невеликий дерев’яний місток над тихою річкою. Сонце світило яскраво, і вода в річці була чистою, як дзеркало. Собака, тримаючи кістку в зубах, ступив на місток і раптом глянув униз. А там, у воді, він побачив іншого собаку! Той “собака” дивився на нього, а в зубах у нього була така ж велика і соковита кістка.“Хто це такий? І чому в нього така ж кістка, як у мене?” – подумав наш собака. Йому стало заздрісно. “Моя кістка хороша, але якщо я заберу ще й ту, то буду мати вдвічі більше!” – вирішив він. Жадібність засліпила його, і він, не довго думаючи, гавкнув на відображення, щоб налякати “суперника” і змусити його кинути кістку.Та щойно собака роззявив пащу, його власна кістка випала з зубів і плюхнулася у воду. Бульк! – і вона зникла в глибині річки. А відображення у воді? Воно лиш хитро посміхнулося і зникло разом із кісткою, яку собака так хотів забрати.Собака стояв на містку, здивовано кліпаючи очима. Він втратив свою кістку, а іншої так і не отримав. “От дурень я!” – подумав він, похнюпивши носа. З того дня собака зрозумів: не варто гнатися за тим, що здається кращим, якщо це може коштувати тобі того, що вже маєш.

Був собі колись пастух, що пас овець у горах. Часом розпалював вогнище під деревом, а часом сидів, споглядаючи далекі схили, де інші пастухи доглядали свої отари.Якось хлопцеві стало страшенно нудно. Думав він, думав, як себе розважити, аж вигадав. Зліз на великий камінь і гукнув щосили:— Вовки! Вовки! Рятуйте!Ближній пастух почув крик і кинувся на поміч. Хлопець, побачивши його, зрадів: «О, зараз повеселюся, хай ще й інші прибіжать!» І знову закричав:— Вовки! Вовки напали на овець! Допоможіть!Інші пастухи, почувши, помчали щодуху. Прибігли, захекані, і питають:— Де вовки? Кажи, де вони?А хлопець, сидячи на камені, всміхнувся:— Які вовки? То я пожартував, хотів вас налякати!— Що за жарти? — обурився один пастух.— Ганяв нас, наче дурнів, щоб посміятися? — додав інший. — Ох, і відлупцювати б тебе!Пастухи, бурмочучи, пішли до своїх овець, а хлопець тішився, сміючись із їхньої довірливості. «Ще раз так пожартую, — думав, — раз вийшло, то й вдруге вдасться».За кілька днів він знову закричав:— Вовки! Вовки! Рятуйте!Пастухи перезирнулися:— Знов він кричить, — сказав один.— Може, знову жартує? — засумнівався другий.— А якщо ні? Біжімо про всяк випадок!І вони кинулися бігти. А хлопець, побачивши їх, аж заливався сміхом:— Ха-ха! Ну й легковірні! Знов повелися!— Ти нас знову за дурнів маєш? — розгнівався один.— Серце мало не вискочило, поки добігли! — додав інший.Пастухи, стримуючи злість, мовчки повернулися до своїх справ.Минуло трохи часу. Сидів якось пастух під деревом біля вогнища, аж раптом побачив, як величезний вовк мчить до його овець, вишкіривши ікла. — Ой, лихо! Вовк! — закричав хлопець, кидаючись геть. — Вовк! Рятуйте! Мої вівці!Він гукав щосили, благаючи допомоги. Та пастухи, почувши, лише посміялися:— Чуєте цього брехуна? — гукнув один.— Знов жартує, — відмахнувся інший. — Годі нам його слухати.Хлопець не вгавав:— Справді вовк! Правду кажу! Біжіть швидше, бо овець порве!— Дури когось іншого! — крикнули йому. — Знаємо твої жарти!Ніхто не прийшов. Вовк роздер кількох овець і зник у лісі. Хлопець залишився сам, гірко шкодуючи про свої витівки.Відтоді він затямив: хто часто бреше, тому не вірять, навіть коли каже правду.

У спекотний день маленьке ягнятко прийшло напитися води з прохолодного струмка. Воно мирно стояло внизу біля берега, коли з верхів’я потоку з’явився старий вовк і, помітивши ягня, люто загарчав:— Що ти робиш?! Каламутиш мені воду! Я теж прийшов напитися! Ягня здивовано підняло голову й відповіло лагідно:— Але ж, пане, я стою нижче по течії… Вода тече від вас до мене. Як я можу її зіпсувати вам? Увага! Є жорстока сцена, тому читайте з обережністю дітям на ніч, або перефразуйте. — Не бреши! — закричав вовк ще дужче. — Ти говориш так само нахабно, як і твій покійний батько. Пам’ятаю, пів року тому він мене образив, і за це я здер із нього шкуру! Ти тоді теж був поруч, тільки втекти встиг.— Але… — пролепетало ягнятко, тремтячи, — мені лише чотири тижні! Я ніколи не бачив свого батька — його давно вже нема. Як же я міг бути з ним тоді?— Цить, безсоромне створіння! — завив вовк, удаючи ще більшу лють. — Увесь ваш рід мені ненависний. І хоч ти ні в чому не винне — тепер я помщуся на тобі!Не сказавши більше ні слова, вовк кинувся на ягнятко… і роздер його.Так і сталося, бо, як казали старі люди:«Кожен лиходій завжди знайде виправдання, щоб заглушити свою совість».

У спекотну посуху, коли птахам було майже нічого пити, спраглий ворон натрапив на глечик, у якому було трохи води. Але глечик був високий і з вузьким горлом, і як би ворон не намагався, дістати до води він не міг. Бідолаха вже думав, що помре від спраги.Та раптом йому спала на думку ідея. Піднявши кілька дрібних камінців, він почав кидати їх до глечика один за одним. З кожним камінцем рівень води піднімався все вище, поки нарешті не став достатньо високим, щоб ворон міг напитися.У скруті кмітливість може нас виручити.

Одного разу єгипетський цар гуляв у лісі, де росли банани, горіхи й хурма. Він милувався папугами, що блищали барвистим пір’ям, і сміявся з кумедних мавп, які стрибали по деревах, рвали плоди й ласували ними.З того часу цар щодня приходив до лісу. Та одного дня, дивлячись на мавп, він задумливо мовив до своїх вельмож:— А що, як спіймати кілька десятків мавп і навчити їх танцювати?— Та це ж неможливо! — здивувалися придворні.— Чому ж? Мавпи ж люблять наслідувати людей! Побачить, як хтось зачісується — і сама голову шкребе. Побачить танець — і вже копіює рухи. Давайте спробуємо.За царським наказом у лісі впіймали кілька десятків мавп і доправили до палацу. Цар покликав танцюристів:— Навчіть цих мавп танців. Але ставтеся до них добре — годуйте, не кривдьте. Нехай їм буде весело, не як у неволі.Танцюристи заходилися до справи. Минуло кілька днів — і один із них прибіг до царя:— Володарю! Ви не повірите! Мавпи вже все вивчили! Танцюють так, що й ми позаздрили!Цар не повірив — але побачене вразило його до глибини душі. Десятеро мавп танцювали граційно й весело, ніби справжні актори. Цар був у захваті й велів нагородити кожну мавпу торбинкою золота.Потім покликав кравців:— Пошийте мавпам гарне вбрання: яскраве, розкішне, кожній — інше. Не шкодуйте тканин і прикрас. Бо через тиждень — велике свято, і мавпи танцюватимуть перед усіма!Настав день урочистості. Палац сяяв, до нього з’їхались вельможі в шовках та оксамитах. Цар з царицею приймали гостей, пригощали вишуканими стравами. Потім усі пройшли до великої зали.Світло погасло, музика заграла — і на сцену вибігли мавпи в кольорових костюмах і машкарах. Вони почали танцювати, викликаючи захоплення і сміх у публіки.Та раптом один жартівливий юнак, спостерігаючи за виступом, тихенько вийшов до вітальні, набрав повну жменю горіхів, повернувся і непомітно розсипав їх на краю сцени.Мавпи одразу помітили горіхи — і шоу скінчилося. Вони кинулися до ласощів, забувши про танці й публіку. Почали битися, виривати горіхи одна в одної, здирати машкари, рвати вбрання.На сцені запанував хаос: шерсть летіла, одежі тріщали, музика замовкла. Глядачі реготали, а цар — найбільше. Лише старий слуга, що спостерігав з дверей, сумно похитав головою:— Як не вчи мавпу танцювати — вона все одно залишиться мавпою.

Олень, напившись із кришталевого джерела, побачив у чистій воді своє відображення. Йому дуже сподобалася граційна дуга його розкішних рогів, але він відчув сором через свої тонкі ноги.— Як так може бути, — зітхнув він, — що я маю таку величну корону, але такі нікчемні ноги? У ту ж мить олень відчув запах пантери і кинувся навтьоки через ліс. Але його широкі роги зачепилися за гілки дерев, і невдовзі пантера його наздогнала. Тоді олень зрозумів, що ноги, яких він соромився, могли б урятувати йому життя, якби не марні прикраси на голові. Мораль: Ми часто захоплюємося зовнішнім блиском і зневажаємо те, що справді корисне.

Одного разу Лисиця побачила гарне гроно стиглого винограду, що звисало з виноградної лози, яка тяглася по гілках дерева. Виноград здавався соковитим і стиглим — аж слинка текла в Лисиці, поки вона жадібно дивилася на нього.Та гроно висіло дуже високо, і Лисиці довелося стрибати, щоб дістати його. Першого разу вона стрибнула — але промахнулася далеко. Тоді вона відійшла трохи назад і розігналася, стрибнула знову — та знову не дістала. Вона пробувала ще і ще, та все марно. Зрештою Лисиця сіла і подивилася на виноград з огидою.— Яка ж я дурна, — сказала вона. — Дарма витрачаю сили заради кислого винограду, що й не вартий того, щоб його хотіти.І з цими словами вона гордовито пішла геть. Мораль: Багато хто вдає, ніби зневажає те, чого не може досягти.

Одного разу Заєць насміхався з Черепахи, бо та була така повільна.— Ти взагалі кудись доходиш? — спитав він з глузливою посмішкою.— Так, — відповіла Черепаха, — і доходжу швидше, ніж ти думаєш. Давай побігаємо наввипередки — я тобі це доведу.Зайцеві було смішно з самої думки змагатися в бігу з Черепахою, але заради розваги він погодився. Лисиця, яка зголосилася бути суддею, розмітила дистанцію і дала старт.Заєць швидко зник з поля зору, і, щоб змусити Черепаху ще сильніше відчути, наскільки смішно змагатися з ним, ліг собі обіч дороги та задрімав, поки Черепаха його наздожене. А Черепаха тим часом повільно, але впевнено рухалася вперед. Зрештою вона пройшла повз місце, де спав Заєць. Але Заєць мирно спав далі; і коли нарешті прокинувся, Черепаха вже була майже біля фінішу. Заєць кинувся бігти щодуху, але не встиг її наздогнати.Перемога дістається не завжди найшвидшому.

Жив собі Кіт, який був такий пильний, що жодна Миша не наважувалася висунути навіть кінчик своїх вусиків — боялася бути з’їденою живцем. Здавалося, Кіт був усюди водночас, завжди готовий до стрибка з гострими кігтями. Нарешті Миші почали так ретельно сидіти у своїх норах, що Кіт зрозумів: аби вполювати хоч одну, йому доведеться вдатись до хитрощів.Одного дня він видерся на полицю й повис на ній головою вниз, наче мертвий, тримаючись за мотузки однією лапою.Коли Миші визирнули та побачили його в такому стані, то вирішили, що його повісили за якийсь злочин. Спершу дуже обережно вони висунули голови й обнюхали все навколо. Але коли нічого не зворухнулося, всі радісно повилазили святкувати смерть Кота.Та саме в той момент Кіт відпустив мотузку — і перш ніж Миші встигли отямитися від несподіванки, він уже вполював трьох чи чотирьох.Після цього Миші стали ще обережнішими й зовсім не виходили з дому. Але Кіт, усе ще голодний, знав не один трюк. Він обвалявся в борошні, поки не став білим з голови до лап, і ліг у борошняний ящик, залишивши одне око відкритим, чекаючи на здобич.І справді, Миші незабаром почали виглядати. Кіт уже уявляв, як ось-ось схопить молоду соковиту Мишку, коли з нори визирнув старий Пацюк. Він мав великий досвід у справах із Котами й пастками, а ще — недостачу частини хвоста, здобуту дорогою ціною. З безпечної відстані він приглядався до борошна. — Обережно! — вигукнув він. — Може, то й справді купа борошна, але мені воно дуже вже нагадує Кота. Що б це не було, краще триматися подалі.Мудрі не дають себе ошукати вдруге.