Французькі народні казки

Жили собі чоловік і жінка. Одного разу, прибираючи в стайні, вони натрапили на срібну монетку.— Що ж із нею зробимо? — запитав чоловік.— Поїдемо завтра на ярмарок і купимо курочку, — запропонувала жінка.Наступного ранку вони вирушили на ярмарок і придбали курку. Курочка почала нести яйця, які вони продавали на базарі, і з часом подружжя стало жити заможніше.Минув деякий час, і, прибираючи в стайні, вони знову знайшли монетку.— А тепер що з нею робити? — запитав чоловік.— Купимо півника! — відповіла жінка.Вони вирушили на ярмарок і привезли додому півника. Курочка з півником вивели курчат, яких подружжя успішно продало. Відтоді їхнє життя стало ще кращим, і вони зажили в достатку.Минув деякий час, і знову в стайні знайшлася монетка. Цього разу подружжя вирішило купити козу. Вона давала їм багато смачного молока, яке вони продавали, тож їхнє життя стало ще заможнішим.Невдовзі, прибираючи в стайні, вони знайшли золоту монетку й придбали козла. Незабаром у кози з козлом народилися козенята, яких подружжя вигідно продало, ще більше поповнивши свою скарбничку.Згодом їм знову пощастило знайти монетку, і вони купили корову. Вона давала стільки молока, що дружина збивала з нього духмяне масло і продавала на ринку. Наступна знайдена монетка принесла в їхнє господарство бика, а разом із ним з’явилися й телята.Одного разу дружина, прибираючи в стайні, знову натрапила на монетку й вирішила купити великого пухнастого кота. Він одразу ж переловив усіх мишей у домі, які псували запаси, тож господарі не могли натішитися своїм новим помічником.Коли вони знайшли чергову монетку, постало питання, що придбати цього разу.— Ми вже достатньо багаті, — сказала дружина. — Давай збудуємо кришталевий міст! Так і зробили. Але перш ніж ступити на нього, вирішили перевірити, чи міцний він.Спершу на міст випустили курочку. Вона пройшлася туди-сюди — міст залишився цілим.Потім по ньому пробігся півник — міст і не здригнувся.Далі перевірили міст коза, козел, корова й бик. Усе було гаразд.Настала черга кота. Та не встиг він дійти до середини, як міст затріщав і обвалився.— Так хто ж виявився найсильнішим? — здивовано вигукнули чоловік із дружиною.— Кіт! — сміючись, відповіла дружина. — Бо він пив багато молока!

Одного разу зустріла лисиця на узліссі сіру куріпку та й питає:— Скажи, любонько, як це ти вдень спокійно спиш? — Та нічого складного! — відповіла куріпка. — Ховаю голову під крильце — і солодко дрімаю. Хочеш, покажу?Куріпка вмостилася на місці, сховала голову під крильце — і прикинулась сплячою. А лисиця тільки того й чекала: очі загорілися, підкралася ближче — та цап її за крило! І мерщій — навтьоки, в зубах тримає здобич.Пробігає повз річку, а там пралі білизну полощуть. Побачили лисицю — та як закричать:— Ой, дивіться! Он лисиця куріпку в зубах несе!Почула куріпка крики, нашорошилась — і шепоче лисиці:— Ех, і цікавий тут народ! Хіба ж не соромно — лізти в чужі справи?Лисиця на мить замислилась: «А й справді, яке їм діло?» — і розтулила пащу, хотіла вже праль добряче вилаяти…Але тільки-но відкрила рот — куріпка враз вислизнула, злетіла й сіла високо на гілці дуба.Лисиця скреготнула зубами та пробурмотіла:— Ех! Ніколи не треба балакати даремно!А куріпка, всміхаючись зверху, відповіла:— А ще спати вдень — не завжди добра ідея!

У далекій країні жив король — справедливий, щедрий і сильний. Щоранку після служби він роздавав милостиню та чинив чесний суд, не роблячи різниці між багатими й бідними.На жаль, королева була його повною протилежністю. Вона була скупа й недоброзичлива, і в палаці всі її побоювалися.Король із королевою мали єдиного сина. Поки принц не досяг повноліття, батько суворо дбав про його виховання. Дізнавшись про найменший проступок принца, він негайно кликав його до себе.— Слухай, сину, — говорив він йому, — коли я помру, ти правитимеш країною замість мене. Тоді вже ніхто не буде тебе вчити. Але поки я живий, це мій обов’язок.Король брав палицю і з усієї сили бив сина. Побивши, він відправляв його до в’язниці, де принц спав на голій підлозі, їв лише чорний хліб і пив тільки воду. Ось чому він швидко став таким розсудливим і скромним юнаком, що всі говорили:— Він — гідний син свого батька. Добрий правитель виростає.Якось увечері, під час вечері, король сказав:— Завтра тобі виповниться двадцять один рік. Я вже старію і невдовзі передам тобі трон. Бери коней, собак, усе, що потрібно — відпочинь, порозважайся. Але за пів року я хочу бачити тебе одруженим. Приведи до палацу ту, що тобі до вподоби. Мрію побачити гарну, розумну господиню нашого замку.Принц уклонився:— Дякую вам, батьку. Нехай Бог вас береже.Королева слухала мовчки, але в серці вирували ревнощі:«Що ж, невже я маю поступитися місцем іншій? Ми ще побачимо, як усе буде».Того ж вечора вона підкликала сина:— Ти ще молодий для шлюбу. Веселися, їдь на полювання, але з весіллям не поспішай. Придивись, може, заведеш собі милу дівчину без жодних зобов’язань…Принц не відповів, лише задумливо похилив голову.Наступного ранку він поїхав на полювання й повністю поринув у розваги. Та з кожним днем король ставав усе більш нетерплячим:— Ти привозиш дичину, але коли вже привезеш наречену?— Дайте мені ще трохи часу, батьку, — відповідав принц.Та коли терпець урвався, король вирішив сам подбати про майбутню невістку. Він запросив сусіднього правителя з дочкою. Принцеса була напрочуд вродлива, лагідна та щира. Її пісні зачаровували всіх, хто їх чув.Син короля забув про полювання. Від самого ранку й до заходу сонця він не відходив від чарівної принцеси.— Співайте ще, принцесо, будь ласка, — благав він. — Ваш голос — мов пісня весняного вітру.І дівчина співала. Її голос був такий ніжний, що принц не міг відвести погляду. Він повторював подумки:«Лише вона. Вона стане моєю дружиною. Без неї я не уявляю свого життя».Та настав час, і гості поїхали додому. Принц занурився в смуток, а натомість старий король був, як ніколи, в доброму гуморі.— Ну, слава Богу, поїхали! — сказав він за вечерею. — Хай дорога їм буде легкою, та нехай не поспішають із поверненням.Принц поблід і прошепотів:— Батьку, не кажіть так! Я… Я полюбив принцесу всім серцем. Якщо не зможу з нею побратися… я й сам не знаю, що буде.Король усміхнувся:— Хлопче, та ви вже заручені! Хіба не помітив? Завтра ми вирушаємо до її замку, і за тиждень я хочу бачити її тут — нашою господинею.— Дякую вам, батьку! Нехай Бог дарує вам багато років життя!Королева мовчала. Після вечері вона вийшла з зали й невдовзі повернулася. Король із сином були веселі й підняли келихи.— Вип’ємо за здоров’я твоєї нареченої! — сказав король.— І за вашу мудрість, батьку! — додав син. Тоді королева мовила спокійно:— А чому б не випити й за моє здоров’я?— Звісно, дружино! — кивнув король.— І вам дякую, матусю! — мовив принц.Вони чокнулися келихами. Минуло кілька хвилин — і раптом король різко зблід, його очі затьмарились.— Батьку, що з вами?Та він уже не відповів. Король опустився на підлогу. Його серце зупинилося.Наступного дня старого короля поховали з усіма почестями. Молодий принц, ставши новим володарем, щедро роздав золото й срібло бідним та священикам. Після повернення з цвинтаря він звернувся до слуг:— Приготуйте мені постіль у покоях мого покійного батька.— Як накажете, Ваша Величносте, — відповіли слуги.Новий король зачинився у тихій кімнаті, де ще зберігався запах минулого. Він довго молився, стоячи навколішки, а потім, не перевдягнувшись, ліг на батькове ліжко й заснув.У саму північ, коли годинник вдарив дванадцять разів, його збудив дивний холод. Перед ним стояв привид — блідий, мов місячне сяйво, і мовчки дивився синові в очі. Це був дух покійного короля.Мовчки привид взяв його за руку й повів темними коридорами замку. В одному з віддалених закутків він відкрив таємний сховок і вказав на пляшечку з рідиною, в якій залишилося трохи отрути. — Мати отруїла мене, — прошепотів привид. — Ти король. Віднайди правду й помстися.Після цих слів привид зник, а тайник знову закрився.Короля охопив страх, але він не втратив сили духу. Тихо спустився до стайні, осідлав найкращого коня й помчав у ніч.З першим світлом він постукав у двері свого вірного друга.— Друже, сталося страшне. Я мушу зникнути. Завтра вирушай до замку принцеси та передай їй мої слова: «Ваш наречений потрапив у біду. Його шляхи тепер не ведуть до шлюбу. Але він назавжди збереже вас у серці й ніколи не погляне на іншу. Ваша дорога — в монастир. Моліться за нього, допоки сам Бог не покличе вас до себе».— Добре, мій королю. Я виконаю це.Король знову зник у темряві.Наступного дня він прибув до великого міста — у сім разів більшого за Тулузу. Там він продав усе: свою шпагу, розкішний одяг, навіть коня. Усі гроші роздав нужденним. І вирушив у мандрівку як жебрак — з палицею в руці й торбинкою за плечима.Йшов довго, поки не дістався високої гори, де навіть орли рідко долітали до вершини. Там збудував собі хатинку з гілок і каміння. Вгамовував спрагу джерельною водою, а голод — дикими плодами та травами.Одного вечора, втомлений від молитви, він заснув. У північ його знову збудив привид батька. Той повторив:— Мати мене отруїла. Ти король. Віднайди істину й віднови справедливість.І знову зник.Зібравшись із силами, король рушив у путь. Ішов рік без зупину, не питаючи шляху, поки не дістався рідного королівства. Пізнього вечора, ховаючись у темряві, він постукав у двері свого найкращого друга.— Здрастуй, друже… Ти не впізнаєш мене?— Ви… Ви — наш король!— Так, це я. Скажи, як жила моя мила?— Ваша мила… померла в монастирі.Король заплющив очі. Лише на мить.— А моя мати? Що з нею?— Вона й досі живе у палаці й керує державою так, як і раніше.— Тепер я знаю все, що мав знати. Проведи мене до кімнати, я дуже втомлений. А на світанку розбуди мене — раніше, ніж зійде сонце.— Ваша воля буде виконана, мій королю.Король заснув у тиші, а опівночі прокинувся. Над ним знову стояв привид батька — такий самий, як у ніч, коли все почалося.— Твоя мати мене отруїла. Ти — король. Виконай мою волю. Помстися.— Батьку… Я виконаю.І дух щез. Знову короля залив холодний піт, але серце його не здригнулося. Він підвівся, одягнувся й чекав.На світанку друг увійшов до покоїв.— Друже, сьогодні вночі я назавжди покину свою країну. Ось указ — віднині ти король. А тепер принеси мені королівське вбрання, шпагу і осідлай найкращого коня.І король поїхав, як буря вітру. Увечері, коли сонце вже сідало, він постукав у ворота рідного замку.— Здрастуйте, матусю. Моя дорога матусю…— Сину мій! Де ти був? Чому мовчиш? Я хочу знати правду.— Матусю, все розповім за вечерею, коли ми залишимось самі. Я дуже зголоднів.Вони сіли за стіл. Коли слуги пішли й у залі залишилися лише мати і син, король промовив:— Ви хочете знати, де я був, матусю? Я об’їхав усе своє королівство. Я одружився зі своєю коханою. Завтра вона приїде.Королева не сказала ані слова. Лише вийшла і за хвилину повернулася з келихом.— Що ж, твоя дружина приїде завтра? Тим краще. Вип’ємо за її здоров’я.Король мовчки дістав шпагу й поклав її на стіл.— Матусю… Бідна моя матусю. Ви хотіли отруїти мене. Я вам це пробачаю. Але мій батько — ні. Він тричі приходив до мене з того світу і просив: «Помстися». Учора я пообіцяв, що виконую його волю. — Моліть Бога, щоб змилувався над вашою душею. Подивіться на цю шпагу. У вас є лише стільки часу, скільки потрібно на молитву. А потім — або отрута, або смерть від моєї руки. Пийте, матусю. До дна.Королева мовчки випила. За кілька хвилин її шкіра стала зеленою, як трава.— Простіть мене, сину… Бідна я мати…— Ні. Я не прощаю.Вона впала мертва.Тоді король став на коліна й довго молився. Потім тихенько вийшов, спустився до стайні, сів на коня й зник у нічній темряві.Його більше ніколи ніхто не бачив.

Жив колись чоловік, і мав він трьох дочок. Одного разу зібрався він у далеку подорож і запитав у кожної:— Що вам привезти?Старша дочка попросила гарну сукню. Середня — теж сукню. А наймолодша довго мовчала, а потім сказала:— Мені нічого не треба, татку.— Як же так? Я маю привезти подарунки всім.Дівчина трохи подумала й прошепотіла:— Добре. Якщо можеш, привези мені розмовляючу троянду.— Розмовляючу? — здивувався батько. — Та хіба бувають такі?— Я вірю, що ти знайдеш, — лагідно відповіла донька.Чоловік легко знайшов сукні для старших доньок, але троянду, що розмовляє, — ніде. Всі тільки сміялись, коли він питав про неї. Але він не здавався, бо не хотів повертатися без обіцяного подарунка.І ось, коли вже майже втрачав надію, побачив далекий замок. Із середини чулося тихе співання. У дворі замку цвів кущ троянд, і саме вони співали та говорили! Батько зірвав одну квітку — й раптом перед ним з’явився білий вовк.— Як ти посмів зірвати мою троянду?! — загарчав він. — За це ти маєш померти!— Пробач! — благав чоловік. — Це для моєї дочки. Вона дуже просила…Вовк подумав і сказав:— Добре. Я залишу тебе живим і навіть дозволю взяти троянду, але за умови: приведеш до мене першого, кого зустрінеш, коли повернешся додому.Батько злякався, але погодився.Повернувшись додому, першим він побачив наймолодшу доньку. Вона радісно кинулася до нього:— Татку, ти знайшов її?!— Так… але дорогою ціною, — тяжко зітхнув батько і розповів про білувого вовка.— Я не дозволю тобі загинути, — сказала дочка. — Якщо вже так, я піду замість тебе.Батько довго вагався, та дочка була непохитна.Разом вони вирушили до замку. Білий вовк зустрів їх і промовив:— Я не заподію тобі зла, дівчино. Але маєш пообіцяти: усе, що побачиш тут, залишиться таємницею. Бо замок цей чарівний, і ми всі — під закляттям. Вона пообіцяла мовчати. У замку було розкішно — накриті столи, музика, квіти. Уночі до неї прийшов гарний юнак — той самий вовк, але вже в людській подобі. Він сказав, що вона може стати королевою, якщо збереже таємницю.Зранку він знову став вовком. Її серце щеміло від жалю до нього, але вона залишалась у замку. Час минав, і дівчина звикла до чарівного життя, та щоночі плакала від жалю до заклятого принца.Та згодом одна із сестер приїхала в гості й довго випитувала, що відбувається в замку. Наймолодша сестра не хотіла порушувати обіцянку, але таки розповіла правду…Ледь вона закінчила — у двері загуркотів вітер і пролунало страшне виття. Дівчина вибігла у двір — і побачила білого вовка… мертвим.Вона кинулася до нього, та було вже пізно. Від того дня дівчина жила з болем у серці. Вона зрозуміла, що іноді мовчання — найкращий прояв любові, і що обіцянки мають вагу, особливо коли йдеться про справжнє чарівне кохання.

Одного разу вирішив селянин Гаспар повернути борг своєму панові. Прийшов до його маєтку, постукав у двері та запитав у наймички:— Пан удома?— Авжеж, сидить зі своїми приятелями й снідає.— Передай йому, що я приніс позичені гроші.Побігла наймичка до господаря:— Прийшов Гаспар, гроші приніс!Пан зрадів:— От і добре! Веди його сюди. — А до гостей шепнув: — Це мій боржник, простак ще той. Зараз покажу вам фокус: пожартуємо з нього — і досхочу посміємося.Зайшов Гаспар до кімнати:— Доброго дня, пане!— І тобі доброго, Гаспаре. Присідай ось біля каміна, відпочинь з дороги.Сів селянин на лавку, роззирнувся, а пан із посмішкою питає:— Що нового у твоєму господарстві?— Та пригода була! Наша корова привела аж п’ятеро телят!— П’ятеро? Не може бути! А як же п’ятому дісталося молока, коли четверо смокчуть?— А те саме, що і я зараз: сидить та очима пасе.Пан знітився, а гості заусміхались. Він буркнув:— Сюзанн, принеси Гаспарові тарілку.Принесли. А тим часом перед паном поставили велике блюдо з рибою. Він кинув Гаспарові дві худющі рибинки.Селянин узяв їх, підніс до вуха, ніби слухає, похитав головою та поклав назад.— Що, не свіжі? — глузливо спитав пан.— Та ні, пане. Просто рік тому в річці втопився мій дядько. Я оце й запитав у рибок, як йому там. Але ці сказали, що тоді ще й на світі не були. Може, он той жирненький короп щось розповість?— Дивак! Ну бери вже…Після риби принесли шинку. Пан запропонував:— Гаспаре, шинки хочеш? — Ще б пак!Пан урочисто подав йому крихітний шматочок. Гаспар з’їв, облизався, витяг ножика, відрізав ще шмат — і ще.— Гей, обережно, — каже пан. — Кажуть, хто забагато шинки з’їсть — того мову відбирає.— Спасибі, пане! У мене вдома якраз балакуча жінка, день і ніч язиком меле. Візьму решту шинки їй — може, хоч трохи помовчить!Сховав окіст у торбину, попрощався й пішов. А пан — аби ще чогось не вчудив — сам його до воріт провів.Коли повернувся — гості сміялись так, що аж за животи хапались.Ну що, як думаєте: з кого вони сміялись? З Гаспара — навряд.

Одного дня Вовк зустрів Равлика, який повільно й тяжко поспішав до живоплоту.— Відійди, незграбо! — крикнув він йому. — Я проходжу за чверть години більше, ніж ти за цілий рік. — Ого-го! — відповів Равлик. — Це ще побачимо. Слухай, позмагаємось завтра на світанку в бігу, і я згоден, щоб ти мене з’їв, якщо я не прийду раніше за тебе! — Я згоден, — відказав Вовк. — Але дивись, витягни свої роги подовше — вони все одно будуть закороткі, щоб дістатися до мети вчасно. — Побачимо, побачимо. Не поспішай святкувати перемогу.Вовк перестрибнув через жалюгідного суперника зі сміхом жалості й побіг собі далі. А коли зник, Равлик подався до свого брата розповісти про виклик, який кинув.— Ти занадто багато на себе взяв, — зауважив брат. — Як ти можеш випередити вовка, коли ледве тягнеш свою мушлю з кінця в кінець нашого поля за цілий день? — Авжеж, сам би я не впорався, але я розраховую на твою допомогу. Ти знаєш, який той Вовк дурнуватий; тож зробимо так: ти станеш на одному кінці поля, а я — на другому, і… — Добре, добре! Він навіть не здогадається, що нас двоє. Я зрозумів. — Тоді хутчіше вирушай. Ти маєш бути на своєму місці завтра вдосвіта, а перейти поле — теж не жарти. — Обійдеться тим, що я не зупинюся вночі на відпочинок, — відповів брат.На цих словах мандрівник висунувся зі своєї мушлі, добре влаштував її на спині й рушив зі швидкістю чотири метри за годину. Наступного дня, на сході сонця, Вовк з’явився. Не давши йому й подих перевести, Равлик вигукнув:— Ну ж бо, ледацюго, швидше! Чого боїшся? Ось борозна — рушаймо, хто швидше її пробіжить! До мети, до мети!Вовк, роздратований криками Равлика, помчав, не помітивши, що той спокійнісінько залишився на місці. Вовк летів щодуху, розкидаючи грудки землі, задихаючись і хекаючи. Вже бачив кінець борозни й ось-ось мав досягти його, коли раптом перед ним підняв роги інший Равлик, поворушив ними на знак перемоги й вигукнув:— Ку-ку!Вовк здивовано скрикнув «Ох!» і відскочив убік; потім завмер, переконаний, що бачить того самого Равлика, з яким стартував.— Ти визнаєш поразку? — Програти в бігу равлику?.. Ніколи! Почнемо знову. — Домовились. Раз… два… три — рушили!І Вовк кинувся бігти, не шкодуючи сил. Цього разу він летів так, що й птахові було б важко його наздогнати. Майже досягнувши кінця, він озирнувся, щоб подивитися, де суперник. Не побачивши нікого, вже вважав себе переможцем, коли зненацька, прямо за дюйм від його голови, знову пролунав крик:— Ку-ку!Не промовивши й слова, він розвернувся і кинувся бігти ще раз… але марно. Наприкінці борозни його знову зустрів тріумфуючий равлик.Так тривало довго. Та зрештою настав момент, коли дурний Вовк упав знесилений, без сил і ледь не загинув від утоми.Мораль казки Хитрість, кмітливість і згуртованість здатні перемогти навіть того, хто здається сильнішим і швидшим. Вовк мав силу й швидкість, але через свою пиху й нерозумність програв маленьким равликам, які діяли розумно та разом.А ще — не варто зневажати слабших, бо саме вони можуть виявитися мудрішими й перехитрити тебе.

Жив-був колись король, який завжди хвалився, що ніколи в житті не брехав. Проте придворні часто шепотіли один одному: «Це неправда! Ти брехун!» — і король дуже сердився, коли про це чув.Нарешті він сказав придворним:— Ви мене дивуєте й засмучуєте. Якщо чужинець почує ваші розмови, подумає, що я царюю над брехунами. Я хочу, щоб це припинилося. Ви ніколи більше не почуєте від мене слів «Це неправда!» чи «Ти брешеш!», а тому я обіцяю: віддам свою доньку заміж за того, хто зловить мене на цих словах.Одного дня молодий пастух, який теж це почув, промовив про себе:— Чудово! Якщо король дотримається слова, його донька буде моєю!Старий король дуже любив стародавні пісні, казки та жарти. Після вечері він часто сідав на кухні біля великого вогнища та слухав, як слуги співають і розповідають кумедні історії.— А ти, хлопчику, мабуть, нічого не знаєш, — звернувся він одного вечора до молодого пастуха.— Як не знати, ваша величносте, — відповів той. — Тоді послухаємо, що ти вмієш, — сказав король.Пастух почав:— Одного разу йшов лісом і побачив товстого зайця, який біг просто на мене. У мене був шматочок смоли. Я кинув його в зайця — і смола прилипла йому до лоба. Заяць помчав далі та врізався в іншого зайця, і вони так і залишилися склеєні. Я без зусиль спіймав обох. — Невже таке можливо? — здивувався король.— До того, як стати пастухом при дворі, я працював на батьковому млині. Одного разу мій віслюк ледь не зламав хребет від перевантаження. Я вирізав із паркану гілку й вставив її замість хребта. Віслюк відразу підвівся і пішов далі з вантажем.— Дивовижно! — вигукнув король.— Наступного ранку я побачив, що на кінці палиці виросли гілки з листям і горішками, вони піднялися аж до неба. Я почав лізти по гілках і дійшов до місяця. Там побачив баб, які жали овес. Коли я хотів спуститися, то палиці вже не було, а віслюк зник. Я сплів колосся у мотузку і почав спускатися.— Це неймовірно, — сказав король.— Мотузка була замала, я впав і застряг у скелі. Вибравшись, побіг за залізним ломом, бо моя голова залишилася в скелі. Повертаюся — а там величезний вовк гриз мою голову. Я вдарив його палицею, і з його заду випав папір.— І що ж було на папері? — запитав король.— Там було написано, що ваш батько колись був моїм дідом, мельником.— Ти брешеш! — крикнув король, зриваючись на ноги.— Ура! — сказав пастух. — Я виграв: ваша донька буде моєю дружиною!— Як так? — здивувався король. — Чи не обіцяли ви віддати руку доньки тому, хто спіймає вас на словах «Ти брешеш»?— Вірно, — промовив король. — Слово короля — закон. Завтра заручини, а через тиждень весілля.І так пастух за одне слово отримав королівську доньку!

У далекій-далекій Франції живе чарівна Фея Сніжинок. Вона мешкає високо над хмарами, у прекрасному палаці з льоду та снігу. У Феї Сніжинок довге волосся, біле, мов сніжинки. Її очі сяють, немов зорі, а прозорі крила мерехтять ніжним блакитним світлом.Місія Феї Сніжинок — дарувати світові чарівні сніжинки. Щойно приходить зима, вона одразу береться до роботи. Фея збирає у хмарах водяну пару і легеньким дотиком своєї чарівної палички перетворює її на крихкі, вишукані сніжинки — одну за одною.Зібравши сніжинки, Фея Сніжинок складає їх у маленькі блискучі торбинки. Вони сяють, немов зірочки, і звисають у її крижаному палаці. А потім Фея вирушає в політ, розносячи торбинки, повні сніжинок, по всіх куточках світу.Спершу вона прилітає до лісу. Маленькі звірята сховалися у своїх нірках, терпляче чекаючи, коли мине зима. Фея обережно розв’язує торбинку й тихо посипає ліс сніжинками. Незабаром великі дерева вбираються в білі шати, а гілки вкриваються блискучими, прозорими сніжинками — мов намиста з кришталю.Потім Фея Сніжинок летить до маленького містечка. Люди гріються вдома біля печей. Фея розсипає сніжинки на дахи й вулиці, і ось уже містечко перетворюється на білу казку. Побачивши сніг, діти радісно вибігають надвір: ліплять сніговиків, грають у сніжки й весело сміються. Дивлячись на щасливі обличчя людей і спокійних звірят серед снігу, серце Феї Сніжинок наповнюється теплом. Вона знає: її сніжинки подарували світові красу й радість.Зрештою Фея повертається до свого палацу на верхів’ї хмар, щоб чекати на наступну зиму й знову продовжити свою чарівну місію — приносити у світ прекрасні сніжинки.