Ганс Крістіан Андерсен

Жив собі один принц, який дуже хотів одружитися з принцесою, але тільки зі справжньою. Він об’їздив увесь світ у пошуках такої нареченої, але так і не знайшов. Принцес було багато, але чи були вони справжніми, він не міг упевнитись. Йому завжди щось здавалося не так. Тож повернувся принц додому засмучений, бо мріяв знайти справжню принцесу і одружитися з нею.Одного вечора почалася страшна негода: гримів грім, блискала блискавка, а дощ лив як з відра. Було справді моторошно!Раптом у міську браму постукали. Старий король пішов відчинити двері.За брамою стояла дівчина, яка назвалася принцесою. Ох і вигляд же в неї був після такої зливи! Вода стікала по її волоссю й сукні, текла по носках черевиків і витікала з-під каблуків. Але дівчина наполягала, що вона справжня принцеса.«Ну, це ми перевіримо!» — подумала стара королева, але нічого не сказала вголос. Вона пішла до спальні, зняла всю постіль із ліжка, поклала на дошки маленьку горошину. Потім поклала поверх неї двадцять матраців і ще двадцять пухових перин із найніжнішого гагачого пуху.На цьому ліжку мала спати принцеса цілу ніч.Вранці її запитали, як вона відпочила. — Ой, дуже погано! — поскаржилася принцеса. — Я всю ніч не могла заснути. Не знаю, що було в ліжку, але я лежала на чомусь твердому. Все тіло болить і вкрите синцями! Це було просто жахливо!Тоді всі зрозуміли, що перед ними справжня принцеса. Адже тільки справжня принцеса могла відчути горошину через двадцять матраців і двадцять пухових перин. Тільки у справжньої принцеси могла бути така ніжна й чутлива шкіра! Принц одружився з нею, бо знав тепер напевне, що знайшов справжню принцесу, а горошина потрапила до музею, де лежить і досі, якщо її ніхто не взяв.От яка історія була насправді!

За містом влітку було просто казково! Поля вкривалися золотистим житом, зелений овес вигравав на сонці, а сіно складали в акуратні копиці. На зелених луках важливо походжав чорногуз на довгих червоних ногах, час від часу белькочучи по-єгипетськи — цьому його навчила мати. За луками простяглися густі ліси, у їхній гущавині ховалися глибокі озера. Все навколо дихало красою й спокоєм.Серед цього літнього раю, на хуторі, що лежав під яскравим сонцем, стояв старий двір, оточений глибоким каналом. Уздовж стін каналу, аж до самої води, росли велетенські лопухи, такі високі, що під ними могли сховатися діти, стоячи на весь зріст. Цей куточок здавався диким, наче серед лісу.Саме тут, у затінку під лопухами, у своєму гнізді сиділа качка. Вона висиджувала каченят, і це заняття вже їй добряче набридло. Гості заходили рідко, адже іншим качкам більше подобалося плавати в каналах, ніж сидіти під лопухами та кахкати з нею.Нарешті, довге очікування закінчилося: яйця почали тріскатися одне за одним.— Піп-піп! — долинуло з яєчок. Жовтенькі малята ожили, висунули голівки й незграбно вибралися зі шкаралупи.— Ках-ках! — привітала їх качка. Малюки роззирнулися довкола, захоплено роздивляючись світ під зеленим листям. Мати дозволила їм дивитися досхочу, адже зелений колір корисний для очей.— Який великий світ! — вигукували здивовані каченята.Ще б пак! Зараз для них було куди більше простору, ніж у яйцях!— Ви думаєте, це весь світ? — мовила мати-качка. — Ні, він тягнеться далеко, аж ген за садок і до самої ниви. Хоча я й сама ніколи там не бувала. Ну що, всі вже тут? — запитала вона, підводячись. — Ой, ще ні! Найбільше яйце й досі не тріснуло… Скільки це ще триватиме? Скоро в мене зовсім урветься терпець, — і вона знову вмостилася на гнізді.— Як справи? — запитала стара качка, що прийшла провідати її.— Та залишилося ще одне яйце, — зітхнула качка-мати. — Ніяк не хоче тріскатися. Але ти тільки поглянь на інших! Хіба не милі каченята? Усі, як один, — викапаний батько! А він, негідник, навіть разу не прийшов мене відвідати.— Покажи мені те яйце, що не тріскається, — сказала стара качка, оглядаючи гніздо. — Здається, це індиче яйце! Мене колись так само ошукали. Я мала з ними стільки мороки! Вони бояться води, і скільки я не намагалася їх загнати, нічого не виходило. Я вже й кахкала, і клацала дзьобом, але марно. Ну, дай-но гляну. Так і є — це індиче! Краще залиш його і займайся тими, що вже вилупилися.— Ні, я ще трохи посиджу, — твердо відповіла качка-мати. — Якщо я вже так довго сиділа, то можу потерпіти ще трохи. — Ну, як хочеш! — сказала стара й пішла.Нарешті тріснуло й велике яйце.— Піп-піп! — мовило пташеня і видряпалося звідти. Воно було таке велике і таке гидке!Качка подивилася на нього.— Яке воно величезне! — сказала вона. — Жодне не схоже на нього. А може, це й не індича?! Ну, та це ми скоро побачимо. Воно ввійде у воду, хоч би мені довелося його туди й силою штовхнути!Наступного дня була чудова ясна погода.Сонце яскраво сяяло на зелених лопухах, а качка-мати разом із усією своєю родиною вирушила до канави.— Плюсь! — першою стрибнула вона у воду.— Ках-ках! — покликала своїх дітей, і каченята одне за одним почали плигати у воду. Спочатку вони повністю занурювалися, але в ту ж мить випірнали і сміливо попливли.Їхні лапки завзято працювали, і всі каченята залишалися на воді. Навіть сіре, непоказне пташеня плавало нарівні з усіма.— Ні, це точно не індича дитина, — задоволено сказала качка. — Дивіться, як вправно воно гребе лапками, як рівно тримається! Це моє рідне дитя. Коли придивитися уважніше, воно навіть нічого собі.— Ках-ках! Ходіть за мною, — сказала вона. — Мені треба вивести вас у великий світ, познайомити з пташиним подвір’ям. Тримайтеся поруч, щоб ніхто ненароком не наступив на вас. І головне — стережіться кішки.І вся сімейка вирушила на пташине подвір’я.Там стояв страшенний гамір. Дві качині родини билися за риб’ячу голову, але її врешті схопила кішка.— Отаке буває у світі, — зауважила качка, спостерігаючи за метушнею. Вона ледь стрималася, щоб не злизати рештки риб’ячої голови зі свого дзьоба, бо й сама була б не проти скуштувати. — Ну, ну, ворушіть лапками, — мовила вона. — Привітайтеся і якнайнижче вклоніться отій старій качці. Вона тут найповажніша. Вона іспанської крові, через те така гладка, і, бачите, в неї червоний клаптик на нозі. Це надзвичайно красиво і найвища відзнака, яку тільки може мати качка. Це значить, що її не хочуть загубити, і її мусять пізнавати і тварини, й люди. Шаркніть їй ніжкою — не загинайте лапок усередину. Добре виховане каченя широко розставляє ноги, як це роблять батько й мати — ось так; ну, схиліть шийки і скажіть — ках!Вони так і зробили.Але всі інші качки оглядали їх і казали вголос:— Дивіться! Ще ціла юрба! Ніби нас самих тут мало. Фу! Яке гидке одне каченя, ми його не потерпимо!Раптом одна з качок підбігла до каченяти й боляче скубнула його за шию.— Облиш його! — обурено вигукнула качка-мати. — Воно ж нікому нічого поганого не зробило.— Може, й так, але воно таке велике й незграбне, — буркнула качка, яка скубнула його, — таких треба проганяти!— Гарні дітки в цієї матері, — втрутилася стара качка з клаптиком на нозі, — усі гарні, крім одного. Його треба виправити!— Це навряд чи можливо, ваша милість, — відповіла качка-мати, — хай і негарне, але в нього чудова вдача, і плаває воно ліпше за інших. Думаю, з часом воно стане гарнішим або хоча б поменшає. Воно довго сиділо в яйці, тому й виглядає так дивно, — вона ніжно почухала його спинку й розправила пір’ячко. — До того ж це селезень, — додала вона, — а для них зовнішність не головне. Згодом він виросте сильним і знайде своє місце в житті!— Інші каченята справді милі, — погодилася стара качка. — Ну, живіть тут, як удома, а якщо знайдете риб’ячу голову — принесіть її мені.Каченята стали освоюватися, як удома.Але бідолашне сіре каченя, яке останнім вилупилося з яйця, зазнавало утисків. Його клювали й штурхали не тільки качки, а й кури. З нього глузували всі.— Воно надто велике й незграбне! — шипіли навколо.А індик, що через свої шпори вважав себе імператором, надувся, як корабель на вітрилах, і, підбігши до каченяти, сердито забелькотів так голосно, що його гребінь почервонів.Бідне каченя не знало, куди подітися. Воно страждало через свій гидкий вигляд і те, що стало посміховиськом для всього пташиного двору. Так минув перший день. Дедалі ставало ще гірше. Усі проганяли бідне каченя — навіть його брати й сестри сердилися на нього і завжди казали:— Хоч би кішка тебе з’їла, гидку потвору!І навіть мати казала:— Нехай би мої очі тебе не бачили!Качки скубли його, кури клювали, а дівчинка, яка годувала птахів, штовхала його ногою.Нарешті каченя не витримало, побігло і перелетіло через паркан. Маленькі пташки, що сиділи в кущах, перелякано спурхнули з гілочок.“Це все через те, що я таке гидке”, — подумало каченя і заплющило очі, але відразу ж побігло далі.Воно опинилося на великому болоті, де жили дикі качки. Всю ніч пролежало там каченя, втомлене й засмучене. Bранцi дикі качки злетіли вгору і помітили нового товариша.— Хто ти? — спитали вони, і каченя поверталося на всі боки й вклонялося, як уміло.— Ти таке гидке, — сказали дикі качки, — але це нам байдуже, якщо тільки ти не одружишся ні з ким з нашої родини.Бідолашне! Воно, звичайно, і не думало про одруження, лише б дозволили йому полежати в очереті і напитися трохи води з болота.Так пролежало воно два дні, а потім прилетіли два диких гусачки. Вони недавно лише вилупилися з яєць, а тому були дуже зухвалі.— Слухай, друже, — сказали вони, — ти такий нечупара, що не можеш нам заважати. Хочеш жити з нами і бути перелітним птахом? Тут недалечко інше болото, там живуть гарненькі дикі гуски-панночки. Вони вміють казати: “Рап-рап!” Ти такий потворний, що іще, чого доброго, матимеш у них великий успіх.— Піф! Паф! — почулося раптом, і обидва гусачки впали мертвими в очерет, а вода почервоніла від їхньої крові.— Піф! Паф! — залунало знову, і цілі табуни диких гусей знялися над очеретом.Ще і ще лунали постріли.Це було велике полювання. Мисливці обступили все болото, деякі навіть поховалися в гілках на деревах, що простяглися далеко над очеретом. Сивий дим хмарами оповивав болото і стелився ген над водою. По болоту ляпотіли собаки — ляп-ляп! Комиші та осока хиталися на всі боки. Який це був жах для бідного каченяти! Воно повернуло голову, щоб заховати її під крило, але в ту ж мить страшний величезний собака опинився перед ним. Він висолопив язик, а очі його горіли люто, жахливо. Він простяг свою морду просто до каченяти, показав гострі зуби і — ляп-ляп — пішов далі, не схопивши каченяти.— О, яке щастя! — зітхнуло каченя. — Я таке гидке, що навіть собака не схотів мене вкусити.І воно причаїлося в очереті й лежало нерухомо, поки свистів дріб і постріли лунали один за одним.Тільки опівдні стало спокійно, але бідне каченя не наважувалося підвестися. Воно почекало ще кілька годин, потім обережно озирнулося і дременуло щосили якнайдалі від болота.Воно бігло через поля і луки, але знялася така буря, що йому важко було рухатися.Надвечір каченя дісталося до маленької вбогої хатинки. Вона була така стара, що мала ось-ось упасти, але сама не знала, на який бік, а тому лишалася стояти.Буря так скаженіла і підхоплювала каченя, що воно мусило сідати на землю. Погода ставала щодалі гіршою.Вітер усе дужчав. Що було робити каченяті?На щастя, воно помітило, що дверцята хатинки зіскочили з однієї завіси і так покривилися, що можна прослизнути крізь щілину до кімнати. Так воно й зробило.У хатинці жили бабуся з котом та куркою. Кота вона звала “синочком”. Він умів вигинати спину дугою і воркотіти. Він навіть пускав іскри, коли його гладили проти шерсті. В курки були зовсім маленькі куці ніжки, і тому її звали “курочка-куцоніжка”. Вона несла хороші яєчка, і бабуся любила її, мов рідну дитину.Вранці вони відразу помітили чуже каченя, і кіт почав воркотіти, а курочка кудкудакати.— Що там таке? — спитала бабуся і подивилася навколо. Але вона недобачала, і їй здалося, що це заблукала жирна качка, а не каченя. — Це хороша знахідка, — сказала бабуся, — тепер у мене будуть і качині яйця. Коли б це тільки не був селезень! Ну, та ми можемо про це дізнатися!І от каченя залишили на три тижні на пробу, але яєць воно не несло. Кіт був хазяїном у хаті, а курка почувала себе хазяйкою, і вони завжди казали: “Ми і світ”, тому що вважали себе половиною світу і до того ж кращою.Каченяті здавалося, що можна бути іншої думки з цього приводу, але заперечень курка не терпіла.— А вмієш ти нести яйця? — питала вона.— Ні.— Ну, то краще помовч!І кіт питав:— А ти вмієш вигинати спину, воркотіти і пускати іскри?— Ні.— Значить, ти не можеш мати своєї думки, коли говорять розумні люди.Каченя ховалося в куток, і настрій у нього був поганий. Воно згадувало свіже повітря і сонячне проміння. Раптом йому так захотілося поплавати на воді, що воно не витримало і сказало про це курці.— Що з тобою сталося? — здивувалася курка. — Тобі нічого робити, тому й лізуть у голову такі дурниці; неси яйця або воркочи, — і все мине!— Але це так добре — плавати на воді, — сказало каченя. — Так чудово почувати її над головою і пірнати до самого дна!— Справді, велика втіха! — сказала курка. — Та ти збожеволіло! Спитай хоча б кота — він найрозумніша істота, яку я знаю, — любить він плавати або пірнати? Я вже не кажу про себе. Спитай, нарешті, саму нашу хазяйку, стару бабусю — розумнішої за неї нема нікого на світі. Ти думаєш, у неї є бажання плавати або пірнати у воду з головою?— Ти мене не розумієш! — мовило каченя.— Ми тебе не розуміємо! Та хто ж тоді може тебе зрозуміти? Ти хочеш бути розумнішим за кота і бабусю, про себе я вже й не кажу. Не дурій, дитино, а дякуй за все те хороше, що для тебе зроблено. Хіба ти не живеш у теплій кімнаті, не маєш товариства, від якого можеш дечого навчитись? Але ти дурний базіка, і з тобою не варто говорити. Повір мені, я бажаю тобі добра. Я кажу неприємні речі, але з цього тільки й можна пізнати справжніх друзів. Навчися ж нести яйця або воркотіти і пускати іскри.— Мені здається, я краще піду світ за очі, — сказало каченя.— Щасливої дороги! — відповіла курка.І каченя пішло. Воно плавало по воді, пірнало, але через те, що було таке гидке, всі тварини зневажали його.Настала й осінь. Листя в лісі пожовкло й поруділо. Вітер зривав його так, що воно аж танцювало в повітрі. Стало холодно, з важких хмар сипався град і сніг. На тину стояв крук і кричав від холоду: “Кру! Кру!” Справді, можна було замерзнути, лише подумавши про такий холод. Напевне, бідному каченяті було не дуже добре.Якось увечері, коли сонце так красиво заходило, вийшла з кущів зграя чудових великих птахів. Каченя ніколи не бачило таких прекрасних створінь. Сліпучо-білі, з довгими гнучкими шиями — це були лебеді. Вони дивно закричали, махнули розкішними білими крилами і полетіли в теплі краї, за безмежні моря.Лебеді піднеслися високо-високо, а маленьке гидке каченя охопило дивне хвилювання. Воно закрутилося на воді, як колесо, витягло шию високо вгору і закричало так голосно і так чудно, що само злякалось. О! Воно не могло відірвати погляду від прекрасних птахів, від щасливих птахів, і, щойно вони зникли з його очей, як каченя пірнуло на дно, а коли випливло — було само не своє.Воно не знало, як звуть цих птахів, куди вони полетіли, але так полюбило їх, як нікого ніколи. Каченя їм зовсім не заздрило, йому навіть не могло спасти на думку — забажати такої краси. Воно було б раде, якби хоч качки терпіли його між собою. Бідне гидке каченя!А зима стояла така холодна, така холодна!Каченя мусило весь час плавати, щоб не дати воді замерзнути навколо себе. Але щоночі ополонка, в якій воно плавало, все меншала і меншала. Морози були такі, що аж крига тріщала на ставку. Каченя мусило безперервно працювати лапками, щоб крига не закувала його в ополонці. Нарешті воно знесилилось, стало зовсім тихе і примерзло до криги.Вранці проходив мимо селянин і побачив каченя. Він підійшов ближче, пробив кригу своїм чоботом, узяв каченя і відніс додому жінці. Каченя відігріли, та от діти захотіли погратися з ним, але каченя подумало, що вони хочуть зробити йому щось зле, і кинулося з переляку в глечик з молоком. Молоко так і бризнуло по кімнаті. Хазяйка закричала, сплеснула руками. А каченя влетіло в діжку з маслом, а потім у макітру з борошном. Ой, на кого воно було схоже! Жінка кричала й ганялася за ним з кочергою. Діти бігали, гасали по кімнаті, ловлячи каченя. Вони голосно кричали й сміялися.Добре, що двері були відчинені, і каченя крізь них вистрибнуло в кущі, на свіжий холодний сніг. Там воно впало, зовсім знесилене.Але надто сумно було б розповідати про всі прикрості та нещастя, яких зазнало каченя тієї суворої зими.Воно лежало на болоті, в комишах, коли сонце знову тепло засяяло. Заспівали жайворонки — настала чудова весна.І каченя враз стрепенуло своїми крилами, вони зашуміли дужче, ніж раніше, легко підняли його, і, перш ніж каченя збагнуло, в чім справа, — воно опинилося у величезному садку, де стояли в цвіту яблуні і бузок розливав свої пахощі і де його довгі зелені віти схилялися над широкими каналами.О! Тут було так прекрасно! Так пахло весною! І раптом з кущів осоки випливли три чудові білі лебеді. Вони зашуміли крилами і легко попливли по воді. Каченя пізнало чудових птахів, і незвичайний сум охопив його.“Я полечу до них, до цих величних птахів! Хай вони заклюють мене на смерть за те, що я — таке гидке — насмілилося наблизитись до них. Але все рівно! Краще хай вони вб’ють мене, ніж терпіти, як скубуть качки, клюють кури, штовхає дівчина, що доглядає пташиний двір, терпіти знову лиху зиму і всі нещастя”.І воно кинулось у воду і попливло до чудових лебедів. Ті, побачивши його, полинули назустріч, шумлячи пір’ям.— Убийте мене! — промовило бідне каченя і схилило голову до поверхні води, чекаючи смерті. Але що побачило воно у прозорій воді? Воно побачило себе самого, але це вже був не незграбний попелястий птах, гидкий та потворний, — це був лебідь. Нема в тому біди, що з’явився на світ у качиному гнізді, якщо вилупився з лебединого яйця.Тепер він навіть радів, що зазнав стільки лиха та горя. Він багато перестраждав і тому міг краще відчути своє щастя і ту велич, що оточувала його. А великі лебеді плавали навколо нього і пестили його своїми дзьобами.У садок прибігли маленькі діти, вони кидали хліб і зерна, і найменше закричало:— Ой, ще новий!Інші діти підхопили і раділи теж:— З’явився ще новий!Діти плескали в долоні, танцювали, потім покликали батька й матір, кидали у воду хліб і тістечка, і всі кричали:— Новий найкращий! Такий молоденький! Такий чудовий!І старі лебеді схилилися перед ним. А він зовсім засоромився і сховав голову під крило, сам не знаючи чому. Він згадував той час, коли всі глузували з нього і проганяли його. А тепер усі кажуть, що він найпрекрасніший з найпрекрасніших птахів. Бузок простягав свої віти до нього у воду, сонце сяяло ласкаво й тепло.Його крила зашуміли, гнучка шия піднялася, і він на повні груди радісно крикнув:— Про таке щастя я навіть не мріяв, коли був гидким каченям!Переклад Оксани Іваненко

Багато років тому жив-був король, який так надзвичайно любив гарний новий одяг, що витрачав усі свої гроші тільки на те, щоб гарно вбратися. Йому не було діла до війська, не цікавили вистави чи прогулянки в лісі — усе це мало для нього значення лише тоді, коли він міг показати новий одяг. У нього була сукня на кожну годину дня, і як зазвичай про короля говорять: «Він у раді», то про нього казали: «Король у гардеробі!»У великому місті, де він жив, було дуже весело, щодня приїздило багато чужинців. Одного разу з’явилися два шахраї. Вони вдавали, що є ткачами, і заявили, що можуть виткати таку чудову тканину, якої ще ніхто не бачив. Не лише кольори й узори були надзвичайно гарні, а й тканина мала дивовижну властивість: вона ставала невидимою для кожного, хто не годився на свою посаду або був безмірно дурним.— Оце так тканина! — подумав король. — Якби я носив такий одяг, я б одразу дізнався, хто в моєму королівстві не справляється зі своєю роботою. Я зможу відрізнити розумних від дурнів! Негайно наказати ткати цю тканину для мене!І він щедро заплатив шахраям, щоб ті взялися до роботи.Ті ж установили два ткацькі верстати, удавали, ніби працюють, хоча на верстатах не було й нитки. Вони вимагали найтоншого шовку й найкращого золота, яке клали до власних кишень, а самі працювали на порожніх верстатах — та ще й до глибокої ночі.— Цікаво, наскільки вони просунулися в роботі? — подумав король. Але при самій думці про те, що дурні чи невдалі в службових справах люди не зможуть побачити тканини, йому стало якось тривожно. Звісно, він вважав, що йому боятися нічого, але вирішив спершу послати когось іншого, аби подивився, як ідуть справи.Усе місто вже знало про надзвичайну властивість тканини, і всі жадали побачити, хто виявиться невігласом або нікчемою.— Я пошлю до ткачів мого старого чесного міністра! — подумав король. — Він найкраще побачить, як виглядає тканина, бо має розум і чудово виконує свою службу.Отже, увійшов старий, поважний міністр до зали, де сиділи два шахраї й «працювали» за порожніми верстатами.— Господи милосердний! — подумав старий міністр, витріщивши очі. — Та ж я нічого не бачу!Але він не сказав цього вголос.Обидва шахраї запросили його підійти ближче й запитали, чи не вважає він, що візерунок гарний, а кольори прекрасні. Вони показували на порожній верстат, а бідолашний старий міністр усе дивився і дивився, розплющивши очі, та нічого не бачив, бо там не було нічого.— Боже правий! — подумав він. — Невже я дурень? Я ніколи б про себе таке не подумав! І ніхто не повинен дізнатися про це! Невже я не придатний до своєї посади? Ні, я не можу зізнатися, що не бачу тканини!— Ну, ви нічого не кажете! — мовив один із «ткачів».— О, це чудово! Просто чарівно! — відповів старий міністр, дивлячись крізь окуляри. — Який візерунок, які кольори! Я неодмінно скажу королю, що мені це дуже подобається!— Нам дуже приємно це чути! — сказали обидва ткачі. І вони назвали кольори, описали химерний візерунок — усе вигадане. Старий міністр уважно слухав, щоб потім переказати все те ж саме королю. І він це зробив.Шахраї тим часом знову вимагали більше грошей, ще шовку і золота — ніби для ткацтва. Усе це вони клали до своїх кишень, а на верстат не потрапляло жодної нитки. Проте вони, як і раніше, «працювали» — начебто тчуть.Невдовзі король надіслав ще одного поважного урядовця, аби той подивився, як просувається ткацтво і чи скоро тканина буде готова. І з цим трапилося те саме, що з першим. Він дивився і дивився, але, окрім порожніх верстатів, нічого не бачив.— Хіба це не прекрасна тканина! — вигукували шахраї, показуючи й описуючи вигаданий візерунок, якого насправді не було.«Та я ж не дурень!» — подумав чоловік. — «Виходить, я просто не гідний своєї посади? Яке диво! Але цього не можна показувати!» І він почав вихваляти одяг, якого не бачив, і запевнив шахраїв, що дуже тішиться з чудових кольорів і прекрасного візерунка.— Так, це просто чарівно! — сказав він королю.Усе місто гомоніло про це розкішне вбрання.І ось сам король захотів побачити тканину, поки вона ще на верстаті. Разом із почтом обраних чоловіків, серед яких були та ті двоє старих поважних чиновників, що вже бували там, він вирушив до шахраїв. Ті старанно працювали — але на порожньому верстаті, без жодної нитки.— О так, це ж просто чудово! — вигукували чиновники. — Вашій Величності слід подивитися, який візерунок, які кольори! — і вказували на порожній верстат, бо були певні, що решта таки бачить тканину.«Що це таке?!» — подумав король. — «Я нічого не бачу! Це жахливо! Невже я дурень? Невже я не гідний бути королем? Це найстрашніше, що могло зі мною статися!»— О, це дуже гарно! — сказав король. — Це має моє найвище схвалення! — і задоволено кивнув, вдивляючись у порожній верстат. Він не хотів визнати, що нічого не бачить.Увесь почет також дивився — і не бачив більше, ніж король, але всі, як один, сказали: — О, це дуже гарно!Їм порадили, щоб король уперше одягнув ці нові, чудові шати на велику урочисту ходу, яка ось-ось мала відбутися.— Це неймовірно! Чарівно! Вишукано! — лунало з вуст у вуста, і всі щиро раділи.Король подарував кожному з шахраїв орден, щоб ті носили його в петлиці, і надав їм звання придворних ткачів.Усю ніч перед днем великої процесії шахраї не спали. У них горіло понад шістнадцять свічок. Люди бачили, як вони метушаться, нібито закінчують шити нове вбрання для короля. Вони удавали, що знімають тканину з верстата, різали повітря величезними ножицями, шили голками без ниток — і нарешті вигукнули:— Ось, вбрання готове!Король із найвищими своїми вельможами прибув особисто, і шахраї підняли руки, ніби тримали щось, і мовили: — Ось — штани! Ось — камзол! Ось — плащ!— Воно таке легке, як павутинка! Здається, ніби нічого немає на тілі — і це якраз його перевага!— Так, так! — казали всі придворні, хоча нічого не бачили, бо там нічого й не було.— Чи не буде ласкава Його Королівська Величність зняти своє вбрання, — мовили шахраї, — а ми надягнемо нове, перед великим дзеркалом!Король скинув свій одяг, а шахраї вдавали, ніби вдягають на нього кожен елемент нових шат. Король обертався перед дзеркалом.— Боже, як йому личить! Як чудово сидить! — казали всі. — Який візерунок! Які кольори! Це справжній скарб!— Надворі вже стоїть тронний балдахін, який нестимуть над Вашою Величністю під час процесії! — доповів головний церемоніймейстер.— Ну, я готовий! — сказав король. — Чи не добре сидить? — і ще раз повернувся до дзеркала, удаючи, що милується вбранням.Камергерів, яким належало нести шлейф, змусили схилитися і вдавати, ніби вони піднімають його з підлоги. Вони йшли, тримаючи руки в повітрі, бо не наважувалися визнати, що нічого не бачать.Король рушив у процесію під прекрасним балдахіном, і всі люди на вулицях та у вікнах вигукували:— Боже, які неймовірні нові шати в короля! Який чудовий шлейф! Як гарно сидить!Жоден не хотів визнати, що нічого не бачить, адже тоді він виявив би, що не гідний своєї посади або просто дурень. Жоден королівський одяг ще не мав такого успіху!— Але ж він голий! — сказав малюк.— Господи, чуєте голос невинності! — мовив батько. І всі почали перешіптуватися, переказуючи одне одному, що сказало дитя.— Але ж він і справді голий! — вигукнув нарешті весь народ.Король здригнувся, бо йому теж здалося, що це правда. Але подумав: «Я мушу йти далі в процесії.»І камергери продовжували нести шлейф, якого не було.

Чи бачили ви коли-небудь справді стару дерев’яну шафу — зовсім почорнілу від віку, всю в різьбленні, з завитками й листям? Саме така стояла в одній вітальні. Її успадкували від прабабусі, і вся вона була оздоблена різьбленими трояндами й тюльпанами зверху донизу. Там були дивовижні завитки, а між ними визирали голови оленів з великими рогами. Але посередині шафи було вирізьблено цілу постать чоловіка — він мав дуже кумедний вигляд, та й сміявся постійно. Та це й не сміх був — скоріше гримаса. У нього були козлячі ноги, маленькі ріжки на лобі й довга борода.Діти в кімнаті завжди називали його “верхньонижній генерал-командир-сержант з козлячими ногами”, бо це було дуже довге й складне ім’я, і не багато хто має такий титул. Але щоб вирізьбити його — то було справжнє мистецтво. Та все ж він там стояв! І завжди дивився в бік столу під дзеркалом, бо там стояла чарівна маленька порцелянова пастушка. У неї були позолочені черевички, гарна сукенка, оздоблена червоною трояндою, золота шляпка й пастуша палиця. Вона була дуже мила.Поряд з нею стояв маленький сажотрус — такий чорний, як вугілля, але теж із порцеляни. Він був так само чистенький і гарненький, як будь-хто інший. Те, що він був сажотрусом — це лише роль, яку йому надав майстер порцеляни. Він міг так само зробити з нього й принца — адже все можливо!Сажотрус стояв із драбинкою, такий охайний, з обличчям білим і рум’яним, як у дівчини. І це було навіть трішки неправильно — він мав би бути трохи чорнішим. Він стояв зовсім поруч із пастушкою. Обох поставили поряд, і оскільки вони стояли разом, то й заручилися. Вони так гарно підходили одне одному — обидва були молоді, зроблені з однієї порцеляни й однаково крихкі.Поруч із ними стояла ще одна лялька, утричі більша — це був старий китаєць, який умів кивати головою. Він також був порцеляновий і стверджував, що є дідусем маленької пастушки, хоча й не міг цього довести. Він твердив, що має над нею владу, і тому вже кивнув козлоногому верхньо-нижньому генералові-командирові-сержанту, який сватався до пастушки.— Ось чоловік для тебе, — сказав старий китаєць. — Чоловік, що, я майже впевнений, зроблений із червоного дерева. Він може зробити тебе пані козлоногого верхньо-нижнього генерал-командир-сержанта! У нього ціла шафа срібла, не рахуючи скарбів у таємних сховках!— Я не хочу в ту темну шафу! — вигукнула маленька пастушка. — Я чула, що в нього там одинадцять порцелянових жінок!— Тоді ти будеш дванадцятою! — відповів китаєць. — Сьогодні вночі, щойно заскрипить стара шафа, буде весілля, як я, китаєць, сказав! — І він кивнув головою та заснув.А пастушка заплакала й глянула на свого наймилішого — порцелянового сажотруса.— Прошу тебе, — мовила вона, — візьми мене з собою у широкий світ, бо тут нам не залишитися! «Я хочу все, чого хочеш ти!» — сказав маленький сажотрус. — «Ходімо негайно, я певен, що зможу прогодувати тебе своєю професією!»«От тільки якби ми вже були злізли зі столу!» — сказала вона. — «Я не буду щаслива, доки ми не опинимося у широкому світі!»Він утішив її й показав, куди ставити маленьку ніжку — на різьблені краї та позолочене листя, що спускалося вздовж ніжки столу. Свою драбинку він теж використав, і ось вони вже на підлозі. Але щойно поглянули на стару шафу — там зчинився великий рух: усі вирізьблені олені висунули голови ще далі, підняли роги й закрутили шиями; козлоногий верхньо-нижній генерал-командир-сержант високо підскочив і закричав до старого китайця:«Вони тікають! Вони тікають!»Вони злякалися й миттєво стрибнули в шухляду під настільною надбудовою. Там лежали три-чотири неповні колоди карт і маленький ляльковий театр, зібраний як могло. Вистава вже йшла, усі дами — черви, бубни, трефи й піки — сиділи в першому ряду й обмахувалися тюльпанами, а позаду стояли валети, показуючи, що мають голову і згори, і знизу, як то буває у гральних картах.У п’єсі йшлося про двох, яким не дозволяли бути разом, і пастушка плакала, бо це нагадувало їй власну історію.«Я не можу цього витримати!» — сказала вона. — «Я мушу вибратися з цієї шухляди!»Та коли вони знову опинилися на підлозі й поглянули на стіл — старий китаєць уже прокинувся й гойдався всім тілом, бо був суцільним шматком знизу.«Старий китаєць іде!» — вигукнула маленька пастушка й упала просто на свої порцелянові колінця — така сумна вона була.«У мене є думка!» — сказав сажотрус. — «Сховаймось у великій банці з попурі, що стоїть у кутку — там ми можемо лежати на трояндах і лаванді, й кидати йому сіль в очі, якщо прийде!»«Це не допоможе!» — сказала вона. — «До того ж я знаю, що старий китаєць і банка з попурі колись були заручені, а після таких стосунків завжди лишається трохи доброти! Ні, іншого виходу нема — треба йти у широкий світ!»«Ти справді маєш відвагу піти зі мною у широкий світ?» — спитав сажотрус. — «Ти подумала, який він великий, і що ми вже ніколи не зможемо повернутись назад?»«Так, подумала!» — відповіла вона.Сажотрус подивився на неї серйозно, і сказав: «Мій шлях — через димар! Ти справді зважишся повзти зі мною через піч, крізь барабан і трубу? Тоді ми опинимося в димоході, і там я знатиму, як рухатися! Ми піднімемось так високо, що ніхто не зможе нас дістати, а на самому верху є отвір у широкий світ!»І він повів її до дверцят печі. «Там темно!» — сказала вона, але все ж пішла з ним — і крізь барабан, і крізь трубу, де була суцільна чорна ніч.«Ми вже в димоході!» — сказав він. — «Подивись! он там, угорі, сяє найпрекрасніша зірка!»Це була справжня зірка на небі, що світлом своїм ніби вказувала їм дорогу. Вони повзли й дерлися, і був то жахливий шлях — так високо, так складно! Але він підтримував і допомагав їй, показував, куди ставити її маленькі порцелянові ніжки — і ось вони дісталися самого краю димаря й сіли там, бо були дуже втомлені, і мали на це повне право.Над ними було небо з усіма зірками, а під ними — всі дахи міста. Вони бачили навколо себе так далеко, так широко… Бідна пастушка ніколи не уявляла собі світу таким. Вона притулила свою голівку до сажотруса й заплакала — так, що позолота з її паска від сліз зійшла. «Це занадто!» — сказала вона. — «Я цього не витримаю! Світ надто великий! Якби ж я знову була на маленькому столику під дзеркалом! Я не буду щаслива, доки ми не повернемось туди! Я вже пішла з тобою в широкий світ — тепер, якщо ти мене любиш, повернись зі мною додому!»Сажотрус говорив їй розумні речі — про старого китайця й про козлоногого генерала-командир-сержанта, але вона так гірко плакала і цілувала свого сажотруса, що він не витримав і підкорився, хоча це й було небезпечно.І от вони знову спускалися димарем, крізь трубу й барабан, — було це дуже незручно, — і нарешті опинилися у темній печі. Там вони заховалися за дверцятами, щоб дізнатися, що сталося у кімнаті. Було зовсім тихо. Вони визирнули — ах! посеред кімнати лежав старий китаєць. Він упав зі столу, коли намагався їх наздогнати, і розбився на три частини: вся спина відкололась одним шматком, а голова відкотилася у куток. А козлоногий генерал стояв на своєму місці, як завжди, і щось обмірковував.«Це жахливо!» — сказала маленька пастушка. — «Старий дідусь розбитий, і це через нас! Я цього не переживу!» — і згорнула свої маленькі ручки.«Його ще можна склеїти!» — сказав сажотрус. — «Цілком можна! Не хвилюйся так! Якщо йому спинку склеїти, а в шию вставити добру скріпку, то буде як новий — і ще багато прикрих речей нам скаже!»«Ти думаєш?» — спитала вона. І тоді вони знову вилізли на стіл, де стояли раніше.«Ось до чого ми дійшли!» — сказав сажотрус. — «Усе це було марною турботою!»«Головне, щоб дідуся склеїли!» — сказала пастушка. — «Це дуже дорого?»Його таки склеїли. Сім’я склеїла йому спину, вставила добру скріпку в шию — і він став майже як новий, тільки більше не міг кивати.«Мабуть, стали пихаті після того, як вас розбили!» — сказав козлоногий генерал-командир-сержант. — «А я, зрештою, питаю: чи буде вона моєю чи ні?»А сажотрус і маленька пастушка подивилися на старого китайця так зворушливо — вони дуже боялися, що він кивне. Але він не міг, і йому було незручно казати стороннім, що в нього тепер скріпка в шиї. І так порцелянові закохані залишилися разом і благословляли дідусеву склейку — і жили в любові, доки самі не розбилися.

Сад оточувала жива огорожа з ліщини. За нею починалися поля та луки, де паслися корови й вівці. Посеред саду цвів кущ троянд, а під ним сидів равлик. Він був багатий внутрішнім змістом — він містив у собі самого себе.— Почекайте, і мій час настане! — сказав він. — Я дам світу щось важливіше за ці троянди, горіхи чи молоко, що дають корови й вівці.— Я багато чого від тебе очікую, — сказав кущ троянд. — Дозволь дізнатися, коли це станеться?— Час терпить. А ось ви всі поспішаєте! А поспіх послаблює враження.Наступного року равлик лежав майже на тому ж самому місці, на сонці, під кущем троянд. Кущ випускав бутони й розцвітав трояндами, кожного разу свіжими, кожного разу новими.Равлик наполовину висунувся зі своєї раковини, насторожив вусики та знову приглянувся. — Все як торік! Жодного прогресу. Кущ троянд лишається при своїх трояндах — і жодного кроку вперед!Пройшло літо, пройшла осінь, кущ троянд випускав бутони й розцвітав трояндами, аж поки не випав сніг. Стало сиро, холодно; кущ пригнувся до землі, а равлик заповз у землю.Знову настала весна, з’явилися троянди, з’явився равлик.— Тепер уже ви старі! — сказав він кущу троянд. — Пора б і честь знати. Ви дали світу все, що могли. Багато це чи мало — питання, яким мені ніколи займатися. А те, що ви нічого не зробили для власного розвитку, ясно. Інакше з вас вийшло б щось інше. Що скажете на свій захист? Адже ви скоро станете сухим хмизом. Розумієте, про що я кажу?— Ви мене лякаєте, — сказав кущ троянд. — Я ніколи над цим не замислювався.— Так, так, ви, здається, мало турбували себе думками! А ви коли-небудь пробували запитати себе: навіщо ви цвітете? І як це відбувається? Чому так, а не інакше?— Ні! — сказав кущ троянд. — Я просто цвів від радості й не міг інакше. Сонце таке тепле, повітря таке свіже, я пив чисту росу й рясні дощі. Я дихав, я жив! Сили підіймалися в мене із землі, вливались з повітря, я був щасливий завжди новим, великим щастям і тому завжди мусив цвісти. Таке моє життя, я не міг інакше.— Словом, ви жили, не журилися! — сказав равлик.— Звісно! Мені все було дано! — відповідав кущ троянд. — Але вам дано ще більше! Ви одна з тих думаючих, глибоких, високодарованих натур, яким судилося дивувати світ.— Та хоч би що! — сказав равлик. — Я не хочу знати вашого світу. Мені байдуже до нього. Мені достатньо самого себе.— Так, але мені здається, усі ми, хто живе на землі, повинні ділитися з іншими найкращим, що в нас є! Віддавати їм усе, що можемо!.. Так, я дав світу лише троянди… А ви? Вам дано так багато. Що дали світу ви? Що дасте?— Що дав я? Що дам? Мені байдуже на світ! Він мені ні до чого! Мені до нього немає діла! Надавайте його трояндами, на це у вас вистачить сил! Хай ліщина дає йому горіхи, корови й вівці — молоко, у них своя публіка! А моя — у мені самому! Я замкнуся в собі — і баста. Мені байдуже на світ!І равлик заповз у свою раковину і закрився в ній.— Як сумно! — сказав кущ троянд. — А я хотів би, та не можу замкнутися в собі. Усе проривається назовні, проривається трояндами. Пелюстки їх опадають і розносяться вітром, але я бачив, як одну з моїх троянд поклала в книгу господиня дому, іншу пригорнула до себе чарівна молода дівчина, третю цілували усміхнені губки дитини. І я був так щасливий, знаходив у цьому істинне задоволення. Ось мої спогади, моє життя!І кущ троянд цвів у всій своїй простоті й невинності, а равлик просто дрімав у своїй раковині — йому байдуже було до світу.Роки йшли…Равлик став порохом від пороху, і кущ троянд став порохом від пороху, розпався в книзі й спогадів троянда… Але в саду цвіли нові кущі троянд, у саду росли нові равлики. Вони заповзали у свої домівки й плювались — їм байдуже до світу. Не почати цю історію спочатку? Вона буде все та сама.Мораль казки “Равлик і троянди”Ця казка Ганса Крістіана Андерсена вчить, що істинне значення життя полягає не в самозамилуванні чи ізоляції, а в щедрому даруванні світу того, що ми маємо найкращого. Равлик, замкнутий у своїй “глибокості”, марнує існування, не лишаючи по собі нічого, окрім байдужості, тоді як кущ троянд, у простоті та радості, цвіте для інших, даруючи красу, спогади й щастя — і тим знаходить вічність у серцях людей. Егоїзм веде до забуття, а щирість і відкритість — до безсмертя через любов і поділ. “Не ховайся в раковині — розквітай для світу!”

Жили-були двадцять п’ять олов’яних солдатиків — усі брати, бо народилися вони з однієї старої олов’яної ложки. Стояли рівно, тримаючи рушниці в руках, а форма на них була червона й синя — дуже гарна.Перше, що вони почули на світі, коли зняли кришку з коробки, де вони лежали, — слова:— «Олов’яні солдатики!» — вигукнув маленький хлопчик і радісно заплескав у долоні. Він отримав їх на день народження й одразу поставив на стіл.Усі солдатики були однакові, тільки один трохи відрізнявся: у нього була лише одна нога — олова не вистачило, бо його відливали останнім. Та він стояв так само твердо на одній нозі, як інші на двох. І саме він став найцікавішим з усіх.На столі, де стояли солдатики, було багато іграшок, але найбільше привертало увагу паперовий замок. Через крихітні віконця було видно зали, перед замком стояли маленькі деревця, а поруч — дзеркальце, яке зображало ставок. По ньому плавали воскові лебеді й милувалися своїм відображенням.Та наймилішою була маленька паперова балерина. Вона стояла у відчинених дверях замку в сукенці з найтоншого мусліну, через плече — вузенька блакитна стрічка, а посередині блищала блискітка, велика, як усе її обличчя. Балерина стояла на пальчиках, витягнувши руки, і підняла одну ніжку так високо, що олов’яний солдатик її не бачив і подумав, що вона теж має лише одну ногу.— «Оце б дружина для мене!» — подумав він. — «Та вона, певно, дуже знатна: живе в замку, а я — лише в коробці, де нас двадцять п’ять. Не місце їй зі мною! Та все ж я мушу ближче познайомитися».І він ліг за тютюнову коробку на столі, звідки міг добре бачити ніжну балерину, що стояла на одній нозі, не втрачаючи рівноваги.Настала ніч. Усі діти полягали спати, і в кімнаті стало тихо-тихо. Тоді іграшки ожили. Вони стрибали, розмовляли, сміялися, грали у війну та танцювали. Тільки олов’яний солдатик і маленька балерина залишалися на своїх місцях — він непорушно стояв, а вона, злегка нахилившись, завмерла у граційній позі.Солдатик не зводив із неї очей. Здавалося, навіть місячне світло лагідно торкалося її сукенки, і вона сяяла ще ніжніше. — «Така тендітна, така прекрасна…» — подумав він. — «Якби тільки я міг зробити крок до неї…»Але раптом із коробки для іграшок визирнув чортик із бляшаного циліндра. — «Гей, солдатику!» — гукнув він злим голосом. — «Не смій задивлятися на балерину!» Та олов’яний солдатик удав, що не чує. Він просто стояв, як справжній вояк, і дивився перед собою.— «Добре!» — пробурмотів чортик. — «Побачимо, що буде завтра!»І справді, наступного дня сталося лихо. Коли діти гралися, один із хлопчиків поставив солдатика на підвіконня. Раптом вікно відчинив вітер, і солдатик з гуркотом упав додолу з третього поверху!Хлопчик миттю вибіг на вулицю шукати його, але марно — солдатик зник у щілині між камінням. Дощ почав лити, потім полив ще сильніше, і невдовзі по вулиці побігли струмки. Двоє хлопчаків, які проходили повз, помітили солдатика.— «Дивись, олов’яний солдатик! Зробімо йому човник!» — вигукнув один. Вони згорнули газету трикутником, посадили солдатика всередину — і пустили човен плисти потоком.Газетний човник весело гойдався на хвилях дощу. Вода несла його все далі й далі вузенькими вуличками, немов справжньою річкою. Олов’яний солдатик стояв посеред човника — прямо, як справжній герой. Він тримав рушницю біля плеча і дивився вперед, хоч хвилі хлюпали йому по коліна.«Не здавайся!» — ніби шепотіла йому думка. — «Тримайся, як справжній вояк!»Та раптом струмок підхопив човен ще швидше — і він потрапив до темного підземного каналу, де було темно, сиро й моторошно.— «Хто ти такий?» — загарчав хтось із темряви. Це був величезний щур, сторож підземних вод. — «Де твій паспорт? Плати мито!»Солдатик стояв мовчки. Він не боявся. Щур кинувся слідом, але хвиля підхопила човен і понесла далі — прямо у водоспад!Човник закрутився, розвернувся і… перевернувся! Солдатик полетів у воду й стрімко пішов на дно. Його сталевий погляд залишався незламним, хоча навколо було темно, а холодні струмені тягнули вниз.І тут з глибини з’явилася величезна щука. Вона розкрила пащу й — ковт! — проковтнула солдатика в один момент. Всередині було темно, але солдатик стояв навіть там — струнко, мовби на варті. Минуло трохи часу, і щуку спіймав рибалка. Він приніс її на базар, а звідти — на кухню до того самого будинку, де колись жив солдатик!Коли кухарка розрізала щуку, вона з подивом вигукнула: — «Ой, дивіться, що всередині! Олов’яний солдатик!»Вона поставила його на стіл — і серце солдатика завмерло: перед ним, як і раніше, стояла балерина. Вона все так само підняла одну ніжку, сяяла у своєму замочку й дивилася просто на нього.Солдатик був щасливий. Йому здавалося, що весь світ знову став теплим і світлим.Та доля мала свій план…Солдатик знову стояв на столі — там, де почалася його історія. Він дивився на балерину, і йому здавалося, що все навколо стало спокійним, добрим і знайомим. Світло падало просто на її сукенку, і вона сяяла, мов ранкова зірка.Та одного дня маленький хлопчик, граючись, поставив солдатика біля пічки. — «Подивімося, чи витримає він жар, такий уже стійкий!» — засміявся він.Полум’я весело потріскувало, а олов’яний солдатик стояв непорушно. Він не скаржився й не кликав на допомогу — тільки думав про свою балерину. Йому здавалося, що тепло вогню — це її погляд, що блищить крізь полум’я.Раптом дверцята відчинив вітер. Балерина підхопилася з полиці й легко, немов метелик, злетіла прямо до солдатика. Полум’я обійняло їх обох — тихо, без болю. І в ту мить, коли все навколо стихло, вони були поруч. Коли полум’я згасло й люди прибрали попіл, на тому місці, де стояв солдатик, лежало маленьке олов’яне серце. А поряд — блискітка від балерининої сукенки, така сама ясна, як колись. Так закінчилася історія про стійкого олов’яного солдатика — вірного, хороброго й ніжного, який любив по-справжньому й залишив після себе лише серце

Було так страшенно холодно; йшов сніг, і починало темніти; це був останній вечір року, новорічна ніч. У цій холоднечі та темряві по вулиці йшла маленька бідна дівчинка з непокритою головою й босими ногами. Авжеж, вона мала капці, коли виходила з дому, але що з того! То були дуже великі капці, які носила її мати, такі завеликі, що дівчинка загубила їх, коли поспішала через вулицю, бо дві карети пролетіли так страшенно швидко. Одного капця вона так і не знайшла, а з іншим утік хлопчисько, сказавши, що використає його як колиску, коли в нього будуть діти.Так тепер маленька дівчинка йшла босоніж, а її ноги вже посиніли й почервоніли від холоду. В старому фартушку вона несла купу сірників, а в руці тримала один пучок. За весь день ніхто не купив у неї жодного сірника, ніхто не дав навіть дрібної монетки. Голодна, змерзла, вона йшла, згорблена маленька бідолаха! Сніжинки падали на її довге світле волосся, що так гарно вилося на шиї, але вона зовсім не думала про це. Світло сяяло з вікон, і по вулиці розходився дивовижний запах смаженої гуски — адже була новорічна ніч. От про що вона думала.У куточку між двома будинками, де один будинок трохи виступав уперед, вона присіла й згорнулася клубочком. Маленькі ніжки вона підібгала під себе, але холод сковував її ще більше, а додому вона боялася йти: вона не продала жодного сірника, не заробила ні копійки, а батько б побив її. Та й удома було холодно: вітер свистів крізь щілини, хоч їх і заткнули соломою та ганчір’ям. Її маленькі ручки майже зовсім заціпеніли від холоду. Ах! Один маленький сірник міг би зігріти. Якби тільки наважитися витягнути один, черкнути ним об стіну та нагріти пальці. Вона витягла один. «Рррітч!» — він засіпав, запалав! Це було тепле, ясне полум’я, справжнє маленьке світло, коли вона затулила його рукою. Як дивно сяяло воно! Дівчинці здалося, що вона сидить перед великою залізною грубкою з блискучими латунними кулями й мідним барабаном; вогонь горів так благословенно, так добре грів! Вона вже простягла ноги, щоб зігріти й їх, — та полум’я згасло, грубка зникла, і дівчинка залишилася з маленьким обвугленим недопалком сірника в руці.Вона запалила новий. Він горів, він світив, і де світло падало на стіну — та ставала прозорою, мов серпанок. Вона побачила кімнату всередині: стіл накритий білою скатертиною, гарний порцеляновий посуд, а посеред столу — смажена гуска, що парувала, начинена чорносливом і яблуками! І що ще дивовижніше — гуска зістрибнула з блюда, закульгала по підлозі з виделкою та ножем у спині, і прямісінько до бідної дівчинки! Та раптом сірник згас, і вона побачила лише холодну товсту стіну.Вона запалила третій сірник. Тепер вона сиділа під найпрекраснішою ялинкою. Вона була більша й красивіше прикрашена, ніж та, яку дівчинка бачила минулого Різдва крізь скляні двері у багатого купця. Тисячі вогників горіли на зелених гілках, а строкаті картинки, як ті, що прикрашають вітрини магазинів, хилилися до неї. Маленька простягнула руки — і раптом сірник згас. Вогники злетіли вище, вище — і вона побачила, що то були зірки на небі. Одна з них упала, лишивши довгий вогняний слід.«Хтось помер!» — сказала дівчинка, бо її стара бабуся, єдина, хто був добрий до неї, але вже померла, казала: коли падає зірка, душа підіймається до Бога.Вона знову чиркнула сірником об стіну. Він засвітився, і в сяйві стояла її бабуся — така ясна, така світла, така добра і благословенна.«Бабусю!» — вигукнула дівчинка. — «Забери мене з собою! Я знаю, ти зникнеш, коли сірник згасне — як та тепла грубка, та чудова гуска і те величезне гарне ялинкове дерево!» — і вона швидко запалила весь пучок сірників, усі до одного — вона хотіла втримати бабусю. І сірники палали з таким сяйвом, що було світліше, ніж удень. Бабуся ніколи ще не була такою великою й прекрасною. Вона підняла дівчинку на руки, і вони полетіли в сяйві та радості — так високо, так високо! І там не було ні холоду, ні голоду, ні страху — там вони були в Бога.Але й другого зимового ранку, у куточку між двох будинків, маленька дівчинка усе ще сиділа з почервонілими щічками, з люб’язною усмішкою, — тільки вже одубла й замерзла. Новорічний ранок зійшов над її маленьким тілом; поруч лежали сірники, майже весь пучок був спалений.«Вона хотіла зігрітися!» — казали люди. Але ніхто не знав, яка краса явилася їй, у яке сяйво вона увійшла разом зі своєю бабусею, зустрічаючи новорічну радість.