Казки для найменших

Жили-були дід і баба. Такі вже були бідні, що майже нічого у них не залишилося. Якось дійшли до того, що й хліба вдома не стало — зовсім нічого їсти. Дід каже:— Бабусю! Зайди до хижки, позмітай трохи борошенця з засіки та спечи мені колобка.Баба послухалася: витопила піч, назмітала трохи борошна, замісила тісто на яйцях і спекла кругленького колобка. Поклала його на вікно, щоб остиг.Шукаєте “Колобок” зі щасливим фіналом? Пропонуємо познайомитися з кмітливим Колобком — альтернативною версією казки, де головний герой знаходить хитрий спосіб уникнути лисячої пащі.А колобок, лежав-лежав, зірвався з вікна на призьбу, з призьби на землю — і покотився дорогою.Котиться та й котиться, а назустріч йому зайчик.— Колобок, колобок! Я тебе з’їм!А колобок йому:— Не їж мене, зайчику-побігайчику! Краще я тобі пісню заспіваю.— Ану, співай!Колобок і заспівав:— Я по коробу метений,На яйцях спечений,Як від баби та від діда втік,Так і від тебе втечу!Покотився далі, лишивши зайця ні з чим.Котиться, котиться, а тут йому назустріч вовк.— Колобок, колобок! Я тебе з’їм!— Не їж мене, вовчику-братику! Краще я тобі пісню заспіваю.— Ну, співай!І колобок знову заспівав:— Я по коробу метений,На яйцях спечений,Як від баби та від діда втік,Так і від тебе втечу!Знову покотився, залишивши вовка ні з чим.Котиться, котиться, а тут назустріч ведмідь.— Колобок, колобок! Я тебе з’їм!— Не їж мене, ведмедику-братику! Краще я тобі пісню заспіваю.— Ну, співай!І колобок сміливо заспівав:— Я по коробу метений,На яйцях спечений,Як від баби та від діда втік,Так і від тебе втечу!І знову покотився далі, залишивши ведмедя з порожнім животом.Котиться колобок, радіє, що ні зайчик, ні вовк, ні ведмідь його не з’їли. Аж тут зустрічає лисичку.— Колобок, колобок! Я тебе з’їм! — каже лисичка.А колобок їй відповідає:— Не їж мене, лисичко-сестричко! Я краще тобі пісню заспіваю.— Оце цікаво! — мовить лисичка. — Ну, співай!Колобок почав співати:— Я по коробу метений,На яйцях спечений,Як від баби та від діда втік,Так і від тебе втечу!Лисичка хитро примружила очі:— Гарна пісня! Але ти так далеко, колобочку, співати, що я не чую. Сідай мені на язик, тоді все буде чутно.Колобок подумав: “Чого б і ні? Всі мене хотіли з’їсти, та я втік! А лисичка просто слухає мою пісню”. Та й скочив лисичці на язик.— Ну, слухай! — сказав він і знову завів:— Я по коробу метений,На яйцях спечений…А лисичка тільки чекала моменту — хап! І проковтнула колобка.Так і закінчилася його пісенька. А лисичка, облизуючись, пішла собі далі, задоволена та сита.

Були собі дід та баба. Якось поїхав дід на ярмарок і купив собі козу. Привіз її додому, а на ранок наказує старшому синові:— Іди, синку, козу пасти, щоб була доглянута і нагодована.Пас хлопець козу цілий день, а ввечері пригнав додому. Тільки підвів козу до воріт, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях і питає:— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?А коза йому:— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла. Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку. Тільки пила, тільки й їла.Дід розсердився на сина:— Як ти за козою доглядав, що вона голодна? Забирайся з двору!На другий день послав дід меншого сина пасти козу. Пас хлопець її до вечора, а потім пригнав додому. Знову дід зустрічає біля воріт:— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?А коза так само:— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла. Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку. Тільки пила, тільки й їла.Дід розгнівався ще більше:— І ти не годен козу доглянути! Геть із двору!На третій день дід наказав бабі пасти козу.— Побачимо, як ти впораєшся!Баба цілий день гляділа козу, травичкою годувала, водичкою напувала. Увечері пригнала додому, а дід уже чекає біля воріт:— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?А коза знову своє:— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла. Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку. Тільки пила, тільки й їла.Дід і бабу прогнав.На четвертий день вирішив сам пасти козу. Цілий день водив її по лугах, давав їсти найсоковитішу траву, поїв із чистого струмочка. Увечері привів козу додому. Сховався біля воріт, одягнув свої червоні чоботи й питає:— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?А коза знову:— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла. Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку. Тільки пила, тільки й їла. От тоді дід розсердився, пішов до коваля, наточив ніж, хотів козу різати, а вона вирвалася та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку, — вона туди вбігла та й заховалась на печі.От прибігає зайчик, коли чує — хтось є в хатці. Зайчик і питається:— А хто, хто в моїй хатці?А коза сидить на печі та й каже:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!От зайчик злякався, вибіг із хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:Коза-дереза — українська народна казка— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?— Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?А ведмідь:— От я його вижену!Побіг до хатки:— А хто, хто в зайчиковій хатці?А коза з печі:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!Ведмідь злякався.— Ні, — каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.От знову пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається:— А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?— Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?А вовк:— От я його вижену!— Де тобі його вигнати! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.— Отже, вижену!Побіг вовк до хатки та й питається:— А хто, хто в зайчиковій хатці?А коза з печі:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!Вовк злякався.— Ні, — каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.Зайчик знову пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається:— А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?— Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?А лисичка:— От я його вижену!— Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав – не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!— Отже, вижену!Побігла лисичка до хати та питає:— А хто, хто в зайчиковій хатці?А коза з печі:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!От лисичка теж злякалась.— Ні, — каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче.Коли це лізе рак-неборак та й питається:— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?— Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?А рак: — От я його вижену!— Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!— Отже, вижену!От поліз рак у хатку та й питається:А хто, хто в зайчиковій хатці?А коза з печі:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та:А я рак-неборак, Як ущипну — буде знак!Та як ущипне козу клешнями! Коза як замекає, та з печі, та з хати — побігла, тільки видно!От зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує! Та й став жити в своїй хатці.

Був собі дід Андрушка, а в нього – баба Марушка, а в баби – донечка Мінка, а в дочки – собачка Хвінка, а в собачки – товаришка, киця Варварка, а в киці – вихованка, мишка Сіроманка.Раз весною взяв дід лопату та мотику, скопав у городі грядку велику, гною трохи наносив, грабельками підпушив; зробив пальцем дірку та й посадив ріпку. Працював дід не марно: зійшла ріпка гарно. Щодень ішов дід у город, набравши води повен рот, свою ріпку поливав, їй до життя охоти додавав.Росла дідова ріпка, росла! Зразу така, як мишка, була, потім, як буряк, потім, як кулак, потім, як два, а наприкінці стала така, як дідова голова… Тішиться дід, аж не знає, де стати. «Час, – каже, – нашу ріпку рвати!» Пішов він на город – гуп-гуп! Узяв ріпку за зелений чуб: тягне руками, уперся ногами, – мучився, потів увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.Кличе дід бабу Марушку: «Ходи, бабусю, не лежи, мені ріпку вирвати поможи!» Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за плече. Тягнуть, аж піт тече. Смикає дід ріпку за гичку, смикає баба діда за сорочку, працюють руками, упираються ногами. Промучилися увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.Кличе баба дочку Мінку: «Ходи, доню, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!» Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за сорочку, дочка бабу – за торочку. Тягнуті, руками, упираються ногами.Промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.Кличе дочка собачку Хвінку: «Ходи, Хвіночко, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!» Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за сорочку, дочка бабу – за торочку, собачка дочку – за спідничку. Тягнуть руками, упираються ногами. Промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень.Кличе собачка кицю Варварку: «Ходи, Варварочко, не лежи, нам ріпку вирвати поможи!» Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за сорочку, дочка бабу – за торочку, собачка дочку – за спідничку, киця собачку за хвостик. Тягнуть і руками, і зубами, упираються ногами. Промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень. Кличе киця мишку Сіроманку: «Ходи, Сірочко, не біжи, нам ріпку вирвати поможи!» Пішли вони на город – гуп-гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда – за сорочку, дочка бабу – за торочку, собачка дочку – за спідничку, киця собачку – за хвостик, мишка кицю – за лапку.Як потягли – та й покотилися.Упала ріпка на діда Андрушку, дід – на бабу Марушку, баба – на дочку Мінку, дочка – на собачку Хвінку, собачка – на кицю Варварку, а мишка – шусть у шпарку!

Ішов дід лісом, а за ним бігла собачка, та й загубив дід рукавичку. От біжить мишка, улізла в ту рукавичку та й каже: – Тут я буду жити! Коли це жабка плигає та й питає: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка. А ти хто? – Жабка-скрекотушка. Пусти й мене! – Іди! От уже їх двоє. Коли біжить зайчик, прибіг до рукавички та й питає: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка. А ти хто? – А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене! – Іди! От уже їх троє. Коли це біжить лисичка та до рукавички: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка та зайчик-побігайчик. А ти хто? – А я лисичка-сестричка. Пустіть і мене! – Та йди! Ото вже їх четверо сидить. Аж суне вовчик та й собі до рукавички, питається: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик та лисичка-сестричка. А ти хто? – Та я вовчик-братик. Пустіть і мене! – Та вже йди! Уліз і той,- уже їх п’ятеро. Де не взявся,- біжить кабан: – Хро-хро-хро! А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка та вовчик-братик. А ти хто? – Хро-хро-хро! А я кабан-іклан. Пустіть і мене! – Оце лихо! Хто не набреде, та все в рукавичку! Куди ж ти тут улізеш? – Та вже влізу,- пустіть! – Та що вже з тобою робити,- йди! Уліз і той. Уже їх шестеро, уже так їм тісно, що й нікуди. Коли це тріщать кущі, вилазить ведмідь та й собі до рукавички, реве й питається: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-братик та кабан-іклан. А ти хто? – Гу-гу-гу! Як вас багато! А я ведмідь-набрід. Пустіть і мене! – Куди ми тебе пустимо, коли й так тісно? – Та якось будемо. – Та вже йди, тільки скраєчку! Уліз і ведмідь – семеро стало. Та так вже тісно, що рукавичка ось-ось розірветься. Коли це дід оглядівся,- нема рукавички. Він тоді назад – шукати її, а собачка попереду побігла. Бігла, бігла, бачить – лежить рукавичка і ворушиться. Собачка тоді: «Гав-гав-гав!» Вони як злякаються, як вирвуться з рукавички,- так усі й порозбігалися лісом. Прийшов дід та й забрав рукавичку.

Давним-давно, за високими горами і густими лісами, в королівстві Ельмірія жив великий дракон на ім’я Фіар. Він мав золоті лусочки і вогонь у грудях, але його серце було добрим і лагідним. Хоча всі в королівстві боялися його, Фіар ніколи не шкодив нікому — він лише жив високо в горі, спостерігаючи за світом.У тому самому королівстві жила маленька принцеса Лілія. Вона була найвідважнішою з усіх дітей, і замість того, щоб грати з іграшками в замку, вона любила бігати по лісах і квіткових луках. Одного разу, під час прогулянки, вона заблукала у великому темному лісі.Йшов час, і Лілія не могла знайти шлях додому. Ліс ставав все темнішим, і вона почала хвилюватися. Аж раптом перед нею з’явився Фіар — величезний, з золотими очима, але його погляд був сповнений співчуття.— Не бійтеся мене, маленька принцесо, — сказав дракон своїм глибоким, але лагідним голосом. — Я бачу, що ви загубилися. Дозвольте мені допомогти вам повернутися додому.Спочатку Лілія трохи злякалася, але швидко зрозуміла, що дракон хоче допомогти. Вона сіла на його широку спину, і разом вони полетіли в небі, як два справжні друзі. Дракон летів над горами і лісами, і нарешті вони досягли королівського замку. Король і королева були вражені, побачивши свою доньку верхи на драконі. Спочатку вони налякалися, але Лілія розповіла їм, як Фіар врятував її і допоміг повернутися додому. Відтоді король запросив дракона залишитися в королівстві і більше ніхто не боявся Фіара.З часом Фіар став справжнім захисником королівства, допомагаючи людям і показуючи, що навіть дракон може мати добре серце. А маленька Лілія і Фіар стали найкращими друзями, часто разом літали над казковими землями.

Стоїть серед поля теремок. Біжить мишка-шкряботушка. Побачила теремок, зупинилася і запитує: — Хто-хто в теремкові живе? Ніхто не відгукується. Зайшла мишка в теремок і стала там жити.Пристрибала до терему жабка-квакушка і запитує: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка! А ти хто? — А я жабка-квакушка. — Іди до мене жити! Жабка стрибнула в теремок. Стали вони жити удвох. Біжить повз зайчик-побігайчик. Зупинився і запитує: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка! — Я, жабка-квакушка! — А ти хто? — А я зайчик-побігайчик. — Іди до нас жити! Зайчик скок у теремок! Стали вони жити втрьох.Іде позв лисичка-сестричка. Постукала у віконце і запитує: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка. — Я, жабка-квакушка. — Я, зайчик-побігайчик. — А ти хто? — А я лисичка-сестричка. — Іди до нас жити! Забралася лисичка в теремок. Стали вони жити вчотирьох.Прибіг вовчик-сірий бочок, заглянув у двері та питає: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка. — Я, жабка-квакушка. — Я, зайчик-побігайчик. — Я, лисичка-сестричка. — А ти хто? — А я вовчик-сірий бочок. — Іди до нас жити!Вовк заліз у теремок. Стали вони жити вчотирьох. От вони в теремку живуть, пісні співають.Раптом йде ведмідь клишоногий. Побачив ведмідь теремок, почув пісні, зупинився і заревів на весь голос: — Хто-хто в теремкові живе? — Я, мишка-шкряботушка. — Я, жабка-квакушка. — Я, зайчик-побігайчик. — Я, лисичка-сестричка. — Я, вовчик-сірий бочок. — А ти хто? — Ведмідь-Набрід. — Іди до нас жити!Ведмідь почав лізти в теремок. Ліз-ліз, ліз-ліз — ніяк не міг влізти та каже: — А я краще на даху буду жити. — Ти нас роздавиш. — Ні, не роздавлю. — Ну, то лізь! Вліз ведмідь на дах і тільки сів – трах!Затріщав теремок, упав набік і весь розвалився. Ледве встигли вибігти з нього мишка-шкряботушка, жабка-квакушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-сірий бочок – усі живі та неушкоджені.Взялися вони колоди носити, дошки пиляти – новий теремок будувати. І збудували ще кращий за попередній!

Жила-була маленька червона машинка на ім’я Бібі. Вона була найшвидшою і найяскравішою машинкою у всьому місті. Бібі дуже любила їздити по дорогах, допомагати іншим і завжди мріяла про великі пригоди. Під тегом “машинка” ви знайдете ще більше захоплюючих історій про пригоди на колесах, де кожна машинка стає героєм незабутніх подорожей та допомоги друзям! Одного дня, коли сонечко тільки прокидалося і перші промені торкнулися землі, Бібі виїхала зі свого гаража. Вона весело гуділа своїм клаксончиком:— Бі-бі! Бі-бі! Пригоди, я вже тут!На дорозі Бібі зустріла старого зеленого тракторця на ім’я Тошко. Він повільно їхав і виглядав дуже втомленим.— Привіт, Тошко! Що сталося? — запитала Бібі.— Ой, Бібі, мені потрібно довезти ці овочі на ярмарок, але я зовсім не встигаю, — зітхнув Тошко.Бібі одразу вирішила допомогти.— Не хвилюйся, Тошко! Я допоможу тобі! Бі-бі! Поїхали разом!Машинка Бібі зачепила причіп із овочами й помчала вперед. Вона їхала швидко, але обережно, щоб жоден помідорчик чи морквинка не випали з причепа. Дорогою вони зустріли маленький жовтий автобус Бусю, який віз діток до школи. Раптом Буся заглух і зупинився посеред дороги.— Ой-ой, дітки можуть запізнитися до школи! — заплакала Буся.— Не сумуй, Буся! Ми тобі допоможемо! — сказала Бібі.Бібі швидко витягла мотузку і допомогла Бусі доїхати до школи. Дітки радісно махали руками і кричали:— Дякуємо, Бібі! Ти — справжній герой!Нарешті Бібі і Тошко дісталися до ярмарку. Всі овочі були доставлені вчасно, а Тошко задоволено посміхався.— Ти неймовірна, Бібі! Завдяки тобі я встиг! — сказав Тошко.— Допомагати друзям — це найкраща пригода! — радісно відповіла Бібі.Відтоді всі у місті знали, що машинка Бібі завжди готова прийти на допомогу, бо вона мала велике і добре серце.І знову лунав її веселий клаксон:— Бі-бі! Бі-бі! Пригоди, я завжди тут!

Жив-був маленький котик на ім’я Мурчик. Він був пухнастий і м’який, як пухова хмаринка, і завжди любив гратися з друзями. Та ось одного вечора Мурчику було важко заснути. Він перевертався на одному боці, потім на другому, і нічого — не спав. «Може, я просто не втомлений?» — думав Мурчик, але ні. Весь день він бігав, стрибав і грався, тож мав бути дуже втомлений.Мурчик ліг на своє м’якеньке ліжечко, підгорнув лапки під себе й заплющив очі, але сон не йшов. У темряві його маленькі оченята були повні суму.«Що ж мені робити?» — засмутився котик.Тут раптом йому прийшла в голову ідея! Мурчик підскочив на лапках і подивився у віконце. Яскраві зірки сяяли на небі, а місяць був таким великим і круглим, як смачна річкова рибка.«Я піду на прогулянку!» — вирішив Мурчик.Він вийшов на вулицю і почав тихенько прогулюватися по садочку. Навколо нього тишу порушували лише ніжні шелести листя і м’який вітерець. Мурчик вдихнув глибоко повітря і відчув, як спокій огортає його.Раптом він побачив свою маленьку подружку — совенятко на дереві. Совенятко спостерігало за зірками і тихо пурхало з гілки на гілку.— Привіт, совенятко! — привітався Мурчик. — Чому ти не спиш?— Привіт, Мурчику! — відповіла сова. — Я теж не могла заснути, але коли подивилася на зірки, стало спокійно, і я вирішила помилуватися ними. А ти чому не спиш?— Я не знаю… Мабуть, мені страшно в темряві, — зізнався котик.Совенятко підійшло до Мурчика і ніжно обійняло його крильцем.— Бачиш, як багато зірок? Вони освітлюють ніч, як маленькі ліхтарики. І я завжди знаю, що вночі не страшно, коли ти дивишся на них.Мурчик вдячно посміхнувся. Відчуваючи тепло своєї подружки, він заспокоївся. Потім вони сіли разом і милувалися нічним небом.І от, коли Мурчик знову заплющив очі, на нього напав такий солодкий сон, якого він давно не відчував. Він ліг у своє маленьке ліжечко, і тепер було не страшно, бо він знав, що завжди є хтось поруч, хто допоможе.І так, в обіймах нічної тиші, маленький котик заснув. А зірки, мов світлячки, пильнували його сон.Кінець.

Ще більше казок про “зайчика” шукайте тут! Приємного читання У лісі жив маленький зайчик, який дуже любив сонце. Кожного ранку він прокидався рано, щоб побачити, як сонечко піднімається над лісом, і цілу годину сидів, дивлячись, як світло розливається по деревах і траві. Одного ранку зайчик прокинувся і побачив, що сонечко ще не з’явилося. Він виглянув у віконце і побачив, як над лісом зібралися темні хмари.— Сонечко, де ти? — запитав зайчик. — Чому ти не світиш?Згори почувся тихий голос сонечка:— О, зайчику, я сховався за хмарами, бо вони мене закрили. Якщо ти хочеш, я знову засяю, але мені потрібна твоя допомога!Зайчик не розгубився. Він побіг по лісу, шукаючи друзів, щоб разом допомогти сонечку. Спочатку зайчик зустрів лисицю.— Лисичко, ти можеш допомогти сонечку? — запитав він.— Я можу подути на хмари! — сказала лисичка, і почала дути. Але хмари залишалися на місці.Далі зайчик зустрів ведмедя.— Ведмедику, може, ти можеш розігнати хмари? — запитав зайчик.— Я спробую! — відповів ведмедик і почав товкмачити землю лапами. Але хмари не зникали.Зайчик не здавався. Він подивився на небо і подумав:— Можливо, якщо ми всі разом попрацюємо, то сонечко знову засяє.Всі лісові друзі зібралися на галявині. Зайчик, лисичка, ведмедик і навіть маленька мишка почали стрибати, махати лапками і співати веселі пісеньки.Раптом хмари почали розсуватися, і сонечко знову з’явилося на небі, сяючи яскраво і тепло.— Дякую вам, друзі! — радісно вигукнуло сонечко. — Разом ви допомогли мені прогнати хмари!Зайчик і його друзі радісно посміхнулися, адже вони зрозуміли, що разом можуть зробити все, навіть якщо це здається дуже важким. Мораль казки: Коли ми працюємо разом, будь-які труднощі можна подолати!