Казки для найменших

У чистому-пречистому місті Сяйвогороді, де вулиці виблискували, наче кришталь, а квіти пахли так, що метелики гуділи від захвату, жила родина Веселят. Батько, мати й двоє дітей — Софійка та Тимко — були щирими й веселими, але мали одну шкідливу звичку: вони не мили руки після прогулянок. “Ех, та що там, — казали вони, — бруд сам кудись дінеться!” І якби ж то вони знали, які гості їх чекають через цю недбалість…Нічна змоваОднієї темної ночі, коли місяць сховався за хмарами, до будинку Веселят прокралися два лиходії: Мікроб Липун і Грибок Пилюка. Липун був дрібненький, спритний, із липкими лапками, якими причіплювався до всього, що не знало мила. Пилюка ж був пухнастий, мов стара перина, і залишав за собою сірі хмари пилу, від яких усе чхало й кашляло.— Хе-хе! — хихотів Липун, гасаючи по столу, де лежали немиті Софійчині іграшки. — Цей дім — наш скарб! Ніякого мила, ніякої води. Ми тут влаштуємо бенкет!— Ага, — гундосив Пилюка, чіпляючись до килима. — Я вже уявляю, як ми засиплемо їхній дім моїми спорами! Вони чхатимуть, кашлятимуть, а ми тільки реготатимемо!Липун і Пилюка задумали лихе: розкидати свої мікробні сліди по всьому будинку, щоб Веселята захворіли. Липун уже стрибав по кухонних ложках, а Пилюка влаштувався в Тимковій подушці, коли раптом… почулися кроки. То була команда “Чистюлі” — Мило, Вода і Зубна Щітка, які пильнували Сяйвогород щоночі.Поява “Чистюль”Мило було гладеньким і пахучим, із пухирчастою пінкою, що наганяла жах на всіх мікробів. Вода була швидкою й прозорою, мов гірська річка, а Зубна Щітка мала міцні щетинки, якими могла вискребти навіть найхитріших ворогів.— Гей, Липуне, Пилюко! — гукнула Вода, хлюпнувши на підлогу так, що Липун ледь не впав. — Знов за своє? Не буде вам волі в цьому домі!— Ой, які ми грізні! — пирхнув Липун, але його голос здригнувся. Він знав, що “Чистюлі” — не жарти. Мило закружляло, створюючи хмару піни, яка обплутала Пилюку. — Думаєш, твій пил вічний? — сказало Мило. — Мої бульбашки зітруть тебе вмить!Зубна Щітка кинулася за Липуном, який намагався сховатися в Тимковій склянці. — Можеш тікати, але мої щетинки дістануть тебе всюди! — попередила вона.Битва за чистотуБитва була швидкою, але яскравою. Вода залила килим, змиваючи сліди Пилюки, а Мило кинуло в нього армію пухирців, від яких Грибок зачхав і почав тікати. Зубна Щітка загнала Липуна в кут і вичистила його так, що він став блискучим… і безпомічним.— Здаємося! — заволали Липун і Пилюка, зрозумівши, що проти “Чистюль” їм не вистояти.— Ви ще повернетеся, якщо Веселята не змінять звичок, — суворо мовила Вода. — Але ми завжди будемо тут, щоб захистити цей дім!Новий ранокНаступного ранку Софійка і Тимко прокинулися з відчуттям, що дім став інакшим. Він сяяв чистотою, а в повітрі пахло свіжістю. Батьки здивувалися, коли діти самі побігли мити руки перед сніданком. На столі “Чистюлі” залишили записку, написану крапельками води: Дорогі Веселята! Мийте руки після прогулянок, чистіть зуби двічі на день і тримайте дім у чистоті. Гігієна — ваш захист від Липуна і Пилюки. З любов’ю, Мило, Вода і Зубна Щітка. Відтоді родина Веселят стала найохайнішою в Сяйвогороді. Софійка й Тимко навіть склали пісеньку про “Чистюль”, яку наспівували, намилюючи руки. А Липун і Пилюка? Вони ще довго боялися наближатися до міста, де панувала команда “Чистюль”.МоральГігієна — це справжня магія, яка береже нас від невидимих ворогів, як-от мікроби й бруд. Мило, вода і зубна щітка — наші вірні друзі, що допомагають залишатися здоровими й радісними. Тож не забувайте: чистота — це здоров’я, а здоров’я — це щастя!

Жило-було в чарівному лісі маленьке кошеня Пушок. Воно було таке крихітне, що ховалося в травичці, а його сіре хутро блищало, наче маленька зірочка. Але Пушок часто сумував, бо не мав друзів. Одного дня, гуляючи лісом, кошеня заблукало. Воно сиділо під великим дубом і тихо нявчало, бо боялося темряви.Раптом із-за дерев з’явився Єдиноріг. Його шерсть була біла, як сніг, а ріг світився веселковими барвами. Єдиноріг почув нявчання і підійшов до Пушка.— Чому ти плачеш, маленьке кошеня? — лагідно спитав Єдиноріг.— Я заблукав… і мені страшно, — відповів Пушок, тремтячи.Єдиноріг нахилив голову, і його ріг засвітився ще яскравіше, освітлюючи все навколо.— Не бійся, я допоможу тобі знайти дорогу додому, — сказав він. Єдиноріг поклав Пушка собі на спину, і вони вирушили в подорож. По дорозі Єдиноріг розповідав кошеняті про чарівний ліс: про співучих птахів, які знають усі казки, і про метеликів, що малюють веселки крильцями. Пушок слухав і забув про свій страх. Він навіть почав сміятися, коли Єдиноріг стрибав через струмки, а його ріг вигравав різними кольорами.Нарешті вони дійшли до галявини, де жила мама Пушка. Кошеня радісно стрибнуло до неї, а потім обернулося до Єдинорога.— Дякую, Єдиноріг! Ти мій найкращий друг! — сказало Пушок.Єдиноріг всміхнувся і торкнувся рогом землі. Там виросла маленька квіточка, що світилася, як зірка.— Це тобі, щоб ти ніколи не боявся темряви, — сказав Єдиноріг.Відтоді Пушок і Єдиноріг стали нерозлучними друзями. Вони разом бігали лісом, гралися і допомагали одне одному. А квіточка-зірка щоночі світила Пушкові, нагадуючи про доброту і дружбу.Кінець.

Жила-була на великій кухні маленька срібляста ложечка, яка мала ім’я Лола. Вона була найменшою серед усіх ложок і завжди мріяла про великі пригоди.Одного ранку, коли всі люди ще спали, Лола вирішила подорожувати по кухні. Вона тихенько зіскочила з полиці та опинилася на підлозі. — Ой, як тут великий світ! — здивувалася Лола і покотилася до холодильника.Перша зустріч: МолочкоБіля холодильника стояла скляночка молока.— Привіт! — весело привіталася Лола. — Я ложечка Лола, а ти хто?— Я Молочко Моля, — відповіло молоко м’яким голосом. — Я біле, як хмаринка, і дуже корисне для малюків. Допомагаю їм рости великими та сильними! Лола обережно торкнулася молочка і посміхнулася:— Яке ти ніжне і солодке! Мені подобається з тобою дружити!Друга зустріч: МедикДалі Лола покотилася до полиці, де стояла баночка меду.— Дзижж-дзижж! — загудів Мед Медович. — Привіт, маленька ложечко! Я золотистий мед, мене зробили працьовиті бджілки. Я солодший за цукерки і лікую горлечко!Лола з цікавістю підійшла ближче:— Вау, як ти красиво блищиш! А чому ти такий липкий?— Тому що я особливий! — гордо відповів мед. — Коли діточки мене їдять, я даю їм енергію для ігор і веселощів! Третя зустріч: КашаУ каструльці на плиті булькала гаряча каша.— Буль-буль-буль! — весело булькнула Каша Катя. — О, маленька ложечка! Я вівсяна каша! Дивись, як я граюся з бульбашками!— Привіт, Катю! — замахала Лола. — А чому ти така гаряча?— Тому що я щойно зварилася! Я ситна і смачна, особливо з маслом і медом. Діти від мене стають розумними і здоровими!Четверта зустріч: ЯблучкоНа столі лежало червоне яблуко, яке весело гойдалося.— Привіт-привіт! — заспівало Яблучко Яша. — Я хрусткe і соковите! У мені багато вітамінів, які роблять щічки рожевими, а зубки білими!Лола підстрибнула від радості:— Ой, яке ти кругле і красиве! А що це за вітаміни?— Це такі маленькі помічники, — пояснило яблучко, — вони живуть у мені та допомагають дітям не хворіти!П’ята зустріч: СупчикУ великій каструлі плавали овочі в ароматному бульйоні. — Шурх-шурх! — заговорив Суп Семен. — Привіт, ложечко! Ми – це велика дружна сім’я: морквинка, картопля, цибулина і петрушка. Разом ми робимо смачний супчик!— Ого, як вас багато! — здивувалася Лола. — А чому ви всі разом?— Тому що разом ми сильніші і смачніші! — відповіли овочі хором. — Кожен з нас дає щось особливе: морквинка – солодкість, картопля – ситність, а петрушка – аромат!Повернення додомуКоли сонечко почало заглядати у вікна, Лола зрозуміла, що пора повертатися на своє місце. Вона попрощалася з усіма новими друзями:— Дякую вам за чудову подорож! Тепер я знаю, як багато смачної і корисної їжі живе на нашій кухні!— А ми тепер знаємо, що є маленька ложечка, яка нам допомагає потрапляти до дітей! — відповіли всі разом.Лола повернулася на свою полицю, але тепер вона знала велику таємницю: кожна їжа особлива і корисна, а її робота – допомагати малюкам скуштувати всі ці смачні скарби.З того дня Лола завжди з радістю йшла на допомогу, коли треба було нагодувати дітей, адже тепер вона знала, що кожна ложка їжі – це маленька пригода і велика користь!

Жило-було в лісі маленьке допитливе Зайченя Зоря. Воно любило бігати між деревами, нюхати квіти й слухати, як вітер шепоче свої таємниці. Одного осіннього дня Зоря помітило, що ліс став зовсім іншим. Листя на деревах, яке завжди було зеленим, почало сяяти золотом, червоним і помаранчевим кольорами, наче хтось розфарбував ліс чарівними фарбами!— Чому листя змінило колір? — здивовано запитало Зайченя у старого мудрого Дуба, який стояв посеред галявини.Дуб усміхнувся, шелестячи своїм листям, і сказав:— Ох, Зоря, це чарівна історія осені! Сідай, я тобі розкажу.Зайченя вмостилося біля коріння Дуба, а той почав розповідати:— Бач, Зоря, у кожного листочка є свій секрет. Усередині нього живуть маленькі чарівники — кольорові пігменти. Улітку головний чарівник — зелений пігмент, якого звати Хлорофіл. Він дуже працьовитий, бо допомагає листочкам ловити сонячне світло і готувати їжу для дерева. Через нього все листя зелене.— А куди ж дівається Хлорофіл восени? — нетерпляче запитало Зайченя.— Восени, — продовжив Дуб, — сонечко світить менше, а ночі стають довшими й холоднішими. Хлорофіл каже: «Ой, я втомився, пора відпочивати!» І він потихеньку засинає. А коли він засинає, інші чарівники — Жовтий, Червоний і Помаранчевий — прокидаються! Вони весь час ховалися в листочку, але тепер можуть показати свої яскраві кольори. Зоря округлила очі:— То це як чарівний карнавал у лісі?— Точно! — засміявся Дуб. — Листя влаштовує свято кольорів перед тим, як заснути на зиму. Жовтий пігмент, якого звати Ксантофіл, малює листя в сонячний колір. Червоний пігмент, Антоціан, додає ягідного відтінку, коли сонце й цукор у листочку творять разом магію. А Помаранчевий пігмент, Каротин, нагадує про стиглі гарбузи. Усі вони танцюють разом, і ліс стає схожим на веселку!Зайченя задумалося:— А чому листя потім падає?— Бо дерева готуються до зимового сну, — пояснив Дуб. — Вони скидають листя, щоб зберегти сили й не мерзнути. Але не бійся, навесні листочки повернуться, і Хлорофіл знову зробить їх зеленими!Зоря радісно заплескало лапками:— Який гарний ліс восени! Я побіжу розкажу всім друзям про чарівників у листочках!І Зайченя побігло галявиною, а різнокольорове листя кружляло навколо, наче запрошуючи його на осінній карнавал. Відтоді Зоря щоосені милувалося лісом і знало, що це чарівники кольорів малюють дерева в яскраві барви, щоб зробити світ радіснішим перед зимою.

Пізньої осені близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя опало й тепер шелестіло під ногами.  Тільки де-не-де на деревах лишились пожовклі листки. Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч із жовтим листком вони побачили велике рожеве яблуко. Оля й Ніна скрикнули від радості. — Як воно й досі збереглося? — здивувалася Оля. — Зараз ми його зірвемо, — сказала Ніна. І зірвали дівчатка яблуко. Кожній кортіло потримати його в руках. Олі хотілося, щоб яблуко дісталось їй, та вона соромилася признатись і сказала сестрі: — Хай тобі буде яблуко, Ніно… А Ніні хотілося, щоб яблуко дісталося їй, та вона теж соромилась признатись і сказала: — Ні, хай тобі буде яблуко, Олю… Яблуко переходило з рук в руки, дівчатка ніяк не могли прийти до згоди. Та ось їм обом набігла думка: — Віддамо яблуко мамі. Прибігли вони до мами зворушені, схвильовані. Віддали їй яблуко. У маминих очах засяяла радість. Мама розрізала яблуко й дала обом дівчаткам по половинці.

Давним-давно, у кожній дитині жило ціле королівство маленьких лицарів. Звалися вони Захисниками Здоров’я, і їхнім завданням було охороняти королівство Тіла від непроханих гостей.Перша зустріч з Дракончиками-МікробамиОдного разу маленька Софійка гралася в пісочниці. Вона не знала, що там жили крихітні Дракончики-Мікроби. Вони були такі малесенькі, що їх не можна було побачити очима! Коли Софійка потерла очі немитими рученятами, деякі дракончики потрапили до її королівства. — Тривога! — закричав головний Лицар Імунітет. — Чужинці в королівстві!І почалася велика битва. Лицарі Здоров’я мужньо боролися з Дракончиками-Мікробами. Під час битви в королівстві ставало дуже гаряче — це піднімалася температура. Софійка відчувала, що їй жарко і вона втомлена.Чому це відбувається?Мудра Фея Природа пояснила:— Діти хворіють не тому, що вони погані чи щось зробили не так. Це відбувається тому, що їхні Лицарі Здоров’я ще тренуються! Кожна битва з Дракончиками робить лицарів сильнішими та досвідченішими. Коли дитина вперше зустрічає нового мікроба, її лицарі ще не знають, як з ним боротися. Тому битва буває важкою і тривалою. Але після перемоги лицарі запам’ятовують ворога і наступного разу перемагають його набагато швидше!Де живуть Дракончики-Мікроби?Дракончики-мікроби живуть усюди: У повітрі, яким ми дихаємо На іграшках у дитячому садочку На дверних ручках У краплинках, які вилітають, коли хтось чхає Деякі дракончики добрі і навіть допомагають нашому тілу, але інші люблять шкодити.Помічники ЛицарівНа щастя, у Лицарів Здоров’я є чудові помічники:Чарівне мило — воно змиває дракончиків з рук.Цілюще зілля (ліки) — допомагає лицарям боротися швидше.Сон-відпочинок — під час сну лицарі набираються сил.Їжа-сила — особливо фрукти та овочі дають лицарям енергію.Тепле укриття — коли дитині холодно, лицарі витрачають енергію на обігрів замість битви.Щаслива кінцівкаЧерез кілька днів Лицарі Софійки перемогли всіх Дракончиків-Мікробів. Дівчинка знову відчула себе здоровою і сильною.— Тепер я знаю цього ворога! — сказав головний Лицар Імунітет. — Якщо він повернеться, ми переможемо його за одну мить!І справді, з кожною перемогою королівство ставало сильнішим. Тому мама завжди казала Софійці:— Не журися, що захворіла, моя люба. Твої лицарі тренуються і стають сильнішими. Скоро ти знову будеш бігати і сміятися!

Маленький Петрик готувався до сну. Мама вже вимкнула світло і заспівала колискову.“А де ж моя Мурка?” – прошепотів Петрик. Його сіра кішка, на ім’я Мурка, завжди спала поряд, але сьогодні її ніде не було видно.Петрик тихенько спустився з ліжка. Навколо було темно, світився лише маленький нічник-зірочка.Він зазирнув під стіл – там пусто. Заглянув за мамине крісло – там лише пухнастий плед.Раптом Петрик почув тихе: «Мррр…»Звук ішов від кута, де стояла велика картонна коробка. Це була коробка від новенького пилососа, але Мурка вирішила, що це її особистий будиночок.Петрик обережно підійшов, зазирнув усередину і тихенько засміявся.Мурка спала, згорнувшись клубочком, на самій вершині великого, м’якого светра. Це було її найтепліше і найзатишніше місце!«Ось ти де, моя хитра дівчинко!» – прошепотів Петрик.Мурка відкрила одне зелене око, потягнулася і тихенько сказала: «Няв!» Петрик обережно взяв тепле кошеня на руки. Він приніс Мурку в ліжко і накрив їх обох м’якою ковдрою.Кішка замуркотіла свою найсолодшу і найсоннішу пісеньку: «Мур-мур-мур…»Це був найкращий звук для засинання.Петрик міцно обійняв Мурку і заплющив очі.Добраніч!

У далекій-далекій Франції живе чарівна Фея Сніжинок. Вона мешкає високо над хмарами, у прекрасному палаці з льоду та снігу. У Феї Сніжинок довге волосся, біле, мов сніжинки. Її очі сяють, немов зорі, а прозорі крила мерехтять ніжним блакитним світлом.Місія Феї Сніжинок — дарувати світові чарівні сніжинки. Щойно приходить зима, вона одразу береться до роботи. Фея збирає у хмарах водяну пару і легеньким дотиком своєї чарівної палички перетворює її на крихкі, вишукані сніжинки — одну за одною.Зібравши сніжинки, Фея Сніжинок складає їх у маленькі блискучі торбинки. Вони сяють, немов зірочки, і звисають у її крижаному палаці. А потім Фея вирушає в політ, розносячи торбинки, повні сніжинок, по всіх куточках світу.Спершу вона прилітає до лісу. Маленькі звірята сховалися у своїх нірках, терпляче чекаючи, коли мине зима. Фея обережно розв’язує торбинку й тихо посипає ліс сніжинками. Незабаром великі дерева вбираються в білі шати, а гілки вкриваються блискучими, прозорими сніжинками — мов намиста з кришталю.Потім Фея Сніжинок летить до маленького містечка. Люди гріються вдома біля печей. Фея розсипає сніжинки на дахи й вулиці, і ось уже містечко перетворюється на білу казку. Побачивши сніг, діти радісно вибігають надвір: ліплять сніговиків, грають у сніжки й весело сміються. Дивлячись на щасливі обличчя людей і спокійних звірят серед снігу, серце Феї Сніжинок наповнюється теплом. Вона знає: її сніжинки подарували світові красу й радість.Зрештою Фея повертається до свого палацу на верхів’ї хмар, щоб чекати на наступну зиму й знову продовжити свою чарівну місію — приносити у світ прекрасні сніжинки.