Казки українських авторів

Повернувшись до своєї клітки хом’як ніяк не міг знайти собі місця. Щось тривожило його. Тому, щоб хоч якось себе заспокоїти він вирішив зайнятися спортом, а саме, трохи побігати. І от крутиться Агрибос в колесі для бігу та й думку гадає. Ще не познайомилися з першим і другим розділами? Запрошуємо розпочати захопливу подорож із них! — І чому я раніше до нього не підходив? Мабуть, тому, що вже голова йде обертом. Скоріш за все, потрібно бігти, а не просто обертатися як одяг в пральній машині. Хом’як із невеличкими труднощами підвівся й почав працювати лапками.— Таке враження, ніби я кудись біжу. — важко дихаючи мовив Агрибос — Та не просто біжу, а втікаю! Можна уявити, що втікаю від Тахталя.Хом’як зупинився. Зморився трішки. Точніше, хом’як зупинився, а колесо ще оберталося. На жаль, спорт це не його. Але, через силу, він все ж таки вмовив себе ще трохи попрацювати лапками.— Це ж якщо я тренуватимуся, то стану сильним. Та не просто сильним, а дуже сильним. І м’язи в мене з’являться. І великим я буду, як Сафоля. Та що там Сафоля, стану більшим за ведмедя. Ведмідь Агрибос. Ух, як гарно звучить.Він знову зупинився зловивши себе на думці, що ведмідь не втікатиме від Тахталя, а навпаки, наздоганятиме. Тому, Агрик почав вдвічі швидше перебирати лапками.— Й ніхто не прийде та не погляне, чи моє тіло вже за розміром з ведмедя чи ні. Бо мені здається, що м’язи на моїх задніх лапках вже зміцніли і я став дуже великим.Раптом хом’як вискочив з колеса. Точніше його відкинуло в сторону, але це виглядало так, як ніби він вискочив. В його очах все запаморочилося, і він зручно вмостився на підлогу та про щось подумав. Потім, те про що він подумав чи то кудись поділося, чи то якось забулося і він подумав про шматок тортика. Потім, коли зрозумів, що від думки про тортик захотілося їсти він згадав про те, про що подумав спочатку. Але все одно думка про той тортик нікуди не поділася. Потім, Агрик згадав про ведмедя. Точніше про ведмедя зі шматком тортика. А ще подумав про подарунок. Але після того, як він подумав про подарунок, його думки заплуталися, і він вирішив піти до Тахталя та поговорити з ним віч-на-віч. Поговорити про банан та про його негарний вчинок. Тобто Агрик наважився попросити вибачення.Хом’як оглянув кімнату. Десь там він побачив Айкі та господаря. Між ними, як здалося Агрику, навіть виникла невеличка розмова.— О, Айку-Спайку, ти куди подів мого капця? З самого ранку всюди шукаю, ніде знайти не можу. — звернувся господар до собаки.— Ага, так я взяв і сказав тобі! То мій подарунок. Мій. Тому, можеш забути про капець. — відповів Айк.— Ага, так ти взяв і сказав мені. А якби й сказав, то навряд чи б я тебе зрозумів. — посміхнувся господар — До речі, з Днем Народження тебе! Ввечері будуть гостинці.Господарі любили своїх домашніх улюбленців і пам’ятали про кожне День Народження. А ще готували їм святковий тортик та якийсь невеличкий подарунок.— О, дуже дякую тобі, господарю. — відповів собака й кудись побіг.І хоч вони не розуміли один одного, зі сторони розмова виглядала досить цікавою.Врешті решт, коли в кімнаті стало нібито порожньо, хом’як, крок за кроком, то на чотирьох то на двох лапах, дуже і дуже вагаючись, подолав пів шляху до клітки Тахталя. І десь на тому пів шляху він помітив двох підозрілих осіб, а точніше дві підозрілі шкарпетки які кудись повзли. Ці особи хом’яку дуже когось нагадували. І він, напевно, зрозумів кого. Але все одно чомусь сумнівався. Тому, він вирішив трохи поспостерігати за ними.— Лівий, давай праворуч! — прошепотів Правий.«Лівим» був Ибут. Він повз попереді й чітко виконував накази Правого. Такі таємні імена вони собі вигадали для того, щоб ніхто не здогадався, що це насправді Тахталь та Ибут. І, звісно ж, кожен отримав свою назву виходячи з того, яку шкарпетку він одягнув, ліву чи праву.— Чуєш, Правий, а чому я попереду, а ти позаду? Це ж якщо попереду якісь неприємності, то всі вони дістануться мені. А я ж боюся неприємностей.— А якщо якісь неприємності позаду, то всі вони дістануться мені. Ми прикриваємо один одного. Ми ж команда.— Так, ти правий. — мовив Ибут.— Правий Правий! Чи Правий правий. Яка різниця? Все одно ж звучить загадково! — наголосив Тахталь.Раптом Ибут в щось вперся. Точніше не в щось, а в когось. Тобто в Агрибоса. Ну і звісно ж, Тахталь вперся в Ибута, бо той різко зупинився.— Ви що, живі шкарпетки? — поцікавився хом’як.Ибут застиг на місці. Йому настільки стало страшно, що він забув усі літери які присутні в словах. Забув всі слова які присутні в словниках. Та й взагалі, забув усе, що пам’ятав. І в ту мить, як йому самому здалося, він і дійсно перетворився на шкарпетку. Тому, він лежав тихо і нерухомо. А ще підозріло пах. Чи то смердів. Ну це вже залежить від того якої свіжості була та шкарпетка на яку перетворився Ибут.— Так, ми живі шкарпетки! — впевнено відповів Тахталь. — Ми повземо з пункту «А» в пункт «Б», тому краще не заважай нам!Насправді Тахталь мав план. Точніше він запевняв Ибута, що мав план. А сам діяв за обставинами. Йому хотілося якось провчити Агрибоса, але його плани вмить змінилися. А все через необережну фразу хом’яка.— Зрозуміло! А я йду ділитися з Тахталем своїм шматком тортика. Ну, бувайте, шкарпетки.Ох і даремно він згадав про того тортика. Та невідомо як би все трапилося далі, якби Агрибос не згадав про смаколик. Тому, хом’як йшов до клітки Тахталя, а Тахталь повз слідом, забувши про свого товариша Ибута.— Е-е-е, Правий, ти де? — десь через декілька хвилин тиші та спокою наважився вимовити Ибут — Тахталю, відгукнись. Це я ліва шкарпетка.Здавалося от-от і він розплачеться. Та ніхто його не чув. Ніхто не бачив і ніхто не згадував. Бо ж мова була про тортик. А там, де мова йде про щось смачненьке, там і Тахталь.Тож, долає Агрибос залишені пів шляху, а за ним права шкарпетка повзе. Непомітно так повзе. Коли погляне на неї, то вона не повзе. Лежить і не ворушиться. А коли не дивиться в її сторону, то вона ніби як і переслідує його. Збентежило це хом’яка, занепокоїло. Навіть лячно якось стало. Адже не кожного дня тебе переслідує шкарпетка. Особливо права. Тому хом’як ще зробив декілька повільних кроків, а потім згадав про ведмедя.І от, відчувши в собі силу великого звіра, Агрибос підвівся на задні лапи та голосно-голосно заричав.— Ти чого ричиш? — поцікавилася шкарпетка. Тобто, поцікавився Тахталь, але Агрик цього ще не усвідомив.— Я ведмідь Агрибос! — грізно мовив хом’як підвівшись на задні лапи.— Лахматий, з тебе такий ведмідь як з мене черв’як! — мовив Тахталь знявши з себе шкарпетку.Хом’як поглянув на Тахталя. Потім поглянув на шкарпетку і знову поглянув на Тахталя.— Будь обережним, ця шкарпетка трохи дивна і здається трохи небезпечна. А ще, десь тут ходить ще одна шкарпетка. Схожа на цю, але трохи інша.Агрибос поглянув на Тахталя, щоб переконатися в тому, чи він взагалі слухає його, а потім продовжив.— Тахталю, я не хотів з’їсти твого банана, але він сам попросився! От в тебе бувало так, щоб щось смачненьке саме просилося до рота? От в мене було таке з тим бананом. А я ж йому, «ти що, не можна!». А він мені, «хто тобі таке сказав? Візьми і з’їж!». Тож я взяв і з’їв його. Мені й самому не хотілося, чесно! Але, коли хтось благає, то на жаль, не можу відмовити. Тому, вибач мені. І в знак примирення, ввечері віддам тобі свій шматок тортика.Тахталь підозріло посміхнувся. Спочатку він розкрив рота показавши свої зуби, а потім надув щоки й висунув язика.— Я теж напартачив. В усьому звинуватив Ибута. А він через це страждав. Та ще й вмовив його викрасти твого подарунка. Думаю, ми разом завинили перед ним. Тож, ходімо перепрошувати. А щодо тортика, то можеш свій шматок віддати йому. Я вже якось з цим змирюсь.Тож пішли вони разом до Ибута, який, до речі, нарешті наважився визирнути зі шкарпетки. Точніше, спочатку визирнули його вуха, щоб послухати, чи нічого страшного там не відбувається. Потім визирнув ніс, щоб виявити якісь підозрілі запахи. Потім визирнули очі, які, до речі, спочатку були заплющеними. Ну а коли визирнула уся голова, то він наважився розплющити очі та вилізти повністю.Тахталь та Агрибос вже були поряд, але почати розмову вони не встигли, бо раптом на кухні закричав папуга Го.— Небезпечний момент небезпечний!В цю мить, з кухні вибіг ибака Айк. Він міцно тримав в зубах господарів капець. І хоч йому було зовсім не зручно бігти. І той капець волочився десь поміж передніх лап собаки. Він все одного гордо біг уперед з високо піднятою головою, не збираючись віддавати своє. Позаду собаки, намагаючись вихвати свого капця, біг господар.— Ану віддай капець! Віддай, кому сказав! — горланив він — Капець тобі, а не капець! І ніякого святкового тортика!Звісно ж, те, що господар так сказав, зовсім не означало, що так воно і буде. Але ці слова дуже налякали Агрибоса та Тахталя. Тому, вони вирішили діяти не вагаючись. І вже за лічені секунди хом’як заплутався в лапах Айка, а Тахталь вихватив того капця з його зубів.Чи даремно вони це зробили, чи ні, та собака дуже розсердився. По його погляду, можна було зрозуміти, що обидва потраплять до чорного списку. Та й святкового тортика їм не бачити. І хоч насправді, ввечері, увесь тортик дістанеться Агрибосу… але то вже зовсім інша історія.

Недалеко від хати росла Хризантема. На спаді літа вона зацвіла ніжним рожевим цвітом і милувалася своєю красою. Її квіти шепотіли: “Які ми красиві..” А поруч із Хризантемою росла Цибулина. Ну, звичайнісінька цибуля. На спаді літа Цибулина доспіла, зелене пір’я зів’яло, й від неї відгонило гострим духом. Хризантема морщила носа й каже:— Як неприємно від тебе тхне! Дивуюся, навіщо люди таке й сіють. Мабуть, щоб відлякувати бліх. Цибулина мовчала. Проти Хризантеми вона відчувала себе простачкою. Та ось із хати вийшла жінка й іде прямо до Хризантеми. Ця затамувала й дух. Певно, що жінка зараз скаже: “Які гарні квіти в Хризантеми!” Жінка справді підійшла до Хризантеми й сказала: — Які гарні квіти!.. Хризантема аж танула од утіхи. Потім жінка нахилилася, вирвала Цибулину, роздивилася й вигукнула: — Яка гарна Цибулина! Хризантема нічого не могла збагнути. Вона собі думала: “Невже й Цибулина може бути гарна?”

Дерево. А за деревом дерево. А за деревом дерево. А за деревом паркан. За парканом стежечка, а за стежкою поріг. За порогом двері, що ведуть у дім. А у домі тому, брат разом із сестрою поспішають на подвір’я погратися першим грудневим снігом.— Давай швидше, а то поки одягнешся, то і сніг увесь розтане! — мовив Тарас.Поліна поспішала як могла та все одно не встигала за братом. Обоє чекали цього дня як ніби якогось свята й нарешті дочекалися. І хоч цієї ночі сніжних опадів було не так вже й багато, та на невеличкого сніговика повинно вистачити. А ще, якщо позбирати сніжок із верхівок різноманітних поверхонь, то можна буде й у сніжки пограти.Звісно ж, якби снігу було більше то й на санчатах можна було б покататися. А точніше, брат покатав би сестру. Бо ж маленька Поліна ніяк би не потягла б санчата зі старшим братом. Вона б кректала, стогнала, сопіла. Надривалася, падала, підіймалася. А з місця б й не зрушила. Тому, на санчатах би покаталася лише Поліна. Але то було б тоді, якби сніжних опадів було набагато більше. А по багнюці санчата не їздять.І от, коло до кола, хвостиком по колу, накатали діти снігові кулі та й зліпили сніговика (якого, до речі, з легкістю можна назвати африканським, і все через те, що болото спаплюжило білосніжний покрив). Старий Полінин кросівок, який до дірок засмакував собака Смайлик, став дуже гарним носиком. Ще й колір у нього був помаранчевий, тобто морквяний. А от очі були з прищіпок, посмішка з дрібних камінців, а волосся з посохлих гілок. Якщо комусь стало цікаво, навіщо сніговику волосся, то відповідь дуже проста — сніговик без зачіски, то не сніговик, а якийсь лисий дядько. Тому, зачіска повинна бути на першому місці. Принаймні, так вважала Поліна.Тож, зліпивши сніговика (якого, до речі, назвали П’ятниця) діти вирішили зайнятися важливою справою, а саме — погратися у сніжки.— Поля-квасоля, ти мазило! — наголосив Тарас — Дивися як треба!Хлопак замахнувся й запустив гармату, яка приземлилася біля Поліниних ніг.— Ні, братику, мазило в нас ти! — регочучи відповіла мала й кинула свою сніжку, але та полетіла повз хлопця.— Ма-зи-ло! — зареготав Тарас — Я принаймні у щось влучаю, а ти жодного разу не поцілила!— От зараз побачимо хто кого!Поліна прицілилася, але знову промахнулася.— Щоб влучити у ціль, — почав пояснювати Тарас — потрібно правильно кинути сніжку. А для того, щоб правильно кинути сніжку, потрібно правильно її зліпити. А як її правильно зліпити, коли навколо лише багнюка? Та це вже не сніжка виходить, а “багніжка” якась! Таку “багніжку” й кинути не так і легко!— Головне, що весело! — наголосила мала — А чи сніжка то, чи “багніжка”, немає різниці!— Весело коли весело, а зараз час йти до хати. Тут нічого більше робити.— А в хаті що? Айфон, телефон, смартфон? Планшет, ноутбук, комп’ютер? Світлини, вподобайки та пів-паф ігри? Це ж так нудно!— Нудно з багнюки ліпити сніжку й уявляти, що це весело! До того ж мама недуже зрадіє плямам на одязі. Ходімо.Поліна засумувала. Їй нечасто доводилося гратися з Тарасом. Вона чекала цієї миті більше ніж свого Дня Народження. Та все зіпсувала багнюка. Хтозна, яка зима буде цього року: теплою та дощовитою чи сніжною та холодною. Та й Тарас, як завжди в телефоні чи грається з друзями. Тому, шанс ще хоча б раз погратися з братом, рівняється нулю.На подвір’ї стало тихо. Весела гра перетворилася на мовчання. Від дитячих радощів залишилися лише сліди маленьких рук на багнюці та самотній сніговик, на якого, час від часу, дзявкотів Смайлик.З подвір’я та й до хати, до свого рідного куточку, у якому кожному було затишно. Тарас вдивлявся в ноутбук, а Поліна прилипла до вікна, чекаючи дива, як раптом:— Заснула чи що?Поліна розплющила очі й поглянула довкола. А довкола, поміж густого туману, на біленькій, пухкій хмаринці, яка була замість твердої поверхні землі, займалися різними справами якісь невідомі особи невеличкого зросту.Біля дівчинки стояв незнайомець, який помітно відрізнявся своїми розмірами від маленьких чоловічків. Його довге тіло трималося на двох тонесеньких ніжках, а ніс нагадував картоплю.— Ти хто така? — сердито запитав містер поглядаючи на свого годинника.— Поля! — прошепотіла дівчинка.— А що ти тут, Поля, робиш? — склавши руки в боки, поцікавився він. — Не знаю! — відповіла мала, нишпоривши поглядом по сторонах, а потім — Стою! Я тут просто стою й спостерігаю!Невідомого ніби вдарило струмом. Щічки почервоніли, вуха заплигали, волосся стало дибки, а ніс взагалі засопів, видаючи холодну пару.— Ти що, не можна просто стояти! Потрібно щось робити! Ми й так не встигаємо! У нас залишилось дуже мало часу! — загорланив містер.— Ну то чому ви тут стоїте й витрачаєте на мене свій час? Я, наприклад, нікуди не поспішаю. А ви, швидше беріться за роботу!Після цих слів містер скипів, немов чайник.— Що? Хто? Хто привів її сюди? — звернувся він до присутніх, які були заклопотані своїми справами — Я повторюю, хто привів сюди цю малу, невиховану, наглу дитину?Та у відповідь, а ні слова. Містер знову поглянув на годинник, а потім вигукнув:— Лишилося десять хвилин! Ми відстаємо від графіка! Готуйте фарбу та запускайте вітряки!Чоловік помітно нервував. Мабуть, через те, що не встигав виконати якесь завдання.— Так, Маляка, ти мене відволікаєш.Дівчинка хотіла щось сказати у свій захист, та той поплескав в долоні й продовжив горланити:— Залишилося зовсім мало часу. Ану, зібралися усі й швидше, швидше, швидше. І, передягніть хто-небудь цю малу, бо ж очі ріже її вбрання.До дівчинки підійшов маленький чоловічок, з довгими вухами, як в ельфа (але то точно був не ельф) та з невеличкими ріжками на голові як у фавна (але точно був не фавн). Він відвів дівчинку до невеличкого будинку, схожого на комору та вручив їй злегка пом’ятий спецодяг.— Тільки швиденько, бо можемо не встигнути. — пробуркотів чоловічок.— Що не встигнути? — поцікавилася дівчинка.Та той нічого не пояснив. Лише зачинив за нею двері, мовляючи:— У тебе є дві хвилини!«Як дві хвилини?» — подумала Поліна. Так швидко вона ще ніколи не переодягалася. Зазвичай, їй потрібно хвилин десять для того, щоб одягти шкарпетки та зрозуміти, що одягла їх навиворіт. А потім, ще хвилин п’ять для того, щоб подумати, чи переодягати їх, чи залишити так, як є. А тут, цілих дві хвилини, щоб передягтися.Поліна, звісно ж, поспішала як могла й десь через три хвилини та кільканадцять секунд, вийшла з кімнати. Біля дверей вже стояв розлючений містер.— Муля, мені здається, ти зовсім не розумієш, що тут відбувається!— Я не Муля, а Поля, тобто По-лі-на! Та для вас, містере, краще Поліна Петрівна! — невдоволено мовила мала, нацупивши брови та закотивши верхню губу.— Дванадцять слів за дев’ять секунд! Муля Петрівна, ви занадто повільні! Ви повільні, як та черепаха, яка проти вітру повзе на високу гору. Ви повільні як той равлик, який випадково прилип до клею, та незважаючи на це, все одно намагається поспішати. Ви повільні як…Містер притих, зупинивши погляд на годиннику. Він обережно постукав пальцем по циферблату. Скоріш за все засумнівався у справності свого приладу.— Залишилося п’ять хвилин! Готуйте воду! — містер запанікував — Ану, ледацюги, покваптесь, бо з такими темпами, ми нічого не встигнемо!Чоловік засмутився. На його червоних щічках з’явилися ледь видимі кришталики сліз.— Це від вітру! — мовив містер, проводячи пальцями по щоках.Судячи з його поведінки, Поліна зрозуміла, що незнайомець любив свою роботу, та ще більше він любив виконувати її вчасно. Але цього разу щось пішло не за планом. Поліні стало шкода містера, тож вона вирішила якось вплинути на обставини.— Ну добре, — неохоче мовила дівчинка — чим я можу допомогти?Той на мить замислився, а потім:— Чи вмієш ти принести, подати та не заважати?Поліна розвила руками.— Ні, в мене краще виходить не донести, розбити та загубити!Містер почесав потилицю.— То може в тебе добре виходить склеїти, зшити та відремонтувати?— Ага, — засміялася мала — хіба що розірвати, розшити та розламати!Здивування містера було очікуваним.— Ти хоча б щось можеш зробити швидко та правильно?— Так, звісно! — радісно вигукнула Поліна — Я можу швидко та правильно нічого не робити!— Бездоганно! Тоді яка від тебе користь?Дівчинка здвинула плечима.— А якщо… хоча ні, краще не ризикувати.Містер знову поглянув на годинника.— Ану, зібралися всі! Лишилося три хвилини! — стривожено промовив він.— Три хвилини без п’яти секунд! — пробігаючи повз містера промовив робітник.— Три хвилини без десяти секунд! — промовив інший робітник.Незнайомець узяв дівчинку за руку й відвів до великих діжок, що стояли неподалік.— Стій тут й мовчки вдавай що ти тут і стоїш! І головне, нічого не чіпай!Поля хотіла щось сказати, та той приклав вказівного пальця до своїх губ, видавши жалюгідне «тссс» й пішов геть.Дівчинка спостерігала за чоловічками які метушилися навколо неї.— Хтось може мені пояснити, що тут відбувається?Все ж таки не втримала вона свою цікавість. Та на жаль, ніхто нічого не збирався пояснювати. Та не через свою неввічливість, а через те, що всі були дуже заклопотані різними справами.— Чотирнадцять секунд! — вигукнув містер — Посилюйте морозець!Й після цих слів, чоловік підійняв руку вгору й різко махнув нею, після чого усі голосно почали рахувати.— Десять!— Дев’ять!— Вісім!— Сім!— Шість!— Відкривайте чани з водою!— Чотири— Три!— Два!— Один! Запускай!В ту ж мить, стихло все навколо. Зупинилися вітряки та припинили ричати двигуни. Тиша. Пом’якшав морозець і десь за обрієм почало виглядати сонечко. Збентежений містер стояв серед розгублених робітників, які також нічого не розуміли.— І що цього разу? А? Хто мені пояснить, в чому справа?Та всі навколо мовчали.— Зізнавайтеся, хто за собою привів не-ща-ссссс… тя.Погляд містера зупинився на Поліні, яка намагалася звільнитися з ланцюгів, що кріпили різноманітні важелі. Ім’я дівчинки пролунало на всю околицю. Такого невдоволення нечула жодна присутня душа.— А я то все гадаю, що ж то за день такий! А вся біда лише в маленькій дитині!— Я тут ні до чого! — намагалася заперечити Поліна.— То ти хочеш сказати, що це я у всьому винен?— Чому завжди потрібно шукати винних? Це ж лише звичайнісінький збіг обставин.— То це ти називаєш збігом обставин? Та це ж…— То ви б краще за діло взялися, аніж в усьому звинувачувати якусь там малу дитину. — не дала Поліна завершити містеру своє невдоволення.Той притих. Мабуть, таки намагався впорядкувати літери на вустах, знайти правильне рішення та розкласти по шухлядах своє невдоволення.— Добре, — пробубнів він — запускайте вітряки та відкривайте чани!— Але ж кришталики не встигнуть змерзнути! — зауважив один з працівників.— То влаштуємо трохи дощу! — відповів містер потираючи долоні.Усі навколо знову взялися до роботи. Поліна хвостиком ходила за містером постійно запитуючи, чим вона може допомогти. Та у відповідь чула лише:— Нічого не зіпсуй!— То може поясните, врешті решт, що я зіпсувала?— Сніг! — сердито відповів містер — Сьогодні мав бути сніг.Від почутого дівчинка ледве не розплакалася. З думкою про те, що вона зіпсувала цей день, Поліна закричала:— Ану зібралися усі й швидше, швидше, швидше до роботи! Запускайте вітряки, відкривайте чани та підсилюйте морозець. Там мій брат нудьгує, поки ви тут байдикуєте!Містер підозріло поглянув на Полю. Мабуть, таки зрозумів, що саме в неї добре виходить робити. Або ж, просто побачив в ній конкурента.— Запустити на повну вітряки та понизити температуру! — крикнув містер.— Понизити температуру та запустити на повну вітряки! — повторила мала.Чоловік посміхнувся. Все ж таки це більше йому подобалося, аніж «не донести, розбити та загубити».Згодом, піднявся вітер, а з неба почали падати кришталики води, які перетворювалися на дивовижні сніжинки. Та не знав не містер, ні будь-хто інший, що не можна було залишати Поліну без нагляду, особливо біля діжок з фарбою.«П-О-Л-І-Н-А!» — голосно пролунало її ім’я. Чи то від розлюченого містера, чи то від брата, який намагався отямити сестру.— Прокидайся! Поглянь у вікно! — радісно вигукнув Тарас.Мала не могла збагнути, що від неї хоче брат. Вона дивилася у вікно й майже нічого не бачила. І не через те, що тільки-но прокинулася, а через снігопад, який раптово здійнялася за вікном.— Швиденько одягайся й хапай санчата. В нас є всі шанси добряче повеселитися. — радісно вигукнув Тарас. Того дня таки сталося диво. І хоч для багатьох людей цим дивом був різнобарвний сніг, та для Поліни дивом було — добре проведений час зі старшим братом.

Одного разу діти грали в м’яча. Весело було грати, радісно. Повз стадіон ішла старенька бабуся. Вона недобачала, ішла поволі, пробуючи ціпком стежку. Чи випадково, чи, може, й навмисне хтось ударив м’яч так, що той покотився під ноги бабусі, вдарився об ціпок і вибив його з рук.  Зупинилась бабуся, розгубилася, не знає, що робити. Нахилилась, шукає ціпок, а він лежить далеченько. Не бачить бабуся ціпка. Діти дивляться на бабусю й сміються. Нікому з них і на думку не спало підійти до старенької, попросити пробачення й допомогти їй. Діти сміються, а бабуся стоїть і плаче. І нікому й не тенькнуло, що в цю хвилину коїться велике зло: людина знущається над людиною. Сміятися над старістю — сміятися над собою. Кожен із тих, хто сміявся над бабусею, через кілька десятиріч сам стане старим. А ще більший гріх — сміятися над фізичною вадою людини. То вже — злочин.

Одна маленька дівчинка любила розпитувати: —    Що краще — яблуко чи груша? Троянда чи косарик? М’ячик чи лялька? Мама терпляче відповідала, але щоразу більше дивувалась. Справді, хіба можна сказати, що краще — м’ячик чи лялька, троянда чи косарик, якого ще звуть гладіолусом. Коли це якось дівчинка питає: — Мамо, що краще — казка чи пісня? — А ти подумай, що краще — сонце чи небо? Як відповіси на це питання, тоді скажу тобі, що краще, — казка чи пісня, — усміхається мама. Довго думала дівчинка й не могла нічого придумати. Дивилась на небо, на ясне сонечко. Вони були прекрасні й нероздільні. Після того дівчинка перестала питати, що краще. Вона тепер питала по-іншому: чим гарна казка? Чим гарна пісня? І мама залюбки їй відповідала. 

Пізньої осені близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя опало й тепер шелестіло під ногами.  Тільки де-не-де на деревах лишились пожовклі листки. Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч із жовтим листком вони побачили велике рожеве яблуко. Оля й Ніна скрикнули від радості. — Як воно й досі збереглося? — здивувалася Оля. — Зараз ми його зірвемо, — сказала Ніна. І зірвали дівчатка яблуко. Кожній кортіло потримати його в руках. Олі хотілося, щоб яблуко дісталось їй, та вона соромилася признатись і сказала сестрі: — Хай тобі буде яблуко, Ніно… А Ніні хотілося, щоб яблуко дісталося їй, та вона теж соромилась признатись і сказала: — Ні, хай тобі буде яблуко, Олю… Яблуко переходило з рук в руки, дівчатка ніяк не могли прийти до згоди. Та ось їм обом набігла думка: — Віддамо яблуко мамі. Прибігли вони до мами зворушені, схвильовані. Віддали їй яблуко. У маминих очах засяяла радість. Мама розрізала яблуко й дала обом дівчаткам по половинці.

Не хочеться Федькові домашнє завдання виконувати. Прийде зі школи, покладе книжки, пообідає та й іде гуляти до вечора.  Увечері сяде, швиденько сяк-так перепише вправи. А задачу, буває, й не розв’яже. А то якось Федько прийшов, пообідав. Хотів іти гуляти, а мама йому: — Пороби уроки, тоді гуляй. Федько сів за стіл, переписав мерщій вправу, розв’язав задачу, бо легенька була. Бачить мама, що Федько написав дуже погано. — Перепиши красиво, — каже йому.Не хочеться Федькові писати, та нічого не поробиш. Переписав він ту вправу й задачу, а мама не задоволена. — Ти знову поспіхом нашкрябав. Зроби як слід, бо гуляти сьогодні не підеш. Федько довго плакав, так не хотілось йому ще раз переписувати. Але подумав: “Як напишу погано, мама знову заставить переробити”. Постарався. Написав-таки красиво. Увечері повернувся батько з роботи й питає маму: — Ну, як Федько вчиться? Як він уроки сьогодні готував? — Добре працює наш Федько, — похвалила мама. — Написав раз — не сподобалось йому, написав удруге — не сподобалось. Він переписав утретє — чисто, красиво. Покажи, Федьку. Федько поклав зошити батькові на стіл. — Молодець, Федьку, — мовить батько. — Ти стаєш справжньою людиною. Федько почервонів.

Мати з Петриком сіли у вагон і їдуть у далеке південне місто, на берег теплого моря — відпочивати. Вечоріло. Мати послала на одній лавці собі, на другій — Петрикові. Хлопчик з’їв смачну булку з курячою лапкою і яблуко. Ліг на м’яку подушку й питає матір: — Мамо, ви казали, що поїзд веде машиніст. А вночі хто? — І вночі — машиніст, — каже мати. — Як? — дивується Петрик. — Невже він уночі не спить? — Не спить, синку. — Ми спимо, а він ні? — ще більше дивується Петрик. — Ні… — Як же це так? — не може зрозуміти Петрик. — Йому ж хочеться спати. — Хочеться, але він повинен вести поїзд. Кожна людина повинна. — І я повинен? — питає Петрик. — І ти повинен. — Що ж я повинен? — Бути людиною. — каже мати. — Це найголовніше.

У нашій шкільній теплиці зустрілися осіння й весняна квітки. Ось як це сталося.Перенесли ми в теплицю осінні квіти — хризантеми. Зацвіли вони — білі, фіолетові, рожеві. А біля них зеленів паросток бузку. Наближався Новий рік. Надворі йшов сніг, шумів зимовий вітер, а в теплиці було затишно й тепло. Одного сонячного ранку зацвів бузок. Відкрила Бузкова квітка блакитні оченята, побачила білу Хризантему й питає здивовано:— Ти ж осіння квітка. Чом ти цвітеш? Надворі ж лютий мороз. Глянула Бузкова квітка — справді надворі зима. — Це все Оля зробила, — каже Хризантема. — Це вона посадила нас тут. Якби не Оля, ми б і не зустрілися. Не зустрілася б весна з осінню.