Казки зарубіжних авторів

Один багатий удівець одружився вдруге з удовою, такою чванливою та гоноровитою, якої, відколи світ світом, ніхто й не бачив.Вона мала двох дочок, теж чванливих і гоноровитих. А в чоловіка була своя дочка, надзвичайно добра та ніжна – вся в матір, найкращу жінку в світі.Не встигли відсвяткувати весілля, як мачуха вже показала свою лиху вдачу. Вона зненавиділа пасербицю за її красу, бо поряд з нею її власні дочки здавалися ще огиднішими.Отож мачуха й загадувала дівчині робити найбруднішу роботу в домі – мити посуд, прати одежу, прибирати кімнати. Спала дівчина аж під самісіньким дахом, на горищі, на благенькому солом’яникові, тоді як сестри її жили в розкішних покоях з м’якими постелями та дзеркалами, що в них бачили себе з голови до п’ят.Бідолашна дівчина покірно терпіла всі кривди й не наважувалась жалітися батькові – той однаково вилаяв би її, бо в усьому корився своїй лихій дружині.Упоравшись з роботою, дівчина йшла в куток і сідала просто на попіл, натрушений біля каміна. Тому всі в домі звали її Чорногузкою. А менша сестра, не така лиха, як старша, прозвала її Попелюшкою.Та навіть у лахмітті і в попелі Попелюшка була куди гарніша за своїх сестер, хоч ті й ходили в пишних шатах.Якось син короля, молодий та гожий принц, влаштував бал і запросив на нього всіх знатних людей королівства. Наші дві панночки теж дістали запрошення, бо їх мали за поважних осіб у тій країні.Почалися клопоти й турботи – треба ж було приготувати сукні й оздоби та вибрати зачіски, які їм були б найбільше до лиця.А Попелюшці додалося роботи – прати й прасувати білизну для сестер, крохмалити їм комірці та манжети.Сестри тільки про те й говорили, як би краще вбратися, і без упину крутилися перед дзеркалами, вибираючи й примірюючи свої сукні.– Я,– сказала старша,– вберуся в сукню з червоного оксамиту й почеплю оздоби, які мені привезли з Англії.– А я, – мовила менша, – вберуся в буденну сукню, та зате надіну накидку, гаптовану золотими квітами, й діамантове намисто – такого ні в кого немає!Вони замовили наймодніші капелюшки, накупили найдорожчих парфумів і пудри.Вдягнувшися, покликали Попелюшку подивитися – адже вони знали, що в неї хороший смак.Дівчина дала сестрам мудрі поради і навіть запропонувала зачесати їх. Ті залюбки погодились.Поки вона їх зачісувала, сестри спитали:– А ти, Попелюшко, хочеш поїхати на бал?– Ой, сестри, не смійтеся з мене! Чи ж мені личить там бути?– Ай справді, всі сміялися б, якби побачили на балі Чорногузку!Якась інша дівчина за такі слова, певно, зіпсувала б злим сестрам зачіски. Але Попелюшка була добра та незлостива і зачесала їх так гарно, що кращого годі було й бажати.Сестри два дні майже нічого не їли, крутилися перед дзеркалами і весь час роздивлялися – чи не схудли, бува, і чи не треба ще тугіше зашнурувати їх, – адже вони хотіли бути тонесенькими та стрункими.Аж ось щаслива мить настала. Сестри з матір’ю сіли в карету й поїхали на бал.Попелюшка довго стояла під брамою й сумно дивилася їм услід.Коли ж карета зникла з очей, дівчина сіла на ґанку й гірко заплакала.Раптом з’явилася її хрещена мати – чарівниця. Побачивши, що дівчина вмивається сльозами, вона спитала:– Що сталося?– Я хотіла б… хотіла б…– мовила Попелюшка й заплакала так гірко, що не могла більше додати й слова.– Ти хотіла б поїхати на бал, авжеж? – спитала чарівниця.– Авжеж! – відповіла Попелюшка, схлипуючи. – Дуже, дуже хотіла б.– То не плач, усе буде добре,– мовила чарівниця.– Якщо ти будеш слухняною дівчинкою, я зроблю так, що ти поїдеш туди.Вона вийшла з Попелюшкою на подвір’я і наказала:– Піди на город і принеси мені найкращий гарбуз!Попелюшка побігла на город, знайшла найкращий гарбуз, зірвала його та принесла хрещеній матері, й гадки не маючи, як цей гарбуз допоможе їй поїхати на бал.Чарівниця розрізала гарбуз, вибрала насіння, вдарила по ньому своєю чарівною паличкою – і в ту ж мить гарбуз перетворився на розкішну визолочену карету.Потім вона заглянула в мишачу пастку й побачила в ній шестеро мишей.Вона звеліла Попелюшці відчинити пастку.Миші одна по одній вибігали з неї, чарівниця доторкалася до кожної своєю чарівною паличкою, і кожна миша оберталася на чудового коня.Отак з’явилося шестеро гарних коней, мишачо-сірих у яблуках.Тепер черга була за кучером.– Піду гляну на щурячу пастку,– сказала Попелюшка,– може, туди впіймався щур? От і був би нам кучер.– Чудово,– мовила хрещена мати,– піди глянь.Попелюшка принесла щурячу пастку – там сиділо три великі щури.Чарівниця вибрала найбільшого, старого, з довгими сивими вусами й доторкнулась до нього своєю чарівною паличкою. Мить – і товстелезний кучер–вусань уже стояв перед ними.Потім хрещена мати сказала Попелюшці:– Піди–но в садок – там біля криниці ти знайдеш шість ящірок. Принеси їх мені.Попелюшка принесла ящірок, і чарівниця обернула їх на шістьох лакеїв у строкатих лівреях; вони стрибнули на приступку позад карети, та так спритно, ніби за своє життя нічого іншого й не робили. Тоді чарівниця сказала:– Ну ось, Попелюшко, тепер ти маєш у чому їхати на бал. Ти рада?– Авжеж! Тільки як же я поїду туди в цьому лахмітті? – зітхнула дівчина.Чарівниця доторкнулася до Попелюшки своєю паличкою, і враз її дранка перетворилася на розкішну сукню, гаптовану золотом, сріблом і самоцвітами. Ще дала чарівниця дівчині пару облямованих соболевим хутром черевичків, таких гарненьких та ловких, що кращих не було ні в кого у світі.Рада та весела, сіла Попелюшка в карету.На прощання хрещена мати наказала їй над усе пам’ятати, що вона може залишатися на балі тільки до півночі, бо опівночі всі чари зникають: карета знову стане гарбузом, коні – мишами, лакеї – ящірками, кучер – щуром, а її розкішна сукня обернеться благенькою дранкою.Попелюшка пообіцяла, що так і зробить.Вона поїхала до королівського палацу, не тямлячи себе від щастя.Принц, якому доповіли, що приїхала якась незнайома принцеса, вийшов її зустріти. Він подав їй руку й повів до зали, де зібралися гості.В залі запала тиша. Гості перестали танцювати, музики – грати: так вразила їх краса незнайомої дівчини. Чути було тільки шепіт:– О, яка вона гарна!Король, хоч який був старий, теж не зводив з неї очей і пошепки сказав королеві, що давно вже не бачив такої вродливої і милої дівчини.Всі дами придивлялись до сукні та зачіски незнайомки, щоб завтра й собі зробити такі самі, якщо тільки знайдеться такий крам і такі ж умілі кравці та перукарі…Принц посадовив Попелюшку на почесне місце, а потім запросив до танцю. Вона танцювала напрочуд граційно, і всі гості милувалися нею.Після танців подали різні смачні наїдки та питва, але принц і не доторкнувся до них – він дивився тільки на красуню–гостю і думав тільки про неї.А Попелюшка сіла біля своїх сестер, привітно розмовляла з ними й почастувала їх помаранчами та цитринами, якими пригостив її принц.Вони дуже здивувалися з такої люб’язності, бо не впізнали Попелюшку і мали її за невідому принцесу.Раптом Попелюшка почула, як годинник вибив без чверті дванадцяту. Вона ввічливо попрощалася з гостями і зникла так швидко, що ніхто не, встиг її затримати.Повернувшися додому, дівчина палко подякувала своїй хрещеній матері і сказала, що дуже хотіла б завтра знову поїхати на бал, бо принц запросив її.Чарівниця погодилася знову допомогти своїй хрещениці.Та не встигла Попелюшка докладно розповісти хрещеній матері про бал, як у двері постукали: це повернулися з королівського палацу мачуха й сестри.– Ой, як же довго ви не поверталися! – сказала Попелюшка, відчинивши двері.Вона позіхала й протирала очі так, ніби щойно прокинулась. Хоч їй, ясна річ, зовсім не хотілося спати…– Якби ти була на цьому чарівному балі,– відповіли сестри,– ти б там не занудилася! Туди приїздила незнайома принцеса, найвродливіша в світі! Вона була напрочуд люб’язна і навіть почастувала нас помаранчами та цитринами.Не тямлячися з радості, Попелюшка спитала, як звуть ту принцесу.Але сестри відповіли, що ніхто цього не знає і що принц ладен оддати все на світі, аби тільки дізнатися, хто вона така.– Невже й справді вона така гарна? – спитала Попелюшка всміхаючись.– Які ж ви щасливі, що бачили її! Якби хоч одним оком глянути на неї!.. Сестрице Жавотт,– мовила вона до старшої сестри,– будь ласка, позичте мені вашу буденну жовту сукню, і я поїду на бал.– Овва! – відповіла Жавотт. – Щоб я давала свої сукні якійсь Чорногузці! Я ще не збожеволіла!Попелюшка тільки того й чекала і аніскілечки не засмутилася, бо що б вона мала робити, якби сестра погодилася дати їй свою сукню?На другий день сестри знову поїхали на бал, і Попелюшка теж, вбрана цього разу ще розкішніше.Принц не відходив од неї ні на хвилину і раз у раз говорив їй ніжні слова.Дівчині було так хороше, і вона так щиро веселилася, що геть забула про наказ хрещеної матері, їй здавалося – до півночі ще ждати і ждати, як раптом дзиґарі почали бити дванадцять.Попелюшка схопилася з місця й побігла з легкістю лісової кізки.Принц кинувся за нею, але марно.На сходах Попелюшка загубила один із своїх соболевих черевичків, і принц шанобливо підібрав його.Він підбіг до брами і спитав у вартових, чи не бачили вони, куди поїхала юна принцеса.Але вартові відповіли, що нікого не бачили, крім хіба що якоїсь убогої дівчини, більше схожої на селянку, аніж на принцесу.Не почувши нічого втішного, принц сумно повернувся до палацу. Він думав тільки про те, як розшукати чарівну втікачку.А Попелюшка прибігла додому зовсім задихана, без карети, без лакеїв, у своїй старій, подертій сукенці. Нічого не залишилося в неї від її розкішного вбрання – тільки один черевичок.Коли сестри приїхали з балу, Попелюшка спитала, чи була там сьогодні прекрасна незнайомка.Вони сказали, що була, але зникла, тільки–но почало бити північ, і зникла так швидко, що навіть загубила свій соболевий черевичок, та такий гарний, що кращого ніколи не було ні в кого у світі. А принц підібрав черевичок прекрасної незнайомки і лише на нього й дивився, бо, певно, дуже закохався в принцесу.Вони сказали правду: принц і справді покохав красуню.За кілька днів він звелів привселюдно, під звуки фанфар, оголосити, що одружиться з тією дівчиною, на яку прийдеться соболевий черевичок.Принцові посланці поїхали по всій країні і міряли черевичок спершу принцесам, потім герцогиням, тоді всім дівчатам з вельможних родин, але все було марно.Нарешті принесли черевичок і двом Попелющиним сестрам.Та що вони не робили, як не старалися – не взули черевичка, бо він не налазив на їхні ноги.Тоді Попелюшка, яка відразу впізнала свій черевичок, сказала сміючись:– А дайте–но й мені поміряти – може, на мене налізе?Сестри зареготали й почали глузувати з неї.Але принців посланець пильно глянув на Попелюшку, побачив, яка вона гарна, і сказав:– Так, хай і вона спробує – адже мені наказано міряти черевичок усім дівчатам.Він посадив Попелюшку на ослінчик і поміряв черевичок на її маленьку ніжку.І диво! – черевичок озувся так швидко та легко, ніби ніжка тільки того й чекала!Сестри зчудувалися, але коли Попелюшка вийняла з кишені другий такий черевичок і наділа його на другу ніжку, вони аж уклякли на місці.Раптом з’явилася чарівниця, доторкнулася своєю паличкою до Попелющиного вбрання, і воно перетворилося на прегарну сукню, ще розкішнішу, ніж та, в якій дівчина була на балі.Сестри впізнали в Попелюшці ту красуню, що приїздила в королівський палац.Вони кинулися їй до ніг і благали вибачити за те, що зле з нею поводились і кривдили її.Попелюшка підвела їх і сказала, що вибачає їм од щирого серця і просить наперед завжди її любити.Потім Попелюшку повезли до палацу, і принц побачив, що вона ще краща, ніж раніше.За кілька день відгуляли весілля.А Попелюшка, така ж добра, як і вродлива, взяла сестер у палац і незабаром видала їх заміж за двох молодих вельмож.

Жила колись в одному селі маленька дівчинка та така красуня, що кращої за неї, мабуть, ніхто й ніде не бачив. Мати любила її до нестями, а бабуся ще більше.Добра бабуся пошила для внучки гарненьку червону шапочку, яка була їй так до лиця, що дівчинку всі почали звати — Червона Шапочка.Якось мати спекла пиріг та й каже дочці:— Піди до бабусі, довідайся, як вона поживає, бо мені передавали, що вона нездужає. Віднеси їй пиріг і цей горщечок масла.Червона Шапочка хутенько зібралась і подалась у сусіднє село до бабусі. Йде вона неквапно густим лісом, коли раптом назустріч їй сірий вовк.Йому страшенно захотілося з’їсти дівчинку, але він не наважився цього зробити, бо бачив, що поблизу працювали лісоруби.От вовк і питає, куди вона йде. Бідолашна дівчинка не знала, як небезпечно зупинятися в лісі і слухати теревені вовка, а тому, не думаючи ні про що погане, відповіла:— Я йду навідати бабусю й несу їй пиріг та горщечок масла, які передала матуся.— А чи далеко живе бабуся? — питає вовк.— Авжеж, дуже далеко, — відповідає Червона Шапочка, — он за тим вітряком, бачите, в хатинці край села.— Гаразд, — каже вовк, — я теж до неї навідаюсь. Я подамся ось цією стежкою, а ти прямуй он тією. Побачимо, хто з нас швидше прийде до бабусі.І вовк щосили побіг найкоротшою стежкою.А дівчинка пішла, по шляху, який був набагато довший, та ще й дорогою збирала горіхи, ганялася за метеликами і рвала для бабусі квіти.Не пройшла вона й півдороги, а вовк уже добіг до бабусиної хатинки й постукав у двері:“Тут-тук”.— Хто там? — спитала бабуся.— Це ваша внучка, Червона Шапочка, — відповів вовк, змінивши свій грубий голос. — Я принесла вам пиріг і горщечок масла. Це вам матуся передала.Добра бабуся саме лежала в ліжку, бо й справді трохи нездужала.По голосу вона прийняла вовка за Червону Шапочку, а тому й гукнула з кімнати:— Смикни за мотузочку, клямка й відчиниться.Вовк смикнув за мотузочку, і двері відчинилися.Тут він накинувся на бабусю і одразу зжер її.Потім вовк зачинив двері, ліг замість бабусі в ліжко й почав чекати Червону Шапочку.Незабаром дівчинка прийшла і постукала: “Тут-тук”.— Хто там? — спитав вовк.Червона Шапочка спочатку дуже перелякалась, почувши такий грубий голос, та потім подумала, що то, мабуть, у хворої бабусі нежить, і відповіла:— Це ваша внучка, Червона Шапочка. Я принесла вам пиріг і горщечок масла. Це вам матуся передала.Вовк гукнув трохи ніжнішим голосом:— Смикни за мотузочку, клямка й відчиниться!Червона Шапочка смикнула за мотузку, і двері справді відчинилися.Побачивши, що дівчинка ввійшла до хатинки, вовк по самі вуха сховався під ковдру та й каже:— Поклади-но пиріг на скриню і горщечок туди ж постав, а сама йди полеж зі мною, відпочинь з дороги.Червона Шапочка послухалась і лягла в ліжко.Та як же вона здивувалась, коли побачила, що за страхітливий вигляд має її бабуся!От вона й каже:— Бабусю, а які ж у вас руки великі!— Це, щоб міцніше тебе обнімати, внученько!— Бабусю, а які ж у вас ноги великі!— Це, щоб краще бігати, дитинко!— Бабусю, а які ж у вас вуха великі!— Це, щоб краще чути тебе, дівчинко!— Бабусю, а які ж у вас очі великі!— Це, щоб краще бачити тебе, внученько!— Бабусю, а які ж у вас зуби великі!— А це, щоб тебе з’їсти!З цими словами злий вовк накинувся на Червону Шапочку й миттю проковтнув її.А тут саме поверталися з села лісоруби й надумали завітати до бабусі в гості.Увійшли до хатинки — бабусі нема, а замість неї лежить у ліжку під ковдрою сірий вовк.— Так ось де ми тебе впіймали, лихоманцю! — вигукнув один з лісорубів.Змахнув він своєю сокирою і тільки-но хотів убити вовка, аж раптом чує — гукають з вовчого черева старенька бабуся й маленька Червона Шапочка:— Люди добрі, звільніть нас!Узяв другий лісоруб ножиці й розрізав вовкові черево, а звідти вилізли бабуся й Червона Шапочка, живі і здорові.— Як же я перелякалась! — сказала Червона Шапочка. — Як тісно й темно було в череві у вовка! Дякую вам, дядечку лісоруб, за те, що ви врятували нас.А бабуся теж подякувала лісорубам і почастувала їх пирогом та маслом, що принесла їй Червона Шапочка в подарунок.

Жила собі вдова, яка мала двох дочок. Одна з них, пасербиця, була гарною та працьовитою, а інша, рідна донька, – ледачою та непривітною. Однак мати більше любила свою рідну дитину, незважаючи на її вади. Пасербиця ж була змушена виконувати всю хатню роботу і жила, наче попелюшка.Щодня дівчина сиділа біля криниці й так старанно пряла, що нитка часто прорізала її пальці до крові. Якось вона порізалася так сильно, що кров залила весь починок. Коли дівчина нахилилася, щоб вимити його, починок вислизнув із рук і впав у криницю.Гірко заплакала дівчина й кинулася до мачухи, розповідаючи про своє лихо. Мачуха ж накинулася на неї з лайкою і, зрештою, промовила:— Раз змогла починок вкинути, то тепер лізь і діставай його!Засмучена дівчина попрямувала до криниці, не знаючи, що робити. Від відчаю й страху вона стрибнула в криницю й втратила свідомість.Коли опритомніла, то побачила, що лежить на дивовижній галявині. Сонце сяяло яскраво, а навколо розквітали тисячі різнобарвних квітів.Підвівшись, дівчина рушила лукою й невдовзі побачила піч, наповнену хлібом. Хліб почав благати:— Витягни мене, витягни! Згорю! Я вже давно готовий!Дівчина взяла лопату й обережно повитягала хліб із печі, а тоді пішла далі своєю дорогою. Ось приходить вона до яблуні, а на ній аж рясніє від яблук. Яблуня просить її:— Ох, обтруси мене! Яблука мої давно вже достигли.Дівчина струснула яблуню, і яблука градом посипались на землю. Вона трусила доти, поки жодного яблука не лишилося на яблуні. Тоді згорнула яблука на купу і пішла далі.Нарешті дійшла до невеличкої хатини, з якої у віконце визирала стара баба. В неї стирчали такі великі зуби, що дівчинка хотіла тікати. Але стара гукнула їй услід:— А чого ти боїшся, люба дитино? Залишайся в мене, і якщо добре впораєшся з хатньою роботою, то й тобі добре буде. Найкраще дбай про постіль, стели якнайстаранніше та добре вибивай подушки, щоб пір’я летіло, — тоді на світі йтиме сніг, бо я ж пані Метелиця.Як почула дівчина такі ласкаві слова, їй відлягло від серця, вона залишилась у бабусі й негайно стала до роботи. Дівчина у всьому догоджала старій, збивала їй подушки так сильно, що аж пір’я летіло, наче сніжинки, і тому жилося їй у старої дуже добре. Вона ніколи не чула від неї лихого слова і щодня їла смажене й пряжене. Пробула дівчина певний час у старої та й засумувала, а чого їй бракує, то спочатку й сама не знала. Нарешті здогадалась, що нудьгує за домівкою, і хоча тут було їй у тисячу разів краще, проте її тягло вернутися до рідної хати.Нарешті вона сказала до старої:— Взяла мене туга за рідним краєм, і хоч мені у вас дуже добре, проте довше я тут зоставатися не можу, мені треба вернутися до своїх.Пані Метелиця сказала:— Мені подобається, що тебе тягне додому. І за те, що ти вірно мені служила, я сама тебе виведу нагору.Вона взяла її за руку і провела до великої брами. Брама відчинилась, і тільки-но дівчина ступила на поріг, линув золотий дощ, і все золото приставало до неї, аж нарешті вся вона вкрилася золотом.— Це тобі за те, що ти у всьому старанна була, — сказала стара і віддала їй також і починок, що впав у колодязь.Тоді брама замкнулась, і дівчина опинилася вгорі, на землі, біля своєї хати.А щойно вона ввійшла в двір, півень злетів на цямрину і заспівав:Кукуріку, кукуріку! — Наша дівчина іде, — на ній золота без ліку.Ввійшла дівчина до хати, а мачуха й сестра, побачивши на ній золото, зраділи, не знають, де й посадити.Дівчина розповіла про все, що з нею трапилось, і коли мачуха почула, як падчірка дослужилася до такого великого багатства; то аж загорілася бажанням добути таке щастя й своїй рідній, гидкій та ледачій доньці.Отож пішла ледарка до криниці, сіла та й пряде, а щоб починок був у крові, вколола собі пальця, всунувши руку в густий терен. А потім кинула починок у колодязь і стрибнула сама туди.Вона опинилась, як і сестра, на чудовій луці й пішла тією самою стежкою. Дійшовши до печі й почувши, як хліб кричить: «Ох, витягни мене, витягни, бо згорю, я вже давно спікся!» — вона відповіла: «Тільки мені й охоти бруднитися біля тебе!» — і пішла далі.Незабаром дійшла вона до яблуні й, почувши, як та кричить: «Ох, обтруси мене, обтруси, мої яблука давно вже достигли!» — вона відповіла: «От не мала роботи! Ще якесь яблуко на голову мені впаде!» — і пішла далі.Прийшовши до хатини пані Метелиці, вона не злякалася її зубів, бо вже чула про них, і відразу найнялася до неї.Першого дня вона дуже старалася, слухалась пані Метелицю, коли та їй загадувала роботу, бо в неї тільки й думки було, що про золото, яке стара їй подарує, але другого дня почала лінуватися, третього ще більше — навіть уставати вранці не захотіла. Вона й постелі пані Метелиці не постелила як слід, і подушок не позбивала, щоб аж пір’я летіло.Це скоро набридло старій, і вона сказала дівчині, що її служба скінчилася. Ледащиця дуже зраділа, гадаючи, що тепер на неї лине золотий дощ. А пані Метелиця привела її до брами, і щойно дівчина ступила на поріг, як на неї перекинувся великий казан смоли.— Оце тобі твій заробіток, — сказала пані Метелиця і замкнула ворота.І прийшла ледащиця додому, вся вкрита смолою, а півень, побачивши її, злетів на цямрину і загорлав:Кукуріку, кукуріку! — Наша ледащиця йде, — що брудна буде довіку!І справді, смола так пристала до ледащиці, що не відмилася, скільки вона жила на світі.

У одного мельника було троє синів, а в його господарстві стояли млин, осел та кіт. Сини працювали на млині, осел возив зерно та борошно, а кіт ловив мишей.Коли мельник помер, сини поховали його і почали ділити спадщину.Старший син забрав млин, середній – осла, а молодший отримав кота.Зажурився молодший і мовив до себе:– Ой, мені дісталося найгірше: старший буде молоти, середній кататиметься на ослику, а я, бідний, що буду робити з моїм котом? Хіба що пошию з його шкурки пару рукавиць, і все.– Слухай мене, – раптом промовив кіт, зрозумівши думки хлопця. – Чого ти хочеш мене вбивати, щоб з моєї шкурки зробити пару поганих рукавиць? Замість цього візьми мені пару чобіт, щоб я міг вийти серед людей і показати себе. І повір, я дуже скоро стану тобі в пригоді!Мельників син дуже здивувався, коли почув, що кіт говорить, як людина. Але саме в цей час вони проходили повз шевцеву хату, і хлопець вирішив викликати шевця на двір, щоб той зняв мірку з кота для чобіт. Як тільки швець пошив чоботи, кіт одягнув їх, взяв торбу, всипав зерна на дно, прив’язав шворку, щоб зашморгувати її, закинув торбу на плечі й пішов на двох ногах, як людина, з двору.А король тієї країни був великим любителем смажених куріпок. Ось тільки біда: жодної куріпки не можна було спіймати. В лісі їх було дуже багато, але вони настільки були полохливі, що жоден мисливець не міг до них наблизитись. Кіт знав про це і вирішив діяти хитро. Потрапивши в ліс, він розв’язав торбу з зерном, натягнув шворку по траві за кущі, а сам заховався й став чекати. Куріпки не забарилися: побачивши зерно, вони почали летіти одна за одною й залазити в торбу, щоб поласувати. Коли їх стало чимало, кіт смикнув за шворку і зашморгнув торбу.Швидко підбігши, кіт скрутив куріпкам голови, закинув торбу на плечі й пішов до королівського палацу.Вартовий, побачивши кота, вигукнув:– Стій, куди йдеш?– До короля, – сміливо відповів кіт.– Ти що, здурів? Кіт – до короля?– Та хай іде, – втрутився другий, – адже наш король часто нудьгує. Може, кіт його розважить, як потреться об ноги та повуркоче.Увійшов кіт до короля, уклонився низенько й сказав:– Мій господар, граф, – він назвав якесь довге й знамените ім’я, – передає вашій величності найщиріший уклін і посилає вам ось цих куріпок – він їх щойно впіймав на сильце.Король дивом здивувався, побачивши розкішних жирних куріпок, з радощів аж нестямився і наказав насипати котові в торбу стільки золота зі скарбниці, скільки той підніме.– Віднеси оце своєму панові і дуже, дуже подякуй йому за подарунок.А бідний мельників син сидів дома біля вікна, сперши голову на руки, і думав, що ось він витратив останні свої гроші котові на чоботи, а яку користь матиме з того? Аж раптом входить кіт, скидає торбу з плечей, розв’язує її і висипає золото перед хлопцем.– Ось тобі дещиця за чоботи. Король вітає тебе й передає щиру подяку.Молодий мельниченко дуже зрадів з такого багатства, хоч і не втямив до ладу, звідкіль воно взялося.Тоді кіт скинув чоботи і розповів йому все. А насамкінець сказав:– Тепер у тебе грошей досить, але це ще не край. Завтра я знову взую чоботи, і ти станеш іще багатший. А ще я сказав королю, що ти вельможний граф.Другого дня кіт, гарненько взувшись, знову пішов на полювання і приніс королю багату здобич. Так він ходив день у день і щодня приносив додому золото.Другого дня кіт, гарно взувшись, знову пішов на полювання й приніс королю багату здобич. Так він робив день у день, щодня приносячи додому золото.Король так полюбив кота, що дозволив йому приходити і виходити, коли хоче, і гуляти по всьому палацу, де забажає. Одного разу кіт сидів на кухні в палаці, гріючись біля вогню, коли раптом увійшов королівський візничий, лаявся на весь голос:– А щоб воно запалося, сто кіп лиха і королю, і королівні! Хотів піти до корчми, трохи випити, в карти згуляти, а тут на тобі, їдь з ними на озеро!Почувши це, кіт миттєво вискочив із кухні і помчав додому до свого господаря. Прибіг і каже:– Якщо хочеш стати графом і багатим, то гайда зі мною на озеро, там будеш купатися!Мельників син, не знаючи, що відповісти, все ж вирушив за котом до озера. Роздягся і стрибнув у воду. А кіт тим часом забрав його одежу, поніс у кущі і сховав. Як тільки він упорався з цим, приїхав король. І кіт, як почав лементувати, так голосно:– Ох, найласкавіший королю! Мій пан купався тутечки в озері, а якийсь злодюга вкрав його одіж, що лежала на бережку. А тепер вельможний граф не може вилізти з води, бо голий, і як довго там пробуде, то застудиться і помре.Почувши це, король звелів зупинитися й послав слугу назад до палацу, щоб привіз котресь із королівських убрань.Гаданий граф зодягся в розкішні шати, і король запросив його сісти в карету, бо дуже полюбив його, думаючи, що то він посилав йому куріпок. Королівна не перечила, бо граф був молодий, гарний і дуже їй сподобався.А тим часом кіт уже побіг далеко вперед.Прибігає до великої сіножаті, а там сто косарів траву косять.– Гей, люди, а чиї це луки? – питає кіт.– А це великого чарівника.– То слухайте мене: ось їхатиме король, і коли він запитає, чиї це луки, скажете, що графові. А як не скажете, то будете побиті на смерть.І побіг далі. Прибігає до однієї ниви, такої великої, що й оком не оглянути. А на тій ниві Двісті женців жнуть жито.– Гей, люди, а чиє це жито?– Чарівникове.– Ну то слухайте: ось їде за мною король, то коли він запитає, чиє це жито, кажіть – графове. А як цього не зробите, то будете всі побиті на смерть.Нарешті прибіг кіт до великого лісу, де триста дроворубів стинали величезні дуби на дрова.– Гей, люди, а чий це ліс?– Та чарівника.– Ну то слухайте: ось зараз їхатиме король, і якщо він запитає, чий це ліс, кажіть, що графів. Якщо не скажете, то будете побиті на смерть.І побіг далі.А всі люди дивилися йому вслід перелякано, бо кіт був у чоботях і ходив як людина.Незабаром прибіг він до палацу, де жив чарівник, сміливо ввійшов і став перед ним. Чарівник зневажливо зиркнув на кота й запитав, чого йому треба.Кіт низько вклонився і мовив:– Довелося мені чути, що ти можеш перекинутися в будь-яку тварину, у яку захочеш: у вовка, лиса чи собаку. Цьому я можу повірити. Але мені не віриться, що ти можеш обернутися в таку велику тварину, наприклад, в слона.– Це для мене дрібниця, – відказав чарівник і миттєво обернувся в слона.– Оце так! А на лева?– І це для мене нічого, – мовив чарівник і став перед котом у вигляді лева.Кіт удав, ніби злякався, і скрикнув:– Це ж неймовірне, нечуване діло! Такого мені навіть не снилося! Але ще неймовірніше було б, якби ти перекинувся в якусь маленьку тваринку, скажімо, в мишку. Ти, звісно, могутніший за всіх чарівників у світі, але таке, мабуть, і тобі не під силу.Чарівник аж розімлів від таких лестощів.– Авжеж, любий котику, я можу й це, – приязно сказав він і перетворився на мишку, почавши бігати по кімнаті. А кіт, не гаючи часу, схопив її одним стрибком і миттєво з’їв.Тим часом король, граф і принцеса їхали далі, неквапливо перетинаючи велику луку.– А чиє це сіно? – запитав король.– Графове,– гукнули косарі, як навчив кіт.– Гарний клапоть землі маєш, графе, – сказав король.Потім вони приїхали до великої ниви.– Гей, люди, а чиє це жито? – запитав король.– Графове, – гукнули всі женці.– О, графе, то й це справжній шматок землі!Далі вони приїхали до лісу.– Гей, люди, а чиї це дрова? – запитав король.– Графські, – відповіли дроворуби. Король здивувався ще більше і сказав:– Ви, графе, багатий чоловік! Я й не знав, що в моєму королівстві є такі розкішні ліси.Нарешті вони приїхали до палацу.Кіт уже стояв на сходах, і як тільки карета зупинилася унизу, він підбіг, відчинив дверцята і сказав:– Ваша Величносте, прошу пройти до палацу мого господаря – графа. Ця честь зробить його щасливим на все життя.Король вийшов з карети і не міг надивуватися розкішним палацом, який був, мабуть, більший і прекрасніший, ніж його власний. Граф повів королівну в залу, що сяяла золотом і самоцвітами.Згодом граф одружився з королівною, а коли помер її батько, став королем. Кіт же став першим міністром при ньому.

Одного зимового дня, коли сніг сипав, як біле пір’я, королева сиділа біля вікна й вишивала. Рама у вікні була з чорного дерева, і сніг, який падав, здавався ще білішим. Задивившись на сніг, королева випадково вколола пальця голкою. Щоб зменшити біль, вона виставила руку на холод за вікно, і на сніг упало три краплі крові. Ці червоні краплі виглядали так гарно на білому снігу, що королева подумала: «Якби в мене була дитина така біла, як сніг, така червона, як кров, і така чорна, як дерево на цій рамі».Незабаром після того королева народила донечку, і шкіра в неї була така біла, як сніг, щоки червоні, як кров, а коси чорні, як дерево на рамі. Тому дівчинку назвали Білосніжкою. Проте королева, народивши дочку, померла. Через рік король одружився вдруге. Нова королева була красива, але дуже горда та пихата. Вона не витримувала б, щоб хтось був кращий за неї. І була в неї чарівна дзеркальце. Кожного разу, підійшовши до стіни, де висіло дзеркальце, вона дивилася в нього і питала:Королева запитала у дзеркальця:— Дзеркальце, скажи мені, хто в нашій країні найкращий?Дзеркальце відповіло:— Ви, королево, найкраща у нас.Королева була задоволена, адже знала, що дзеркальце не бреше.Але Білосніжка з кожним роком ставала все красивішою. Коли їй виповнилося сім років, вона стала такою гарною, що перевершила навіть саму королеву. І одного разу королева знову звернулася до свого дзеркальця:— Дзеркальце, скажи мені правду: хто в нашій країні найкращий?Дзеркальце відповіло:— Ви, королево, гарні у нас,Але Білосніжка краща в сто разів.Королева від жаху аж поблідла і розлютилася від заздрості. Вона настільки полюбила свою ненависть до Білосніжки, що серце її наповнювалося болем кожного разу, коли вона її бачила. Вона не могла знайти спокою ані вдень, ані вночі. І ось, нарешті, вона покликала лісника і сказала:— Відведи дівчину в ліс, аби я більше не бачила її. А там убий її і принеси мені її печінку, щоб я знала, що ти виконав моє бажання.Як лісникові було не послухатись королеви? Повів він Білосніжку в ліс, а там витяг мисливського ножа й хотів уже її вбити, але дівчинка заплакала й почала його просити:– Ох, чоловіче добрий, не вбивай мене, я піду собі в ліс і більше ніколи не вернуся до замку.Вона була така гарна, що лісник пожалів її і сказав:– Ну добре, йди, бідолахо!А сам подумав: «Однаково тебе скоро з’їдять дикі звірі». Та все ж таки в нього ніби камінь з душі звалився, що йому не довелося вбивати її.Повз нього саме пробігав молоденький дикий кабан. Лісник заколов його, вирізав із нього печінку й відніс королеві на доказ того, що він убив Білосніжку. Лиха королева взяла її і віддала собакам.А бідолашна дівчинка лишилася в лісі сама, як палець. Стоїть вона, тремтить зі страху, приглядається до кожного листочка навколо й не знає, що їй робити. Потім пішла куди очі бачать, по гострому камінні й по колючках. Повз неї пробігали дикі звірі, але жодне її не зачепило.Ішла вона, йшла, поки ноги несли, а як почало вечоріти, побачила маленьку хатку й зайшла до неї відпочити. В хатці все було маленьке, але таке гарне та чисте, що й не сказати. Посеред хатки стояв столик, застелений білим обрусом, на ньому стояло сім мисочок і сім чарочок, а біля кожної мисочки лежала ложечка, виделка й ножик. А вздовж стіни стояло сім ліжечок, кожне накрите білим, як сніг, простирадлом.Білосніжка дуже зголодніла й хотіла пити, тому взяла з кожної мисочки потрошку городини й по шматочку хліба і надпила з кожної чарочки по краплі вина, бо не хотіла забирати в когось одного все. Потім вирішила лягти відпочити, бо так стомилася за дорогу, що ледве на ногах стояла. Лягла вона на одне ліжечко – а воно завелике, лягла на друге – а воно замале. Аж сьоме виявилось якраз на неї. Так вона на ньому й заснулаКоли зовсім смеркло, прийшли додому господарі хатки. То були сім карликів, що добували руду в горах.Засвітили карлики сім свічечок і, коли в хатині стало видно, побачили, що там хтось побував без них, бо все стояло не так, як вони залишили.– Хто сидів на моєму стільчику? – сказав перший карлик.– Хто їв із моєї мисочки? – сказав другий.– Хто надламав мій хліб? – сказав третій.– Хто над’їв мою городину? – сказав четвертий.– Хто брав мою виделку? – сказав п’ятий.– Хто різав моїм ножиком? – сказав шостий.– Хто пив із моєї чарочки? – сказав сьомий. Тоді перший озирнувся навколо й побачив, що простирадло на його ліжечку трохи вгрузло.– Хто лягав на моє ліжко? – сказав він. Решта карликів теж побігли до своїх ліжечок і закричали:– На моє ліжко також хтось лягав!А сьомий глянув на своє ліжечко й побачив Білосніжку, що спала на ньому.Він покликав своїх товаришів, ті підбігли, присвітили свічечками і вражено загукали:– Ой леле! Ой леле! Яка ж гарна дівчинка! І такі були раді, що вирішили не будити Білосніжку, хай собі спить.А сьомий карлик переспав ніч біля своїх товаришів – одну годину на одному ліжку, другу на другому, третю на третьому, і так до самого світанку.Коли настав ранок, Білосніжка прокинулась, побачила сімох карликів і злякалася. Та вони не гнівались на неї, а ласкаво спитали:– Як тебе звати?– Білосніжка, – відповіла дівчинка.– А як ти опинилася в нашій хаті? – спитали далі карлики.Тоді Білосніжка розповіла їм, як мачуха хотіла її вбити, а лісник пожалів, як вона йшла цілий день, аж поки натрапила на їхню хатку.– Якщо ти згодна бути в нашій хаті господинею – куховарити, прати, стелити ліжка, шити, латати, прибирати й давати всьому лад, то лишайся в нас, тут тобі буде добре.– Я залюбки лишуся у вас, бо мені нема куди йти, – відповіла Білосніжка.Так вона стала господинею в хаті карликів. Вони зранку йшли в гори, де шукали руду й золото, а ввечері верталися додому, і їй треба було на той час приготувати їм їсти. Цілий день дівчинка була вдома сама, тому добрі карлики застерігали її:– Бережися своєї мачухи, вона скоро довідається, що ти в нас. Нікого не впускай до хати!А королева думала, що Білосніжка давно мертва й тепер вона найперша і найкраща в країні.Одного разу королева підійшла до дзеркальця і запитала:— Дзеркальце, правду скажи мені:хто в нас найкращий, у цій стороні?А дзеркальце відповіло:— Ви, королево, гарні у нас,Та Білосніжка в темній долині,де серед карликів вона живе нині,краща за вас у тисячу разів. Злякалася королева, бо знала, що дзеркальце ніколи не каже неправди. І зрозуміла, що лісник обдурив її, лишив Білосніжку живою. Почала вона думати і так, і сяк, як би його звести пасербицю зі світу, бо поки вона не стане найкращою на цілий край, заздрощі не дадуть їй спокою. Нарешті надумала, нафарбувала собі обличчя, перебралася старою перекупкою і стала зовсім на себе не схожа. А тоді пішла в гори, добралася до хатини карликів, постукала в двері й загукала:– Продаю, продаю, дешево продаю! Білосніжка виглянула у вікно і спитала:– А що ви продаєте, тітонько?– Гарні пояси продаю, доню, дешеві пояси всіх кольорів, – відповіла перебрана королева й витягла з торби довгий пояс, сплетений із барвистих шовкових ниток.«Це, видно, чесна жінка, її можна впустити», – подумала Білосніжка, відсунула засув на дверях і купила собі гарний шовковий пояс.– Ой, доню моя, як же на тобі сукенка висить! – вказала перебрана королева. – Ходи-но сюди, хай я тебе як слід підпережу.Довірлива Білосніжка підійшла до перекупки, щоб та її підперезала. Перебрана королева хутенько взялася до діла й кілька разів обперезала її довгим поясом, так тісно, що дівчинці не стало чим дихати, і вона впала додолу, як мертва.– Отепер уже ти не будеш найкраща, – сказала королева і швидко пішла геть.Це було перед самим вечором, і невдовзі вернулися додому карлики. Як же вони перелякалися, коли побачили, що їхня люба Білосніжка лежить долі й не ворушиться, як мертва!Вони підвели її, побачили, що вона тісно обперезана поясом, і перерізали його навпіл. Тоді Білосніжна почала трохи дихати й поволі ожила.Почули карлики, що сталося, та й кажуть їй – То лиха королева перебралася старою перекупкою, більше ніхто. Нікого не впускай до хати, коли нас немає вдома!А королева повернулася до замку, підійшла до дзеркальця і спитала його:Дзеркальце, правду скажи-но мені:хто в нас найкращий, у цій стороні?І дзеркальце відповіло, як і минулого разу:Ви, королево, гарні у нас,та Білосніжка в темній долині,де вона в карликів мешкає нині,краща за вас в тисячу раз.Як почула це королева, з неї серце мало з грудей не вискочило, так вона злякалася, бо зрозуміла, що Білосніжка знов лишилася жива.– Треба конче вигадати щось таке, що її зведе зі світу,– сказала сама собі королева.Почала вона чаклувати й нарешті вичаклувала отруйний гребінець. Потім перебралася старою бабою, не схожою на ту, що перше була, й пішла в гори, до хатини семи карликів. Постукала вона в двері та й гукає:– Продаю гребінець, дешево продаю! Білосніжка виглянула у віконце та й каже їй:– Ідіть собі далі, я нікого не можу впустити.– Впустити не можеш, але ж поглянути на те, що я продаю, можеш, – мовила стара, витягла з торби гребінця й показала його.І так той гребінець сподобався Білосніжці, що вона повірила старій і відчинила двері.Купила вона гребінець, а стара й каже їй:– Дай-но, я тебе гарно розчешу. Бідолашна дівчинка нічого не запідозрила й підставила їй голову. Та тільки-но стара встромила гребінця їй у коси, як отрута перейшла в дівчинку, і вона впала, мов нежива, додолу.– Так тобі й треба, щоб не була найкращою на цілий край, – сказала лиха королева. – Тепер ти вже не встанеш.І пішла собі.На щастя, вже було недалеко до вечора, й карлики скоро повернулися додому. #к побачили вони Білосніжку долі нерухому, зразу подумали на її лиху мачуху. Тому негайно обшукали дівчинку і знайшли отруйний гребінець. Тільки-но вони витягли його з кіс, як Білосніжка опритомніла й розповіла їм, що сталося. Карлики знов наказали їй, щоб вона була обережна й нікому не відчиняла дверей.А королева прийшла додому й спитала в дзеркальця:Дзеркальце, правду скажи-но мені:хто в нас найкращий, у цій стороні?І дзеркальце відповіло їй так само, як перед тим:Ви, королево, гарні у нас,та Білосніжка в темній долині,де вона в карликів мешкає нині,краща за вас в тисячу раз.Як почула королева, що каже дзеркальце, то аж засіпалася з люті.– Я таки зведу Білосніжку зі світу, навіть якби мені й самій довелося загинути! – крикнула вона.Потім, пішла в потаємну комірчину, до якої ніхто не заглядав, крім неї, і зробила там отруйне яблуко. Воно було біле, червонобоке й таке гарне, що кожному закортіло б його з’їсти. Але кожен, хто б його надкусив, відразу помер би.Коли яблуко було готове, королева пофарбувала собі обличчя, перебралася селянкою і пішла в гірську долину, до хатини сімох карликів. Постукала вона в двері, а Білосніжка виглянула у віконце та й каже:– Карлики наказали мені, щоб я нікого не впускала.– То й не впускай, – мовить селянка, – тільки візьми яблуко. Я тобі дарую його.– Ні, – каже Білосніжка, – я не можу його взяти.– Боїшся, щоб я не отруїла тебе? – питає стара. – Ну то глянь, я розріжу його; надвоє: червону половину з’їси ти, а білу я.А вона зробила яблуко так, що отруєна була тільки червона половина.Білосніжці дуже хотілося того яблука, і як вона побачила, що селянка їсть його, то не втрималась, вистромила руку у вікно й узяла отруєну половину. Та тільки-но вкусила її, зразу впала додолу, як мертва.Подивилася на неї королева страшним поглядом, зареготала та каже: ,– Біла, як сніг, червона, як кров, чорна, як дерево на рамі! Ну, цього разу тебе вже карлики не збудять!І коли вона вернулася до замку, то зразу ж запитала дзеркальця:Дзеркальце, правду скажи-но мені:хто в нас найкращий, у цій стороні?І дзеркальце відповіло:Ви, королево, найкраща у нас.Тепер її заздрісне серце заспокоїлось, коли таке серце може заспокоїтись.Повернулися карлики ввечері додому і бачать: лежить Білосніжка долі й ані пари з уст, справді вже мертва. Вони підвели її, обшукали, чи нема на ній чогось отруйного, розпустили їй пояс, розчесали коси, обмили її водою] і вином, та нічого не допомогло: дівчина була мертва й не оживала. Тоді вони поклали її на шари, посідали всі семеро навколо й заплакали. Так вони плакали три дні. Потім хотіли поховати її, але вона була як жива, навіть рум’янці на щоках не зблідли. Тому карлики сказали:– Не можемо ми її опустити в темну могилу.І надумали вони зробити прозору скляну труну, щоб Білосніжку видно було з ycіx боків. Поклали вони її туди, а на труні золотими літерами написали, як її було звати й що вона була королівська дочка. Потім винесли труну на високу гору і на зміну охороняли її. До труни прилітали птахи й теж оплакували Білосніжку – спершу сова, тоді ворон, а наостанці голуб.Довго-довго лежала Білосніжка у своїй труні і нітрохи не мінялася, лишалась така, як була: шкіра біла, як сніг, щоки червоні, як кров, а коси чорні, як рама з чорного дерева.Одного разу їхав тим лісом королевич і зайшов до карликів переночувати. Побачив він на горі труну і красуню Білосніжку в ній, прочитав, що на тій труні написано золотими літерами. І каже він карликам:– Віддайте мені цю труну, я за неї заплачу, скільки ви захочете.Але карлики відповіли йому:– Ми її не віддамо за все золото, яке є на світі.– Ну, то подаруйте її мені, – сказав королевич. – Я тепер без неї жити не зможу. Дивитимусь на Білосніжку хоч на неживу, все-таки легше буде.Пожаліли його карлики й віддали йому труну з Білосніжкою. Королевич звелів своїм служникам узяти її на плечі й нести до замку. Ідуть вони, йдуть, та й зачепилися за якийсь кущ. Труна струснулася, Білосніжка в ній також, і шматочок отруєного яблука, який вона була відкусила, випав у неї з рота. Невдовзі по тому вона розплющила очі, підняла віко труни й сіла в ній, знов жива-живісінька.– Ой леле, де я? – вигукнула вона. Зрадів королевич та й каже:– Ти в мене!І розповів їй, що з нею було. А на закінчення мовив:– Ти мені стала миліша за все на світі. Ходи зі мною до замку мого батька й стань моєю дружиною!Білосніжка погодилася і пішла з ним. У королівському замку почали готуватися до весільного бенкету.До того ж, на весілля запросили й лиху мачуху Білосніжки. Вона вдяглася у свої найкращі шати, підійшла до дзеркальця і запитала:— Дзеркальце, правду скажи мені:хто в нас найкращий, у цій стороні?А дзеркальце відповіло:— Ви, королево, гарні у нас,Та молода королевакраща за васу тисячу разів.Коли лиха мачуха почула це, вона мало не задихнулася від люті. Серце її переповнилося жахом, бо вона зрозуміла, що цей страх уже ніколи її не покине. Спочатку вона вирішила не йти на весілля, але потім передумала. Вона зрозуміла, що не побачивши молодої королеви, не зможе знайти спокою.Зайшла вона до кімнати, де сиділи молоді, впізнала Білосніжку й закам’яніла зі страху. Стоїть і далі ні руш. А тоді її лихе серце не витримало, і вона впала додолу мертва.

Жила-була стара коза. Вона мала семеро козенят і любила їх так, як тільки мати може любити своїх дітей. Якось вона вирішила піти в ліс, щоб пошукати їжу, і зібрала всіх своїх малят довкола себе. Потім сказала:– Дорогі мої дітки, я йду в ліс. А ви обережно слідкуйте за вовком! Якщо він прийде сюди, він вас усіх з’їсть – і зі шкурою, і з шерстю! Цей злодій може прикидатися, але ви його відразу впізнаєте: він має грубий голос і чорні лапи.Козенята відповіли:– Мамо, не переживай, ми будемо обережні! Йди собі спокійно, нам нічого не загрожує!Коза поблажливо замекала та й відправилася у подорож.Час спливав непомітно. Ось раптом хтось грюкає у двері та гукає:– Діточки рідненькі, діточки маленькі, відімкніться, відчиніться, ваша мати прийшла, вам гостинців принесла!Але козенята по товстому голосу одразу зрозуміли, що це вовк.– Не відчинимо, – закричали вони. – Ти не наша матуся! У неї голос тонкий і лагідний, а твій голос товстий. Ти – вовк!Вовк пішов до купця, купив великий шматок крейди, з’їв його, і його голос став тонким. Тоді він повернувся до хатки, постукав у двері і каже:– Дітки мої, відкрийте, ваша матуся прийшла, принесла вам гостинці.Але коли вовк поклав свою чорну лапу на віконце, козенята побачили її і знову закричали:– Не відчинимо! У нашої матусі лапи не чорні! Ти – вовк!Побіг тоді вовк до пекаря й каже:– Я забився, помаж мені лапу тістом. Помазав йому пекар лапу тістом, побіг вовкдо мірошника й каже:– Притруси мені лапу білим борошном.Мірошник подумав: «Вовк, мабуть, хоче когось ошукати», і не погодився.А вовк каже:– Якщо ти цього не зробиш, я тебе з’їм.Злякався мірошник і побілив йому лапу. Ось які бувають люди на світі!Підійшов злодій втретє до дверей, постукав і каже:– Дітки милі, відімкніться, відчиніться, ваша мати прийшла, вам із лісу гостинців принесла!Закричали козенята:– А ти покажи нам спочатку свою лапу, щоб ми знали, що ти наша матуся.Поклав вовк свою лапу на віконце, побачили вони, що вона біла, і подумали, що він правду каже, – і відчинили йому двері. А той, хто увійшов, був вовк. Злякалися вони і вирішили сховатися. Стрибнуло одне козенятко під стіл, друге – на ліжко, третє – на пічку, четверте – у кухню, п’яте – у шафу, шосте – під умивальник, а сьоме – у футляр від стінного годинника. Але всіх їх знайшов вовк і не став довго розбиратися: розкрив пащу і проковтнув їх одного по одному; тільки не знайшов те молодше, що сховалося у годиннику.Наївшись досита, він пішов, розтягнувся на зеленій галявинці під деревом і заснув.Приходить невдовзі стара коза із лісу додому. Ах, що ж вона там побачила!… Двері відчинені. Стіл, стільці, лавки перекинуті, умивальник розбитий, подушки і ковдри з ліжка скинуті. Стала вона шукати своїх діток, але знайти їх ніде не могла. Стала вона їх кликати по іменах, але ніхто не відкликався. Нарешті підійшла вона до молодшого, і почула у відповідь тоненький голосок:– Мила матусю, я у годиннику сховався!Витягла вона його звідти, і він розповів, що приходив вовк і з’їв усіх. Можете собі уявити, як плакала коза через своїх бідних діточок!Нарешті вийшла вона у великому горі із дому, а молодше козеня побігло за нею слідом. Прийшла вона на галявинку, бачить– лежить біля дерева вовк і хропить так, що аж гілки тремтять. Роздивилася вона його з усіх боків і побачила, що у великому животі у нього щось ворушиться і перекидається.«Ах, Боже мій, – подумала вона, – невже мої діточки, яких з’їв він на вечерю, ще живі?» І наказала вона козеняті бігти швидко додому і принести ножиці, голку і нитки. Ось розрізала вона чудовиську живіт, але тільки зробила надріз, а тут і висунуло козеня свою голову. Стала різати живіт далі, – тут і вискочили один по одному всі шестеро, живі-здорові, і нічого з ними поганого не сталося, тому що чудовисько від жадібності ковтало їх цілими. Ось уже радість була! Стали вони ласкатися та горнутися до милої своєї матусі, скакати і стрибати, немов кравчик на весіллі. Але стара коза сказала:– Йдіть швидко і знайдіть каменів, ми наб’ємо ними живіт проклятущому звірові, доки він ще сонний.Принесли тут семеро козенят багато-багато каменів і засунули їх вовку у живіт стільки, скільки помістилося. Зашила стара коза йому швидко живіт, а той нічого не помітив, навіть жодного разу не прокинувся.Після того, як вовк виспався, він підвівся на ноги і відчув таку спрагу, що вирішив піти до колодязя, щоб напитися води. Лише зробив перший крок, і в животі в нього затріщали камінці, що знову почали стукати один об один. Вовк вигукнув:Щось у пузі стука-грюка, Ось така мені наука! Це не козенята-стрибунці, А важкі прокляті камінці!Коли він підійшов до колодязя, нахилився, щоб пити воду, камені потягли його вниз, і він потонув. Семеро козенят побачили це, побігли до матері і радісно закричали:– Вовк мертвий! Вовк уже мертвий! – і почали разом із мамою танцювати біля колодязя від радості.

Жили собі чоловік і жінка, які дуже мріяли про дитину, але ніяк не могли її дочекатися. І ось одного разу жінка зрозуміла, що її бажання нарешті може здійснитися завдяки милосердному Господу.У їхній хатині було маленьке віконце, з якого відкривався вид на чудовий сад, повний квітів і соковитої зелені. Але цей сад був оточений високим парканом, і ніхто не наважувався туди заходити, бо сад належав відьмі. Вона володіла великою силою, і всі люди страшенно її боялися.Якось стояла жінка біля віконця, зазирнула в сад і побачила грядку, на якій росла розкішна рапунцель. Листя її було таке свіже та зелене, що жінці дуже захотілося її скуштувати. Щодня це бажання ставало дедалі сильнішим, але вона знала, що дістати рапунцель неможливо. Від цього вона зовсім зблідла, схудла і виглядала дуже нещасною.Занепокоївся чоловік і запитав:– Чого тобі, люба моя, бракує?– Ах, – відповіла вона, – якщо я не з’їм рапунцелі з того саду, що за нашим будинком, то я просто помру.Чоловік дуже любив свою дружину й подумав: «Якщо через це їй доведеться померти, то я будь-що дістану для неї рапунцель, хай би чого це мені коштувало».Одного вечора чоловік переліз через кам’яну огорожу у сад відьми, швидко нарвав цілий жмуток рапунцелі й приніс його дружині.Вона відразу приготувала з рапунцелі салат і з жадобою з’їла його. Салат їй так сподобався, що наступного дня бажання з’їсти рапунцель стало ще сильнішим. Вона не могла заспокоїтися, поки чоловік не погодився піти до саду знову.Чоловік у сутінках знову переліз через огорожу, але цього разу він жахнувся, коли перед ним з’явилася відьма.– Як ти смієш залазити в мій сад і красти мою рапунцель, мов злодій? – сказала вона злісно. – Тобі за це дорого заплатити доведеться!– О, будь ласка, пробачте мені, – відповів він, – я зважився на це лише тому, що моя дружина побачила вашу рапунцель і так сильно захотіла її скуштувати, що могла б померти без неї.Гнів у відьми трохи минув, і вона сказала йому:– Якщо це правда, що ти кажеш, то я дозволю тобі назбирати рапунцелі стільки, скільки ти забажаєш, але при одній умові: ти повинен будеш віддати мені свою дитину, яка народиться у твоєї дружини. їй буде у мене добре, я буду про неї піклуватися, як мати рідна.І він з жаху погодився на все. Коли дружині прийшов час родити і вона народила доньку, з’явилася тієї ж миті відьма, назвала дитину Рапунцель і забрала її з собою.Стала Рапунцель найкрасивішою дівчинкою на світі. Коли їй виповнилося дванадцять років, відьма заперла її у вежу, що була в лісу; у тій вежі не було ані дверей, ані сходів, тільки на самому вершечку було маленьке віконце. Коли відьмі хотілося залізти на вежу, вона ставала внизу і кричала:– Рапунцель, Рапунцель, проснися, Спусти свої коси донизу.У Рапунцель було довге, прекрасне волосся, тонке й блискуче, наче золоте прядиво. Щойно вона чула голос відьми, розпускала свої коси, прив’язувала їх до гачка біля вікна, і волосся спадало на двадцять аршинів вниз. Відьма підіймалася по цих косах, чіпляючись за них руками.Минуло кілька років. Одного дня королівський син їхав верхи через ліс, де стояла вежа. Раптом він почув дивовижний спів, такий мелодійний і чарівний, що зупинився й почав прислухатися. Це Рапунцель співала пісню своїм ніжним голосом. Королевич захотів потрапити всередину вежі, але не міг знайти жодного входу. Зрештою він поїхав додому, але пісня не виходила в нього з голови. Наступного дня він знову повернувся до лісу слухати цей чарівний голос.Якось він сховався за деревом і побачив, як підійшла відьма й гукнула:– Рапунцель, Рапунцель, прокинься,Спусти свої коси донизу!Рапунцель спустила свої коси вниз, і відьма піднялася до неї нагору.«Якщо ці коси – єдині сходи до вежі, то і я хотів би випробувати свою долю», – подумав королевич. Наступного вечора, коли почало темніти, він під’їхав до вежі й голосно сказав:– Рапунцель, Рапунцель, прокинься,Спусти свої коси донизу!Золотисте волосся миттю впало вниз, і королевич піднявся нагору. Побачивши незнайомого чоловіка, Рапунцель спочатку дуже злякалася. Але королевич заговорив до неї лагідно й розповів, як його зворушив її спів і як він не міг знайти спокою, поки не побачив її.Рапунцель заспокоїлася, а коли королевич запитав, чи згодна вона стати його дружиною – адже він був молодий і вродливий – вона подумала: «Він любитиме мене більше, ніж стара Готель», і погодилася, простягнувши йому руку. Вона сказала:– Я охоче піду з тобою, але не знаю, як спуститися вниз. Принось мені щоразу шматок шовку, і я сплету з нього мотузяну драбину. Коли вона буде готова, я спущуся, і ти відвезеш мене на своєму коні.Вони домовилися, що королевич приходитиме ввечері, бо вдень до вежі навідувалася відьма. Та стара нічого не помічала, поки одного разу Рапунцель необережно не сказала їй:– Скажіть мені, пані Готель, чому мені тебе піднімати нагору важче, ніж молодого королевича? Він підіймається до мене миттєво.– Ах ти, мерзотне дівчисько! – крикнула відьма. – Що я чую? Я вважала, що заховала тебе від усіх, а ти мене все ж обманула! – І вона із злості вчепилася в прекрасне волосся Рапунцель, обмотала його кілька разів навколо своєї лівої руки, а правою схопила ножиці і – чик-чик! – відрізала його, і чудові коси лежали на землі.І була відьма такою безжалісною, що завела бідну Рапунцель у темні хащі; і довелося їй там жити у великій нужді і горі.І того ж дня, як вона прогнала Рапунцель, вона прив’язала ввечері відрізані коси до віконного крючка і, коли з’явився королевич і крикнув:– Рапунцель, Рапунцель, проснися, Спусти свої коси донизу!То спустила відьма волосся вниз.Королевич піднявся вгору, але не знайшов там своєї коханої Рапунцель. Замість неї перед ним стояла відьма, що дивилася на нього злісним і єхидним поглядом.– Ага! – глузливо крикнула вона. – Ти шукаєш свою кохану, але пташки вже немає в гнізді, і її пісня змовкла назавжди. Кішка забрала її, а тобі, мій хлопче, вона видряпає очі. Ти втратив Рапунцель назавжди – більше ти її не побачиш!У розпачі королевич стрибнув із вежі. Він залишився живим, але гострі колючки кущів, у які він упав, осліпили його. Блукаючи сліпим по лісу, він їв лише коріння та ягоди і безперестанку оплакував свою втрачену кохану.Минуло кілька років у печалі й самотності. Нарешті він забрів у гущавину лісу, де жила Рапунцель зі своїми дітьми-близнюками – хлопчиком і дівчинкою.Раптом королевич почув знайомий голос. Серце його здригнулося, і він пішов назустріч звуку. Коли він підійшов ближче, Рапунцель впізнала його, кинулася йому на шию та заплакала. Дві сльози впали йому на очі, і зір до нього повернувся.Королевич привів Рапунцель і дітей до свого королівства. Там їх зустріли з великою радістю. Вони жили довго й щасливо, насолоджуючись своїм коханням і багатим життям.

Жив колись біля дрімучого лісу бідний дроворуб. Мав він двоє дітей: хлопчик на ім’я Гензель і дівчинка Гретель. Вони жили в постійній скруті, а коли в країні настали важкі часи, дроворуб уже не міг заробити навіть на шматок хліба.Однієї ночі чоловік довго не міг заснути, непокоївся і зітхав, обмірковуючи свою біду. Нарешті, глибоко зітхнувши, він звернувся до дружини:– Що ж нам робити? Як прогодувати дітей, якщо ми самі голодуємо?Дружина відповіла:– Слухай, чоловіче. Завтра вранці заведемо дітей у найглухіші хащі. Там розкладемо багаття, дамо їм по шматочку хліба, а самі підемо на роботу. Вони не знайдуть дороги назад, і ми позбудемося їх.– Ні, жінко, – заперечив дроворуб. – Як я можу залишити своїх дітей самих у лісі? Дикі звірі їх роздеруть!– Ой, який ти дурний! – роздратовано вигукнула жінка.– Тоді ми всі четверо помремо з голоду, і тобі тільки й роботи буде, що стругати дошки на труни.І гризла його доти, поки він згодився.– А все ж таки жаль мені моїх бідних діток, – сказав батько.Діти теж не могли заснути від голоду й почули кожне слово, яке їхня мачуха говорила батькові. Гретель заплакала гіркими слізьми й прошепотіла братові:– Ми загинули!– Тихо, сестричко, не плач, – заспокоїв її Гензель. – Ми ще знайдемо вихід.Коли дорослі поснули, Гензель тихенько встав, одягнувся, відчинив двері й крадькома вийшов надвір. Ясне місячне світло заливало все навколо, так що хоч голки збирай. Біля хати на землі в місячному сяйві блищали білі камінці, немов срібні монетки. Гензель набрав їх повні кишені, повернувся до кімнати й прошепотів сестрі:– Не хвилюйся, Гретель, спи спокійно.Після цього він ліг поруч і швидко заснув.Вранці, щойно стало розвиднятися, жінка почала будити дітей:– А вставайте вже, ледацюги, бо підемо в ліс по дрова.Потім дала їм по скибочці хліба й сказала:– Оце вам на обід, а як з’їсте до обіду, то більше нічого не дістанете.Гретель сховала хліб під фаршуток, бо кишені в Гензеля були повні каміння, а потім усі разом пішли до лісу.Пройшли вони трохи, Гензель став і озирнувся на хату. І робив так раз у раз, аж батько нарешті спитав:– Сину, що це ти ловиш ґав та все озираєшся і відстаєш? Йди швидше.– Ох, тату, – сказав Гензель, – я дивлюся на нашу білу кицю, вона он сидить на даху і ніби хоче сказати “прощавай”;А мачуха мовила:– Дурню, то не кицька, а димар біліє, бо сонце зійшло і його освітило.А Гензель і не думав дивитися на кицьку, він діставав із кишені білі кремінці й непомітно кидав їх на дорогу.Як зайшли вони глибоко в ліс, батько й каже:– Тепер діти, назбирайте дров, а я розкладу вогонь, щоб не було вам холодно.Гензель і Гретель назбирали чималу купу хмизу, батько підпалив його, і, коли полум’я знялося високо, мачуха сказала:– Тепер сідайте біля вогню й спочивайте, а ми підемо в ліс рубати дрова. Як упораємося з роботою, то прийдемо й вас заберемо.Гензель і Гретель сіли біля вогнища, а коли настала обідня пора, з’їли по шматочку хліба. Вони чули якийсь стукіт неподалік і подумали, що то їхній батько рубає дрова. Але то стукала не сокира, а дерев’яна колодка, яку батько прив’язав до сухого дерева. Вітер розгойдував її, і вона гупала об стовбур.Діти довго сиділи біля вогню, втомилися і почали дрімати. Нарешті вони заснули. Коли прокинулися, навколо вже панувала темна ніч. Гретель заплакала:– Як же ми тепер виберемося з лісу?А Гензель заспокоїв її:– Не бійся, сестричко. Почекаємо, поки зійде місяць, тоді ми знайдемо дорогу.Коли місяць піднявся високо, Гензель узяв Гретель за руку і повів її за собою. Він ішов, орієнтуючись на камінці, які виблискували при місячному світлі, наче срібні монети, і вказували їм шлях. Вони йшли всю ніч і дісталися додому тільки на світанку. Постукали у двері. Мачуха відчинила їх і, побачивши Гензеля і Гретель, злісно накинулась на дітей.– А погані дітиська, чого це ви так довго спали в лісі? Ми вже думали, що ви й зовсім не хочете додому вертатись!Але батько дуже зрадів, бо важкий гніт лежав у нього на серці, що він отак покинув дітей самих у лісі.Та незабаром їх знову обсіли злидні й біда, і якось уночі діти почули, що мачуха туркотить батькові:– І знову все з’їдено. Тільки й лишилось, що півокрайця хліба, а тоді вже нам кінець. Хоч би там що, а мусимо здихатися дітей. Одведемо їх якнайдалі в ліс, щоб уже звідтіль не приплентались. Бо іншого рятунку для нас нема.Тяжко це було слухати чоловікові, і він подумав: “Краще б останнім шматком хліба поділитися з дітьми”. Але жінка слухати нічого не хотіла, а все лаяла його та шпетила.А вже як ступив на слизьке, мусиш упасти – піддавшись раз, мусив батько піддатись і вдруге.А діти ще не спали й чули всю ту розмову. Коли старі поснули, Гензель устав і хотів вийти надвір, щоб назбирати кремінців, як зробив першого разу. Але мачуха замкнула двері, отож Гензель не зміг вийти. Він став утішати сестричку:– Не плач, Гретель, спи спокійно. Якось воно буде.Рано–вранці мачуха побудила дітей і дала їм по скибці хліба, ще меншій, ніж першого разу. Дорогою до лісу Гензель кришив хліб у кишені, часто зупинявся і кидав крихти на землю.– Гензелю, чого ти раз по раз стаєш і знай зиркаєш на всі боки? – питає батько.– Йди як слід.– Я дивлюся на свого голубка, он він сидить на даху і ніби хоче сказати мені “прощавай”, – відповів Гензель.– Дурню ти, – озвалася мачуха, – то зовсім не голуб, то димар біліє, бо вже сонце зійшло і його освітило.А Гензель кидав та й кидав крихти хліба на дорогу.Мачуха завела дітей ще далі в ліс, – вони там зроду не були. Потім розпалили велике багаття, і вона сказала їм:– Сидіть тутечки, нікуди не ходіть, а як надокучить сидіти, то можете трохи поспати. Ми йдемо в ліс рубати дрова, а ввечері, коли скінчимо роботу, прийдемо по вас.Коли прийшла обідня пора, Гретель поділилася своєю скибочкою з Гензелем, бо він же свій хліб розкришив і позначив ним дорогу. А потім вони заснули. Настав і вечір, а ніхто не приходив по бідних діток. Прокинулися вони темної ночі, і Гензель почав заспокоювати сестричку.– Зачекай, Гретель, поки місяць зійде, тоді ми побачимо крихти хліба, що я сипав на дорозі, вони й доведуть нас додому.Зійшов місяць, і вони рушили в дорогу, але жодної крихти хліба не знайшли, бо птахи визбирали всі до одної. Тоді Гензель сказав сестричці:– Не журися, все одно знайдемо дорогу. Але дороги їм не пощастило знайти. Дітийшли цілу ніч і ще день з ранку до вечора, та з лісу не могли вийти, заблукали зовсім. Вони дуже зголодніли, бо живилися самими ягодами, які збирали дорогою, і так потомилися, що на ногах не стояли, а тому лягли собі під деревом і заснули.Настав третій ранок, відколи діти покинули рідну хату. Вони встали і знову рушили в дорогу, але що далі йшли, то темніший і густіший робився ліс. Ось–ось вони знеможуться і пропадуть, як не прийде звідкілясь рятунок.Як настав полудень, бачать вони – сидить на гілочці гарнесенька біла пташка і співає так любо, що вони аж зупинилися послухати її. Проспівавши пісеньку, пташка пурхнула і полетіла перед дітьми, а вони пішли за нею. Летіла пташка, летіла, довела їх до якоїсь хатинки та й сіла на даху. Коли діти підійшли ближче, то побачили, що хатина з хліба збудована, пундиками вкрита, а вікна в неї з чистого цукру. – Отут ми підживимося, – сказав Гензель, – матимемо добрий обідець. Я з’їм шматочок з даху, а ти, Гретель, берися за вікно, воно солодке.Гензель підстрибнув угору і відламав шматок стріхи, щоб покуштувати, чи смачна вона, а Гретель стала біля вікна і почала собі хрумати цукор.Коли раптом з хатини почувся пискливий голос:А хто там гризе без упину,Руйнує мою хатину!Діти відповіли:Це вітер ліснийГуде навісний!І знову заходилися коло хатини. Гензелеві дах припав до смаку, і він відбатував чималий кусень, а Гретель виламала цілу круглу шибку з вікна, примостилася на траві й почала хрумати–ласувати.Раптом двері відчинились, і з хатини, спираючись на костур, виповзла старезна бабище. Гензель і Гретель так полякалися, що ласощі повипадали у них з рук. Стара похитала головою і мовила до них:– Е, дітки, а хто це вас сюди привів? Заходьте до хати, залишайтесь у мене, тут вам непогано буде.Схопила їх за руки й потягла до хати. Принесла молока, коржів солодких, яблук, горіхів. Потім чистенько постелила два гарні ліжечка. Гензель і Гретель полягали в ліжечка, і здалося їм, що вони потрапили на небо.Але стара бабище тільки прикинулася доброю, а насправді це була зла відьма, що чигала на дітей, та й хатину побудувала з хліба й ласощів тільки для того, щоб їх принаджувати. Коли діти потрапляли до неї в руки, вона їх убивала, варила й з’їдала, і то для неї було свято.У відьом червоні очі, і вони недобачають, зате нюх мають тонкий, як звірі, і здалеку чують, якщо до них наближається людина.Коли Гензель і Гретель підійшли до її хати, вона злісно засміялась і глузливо сказала:– Ось і попалися пташки, тепер не втечуть! Рано–вранці, коли діти ще спали, вона вже встала і, глянувши, як вони любо спочивають, які в них повні, рум’яні щічки, пробурмотіла тихенько: “Ласий буде шматочок”.А тоді схопила Гензеля своїми кощавими руками, віднесла його в маленький хлівець і замкнула за ґратчастими дверцятами. І хоч як він кричав, ніщо йому не помогло.Тоді пішла до Гретель, розбудила її й гукнула:– Ану вставай, ледацюго! Принеси води, звари своєму братикові чогось смачного та занеси йому в хлівець, нехай їсть, набирається жиру. А як стане гладкий, я його з’їм.Гретель гірко заплакала, але надаремне: вона мусила робити все, що вимагала зла відьма.Тепер для Гензеля готовано найсмачніші страви, а Гретель мусила живитися самими шкаралупами від раків. Щоранку стара прилазила до хлівця й гукала:– Гензелю, ану простягни пальця, помацаю, чи то ти скоро гладкий будеш!А Гензель простягав їй тоненького маслачка. Підсліпувата стара думала, що то Гензелів палець такий худий, і дивувалася, чому він не гладшає.Отак минув місяць, а Гензель усе чомусь не гладшав. У старої урвався терпець, і вона не захотіла довше ждати.– Гей, Гретель! – крикнула вона до дівчинки.– Ану мерщій наноси води. Хай там хоч який буде Гензель – гладкий чи худий, а завтра я з’їм його.Ох, як же плакала бідна сестриця, носячи воду! Сльози струмками текли у неї по щоках.– Якби нас у лісі роздерли дикі звірі, – голосила дівчинка, – то ми б хоч разом померли!– Ану годі скиглити! – гаркнула стара.–Все одно нічого не поможе.Рано–вранці мусила Гретель уставати, наливати воду в казан, розпалювати під ним вогонь.– Зараз ми напечемо хліба, – сказала стара. –Я вже натопила піч і замісила тісто.Вона штовхнула бідну Гретель до печі, звідки так і пашіло жаром.– Лізь у піч, – сказала відьма, – і подивися, чи гаразд натоплено, чи не пора вже хліб саджати.Стара хотіла зачинити залізні дверцята, коли дівчинка залізе в піч, щоб засмажити і з’їсти її також. Але Гретель здогадалася, що в старої на думці, і сказала:– Не знаю, як воно робиться, як його туди лізти.– Дурепа! – крикнула стара.– Сама ж бачиш, челюсті такі широкі, що навіть я могла б туди пролізти.Вона видряпалася на припічок і встромила голову в піч.Тоді Гретель дала їй ззаду такого штурхана, що стара покотилася аж на черінь.А дівчинка мерщій зачинила залізні дверцята, засунула на засув.Ох і заверещала відьмище! Просто страх!А Гретель і Гензель утекли, і погана відьма згоріла в страшних муках.

Жила лисиця у вовка прислужницею, і що вовк наказував робити, те вона й виконувала, бо була слабшою за нього. Одного разу лисиця вирішила позбутися такого господаря.Якось вони йшли разом лісом, і вовк сказав:– Лисице руда, знайди мені їжу! Не дістанеш – з’їм тебе!Лисиця відповіла:– Є одне селянське подвір’я, де пасуться два молоді ягняти. Якщо хочеш, можемо вкрасти одного.Вовк погодився, і вони вирушили туди. Лисиця вкрала ягня, віддала вовкові, а сама втекла. Вовк з’їв ягня, але захотів ще. Пішов він знову на подвір’я, але був таким незграбним, що мати ягняти його помітила й здійняла галас. На крик збіглися селяни, які зловили вовка і добряче його побили. Кульгаючи та виючи від болю, вовк повернувся до лисиці й сказав:– Ти мене підвела! Я хотів украсти друге ягня, але мене спіймали й набили боки.А лисиця відповіла:– Сам винен! Навіщо бути таким ненажерливим?Наступного дня вони знову пішли в поле, і вовк знову каже:– Лисице руда, дістань мені щось поїсти, а не дістанеш – я тебе з’їм.Лисиця відповіла:– Я знаю одне селянське подвір’я, де сьогодні ввечері господиня млинці пече. Давай їх украдемо.Вони пішли туди, і лисиця обшукала весь дім, все роздивилася і принюхалася, доки не дізналася, де стоять горщики. Вкрала шість млинців і принесла їх вовкові.– На, їж, – сказала вона йому, а сама знову втекла своєю дорогою.Вовк миттю проковтнув млинці й каже:– Вони такі смачні, що мені ще хочеться.Він повернувся до хати й звалив усю миску на підлогу – залишилися тільки скалки. Піднявся галас, господиня помітила вовка і почала кликати на допомогу. Збіглися люди, і вони почали його бити, хто чим. Вовк ледве втік, кульгаючи на обидві ноги та голосно виючи, до лисиці в ліс.– Чому ти мене так підвела? – скрикнув вовк. – Селяни спіймали мене і добре начесали мені спину!Лисиця відповіла:– А навіщо ти такий ненажерливий?Третього дня вони знову разом пішли в поле. Вовк, кульгаючи, ледь встигав за лисицею і знову каже їй:– Лисице руда, дістань мені щось поїсти, а не дістанеш – я тебе з’їм.Лисиця відповідає:– Я знаю одного селянина, він зарізав корову, і засолене м’ясо лежить у нього в коморі, в діжці. Давай його вкрадемо!Вовк погодився:– Давай підемо разом, а ти мені допоможеш, якщо я не зможу вибратися.– Що ж, підемо, – сказала лисиця і показала йому всі шляхи та лази.Нарешті вони дісталися до комори. М’яса там було багато, і вовк одразу ж взявся за нього, думаючи: «Усе з’їм – часу вистачить». Лисиця теж поїла, але постійно роздивлялася навкруги й часто підбігала до дірки, через яку вони залізли в комору, перевіряючи, чи достатньо широка вона для втечі. Вовк запитав:– Лисице мила, чому ти все бігаєш туди-сюди?– Треба подивитися, чи не йде хтось, – відповіла хитра лисиця. – Не їж тільки занадто багато.Вовк відповів:– Я не піду, доки не з’їм усе м’ясо з діжки.Тим часом у комору зайшов селянин, почувши шерех лисячих лап. Лисиця одразу ж вискочила назовні, і вовк за нею, але так набив собі живіт, що застряг у дірці. Селянин узяв дубину й убив вовка. А лисиця втекла в ліс і раділа, що позбулася такого ненажери.