Казки зарубіжних авторів

Жила-була вдова, і були у неї дві дочки. Старша – точна копія матері: те саме обличчя, той самий характер. Дивишся на неї – і здається, що перед тобою її мати. Обидві, і старша дочка, і мати, були настільки грубими, пихатими, зарозумілими та злими, що всі люди – і знайомі, і незнайомі – намагалися триматися від них подалі.А молодша дочка вся вдалася в покійного батька – добра, привітна, лагідна, та ще й така красуня, що годі й шукати подібної.Зазвичай люди люблять тих, хто схожий на них. Тому мати безмежно любила старшу дочку і терпіти не могла молодшу. Вона змушувала її працювати з ранку до ночі, а годувала на кухні.Крім усіх інших справ, молодша дочка повинна була двічі на день ходити до джерела, що знаходилося щонайменше у двох годинах ходьби, і приносити звідти великий, наповнений по вінця глечик води.Якось, коли дівчина набирала воду, до неї підійшла якась бідна жінка й попросила напитися.— Пийте на здоров’я, тітонько, — сказала добра дівчина.Швиденько сполоснувши свій глечик, вона зачерпнула воду в найглибшому й найчистішому місці та подала жінці, притримуючи глечик так, щоб їй було зручніше пити.Жінка зробила кілька ковтків води й сказала дівчині:— Ти така добра, привітна й мила, що мені хочеться подарувати тобі щось на згадку.(Річ у тому, що це була фея, яка навмисне прийняла вигляд простої сільської жінки, щоб перевірити, чи справді ця дівчина така добра й чемна, як про неї розповідають.)— Ось що я тобі подарую: від сьогодні з кожним словом, яке ти вимовиш, з твоїх вуст падатимуть або квіти, або коштовне каміння. Прощавай!Коли дівчина повернулася додому, мати почала лаяти її за те, що вона так довго затрималася біля джерела.— Вибачте, матінко, — тихо мовила бідна дівчина. — Я й справді сьогодні затрималася.Але щойно вона вимовила ці слова, як із її губ упали кілька троянд, дві перлини й два великі діаманти.— Дивіться-но! — вигукнула мати, широко розплющивши очі від здивування. — Здається, замість слів вона сипле діаманти й перлини… Що з тобою сталося, дочко?(Вперше в житті вона назвала свою молодшу доньку «дочкою».) Дівчина просто, без приховування й без хизування, розповіла матері про все, що з нею сталося біля джерела. А квіти й діаманти тим часом сипалися з її вуст.— Ну, якщо так, — сказала мати, — треба й старшу дочку послати до джерела…— Ану, Фаншон, подивися, що падає з губ твоєї сестри, щойно вона заговорить! Невже тобі не хочеться отримати такий самий дивовижний дар? Для цього всього-на-всього треба сходити до джерела й, коли бідна жінка попросить у тебе води, чемно подати їй напитися.— Ось ще! Знайшла дурну! Мені зовсім не хочеться тягнутися в таку далечінь! — огризнулася старша сестра.— А я хочу, щоб ти пішла! — гримнула на неї мати. — І негайно, без балачок!Дівчина нехотя послухалася й вирушила в дорогу, не перестаючи бурчати. На всякий випадок вона взяла із собою срібний глечик — найкрасивіший, який тільки був у них у домі. Ледве вона підійшла до джерела, як назустріч їй з лісу вийшла вишукано вбрана дама й попросила ковток води.(Це була та сама фея, тільки цього разу вона прийняла вигляд принцеси, щоб перевірити, чи справді старша сестра така груба й зла, як про неї говорять.)— Невже ви думаєте, що я пройшла таку дорогу тільки для того, щоб дати вам напитися? — зухвало відповіла дівчина. — Ну звісно, саме для цього! Я ж і срібний глечик спеціально прихопила, щоб піднести водичку вашій милості!..А втім, мені байдуже. Пийте, якщо хочете…— Ви не надто чемні, — спокійно мовила фея. — Що ж, яка послуга — така й нагорода. Від сьогодні кожне слово, яке зірветься з ваших губ, перетворюватиметься на змію або жабу. Прощавайте!Щойно дівчина повернулася додому, мати кинулася їй назустріч:— Це ти, донечко? Ну як?— А ось так, матінко! — буркнула дочка, і в ту ж мить дві гадюки й дві жаби плюхнулися на поріг.— Ох, лишенько! — скрикнула мати. — Що це таке? Звідки?..А, знаю! Це все твоя сестра винна! Ну, вона в мене поплатиться!..І з цими словами вона накинулася на молодшу дочку з кулаками.Бідолашна в страху кинулася тікати й сховалася в сусідньому лісі.Там її і зустрів молодий принц, син короля цієї країни.Повертаючись із полювання, він знайшов у гущавині прекрасну дівчину й, захопившись її красою, запитав, що вона робить у лісі зовсім сама й чому так гірко плаче.— Ах, пане, — відповіла красуня, — матінка прогнала мене з дому!..Королівський син помітив, що з кожним словом дівчини з її вуст падає квітка, перлина чи діамант. Він здивувався й попросив пояснити, яке це диво. Тоді дівчина розповіла йому всю свою історію.Королівський син закохався в неї. До того ж він вирішив, що дар, яким фея наділила красуню, вартий більше за будь-яке придане, яке могла б принести йому інша наречена. Він відвіз дівчину до палацу, до свого батька, й одружився з нею.А старша сестра з кожним днем ставала все більш нестерпною й огидною. Врешті-решт навіть рідна мати не витримала й вигнала її з дому. Нещасна не змогла знайти притулку ніде й ні в кого й померла, відкинута всіма.

Колись давно, коли бажання ще справджувалися, жив собі король, у якого були прекрасні дочки. Наймолодша була такою вродливою, що навіть сонце, яке бачило безліч див, завмирало від подиву, коли світило на її обличчя.Поруч із королівським замком розкинувся великий темний ліс, а в ньому, під старою липою, було глибоке джерело. У спекотні дні принцеса приходила до нього, сідала на край криниці та гралася своєю улюбленою золотою кулькою – підкидала її вгору і ловила.Але одного разу сталося лихо: кулька вислизнула з її рук, упала на землю і покотилася прямо у воду. Принцеса схилилася над криницею, та кулька зникла в темній глибині. Вона засмутилася і почала гірко плакати.— Чому ти так голосно ридаєш, принцесо? — пролунав несподівано тоненький голосок.Принцеса глянула вниз і побачила маленьке жабеня, яке визирнуло з води.— Ой, це ти, мале водяне створіннячко? — здивувалася вона. — Я плачу, бо моя золота кулька впала у воду.— Не сумуй, я можу її дістати, — сказало жабеня. — Але що ти мені за це даси?— Усе, що захочеш, любе жабеня, — відповіла принцеса. — Мої перли, коштовності, навіть золоту корону!— Не потрібні мені ні перли, ні корона, — сказало жабеня. — Але якщо ти любитимеш мене, приймеш у свої ігри, дозволиш сидіти поряд із тобою за столом, їсти з твого золотого посуду та спати на твоїй подушці – тоді я дістану тобі кульку.— О, так, так, я обіцяю! — швидко відповіла принцеса, хоча в думках посміялася: «Ну й дурненьке! Воно ж лиш жабеня, не може бути мені другом!» Жабеня миттєво пірнуло в глибину. За мить воно вигулькнуло з кулькою в роті та викинуло її на траву. Принцеса схопила свою іграшку й щодуху побігла до замку, навіть не глянувши на маленького рятівника.— Почекай! — квакнуло жабеня. — Візьми мене з собою!Але вона навіть не обернулася.Наступного дня, коли принцеса обідала разом із королем, раптом у коридорі почулися тихі кроки: пліп-плоп, пліп-плоп. Потім у двері постукали, і пролунав знайомий голосок: — Принцесо, найменша, Двері відчини мені. Не забула ти, що вчора Обіцяла біля криниці мені? Принцеса побіліла від страху і мовчки залишилася на місці. Король здивовано подивився на неї:— Дитя моє, що сталося? Чого ти боїшся?— Ой, тату, це противне жабеня, — скривилася принцеса. — Вчора воно дістало мені золоту кульку, і я пообіцяла йому дружбу, але ж я не думала, що воно прийде до палацу!Король суворо сказав:— Якщо ти дала слово, то повинна його дотримати. Відчини двері.Принцеса неохоче виконала наказ. Жабеня застрибало до столу і попросило:— Посади мене поруч із собою.Вона здригнулася, але король наполіг. Тоді жабеня сказало:— Підсунь свою золоту тарілочку ближче, давай їсти разом.Принцесі їжа більше не смакувала, але вона зробила, як просило жабеня. Після вечері воно сказало:— Я стомилося. Віднеси мене у свою кімнату, хочу спати.Принцеса розплакалася – їй було огидно навіть доторкнутися до маленької істоти, але король гнівно сказав:— Ти не маєш права зневажати того, хто допоміг тобі!Принцеса взяла жабеня двома пальцями, віднесла до кімнати й поклала в куток. Але воно підстрибнуло й прошепотіло:— Мені холодно… Підніми мене до себе в ліжко!— Ні! — вигукнула вона.— Якщо ти не зробиш цього, я скажу королю, — нагадало жабеня.Тоді принцеса в розпачі схопила його і з усієї сили кинула об підлогу:— Відчепись від мене, бридке створіння!Але щойно жабеня торкнулося землі, як у кімнаті засяяло світло – і перед принцесою постав гарний юнак з добрими очима.— Дякую тобі, принцесо! — усміхнувся він. — Я був зачарований злою чаклункою, і тільки ти могла мене врятувати.Наступного ранку до палацу під’їхала карета, запряжена вісьмома білими кіньми. Візник, вірний слуга принца, зустрів їх із радістю, бо довгі роки чекав на звільнення свого господаря.Коли вони рушили дорогою, з карети тричі почувся тріск.— Карета ламається! — вигукнув принц. — Ні, мій пане, не карета, Це серце моє скуте болем, Бо довго ти був жабеням, Сидів один у темній криниці. Ось так закінчилася ця казкова історія. А принцеса більше ніколи не давала обіцянок, яких не збиралася виконувати.

Колись жив дуже багатий чоловік. У нього були чудові замки й палаци, безліч слуг, золотий і срібний посуд, рідкісні килими, визолочені карети і прекрасні коні. Але, на жаль, чоловік мав синю бороду, через що був таким потворним і страшним, що жодна жінка або дівчина не могла залишитися поруч із ним — всі вони втекали від страху. Чоловіка того називали Синя Борода. У його сусідки було дві дочки, такі красуні, що побачивши їх, Синя Борода одразу попросив у матері згоди на шлюб з однією з сестер. Проте жодна з дівчат не наважилася вийти за чоловіка з синьою бородою.У його сусідки було дві дочки, такі прекрасні, що, побачивши їх, Синя Борода одразу попросив у матері дозволу на шлюб з однією з сестер. Проте жодна з них не могла наважитися вийти за чоловіка з синьою бородою.Сестри боялися його ще й тому, що він уже кілька разів одружувався, але ніхто не міг сказати, куди зникали всі його попередні дружини.Щоб краще познайомитися з молодими сусідками, Синя Борода вирішив повезти їх разом з матір’ю, подругами та кількома знайомими в віддалений замок, де вони весело проводили час цілий тиждень. Вони постійно розважалися, їздили на прогулянки, на полювання, рибалили, а ночами, забувши про сон, танцювали і бенкетували до ранку.Синя Борода весело жартував, танцював разом з гостями і був дуже привітним. Через кілька днів менша сестра почала думати, що його синя борода не така вже й страшна, а він, можливо, й справді пристойний чоловік. Наприкінці тижня вона погодилася вийти за нього.Коли вони повернулися додому, одразу ж влаштували пишне весілля, а Синя Борода повіз меншу сестру в свій розкішний палац.Минув перший місяць їхнього подружнього життя, і чоловік повідомив дружині, що йому потрібно поїхати на кілька тижнів у справах. Він ніжно попрощався, попросив її не сумувати за ним і порадив поїхати з подругами в заміський замок, робити все, що забажає.– Ось, – казав він, – ключі від двох великих покоїв з меблями, ось ключі від шаф з срібним і золотим посудом, ось ключі від моїх скринь з золотом і сріблом, а також від шухляд з самоцвітами. Ось ключ, що відкриває всі двері замку. А цей маленький ключик – від комірчини в кінці темної галереї на нижньому поверсі. Ви можете відмикати всі двері й ходити, куди вам хочеться, але в ту комірчину я забороняю вам заходити. Якщо ви її відкриєте, чекайте на мій гнів.Молода жінка обіцяла чоловікові виконати всі його накази.Синя Борода обійняв її на прощання, сів у карету і поїхав.Як тільки ворота замку зачинилися за ним, сусідки та подруги молодої жінки не стали чекати, поки їх запросять. Вони не могли дочекатися, щоб побачити багатства своєї подруги, а поки її чоловік був вдома, вони боялися наближатися через його синю бороду.Приїхавши в замок, гості почали обходити зали, покої і комірчини з одягом і коштовностями. Кожна кімната здавалась багатшою і красивішою за попередню. Піднявшись на другий поверх, де стояли старовинні меблі, вони захоплювались чудовими килимами, ліжками, шафами, маленькими столиками, великими столами та дзеркалами в срібних, кришталевих і позолочених рамах. У цих дзеркалах можна було побачити себе з ніг до голови, а рами були настільки гарні, що ніде й ні в кого не було таких.Сусідки захоплювались удачею своєї подруги і всі, як одна, заздрили їй.Але молода жінка не звертала уваги на багатства – її охопила така цікавість, що вона не могла дочекатися і вирішила відкрити маленьку комірчину на нижньому поверсі.Її цікавість підштовхувала її, і, забувши про все на світі, вона поспішила вниз через таємні сходи, так швидко, що мало не впала в темному коридорі. Біля дверей комірчини вона згадала про заборону Синьої Бороди і зупинилася. Мить вагань, чи не потягне це за собою важке покарання, але спокуса була занадто сильною. Вона не змогла втриматися, взяла маленький ключик і, тримаючись за нього тремтячими руками, відчинила двері.Спочатку нічого не було видно – віконниці були зачинені. Але, придивившись, молода жінка побачила, що підлога в комірчині була залита кров’ю, а на стінах висіли тіла кількох жінок. Це були колишні дружини Синьої Бороди, яких він убив одну за одною. Жінка ледве не зомліла від жаху, і ключ, який вона негайно витягла з замка, випав у неї з рук. Відновивши свідомість, вона підняла його, закрила двері і, бліда як смерть, повернулася нагору, щоб хоч трохи заспокоїтися.Але тут вона помітила, що ключ забруднений кров’ю. Вона намагалася витерти його хусткою, але пляма не зникала. Чистила його піском, терла цеглою і навіть шкребла ножем, але кров не стиралася. Ключ був зачарований, і щоразу, як вона витирала одну сторону, кров з’являлася на іншій.Того ж вечора Синя Борода несподівано повернувся додому. Виявилося, що в дорозі він отримав листа, в якому повідомлялося, що його справу вирішено, і він міг спокійно повертатися додому.Вранці Синя Борода попросив дружину повернути йому ключі. Вона віддала їх, але її руки так тремтіли, що було очевидно, чому вона хвилюється.Синя Борода, звісно, все зрозумів.— А чому це, — запитав він, — тут немає маленького ключа від нижньої комірчини?— Мабуть, я залишила його на столі, — відповіла бідолашна жінка.— Дуже прошу вас, — сказав Синя Борода, — негайно віддайте мені цей ключ.Як би вона не опиралася, все одно молода жінка змушена була принести ключ.Подивившись на нього, Синя Борода суворо спитав у переляканої дружини:— Чому цей ключ у крові?— Не знаю, — відповіла вона, посивівши від жаху.— Не знаєте? — повторив Синя Борода з загрозою в голосі. — Але я добре знаю. Попри мою заборону, вам так захотілося заглянути в ту комірчину? Добре, я дам вам можливість зайти туди знову — і назавжди. Для вас знайдеться місце серед тих жінок, яких ви там бачили.З плачем і благаннями вона впала до його ніг, каючись у своїй неслухняності.Вона була такою гарною і такою розгубленою, що навіть кам’яна скеля, мабуть, пом’якшилася б. Але серце Синьої Бороди було твердішим за скелю.— Ви помрете, — сказав він суворо. — І негайно. Ви зрозуміли мене? Негайно!— Якщо я маю обов’язково померти, — відповіла нещасна жінка, дивлячись на нього очима, повними сліз, — то дайте мені хоча б час, щоб попрощатися з сестрою.— Даю вам чверть години, — відповів Синя Борода. — І жодної миті більше.Молода жінка поспішила до себе в кімнату, покликала сестру й сказала:— Сестро моя Анно! Піднімися, будь ласка, на вежу і подивися, чи не їдуть наші брати — вони обіцяли сьогодні навідати мене. Якщо побачиш їх, подай знак, щоб вони поспішили. Благаю тебе, зроби це для мене!Сестра Анна піднялася на вежу, а нещасна жінка продовжувала запитувати її:— Анно, сестро моя Анно! Не бачиш, що ніхто не їде? Дивись пильніше, люба моя Анно!Сестра Анна відповіла: — Я бачу лише, як сонце сідає і вітер хитає траву. Більше нічого не бачу.Тим часом Синя Борода, схопивши великий ніж, загорлав страшним голосом:— Ідіть швидше, а то я сам піднімуся нагору!— Ще хвилинку, будь ласка, — попросила його дружина, а потім тихо спитала: — Анно, сестро моя, не бачиш, щоб хтось їхав?Сестра Анна відповіла:— Я бачу лише, як сонце сідає і вітер хитає траву. Більше нічого не бачу.— Та йдіть швидше! — знову заволав Синя Борода. — А то я сам піднімуся нагору!— Йду… — з розпачем сказала жінка. І знову, вже не вірячи в щасливий випадок, спитала: — Анно, сестро моя, не бачиш, щоб хтось їхав?— Я бачу, — відповіла сестра Анна, — курище, що сунеться аж ген з того боку…— Це брати?— На жаль, ні, сестро. Це лише отара овець… Мені так жаль…— То що ж, підете ви нарешті? — розлючено вигукнув Синя Борода знизу.— Ще одну хвилинку, будь ласка, — благально сказала дружина. І потім, вже з розпачем, гукнула: — Анно, сестро моя люба, не бачиш, щоб хтось їхав? Подивись пильніше!— Я бачу, — відповіла сестра, — двох рицарів, що їдуть ген з того боку, але вони ще дуже далеко… Чуєш, сестро? Це наші брати! Я подаю їм знак, щоб вони поспішали.Та в цей момент Синя Борода загорлав і затупав ногами так, що весь будинок затрясся.Бідолашна жінка змушена була спуститися вниз і з плачем кинулася чоловікові до ніг.— Ніякі сльози вам тепер не допоможуть, — холодно сказав Синя Борода. — Ви помрете.І, схопивши її за косу однією рукою, він підняв ніж іншою. Нещасна подивилася на нього очима, сповненими сліз, і благала дати їй ще хоч мить, щоб підготуватися до смерті. Але все було марно. Синя Борода був невблаганний.— Ні, ні! — загорлав він у відповідь.Ще мить — і він замахнувся ножем. Та раптом ззовні долинув такий гучний грюкіт у двері, що…Синя Борода мимоволі зупинився й розгублено озирнувся навколо.Тим часом двері різко відчинились, і двоє рицарів зі шпагами в руках вбігли до кімнати. Синя Борода впізнав братів своєї дружини й кинувся тікати, але вони були швидші. Вони наздогнали його ще до того, як він встиг добігти до ганку.Проколений їхніми шпагами, Синя Борода впав, мертвий.Брати допомогли бідолашній сестрі підвестися, обняли її й поцілували, а вона від щирого серця подякувала їм за порятунок.Незабаром брати перебралися до замку Синьої Бороди й оселилися там, не згадуючи про його колишнього хазяїна.

У королівстві Аренделл зима цього року настала раніше, ніж зазвичай. Снігопади стали сильнішими, річки вкрилися товстим шаром льоду, а сонце ховалося за холодними хмарами. Люди боялися виходити з будинків, бо мороз був таким лютим, що навіть вогонь у камінах горів слабше.Королева Ельза сиділа у своєму замку, дивлячись на засніжений світ крізь вікно. Її серце з кожним днем ставало все холоднішим. Вона не знала чому, але відчувала, що щось всередині неї змінюється. Вона більше не відчувала тепла, навіть коли її сестра Анна приносила їй гарячий шоколад і сміялася, розповідаючи веселі історії.— Анно, я… я не знаю, що зі мною, — зітхнула Ельза.— Ти просто втомилася, — обійняла її Анна. — Скоро все мине!Але не минало. Навпаки, кожного дня Ельза відчувала, що її сили ростуть, а разом із ними й холод, який вона несвідомо поширювала навколо.Одного дня у королівстві з’явилася таємнича незнайомка. Вона була одягнена в темно-синю мантію, а очі її світилися, наче кришталь.— Королева Ельза, — мовила вона, — ти володієш великою силою, але не використовуєш її повністю. Я можу допомогти тобі розкрити її справжній потенціал.Ельза, зачарована словами незнайомки, погодилася вислухати її. Вона провела її у свої покої, де незнайомка розповіла їй історію про Льодяних Королев, які колись правили світом і мали могутність, здатну підкорювати королівства.— Але щоб стати по-справжньому великою, — мовила незнайомка, — ти повинна позбутися всього, що тебе стримує.Ельза здригнулася.— Що ти маєш на увазі?— Почуттів. Любові. Спогадів, які роблять тебе слабкою, — жінка подала їй маленький, кришталевий уламок льоду. — Встав його у своє серце — і ти станеш могутньою, як ніколи. Анна, яка крадькома підслуховувала цю розмову, вбігла в кімнату.— Ельзо, ні! Це пастка!Але було пізно. Ельза доторкнулася до уламка, і її серце миттєво скував лід. Її очі стали холодними, а погляд — байдужим.Анна відчула, як по її щоках побігли сльози.— Сестро, прошу…Але Ельза більше не чула її. Вона підняла руки, і навколо здійнявся крижаний шторм.Подорож за серцемАнна не могла змиритися з тим, що її сестра стала холодною та безжальною. Вона вирушила на пошуки єдиного способу врятувати її — легендарного Вогняного Кристала, що міг розтопити навіть найхолодніше серце.Її шлях був нелегким. Вона перетнула засніжені гори, зустріла чарівних істот, що намагалися збити її з дороги, і навіть пройшла крізь магічний ліс, де дерева шепотіли таємниці.Нарешті, у печері Древніх Драконів вона знайшла Вогняний Кристал. Його сяйво було теплим і яскравим, наче сонце. Коли Анна повернулася до Аренделлу, її сестра вже збудувала крижаний трон, а люди королівства тремтіли від страху.— Ти більше не моя сестра, — холодно сказала Ельза.— Але я все ще твоя, — Анна підійшла ближче і, не вагаючись, поклала Вогняний Кристал їй у руки.Лід почав тріщати. Очі Ельзи знову наповнилися теплом. Вона тремтіла, ніби прокидаючись від страшного сну.— Анно… що я наробила?… Сестри обійнялися, а сніговий шторм стих. Сонце вперше за багато тижнів пробилося крізь хмари, розтоплюючи лід на вулицях міста.Королівство врятоване. І серце Ельзи знову стало теплим. Мораль казки: Ніяка сила не може зробити нас могутнішими, ніж любов. Вона єдина здатна розтопити навіть найхолодніше серце.

Колись давно жила королева, і в неї був син, такий незграбний і негарний, що довго ніхто не міг сказати, чи є він справжньою людиною. Королева сильно сумувала, дивлячись на нього.Проте на хрестини запросили чарівницю, яка сказала, що принц стане чудовою людиною, адже буде дуже розумним. Вона також додала, що наділяє його даром зробити такою ж розумною дівчину, яку він полюбить більше за все на світі.Ці слова трохи заспокоїли королеву.І справді, коли хлопчик заговорив, він одразу зачарував усіх, хто його чув — таким дотепним і розумним він був.Забув сказати, що хлопчик мав маленький чубчик, тому його назвали Ріке-Чубчиком. Ріке — це було його ім’я. Минуло сім чи вісім років, і у королеви сусіднього королівства з’явилося дві дочки.Перша була така гарна, як ясний день. Королева була так захоплена нею, що всі придворні боялися, аби ця велика радість не принесла їй шкоди.Але та сама чарівниця, яка була присутня під час народження Ріке-Чубчика, сказала королеві, що в маленької принцеси не буде розуму, і що вона буде такою ж пустою, як і вродлива.Це пророцтво сильно засмутило королеву.Але вона впала в ще більший відчай, коли побачила, що її друга дочка — потворна на вигляд.— Не турбуйтеся, королево, — сказала чарівниця, — ваша дочка буде такою розумною, що ніхто й не зверне уваги на її зовнішність.— Сподіваюсь на краще! — вигукнула королева. — Але чи не можна якось зробити старшу, таку гарну, хоч трохи розумнішою?— Що стосується розуму, то я тут нічого не можу змінити, — зізналася чарівниця. — Але краса — це зовсім інша справа. Тому я обдарую принцесу здатністю зробити красенем того, кого вона полюбить.Тим часом обидві принцеси росли, і разом із ними розвивалися їхні риси. Скрізь обговорювали лише красу старшої та розум меншої.Але й вади їхні теж ставали помітнішими з кожним роком.Менша ставала дедалі менш привабливою, а старша — все більш дурною. Коли її про щось запитували, вона або не відповідала, або говорила таку нісенітницю, що всі затуляли вуха. Крім того, вона була надзвичайно незграбною: не могла поставити чотири порцелянові фігурки на камін, щоб не розбити хоча б одну, або випити склянку води, не проливши половину на сукню.І тому, хоча краса дуже важлива для молодої дівчини, менша принцеса завжди подобалася людям більше, ніж її старша сестра.Коли в палаці збиралися гості, то спочатку всі йшли до красуні, щоб подивитися на неї і помилуватися її вродою, але незабаром повертали до меншої, щоб послухати її приємні розмови.Ніхто не дивувався, що не минуло й чверті години, як біля старшої сестри вже нікого не залишилося, і всі почали збиратися навколо меншої. Хоч як дурною була старша дочка, вона добре розуміла це і без жалю віддала б свою красу, аби хоча б наполовину стати такою ж розумною, як її сестра.А королева, незважаючи на всю свою мудрість і любов до дочки, не могла стриматися і час від часу дорікала їй за дурість, що змушувало бідолашну принцесу мало не вмирати від горя.Одного разу вона пішла в ліс, щоб виплакати своє горе, і там зустріла маленького чоловічка, надзвичайно потворного і непривабливого, але розкішно вбраного.Це був молодий принц Ріке-Чубчик.Він закохався в принцесу, побачивши її портрети, яких по всьому світу було безліч, і покинув королівство свого батька, щоб побачити красуню та поговорити з нею.Зрадівши, що зустрів принцесу наодинці, Ріке-Чубчик низько вклонився і звернувся до неї дуже шанобливо та ввічливо. Промовивши слова звичайних привітань, він ураз помітив, що дівчина дуже засмучена, і сказав:— Не можу зрозуміти, принцесо, чому така красуня має такий сумний і розпачливий вигляд. Я бачив багато красунь за своє життя, але вроди, подібної до вашої, ще не зустрічав.— Ви легко могли б ще щось вигадати, принце, — відповіла принцеса й замовкла, бо більше не могла нічого вигадати.— Врода, — продовжував Ріке-Чубчик, — це величезна перевага, яка важить більше за будь-що інше. І я не розумію, що може засмутити того, хто має таку красу.— Я б краще була потворною, як ви, але мала б розум, ніж бути такою красунею і такою дурною, як я. Мене дуже засмучує моя глупота, — відповіла принцеса.— Принцесо, — сказав Ріке-Чубчик, — я можу допомогти вам з вашим смутком!— Як ви це зробите? — спитала принцеса.— Мені під силу, — відповів Ріке-Чубчик, — зробити розумнішою за всіх на світі ту, кого я покохаю найбільше. А оскільки я кохаю вас, принцесо, більше за всіх, ви станете найрозумнішою людиною на світі, якщо погодитесь вийти за мене.Принцеса була така вражена, що не сказала у відповідь ні слова.— Бачу,— вів далі Ріке-Чубчик,— що моя пропозиція примушує вас замислитися, і не дивуюся з цього. Даю вам цілий рік на роздум. Тільки тоді я прийду по відповідь.Принцеса була така дурненька і водночас їй так хотілося стати розумною, що вона тут же заспокоїла себе думкою, ніби цей рік ніколи не закінчиться, і тому без вагання погодилась на пропозицію принца.І не встигла принцеса пообіцяти Ріке-Чубчику, що вийде за нього заміж через рік у цей самий день, як ураз відчула себе зовсім іншою.Звідкілясь узялася в неї здатність говорити про все з надзвичайною легкістю, витончено й просто.Вона одразу завела з Ріке-Чубчиком веселу й невимушену розмову, так спритно щебетала, що молодий принц з острахом подумав, чи не передав їй більше розуму, ніж залишив собі.Коли принцеса повернулася в палац, придворні не могли повірити в таку несподівану і незвичайну зміну. Бо раніше вона говорила лише грубощі, а тепер розмовляла з усіма мудро і надзвичайно дотепно.Всі були в захваті, і радість була така велика, що не можна було й описати. Лише її менша сестра трохи засмутилася, бо вже не могла хвалитися перед старшою своїм розумом, і тепер, в її присутності, вона здавалася всім особливо непривабливою.Король почав уважно слухати слова старшої дочки і навіть кілька разів збирав раду в її покоях.Чутка про таку неймовірну зміну швидко розлетілася по світу, і всі молоді принци з сусідніх королівств почали домагатися її уваги, а найсміливіші навіть пропонували свою руку.Але жоден з них не здавався принцесі досить розумним, тому вона відмовила кожному з них.Однак з’явився якось один принц, такий могутній, такий багатий, такий розумний і такий стрункий, що принцеса відчула до нього прихильність.Помітивши це, її батько сказав, що вона сама може вибирати собі жениха і що слово тільки за нею.Але ж усім відомо, що чим розумніша людина, тим важче їй наважитися на таку справу.Тому принцеса щиро подякувала батькові й попросила дати їй час подумати.Щоб вирішити, що їй робити, принцеса вирушила на прогулянку і випадково потрапила в той самий ліс, де колись зустріла Ріке-Чубчика.Раптом вона почула під ногами глухий шум, схожий на гомін великого натовпу людей, які бігали, снували й метушилися.Принцеса зупинилася, прислухалась уважніше і почула, як хтось сказав:— Неси сюди казанок!Другий відгукнувся:— Давай великий казан!Третій додав:— Підкинь дрова в вогонь!І раптом земля розкрилася, і принцеса побачила величезну кухню, повну кухарів і кухарчуків, які готували розкішний бенкет.З-під землі вискочив цілий натовп — десятків зо два, зо три смажильників. Вони розташувалися на лісовій галявині навколо великого кухонного столу — кожен з шинкувальною голкою в руці й лисячим хвостом за вухом — і весело співаючи, енергійно взялися до роботи.Дуже здивована таким видовищем, принцеса запитала, для кого вони готують усе це.— Для принца Ріке-Чубчика, — відповів їй найповажніший та найтовстіший з усіх кухарів. — Адже всі знають, що завтра він святкує своє весілля.І тут принцеса з жахом згадала, що завтра мине рік з того дня, як вона обіцяла Ріке-Чубчику вийти за нього заміж.Їй справді здалося, ніби вона падає з неба на землю.Вона забула про це, бо, коли давала обіцянку, була ще дурненькою, а після того, як принц наділив її розумом, усі її колишні дурощі зникли.Трохи заспокоївшись, принцеса пішла далі, але не встигла зробити й тридцяти кроків, як побачила перед собою Ріке-Чубчика, веселого, бравого, чудово одягненого — ніби вже на весілля.— Як бачите, принцесо, — сказав він, — я дотримав свого слова. Тому не маю жодних сумнівів, що ви прийшли сюди, аби виконати свою обіцянку і зробити мене найщасливішим із людей.— Признаюсь вам щиро, — відповіла принцеса, — я ще не вирішила остаточно.— Ви мене дивуєте, принцесо, — мовив Ріке-Чубчик.— Певно, що так. І якби я мала справу з людиною грубою та дурною, мені було б дуже важко. “Принцеса не повинна ламати своє слово,” — сказав би мені інший, — “а ви ж дали обіцянку вийти за мене заміж”. Але ви, принце, дуже мудрий і чемний, тож я сподіваюся, що ви мене уважно вислухаєте й зрозумієте. Ви чудово знаєте, що навіть коли я була дурненькою, то й тоді не могла наважитися вийти за вас заміж. І ви хочете, щоб тепер, ставши, завдяки вашій ласці, розумною, я погодилась на це? Якщо ви справді хочете одружитися зі мною, то зробили велику помилку, так необачно наділивши мене розумом.— Ви сказали, принцесо,— відповів Ріке-Чубчик,— що людина нерозумна могла б вам дорікати і примусила б вас погодитися на шлюб. Але чому ж ви хочете, щоб і я зробив не так само? Адже йдеться про щастя всього мого життя! Ніде правди діти — я негарний. Але все інше… Хіба ви не задоволені з мого роду, мого розуму, моєї вдачі, зрештою, з моїх манер? Та й хіба правильно, щоб розумні люди були в гіршому становищі, ніж дурні? Хіба ви можете це дозволити?— Так! — вигукнула принцеса.— Ваш рід, розум, вдача, манери мені й справді подобаються,— Отож,— підхопив Ріке-Чубчик,— коли вас лякає тільки моя потворність, то я неодмінно буду щасливий, бо ви можете зробити мене найприємнішою людиною.— Як це може статися? — здивовано спитала принцеса.— Так і станеться,— відповів Ріке-Чубчик,— коли тільки ви настільки палко покохаєте мене, щоб щиро побажати цього. А щоб ви не мали жодного сумніву, принцесо, то знайте: та чарівниця, яка в день мого народження обдарувала мене здатністю зробити розумною дівчину, котра мені сподобається більше за всіх, наділила й вас здатністю зробити красенем того, кого ви покохаєте і кому побажаєте цього від щирого серця.— Я від щирого серця бажаю,— сказала принцеса,— щоб ви стали найгарнішим молодим принцом у світі, і даю вам у дар таку саму красу, яка є в мене.Тільки-но принцеса вимовила ці слова, як Ріке-Чубчик з’явився перед нею зовсім іншим: він був такий гарний, такий стрункий і такий приємний юнак, що відтоді, як світ світить, ніхто не бачив кращого. Злі люди, правда, стверджують, що чари тут ні до чого і що причина такого казкового перетворення Ріке-Чубчика полягає лише в коханні.Вони кажуть, що коли принцеса подумала про вірність свого нареченого, про його скромність і всі інші високі якості душі та розуму, вона вже не помічала, що він був кривий і потворний.Але, як би там не було, принцеса пообіцяла вийти за нього заміж, аби тільки він отримав згоду від її батька.Король, знаючи, що його дочка дуже серйозно ставиться до Ріке-Чубчика, якого всі вважали дуже розумним принцом, з радістю погодився назвати його своїм зятем.Наступного дня відбулося весілля, саме так, як і бажав Ріке-Чубчик, а всі гості захоплювались смачними стравами, приготованими на кухні, що знаходилася під лісовою галявиною.

Одного разу бідному лісорубові до краю набридла його важка робота – день у день рубати дрова і тягати їх з лісу. Він не раз гнівно нарікав на всіх чарівниць, як злих, так і добрих, за те, що вони байдужі до його долі.Ось стоїть він у лісі, нарубавши в’язку дров, і знову бідкається: скільки років живе у злиднях, а жодне його бажання так і не здійснилося! А бажань у нього було чимало. Наприклад, він би не відмовився стати могутнім принцом і щодня ласувати фазанами з золотих тарілок.Стоїть, бурмоче собі під ніс, почухує потилицю…Раптом навколо все потемніло, ліс захитався від страшного вітру, загуркотів грім – та так голосно, що у лісоруба аж в очах потьмарилося.Раптом спалахнуло яскраве світло. Лісоруб замружився, а коли знову розплющив очі – завмер від переляку. Перед ним стоїть чарівниця – у її руках звиваються осліплюючі блискавки, а в очах палає справжній вогонь.Лісоруб затремтів від жаху, впав на коліна і, не тямлячи себе, почав благати про пощаду. Він запевняв, що нічого йому не треба, що він цілком задоволений своєю долею – тільки б ця страшна гостя залишила його живим.Чарівниця уважно подивилася на нього й мовила:— Не бійся, добрий чоловіче. Я прийшла не для того, щоб нашкодити тобі, а тому, що ти вже добряче набрид своїми безкінечними наріканнями. Ну що ж, нехай буде по-твоєму. Слухай уважно: я дарую тобі можливість загадати три бажання – і всі вони здійсняться.Але раджу добре обміркувати свої слова, перш ніж їх висловлювати.Раптом знову загуркотів грім, блискавки засліпили все навколо, затремтіла земля – і чарівниця зникла.Лише тоді лісоруб оговтався, схопив свою в’язку дров і щодуху кинувся бігти з лісу, ледве відчуваючи власні ноги.«Ого, – подумав він, – тепер я всім покажу, на що здатний!»Прибіг до своєї хатини, кинув в’язку дров на підлогу та радісно гукнув дружині:— Любенька моя Фаншон, хутчіш запалюй грубу! Відтепер ми багаті… Чого це ти роззявила рота?І він розповів їй усе, що сталося.Фаншон аж підстрибувала від радощів – яке щастя привалило!Але, будучи жінкою розсудливою, вона вирішила не поспішати й використати цей дар якнайкраще.— Слухай, Блезе, – мовила вона, – давай не будемо загадувати бажання сьогодні. Перенесемо це на завтра, а поки що гарненько все обдумаємо.— Ну, можна й так, – погодився лісоруб.Сів він біля вогню, відкинувся на стільці, подивився на дружину й пробурмотів:— Аж весело дивитися, як полум’я грається… От би зараз смачненької кров’янки засмажити… Оце б я хотів… Не встиг він договорити, як із кутка щось зашурхотіло. Озирнувся – і ледь не впав зі стільця:Довжелезна ковбаса, мов жива, звивалася по підлозі, за нею, підстрибуючи, котилася сковорода, а сільничка, наче жаба, весело стрибала їм услід. Уся ця компанія прямувала просто до вогнища!Лісоруб із дружиною підскочили зі своїх місць, ошелешено дивлячись то одне на одного, то на це неймовірне дійство.Тут жінка вмить збагнула, що її чоловік, не подумавши, ляпнув перше-ліпше бажання, і ну його картати:— Ах ти, нерозумний! Що ж ти накоїв?! Міг би королем стати, жити в розкошах, скарбами кишені напхати, а ти… ковбаси забажав!Розгнівана до краю, вона заходилася ще дужче кричати та дорікати чоловікові.— Ех… — лісоруб почухав потилицю. — Здається, я таки справді схибив. Але ж у нас ще два бажання…— Два?! — гримнула жінка. — Дожидайся, як рак на горі свисне! Таке щастя в руки пливло, а він…І з новою силою взялася сварити бідолаху.Стоїть лісоруб, слухає дружину. І так уже злість бере, а вона ще голосить, руками перед носом махає.Хотів був навіть побажати, щоб провалилася кудись, але стримався і лише буркнув:— Та не кричи так, Фаншон. Ото вже кара мені з цією клятою ковбасою!А ковбаса тим часом смажиться на сковороді, сама перевертається, сільниця підстрибує й посипає сіллю. А запах — ну просто слинка котиться.— Так тобі й треба, дурню! — не вгавала жінка.— Та замовкни ти, відьмо! — урвав він її роздратовано. А потім, не стримавшись, крикнув:— Бодай би ця ковбаса до твого носа приліпилася!І тільки вимовив ці слова, як ковбаса — гульк! — прямо з вогню вилетіла й прилипла дружині до носа. А сковорода з сільницею враз пострибали назад на полицю.Жінка завила, заметалася по хаті, намагаючись відірвати ковбасу, та де там — ні на крихту не відстає! А що боляче — то ніби ніс сама собі відриває.Лісоруб глянув на неї й зовсім отетерів.Була в нього гарненька, молоденька дружина, а тепер — справжнє чудовисько.Жінка голосить, плаче, гарячі сльози котяться по ковбасі, а сказати нічого не може — бо ковбаса їй заважає.Лісоруб глянув на неї й подумав: “Ще добре, що вона мовчить, а то вже б наслухався її «ласкавих» слів! Але що ж тепер робити? Адже в мене залишилося останнє бажання, і я міг би стати наймогутнішим і найбагатшим королем… Але тоді й вона стане королевою, а чи захоче сидіти на троні з таким ковбасним носом? Ні, краще запитаю в неї саму: що їй більше до душі — бути носатою королевою чи залишитися дружиною лісоруба, але з гарненьким носиком, як раніше?” Поглянув він на жінку, а вона тільки головою замахала — мовляв, не хочу я бути носатою королевою!Бо хоч і знала, що королеву ніхто не смів би осуджувати, та все ж потворою залишатися не хотіла.Тож лісоруб вимовив своє останнє бажання, і ковбаса зникла.Так він нічого й не отримав, та все ж радів, що хоча б гірше не стало.

Одного теплого дня дівчинка, на ім’я Аліса сиділа на галявині та слухала, як її сестра читає книгу. Але Алісі було нудно: в книжці не було жодних малюнків, жодних пригод! Раптом вона побачила Білого Кролика у жилеті, який біг повз і хвилювався:— Ой-ой-ой, я спізнююсь!Заінтригована, Аліса побігла за Кроликом і побачила, як він стрибає у велику нору. Не роздумуючи, вона також стрибнула за ним — і несподівано почала падати у глибоку прірву…Подорож через чарівні дверіПісля довгого польоту Аліса опинилася у дивній кімнаті з маленькими дверима. Поруч стояв стіл із пляшечкою, на якій було написано “Випий мене“. Аліса зробила ковток – і стала крихітною! Але двері все одно були зачинені, а ключ лежав високо на столі. Тоді вона знайшла тістечко з написом “З’їж мене“. З’ївши шматочок, Аліса виросла так сильно, що її голова ледь не пробила стелю! Але після нової порції чарівного зілля їй вдалося зменшитися та пройти у Країну Чудес.Зустрічі з дивними мешканцямиАліса йшла звивистою стежкою, коли раптом побачила на величезному грибі Гусінь. Вона була синього кольору і задумливо курила кальян, пускаючи кільця диму в повітря.— Хто ти така? — повільно запитала Гусінь, зиркнувши на Алісу маленькими очима.— Я… я Аліса. Але щось усе змінилося, і я вже не впевнена, хто я така, — зніяковіла дівчинка.— Тоді тобі слід розібратися в собі! — сказала Гусінь і поділилася секретом: якщо відкусити один край гриба, можна стати більшою, а якщо інший — меншою. Аліса подякувала і взяла шматочок, адже в цьому світі її зріст змінювався занадто часто.

У спекотній африканській савані, де сонце золотило траву, панував величний лев Муфаса. Він був королем земель Прайду, мудрим і справедливим. Одного дня в нього та королеви Сарабі народилося левеня — Сімба. На Скелі Прайду зібралися всі звірі: слони гуділи, жирафи витягали шиї, а антилопи радісно тупотіли. Мудрий мандрил Рафікі підняв крихітного Сімбу до неба, і сонячний промінь осяяв його золотисту шерсть.Муфаса дивився на сина з гордістю. Одного ранку він повів Сімбу на вершину пагорба.— Дивись, Сімбо, — сказав він низьким, теплим голосом, — усе, що осяває сонце, — наші землі. Одного дня ти станеш королем.— Правда? Я буду королем? — Сімба аж підстрибнув від захвату, його очі блищали.— Так, — усміхнувся Муфаса. — Але пам’ятай: король піклується про Коло Життя. Усе пов’язане — від мурашки до лева.Та не всі раділи Сімбі. Шрам, брат Муфаси, хмурився в тіні. Його очі горіли заздрістю.— Чому не я на троні? — бурмотів він собі під ніс. — Я цього заслуговую!Шрам замислив лихе. Він підкликав Сімбу й прошепотів:— Сімбо, чув про Слонове Кладовище? Там стільки цікавого! Але нікому не кажи, це секрет.— Ого! — Сімба аж затремтів від цікавості. — Я мушу туди піти!Він узяв подружку Налу, і вони побігли до забороненого місця. Та там на них напали гієни — злі посіпаки Шрама. Сімба закричав:— Нало, тікай!Але гієни загнали їх у кут. Раптом гримнув могутній рик — це Муфаса кинувся на порятунок. Він розкидав гієн і виніс левенят на безпечне місце.— Сімбо, чому ти пішов туди? — гримнув він, але в очах його була тривога.— Пробач, тату… — Сімба опустив голову, йому було соромно.Та Шрам не зупинився. Наступного дня він заманив Сімбу в каньйон.— Чекай тут, Сімбо, буде сюрприз від тата, — підступно усміхнувся він.А сам наказав гієнам спровокувати стадо антилоп. Земля задрижала, Сімба закричав:— Тату, допоможи!Муфаса кинувся вниз, витягнув сина на скелю, але сам ледве тримався на краю. Він благально глянув на Шрама:— Брате, допоможи мені!Шрам нахилився й прошипів:— Прощавай, королю.Він скинув Муфасу в прірву. Сімба, захлинаючись сльозами, закричав:— Тату!!!Шрам підійшов до нього й холодно сказав:— Це твоя провина, Сімбо. Тікай і ніколи не повертайся!Сімба впав у пустелі, знесилений. Але тут з’явилися Тімон і Пумба.Зламаний горем, Сімба побіг геть. Шрам став королем, а савана поринула в темряву — трава пожовкла, ріки висохли. — Гей, малюк, що з тобою? — весело гукнув Тімон.— Вставай, друже, у нас “Акуна Матата”! — додав Пумба, похрюкуючи.Вони забрали Сімбу до джунглів, де він ріс безтурботно, забувши про минуле.Та одного дня в джунглях з’явилася Нала — уже доросла й красива.— Сімбо, це ти?! — вигукнула вона. — Ти живий! Повертайся, Шрам знищив усе!— Я не можу… — відвернувся Сімба, його голос тремтів. — Я винен у смерті тата.Та вночі небо спалахнуло зірками, і голос Муфаси загримів:— Сімбо, пам’ятай, хто ти є! Ти мій син і справжній король!Сімба здригнувся, сльози котилися по його мордочці.— Я повернуся, тату… — прошепотів він.Він прибіг до Скелі Прайду. Шрам глузливо кинув:— О, хто це? Невдаха повернувся?— Ти вбив мого батька! — заревів Сімба.Битва спалахнула. Шрам зізнався:— Так, це я скинув Муфасу! І що ти зробиш?Сімба стрибнув і змусив Шрама відступити. Той упав зі скелі, де гієни, розлючені його зрадою, покінчили з ним.Сімба піднявся на Скелю Прайду й заревів — могутньо, як колись Муфаса. Дощі оживили савану, трава зазеленіла. Згодом Нала й Сімба стали батьками, і Рафікі підняв їхнє левеня до неба.— Коло Життя триває! — радісно вигукнув він.

Жив собі колись старий ослик. Він багато років працював на млині, носив мішки з зерном, але одного дня хазяїн сказав:— Ти вже старий, ослику, не можеш працювати. Піду куплю нового.Ослик засмутився. “Куди ж мені подітися?” — подумав він. Але потім згадав:— Чув я, у місті Бремені люблять музику! Піду туди й стану музикантом!І він весело затупав дорогою.Йшов ослик, аж бачить — лежить песик біля паркана й тяжко зітхає.— Чого сумуєш, песику? — запитав ослик.— Ох, — відповів песик, — я стеріг двір, гавкав на чужих, а тепер старий став. Хазяїн сказав, що я йому не потрібен. Що мені робити?— Ходи зі мною до Бремена! — гукнув ослик. — Будемо музикантами разом. Я співатиму, а ти гавкатимеш у ритмі!Песик зрадів, загавкав весело й побіг за осликом.Йшли вони вдвох, коли раптом почули нявкання. Дивляться — котик сидить на камені й лапкою сльози витирає.— Що сталося, котику? — спитав ослик.— Мяу… Я ловив мишей, грівся біля печі, а хазяйка сказала, що я вже не спритний, і вигнала мене, — схлипнув котик.— Не плач, котику! — сказав песик. — Ходи з нами до Бремена. Будеш м’яукати пісні, як справжній співак!Котик повеселішав, замурчав і приєднався до друзів.Троє йшли далі, аж бачать — півень на паркані кукурікає, але якось сумно.— Чому не радісно співаєш, півнику? — запитав ослик.— Ку-ку-рі-ку… Хазяйка хоче мене в суп пустити, бо я старий став, — зітхнув півень. — Оце востаннє співаю…— Не сумуй! — гукнув котик. — Іди з нами до Бремена. Твоє кукурікання — найкраща музика для нашого гурту! Півень розправив крила, закукурікав бадьоро й стрибнув до компанії.От ідуть вони вчотирьох: ослик гикає “і-а, і-а”, песик гавкає “гав-гав”, котик мурчить “мяу-мяу”, а півень співає “ку-ку-рі-ку”. Дійшли до лісу, вже вечір настав, і побачили хатинку. А в тій хатинці — розбійники! Сидять за столом, їдять пиріжки, п’ють компот і сміються:— Ха-ха! Ми награбували цілу торбу скарбів!Ослик шепнув друзям:— Давайте їх проженемо й самі в хатинці заночуємо!— Як же ми їх налякаємо? — здивувався песик.— А отак! — ослик став біля вікна, песик заліз йому на спину, котик — на песика, а півень — на котика. І разом як закричали:— І-а-а-а! Гав-гав! Мяу-мяу! Ку-ку-рі-ку!Розбійники злякалися — подумали, що це чудовисько страшне! Повискакували з хати й утекли в ліс, аж п’яти засвітили.Друзі зайшли в хатинку, повечеряли пирогами й лягли спати: ослик біля дверей, песик на килимку, котик на печі, а півень — на шафі.Опівночі один розбійник повернувся подивитися, що сталося. Зайшов тихенько, а ослик як копне його ногою — бах! Песик як укусить за ногу — гав! Котик як стрибне на голову — мяу! А півень як закричить — ку-ку-рі-ку! Розбійник закричав:— Рятуйте! Тут ціла банда чудовиськ!І втік назавжди.А наші друзі зраділи: хатинка тепер їхня! Вони так і залишилися там жити. Щодня співали свої пісні: “і-а”, “гав-гав”, “мяу-мяу”, “ку-ку-рі-ку”. І хоч до Бремена не дійшли, стали справжніми музикантами — найкращими в лісі!