Казки зарубіжних авторів

Народження Жабеня в джунгляхУ серці індійських джунглів, де гілки спліталися в густі зелені штори, а нічний вітер шепотів таємниці, вовча зграя почула незвичайний звук — тоненький плач. Мати-Вовчиця, чиї очі світилися, мов два теплі ліхтарики, насторожила вуха. Вона кинулася до печери, де на м’якій землі лежало людське дитинча. Його маленькі рученята тремтіли, а очі блищали, наче зірки. — Яке ж воно миле й беззахисне! — вигукнула Мати-Вовчиця. — Я залишу його з нами. Назвемо його Мауглі, Жабеня, бо шкіра в нього гладенька, як у жабки. Раптом темряву розірвав грізний рик. То був Шер-Хан, кульгавий тигр зі шрамами, чиї очі палали злобою. — Це моє дитинча! — прогарчав він, клацаючи зубами. — Віддай його, або я знищу всю зграю!Батько-Вовк ступив уперед, його шерсть настовбурчилася: — Мауглі — наш! Його долю вирішить Рада Вовчої Зграї, а не ти, Шер-Хане!На Раді, під величезним Каменем Ради, де місячне світло малювало сріблясті візерунки, зібралися вовки. Їхні тіні гойдалися, мов живі. Ведмідь Балу, великий і добродушний, із медовим голосом, підвівся: — Я навчу Мауглі Закону Джунглів! Він буде слухняним і сильним, як справжній вовк.Чорна пантера Багіра, граційна, мов тінь, що ковзає між деревами, додала: — Я віддам за нього буйвола, щоб зграя була сита. Прийміть Мауглі, він вартий цього!Вовки загуділи, дехто сумнівався, але голос Балу й мудрість Багіри переконали їх. Мауглі залишився в печері, де Мати-Вовчиця гріла його своїм теплом і співала тихі колискові, а брати-вовченята ганялися за його ногами, сміючись.Життя серед зеленого світуМауглі ріс, наче молоде деревце, міцним і швидким. Джунглі стали його домом: він гойдався на ліанах, пірнав у прохолодні річки й слухав, як гудуть бджоли в кронах дерев. Балу вчив його Закону Джунглів, сидячи на теплій скелі: — Поважай джунглі, Мауглі. Кожна тварина має своє місце, і ти мусиш знати своє. Багіра, чиї очі блищали, мов смарагди, вчила його крастися безшумно й полювати. Вона казала: — Твоя сила в розумі, Жабеня. Будь хитрішим за всіх.Але Шер-Хан не забув про хлопчика. Він ховався в заростях, і його низький рик лунав уночі: — Мауглі мій. Я дочекаюся, коли зграя відвернеться від нього.Одного спекотного дня, коли сонце пекло, мов вогняна куля, мавпи-бандар-лог раптово налетіли на Мауглі. Вони реготали, стрибаючи з гілки на гілку, і кричали: — Ходи з нами, хлопчику! Ми — королі джунглів! Тобі буде весело!Мауглі намагався вирватися, але мавпи були швидшими. Вони схопили його й понесли через верхівки дерев до старого покинутого міста, де жили серед зруйнованих храмів. Там вони танцювали, кидалися камінням і верещали, не слухаючи нікого. Мауглі кричав: — Балу! Багіро! Рятуйте мене!Балу й Багіра, почувши його голос, кинулися навздогін. З ними був пітон Каа, довгий і блискучий, мов річка в місячному світлі. Його очі загорілися, коли він зашипів: — С-с-спіть, дурні мавпи! С-с-спіть! Мавпи, зачаровані його поглядом, попадали з дерев, наче стиглі плоди. Мауглі кинувся до друзів, його серце калатало від радості: — Дякую, Каа! Дякую, Балу й Багіро! Ви мої справжні брати!Балу обійняв його, буркочучи: — Не лізь до мавп, Жабеня. Вони не знають Закону й не мають честі.Багіра ледь посміхнулася: — Але ти молодець, що не злякався.Виклик Шер-ХануМауглі подорослішав. Його руки стали сильними, як гілки дуба, а очі — пильними, як у яструба. Але молоді вовки, підмовлені Шер-Ханом, почали ворогувати проти нього. На Раді вони гавкали: — Він не вовк! Він людина! Проженіть його з джунглів!Мати-Вовчиця дивилася на Мауглі зі сльозами в очах, а Балу тихо бурчав: — Він наш, хоч і людина.Мауглі відчув, як біль стискає його серце. Він любив зграю, але розумів, що не може залишитися. — Я доведу, що я гідний джунглів, — сказав він Багірі, стискаючи кулаки.Він побіг до села людей, де вогонь горів у їхніх оселях, як маленькі сонця. Мауглі взяв палаючу гілку, червону й гарячу, і повернувся до Каменя Ради. Вовки замовкли, коли він увійшов, тримаючи вогонь, що танцював у його руках. Шер-Хан заревів, але Мауглі ступив до нього: — Ти боявся мене, коли я був малим, Шер-Хане. А тепер бійся цього! Полум’я освітило джунглі, і Шер-Хан, злякавшись, відступив, скиглячи, як побитий пес. Мауглі повернувся до зграї, його голос тремтів, але був твердий: — Я люблю вас, моя зграя. Ви виростили мене, але я мушу піти до людей. Та я завжди буду вашим братом, де б я не був.Мати-Вовчиця лизнула його руку, а Балу важко зітхнув: — Не забувай нас, Жабеня. Джунглі завжди будуть твоїм домом.Новий дім і поклик джунглівМауглі прийшов до села, де пахло димом, свіжим хлібом і квітами. Жінка, на ім’я Мессуа побачила його й заплакала, обіймаючи: — Ти мій син, якого забрали джунглі! Залишайся з нами, мій хлопчику! Мауглі жив із людьми, вчився їхніх звичаїв, носив одяг і слухав їхні історії. Але щоночі, коли місяць сріблив джунглі, він чув поклик лісу. Балу, Багіра й Каа приходили до нього, ховаючись у тінях. Багіра шепотіла, її голос був м’яким, як оксамит: — Ти наш, Мауглі. Джунглі чекають тебе.Каа обвивав його своїм хвостом, додаючи: — С-с-серце джунглів б’ється в тобі.Балу, похитуючи головою, бурчав: — Ти сильний, Жабеня. Ти можеш бути і з людьми, і з нами. Тільки не забувай Закону.Мауглі посміхався, дивлячись на зірки, що мерехтіли над лісом: — Мій дім — там, де моє серце. Я належу і джунглям, і людям. Я повертатимусь до вас, мої друзі.Він заснув під шепіт листя, мріючи про нові пригоди, де вовки, пантери й пітони завжди будуть його родиною. Джунглі співали йому колискову, а зірки над головою обіцяли, що його шлях тільки починається.

Жила-була в маленькому шведському містечку незвичайна дівчинка на ім’я Пеппі Довгапанчоха. Уявіть собі: руде волосся, заплетене у дві косички, що стирчать у різні боки, веснянки на обличчі, як маленькі зірочки, і широка усмішка, яка могла розтопити будь-яке серце! Пеппі була не просто дівчинкою — вона була найсильнішою у світі, могла підняти свого коня однією рукою і жила сама у великій старій хатині, яку називала Вілла «Курка». Разом із нею мешкали її вірні друзі: кумедна мавпочка Пан Нільсон, яка завжди сиділа в неї на плечі, і кінь, що мирно пасся на ґанку. Якщо ще не знайомі із Пеппі Довгапанчохою, радимо відкрити Пеппі Довгапанчоха (скорочено), щоб більш детально познайомитися з головними героями. Одного сонячного ранку Пеппі сиділа на кухні, наминаючи величезний бутерброд із сиром і медом, коли до неї завітали її найкращі друзі — Томмі та Анніка. Це були звичайні діти з сусіднього будинку, які обожнювали пригоди Пеппі. Томмі, з акуратно зачесаним волоссям, і Анніка, з бантиками на косах, сяяли від захвату, розповідаючи про школу.— Пеппі, ти уявляєш, у школі ми вчимося читати, писати, рахувати, а ще малюємо й співаємо! — сказала Анніка, її очі блищали, як два маленькі озерця.— А ще там є перерви, коли можна бігати й гратися! — додав Томмі, жваво розмахуючи руками.Пеппі замислилася, жуючи бутерброд. «Школа? Хм, це, мабуть, як велика пригода, тільки з партами й книжками!» — подумала вона. Її очі загорілися, і вона вигукнула:— Тоді я йду з вами! Хочу побачити, що це за школа така, де ви стільки всього робите!Наступного дня Пеппі вдягла свою улюблену сукню, яка була трохи завелика і різнокольорова, наче веселка, взяла Пана Нільсона на плече, а коня залишила вдома, пообіцявши йому принести цукерку. Вона стрибала поруч із Томмі та Аннікою, співаючи вигадану пісеньку: «Школа, школа, це так кльово, там, напевно, купа дива!»Коли вони зайшли до класу, усі діти витріщилися на Пеппі. Вона виглядала як персонаж із казки: руді косички стирчали, як антени, а Пан Нільсон почав стрибати по партах, викликаючи сміх у всіх. Вчителька, пані Ларсон, була милою, але суворою. Вона поправила окуляри та сказала:— Ласкаво просимо, Пеппі. Сідай, будь ласка, і почнімо урок.Першим був урок математики. Вчителька запитала: «Скільки буде сім плюс п’ять?» Усі діти підняли руки, але Пеппі вигукнула, не чекаючи дозволу:— О, я знаю! Сім яблук і п’ять яблук — це дванадцять яблук! Але якщо це не яблука, а, скажімо, пірати, то вийде ціла піратська команда, яка попливе шукати скарби!Діти зареготали, а вчителька здивовано підняла брови. Вона спробувала пояснити, що в математиці потрібні точні відповіді, але Пеппі вже розповідала історію про те, як вона одного разу порахувала сто п’ятдесят хмарок у небі, а потім вони перетворилися на цукрову вату.На уроці малювання стало ще веселіше. Вчителька дала завдання намалювати квіточку. Усі діти старанно малювали на маленьких аркушах, а Пеппі попросила дозволу малювати на дошці. Вона схопила крейду і намалювала величезний малюнок: слона, який тримає в хоботі цілу клумбу квітів, а поруч — корабель, що пливе по морю з цукерок. Малюнок був такий великий, що крейда скінчилася, а дошка ледь витримала! — Пеппі, це дуже гарно, але ми малюємо лише квіточку, — лагідно сказала вчителька.— Але ж квіточка без слона і корабля — це так нудно! — відповіла Пеппі, підморгнувши Пану Нільсону, який саме жував олівець.На перерві Пеппі влаштувала справжнє шоу: вона жонглювала яблуками, які принесла в кишенях, і навіть підняла парту над головою, щоб показати, яка вона сильна. Діти аплодували та сміялися, а Пеппі відчувала себе, як на сцені цирку.Але коли уроки продовжилися, вчителька пояснила, що в школі є правила: не можна кричати, бігати по класу чи малювати слонів на всю дошку. Пеппі слухала, схиливши голову, а потім сказала:— Знаєте, пані Ларсон, школа — це дуже цікаво, але я люблю вчитися по-своєму. Я вчуся, коли плаваю з піратами, коли літаю на повітряній кулі чи коли печу млинці для всіх у місті!Вчителька посміхнулася, але сказала, що Пеппі, мабуть, ще не готова до школи. Пеппі не образилася. Вона вирішила, що школа — це чудово для Томмі й Анніки, але її пригоди чекають на неї деінде.Перед тим як піти, Пеппі витягла з кишені величезний мішок із цукерками й печивом, які вона спекла напередодні. Вона роздала їх усім дітям і навіть вчительці, сказавши:— Це вам, щоб школа була солодшою!А потім Пеппі, тримаючи Пана Нільсона за лапку, пострибала назад до Вілли «Курка». Вона співала нову пісеньку: «Школа — це клас, але світ — мій дім, я вчуся щодня, коли бігаю в нім!»Томмі й Анніка проводжали її поглядом, сміючись. Вони знали, що Пеппі — це не просто дівчинка, а справжня чарівниця, яка робить кожен день незабутнім. А в школі ще довго згадували той день, коли Пеппі Довгапанчоха прийшла на уроки й принесла із собою цілу бурю веселощів.

Колись кішка та мавпа жили як домашні улюбленці в одному домі. Вони були великими друзями і постійно потрапляли разом у різні витівки. Понад усе їх цікавило, як дістати їжу, і зовсім неважливо було, яким способом.Одного дня вони сиділи біля вогнища й дивилися, як на каміні смажаться каштани. Питання було лише в тому, як їх дістати.— Я з радістю їх дістала б, — сказала хитра мавпа, — але ти значно спритніша в таких справах, ніж я. Дістань їх, а я поділюся з тобою.Кішка обережно простягла лапу, відсунула трохи попелу й швидко забрала лапу назад. Потім вона спробувала ще раз, цього разу витягнувши каштан наполовину з вогню. Третій раз — і вона витягнула каштан повністю. Так вона робила кілька разів, щоразу сильно обпікаючи лапу. А мавпа, щойно каштан витягали, одразу його з’їдала. Раптом увійшов господар, і витівники миттю розбіглися: пані Кішка з обпеченою лапою та без жодного каштана. Кажуть, відтоді вона задовольнялася мишами та пацюками і мала мало спільного з Мавпочкою.Лестун шукає вигоду за ваш рахунок.

Вітер і Сонце сперечалися, хто з них сильніший. Поки вони з гарячністю й гучними словами доводили свою силу, дорогою йшов Подорожній, загорнутий у плащ.«Домовимось так, — сказав Сонце, — сильніший той, хто зможе зняти з Подорожнього плащ».«Гаразд», — пробурмотів Вітер і відразу ж послав на Подорожнього крижаний, завивальний подих. Від першого подиху вітру поли плаща закрутилися навколо тіла Подорожнього. Але він одразу ж щільніше загорнувся в нього, і чим дужче дув Вітер, тим міцніше він тримав плащ при собі. Вітер люто смикав плащ, та всі його зусилля були марними.Тоді засяяло Сонце. Спершу його промені були лагідні, і після лютої холоднечі Вітру Подорожньому стало так приємно, що він розстебнув плащ і дав йому вільно спадати з плечей. Промені Сонця ставали дедалі теплішими. Чоловік зняв капелюха й витер чоло. Нарешті йому стало так спекотно, що він зовсім скинув плащ і, рятуючись від пекучого проміння, приліг у затінку дерева край дороги. Лагідність і добра переконливість досягають успіху там, де сила й грубість безсилі.

Жила-була Сільська Мишка. Одного дня до неї в гості завітала її родичка — Міська Мишка. На обід господиня приготувала пшеничні зернятка, корінці й жолуді, а запивали вони усе холодною водичкою. Міській гості така їжа зовсім не сподобалася. Вона їла зовсім трішки й тільки з ввічливості усміхалася.Після обіду мишки довго розмовляли. Міська Мишка розповідала про життя в місті, про смачні страви та розкіш, а Сільська слухала й дивувалася. Уночі їй навіть наснилося, що вона теж живе в місті, де все так гарно й багате.Тож наступного ранку, коли Міська Мишка запросила подружку до себе, та з радістю погодилася.Приїхали вони в розкішний дім. На столі ще стояли залишки святкового бенкету: тістечка, сири, солодощі — справжня казка для мишок! Але щойно Сільська Мишка зібралася відкусити шматочок ніжного пиріжка, як почула гучне нявчання кота та дряпання у двері. Перелякані мишки кинулися в схованку й довго лежали нерухомо, майже не дихаючи. Коли ж нарешті наважилися повернутися до частування, двері раптом відчинилися, і до кімнати зайшли слуги прибирати зі столу, а за ними — й хатній пес.Сільська Мишка затрималася у домівці подруги рівно настільки, щоб забрати свою валізку та парасольку.— У тебе, звісно, є розкоші й ласощі, яких у мене немає, — сказала вона, швидко збираючись, — але я більше ціную свою просту їжу та спокійне життя на селі, разом із миром та безпекою, які вони дають. Краще бідність із безпекою, ніж достаток серед страху й небезпеки.

Миші якось скликали збори, щоб вирішити план, як позбутися свого ворога — кота. Принаймні вони хотіли знайти спосіб дізнаватися, коли кіт наближається, щоб мати час втекти. Дійсно, щось потрібно було робити, адже вони жили в постійному страху перед його кігтями і ледве наважувалися покидати свої нори вдень чи вночі.Було обговорено багато планів, але жоден з них не здавався достатньо хорошим. Нарешті дуже молода миша піднялася і сказала:«У мене є план, який здається дуже простим, але я знаю, що він буде успішним. Усе, що нам потрібно зробити, — це прив’язати дзвіночок до кота. Коли ми почуємо дзвінок, ми одразу дізнаємося, що наш ворог наближається».Всі миші дуже здивувалися, що раніше не додумалися до такого плану. Але серед радості через їхнє щастя піднялася стара миша і сказала:«Скажу, що план молодої миші дуже хороший. Але дозвольте поставити одне питання: хто прив’яже дзвіночок коту?» Сказати, що щось слід зробити — одне, а зробити це насправді — зовсім інша справа.

Молода Миша, у пошуках пригод, бігала берегом ставка, де жила Жаба. Коли Жаба побачила Мишу, вона підпливла до берега і заквакала:— Чи не завітаєш до мене? Обіцяю, тобі буде весело, якщо прийдеш. Попередження: Байка містить елементи, які можуть бути сприйняті як жорстокі. Рекомендується для дітей шкільного віку (6), або для спільного читання з дорослим. Мишу не потрібно було довго вмовляти, бо вона дуже хотіла побачити світ та все, що в ньому є. Та хоч вона й трохи вміла плавати, не наважилася б пірнати в ставок без допомоги.Жаба мала свій план. Вона прив’язала ногу Миші до своєї за допомогою міцного очерету. Потім стрибнула у ставок, тягнучи за собою наївну подругу. Миші це швидко набридло, і вона захотіла повернутися на берег; але підступна Жаба мала інші наміри. Вона потягла Мишу під воду і втопила її. Та перш ніж змогла розв’язати очерет, що зв’язував її з мертвою Мишею, над ставком пролетів Яструб. Побачивши тіло Миші, що плавало на воді, Яструб різко низько спустився, схопив Мишу і відніс її, тримаючи Жабу, що звисала з ноги. Так одним ударом він здобув і рибу, і м’ясо на обід.Ті, хто намагається нашкодити іншим, часто самі страждають через свою підлість.

У великому будинку на тихій вулиці Стокгольма жив звичайний хлопчик, на ім’я Малюк. Йому було сім років, і він часто почувався самотнім серед гамору старших брата й сестри, добродушної мами, зайнятого тата, вірної собаки Бімбо та суворої господині фрекен Бок, яка весь час бурчала: “Діти — це біда на чотирьох лапах!” Малюк мріяв про пригоди, про друга, з яким можна було б сміятися й пустувати, але день за днем минав у нудьзі.Одного сонячного дня, після обіду Малюк сидів сам у кімнаті, дивлячись у вікно на хмари. Раптом пролунав дивний гул — ніби маленький моторчик. Вжжж! Бум! На підвіконня вліз товстенький чоловічок, з пишним чубчиком, що стирчав на голові, і пропелером на спині. Він поправив сіру куртку, потер живіт і весело гукнув: — Привіт! Я — Карлсон, який живе на даху! Я в міру товстий, дуже красивий і найкращий у світі!Малюк аж підскочив, витріщивши очі.— Ти… ти справжній? А не з казки?Карлсон зареготав, натиснув кнопку на животі — і пропелер закрутився з гудінням.— Звичайно, справжній! А ти хто такий? Виглядаєш, ніби щойно з нудьги виліз. Ходімо, покажу тобі свій дім!Вони вилізли на дах через вікно, і Карлсон гордо провів Малюка до маленького дерев’яного будиночка за великою трубою. Всередині — крихітний камінчик, телевізор, м’яке кріселко й банка з варенням на столі.— Бачиш? — хвалився Карлсон, ковтаючи ложку варення. — Я тут живу сам, бо незалежний. Ніяких мам, татусів чи фрекен Бок, які бурчать: “Не чіпай!” А в тебе що, тільки іграшки та нудьга? Малюк засміявся вперше за довгий час.— У мене є собака Бімбо, але вона більше спить, ніж грає. А ти справді літаєш?— Ще й як! — Карлсон натиснув кнопку, і вони злетіли над дахами, вітер свистів у вухах. — Дивись, Стокгольм як на долоні! А тепер — на прогулянку. Тільки не кажи мамі, бо вона скаже: “Карлсон — це вигадки!”З того дня пригоди посипалися, як конфеті з неба. Карлсон часто прилітав у гості, коли Малюк бував сам, і вони пустували: розкидали іграшки, жували іриски, малювали на стінах крейдою. Але Карлсон був хитрий — щойно чув кроки, ж-жж! — і зникав, залишаючи Малюка пояснюватись перед фрекен Бок.— Хто тут усе розкидав? — гримала вона, хитаючи головою. — Малюк, ти знову вигадуєш привидів?— Ні, фрекен Бок, це… це Карлсон! Він з пропелером!Вона фиркала: “Карлсон? Такий собі бешкетник? Краще прибирай, бо я тебе зараз до підвалу запру!”Але найбільша біда прийшла з сусідом — великим хлопцем, на прізвище Хільдінг, якого всі звали Рінтінтін. Він був товстий, злий і любив чіплятися до Малюка на вулиці.— Ей, лузере! — кричав Рінтінтін, штовхаючи його. — Ти навіть м’яча нормально не кинеш!Малюк тікав додому слізьми, а Карлсон, почувши про це, запалав.— Ніхто не ображає мого друга! — прогримів він. — Я полечу й покажу йому, хто тут король!Вони сіли в засідку біля будинку Рінтінтіна. Карлсон увімкнув пропелер і злетів тихо, як тінь. Раптом — бац! — м’ячик полетів прямо в ніс хулігана.— Ааа! Хто це?! — заревів Рінтінтін, хапаючись за ніс.Карлсон завис у повітрі, регочучи:— Я — Карлсон, найкращий у світі! А ти — просто жирна качка, яка боїться м’ячика! Ще раз зачепиш Малюка — і я тебе на пончики перетворю!Рінтінтін кинувся тікати, спотикаючись об власні ноги, а друзі ховалися за кущем, давлячись від сміху.— Бачиш? — шепотів Карлсон. — З пропелером ти непереможний. А без — теж, бо ми команда!Осінь принесла нові страховища. Малюк чув від сусідських дітей про привида в підвалі — білого, як простирадло, з ланцюгами, що брязкають.— Я боюся, Карлсоне, — зізнався Малюк одного вечора. — А якщо він справжній?Карлсон витріщився, ніби то була найдурніша ідея.— Привид? Ха! Спустімося й перевіримо. Я його так перелякаю, що він сам пропелер купить!З ліхтариком у руках вони прокралися в темний підвал. Повітря було сирим, пахло пилом. Раптом — шарудіння! Тінь майнула в кутку.— Бу-у-у! — заревів Карлсон, махаючи руками. — Я — Карлсон з пропелером, страшніший за всіх привидів! А ти хто — стара ганчірка на мотузці?Вони підбігли ближче — і розреготалися. “Привид” виявився просто білим простирадлом, що висіло на гачку, а шарудіння — від щура, який гриз сир.— Бачиш? — Карлсон ляснув Малюка по плечу. — Страхи — як варення без ложки: солодкі, але без смаку. Ходімо, поп’ємо какао в тебе вдома. Гарячого, як мої жарти!Найяскравіша пригода сталася взимку, на день народження Карлсона. Він прилетів рано-рано, з тортом у руках — кривим, але з кремом.— Сьогодні мені сім років! — проголосив він. — Але з пропелером я виглядаю молодше. Готуйся до свята на даху!Вони спекли млинці — точніше, спробували. Дим валував з печі, млинці пригоріли з країв.— Ой-ой, — засміявся Малюк. — Це ж не млинці, а вугілля!Карлсон відкусив шматок і жував з виглядом гурмана.— Ні-ні, це блискучі млинці! З хрусткою скоринкою — як у справжніх королів. А тепер — танці! Увімкни пропелер, і полетимо!Вони кружляли над дахом, співали пісні, кидали сніжки в хмари. Малюк подарував Карлсону намальовану картину — себе й друга в польоті.— Дякую, друже, — тихо сказав Карлсон, вперше без хвастощів. — Без тебе мій дах був би порожній.Але не все було гладко. Фрекен Бок підозрювала бешкет і одного дня спіймала Карлсона на гарячому — він якраз жував останню іриску.— Ага! — вигукнула вона. — То ти той невидимий привид? Зараз покличу маму!Карлсон не розгубився — ж-жж! — і злетів, але цього разу не встиг. Вся родина вибігла в кімнату, і мама Малюка, побачивши маленького літуна, аж рот роззявила.— Хто ти такий? — запитала вона м’яко.— Я — Карлсон! — відповів він гордо. — Найкращий друг вашого сина. І я не привид, я з пропелером!Спочатку всі здивувалися, але Карлсон так смішно хвалився — “Я в міру товстий і вмію літати!” — що скоро всі сміялися. Навіть фрекен Бок пом’якшала: “Ну, якщо ти такий незалежний, то, мабуть, не такий уже й поганий. Тільки не чіпай мої іриски!”З того дня Карлсон став частиною сім’ї. Пригоди тривали: вони ловили злодіїв у парку, дули велетенські мильні бульбашки, що несли їх у небо, і сміялися над усіма страхами. Малюк зрозумів: справжній друг — як пропелер, що робить життя легким і веселим. А Карлсон шепотів йому на вухо:— Пам’ятай, друже: ми найкращі у світі. І ніяка нудьга нас не зламає!І так, над дахами Стокгольма, де хмари танцювали з вітром, двоє друзів літали — уві сні й наяву, у казці й у житті.

Сад оточувала жива огорожа з ліщини. За нею починалися поля та луки, де паслися корови й вівці. Посеред саду цвів кущ троянд, а під ним сидів равлик. Він був багатий внутрішнім змістом — він містив у собі самого себе.— Почекайте, і мій час настане! — сказав він. — Я дам світу щось важливіше за ці троянди, горіхи чи молоко, що дають корови й вівці.— Я багато чого від тебе очікую, — сказав кущ троянд. — Дозволь дізнатися, коли це станеться?— Час терпить. А ось ви всі поспішаєте! А поспіх послаблює враження.Наступного року равлик лежав майже на тому ж самому місці, на сонці, під кущем троянд. Кущ випускав бутони й розцвітав трояндами, кожного разу свіжими, кожного разу новими.Равлик наполовину висунувся зі своєї раковини, насторожив вусики та знову приглянувся. — Все як торік! Жодного прогресу. Кущ троянд лишається при своїх трояндах — і жодного кроку вперед!Пройшло літо, пройшла осінь, кущ троянд випускав бутони й розцвітав трояндами, аж поки не випав сніг. Стало сиро, холодно; кущ пригнувся до землі, а равлик заповз у землю.Знову настала весна, з’явилися троянди, з’явився равлик.— Тепер уже ви старі! — сказав він кущу троянд. — Пора б і честь знати. Ви дали світу все, що могли. Багато це чи мало — питання, яким мені ніколи займатися. А те, що ви нічого не зробили для власного розвитку, ясно. Інакше з вас вийшло б щось інше. Що скажете на свій захист? Адже ви скоро станете сухим хмизом. Розумієте, про що я кажу?— Ви мене лякаєте, — сказав кущ троянд. — Я ніколи над цим не замислювався.— Так, так, ви, здається, мало турбували себе думками! А ви коли-небудь пробували запитати себе: навіщо ви цвітете? І як це відбувається? Чому так, а не інакше?— Ні! — сказав кущ троянд. — Я просто цвів від радості й не міг інакше. Сонце таке тепле, повітря таке свіже, я пив чисту росу й рясні дощі. Я дихав, я жив! Сили підіймалися в мене із землі, вливались з повітря, я був щасливий завжди новим, великим щастям і тому завжди мусив цвісти. Таке моє життя, я не міг інакше.— Словом, ви жили, не журилися! — сказав равлик.— Звісно! Мені все було дано! — відповідав кущ троянд. — Але вам дано ще більше! Ви одна з тих думаючих, глибоких, високодарованих натур, яким судилося дивувати світ.— Та хоч би що! — сказав равлик. — Я не хочу знати вашого світу. Мені байдуже до нього. Мені достатньо самого себе.— Так, але мені здається, усі ми, хто живе на землі, повинні ділитися з іншими найкращим, що в нас є! Віддавати їм усе, що можемо!.. Так, я дав світу лише троянди… А ви? Вам дано так багато. Що дали світу ви? Що дасте?— Що дав я? Що дам? Мені байдуже на світ! Він мені ні до чого! Мені до нього немає діла! Надавайте його трояндами, на це у вас вистачить сил! Хай ліщина дає йому горіхи, корови й вівці — молоко, у них своя публіка! А моя — у мені самому! Я замкнуся в собі — і баста. Мені байдуже на світ!І равлик заповз у свою раковину і закрився в ній.— Як сумно! — сказав кущ троянд. — А я хотів би, та не можу замкнутися в собі. Усе проривається назовні, проривається трояндами. Пелюстки їх опадають і розносяться вітром, але я бачив, як одну з моїх троянд поклала в книгу господиня дому, іншу пригорнула до себе чарівна молода дівчина, третю цілували усміхнені губки дитини. І я був так щасливий, знаходив у цьому істинне задоволення. Ось мої спогади, моє життя!І кущ троянд цвів у всій своїй простоті й невинності, а равлик просто дрімав у своїй раковині — йому байдуже було до світу.Роки йшли…Равлик став порохом від пороху, і кущ троянд став порохом від пороху, розпався в книзі й спогадів троянда… Але в саду цвіли нові кущі троянд, у саду росли нові равлики. Вони заповзали у свої домівки й плювались — їм байдуже до світу. Не почати цю історію спочатку? Вона буде все та сама.Мораль казки “Равлик і троянди”Ця казка Ганса Крістіана Андерсена вчить, що істинне значення життя полягає не в самозамилуванні чи ізоляції, а в щедрому даруванні світу того, що ми маємо найкращого. Равлик, замкнутий у своїй “глибокості”, марнує існування, не лишаючи по собі нічого, окрім байдужості, тоді як кущ троянд, у простоті та радості, цвіте для інших, даруючи красу, спогади й щастя — і тим знаходить вічність у серцях людей. Егоїзм веде до забуття, а щирість і відкритість — до безсмертя через любов і поділ. “Не ховайся в раковині — розквітай для світу!”