Народні казки

Жили-були дід і баба. Такі вже були бідні, що майже нічого у них не залишилося. Якось дійшли до того, що й хліба вдома не стало — зовсім нічого їсти. Дід каже:— Бабусю! Зайди до хижки, позмітай трохи борошенця з засіки та спечи мені колобка.Баба послухалася: витопила піч, назмітала трохи борошна, замісила тісто на яйцях і спекла кругленького колобка. Поклала його на вікно, щоб остиг.Шукаєте “Колобок” зі щасливим фіналом? Пропонуємо познайомитися з кмітливим Колобком — альтернативною версією казки, де головний герой знаходить хитрий спосіб уникнути лисячої пащі.А колобок, лежав-лежав, зірвався з вікна на призьбу, з призьби на землю — і покотився дорогою.Котиться та й котиться, а назустріч йому зайчик.— Колобок, колобок! Я тебе з’їм!А колобок йому:— Не їж мене, зайчику-побігайчику! Краще я тобі пісню заспіваю.— Ану, співай!Колобок і заспівав:— Я по коробу метений,На яйцях спечений,Як від баби та від діда втік,Так і від тебе втечу!Покотився далі, лишивши зайця ні з чим.Котиться, котиться, а тут йому назустріч вовк.— Колобок, колобок! Я тебе з’їм!— Не їж мене, вовчику-братику! Краще я тобі пісню заспіваю.— Ну, співай!І колобок знову заспівав:— Я по коробу метений,На яйцях спечений,Як від баби та від діда втік,Так і від тебе втечу!Знову покотився, залишивши вовка ні з чим.Котиться, котиться, а тут назустріч ведмідь.— Колобок, колобок! Я тебе з’їм!— Не їж мене, ведмедику-братику! Краще я тобі пісню заспіваю.— Ну, співай!І колобок сміливо заспівав:— Я по коробу метений,На яйцях спечений,Як від баби та від діда втік,Так і від тебе втечу!І знову покотився далі, залишивши ведмедя з порожнім животом.Котиться колобок, радіє, що ні зайчик, ні вовк, ні ведмідь його не з’їли. Аж тут зустрічає лисичку.— Колобок, колобок! Я тебе з’їм! — каже лисичка.А колобок їй відповідає:— Не їж мене, лисичко-сестричко! Я краще тобі пісню заспіваю.— Оце цікаво! — мовить лисичка. — Ну, співай!Колобок почав співати:— Я по коробу метений,На яйцях спечений,Як від баби та від діда втік,Так і від тебе втечу!Лисичка хитро примружила очі:— Гарна пісня! Але ти так далеко, колобочку, співати, що я не чую. Сідай мені на язик, тоді все буде чутно.Колобок подумав: “Чого б і ні? Всі мене хотіли з’їсти, та я втік! А лисичка просто слухає мою пісню”. Та й скочив лисичці на язик.— Ну, слухай! — сказав він і знову завів:— Я по коробу метений,На яйцях спечений…А лисичка тільки чекала моменту — хап! І проковтнула колобка.Так і закінчилася його пісенька. А лисичка, облизуючись, пішла собі далі, задоволена та сита.

Були собі дід та баба. Якось поїхав дід на ярмарок і купив собі козу. Привіз її додому, а на ранок наказує старшому синові:— Іди, синку, козу пасти, щоб була доглянута і нагодована.Пас хлопець козу цілий день, а ввечері пригнав додому. Тільки підвів козу до воріт, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях і питає:— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?А коза йому:— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла. Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку. Тільки пила, тільки й їла.Дід розсердився на сина:— Як ти за козою доглядав, що вона голодна? Забирайся з двору!На другий день послав дід меншого сина пасти козу. Пас хлопець її до вечора, а потім пригнав додому. Знову дід зустрічає біля воріт:— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?А коза так само:— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла. Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку. Тільки пила, тільки й їла.Дід розгнівався ще більше:— І ти не годен козу доглянути! Геть із двору!На третій день дід наказав бабі пасти козу.— Побачимо, як ти впораєшся!Баба цілий день гляділа козу, травичкою годувала, водичкою напувала. Увечері пригнала додому, а дід уже чекає біля воріт:— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?А коза знову своє:— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла. Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку. Тільки пила, тільки й їла.Дід і бабу прогнав.На четвертий день вирішив сам пасти козу. Цілий день водив її по лугах, давав їсти найсоковитішу траву, поїв із чистого струмочка. Увечері привів козу додому. Сховався біля воріт, одягнув свої червоні чоботи й питає:— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?А коза знову:— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла. Тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, Тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку. Тільки пила, тільки й їла. От тоді дід розсердився, пішов до коваля, наточив ніж, хотів козу різати, а вона вирвалася та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку, — вона туди вбігла та й заховалась на печі.От прибігає зайчик, коли чує — хтось є в хатці. Зайчик і питається:— А хто, хто в моїй хатці?А коза сидить на печі та й каже:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!От зайчик злякався, вибіг із хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:Коза-дереза — українська народна казка— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?— Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?А ведмідь:— От я його вижену!Побіг до хатки:— А хто, хто в зайчиковій хатці?А коза з печі:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!Ведмідь злякався.— Ні, — каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.От знову пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається:— А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?— Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?А вовк:— От я його вижену!— Де тобі його вигнати! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.— Отже, вижену!Побіг вовк до хатки та й питається:— А хто, хто в зайчиковій хатці?А коза з печі:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!Вовк злякався.— Ні, — каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.Зайчик знову пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається:— А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?— Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?А лисичка:— От я його вижену!— Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав – не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!— Отже, вижену!Побігла лисичка до хати та питає:— А хто, хто в зайчиковій хатці?А коза з печі:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!От лисичка теж злякалась.— Ні, — каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче.Коли це лізе рак-неборак та й питається:— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?— Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?А рак: — От я його вижену!— Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!— Отже, вижену!От поліз рак у хатку та й питається:А хто, хто в зайчиковій хатці?А коза з печі:Я коза-дереза, За три копи куплена, Півбока луплена. Тупу-тупу ногами, Сколю тебе рогами, Ніжками затопчу, Хвостиком замету, Тут тобі й смерть!А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та:А я рак-неборак, Як ущипну — буде знак!Та як ущипне козу клешнями! Коза як замекає, та з печі, та з хати — побігла, тільки видно!От зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує! Та й став жити в своїй хатці.

Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда:— Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка!Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку…Положила баба ту деревинку в колисочку, колише й пісню співає:Люлі-люлі, Телесику, Наварила кулешику, Буду тебе годувати.Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці — аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того сина Івасиком-Телесиком.Івасик-Телесик – українська народна казкаРосте той синок й росте — і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.От як підріс він, то й каже:— Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє весельце, буду я рибку ловити та вас годувати!Івасик-Телесик – українська народна казкаОт дід зробив золотий човник і срібнеє весельце, спустили на річку, він і поїхав. То оце він їздить по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть — і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже:— Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі!От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:Івасику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!Телесик почув.— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка снідати принесла.Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити. А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, та прийшла до берега і давай гукати товстим голосом:Івасику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!А він чує.— То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!Махнув весельцем — човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від бережка геть.От мати Івасикова наварила йому обідати, понесла до бережка та й кличе:Івасику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!Він почув:— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла.Приплив до бережка, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човник і поплив знову.Івасик-Телесик – українська народна казкаА змія приходить до берега та знов товстим голосом:Івасику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!А він почув, що не материн голос, та махнув весельцем:— Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі! Човник і поплив далі.Змія бачить, що нічого не вдіє, та пішла до коваля:— Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телеси-кової матері!Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати:Івасику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!А він думав, що то мати.— Ближче, ближче, човнику, до бережка! То ж мені матінка їсти принесла!Та й приплив до бережка. А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати.— Зміючко Оленко, відчини!Оленка й відчинила, змія ввійшла в хату.— Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти.Та й полетіла кликати гостей.От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається а тоді й каже:— Сідай, Телесику, на лопату! А він каже:— Коли ж я не вмію, — як його сідати?— Та вже сідай! — каже Оленка. Він і положив на лопату руку.— Так? — каже.— Та ні-бо: сідай зовсім! Він положив голову:— Отак, може?— Та ні-бо, ні! Сідай увесь!— А як же? Хіба так? — та й поклав ногу.— Та ні-бо, — каже Оленка, — ні, не так!Івасик-Телесик – українська народна казка— Ну, так покажи ж, — каже Івасик, — бо я не знаю як. Вона й стала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч, і заслінкою піч затулив, а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить. От змія прилітає з гостями.— Зміючко Оленко, відчини!Не чуть.— Зміючко Оленко, відчини!Не озивається.— От вража Оленка, вже десь повіялась.От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла з печі, та й їдять — думали, що то Телесик:. Попоїли добре, повиходили надвір та й качаються по траві.— Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись!А Телесик із явора:— Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!Вони слухають… Де це? Та знов:— Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись.А він знову:— Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись!Вони далі:— Що воно таке?Давай шукати, давай дивитися, та й угледіли Телесика на яворі. Кинулись до явора та й почали його гризти. Гризли-гризли аж зуби поламали, а не перегризуть.Кинулись до коваля:— Ковалю-ковалю, покуй нам такі зуби, щоб того явора перегризти! Коваль і скував. Вони як почали знову… От-от уже перегризуть. Коли летить табун гусей. Телесик їх і просить:Гуси-гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити!А гуси й кажуть:— Нехай тебе середні візьмуть!А змії гризуть-гризуть… Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить:Гуси-гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити!Так і ці йому кажуть:— Нехай тебе задні візьмуть!А явір аж тріщить. Відпочинуть змії та й знов гризуть, відпочинуть та й знов… Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить:Гуси-гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити!І ці кажуть:— Нехай тебе заднє візьме!Та й полетіли.Сидить сердешний Івасик, от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Коли це летить собі одне гусеня: відбилося — насилу летить, Телесик до нього:Гуся-гуся, гусенятко! Візьми мене на крилятко Та понеси до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити!От воно:— Сідай! — каже та й ухопило його на крила. Та втомилось сердешне, так низько несе. А змія за ним — ледве не вхопить його — женеться. Та таки не наздогнала. От воно принесло та й посадило Телесика на призьбі, а само ходить по двору, пасеться.От сидить Телесик на призьбі та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, та виймає в печі, і каже:— Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок!А Телесик знадвору:— А мені?То це вона знову виймає пиріжки та:— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!А Телесик знову:— А мені?Вони й почули. Що це?— Чи ти чуєш, діду, щось наче гукає?— Та то, — каже дід, — мабуть, так учувається.Та знов баба:— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!— А мені? — каже з призьби Івасик.— Отже, таки озивається! — говорить баба та зирк у вікно — аж на призьбі Телесик:. Вони тоді з хати, та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді…А гусятко ходить по двору, то мати й побачила.— Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу.А Телесик каже:— Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.Івасик-Телесик – українська народна казкаОт вони нагодували його, й напоїли, і під крильця насипали пшона. Так воно й полетіло.От вам казочка, а мені бубликів в’язочка.

Жили собі двоє мишенят – Круть та Верть і півник Голосисте Горлечко. Мишенята було тільки й знають, що танцюють та співають. А півник удосвіта встане, всіх піснею збудить та й до роботи береться. Ото якось підмітав у дворі та й знайшов пшеничний колос. – Круть, Верть,- став гукати півник,- а гляньте-но, що я знайшов! Поприбігали мишенята та й кажуть:– Коли б це його обмолотити…– А хто молотитиме? – питається півник.– Не я! – одказує одне мишеня.– Не я! – каже й друге мишеня.– Я обмолочу,- каже до них півник. І взявся до роботи.А мишенята й далі граються.От вже й обмолотив півник колосок та й знов гукає:– Гей, Круть, гей, Верть, а йдіть гляньте, скільки зерна я намолотив!Поприбігали мишенята.– Треба,- кажуть,- зерно до млина однести та борошна намолоти.– А хто понесе? – питає півник.– Не я! – гукає Круть.– Не я! – гукає Верть.– Ну, то я однесу,- каже півник. Узяв на плечі мішок та й пішов.А мишенята собі одно скачуть – у довгої лози граються. Прийшов півник додому, знов кличе мишенят:– Гей, Круть, гей, Верть! Я борошно приніс. Поприбігали мишенята, пораділи:– Ой, півничку! Вже тепер тісто треба замісити та пиріжечків спекти.– Хто ж міситиме? – питає півник.А мишенята й знов своє:– Не я! – пищить Круть.– Не я! – пищить Верть.Подумав, подумав півник та й каже:– Доведеться мені, мабуть.От замісив півник тісто, приніс дрова та й розпалив у печі. А як у печі нагоріло, посадив пиріжки.Мишенята й собі діло мають: пісень співають, танцюють.Аж ось і спеклися пиріжки, повиймав їх півник, виклав на столі.А мишенята вже й тут. І гукати їх не треба. – Ох, і голодний я! – каже Круть.– А я який голодний! – каже Верть.Та й посідали до столу.А півник і каже:– Стривайте-но, стривайте! Ви мені перше скажіть, хто знайшов колосок.– Ти,- кажуть мишенята.– А хто його обмолотив?– Ти,- вже тихіше відказують Круть із Вертем.– А тісто хто місив? Піч витопив? Пиріжків напік?– Ти,- вже й зовсім нищечком кажуть мишенята.– А що ж ви робили?Що мали казати мишенята? Нічого. Стали вони тут вилазити з-за столу, а півник їх і не тримає. Хто ж отаких лінюхів пиріжками пригощатиме?

Ішов дід лісом, а за ним бігла собачка, та й загубив дід рукавичку. От біжить мишка, улізла в ту рукавичку та й каже: – Тут я буду жити! Коли це жабка плигає та й питає: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка. А ти хто? – Жабка-скрекотушка. Пусти й мене! – Іди! От уже їх двоє. Коли біжить зайчик, прибіг до рукавички та й питає: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка. А ти хто? – А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене! – Іди! От уже їх троє. Коли це біжить лисичка та до рукавички: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка та зайчик-побігайчик. А ти хто? – А я лисичка-сестричка. Пустіть і мене! – Та йди! Ото вже їх четверо сидить. Аж суне вовчик та й собі до рукавички, питається: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик та лисичка-сестричка. А ти хто? – Та я вовчик-братик. Пустіть і мене! – Та вже йди! Уліз і той,- уже їх п’ятеро. Де не взявся,- біжить кабан: – Хро-хро-хро! А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка та вовчик-братик. А ти хто? – Хро-хро-хро! А я кабан-іклан. Пустіть і мене! – Оце лихо! Хто не набреде, та все в рукавичку! Куди ж ти тут улізеш? – Та вже влізу,- пустіть! – Та що вже з тобою робити,- йди! Уліз і той. Уже їх шестеро, уже так їм тісно, що й нікуди. Коли це тріщать кущі, вилазить ведмідь та й собі до рукавички, реве й питається: – А хто, хто в цій рукавичці? – Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-братик та кабан-іклан. А ти хто? – Гу-гу-гу! Як вас багато! А я ведмідь-набрід. Пустіть і мене! – Куди ми тебе пустимо, коли й так тісно? – Та якось будемо. – Та вже йди, тільки скраєчку! Уліз і ведмідь – семеро стало. Та так вже тісно, що рукавичка ось-ось розірветься. Коли це дід оглядівся,- нема рукавички. Він тоді назад – шукати її, а собачка попереду побігла. Бігла, бігла, бачить – лежить рукавичка і ворушиться. Собачка тоді: «Гав-гав-гав!» Вони як злякаються, як вирвуться з рукавички,- так усі й порозбігалися лісом. Прийшов дід та й забрав рукавичку.

Був собі дід та баба. Було в них голе телятко.Каже баба:– Завези, діду, в ліс.Дід каже:– Та лучче б викормили та зарізали б.– Я не хочу, завези та й годі!Завіз той дід те телятко голеньке. А холодно: осінь! І покинув його. Сам вернувся додому.Пішло те голе телятко. Іде, йде. Доганяє його кабан:– Драстуй, голе телятко!– Драстуй, кабане!– Куди ти йдеш?– Куди очі, туди й шлях.– Ходімо разом.Ідуть, ідуть. Біжить і півень до них, доганяє:– Голе телятко і кабан, підождіть!Підождали.– Драстуй, голе телятко!– Драстуй, півнику!– Куди ви йдете?– Куди очі, туди й шлях.– Ходімо разом.– Ну, ходім.Пішли вони: голе телятко, кабан і півник. Ідуть, ідуть, біжить качур:– Голе телятко і кабан, і півник, підождіть!Підождали.– Куди ви йдете?– Куди очі, туди й шлях.– Ну, ходімо разом.– Ходім.Ідуть вони, йдуть. Скаче й шило:– Голе телятко й кабан, і півник, і качур, підождіть!Підождали.– Куди ви йдете?– Куди очі, туди й шлях.– Ходімо разом.Ідуть вони, йдуть. Зайшли вони в ліс. Холодно: осінь! Голе телятко замерзло й пішло до кабана. А той зарився у листя й лежить.– Кабане, давай будем хатку робить.– Я не хочу. Я зариюся ще лучче у листя та й буду лежать.Пішло воно. Пішло до півника:– Драстуй, півнику!– Драстуй, голе телятко!– Гайда, будем хатку робить.– Я не хочу,- каже півник,- я на одній ніжці буду стоять, а голівку під крильце заховаю та й буду так і зимувать.Пішло голе телятко до качура:– Драстуй, качуре!– Драстуй, голе телятко!– Давай будем хатку робить.– Я не хочу. Я на одній ніжці буду стоять, а другу буду під крильце ховать, і голівку буду під крильце ховать. І так буду й зимувать.Пішло голе телятко. Пішло воно до шила:– Драстуй, шило!– Драстуй, голе телятко!– Давай будем хатку робить.– Не хочу я. Я заженуся в дуб по саму колодочку та так буду й стоять.Пішло голе телятко, давай само робить хатку. Зробило хатку, піч, двері. Почало топить: дров є багато в лісі. Топить воно один раз (а зима вже, холодно), біжить кабан:– Голе телятко, одчини!– А-а-а! А як я казало: «Хатку давай робить», ти не хотів!– Одчини, бо я тобі хатку розрию!Одчинило голе телятко. Живуть удвох. Біжить півник:– Голе телятко, одчини!– А-а! Як я казало: «Хатку робить», то ти не хотів!..– Одчини, бо я тобі хатку розкукурікаю!Одчинило голе телятко. Уже вони втрьох. Біжить качур:– Голе телятко, одчини!– А-а! Як я казало, що хатку робить, то ти не хотів!..– Одчини, бо я тобі хатку розкахкаю! Думає голе телятко: «Наробить качур крику, прибіжать звірі, пропаду. Треба одчинить». Одчинило. Топлять вони. Ще скаче й шило:– Голе телятко, одчини!– А як я казало: «Хатку робить», то ти не хотіло!..– Одчини, бо я тобі хатку розколю!Одчинило. Уже вони усі зібрались…От прийшло два вовки. Поставали вовки під дверима та й слухають: є добра мишоловка. Один каже:– Лізь ти.– Ні, ти йди вперед.Поліз один. Як побачило голе телятко та кабан, та шило! Як пужне те голе телятко рогами, кабан зубами, а шило, як заженеться у вовка по саму колодочку.А півень кричить:– Подай його сюди!А качур кричить:– Так! Так! Так!..Насилу вирвався вовк ізвідти: і поколений, і погризений. Ще й півень кричить:– Подайте його сюди!..

Біжить лисичка полем. Добігає до річки, аж дивиться – рак виліз з води на камінь та клешні точить, щоб гостріші були.– Здоров був, раче! – каже йому лисичка.- З тим днем, що сьогодні! Це ти, мабуть, до косовиці готуєшся, що клешні об камінь гостриш?Поздоровкався і рак та й каже:– Я клешнями роблю те, що ти зубами; так треба, щоб гостріші були.А лисичка тоді йому:– Тепер я бачу, чого з тебе люди сміються, розказуючи, як ти сім літ по воду ходив, та й ту на порозі розлив! Як його ходити, коли на ногах зуби? Признайся, що таки правду люди говорять про тебе!– Може, колись теє й правдою було, та тепер брехнею стало! Ось коли хочеш, то давай побіжим наввипередки. Я тобі ще на один скок уперед ходу дам. Біжим до тієї осички, що стоїть онде на узліссі.– Як так, то й так,- каже лисиця. Повернулась до лісу, стала на один скок уперед проти рака та й дожидає, коли той звелить бігти. А рак, учепившись клешнями за лисиччиного хвоста, підібгав усі вісім своїх ніг та й гукнув:– Но!От лисичка і подалась вподовж поля. Добігає до осики, повернулась, щоб подивитись, а де той рак чимчикує, аж чує позад себе:– Та й забарилась ти, лисичко! Я вже і на осику лазив, усе визирав, чи скоро ти прибіжиш.Дуже здивувалась лисичка, аж рота роззявила:– Чи то ж видано! – каже.І більш не сміялася з рака.

Жили-були Дід і Баба. Хоч дітей у них не було, але була в них улюблена потіха — курочка на ім’я Ряба. Щодня курочка несла їм по яєчку, і це радувало стареньких.Аж ось одного дня трапилося щось незвичайне: курочка знесла не просте яєчко, а золоте! Дід узяв те яйце, спробував розбити, але дарма — воно не піддавалося. Тоді Баба каже:— Дай-но мені, я спробую!Баба намагалася і так, і сяк, але й у неї нічого не вийшло. Лишили вони те золоте яєчко на лавці, гадаючи, що робити далі. Аж тут прибігла Мишка. Махнула хвостиком — зачепила яєчко. Воно покотилося з лавки, гепнуло на підлогу й розбилося.Дід і Баба побачили це й засмутилися. Сидять, дивляться на розбите золоте яєчко й плачуть:— Ох, яке ж воно було гарне! Шкода, що так сталося…А курочка Ряба, дивлячись на них, мовила:— Не плачте, Дідусю й Бабусю. Я вам ще багато простих яєчок знесу!І справді, з того часу курочка щодня приносила стареньким прості яєчка. І хоч вони були не золоті, але приносили більше радості, бо були справжніми та корисними.Дід і Баба зрозуміли, що щастя не в золоті, а в простих речах, які наповнюють життя теплом.

Був собі один чоловік і мав шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона й каже:– А де ж ви будете орати? Я не знаю.Вони кажуть:– Ми будемо тягти скибу від дому аж до тієї ниви, де будемо орати,- то ти за тією борозною і йди.Поїхали.А змій, що жив за тим полем, у лісі, взяв ту скибу закотив, а свою протяг до своїх палаців. От сестра як понесла братам обідати, то пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора. Там її змій і вхопив.Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері:– Весь день орали, а ви нам не прислали обідати.– Як то не прислала? Адже Оленка понесла. Чи не заблукала?Брати й кажуть:– Треба йти шукати її.Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли-таки до того змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди, коли вона там.– Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть!Коли це й змій летить.– А,- каже,- людський дух пахне. А що, хлопці, битися прийшли чи миритися?– Ні,- кажуть,- битися!– Ходім же на залізний тік!Пішли на залізний тік битися. Недовго й бились: як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді ледве живих та й закинув до глибокої темниці.А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів,- нема. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошинка по дорозі. Жінка взяла горошинку та й із’їла.Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком.Росте та й росте той син, як з води,- не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь – докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли камінь викинути. Поки він ходив, а Котигорошко узяв та й викинув. Приходять люди, як глянули – аж поторопіли. Злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя та й підхопив, люди й повтікали.От копають далі та й докопалися до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав.От і питається раз Котигорошко в батька, в матері:– Десь повинні бути в мене брати й сестра?– Е-е,- кажуть,- синку, була в тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.– Ну,- каже він,- піду їх шукати.Батько й мати умовляють його:– Не йди, сину: шестеро пішло та загинуло, а то ти один щоб не загинув!– Ні, таки піду! Як же таки свою кров та не визволити?Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.– Скуй,- каже,- мені булаву, та велику!Як почав коваль кувати, то скував таку булаву, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, кинув угору та й каже до батька:– Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме булава через дванадцять діб.Та й ліг. На тринадцяту добу летить та булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розскочилась надвоє. Він і каже:– Ні, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру, треба скувати другу.Поніс її знову до коваля.– На,- каже,- перекуй, щоб була по мені!Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг знову спати на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве – аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього – тільки трошки зігнулась. – Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці,- піду.Узяв ту булаву, в торбу – буханців та сухарів, попрощався і пішов.Пішов за тією скибою та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде. Коли приходить до великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинок, а змія нема, сама сестра Оленка вдома.– Здорова була, дівчино! – каже Котигорошко.– Здоров був, парубок! Та чого ти сюди зайшов? Прилетить змій, то він тебе з’їсть.– Отже, може й не з’їсть. А ти ж хто така?– Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли визволяти та й загинули.– Де ж вони? – питається Котигорошко.– Закинув змій до темниці, та й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли.– Отже, може, я тебе визволю,- каже Котигорошко.– Де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам! – каже Оленка.– Дарма! – відказує Котигорошко.Та й сів на вікні, дожидається.Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату – зараз:– Ге,- каже,- людський дух пахне!– Де б то не пах,- відказує Котигорошко,- коли я прийшов.– Агов, хлопче, а чого тобі тут треба? Битися чи миритися?– Де то вже миритися – битися! – каже Котигорошко.– Ходім же на залізний тік!– Ходім!Прийшли. Змій і каже:– Бий ти!– Ні,- каже Котигорошко,- бий ти спочатку!От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув булавою, як ударив змія,- ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка,- і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у тік, ударив утрете,- зовсім убив.Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки що живі. Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому.От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Перейшли так скільки дороги, сіли під дубом спочивати. Котигорошко притомився після того бою та й заснув. А ті шестеро братів і радяться:– Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро змієве він собі все забере.Радилися-радилися та й нарадилися: тепер він спить, не почує,- прив’язати його добре ликом до дуба, щоб не вирвався,- тут його звір і розірве. Як радились, так і зробили: прив’язали та й пішли собі.А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається – прив’язаний. Він як рвонувся – так того дуба й вивернув з корінням. От узяв тоді того дуба на плечі та й пішов додому.Підходить до хати, аж чує – брати вже прийшли та й розпитуються в матері:– А що, мамо, чи в вас іще були діти?– Та як же? Син Котигорошко був, та вас пішов визволяти.Вони тоді:– Оце ж ми його прив’язали,- треба бігти та одв’язати.А Котигорошко як пошпурить тим дубом у хату – замалим хати не розвалив.– Оставайтесь же, коли ви такі! – каже.- Піду я в світ.Та й пішов знову, на плечі булаву взявши.Іде собі та іде, коли дивиться – відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко:– Добридень!– Доброго здоров’я!– А що ти, чоловіче, робиш?– Гори розпихаю, щоб шлях був.– А куди йдеш? – питає Котигорошко.– Щастя шукати.– Ну, то й я туди. А як ти звешся?– Вернигора. А ти?– Котигорошко. Ходім разом!– Ходім.Пішли вони. Ідуть, коли бачать: чоловік серед лісу як махне рукою – так дуби й вивертає з корінням.– Добридень!– Доброго здоров’я!– А що ти, чоловіче, робиш?– Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.– А куди йдеш?– Щастя шукати.– Ну, то й ми туди. А як звешся?– Вернидуб. А ви?– Котигорошко та Вернигора. Ходім разом!– Ходім.Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать – чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою: як крутнув вусом – так вода й розступилася, що й по дну можна перейти. Вони до нього:– Добридень!– Доброго здоров’я!– А що ти, чоловіче, робиш?– Та воду відвертаю, щоб річку перейти.– А куди йдеш?– Щастя шукати.– Ну, то й ми туди. А як звешся?– Крутивус. А ви?– Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходім разом!– Ходім!Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі – то Вернигора перекине; де ліс – Вернидуб виверне; де річка – Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс, коли бачать – в лісі стоїть хатка. Увійшли – нікого нема. Котигорошко й каже:– Отут ми й заночуємо.Переночували, а на другий день Котигорошко й каже:– Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати.Коли хтось стукає в двері:– Відчини?– Невеликий пан, відчиниш і сам,- каже Вернигора.Двері відчинились, та й знов хтось кричить:– Пересади через поріг!– Невеликий пан, перелізеш і сам.Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернигори із спини ремінь шкіри видрав та й подався.Вернигора крутивсь-крутивсь, якось зірвався з гвіздка, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.– А чого ти запізнився з обідом?– Та задрімав трохи.Наїлись та й полягали спати. На другий день устають, Котигорошко й каже:– Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, ми підемо на полювання.Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері:– Відчини!– Невеликий пан, відчиниш і сам.– Пересади через поріг!– Невеликий пан, перелізеш і сам.Коли лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба та й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба із спини ремінь шкіри видрав та й подався.Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли це приходить товариство.– А що це ти з обідом спізнивсь?– Та задрімав,- каже,- трохи…А Вернигора вже й мовчить: догадався, що воно було.На третій день зостався Крутивус,- і з ним те саме. А Котигорошко й каже:– Ну, та й ліниві ви обід варити! Уже ж завтра ви йдіть на полювання, а я зостануся вдома.На другий день ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко вдома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері:– Відчини!Відчинив двері,- аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.– Пересади через поріг!Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться.– А чого тобі? – питає Котигорошко.– А ось побачиш чого,- каже дідок, доп’явся до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко:– То ти такий! – та собі хап його за бороду, вхопив сокиру, потяг його в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду й защепив її там.– Коли ти,- каже,- такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, я знову сюди прийду.Приходить він у хату,- вже й товариство поприходило.– А що обід?– Давно впрів.Пообідали, а тоді Котигорошко й каже:– А ходіть лише, я вам таке диво покажу, що ну!Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема: вивернув дідок дуба з коренем та й потяг за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, а ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та реміння з спини драв.– Е,- каже Котигорошко,- коли він такий, то ходім його шукати.А де дідок того дуба тяг – там так і знати, що волочено, вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко й каже:– Лізь туди, Вернигоро!– А цур йому!– Ну, ти, Вернидубе.Не схотів і Вернидуб, не схотів і Крутивус.– Коли ж так,- каже Котигорошко,- полізу я сам. Давайте плести шнури.Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже:– Спускайте!Почали вони спускати, довго спускали – таки сягнули дна, аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити, аж дивиться: стоїть палац великий. Вія увійшов у той палац, коли так усе й ся в золотом та дорогим камінням. Іде він покоями, аж вибігає йому назустріч королівна – така гарна, така гарна, що й у світі кращої нема.– Ой,- каже,- чоловіче добрий, чого ти сюди зайшов?– Та я,- говорить Котигорошко,- шукаю діда маленького, що борода на сажень волочиться,– Е,- каже вона,- дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього,- він тебе вб’є, бо вже багато людей повбивав.– Не вб’є! – каже Котигорошко.- То ж я йому й бороду защепив. А ти ж чого тут живеш?– А я,- каже,- королівна, та мене цей дідок украв і в неволі держить.– Ну, то я тебе визволю. Веди мене до нього!Вона й повела. Коли справді: сидить дідок і вже бороду визволив з дубка. Як побачив Котигорошка, то й каже:– А чого ти прийшов? Битися чи миритися?– Де вже,- каже Котигорошко,- миритися – битися!От і почали вони битися. Бились, бились, і таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. Прийшли, Котигорошко й гукає:– Агов, побратими, чи ви ще є?– Є!Він прив’язав до мотузка один мішок та й сіпнув, щоб тягли.Витягли, спустили знову мотуз. Він прив’язав другий мішок:– І це ваше.І третій їм віддав – усе, що добув. Тоді прив’язав до мотузка королівну.– А це моє,- каже.Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й роздумали:– Нащо його тягти? Нехай королівна нам дістанеться. Підтягнім його вгору та тоді й пустимо,- він упаде та й уб’ється.А Котигорошко та й догадався, що вони вже надумали,- узяв прив’язав до мотузка каменюку та й гукає:– Тягніть мене!Вони підтягли високо, а тоді й кинули,- камінь тільки гуп!– Добрі ж ви,- каже Котигорошко.Пішов він підземним світом. Іде та іде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Коли чує – на дубі пищать грифенята в гнізді. Він заліз на дуб та й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив гриф, що діти вкриті, та й питає:– Хто це вас накрив?А діти кажуть:– Як не з’їси його, то ми скажемо.– Ні,- каже,- не з’їм.– Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.Гриф прилетів до Котигорошка та й каже:– Кажи, що тобі треба,- я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі, а то все – я полечу, а тут піде дощ та град, вони в гнізді й заллються.– Винеси мене,- каже Котигорошко,- на той світ.– Ну, добру ти мені загадку загадав. Та дарма, треба летіти. Візьмемо з собою шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, то як я летітиму та поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш в рот шматок м’яса, а як поверну наліво, то даси трохи води, а то не долечу й упаду.Взяли вони шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа,- полетіли. Летять та й летять. Як поверне гриф голову направо, то Котигорошко йому вкине в рот шматок м’яса, а як наліво – дасть йому трохи води. Довго так летіли,- от-от уже долітають до цього світу. Коли гриф повертав голову направо, а в кадовбах і шматочка м’яса нема. Тоді Котигорошко відрізав у себе литку та й кинув грифові в рот. Вилетіли, гриф і питається:– Чого це ти мені такого доброго дав аж наприкінці?Котигорошко й показав свою ногу.– От чого,- каже.Тоді гриф виригнув литку, полетів і приніс цілющої води; як притулили литку на покропили тією водою,- вона й приросла.Гриф тоді повернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у нього живуть та й сваряться поміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться.Коли це приходить Котигорошко. Вони полякалися, а він каже:– Ви мене зрадили,- мушу вас покарати.Та й покарав.А сам одружився з тією королівною та й живе.