Народні казки

Давним-давно вітер був різнокольоровим. Він був веселим жартівником і любив дарувати радість усім довкола. Його найкращим другом було сонце, яке часто давало йому завдання.Та вітер був такий щедрий! Він вирішив поділитися своїми кольорами з усім світом. Деревам і травам він подарував ніжний зелений відтінок, небу — глибокий голубий, хмарам — легкий білий. Квіти отримали всі барви райдуги. Чим більше раділи його подарункам земля й небо, тим прозорішим ставав сам вітер. І ось, коли лишився в нього тільки теплий жовтий колір, він подарував його сонечку. Сонце засяяло ще яскравіше, прикрашаючи небо золотим світлом.З того часу вітер став невидимим. Але він анітрохи не засмутився, адже завдяки своїм дарам здобув безліч нових друзів, а його веселий настрій розлітається й сьогодні — у кожному подиху прозорого вітру.

Жив собі в одному селі бідний чоловік із жінкою. Усе їхнє багатство складалося лише з одного цапа. Куди б чоловік не йшов — завжди той цап тупцяв слідом.Одного разу пішли вони разом у ліс по дрова. Чоловік рубає, а цапик під кущем щось копає копитами. Копав-копав — та й вигріб невеличкий котелик із грошима. Чоловік як угледів — аж засяяв від радості. Дрова кинув, гроші забрав та й додому: — Жінко, тепер будемо жити, як люди! Наш цап скарб відкопав!З того часу зажили вони в достатку. У вдячність господар дозволив цапові жити, як справжньому членові сім’ї: спав він на ліжку, їв за столом, усе як у людей.Минув час, постарів цап і згинув. Засмутився чоловік та й каже жінці: — Такий добродій нам був, треба його поховати, як людину.Зробили цапові домовину. Чоловік іде до священика: — Отче, чи не могли б ви похоронити мого цапа?Священик аж руками розвів: — Та хто ж таке чув, аби священик йшов хоронити цапа?!А чоловік йому тихенько: — Похороніть, отче, бо цап гроші залишив…Священик аж усміхнувся: — Е-е, давно би ти так сказав!І справді похоронили цапа, як людину. Бо, як кажуть у народі: за гроші все зробиться.

У тридев’ятому царстві, в далекому селі, жив страшний змій. Щороку він вимагав від селян данину: хтось віддавав їй пожитки, хтось — дітей. Та не знаходилося сміливця, який міг би протистояти йому, і люди змушені були терпіти його жорстокість.Одного року настала черга ще однієї бідної сім’ї сплачувати подать. Батьки були у розпачі — їм ледь вистачало на прожиття. Та в родині був єдиний син, добрий, турботливий і співчутливий. Вони не хотіли віддавати його, адже життя без нього здавалося неможливим. Та коли чутка дійшла до злого змія, він розгнівався: ніхто ще не відмовлявся платити йому данину. Він прокричав:— Я проклинаю матір цього хлопця! Відтепер вона більше не зможе плакати, а замість сліз з її очей падатимуть діаманти!І сталося так, як він сказав. Кожного разу, коли мати опинялася у розпачі, її сльози перетворювалися на дорогоцінні камені. Син побачив це і змінився — став черствим, грубим і байдужим. Він змушував матір плакати, а сам жадібно збираючи діаманти, радів багатству. Так тривало багато років. Хлопець став ще жадібнішим, а його матір усе одно любила його, піклувалася, хоча нічого не отримувала натомість. Згодом син назбирав стільки діамантів, що вирішив збудувати палац. Палац вийшов розкішним: стіни та підлога були оздоблені коштовним камінням, кімнат було понад тисячу. Але для матері він спорудив маленьку темницю без вікон і поселив у ній свою бідну, нещасну матусю. Щодня приносив їй їжу, а натомість забираючи діаманти. Минуло ще кілька років. Син одружився і в нього народився власний син — розумний, добрий, скромний. Бабуся, яка сиділа у темниці, дізналася про онука і ще більше заплакала, адже не могла його побачити, приголубити, обійняти. Та в душі вона вірила у зустріч із ним.Одного разу хлопчина помітив, що батько постійно відвідує темницю й нікому не дозволяє заходити. Він вирішив розкрити таємницю. Коли батько відпочивав, хлопчик проник у палац і вкрав ключі. Відчинив двері — і застиг від здивування. Там сиділа стара, сивочола бабуся, гірко ридаючи, а навколо лежали діаманти.Хлопчина обійняв бабусю і заспокоїв її, дізнавшись жахливу таємницю. У цей момент зайшов батько:— Що ти тут робиш? Геть звідси! — вигукнув він.Та хлопчик міцно обійняв бабусю і відповів:— Тепер я залишуся з нею і не дозволю тобі знущатися над нею.Слова онука розчулили батька. Він упав на коліна перед матір’ю, плакав і просив пробачення. Мати посміхнулася, обняла його і пробачила.Вони залишили палац і збудували невеликий затишний дім, де зажила щасливою вся родина. Син більше ніколи не ображав матір, не змушував її плакати. А лихий Змій, дізнавшись про це, безслідно зник. Його чари виявилися безсилі перед любов’ю, радістю і щастям. І всі полонені повернулися до своїх домівок, де панували мир і злагода.

Жили собі на болоті журавель і чапля. Журавлю було самотньо, і він вирішив знайти собі пару серед журавлих. Проте раптом йому спало на думку, що варто піти сватати чаплю, аби оженитися з нею.Прийшовши до чаплі, він робить пропозицію. Та чапля йому відповіла:— У тебе одяг короткий, ноги надто довгі, та й нагодувати мене буде нічим. Йди геть, ти мені не підходиш!Соромно та засмучено журавель повернувся додому.Минув час, і чапля подумала:— Самій мені сумно жити. Може, піду свататися до журавля.Вона прийшла і перепросила:— Будь ласка, візьми мене за дружину. Журавель лише похитав головою:— Іди геть, ти недорослого роду та недобра. Було треба йти тоді, коли я тебе сватав!Чапля повернулася додому, плачучи і соромлячись.А журавель знову подумав:— Шкода, що не взяв чаплю за дружину. Мабуть, піду ще раз.Він прийшов до неї знову і попросив:— Чапле, будь моєю дружиною.А чапля йому відповіла:— Геть з моєї хати! Міг б ти брати мене тоді, коли я приходила до тебе!І так вони й досі ходять один до одного свататися, але жодного разу не змогли одружитися.

Давним-давно, в одному селі, жили три сестри. Багаті, гарні, з чорними бровами, білими личками та довгими косами. Стрункі, мов тополі, вони зачаровували всіх навкруги.Багато юнаків намагалися привернути їхню увагу, але дівчата були байдужі. Ніхто з них не здобув їхнього серця. І справа була не в гордості — просто сестри мовчали. Коли хлопці питали чи розмовляли з ними, дівчата вперто мовчали, і ніхто не міг зрозуміти, чому.Та одного разу до їхнього маєтку завітав незнайомець. Чарівний чоловік був одягнений у короткий сюртук, який у тих краях називали «половик» — це старовинний чоловічий жакет, що доходив до талії.Дівчата розкішно прибралися і сіли навпроти нього. Незнайомець лагідно дивився на них, розпитував, намагався розговорити. Але сестри мовчали. Тоді він вирішив піти на хитрість.Сів у крісло, розстебнув свій половик, черкнув сірник і, ніби запалюючи цигарку, підпалив одяг. З половика пішов дим, а чоловік вдавав, що не помічає цього. Дівчата лише розгублено переглядались між собою. Коли вогонь підібрався до краю половика, одна з них не витримала і сказала:— Каварер, каварер, погорік загорер!Друга, трохи незадоволено:— Ти б сиділа і мовчала, ніби діро не твоє.А третя лаконічно промовила:— А я морчу.Так незнайомцеві вдалося дізнатися причину їхнього мовчання: дівчата соромилися своєї вади мови. Але навіть вона не змогла затьмарити їхню красу та скромність. Згодом кожна з сестер вийшла заміж, і нарешті вони позбулися того безглуздого сорому, який тягарив їх стільки років.До сьогодні щасливо живуть сестри у своїх сім’ях, відкривши серця та голоси для світу.

Жили-були дід, баба та маленький хлопчик. Одного ранку бабуся вирізала пряник у формі чоловічка. Вона зробила йому глазур для волосся й одягу, а з маленьких грудочок тіста — ніс і очі. Коли вона поклала його в піч пектися, сказала хлопчикові: — Стережи пряникового чоловічка, поки дідусь і я підемо працювати в саду.Дід і баба вийшли копати картоплю, а хлопчик залишився біля печі. Але він замріявся й не дивився на неї весь час. Раптом він почув шум, глянув — і дверцята печі розчинилися. Звідти вистрибнув пряниковий чоловічок і чкурнув прямо до відчинених дверей будинку. Хлопчик кинувся їх зачинити, та пряниковий чоловічок виявився надто швидким: він вислизнув у двері та вискочив на дорогу ще до того, як хлопчик устиг його спіймати. Хлопчик щосили біг за ним, гукаючи дідуся й бабусю. Ті почули галас, кинули заступи в саду й теж побігли навздогін. Але пряниковий чоловічок обігнав усіх трьох, і скоро вони втратили його з поля зору. Утомлені, вони сіли відпочити на узбіччі.А пряниковий чоловічок побіг далі й незабаром зустрів двох чоловіків, які копали криницю. Вони глянули на нього й питають: — Куди мчиш, пряниковий чоловіче? — Я втік від діда, від баби та від хлопчика, і від вас утечу-у-у! — відповів він. — Авжеж? А ми перевіримо! — мовили вони, кинули своє знаряддя праці й кинулися за ним. Та наздогнати не змогли, і незабаром сіли край дороги відпочивати.Пряниковий чоловічок побіг далі й зустрів двох чоловіків, що копали рів. — Куди мчиш, пряниковий чоловіче? — спитали вони. — Я втік від діда, від баби, від хлопчика, від двох копачів криниці — і від вас утечу-у-у! — вигукнув він. — Авжеж? Побачимо! — відповіли вони. Але й вони не змогли його спіймати, і теж лишилися позаду.Далі трапився ведмідь. — Куди це ти біжиш, пряниковий чоловіче? — загарчав він. — Я втік від діда, від баби, від хлопчика, від двох копачів криниці й двох копачів рову — і від тебе втечу-у-у! — Авжеж? Побачимо! — ревнув ведмідь і побіг. Але й він швидко відстав, тяжко дихаючи, і ліг край дороги відпочити.Пряниковий чоловічок побіг далі й зустрів вовка. — Куди біжиш, пряниковий чоловіче? — загарчав вовк. — Я втік від діда, від баби, від хлопчика, від двох копачів криниці, від двох копачів рову й від ведмедя — і від тебе втечу-у-у! — Авжеж? Побачимо! — сказав вовк і пустився навздогін. Та й він не зміг його наздогнати й теж здався.Далі на узбіччі спокійно лежав лис. Він навіть не підвівся, а лише тонким голосом гукнув: — Куди біжиш, пряниковий чоловіче? — Я втік від діда, від баби, від хлопчика, від двох копачів криниці, від двох копачів рову, від ведмедя й від вовка — і від тебе втечу-у-у! — Що? Не чую! — сказав лис, нахиливши голову. — Підійди ближче. Пряниковий чоловічок уперше зупинився й підбіг трохи ближче: — Я втік від діда, від баби, від хлопчика, від двох копачів криниці, від двох копачів рову, від ведмедя й від вовка — і від тебе втечу-у-у!— Все одно погано чую, підійди ще ближче, — слабким голосом попросив лис, витягуючи шию та прикладаючи лапу до вуха.Пряниковий чоловічок підбіг зовсім близько й закричав на все горло: — Я ВТІК ВІД ДІДА, ВІД БАБИ, ВІД ХЛОПЧИКА, ВІД ДВОХ КОПАЧІВ КРИНИЦІ, ВІД ДВОХ КОПАЧІВ РОВУ, ВІД ВЕДМЕДЯ Й ВІД ВОВКА — І ВІД ТЕБЕ ВТЕЧУ-У-У!— Авжеж? — вигукнув лис і клацнув зубами. В одну мить він з’їв пряникового чоловічка.

Жила собі стара жінка. Раз вона підмітала свою хатину і знайшла маленьку шестипенсову монету. — Що ж мені робити з цією монеткою? — подумала вона. — Піду на базар та куплю маленьке поросятко.Так і зробила. Повертаючись додому, дійшла вона до паркану. Але поросятко вперто не хотіло перелазити через нього. Пішла жінка трохи далі й зустріла собаку. — Собачко, собачко! Вкуси поросятко! Бо поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері. Але собака відмовився.Пішла вона ще далі й зустріла палицю. — Палице, палице! Вдар собаку! Бо собака не кусає поросятко; поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері. Але палиця не захотіла.Далі зустріла вогонь. — Вогнику, вогнику! Спали палицю! Бо палиця не б’є собаку; собака не кусає поросятко; поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері. Та вогонь не схотів.Пішла далі й зустріла воду. — Водичко, водичко! Загаси вогонь! Бо вогонь не палить палицю; палиця не б’є собаку; собака не кусає поросятко; поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері. Але вода не захотіла.Далі зустріла вола. — Воле, воле! Пий воду! Бо вода не гасить вогонь; вогонь не палить палицю; палиця не б’є собаку; собака не кусає поросятко; поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері. Та віл не захотів.Зустріла вона м’ясника. — М’яснику, м’яснику! Забий вола! Бо віл не п’є воду; вода не гасить вогонь; вогонь не палить палицю; палиця не б’є собаку; собака не кусає поросятко; поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері. Але м’ясник відмовився.Зустріла мотузку. — Мотузко, мотузко! Повісь м’ясника! Бо м’ясник не хоче вбити вола; віл не п’є воду; вода не гасить вогонь; вогонь не палить палицю; палиця не б’є собаку; собака не кусає поросятко; поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері. Але мотузка не захотіла.Далі зустріла щура. — Щуре, щуре! Перегризи мотузку! Бо мотузка не хоче повісити м’ясника; м’ясник не хоче вбити вола; віл не п’є воду; вода не гасить вогонь; вогонь не палить палицю; палиця не б’є собаку; собака не кусає поросятко; поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері. Але щур не захотів.Нарешті вона зустріла кішку. — Кицю, кицю! Убий щура! Бо щур не гризе мотузку; мотузка не вішає м’ясника; м’ясник не хоче вбити вола; віл не п’є воду; вода не гасить вогонь; вогонь не палить палицю; палиця не б’є собаку; собака не кусає поросятко; поросятко не йде через паркан, а я не потраплю додому сьогодні ввечері.А кішка каже: — Якщо підеш до тієї корови та принесеш мені мисочку молока, тоді я вб’ю щура.Пішла жінка до корови. А корова каже: — Якщо принесеш мені оберемок сіна з того стогу, тоді дам молока.Пішла жінка до стогу, принесла корові сіно. Коли та його з’їла, дала старій жінці молока. Жінка принесла молоко киці. Кішка випила його та кинулася на щура. Щур почав гризти мотузку. Мотузка почала душити м’ясника. М’ясник став убивати вола. Віл почав пити воду. Вода почала гасити вогонь. Вогонь став палити палицю. Палиця почала бити собаку. Собака почав кусати поросятко.А поросятко з переляку скочило через перелаз — і так стара жінка нарешті дісталася додому тієї ночі.

Одного дня Вовк зустрів Равлика, який повільно й тяжко поспішав до живоплоту.— Відійди, незграбо! — крикнув він йому. — Я проходжу за чверть години більше, ніж ти за цілий рік. — Ого-го! — відповів Равлик. — Це ще побачимо. Слухай, позмагаємось завтра на світанку в бігу, і я згоден, щоб ти мене з’їв, якщо я не прийду раніше за тебе! — Я згоден, — відказав Вовк. — Але дивись, витягни свої роги подовше — вони все одно будуть закороткі, щоб дістатися до мети вчасно. — Побачимо, побачимо. Не поспішай святкувати перемогу.Вовк перестрибнув через жалюгідного суперника зі сміхом жалості й побіг собі далі. А коли зник, Равлик подався до свого брата розповісти про виклик, який кинув.— Ти занадто багато на себе взяв, — зауважив брат. — Як ти можеш випередити вовка, коли ледве тягнеш свою мушлю з кінця в кінець нашого поля за цілий день? — Авжеж, сам би я не впорався, але я розраховую на твою допомогу. Ти знаєш, який той Вовк дурнуватий; тож зробимо так: ти станеш на одному кінці поля, а я — на другому, і… — Добре, добре! Він навіть не здогадається, що нас двоє. Я зрозумів. — Тоді хутчіше вирушай. Ти маєш бути на своєму місці завтра вдосвіта, а перейти поле — теж не жарти. — Обійдеться тим, що я не зупинюся вночі на відпочинок, — відповів брат.На цих словах мандрівник висунувся зі своєї мушлі, добре влаштував її на спині й рушив зі швидкістю чотири метри за годину. Наступного дня, на сході сонця, Вовк з’явився. Не давши йому й подих перевести, Равлик вигукнув:— Ну ж бо, ледацюго, швидше! Чого боїшся? Ось борозна — рушаймо, хто швидше її пробіжить! До мети, до мети!Вовк, роздратований криками Равлика, помчав, не помітивши, що той спокійнісінько залишився на місці. Вовк летів щодуху, розкидаючи грудки землі, задихаючись і хекаючи. Вже бачив кінець борозни й ось-ось мав досягти його, коли раптом перед ним підняв роги інший Равлик, поворушив ними на знак перемоги й вигукнув:— Ку-ку!Вовк здивовано скрикнув «Ох!» і відскочив убік; потім завмер, переконаний, що бачить того самого Равлика, з яким стартував.— Ти визнаєш поразку? — Програти в бігу равлику?.. Ніколи! Почнемо знову. — Домовились. Раз… два… три — рушили!І Вовк кинувся бігти, не шкодуючи сил. Цього разу він летів так, що й птахові було б важко його наздогнати. Майже досягнувши кінця, він озирнувся, щоб подивитися, де суперник. Не побачивши нікого, вже вважав себе переможцем, коли зненацька, прямо за дюйм від його голови, знову пролунав крик:— Ку-ку!Не промовивши й слова, він розвернувся і кинувся бігти ще раз… але марно. Наприкінці борозни його знову зустрів тріумфуючий равлик.Так тривало довго. Та зрештою настав момент, коли дурний Вовк упав знесилений, без сил і ледь не загинув від утоми.Мораль казки Хитрість, кмітливість і згуртованість здатні перемогти навіть того, хто здається сильнішим і швидшим. Вовк мав силу й швидкість, але через свою пиху й нерозумність програв маленьким равликам, які діяли розумно та разом.А ще — не варто зневажати слабших, бо саме вони можуть виявитися мудрішими й перехитрити тебе.

У далекому лісі жила собі маленька жабка-скрякотушка. Жила вона безтурботно і весело. Цілими днями полювала на комашок, а як сонечко сідало за обрій, влаштовувалася спати під великим листком папороті. Так і минали дні один за одним, рік за роком. Жабка підростала, мудрішала й дорослішала. Якось прокинулася вона вранці з незвичайною думкою: «А що, як подорожувати світом? Побачити, як живуть мої родичі в інших ставках та річках?» Ця думка не давала їй спокою. Поснідавши смачними комашками, жабка вилізла на теплий камінчик, щоб позасмагати під сонечком, та й задрімала.І наснився їй дивовижний сон. Пливе вона на білому човні широким синім морем. Вітер надуває вітрила, хвилі м’яко колихають човник. Але раптом море зникає, немов його й не було, а човник розтанув, як ранкова імла.Прокинулася жабка, очі протерла: «Що за дивина? Мабуть, я таки занадто розмріялася». Не встигла вона як слід отямитися, аж тут перед нею з’являється справжнісінький лицар на білому коні. Сидить гордовито, усміхається:— Чому сумуєш, красуне? Розвесели серденько! Загадай собі бажання — і я його виконаю. Жабка не довго думала. Адже її бажання вже визріло в серці:— Я хочу мандрувати світом і побачити далекі краї, тільки не знаю, як це зробити.— А тобі й не треба знати як, — відповів лицар. — Твоє бажання виконається, але спочатку виконай моє прохання: нагодуй мого вірного коня.Жабка з радістю погодилася. Вона назбирала найкращої трави, надоїла прохолодної води з джерела. Кінь поїв, попив і задоволено іржав.Тільки-но жабка закінчила своє завдання, лицар зник, а на його місці з’явилося сяйво. Воно огорнуло жабку, і сталося чудо — перетворилася маленька жабка на прекрасну принцесу з добрим серцем і ясним розумом.За мить повернувся лицар. Він побачив принцесу, закохався в неї з першого погляду і попросив її руки. Принцеса, пам’ятаючи його доброту, погодилася.Одружилися вони, й почали жити в любові та злагоді. І не просто жити, а мандрувати разом світами, пізнавати нові землі, зустрічати добрих людей. Нема в них ні горя, ні журби — тільки щастя та радість від кожного нового дня.Так збулася мрія маленької жабки, яка не боялася мріяти про неможливе.