Народні казки

В одному великому лісі жив ведмідь, дужий і лютий. Його звірі боялися як вогню, адже він нищив усе, що траплялося на його шляху. Страх охопив ліс — якщо так триватиме, скоро душі живої не залишиться.Зібралися звірі на раду й вирішили піти до ведмедя з проханням: «Вельможний пане ведмедю! Що ти так знущаєшся? Одного з’їси, а десятьох із злості роздереш і покинеш!.. Адже так до року, то й душі живої в лісі не стане. Ліпше ти ось що зроби: сиди собі спокійно в своїй гаврі, а ми тобі будемо щодня присилати одного з-поміж нас, щоб ти його з’їв».Ведмідь погодився, але пригрозив: — Якщо бодай один день мене обдурите, всіх роздеру!Від того дня почали звірі день поза день ведмедеві одного з-поміж себе посилати. Почали кидати день у день жеребки: на кого впав, той і мусив іти до ведмедя…Одного разу жереб випав на зайця. Перелякався він до сліз, але сперечатися не став — мусив іти.Перелякався бідний заєць так, що й не сказати!.. Та що було робити? Ходили другі, мусить і він. І не змагався. Тільки випросив собі годинку часу, щоб із жінкою, діточками попрощатися. Та поки жінку знайшов, поки всю свою сім’ю скликав, поки попрощались та наплакалися, та наобнімалися, то вже сонце геть з полудня звернуло.Врешті прийшлося зайцеві рушати в дорогу.Іде бідолаха до ведмежої гаври. Та не думайте, що йде заячим кроком-скоком, що біжить вітрові наздогін! Гай, гай! Тепер бідному зайцеві не до скоків. Іде нога поза ногу, іде та й постоює, та все рясні сльози витирає, та зітхає так, що аж лісом луна йде. Аж ось бачить: серед лісу криниця кам’яна, оцямрована, а внизу вода глибока.Стає заєць над цямриною, заглядає вниз, а його сльози тільки кап-кап у воду. Та й зразу повеселішав і аж підскочив з радості. В його голові з’явилася щаслива думка: якби це йому й самому від смерті врятуватися і всіх звірів вибавити від цього лютого та безрозумного ведмедя.І вже не плачучи і не зітхаючи, а щодуху біжучи, він поспішав до ведмежої гаври.Було вже надвечір. Ведмідь весь день сидів у своїй гаврі та ждав, коли-то звірі пришлють йому когось на обід.Ждав і не міг нікого діждатися. Голод почав йому докучати, і разом з голодом почала злість підступати під серце.– Що ж це? – ревів ведмідь.- Що вони собі думають? Чи забули про мене, чи, може, їм здається, що одною вороною я маю бути два дні ситий? О, прокляті звірі! Коли мені зараз не прийде від них страва, то клянуся буком і берестом, що завтра скоро світ рушу до лісу і повидушую все, що в ньому є живого! І одного хвоста не лишу!..Та минала хвиля за хвилею, година за годиною, а страва не йшла.Надвечір вже ведмідь не знав, що з собою зробити з голоду й лютості.В такому настрою застав його заєць.– Га, ти, помано, ти, хлистику, ти, гусяче повітря,- кричав на нього ведмідь.- Що ти собі думаєш, що так пізно приходиш? Та я тебе, такого комара, маю цілий день голодний ждати?..Затремтів заєць, почувши ведмежий крик і люті ведмежі слова, та скоро отямився і, ставши на задніх лапках перед ведмедем, промовив, як міг, найчемніше:– Вельможний пане! Не моя в тому вина, що так пізно приходжу. І звірів не можеш винуватити. Сьогодні, в день твоїх іменин, вони, ще вдосвіта зібравшися, послали для тебе нас чотирьох, і ми всі вітром пустилися до тебе, щоби ти, вельможний паночку, мав сьогодні добрий бал.– Ну, і що ж? Чому ж так пізно приходиш і де там тих троє? – запитав ведмідь.– Трапилася нам дуже погана пригода,- мовив заєць.- Міркуючи, що в тому лісі нема іншого пана, крім тебе, йдемо собі спокійнесенько стежкою; коли із кам’яного замку вискочив величезний ведмідь та й до нас: «Стійте!» – кричить. Ми стали. «Куди йдете?» Ми розповіли по правді. «Го, го,- крикнув він.- Нічого з того не буде! Це мій ліс, і я не дозволю, щоб ви своїм м’ясом годували якогось приблуду, що тут не має ніякого права! Ви мої, і я беру вас собі на обід!» Почали ми проситися, благати, почали говорити, що нині твої іменини, і дуже негарно буде, коли ти в такий день лишишся без обіду. Та де тобі! Ані слухати не хоче. «Я тут пан,- кричить,- і я один маю на вас право! І ніхто мені тут не сміє втручатися!» І взяв нас усіх чотирьох до свого замку. Ледве-ледве я упросив його, щоб хоч мене одного пустив до тебе. Тепер, вельможний пане, сам поміркуй, чи ми винні в тому, що ти сьогодні з голоду намлівся, і що тобі далі робити.Почувши це, ведмідь аж увесь наїжачився. Вся його злість обернулась на того нового суперника, що так несподівано став йому на дорозі. – Це ще який непотріб непотрібний посмів сюди вдертися! – ревів він, дряпаючи землю пазурами.- Гей, зайче, зараз веди мене до нього, нехай його розірву на дрібні шматочки!– Вельможний пане,- мовив заєць.- Це дуже могучий пан, страшний такий.– Що? Ти думаєш, що я буду його боятися? Зараз веди мене до нього, побачимо, хто буде дужчий!– Вельможний пане, але він живе у кам’яному замку.– Е, що там мені його замок! Веди мене до нього, вже я його дістану, хоч би він сховався на самий вершок найвищого дерева.Попровадив заєць розлюченого ведмедя до криниці та й каже:– Велика твоя сила! Бач, твій ворог як тільки побачив, що ти наближаєшся, зараз драпнув і сховався до свого замку.– Де він? Де він? – кричав ведмідь, оглядаючись навкруги і не бачачи нікого.– Ходи сюди і заглянь ось тут! – мовив заєць і підвів ведмедя до криниці.Став ведмідь над цямриною, глянув униз – аж там справді ведмідь. – Бачиш свого ворога,- мовив заєць,- як заглядає із свого укріплення?– Я не я буду, коли його звідти не дістану! – мовив ведмідь і як не рикне з цілого ведмежого горла у криницю!А з криниці як не відіб’ється його голос вдвоє сильніше, мов з величезної труби!– Та так? – скрикнув ведмідь.- Ти мені ще грозиш? Чекай же, я тобі покажу!Та за цим словом ведмідь бабах до криниці та й там потонув.А заєць скочив щодуху до звірів і розповів їм, яким-то способом він змудрував ведмедя і вибавив їх усіх від тяжкого нещастя.Не треба вам казати, яка радість запанувала в цілому лісі.

Йшов голодний вовк. Бідолаха так зголоднів, що аж світ перед очима потьмарився. Бреде він, ледь ноги переставляє, аж раптом бачить — стоїть чапля.Тихенько підкрався вовк і вже хотів її схопити. Чапля зрозуміла, що біда близько, та й каже: — Вовче, дозволь хоч перед смертю потанцювати.«Від цього шкоди не буде», — подумав вовк і погодився: — Танцюй, але швидко, бо я дуже їсти хочу.Чапля переступає з ноги на ногу — ніби танцює (хоч усі знають, що чаплі не танцюють). Скаче вона, а сама потроху відходить убік. А коли відійшла на безпечну відстань, розправила крила та й полетіла.Вовк подивився їй услід і з досадою пробурчав: — І нащо я ті танці дозволяв, коли їсти хочеться!..

Жив собі бідняк на ім’я Микола. У нього була лише стара хатина, а в тій хатині — повно дітей.Одного дня Микола з жінкою пішли до лісу: він — за дровами, а вона — по гриби. Раптом бачать: їхній колишній господар-багач, у якого Микола працював майже задарма цілий рік, веде з ярмарку корову.Жінка тихо промовила:— От би нам таку корову! Дітям було б молоко.— Не хвилюйся, жоно, — відповів Микола. — Багач мені ще винен, тож корова буде наша.Микола залишив жінку в кущах і пішов до дороги. Тихо підійшов до корови, зняв мотузку з її рогів і засилив собі на шию. Корова пішла в ліс пастися, а Микола рушив слідом за багачем.Жінка зраділа, зрозумівши задум чоловіка, і повела корову додому.А багач ішов собі й не оглядався. Хтозна, як довго б він так ішов, але на шляху зустрів знайомого купця.– Гей, сусіде,- крикнув той ще здалеку,- що ти дав за цього вола?Багач і тепер не оглянувся, лише сердито буркнув:– Коли ти й досі не відрізниш вола від корови, то хоч помовчи.– Та яка то корова, то віл,- реготався стрічний купець.- Як не віриш, то сам подивися.Багач озирнувся і за голову схопився:– Чорт таке видів?! Купив добру корову, а таке сталося.Купець посміявся та й пішов собі, а багач став серед дороги і не знає, що робити.– Звідки ти тут узявся? – питає він Миколу.– Я й сам не знаю,- відповідає той.- Не пам’ятаю, щоб ти купив мене коровою.Багач не може отямитися.— Як ти став коровою? — запитав багач. — Не знаю, — відповів Микола, — але підозрюю, що мене прокляла одна вдова. Колись я був багатим і дуже скупим. Вона служила у мене майже рік задарма. Я пожалів платити їй зароблене, і тоді вона прокляла мене: «Миколо, щоб ти став коровою і залишався нею, доки не віддаси мені борг молоком».Багач вислухав і розлютився:— Послав тебе чорт на мою голову! І гроші забрав, і сором зробив. Іди звідси та не глузуй з мене!— Що ти таке кажеш? — обурився Микола. — Хто ж чув, щоб невинному чоловікові мотузку на шию накидати? Тепер будеш на суді відповідати.Багач зрозумів, що справа кепська. Щоб уникнути суду, він заплатив Миколі гроші й умовив його мовчати. Прийшов Микола додому з повними кишенями, а жінка вже встигла корову подоїти і молока дітям наливає.Через якийсь час корова отелилася, і вигодував Микола другу. Стару вирішив продати.Ідуть вони з жінкою на торг і корову ведуть. Тільки прийшли, а їх обступили з усіх боків купці, бо кращої корови, як у них, у той день не траплялося. Жінка торгується, а Микола роздивляється довкола. Коли бачить – іде оглядати корову її колишній хазяїн. Сказав про це Микола жінці і тихенько вбік. А багач оглянув коров і зашепотів їй на вухо:– Що, Миколо, знову тебе продають? Так тобі й треба. Та я не такий дурний, щоб тебе купити,- і пішов собі геть.А Микола з жінкою продали корову і повернулися додому, раді, що насміялися з багача.

Нема гірше од того чоловіка, що не вміє язика за зубами вдержати. А найбільше лихо з жінками. Лише почує щось — і вже розносить новину по всьому селу: «Ой, кумонько люба, що я чула! Але дивіться, нікому не кажіть, бо це така таємниця, що нікому й знати не можна. Я вам тільки!» І пішло-поїхало! Одна кума розповість другій, та — третій, третя — п’ятій-десятій, і вже всі знають те, чого знати не повинні. Жили собі чоловік і жінка — Петро і Хвеська. Хвеська була гарна жінка, але мала один недолік — дуже вже любила поговорити. Що б їй чоловік не сказав, вона все своїм довгим язиком усім розповість. Хоч нічого їй не кажи! Петро і просив її, і вмовляв, і сердився — нічого не допомагало!Якось поїхав Петро орати і виорав скарб — гроші. Було це ще за часів панщини. І думає він: «Якщо дізнається економ, то забере скарб. А дізнається він обов’язково, бо Хвеська не втримається і все рознесе по селу. Що ж робити?»Думав Петро, думав і придумав: «Треба відучити жінку від цієї поганої звички. І гроші зберегти».Він забрав гроші, привіз додому, заховав і нічого жінці не сказав. Наступного дня Петро поїхав на базар, купив цілий лантух бубликів і зайця. Повертаючись додому, заїхав до річки, витяг із ятерів і верші рибу, а зайця кинув у вершу.Тоді рибу ту одніс у ліс і порозкидав попід кущами, а бублики взяв та й почіпляв на груші, що на краю лісу стояла. Тоді вертається додому. Пообідали з жінкою, от він і каже їй:– Жінко, а ходімо в ліс, пошукаємо, чи не притхнулась там риба, то позбираємо!А Хвеська здивовано каже:— Що це ти, чоловіче, здурів? Хіба буває таке, щоб у лісі риба водилася?— Звісно, буває, — відповідає Петро. — Сьогодні ліс ніби рибою притхнувся, от і назбираємо її. Ходімо, подивимося!Хвеська не вірить, але все ж іде за чоловіком. Приходять до лісу, а там під кожним кущем — риба лежить. Петро хитро усміхається і каже:— Ну що, Хвесько, хіба я не казав?— Диво дивне! — промовляє вона. — За все життя такого не бачила!— Гаразд, — говорить Петро, — ходімо тепер до річки. Може, у ятері або в верші й заєць упіймався!– Тю на тебе, чоловіче! Чи ти не здурів? – каже Хвеська.- Де ж таки видано, щоб зайці у верші ловились?– Не видано! Отже, ти й риби в лісі не бачила, а єсть же! Ходім лиш! – каже він.Пішли… Виходять на узлісся, аж стоїть груша, і на ній бубликів рясно – аж віти гнуться. Хвеська й кричить:– Чоловіче, чоловіче! Чи бачиш? – бублики на груші!– Та бачу,- каже чоловік,- то що?– Та як же так: бублики на груші. Хіба ж таки бублики ростуть на груші?– Звісно, не ростуть,- каже він.- А то, мабуть, бублейна хмара йшла та й зачепила ліс,- оце й зосталися бублики.– Нум же, чоловіче, струшувати!Струсили, ідуть до річки. Витяг чоловік ятір – нема нічого, витягає другий – нема; тоді тягне вершу, аж у ній заєць.– Ох ти ж, моя ненько! – аж скрикнула Хвеська.- Заєць у рерші! Зроду-віку такого не бачила!– То що, що не бачила? – каже Петро.- Не бачила, то побачиш! Ходім лиш додому, а то вже пізно.Ото позабирали все та й пішли. Приходять додому, жінка й почала:– І що то, чоловіче, за день такий! Зроду-віку такого нічого не бачила: риба в лісі, заєць у верші, бублики на груші!– Це ще нічого,- каже Петро,- от що диво, що я сьогодні й гроші знайшов.– Та ну?!– Їй-бо, знайшов!– А де ж вони, чоловіче?– Та ось! – витягає ті гроші.– Отепер же, чоловіче, будемо ми багаті!– Будемо,- каже чоловік,- та не дуже, бо як економ довідається, то зараз відніме.– От! – каже жінка.- А як же він довідається? Я нікому не скажу!– Гляди ж, жінко, не кажи, а то буде нам лихо. Та гляди, не кажи нікому й про те, що ми в лісі та в річці знаходили, бо люди як довідаються, то зараз догадаються, що я гроші знайшов.Отак Петро каже, жартуючи, а Хвеська:– Добре,- каже,- нікому в світі не скажу.Ото вже надвечір чути галас, гомін на селі.– Чоловіче, що то таке? – Хвеська питається.- Я піду та подивлюсь!– От не дивись та не слухай поганого,- каже Петро.А Хвеська:– Та ну-бо, Петрику, голубчику, ріднесенький, скажи!– Та то,- каже чоловік,- наш пан економ та покрав у пана ковбаси, то тепер його по селу водять та ковбасами б’ють, щоб більше не крав!Це ж чоловік так собі, на сміх вигадує, а Хвеська вже й повірила, вже й кортить їй.– Ох, лишенько! Побіжу я до куми Меланки та розкажу! – та так і схопилася з місця.– От не ходи краще та сиди дома! – каже чоловік.- Хіба ти не знаєш нашого економа? Він як довідається, що ти про нього таке розказувала, то й тебе й мене з’їсть.Хвеська послухалась і не пішла. Ото й терпить вона, не каже нічого про ті гроші день чи два, а далі таки не втерпіла – як-таки про своє щастя не розказати? І побігла до куми Меланки. Прибігла, «добридень» сказала, сіла. Сидить; хочеться сказати, та боїться. А далі:– Горе на світі убогому, хоч би й нам. Хотіла справити собі нові чоботи к святу, так нема за що.А кума Меланка й собі:– Що правда, то правда, кумасю, я ж кажу!..А Хвеська не дає їй і доказати та зараз своє:– Ну, та, може, скоро не будемо вбогі…– Як то так? – питається кума Меланка, а сама вже й вуха нашорошила.– Ох, кумасю, не знаю, як і казать…– Та кажіть-бо, кажіть,- умовляє кума Меланка.– Та не знаю, як і казать, бо це діло таке, що нікому, нікому не велів чоловік казати!– Ох, ненько! Та хіба ж я така? Та я все одно, що стіна! – каже кума Меланка.– Ну, кумасю,- каже Хвеська,- це вже я вам тільки, та глядіть же – нікому, нікому!Та й давай пошепки про ті гроші.Тільки Хвеська з хати, а Кума Меланка за свиту та до куми Пріськи:– Ох, кумочко, чи ви чули?..А тут свято трапилось, кума Пріська пішла до куми Марини, а в неї вже є кума Явдоха – то так, що вже й бесіда готова. Погуляли та й про Петрові гроші погомоніли.А тут саме на той день Петро посварився за щось з Хвеською і добре-таки на неї нагримав. Вона тоді:– Стривай же ти, такий-сякий! Коли так!..І побігла, і вже дзвонить по всьому селу, що її чоловік налаяв і трохи не бив, і що він гроші знайшов, і що він ховається з ними, і все.Ото день чи два проминуло – кличуть Петра в контору, до економа. Той на нього зараз, як мокрим рядном:– Кажи, такий-сякий, ти знайшов гроші?– Ні,- каже Петро,- не знаходив.– Як не знаходив? Адже твоя жінка каже!– А що ж, пане, що моя жінка каже? Моя жінка не сповна розуму, то вона чого й на світі нема – наплете!– А так чи не так! – каже економ.- Покликать сюди жінку!Ото зараз по тую Хвеську. Приводять. Питається економ:– Знайшов твій чоловік гроші?– Знайшов,- каже,- паночку, знайшов.– А що,- питається тоді економ у Петра,- бачиш!– Та що ж,- каже той,- вона чого не наплете! А ви краще спитайте її, пане, коли це було?– А коли це було? – питається економ.– Еге! Коли! Саме тоді, як ліс притхнувся та ми ходили в ліс по рибу та під кожним кущем рибу збирали.– А що далі скажеш? – питається Петро.– Еге, що! Тепер уже не одбрешешся! Саме тоді й було, як ми рибу в лісі збирали і бублейна хмара йшла, і в лісі бубликів ми натрусили, і в вершу заєць піймався.– Ото слухайте, пане,- каже Петро,- чи ж вона до діла плете? Нехай вона вам до пуття розкаже, коли і як те було.– Еге, коли і як! Саме тоді, як увечері вас, милостивий пане, по селу водили…– А чого мене водили по селу? – питається економ.– Коли ж… вибачайте, пане… Уже коли питаєтесь, то казатиму. Тоді саме, як вас били ковбасами, що ви у пана покрали…Як крикне ж економ:– Ах ти така-сяка! Як ти мені смієш таке казати?! Візьміть її та дайте доброго хлосту, щоб катзна-чого не базікала!Тут Петро заступився, почав просити, що його жінка не сповна розуму.Ото економ подумав, подумав – і справді дурна,- узяв та й пустив.От ідуть вони вдвох, Хвеська з Петром. Він собі сміється в вуса, а вона й носа похнюпила, розчовпала, що вклепалась. Прийшли додому, вона в плач:– Так ти,- каже,- мене підвів!– Хвесько, жінко моя люба! – каже Петро.- Не я тебе підвів, ти сама себе підвела! От не ляпай ніколи по-дурному язиком, то нічого й не буде. А тепер не сердься та давай помиримося.Ото й помирились. А Хвеська бачить, що лихо багато балакати, та й знишкла.

Колись давно жив могутній Лев, у якого була чарівна донька. Багато звірів мріяли стати її чоловіком, але Лев висунув непросту умову: руку його доньки отримає лише той, хто зуміє затримати вітер на його полі. Численні женихи намагалися виконати це завдання, але нікому не вдалося. Вітер шалено кружляв полем, і жоден не міг його спинити.Одного разу до Лева прийшов Кролик і попросив дозволу посвататися до його доньки. Лев усміхнувся і сказав:— Якщо зможеш зупинити вітер на моєму полі, тоді зможеш одружитися з нею.Кролик прийняв виклик, а донька не була проти.Наступного ранку Кролик пішов на полювання, вполював куріпку, обскуб її й почав смажити. Тоді він сказав своїй нареченій:— Я ненадовго піду додому, а ти приготуй куріпку й запроси батька, щоб ви з’їли все м’ясо. Мені ж залиш тільки підливу.Дочка Лева виконала його прохання. Коли Кролик повернувся, він побачив лише підливу.Тоді Кролик сказав:— Дай цю палицю своєму батькові. Нехай він спробує підсмажити підливу на ній.Донька передала палицю Леву. Лев намагався смажити підливу на палиці, але в нього нічого не виходило. Зрештою, Лев здивовано промовив:— Це неможливо! Підлива не підсмажиться на палиці.На це Кролик відповів:— Так само неможливо й затримати вітер на полі. Обидва завдання не мають рішення.Лев зрозумів свою помилку та оголосив:— Кролик заслужив право одружитися з моєю донькою!Так хитрий Кролик отримав руку доньки Лева і став її чоловіком. І всі звірі в лісі дивувалися, як Кролик переміг мудрістю там, де інші не змогли силою.

Один чоловік мав собаку на ім’я Сірко — вже дуже стару й виснажену. Хазяїн бачив, що пес став непотрібним, не здатний допомогти в господарстві, тому прогнав його. Сірко блукав по полю, і ось до нього підійшов вовк і запитав:— Чого ти тут блукаєш? Сірко відповів:— Та що ж, брате, хазяїн прогнав мене, і я тепер просто йду.Вовк мовив:— А якщо я допоможу тобі повернутись до нього, ти знову станеш йому потрібним?Сірко зрадів і відповів:— Так, допоможи, брате, і я тобі чимось віддячую.Вовк подумав і сказав:— Слухай, ось що: коли твій хазяїн вийде з жінкою жати, і вона залишить дитину під копою, ти будеш обережно ходити навколо поля, щоб я знав, де воно. Тоді я візьму дитину, а ти забереш її від мене, ніби я тебе злякаю, і віддам дитину назад.У жнива той чоловік і жінка вийшли у поле жать. Жінка положила свою маленьку дитину під копою, а сама і жне коло чоловіка. Коли це вовк біжить житом, та за ту дитину — і несе її полем. Сірко за тим вовком. Доганяє його. А чоловік кричить:— Гидж-га, Сірко!Сірко якось догнав того вовка і забрав дитину: приніс до того чоловіка та й оддав йому. Тоді той чоловік вийняв із торби хліб і кусок сала та й каже:— На, Сірко їж,— за те, що не дав вовкові дитини з’їсти!Ото увечері ідуть із поля, беруть і Сірка. Прийшли додому, чоловік і каже:— Жінко, вари лишень гречані галушки та сито їх із салом затовчи.Тільки що вони ізварилися, він садовить Сірка за стіл та й сам сів коло його і каже:— А сип, жінко, галушки, та будем вечерять.Жінка і насипала. Він Сіркові набрав у полумисок; так уже йому годить, щоб він не був голодний, щоб він часом гарячим не опікся!Ото Сірко і думає:«Треба подякувати вовкові, що він мені таку вигоду зробив».А той чоловік, діждавши м’ясниць, віддає свою дочку заміж. Сірко пішов у поле, знайшов там вовка та й каже йому:— Прийди у неділю увечері до города мого хазяїна, а я тебе зазву у хату та віддячу тобі за те, що ти мені добро зробив.Ось вовк, чекаючи неділю, прийшов на те місце, яке йому вказав Сірко. Того ж дня у чоловіка було весілля. Сірко вийшов до нього, провів до хати і посадив під столом. Потім Сірко взяв пляшку горілки, поклав м’яса і поніс під стіл. Люди почали хочуть бити собаку, але чоловік заспокоїв їх:— Не бийте Сірка: він мені добро зробив, тому я теж буду до нього добрим, поки він живе.Сірко, помітивши, що на столі є найсмачніше, узяв це і подав вовкові. Він нагодував його і поїв так, що вовк не витримав і сказав:— Тепер буду співати!Сірко відповів:— Не співай, бо буде біда! Краще я ще дам тобі пляшку горілки, але мовчи.Вовк випив горілку і каже:— Тепер буду співати!І так загавкав під столом, що деякі люди втікли, а інші хотіли побити вовка. Сірко ліг на нього, ніби хоче задушити. Хазяїн сказав:— Не бийте вовка, бо якщо ви його вб’єте, то й Сірка вб’єте! Він сам усе владнає — не чіпайте їх.Сірко вивів вовка на поле і сказав:— Ти мені допоміг, я тобі. І вони попрощалися.

Жили собі чоловік та жінка, і був у них козел та баран. Якось каже чоловік:— Жінко, пора виганяти цього барана і козла. Вони лише хліб дурно їдять. Геть з двору, козел і баран, щоб вас тут більше не було! Не було що робити, пошили собі козел із бараном торбу та й пішли світ за очі.Ідуть вони, йдуть. Посеред поля знаходять вовчу голову. Баран був сильний, але несміливий, а козел сміливий, але слабкий. Почали сперечатися:— Бери, баране, голову, ти ж дужий! — Ні, бери ти, козле, ти ж сміливий!Довго думали, а потім вирішили взяти голову удвох і поклали її в торбу. Йдуть далі. Коли бачать — вогонь горить.— Ходімо туди переночуємо, — каже козел, — може, вовки нас не зачеплять.Прийшли до багаття, а там вовки кашу варять.— А, здорові, молодці! — привіталися козел і баран. — І вам доброго здоров’я, братці! — відповіли вовки, а самі додають: — Каша ще не кипить, але м’ясо вже буде з вас!Почув це баран — перелякався, а козел іще більше злякався. Але козел не розгубився:— Баране, подай мені ту вовчу голову з торби!Баран дістав голову.— Ні, не цю, більшу подай! — наполягає козел.Баран знову дістає ту ж голову.— Та я сказав, ще більшу подай!Тут вовки як почули це, то перелякалися не на жарт. Стали вони радитися, як би їм утекти, щоб самим не стати вечерею для цього хитрого козла та його сильного друга барана.Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та от біда — води немає. Піду я по воду», — сказав один із вовків. Але як тільки пішов, одразу вирішив: «Хай вам абищо з вашою кашею й компанією!» — і більше не повернувся.Другий вовк почав чекати його, а потім сам подумав: «Ех, вражий син, пішов та й не вертається! Ну, я вже з ломакою за ним піду та прижену, як собаку!» Але, як побіг, так і той не повернувся.Третій вовк сидів, чекав, поки не здалося, що вже надто довго: «Ох, піду я сам, так прижену обох ледарів!» Але й він, як побіг, так радів, що зміг утекти від куреня.Тим часом козел і баран зрозуміли, що небезпека минула, та поспішили поїсти кашу й утекти з куреня. Проте вовки, передумавши, вирішили повернутися: «Чому це ми трьома маємо боятися якогось козла та барана? Ходімо, з’їмо їх, вражих синів!»Коли вовки повернулися до куреня, козел і баран вже втекли. Вовки побачили їх на дереві: козел сидів на самому вершечку, а баран, боячись висоти, залишився трохи нижче.«Лягай, старший, і ворожи, де вони», — наказали вовки своєму головному. Той ліг на спину й почав вдивлятися вгору. А баран, тремтячи на гілці, раптом не втримався й звалився прямо на вовка!Козел, побачивши це, сміливо закричав зверху: «Подайте мені ворожбита сюди!» Вовки так перелякалися, що миттю зірвалися з місця й утекли, радіючи, що врятувалися.

Одного зимового дня баран блукав містечком, збираючи стебла сіна, які випали з возів. На ганку грівся на сонці цап. Побачивши барана, він почав кепкувати:— Гей, ти, опудало в кожусі! Виглядаєш, як той ведмідь, насилу рухаєшся. Подивись-но на мене — я прудкий і жвавий у легенькому сюртуку! — Мені й у кожусі добре, дарма що я схожий на опудало, — спокійно відповів баран.— Та ти тільки глянь, який я гарний у сюртуку, як легко мені танцювати! — похвалився цап і почав показувати свої вміння. Сп’явся на задні лапи, передні задер вгору, головою махнув то в один, то в інший бік, хвостиком круть-верть, шию дугою вигнув і борідкою потряс.Баран мовчки спостерігав, а потім сказав:— Ну, потривай до вечора. Як вдарить мороз, побачимо, хто з нас виграє.Сонце сіло за обрій, і небо розфарбувалося червоними стовпами. З-за лісу виглянув мороз, зі страшними очима, і дмухнув холодом. Лід затріщав, дерево в лісі залущало, неначе рушниця стріляє.Мороз ударив і по барану, але той лише злегка здригнувся — йому було тепло в його густому кожусі.Як мороз узявся за цапа, той аж підскочив, ніби його окропом обдали.— Гей, ти, лапище-мужичище! — закричав цап до барана. — Скидай швидше кожух, дай мені хоч трохи погрітися!— Та хіба ж можна, щоб такий пан, як ти, у простий кожух впугався? — спокійно відповів баран.Цап почав благати:— Ой, братику, баранчику, голубчику! Не витримаю, холод так дошкуляє! Ніби ножами шкіру ріже та голками шпигує. Дай хоч до твого кожуха притулитися, боки погріти!— Та йди вже, чваньку, грійся, — сказав баран. — Знаю я, що не з добра пан у жупані ходить, бо свити не має. Та що ж, не вперше це, як сюртук біля кожуха боки гріє…

В столиці одного китайського царства, дуже великого і багатого (а якого – зараз ніяк не згадаю), жив собі та був собі кравець Мустафа. Нічого казати, чесний він, роботящий, але бідний. Ледве-ледве він міг прогодувати свою жінку та сина Аладдіна. Де вже було думати Мустафі про якесь виховання сина! І хлопець виховувався просто на вулиці, серед вуличних розбишак. Важко було його навіть вдержати в хаті. З ранку до вечора він бігав на вулицях і площах і тільки смерком повертався додому, щоб попоїсти і виспатись. Але ось настала пора і привчати його до якого-небудь діла. А без грошей у яку науку його віддаси? «Хай і Аладдін вчиться на кравця»,- подумав батько і подав синові голку. Та не заохотився Аладдін своєю роботою: всі його думки летіли туди, де гуляють товариші, здатні на великі вигадки. Ще коли стоїш над ним, він начебто щось і робить, а як одвернувся – уже в хаті його не угледів. Вискочив на вулицю і подавсь до самої ночі. Ні докори, ні лозина, ні ласкаве слово – ніщо не могло його переробити. Мустафа махнув рукою і від нудьги та лиха занепав і незабаром помер. Бідній удові залишалося тільки продати майстерню, щоб збити копійку і перебиватися з хліба на воду. На Аладдіна не було ніякої надії. Матері він зовсім не слухався і ніколи не бував дома. З ранку до вечора він ганяв по вулицях з своїми приятелями і думав про одні забавки. Ніщо лише його не турбувало, і ні до чого йому не було ніякогісінького діла. Одного разу, коли Аладдін весь був захоплений якоюсь забавою, до нього підійшов якийсь добродій і сказав:«Батько твій Мустафа? Кравець? Я не помилився, моя дитинко?»«Так, так! Звали його Мустафа,- дивуючись, відповів хлопець і додав: – Але його вже давно немає на світі».«Немає!!» – крикнув добродій і накинувся з слізьми на очах обнімати та цілувати хлопця.«Чого ви плачете, пане?» – звернувся Аладдін.«Та як же мені не плакати?! – заголосив добродій,- коли твій батько був мій рідний брат, а я – твій дядько! Сорок літ минає, як я покинув свій край і подорожував по різних землях, а тепер вернувся, щоб побачити Мустафу, щоб обняти мого брата рідного… Але така вже Божа воля. Єдина моя втіха – що бачу тебе і пізнаю в тобі свого брата».Потім він вийняв із кишені жменю срібла і, даючи Аладдіну, сказав:«На, віднеси ці гроші твоїй матері і скажеш, що, може, завтра, коли буде у мене вільний час, я навідаюсь до неї і подивлюся ту оселю, де жив і помер мій брат».Аладдін не оглядаючись побіг додому.«Мамо, мамо,- закричав він,- скажіть насамперед, чи є у мене який-небудь дядько?»«Ні, дядьків ніяких у тебе немає»,- відповіла мати.«Оце так! А хто ж до мене підходив, обіймав і цілував мене, а тоді просив передати цілу жменю срібла? Він навіть сказав, що завтра зайде до нас, щоб побачити нашу хату».«Не розумію! – дивувалася мати.- У твого батька справді був колись брат, але він давно вже в могилі. Других же братів у його не було. Мабуть, якесь непорозуміння»,- додала вона.На другий день, коли Аладдін грався з товаришами на якійсь площі, до його підійшов той же добродій і сказав:«Я можу прийти до вас тільки увечері. Скажи матері, щоб вона зварила що-небудь на вечерю. Передай їй оці два червінці, але раніше покажи мені вашу хату».Аладдін показав хату і побіг додому, щоб віддати гроші.Дуже зраділа вдова, коли довідалась, що сьогодні ввечері буде у неї несподіваний гість. Вона побігла на базар, скупилась і позичила посуд у сусідів. Наварила вона, напекла і стала ждати. Незабаром хтось постукав у двері, і в хату ввійшов поважний дід з кошиком у руках, з якого виглядали пляшки з вином і всякі інші речі. Поставивши кошика, гість привітався і попросив показати йому те місце, де звичайно сидів Мустафа. Йому показали. Тоді дід упав на коліна перед цим місцем і з слізьми на очах декілька разів його поцілував.«Бідний брате! І чому я не застав тебе живим?!» – голосно проговорив він.Удова попросила його сісти на місце свого чоловіка, але він одказав їй:«Ні, цього я ніколи не зроблю, я сяду проти і буду уявляти, що бачу між вами і мого рідного брата.- Сівши, де йому хотілось, дід знову забалакав: – Не дивуйся, люба сестро, що за стільки років мене бачиш уперше. Ось уже сорок літ минає, як я покинув свій край і подорожую по Індії, Персії, Аравії, Сірії, Єгипту. Останні роки я прожив у Африці, але довше оставатись там я вже не міг і приїхав сюди, щоб, може, перед смертю угледіти свого брата і умерти в рідному краї. Я не стану вам розповідати, чого я натерпівся за далеку дорогу, як я змучився і зморився за неї,- стократ тяжче мені було довідатись про довчасну смерть Мустафи, якого я любив від усього серця.- Помітивши, що у матері на очах заблищали сльози, він захотів перемінити розмову і звернувся до небожа: – А як тебе звуть, хлопчику?»«Мене звуть Аладдін»,- відповів хлопець.«Ну, Аладдіне, розкажи мені, що ти поробляєш, до чого привчаєшся?!»Аладдін почервонів і сховав голову.«Ледащо він у мене, ледащо! – відповіла за його мати.- Батько хотів його зробити кравцем, але з цього нічого не вийшло. А умер батько, Аладдін і зовсім перестав слухатись. Хоч би тобі день посидів дома та за що-небудь узявся – так ні! Гульня та забавки тільки в його голові. Ніколи він не подумав про наші достатки та про те, що може завтра нічого буде їсти. Як це не прикро, а доведеться мені зовсім вигнати його з дому. Як хоче, хай так і живе, поки не слухає матері».«Еге, сину, погано, погано! – докірливо захитав головою гість і став його соромити.- Хіба ж ти мала дитина, хіба тобі вже не час подумати та взятись за яку-небудь роботу? Ти б ще матері допоміг, мій сину. Не маєш охоти бути кравцем, то візьмись за що-небудь інше. Може, торгував би ти крамом? Коли хочеш, я найму для тебе крамницю, куплю краму, і ти торгуй собі на здоров’я. Хочеш бути торговцем? Ото поміркуй собі гарненько, а потім і скажеш мені».Аладдін довго не думав. Ганяючи по вулицях, він бачив, що торговцям живеться незле і робота в них не така вже нудна, тому він відповів дядькові«Торгувати мені дуже подобається, і коли б ти, дядьку, допоміг мені зробитись торговцем, я б ніколи не перестав тобі дякувати».«От і чудесно,- сказав гість,- завтра ж я куплю для тебе найкраще убрання, найму крамницю і наберу краму»Повечеряли, побалакали ще про Аладдіна, про торгівлю, про покійного Мустафу, і гість пішов додому, обіцяючи навідатись на другий день.І справді, вранці він прийшов до вдови, взяв з собою Аладдіна і пішов з ним у крамницю, щоб купити убрання.«Вибирай, яке хочеш!» – сказав він Аладдіну, коли вони прийшли в крамницю.Аладдін вибрав найкраще убрання, одяг його і щасливий оглядав себе з усіх боків, а дядько заплатив гроші.«Спасибі ж тобі, дядечку, спасибі!» – дякував Аладдін, а дядечко усміхнувся і повів його в ті місця, де були найкращі крамниці.«Ну, подивись на крамниці, хлопче, подивись на торговців і сам себе покажи. Ви мусите знати і спільне діло і один другого».І дядько показав йому крамниці, потім повів його по місту, щоб показати султанський палац, мечеті, отелі, де спинялись торговці. В тому отелі, де жив дядько, ждало уже декілька торговців, яких він запросив навмисне для того, щоб познайомити з ними свого небожа.Вечеря затяглась, і торговці розійшлись тільки пізно ввечері.Аладдін уже хотів попрощатися з дядьком і йти додому, але дядько затримав його і сам повів небожа до матері. Вдова не пізнала свого сина і не знала, що робити від щастя. В думках вона молилася і дякувала Бога за його милосердя.«Аладдін – добра дитина,- сказав, прощаючись, дід,- і коли він і надалі буде таким слухняним, то все буде гаразд. Мені тільки шкода, що завтра п’ятниця і даремно навіть думати найняти крамницю, бо в цей день торговці спочивають і нічого не роблять. Доведеться нам підождати суботи, але завтра я зайду до вас, щоб узяти з собою Аладдіна і зводити його в сад, де звичайно збираються порядні люде. Весь час він тільки грався з дітьми – хай же подивиться і на дорослих».Таємний гість пішов додому, а Аладдін ліг спати, але не зміг заснути. Він ніколи не був за містом, де зеленіють розкішні сади, і вони цілу ніч йому ввижались і вабили до себе. Ще до сходу сонця схопився Аладдін, одягся і став ждати дядька. Він декілька разів вибігав за ворота і дивився на вулицю, але дядько чомусь не йшов. І ледве тільки забіліла його довга-довга борода, як Аладдін з криком побіг до матері, попрощався з нею і полетів назустріч дядькові.Дядько обняв небожа і сказав:«Ходім, дитино, я сьогодні покажу тобі багато гарного і цікавого».І він повів його далеко за місто, де красувались пишні палаци, оточені з усіх боків зеленими садами. Аладдін щиро радів, йому і в думку не приходило, що він іде з африканським чарівником«Сядьмо та відпочиньмо, дитино, ось тут біля водограю,- сказав дід, зайшовши в якийсь сад.- До речі, ми тут поснідаємо і підкріпимо сили».Чарівник вийняв пиріжки й овочі, розламав пиріжок і дав половину хлопцеві. За сніданком ішла мова про те, що слід уже Аладдіну покинути дитячі забавки, познайомитися з людьми дорослими, поважними, які можуть дати йому корисні поради.«Час тобі вже навчитись поважним розмовам, щоб тобі не соромно було стріватись з розумними людьми»,- сказав чарівник.Поснідавши, вони пішли далі. Пройшли сади і вийшли в поле, оточене з усіх боків високими горами. Аладдін нарешті почув величезну втому.«Та куди ми йдемо, дядечку? – звернувся він до чарівника.- Я так стомився за дорогу, що не знаю, чи зможу дійти додому».«Не турбуйся, хлопчику! Мені хочеться показати тобі один сад, якого, певно, ти ніколи не бачив у сні і навіть не уявляв його в думках».Аладдін повірив чарівнику і пішов за ним. Довго вони йшли і нарешті опинилися в долині між двома високими горами. Це і було те місце, із-за якого чарівник покинув Африку і прибув у Китай.«Ну, хлопче,- сказав він,- я через хвильку покажу тобі такі дива, яких не доводилось бачити нікому на світі. Але ти допоможи мені назбирати хмизу для огню».Аладдін назбирав, а чарівник запалив хмиз, і густий чорний дим встав курявою над огнем. Чарівник стояв, махав руками і говорив якісь таємні, незрозумілі слова. В ту ж хвилину затряслась і розійшлася земля. Коли заглянув Аладдін у яму, то угледів камінь і так злякався, що хотів уже тікати, але чарівник схопив його і так ударив його по обличчю, що Аладдін ледве не впав на землю.«Що я вам, дядечку, заподіяв такого, що ви б’єтесь?» – спитав він, витираючи сльози.«Не треба без мого дозволу тікати,- відповів чарівник.- Я заступив місце твого рідного батька, і ти мусиш мене слухатись. Але, дитино моя,- додав він уже м’яко і ласкаво,- ти не бійся нічого і тільки роби те, що я звелю тобі, коли хочеш собі щастя. Знай, що під цим каменем – дорогоцінний скарб, який зробить тебе багатшим над усіх царів на світі. Ніхто, крім тебе одного, не має права не тільки піднімати цього каменя, а навіть торкатися до його. Пам’ятай же мої слова і роби так, як я тобі велітиму».«Кажи, кажи, дядечку,- крикнув, радіючи, Аладдін,- все зроблю, що захочеш».«От і добре, дитино»,- відповів чарівник і звелів йому підважити камінь.«Але ж сили у мене, дядечку, не стане,- завважив Аладдін,- чи не допомогли б ви мені хоч трошечки?!»«Ні! І не проси,- кинув суворо чарівник,- сам ти мусиш його підняти, а щоб легше тобі було це зробити, згадай і скажи голосно імена свого батька і діда».Аладдін одкинув камінь і угледів під ним печеру, сходи і невеликі двері.«Ну, тепер слухай мене та уважно,- сказав чарівник.- Коли ти ввійдеш у печеру, то угледиш скрізь величезні вали, насипані злотом та сріблом, але ти йди швидко і навіть не торкайся до їх, коли не хочеш у ту хвилину впасти мертвим. Пройшовши через усі величезні та пишні світлиці, ти знову наткнешся на двері. Ти їх відчиниш і ввійдеш у сад. Коли захочеш ти покуштувати овочів, нарви їх собі на здоров’я. Угледівши сходи, ти зійди нагору. Там висітиме лампа. Ти її погаси, вилий масло і сховай її за пазуху. Потім ти обережно тією ж дорогою повертайся назад».Після цього чарівник зняв з себе золотий перстень, надів його на палець Аладдіна і сказав, що цей перстень таїть в собі таємну силу – визволяти від усякого лиха.Аладдін плигнув у яму, збіг по сходах у печеру, пройшов обережно через усі світлиці і нарешті опинився в саду. Ось і сходи. Швидко він збіг нагору, схопив лампу, погасив її, вилив масло і сховав її за пазуху. Повертаючись, Аладдін згадав, що дядько йому дозволив їсти овочі. Тоді він приглянувся уважніше до дерев і до овочів і помітив, що овочі в цьому саду якісь надзвичайні. Вони були самих різних кольорів: то червоного, то блакитного, то синього, то жовтого. Інші були такі блискучі, як срібло, і такі прозорі, як кришталь. Але хлопця найбільше здивувало те, що вони були важкі і тверді, як камінь. Аладдін подумав, що вони зроблені із різнобарвного скла. Аладдін понапихав ними кишені, позакручував їх у пояс. Незабаром він був уже біля чарівника, але, обтяжений овочами, він не міг виплигнути з ями.«Дядечку! Дядечку! Дайте мені руку, поможіть вийти з ями!»«Зараз, моя дитино! – крикнув чарівник.- Але ти раніше дай мені лампу. Вона заважає тобі».«Вибачте, дядечку,- озвався із ями Аладдін,- але вона завалена овочами, і я вам віддам її, коли вилізу звідси і викидаю овочі».Чарівник став вимагати лампу, а Аладдін не хотів її діставати, боячись, що він розгубить усю садовину. Розлютований хитрістю хлопця, чарівник кинув якогось зілля в огонь і в ту ж хвилину закурив чорний дим і камінь привалив Аладдіна. Аладдін опинився наче в труні.Тепер уже час нам дещо сказати і про «дядька» Аладдіна. Він зовсім не був ніяким дядьком Аладдіна. Жив він весь час в Африці і з самого дитинства почав учитись чарівництва. Після сорокалітнього учення він нарешті дізнався з деяких таємних книжок про чудесну лампу, яка свого господаря може зробити найбагатшою людиною в світі. Але лампу цю міг добути тільки Аладдін і передати йому з рук у руки. Прибувши в Китай, він відшукав Аладдіна, печеру, і все було б гаразд, коли б не така упертість хлопця. Боячись, щоб хто-небудь не підслухав суперечок і не скористався лампою, чарівник і привалив каменем Аладдіна.Чарівнику більше не оставалось нічого робити, як податись в Африку і там взятись знову за свою науку. Боячись, щоб його не розпитували про хлопця, він обминув місто і, засмучений, пішов у свою далеку дорогу.Але вернемось до Аладдіна. Коли упав камінь, він опинився як в труні. Спочатку він не міг сказати і слова, а потім почав з усієї сили кричати і кликати дядька, щоб визволив його з могили. Пройшло декілька годин, але ніхто не озивався. Тоді Аладдін спустився вниз, щоб знову пройти в сад. На превеликий жаль, двері не одчинялись. Аладдін розпачливо заплакав – і став ждати смерті. Так пройшло два дні. На третій день він склав на грудях руки і став молитись. Якось ненавмисне він торкнувся персня, і в ту ж хвилину перед ним виріс дух велетенського зросту.«Скажи, чого ти хочеш! Ти – власник персня – мій володар, а я твій раб». В другий час Аладдін вмер би з переляку, а цього разу він навіть не звернув уваги, що перед ним не людина, а дух і відповів:«Лишенько! Чого я хочу?! Та, звичайно, вилізти як-небудь із цієї ями. Допоможи мені, будь ласка. Я тобі весь вік дякуватиму, добрий чоловіче!»Не встиг він договорити, як уже був на землі в тому місці, куди привів його чарівник.В долині, за зеленими садами, блищало на сонці місто, і Аладдін подався додому, не оглядаючись. Спочатку він біг, потім, почуваючи стому, став іти тихше і нарешті ледве доволік ноги.Мати зраділа несказанно і стала його розпитувати, де він був, але хлопець не міг говорити від знесилля і зомлів.Прийшовши до тями, він насамперед попросив їсти. «Третій день як і рісочки не було у мене в роті»,- додав він.«Будь обережнішим, синочку,- попередила мати,- і не їж багато. Навіть зараз не говори мені – ще ти встигнеш розказати мені про свої пригоди. Я така щаслива, що ти вернувся додому, що бачу тебе живим та здоровим».Аж ось Аладдін підкріпив свої сили і став розказувати їй про всі пригоди, які трапилось йому пережити з п’ятниці. Нарешті він вийняв чудесну лампу і різнобарвні овочі. Декілька з них він подарував матері.Переклад: Олександр Олесь