Народні казки

У Багдаді, в славне царювання каліфа Гарун аль-Рашіда, жив собі бідний робітник – Гіндбад. Одного літнього дня, в саму спеку, довелось йому нести з одного кінця міста в другий важку поклажу. Він уже зовсім знесилився, коли зайшов на одну вулицю, де віяв прохолодний вітрець і де вся дорога була полита рожевою водою. Тут він скинув із себе мішок і сів на нього, щоб відпочити в холодку. Кращого місця для спочинку не могло і бути. Із розчинених вікон якогось величезного палацу неслися пахощі і летіли дивні звуки музики, що зливалися з щебетанням пташок і тьохканням солов’я. Слухаючи музику і вдихаючи пахощі, Гіндбад подумав, що в цьому будинку сьогодні бенкетують та гуляють. Підійшовши до брами, він спитав: – Хто господар цього палацу? Слуги здивувались. – Як?! – сплеснув руками один.- Ти живеш у Багдаді і не знаєш, що цей будинок славного Сіндбада, що переплив усі моря, які тільки хвилюються на білому світі? Гіндбаду і раніше доводилось чути про всі незчисленні багатства Сіндбада, але зараз, бачачи перед собою такі розкоші, він мимоволі позаздрив і проговорив так голосно, що його навіть почули в будинку. – Всемогутній Аллаху! Через що таке велике провалля між мною і Сіндбадом? Чого він живе у вічному достатку, а я часом не маю черствого шматка хліба, хоч вибиваюсь із сил, щоб прогодувати свою родину? Чим запобіг він у тебе такої ласки і чим, нарешті, я винен, що ти дав мені таку гірку долю? – І, сказавши, він топнув ногою об землю. Довго він стояв в задумі… Аж ось хтось підходить до його, бере його за плечі і говорить: – Мій пан господар Сіндбад хоче тебе бачити. Іди за мною. Гіндбад злякався. Він подумав, що господар почув його слова і тепер хоче покарати за них. – Бачите, у мене мішок тут, і я не можу, на жаль, піти за вами, щоб з ним чого не трапилось,- сказав Гіндбад. Але слуга відповів, що за мішок він може не турбуватися, і бідний носильщик мусив іти. Його ввели у величезну кімнату, де за пишним столом бенкетувало панство. На покуті сидів поважний дід з довгою білою бородою, і ціла юрба слуг чекала його слова або знаку що-небудь принести або зробити. Це і був господар хати – Сіндбад. Бідному робітникові ніколи не доводилось бачити нічого подібного, і він перелякано водив очима по кімнаті, але Сіндбад привітно покликав його до себе, посадив його поруч з собою, власноручно наклав йому всякої страви і налив дорогого вина. По обіді Сіндбад звернувся до носильщика і, називаючи його, за арабським звичаєм, братом, спитав, хто він і як його кличуть. – Я носильщик, а звуть мене Гіндбадом,- відповів робітник. – Дуже радий бачити,- сказав господар,- та я думаю, що і всім приємно зустрітися з тобою. А тепер скажи ще раз те, що ти сказав на вулиці. Носильщик почервонів і, низько схиливши голову, відповів: – Прости, пане господарю, за необережні слова,- всьому виною моя надмірна стома. – Невже ти думаєш, що я образився? – завважив Сіндбад.- Навпаки, я розумію твоє становище і цілком співчуваю тобі. Але ти помиляєшся, коли думаєш, що усе щастя впало мені з неба без жодної праці з мого боку. Знай, що воно куплено дорогою ціною, якої ти і не уявляєш собі. Е-е-е,- протяг він, звертаючись до присутніх,- ви всі, звичайно, чули, що мені доводилось побувати в багатьох країнах, що зо мною траплялось багато різних пригод, але ніхто з вас не знає, яких мук, якого лиха я натерпівся в часи сього блукання. Коли хочете, я розкажу вам про всі свої сім подорожей. Сподіваюсь, що вам буде цікаво вислухати мене. Всі гості висловили бажання його слухати, і Сіндбад, потурбувавшись, щоб мішок носильщика був однесений куди слід, почав розповідати.Переклад: О. Олесь

Жив собі колись рибалка, та такий бідний, що ледве-ледве міг прогодувати свою родину: жінку та трьох дітей. Хатинка його стояла на березі моря, недалеко від столиці славного і вельможного султана. Щоранку рибалка забирав свої сітки і їхав рибалити. А проте він ніколи більше чотирьох разів на день не закидав своїх сіток. Так він колись пообіцяв і ні разу не зламав свого слова.Одного прегарного ранку він закинув сітку і помітив, що в неї попалось щось незвичайно тяжке. Рибалка зрадів, думаючи, що йому пощастило піймати якусь величезну рибу, і став тягти її. Але як він здивувався, коли угледів у сітці замість риби кістяк орла. Одначе він заспокоїв себе і, починивши в декількох місцях розірвану сітку, знову закинув її в море. Коли через деякий час він став її тягти, то сітка здалась йому ще важчою.«Ну тепер, сподіваюся, доля нагородить мене за всю мою працю! – подумав він і витяг сітку на берег. Але в сітці нічого не було, крім каміння та морської трави. Це зовсім стурбувало і засмутило рибалку.- Боже милосердний,- зітхнув він,- і чим я так тебе прогнівив, що ти дав мені таку гірку долю?! Все життя я б’юсь, як риба об лід, а проте, я ледве можу заробити на шмат черствого хліба. Одначе я ніколи не докоряю тобі: аби не були голодні мої діти та жінка. Коли я і на цей раз нічого не вловлю, доведеться всім нам лягти спати натощак.- З такими смутними думками він втретє закинув сітку і знову не піймав ні одної рибини. Зате в сітці лежала досить коштовна річ – важка мідна ваза з вузенькою горлянкою, схожа на пляшку.- Ну що ж! І це нічого,- подумав рибалка.- Чого доброго, за цю вазу я візьму не менше, ніж за ту рибу, що я наловив би сьогодні».Розглядаючи уважно вазу, він помітив, що вона була чимсь заткнута. Це навело його на думку, що в вазі схована яка-небудь коштовна річ. Він дістав ножа, одіткнув затичку і став трусити вазу, але, на жаль, нічого не витрушувалось і ваза була порожня. Рибалка поставив її на землю і замислився. Аж раптом він глянув і помітив, що з вази йде густий дим. Ось він знімається все вище і вище, розіслався по берегу і по морю і нарешті все навколо заслав густим туманом. Згодом туман почав гуснути, приймати людські контури, і не встиг рибалка опам’ятатись, як перед ним виросла постать величезного духа, який міг на смерть перелякати найсмілішого вояка в світі. Переляканий рибалка сидів ні живий ні мертвий. Але велетень, здається, і сам злякався неабияк.– О Соломоне, великий Соломоне! – тремтячим голосом сказав привид.- Я завжди буду тебе слухатись і скорятись кожному твоєму слову. Це настільки підбадьорило рибалку, що він досить сміливо спитав:– Я трошки не розумію тебе, велетню. Нащо ти кличеш Соломона, який вже вісімнадцять віків лежить собі в могилі?Тоді дух уважніше глянув на рибалку і, помітивши з ким має діло, загримів страшним голосом:– Мовчи, нікчемність! Як смієш ти говорити так нахабно з наймогутнішим із духів?Душа рибалки знову вернулась у п’яти, одначе, згадавши про послугу, яку він зробив духові, набрався сили і завважив:– Вибач, тисячу разів вибач, велетню, коли я не вмію як слід розмовляти з тобою, але я сподіваюсь на твою ласку і думаю, що ти не забув про мою послугу. Я дав тобі змогу угледіти світ Божий, а ти розкажи мені, як ти опинився в цій вазі.– Ось як! Ну, ти даремно сподіваєшся! – з усмішкою проказав дух.- Історію цю я, може, тобі і розкажу, але, у всякім разі, я мушу тебе убити.– Як? Мене убити? Мене? Так ось яка твоя вдячність? – крикнув здивований рибалка.- Невже тобі приємніше було лежати в цій мідній домовині? Ти, певно, забув, хто тебе визволив з неї?– За це ти і мусиш умерти. Знай, що я поклявся убити того, хто витягне мене, і єдине полегшення, яке я можу тобі зробити,- це дати тобі змогу обібрати таку смерть, яка тобі більше до вподоби. А щоб ти впевнився, що всі твої благання даремні,- вислухай, що трапилось зі мною.Знай, що я один з тих духів, які збунтувались проти неба. Я навіть не хотів визнавати пророка Соломона, якого слухались всі інші духи. Тоді Соломон звелів мене силоміць привести до нього і вкинув мене в цю вазу, наклавши свою священну печать, яку не в силі зламати ні один дух. Потім він звелів кинути мене на дно моря, де я мусив лежати цілу вічність.Тут, звичайно, прокинулось в мені каяття, але буде каяття – та не буде вороття. Тоді я поклявся, що обсиплю золотом того, хто визволить мене з неволі до кінця віку. Коли минуло ще сто років і ніхто не прийшов мене визволити, я заприсягнув, що своєму визволителеві я подарую всі скарби світу. Але і це було даремно: я лежав на дні моря. На третє століття я поклявся свого спасителя поставити царем, у всьому йому допомагати і тричі на рік виконувати його найвередливіші бажання. Пройшло і це століття, але ніхто не приходив. Тоді в мені загорівся лютий гнів і я побожився так, як тільки божаться іноді, убити кожного, хто мене випустить з моєї тюрми. Така вже твоя доля, бідний рибалко, що ти мусиш незабаром вмерти.Але рибалка не міг помиритись з такою долею і благав духа не однімати в нього життя.– Що станеться з моєю жінкою та дітьми,- побивався він, ламаючи руки.- Чи чувано коли-небудь, щоб так дякували кому за послугу? І невже так клястися не безглуздо?Але дух не звертав ніякої уваги на його слова і твердо сказав:– Покинь скиглити та охати, бо це тобі не поможе! Говори швидше: якою смертю ти хотів би вмерти, коли не хочеш умирати так, як мені буде зручніше.Лихо робить людину вигадливою. Бачачи, що слізьми та плачем собі не поможеш, рибалка пустився на хитру вигадку, яка прийшла йому в голову. Він удав з себе тихого та Божого і сказав покірно:– Що ж робити – умирати так умирати. Життя моє було весь вік несолодке, і шкодувати за ним не доведеться, одначе раніше ніж складати руки, мені хотілося б дізнатись про одну річ. Ім’ям самого Бога прошу тебе сказати правду!..Дух затремтів усім тілом і сказав:– Гаразд! Питай, я скажу тобі правду.– Бачиш,- сказав рибалка,- я хотів би знати, чи справді ти був у цій вазі? Ніяк я не можу цього уявити собі.– Даремно… Я справді був замурований у цій посудині, як тобі було і розказано мною.– Та це ж неможливо! – здивовано закричав рибалка.- Як ти міг, такий велетень, уміститись в такому маленькому глечику? Та я ніколи в світі не повірю цьому.– Але ж я поклявся тобі сказати правду,- затремтів, розсердившись, дух.- Невже ти думаєш, нещасний, що я стану тобі брехати?– А отже, я тобі не повірю. За димом та туманом, якого ти напустив, я не помітив, як ти виходив сам із вази. А я, на жаль, звик вірити тому, що бачу на власні очі.– Ах ти, безглузда овечко! – закричав дух.- Ти не віриш мені? Ну так дивись, сліпе око, і вір.Після сказаного дух знову розлігся густим туманом і став поволі втягуватись у вазу. Цього тільки і треба було для рибалки. Ледве він сховався в посудині, рибалка схопив затичку і, швидко заткнувши нею, радісно закричав:– Тепер я бачу, що ти не брехав. Сиди ж собі тихо-мирно та чекай другого дурня. Але для того, щоб кожний знав, що його чекає від тебе за послугу, я знову кину тебе в море, а сам збудую собі на березі куреня і буду кожного рибалку попереджати, щоб він не закидав тут невода.Дух став благати рибалку вийняти затичку, але рибалка і слухати не хотів.– Та що ти мені голову морочиш,- говорив він, сміючись.- Ти ж побожився убити кожного, хто випустить тебе на волю, і тепер, коли я про це знаю, і знаю разом з тим твою жорстокість і упертість, ти радиш мені затягти петельку на власній шиї?!І рибалка взяв вазу, щоб кинути її в море, але дух, бачачи небезпеку, заговорив:– Послухай, рибалко, божусь, заприсягаюсь тобі іменем самого Бога, а ти ж сам добре знаєш, що такої клятви ми не можемо ламати, божусь, кажу, іменем Бога, що я не зроблю тобі ніякого лиха, а навпаки – зроблю тебе таким багатим, яким ти не бачив себе навіть уві сні. Для власного ж щастя пусти мене на волю.Рибалка замислився. Він згадав свої злидні, згадав жінку і дітей і сказав:– Ну що ж! Пан або пропав! На цей раз я тобі повірю. Гляди ж, не стань знову таким невдячним, як був досі.Сказав і вийняв затичку з вази. Коли із сизого густого диму знов зробився велетень, у ту ж хвилину дух схопив вазу і з гнівом кинув її далеко в море. Це трошки стурбувало рибалку.– Що це буде? – спитав він.- Чи не збираєшся ти зламати своє слово?– Не турбуйся,- з легкою усмішкою відповів дух,- я завжди виконую свої обіцянки. Візьми свою сітку і поспішай за мною.І він повів рибалку мимо міста за високу гору, з якої вони спустилися в долину. Тут, між чотирма буграми, слався великий став і такий прозорий, що можна було бачити все, що коїлось на його дні. В ставку плавали і грались зграї різноманітних риб. – Ану лишень закинь свою сітку,- сказав дух рибалці,- це принесе тобі щастя.Рибалка з радістю взявся за діло. Ніколи йому не доводилося бачити такої сили риб, але його найбільше дивувало те, що риби були чотирьох різних кольорів: білого, жовтого, блакитного і червоного.Він закинув сітку і через декілька хвилин піймав чотирьох риб різного кольору. Зблизька вони були такі красиві, що рибалка довго не міг одірвати від них своїх очей.– Візьми цих риб,- сказав йому дух,- і однеси їх до султана: ти візьмеш за них чималі гроші. Можеш приходити сюди з сіткою щодня, але пам’ятай, що більше одного разу на день тобі не можна закидати невода, коли не хочеш несподіваного лиха.А послухаєш мене – швидко розбагатієш і щасливо житимеш весь свій вік.Порадивши, він тупнув ногою об землю. Земля розступилась і проковтнула його.Рибалка, поклавши рибу в кошик, негайно помандрував до міста і, прийшовши до султана, сказав йому:– Ваша величність! Мені сьогодні пощастило піймати таких дивовижних риб, яких, може, нікому не доводилось і бачити. От я і насмілився принести їх вам, ваша величність.– Однеси їх на кухню і скажи кухарю, щоб він спік їх якнайкраще. Я певен, що і смак у них буде дивовижний.Рибалка одніс рибу до кухаря, взяв гроші і весело пішов додому, щоб поділитися з жінкою своїм щастям. Ніколи в житті в його кишені не було стільки грошей, і йому здавалось, що більш багатої людини не можна знайти в цілому світі. Але він розбагатів ще більше.Між тим султанський кухар взявся за діло, щоб подати рибу на обід. Він почистив її, поклав на сковороду і став пекти на маслі. Коли риба з одного боку засмажилась, він перевернув її на другий бік і хотів уже знімати сковороду, як раптом стіна розійшлась – і в кухню ввійшла молода дівчина надзвичайної вроди. Вона була одягнена в єдвабне убрання, вишите квітками, на шиї переливалось всіма барвами дивне намисто, а в руках у неї була миртова гілка. Не звертаючи уваги на переляканого кухаря, вона підійшла до печі і, торкнувшись паличкою до одної якоїсь риби, сказала голосно і виразно:– Риби! Чи пам’ятаєте ви свій обов’язок і чи виконаєте ви його?У відповідь всі чотири риби в ту ж хвилину підняли голови і сказали людським голосом:– Так, наша пані, ми пам’ятаємо свій обов’язок і обіцяємо виконати його.Потім дівчина перекинула сковороду, риби попадали на вугілля, а вона зникла. Коли кинувся кухар до риб, то всі вони почорніли, як сажа, і нікуди не годились. Кухар ледве не розплакався.– Боже мій! Яке лихо! – говорив він, ламаючи руки.- Що я скажу султанові, коли він звелить подати рибу на стіл? Та він же мені ніколи не повірить, коли я розкажу все, що сталося.На щастя, незабаром ввійшов у кухню великий візир, щоб довідатись про нову страву.Кухар, звичайно, розказав йому про своє горе. Візир так зацікавився надзвичайною пригодою, що захотів сам перевірити слова кухаря. Він велів сказати султанові, що риба вдвоє буде смачніша, коли полежить ще день, а сам послав покликати рибалку і сказав йому:– Слухай, рибалко! З твоєю рибою трапилась неприємна пригода: вона згоріла в кухаря на сковороді. Чи не міг би ти сьогодні піймати ще чотири таких риби?Рибалка пообіцяв піймати, але не раніше ранку. Ще вночі рибалка пішов на озеро, і ледве почало світати, як він закинув сітку і піймав таких же різнокольорових чотирьох риб.Він негайно одніс їх великому візиру. Візир щедро подякував рибалці, а сам замкнувся з кухарем у кухні і став чекати вчорашнього дива.І воно сталось. Як тільки кухар перевернув на другий бік рибу, стіна розступилась, ввійшла вродлива дівчина з миртовою гілочкою і спитала риб, чи вони пам’ятають свій обов’язок.Риби підняли голови і виразно проказали:– Так, наша пані, ми пам’ятаємо свій обов’язок і обіцяємо виконати його.Дівчина перекинула сковороду, риби згоріли, а вона зникла. Стіни стали на своєму місці.Вражений візир довго не міг опам’ятатись.– Чудно! Дивно! – шепотів він до себе.- Одначе я мушу сьогодні ж говорити з султаном.І він зараз же пішов до султана і розказав йому про все, що бачив на кухні. Здивований султан висловив бажання угледіти це диво на власні очі. Негайно привели рибалку, і султан сказав йому:– Мій друже, чи не міг би ти вловити ще чотири риби різних кольорів?– Ваша величність,- відповів рибалка, боячись видати свою тайну,- я зроблю все, що буде в моїх силах, аби виконати твою волю, але прошу дати мені, на всякий випадок, три дні.Султан згодився, а вранці рибалка знову пішов на озеро. І цього разу йому пощастило піймати зразу чотири різнокольорові риби. Султан зрадів, що так швидко йому принесли рибу, і звелів дати рибалці чотириста червінців. Разом з тим султан зачинився з великим візиром у своїй кімнаті, куди була принесена жаровня. Сам візир почистив рибу, поклав її на сковороду і став пекти. Коли вона засмажилась з одного боку, він перевернув її, і в ту ж хвилину стіна тріснула і розійшлась, а в кімнату цього разу, замість дівчини, ввійшов чорний невольник величезного зросту і гидкого, нелюдського вигляду. В руці у нього була зелена палиця. Торкнувшись нею риб, він сказав:– Риби, ви пам’ятаєте свій обов’язок і виконаєте його?Риби підняли голови і всі разом проказали:– Так, ми пам’ятаємо свій обов’язок і обіцяємо виконати його.Чорний велетень перевернув сковороду, спалив рибу, а сам зник.Султан був такий же сміливий, як і розумний.– Візире! Я мушу розплутати цей клубок і знати всю правду. Насамперед мені треба розпитати самого рибалку.Прийшов рибалка і розказав, де він ловить рибу. Султан дуже здивувався, довідавшись, що недалеко від столиці, зараз же за горою, між горбами, є став. Він звелів негайно сідлати коней і їхати, щоб до вечора оглянути незнайому місцевість. Все справді було так, як казав рибалка.За горою слався степ, якого досі ніхто не помічав, а серед степу, між горбами, синів став, та такий прозорий, що можна було перелічити всіх риб. Вони були такого ж самого кольору, як і ті риби, що приносив рибалка. Здивований султан довго дивився на рибу і не міг надивитись. Нарешті спитав у когось:– Невже ви і досі не помічали цього ставу і навіть ніколи не чули про нього.Виявилось, що ніхто не бачив і не чув про нього.Це ще більше зацікавило султана.– Очевидно, тут ховається якась тайна,- сказав він, подумавши,- і я не піду відсіль, доки не довідаюсь про став та чому в ньому всі риби чотирьох кольорів.Разом з тим він звелів скрізь розкидати намети, і незабаром весь берег був покритий ними.Коли смеркло і наступила ніч, султан покликав візира і сказав йому:– Візире! Я почуваю, що не заспокоюсь доти, доки не одгадаю цієї надзвичайної загадки. Тому я хочу потай покинути табір і піти на розвідку, але це мусить бути тайною для всіх, крім тебе.– Оставайся в моєму курені, а вранці, коли прийдуть з привітанням, скажи, що я почуваю себе нездорово і нікого не хочу бачити. Так говоритимеш щодня, доки я не вернусь.Даремно великий візир, упавши в ноги, благав султана не йти, може, назустріч лихові – султан зробив по-своєму. Він перевдягся в просте убрання, взяв меча і зник у темряві ночі.Насамперед він зійшов на один бугор, спустився в долину і йшов нею до самого ранку.Коли зійшло сонце, він угледів вдалині великий будинок і поспішив до нього, сподіваючись там поснідати і розпитати про дещо.Коли він підійшов ближче, то угледів перед собою один з найкращих у світі палаців. Стіни його були з гарного мармуру, а блискучий дах був зроблений наче з дзеркала. Султан постукав у напіврозчинені двері. Ніхто не вийшов, ніхто не відгукнувся. Султан постукав ще дужче, але в будинку було так же тихо.Це дуже здивувало султана.«Невже немає тут нікого? – подумав він.- А проте чого мені боятись? Коли справді тут нема нікого, то нікого й боятись, а коли тут ховається ворог, то у мене єсть чим оборонитися».І він сміливо ввійшов у двері, голосно гукаючи:– Гей, чи нема тут кого-небудь живого, хто б дав чого-небудь з’їсти голодному подорожньому?Але ніхто не відгукнувся на його голос.Здивований такою тишею, султан переходив з однієї кімнати в другу, ніде не стріваючи живої душі. А між тим на кожнім кроці його вражали надзвичайні розкоші в палаці і ноги його тонули в дорогих, м’яких килимах, золото і дорогоцінне каміння оздоблювало меблі, покриті коли не єдвабом, то шовком. В одній найбільшій кімнаті тихо шумів водограй. Чотири золотих леви пускали із своїх пащ струмки кришталевої води, які перехрещувались і розсипались дощем.Сам палац був оточений з усіх боків розкішним садом з силою альтанок, статуй і водограїв. Тисячі пташок пурхали і дзвеніли свої пісні, і їхні співи розливались з ранку до вечора, не стихаючи і на хвилину, бо тонка сітка, розкинута над садом, не давала змоги пташкам і на час покинути його.Втішаючись розкошами, султан довго блукав по палаці і нарешті, стомившись, сів відпочити в кімнаті, вікна якої виходили в сад. Сів і замислився над тим, що йому робити далі, коли чує: звідкись пливе тяжкий, жалісний стогін. Він прислухався – стогін не стихав. Тоді султан пішов назустріч йому і незабаром спинився біля дверей у залі, якої раніше він не помічав. Із цієї кімнати і нісся стогін. Султан розчинив двері і угледів на кріслі із чорного мармуру вродливого парубка. На голові у його сяла золота корона, оздоблена дорогоцінним камінням. В руках у його було берло. Але, не дивлячись на таке убрання, в очах його було стільки смутку, що у султана стислось серце від болю. На його низький уклін парубок теж низько вклонився, але не встав з місця, а тільки сказав тихо й засмучено:– Мандрівцю! Прости мене, що я не привітав тебе як слід. Повір, коли я не пішов тобі назустріч, то для цього мається важна причина. – Я сидів і відпочивав,- відповів султан.- До мене донеслися звуки, подібні до стогону конаючого. І ось мені здається, що стогін нісся із твоїх грудей. Скажи, в якій пригоді я міг би тобі стати?Парубок, зворушений співчуттям подорожнього, розкрив свою царську кирею і сказав:– Дивись, чи маю я чого плакати і стогнати?І султан угледів те, що примусило його пополотніти від жаху: прекрасний юнак був тільки наполовину з тіла і крові – ноги ж його були з чорного мармуру. Одначе султан швидко опам’ятався і, підійшовши до парубка, привітно сказав йому:– Я бачу, що тут ховається нова тайна, яка, може, має щось спільне зі ставком і завороженими рибами, що розмовляють людським голосом. Будь ласка, розкажи мені про своє життя. Запевняю тебе, що мені усім серцем хотілось би допомогти тобі в твоєму страшному горі.– Слухай! – відповів парубок.- Як мені не тяжко про своє нещастя розказувати, але я розкажу тобі.- І, попросивши султана сісти поруч на канапі, він став розказувати: – Батька мого звали Махмудом, і він був царем Чорних Островів. Чотири Острови складали з себе одну багату державу,- тепер же вони обернулись в чотири невеличких бугри, які ти бачив, як бачив пишну колись столицю мого батька, а тепер ставок з різнокольоровими рибками. Ти зараз почуєш, як це сталося.Перед смертю старий батько одружив мене з молодою вродливою дівчиною. Я дуже любив свою дружину, і п’ять років я прожив з нею щасливо. А на шостий рік я мусив поїхати на декілька місяців по справах своєї держави. Коли я вернувся додому, то не впізнав своєї жінки. Така вона стала зла та вередлива. Треба тобі сказати, що у нас гостював її родич, відомий чарівник.Він навчив її чарівництву, наговорив про мене всяких дурниць,- сам же мав на думці скинути мене з престолу і сісти самому. Нічого злого не думаючи, а тільки помічаючи, що моя жінка до його привітніша більше, ніж до мене, я звелів його випровадити з хати. Жінка моя мусила нарешті згодитись.Родич її, який, до речі сказати, був огидливо чорним і вже досить підтоптаним, вибрався, і ми знову зажили любо та мило. Але це було недовго.Раз колись після обіду мені захотілось заснути. Я ліг на канапу, а два невольники сіли в головах, щоб обвівати мене холодком та одганяти мух.Я лежав із закритими очима і вже починав дрімати, коли чую: мої невольники шепочуться.«Бідний наш султан,- пошепки говорив один із невольників, думаючи, що я сплю.- Чим він винен, що так безсоромно його зраджує жінка».- «Дивно,- відповів другий,- і як він не помічає, що вона щоночі кудись зникає?» – «Що ж дивного! – відповів перший.- Вона щовечора в його звичайне питво всипає якогось порошку, і він спить, не прокидаючись до самого ранку. А вона тим часом іде в садову альтанку до свого родича-ворожбита і вчиться у його всякому чарівництву. Ех! Розказав би я всю правду султанові, та боюся помсти султанші».Можете уявити, як вразила мене підслухана розмова! Одначе я не дав помітити, що підслухав розмову, і, пролежавши ще деякий час із закритими очима, я одіслав невольників, а сам став нетерпляче ждати ночі. Я поклявся убити чарівника. Перед сном мені жінка піднесла з ласкавою усмішкою кухоль з питвом, але я тільки пригубив його і непомітно вилив на землю всю отруту.Потім я ліг на ліжко і прикинувся, що сплю, як ніколи. Жінка моя постояла трохи, впевнилась, що я сплю, і насмішкувато сказала:«Спи, нещасний! І про мене, хоч ніколи не прокидайся!» – сказала і спокійно вийшла з кімнати.Я швидко одягся, схопив шаблю і пішов за нею.Всі двері безшумно розчинялись перед нею, як тільки говорила вона якісь таємні слова.Пройшла через подвір’я і вийшла в сад. З кожною хвилиною вона йшла все швидше, і я майже біг за нею, але вона ні разу не оглянулась і не помітила мене.Нарешті вона дійшла до альтанки. Тут вона тричі вдарила в долоні, двері одчинились, і на порозі став чарівник. Я стояв і дивився, що буде далі. Мені хотілось перевірити невольників. Обоє – і жінка, і чарівник – стали прогулюватись по доріжці. Я пішов поруч з ними за живою стіною із акацій і міг чути кожне слово. Чарівник навчав її різним тайнам чарівництва, потім став умовляти її убити мене і вийти за його заміж. Жінка довго не вагалась і дала згоду. Тут уже я не міг більше терпіти, вирвав шаблю і ударив чарівника з такою силою, що його голова ледве не одкотилася набік. Разом з тим я кинувся до жінки, щоб одвести її додому, але не встиг я і взяти її за руку, як вона махнула лозинкою, і в ту хвилину я упав, наче прибитий громом. Коли я прокинувся, тоді від моєї держави не лишилось і сліду. Там, де стояла моя столиця, засинів ставок, а мешканці обернулись у різнокольорових риб. Мусульмани стали рибами білого кольору, перси – червоного, християни – блакитного, а євреї – жовтого. Що ж до мене, то я сидів на цьому місці, але ноги мої були мармуровими. Далі я довідався, що моїй жінці силою своїх чар пощастило спасти свого чарівника від смерті: він і досі лежить нерухомо, нічого не говорить і тільки важко дихає. Жінка лютує, ніяк не може йому допомогти і тільки помщається надо мною. Щодня вона вранці приходить сюди і починає битись канчуком. І чим дужче з моїх ран ллється кров, чим розпачливіше я кричу, тим вона стає веселішою. Нарешті, для більшого знущання, накидає на мене цю царську кирею, а на голову кладе золоту корону, а сама іде до цього чарівника і не одходе від його ні вдень ні вночі. Він лежить у розкішній альтанці і п’є якийсь трунок, щоб не умерти. Моїм же мукам не видно ні кінця ні краю.Скінчивши своє оповідання, нещасний мученик залився слізьми, а султан, зворушений до глибини душі, сказав:– Заспокойся, мій друже! Що буде, те й буде, а я поклявся спасти тебе від усіх твоїх мук. Я навіть уже знаю, як обдурити твого ката і розвіяти всі його чари.Щоб трошки відпочити після безсонної ночі, султан ліг і довго ще розказував завороженому приятелю про те, як і коли він думає зустрітися з чарівником.Заснув султан, але не міг заснути прикутий до місця невольник: надія на волю не дала йому спати. Удосвіта, коли султанша мусила прийти до свого чоловіка, він обережно пройшов до альтанки, де лежав напівживий чарівник і важко дихав.Султан махнув шаблею – і злодій перестав дихати. Тоді султан кинув тіло злодія в глибоку криницю, а сам ліг на його ліжко і, сховавши шаблю під ковдру, став ждати султанші.Незабаром вона прийшла і, заливаючись слізьми, заголосила:– О мій милий! Коли ж ти нарешті порадуєш мене хоч єдиним слівцем? Ось уже рік минає, як я не чую твого любого голосу. Невже твоєму лишеньку не буде кінця-краю?І вона голосно плакала і ламала руки.Коли це слабий, що лежав, одвернувшись до стіни, говорить ледве чутним голосом:– Недобра! Отак ти турбуєшся за мій спокій?!Султанша, що майже забула вже голос свого коханого, несказанно зраділа:– Мій любий! Ти почув мене, нещасну… І не гріх тобі говорити, що я не турбуюсь за тебе?! Скажи, скажи, що потрібно для твого повного спокою?– Ти ще питаєш? – відповів султан тим же недужим голосом.- Щодня мене хвилюють і не дають навіть заснути крики і стогони султана. Зніми з нього чари – і я перестану мучитись і турбуватись.– Коли тільки за цим діло,- зраділа султанша,- то я в цю хвилину виконаю твоє бажання.І вона побігла до свого чоловіка, торкнулась до нього своєю лозинкою, побризкала водою і сказала:– Коли ти був таким, як тепер, то і оставайся таким; коли ж ти був іншим, то і зробись іншим.Не встигла вона скінчити своїх слів, як холодний мармур обернувся в тіло і молодий цар став на ноги. Але зла чарівниця не дала йому навіть подякувати.– Геть звідсіля! – закричала вона.- Щоб і духу твого тут не було, коли хочеш жити!Молодий цар скорився і вийшов. У саду він оглянувся на всі боки і сховався в кущі: його цікавило, що буде далі.Між тим султанша вернулась в альтанку і весело спитала:– Ну що, мій коханий, тепер тобі краще? Тепер мій чоловік більше не буде турбувати тебе своїми криками: я зняла з нього чари.Але султан тим же голосом відповів:– Звичайно, мені буде тепер трошки спокійніше, але я зможу видужати тільки тоді, коли ти з усього знімеш свої чари. Скажи: навіщо ти зруйнувала свою державу, навіщо свій народ обернула в риб?! Таке, їй-богу!! Та ти знаєш, що риби своїми скаргами не дають мені спати?– Слухай! Та чому ж ти мені і досі не сказав? Будь певен, що через хвилину ти заспокоїшся.І вона побігла до ставка, махнула лозинкою, і в той же мент засяла своїми дахами столиця, забігали люде і взялись за свою звичайну роботу.Султанша вернулась в альтанку і сказала:– Ну тепер, здається, уже все зроблено, чого ти хотів. Чи не зміг би ти тепер хоч трошки підвестись?– Гаразд! Іди тільки ближче до мене та допоможи мені встати.Не встигла вона взяти його за плечі, як він вихопив шаблю і одрубав їй голову.– Ну, слава Богу! – весело сказав султан і пішов назустріч своєму приятелю.– Де ти, де ти, мій друже? – закричав султан, а друг його вискочив із-за кущів і кинувся йому в обійми.Вернувшись у палац, де кипіло звичайне життя, вони обидва раділи і вітали один одного.Нарешті султан став прощатись зі своїм господарем.– Мій друже! Я б охоче зостався у тебе, але, певно, всі уже турбуються за мене. Сподіваюсь, що ти навідаєшся до мене, як до свого близького сусіда.– Сусіда?! – здивувався молодий цар Чорних Островів.- Ти думаєш, що так близько до тебе?– Близько – не близько,- відповів султан,- а думаю, що за три-чотири години на добрих конях можна доїхати.– Та до тебе, мій коханий, і за рік не доїдеш! – сказав молодий цар.- Я охоче вірю, що доїхав ти до мене за три години, але не забувай, друже, що царство моє тоді було заворожене. Але, звичайно, коли б ти жив на краю світу, то і тоді б я помандрував до тебе. А щоб ти вірив моїй щирості, я сьогодні ж їду з тобою і назавжди зрікаюсь цього царства.– Будь ласка! Будь ласка! – крикнув султан.- Слухай, у мене немає дітей, і я з великою радістю візьму тебе за рідного сина. І зроблю тебе своїм нащадком.Багато скарбів вивіз молодий цар із своєї держави, і коли нарешті вони обидва приїхали в столицю султана, то народ радів без кінця-краю: він уже втрачав останню надію вгледіти свого порадника та заступника.На другий день султан скликав увесь свій уряд і, коротко розповівши про свою пригоду, сказав, що бере за сина царя Чорних Островів і робить його своїм нащадком.Всі були страшенно раді.І справді, швидко молодий цар придбав всенародну любов до себе, а коли вмер старий султан, він з честю заступив його.А як же рибалка? О, він був так щедро обдарований, як, дай Бог, і нам з вами!

«- Друзі мої! Молодість моя пройшла весело, але не розумно. Все, що лишилося мені від батьків, я розкидав, куди тільки мені бажалось, але я вчасно взявся за розум. Бачачи, як швидко тане спадщина, як марно витрачається час, я став уявляти свою старість, старість без шага в кишені. А що гірше злиднів на старості літ?! Стократ правду сказав мудрий Соломон: «Краще лежати в могилі, ніж ходити старому з торбиною за плечима». Переконавшись у цьому, зібрав решту того, що осталося, і помандрував на чужину шукати щастя. З цією метою я порадився з досвідченими торговцями, накупив краму і незабаром їхав із Бальсори на кораблі через персидську затоку у східну Індію. Деякий час ми плили зовсім щасливо. Ми приставали до островів, знайомилися з тубільцями, продавали їм крам або вимінювали його на різні речі. Але одного разу трапився штиль, і наш корабель став. Помітивши неподалеку маленький зелений острів, нам захотілося піти на його. Ось ми вже на острові, сидимо, снідаємо, жартуємо, аж раптом – щось штовхнуло, і весь острів захитався. Це було помічено на кораблі, і нам стали кричати, щоб ми якомога швидше спасалися. Виявилось, що це був не острів, а спина величезного кита. Той, хто був проворніший, скочив на човна, другі поплили, один тільки я остався на острові, тобто на спині кита, коли він став уже тонути. На щастя, я вхопився за деревину, яку ми привезли з корабля, щоб розвести паливо. Але в цю хвилину зашумів вітер, і капітан, думаючи, що всі вже на кораблі, велів підняти вітрила. І сталося тут щось неймовірне: корабель поплив далі. Я остався один серед безмежного моря, серед реву і стогону невблаганних хвиль. Цілий день і всю ніч я боровся з ними, але вранці знесилів і думав, що ось-ось піду вже на дно моря, але якось величезна хвиля підхопила мене і прибила до берега. Довго я ліз по ньому, крутому та високому, чіпляючись за корені дерев, і коли нарешті виліз на його, то упав непритомний і лежав увесь день і всю ніч до сходу сонця. Мене мучив голод. Я підвівся і поповз шукати чого-небудь їстівного. Незабаром я знайшов не тільки дуже смачне коріння і трави, а й гарну воду. Це мені дало зразу стільки сили, що я зважився іти далі по острову. Передо мною слався розкішний зелений степ. Але як я здивувався, коли вгледів на ньому коня! То радіючи, то боячись зустрітись з ворогами, я став наближатись до коня. Не встиг я налюбуватись його красою, як враз, наче з-під землі, до мене донісся людський голос, а через хвилину вийшов і сам парубок. Розпитавши мене – хто я, звідки і як сюди попав, він повів мене в землянку, де сиділо ще декілька душ. Мене зустріли прихильно, нагодували, напоїли і розказали, що вони пригнали сюди на випас коней султана Міраджа, господаря цього острова. – Щастя твоє,- додали вони,- що ти натрапив на нас сьогодні, завтра ми вже вертаємось додому. Справді, вранці пастухи рушили в дорогу. Я пішов разом з ними, і, коли ми прибули в столицю острова, вони пішли до султана і розказали про мене. Султан Мірадж звелів покликати мене до себе і став розпитувати – хто я і як сюди забився. Я розказав. Моє лихо так його вразило, що він взяв мене під свій захист і звелів давати мені все потрібне. Жилося мені зовсім не зле, але думки мої летіли в рідний край, мені хотілось вернутися в свою вітчизну. І я несказанно радів, коли який-небудь торговець привозив відомості про неї. Також я знайомився з індійськими мудрецями і з зацікавленням слухав їх наукові оповідання. Часто султан, оточений емірами і підвладними князями, кликав мене до себе, і мене розпитували про мою далеку вітчизну, а я приглядався до їх звичаїв і розпитував їх про все, що більш-менш тільки могло мене цікавити. Колись, гуляючи над морем, я підійшов до судна, з якого знімали поклажу, і прочитав на одному мішку своє ім’я. Я нічого не міг зрозуміти, але незабаром бачу і самого капітана того корабля, на якому я плив із Бальсори. Бачачи, що він не пізнає мене, я не схотів зразу признатись і спитав його – чий це крам. – Одного багдадського торговця, Сіндбада,- відповів капітан,- але його, на жаль, уже немає між живими. Колись він разом з другими вийшов на острів, але острів цей був спиною кита, що заснув і спав на поверхні моря. Сіндбад розпалив вогонь, кит прокинувся і кинувся в воду, а нещасні поплили до корабля. Та декому не пощастило доплисти до нього, і вони мусили потонути. Утонув і Сіндбад. Тепер я хочу продати його крам, а гроші передати його родичам. Тут уже я не зміг більше ховатись і признався. – Капітане! – крикнув я.- Невже ви мене не пізнаєте? Я і єсть той самий Сіндбад, якого ви вважаєте уже за небіжчика. Капітан попереду не повірив своїм очам, але оточили мене люде з корабля і стали вітати. Сумнів капітана розвіявся. – Славу Богу, слава Богу,- говорив він.- Від усієї душі я радію, що бачу вас живим і здоровим. Ось ваш крам, візьміть його: я зберіг його цілим. Мені хотілось подякувати і подарувати йому дещо з свого краму, але він одмовився. Тоді найкращі й найкоштовніші речі я подарував султану Міраджу. Той здивувався, не знаючи, звідки взялись у мене такі коштовні подарунки, але, вислухавши мене, прийняв їх і віддячив ще більш коштовними. Попрощавшись з ним, вимінявши крам на сандал, камфору, мускатовий горіх, алое й інші речі, я сів на свій корабель і поплив. По дорозі ми заїхали ще на декілька островів і нарешті приплили до Бальсори – там уже було рукою подати до Багдада. Крам свій я продав так вигідно, що незабаром купив собі землі і став жити спокійно й щасливо». Скінчивши своє оповідання, Сіндбад подав знак музикам: музики заграли, і бенкет тягся до вечора. Коли гості почали розходитися, Сіндбад покликав носильщика і, даючи йому гаманець, сказав: – Ось на тобі подарунок, і приходь завтра слухати про мою другу подорож. Щасливий робітник пішов додому, а на другий день сидів уже за столом у Сіндбада. Знов почався бенкет. І коли всі наїлися та напилися, господар звернувся до гостей з такими словами: – Дорогі друзі! Прошу тепер вас вислухати оповідання про мою другу подорож. Ви побачите, що вона більш дивовижна, ніж перша. Стало тихо, і Сіндбад почав говорити.Переклад: О. Олесь

«- Спокійне, щасливе й одноманітне життя швидко мені надокучило, знову потягло мене в чужі країни. Знову стало вабити мене бурхливе, свавільне море. І ось я накуповую краму, входжу в спілку з торговцями, сідаю на корабель і доручаю себе ласці Милосердного. Їду. Спочатку все було як слід. На островах, які траплялись нам по дорозі, ми дуже вигідно міняли свій крам. Але раз ми спинилися біля зеленого розкішного, але безлюдного острова. Вийшовши на берег, ми розбіглись по острову: одні стали рвати квітки та овочі, другі полягали в холодку під наметами дерев. Я ж, узявши собі сніданок, ліг на березі кришталевого струмочка між двома деревами і непомітно заснув.Хто його знає, чи довго я спав, чи ні, а тільки коли я прокинувся, то нікого з товаришів уже не було на острові. Я кинувся туди, де стояв наш корабель, але його там уже не було – тільки десь на обрії біліли його вітрила. Ще хвилина – і їх не стало. Я остався один на безлюдному острові. Можете уявити, що почував я в ту хвилину. Я кричав, рвав на собі волосся, ридав, як маленька дитина. Картини недавнього безтурботного життя вставали переді мною і шматували душу. Я став докоряти собі, що сам, по своїй волі, пішов назустріч лихові, але каяття нічим не допомогло мені. Одначе треба було заспокоїтись, покластися на Божу ласку і подумати про своє становище. Щоб оглянути місцевість, я заліз на високе дерево. Нічого не було видко на рівному зеленому килимі моря, але десь далеко, на самому острові, щось біліло. Я зліз з дерева, взяв з собою сніданок і пішов до білої плями. Виявилось, що це була величезна куля, рівна, наче виточена. Як мені не хотілося злізти на неї, але я не міг.Було ще ясно, коли сонце починало заходити, але враз насунулась хмара і стало темно.Я глянув угору. І як я можу переказати весь свій жах, коли я угледів, що прямо на мене летить не хмара, а якийсь величезний птах. Тут я згадав оповідання старих моряків про дивовижного птаха роха, і мені стало ясно, що ця куля – не що інше, як яйце роха. На щастя, рох мене не помітив і сів, як квочка на яйце. Я сидів, притулившись до шкаралупини, і дивився на рохову ногу, товстішу від столітнього дуба. Спочатку я був ні живий ні мертвий, але думка, що коли я і останусь жити на острові, то неминуче згину, надала мені такої сміливості, що я зважився на щось божевільне. Розмотавши свою чалму, я перев’язав себе поперек тіла і прив’язав кінці до ноги роха.Я сподівався, що коли рох полетить, то підніме і мене з собою і, не помічаючи ваги, понесе мене з острова кудись між люде. Як гадав я, так і сталося. Вранці рох полетів і підняв мене так високо, що я майже не бачив землі. Через деякий час він спинився і стрілою спустився на землю. Я швидко одв’язав себе, а рох схопив дзьобом велику гадюку і в ту ж хвилину знявся з нею під хмари. Я легко зітхнув і став озиратися навкруги.Ледве я не крикнув від одчаю: я був у глибокій долині, серед таких високих і крутих гір, на які зійти можна було тільки яким-небудь дивом. Моє становище було гірше попереднього. Але найстрашніше було те, що скрізь між каменями сичали гадюки. Боячись свого злого ворога – роха, вони не насмілювалися виходити вдень із своїх печер. Тому я більш-менш спокійно міг гуляти по долині, і незабаром я помітив, що іду по блискучих каміннях. Це були перли.Але тепер вони не мали для мене ніякої ціни. Я думав тільки про те, де б я міг переночувати. Нарешті я поліз у порожню нору. Приваливши вилазку каменем, я з’їв останнє, що у мене залишилося з корабля.Одначе заснути і відпочити мені не довелось.Як тільки стемніло, гадюки почали вилазити із своїх печер, і я полотнів від жаху, коли чув біля самих дверей у мій притулок їхнє сичання і бачив крізь маленьку щілину, як блискають і дивляться на мене їхні очі.Удосвіта гадюки знову розлізлися по своїх норах, і я став знову ходити по долині, шукаючи виходу і не звертаючи ніякої уваги на перли. Стомлений безсонною ніччю, я сів відпочити і непомітно заснув. Аж враз біля мене щось падає. Я прокидаюсь і бачу шматок сирого м’яса. За ним – другий, третій. Спочатку я не міг зрозуміти, звідки вони беруться, але знову я згадав оповідання старих моряків і догадався, в чім річ. Цю долину знало багато купців-промисловців, але спуститися в неї не було ніякої можливості, от вони і пішли на хитрощі. Стали вони кидати величезні шматки м’яса, до яких прилипали перли. Орли, угледівши з-під хмар здобич, падали в долину і, схопивши м’ясо, несли його своїм орленятам у гнізда. Тоді промисловці кидались до гнізд, одганяли орлів і забирали перли. Раніше я не вірив усім цим оповіданням, що скидались більше на байки, але тепер я впевнився, що це була чиста правда. І в той же мент у мене майнула думка використати для себе це з’явище.Я також чув, що тутешні орли значно більші і дужчі від наших. Тому я прив’язав себе до кинутого шматка м’яса, сподіваючись, що орел винесе мене на гору.Загадано – зроблено. Насамперед я набрав найкращих і найбільших перлів, положив їх у подорожню торбину і прив’язав її до пояса, потім обернув собі спину великим шматком м’яса і, обмотавшись чалмою, ліг на землю.Ждати довелося не довго. Незабаром прилетів величезний орел, схопив мій шматок м’яса і понісся на верхогір’я до свого гнізда. Прибігли торговці, стали кричати і прогнали орла. Я скинув із себе м’ясо і став на ноги. Дивуванню торговців не було краю, але власник свого гнізда (треба сказати, що промисловці ділять між собою гнізда), очевидно, прийнявши мене за злодія, накинувся на мене з лайкою. Однак я не дав йому довго кричати і заспокоїв його:– Вислухайте мене попереду і тоді впевнитесь, що я не маю ніякої потреби обкрадати ваші гнізда. Я сам був у долині і набрав таких перлів, яких, мабуть, вам ще ніколи не доводилось бачити.Справді, коли я розв’язав свою торбину і показав їм свої перли, вони широко розкрили очі від здивування. Але вони ще більше здивувались, коли я розказав їм, як попав у долину і вилетів з неї.Дивували їх моя дотепність і відвага. Після цього вони запросили мене до себе на сніданок.Щоб подякувати і віднагородити того промисловця, чиїм шматком м’яса я скористався в долині, я дав йому декілька перлів, але він вибрав собі тільки один (та й то не найбільший). Коли став я його просити взяти ще кілька перлів, він відповів:– Дякую, мені більше не треба. Одного цього камінчика цілком досить для того, щоб я спокійно дожив свого віку і кинув свою промисловість, повну такої небезпеки.Через декілька днів торговці рушили в дорогу, і я, звичайно, з ними. Ми побували ще на багатьох островах і в деяких країнах. Я продав свої перли і взяв за них великі гроші. Я не буду спинятись на менш значних пригодах, бо найцікавішу з них ви уже знаєте. Нарешті ми прибули в Бальсору, а звідти я негайно вернувся в Багдад. Побачившись зі своїми рідними і друзями, я велику частину привезених грошей роздав убогим і знову зажив спокійним, щасливим життям».Так закінчив Сіндбад своє оповідання. Після цього гості ще деякий час погуляли, а коли стали прощатись і виходити, Сіндбад покликав носильщика і, давши йому сто цехінів, запросив його разом з іншими прийти на другий день і послухати оповідання про третю подорож.Переклад: О. Олесь

На другий день гості завітали. Прибув і носильщик, який вже почав забувати про недавні труднощі.Після обіду Сіндбад заговорив:«Серед бенкетів та розваг я швидко забув про ті страшні пригоди, що були раніше. А розкішне, ситне життя почало набридати. Я був молодий, сповнений сил, і прагнув чогось більшого. І ось, я знову вирушив у подорож: взяв з собою друзів-торговців, накупив товарів і сів на корабель, що вирушав із Бальсори.Ми довго подорожували, відчуваючи себе щасливими, зупинялися в різних країнах і вигідно продавали свої товари.Але ось якось, посеред моря, нас застала буря. Кілька днів корабель не переставав гойдатися на хвилях, і, зрештою, нас віднесло до невідомого острова. Ми раділи, що вціліли, але капітан швидко зіпсував наше піднесення:– О, наша доля! – крикнув він. – Ми думали, що уникли біди, але на цьому острові нас чекає ще більша небезпека. Тут живуть дикі люди, з ніг до голови вкриті вовною. Хоч вони й не високі, але їх сила така, що навіть подумати про боротьбу з ними — безумство. Обережно! Не порушуйте їхній спокій, бо якщо пораните чи вб’єте когось з них, нам не вдасться уникнути загибелі».На наше горе, слова капітана справдилися раніше, ніж ми сподівалися. Не встигли ми опам’ятатись, як на берег висипала тьма-тьмуща поганих-препоганих істот, подібних до людей, але покритих густою рудою вовною. Вони стрибнули в воду, приплили до корабля і стали з усіх боків лізти на палубу швидше, ніж лазять мавпи. Ці страховища щось кричали, очевидно, говорили до нас, але ми не могли зрозуміти їхньої мови і стояли, тремтячи від жаху. Коли вони стали обрубувати якорного ланцюга і знімати вітрила, ніхто з нас навіть не поворухнувся. Карлики ж, заволодівши кораблем, одвезли нас на другий острів і там висадили на берег, а самі поплили далі назад. З похиленими головами пішли по острову, зриваючи по дорозі траву, бо всі ми були голодні.Незабаром ми підійшли до величезного будинку з високою брамою із чорного дерева. Ми ввійшли на подвір’я, а відтіль – у якесь велике помешкання, де з одного боку валялись купи людських кісток, а з другого – довгі палки для підсмажування м’яса. Ми ледве не збожеволіли від жаху: ноги у нас трусились, і ми, повні відчаю, попадали на підлогу. Так пролежали ми досить довго, безсилі що-небудь зробити, дати собі яку-небудь пораду. Уже смеркало, як раптом розчинилися двері і в нашу кімнату ввійшов велетень, високий, як пальма, весь чорний, з єдиним оком на лобі, червоним і вогняним, як жар. Із рота в його стирчали два довгих, гострих передніх зуби, нижня губа одвисла і торкалася грудей. Довгі слонові вуха теліпалися по плечах, а пазурі на величезних руках були загострені і зігнуті, як у яструба. Угледівши таке страховище, ми зовсім втратили розум, а воно сиділо перед нами і оглядало нас своїм голодним оком. Потім велетень простяг руку, підняв мене за шкіру і став вертіти на всі боки, як м’ясник, що оглядає ягня. Але, очевидно, я здався йому занадто худим, і він кинув мене набік, а сам узявся оглядати так само інших.Нарешті він спинився на капітані, як на самому ситому та гладкому із нас. Злапавши палкою його, як горобця, в свою руку, він проткнув його наскрізь і став пекти капітана над огнем.Коли страва була спечена, він повечеряв з великою охотою, потім розлігся на підлозі і незабаром заснув. Хропів він як розлютований грім, і цілу ніч ми не могли стулити очей.Вранці велетень встав і, не звертаючи на нас ніякої уваги, кудись пішов з дому, а ми дали волю своєму відчаю. Здавалося, плачу та голосінню не буде краю. Нарешті, виплакавши всі сльози, ми стали радитись, як би нам вийти з цього страшного становища, але ніхто не міг дати путньої поради. Про те, що можна було б спільними силами напасти на велетня й убити його, ніхто навіть не заїкнувся: перелякані, ми не могли навіть про це подумати.Заспокоївшись трохи, ми розсипались по острову, щоб чим-небудь наїстися, а ввечері, не знайшовши ніякого притулку, ми мусили знов вернутися в оселю людоїда.Незабаром прийшов і сам господар. Він вибрав ще одного із товаришів, повечеряв і знову ліг спати, і спав до самого світу. Вставши, він знову пішов і кинув нас без жодного догляду. Але це мало нас тішило: ми добре знали, що нам нікуди тікати і що нас усіх до одного жде однакова доля. Горе наше було таке велике, що дехто пропонував кинутись у море, знаходячи, що ця смерть все-таки приємніша від першої. Але проти цього повстав один з товаришів: він нагадав, що віра забороняє людині накладати на себе руки, і радив вигадати який-небудь інший засіб позбавитись зубів людоїда. Тут у мене майнула думка, якою я і поділився з товаришами.– Друзі мої,- сказав я їм.- Чи звернули ви увагу на ті великі дерева, що ростуть на березі? Давайте ми з них поробимо плоти, які оставимо поки на березі, а вночі спробуємо втекти від людоїда. У всякім разі, коли не пощастить дочекатись якого-небудь корабля, краще згинути в морі, ніж у шлунку такого страховища. Тут я докладно розповів про свій задум, який одноголосно був ухвалений, після цього ми взялися за роботу. Поробивши такі плоти, щоб могли витримувати по три чоловіки, ми вернулись до людоїда і знову були свідками страшної смерті одного з своїх товаришів. Але на цей раз ми жорстоко віддячили своєму катові. Ледве він захріп, я та ще десятеро, самих сміливих і прудких людей між нами, взяли по залізній палиці, розпекли їх на огні і всі разом уткнули їх в око душогуба. Можете собі уявити, як він заревів від болю. Він став кидатись на всі боки, ловлячи нас розставленими руками, але ми сиділи спокійно в безпечних місцях. Облапавши всі кутки, він наткнувся на двері і вийшов, ревучи та стогнучи.Нам нічого було баритися, і ми кинулись до своїх плотів. Позаяк крики людоїда стихли, то у нас явилась надія, що ворог наш умер від ран, але вдосвіта ми раптом угледіли трьох однооких велетнів. Двоє нових страховищ вели третього, сліпого, під руки. Ми швидше одіпхнули плоти од берега, але людоїди стали кидати на нас величезними шматками скель і незабаром розбили і потопили всіх нас, крім мене та двох моїх сусід, що встигли відплисти досить далеко од берега. Опинившись серед бурхливого моря, ми знову стали забавкою хвиль. Цілу добу ми боролися з ними, прощаючись з життям, але вітер несподівано пригнав нас до якогось острова, де знайшли ми багато поживних і смачних овочів.Підкріпивши свої сили, ми лягли і заснули. Але ввечері, коли ще не зовсім смеркло, ми раптом почули якесь страшне сичання. Схопившись на ноги, ми угледіли величезну гадюку, що повзла прямо на нас. Ми хотіли тікати, але гадюка кинулася вперед, схопила одного з моїх товаришів, ударила його декілька разів об землю і проковтнула. Ми скористалися цим і стали тікати.Знову відчай огорнув душу.– О Боже! – крикнув я.- Вчора тільки ми ледве спаслись від людоїда і гнівних хвиль, а сьогодні зустрілися з новим лихом!Блукаючи по острову, ми угледіли одне височезне дерево, і ледве стало смеркатись, як полізли на нього. Але це було даремно: гадюка угледіла нас, обвилась круг дерева і, схопивши мого товариша, ударила його об землю і з’їла. Правда, після вечері вона кудись зникла, але я знав, що мене те ж саме чекає на день пізніше. Я подумав: чи не краще було б кинутися в море?.. Але умирати не хотілось, і я став думати, як би остатись жити. Помітивши, що на острові росте багато колючих рослин, я поробив з них в’язанки і високо обгородив ними дерево. Самого себе я теж обв’язав колючками. Як тільки смеркло, гадюка не стала баритись і тихо підлізла до мого дерева, але несподівано укололась і стрибнула назад. Декілька разів вона знову починала підкрадатись, як кішка, але нарешті впевнилась у даремності своєї праці, лягла, згорнулась і цілу ніч лежала на варті, а я сидів ні живий ні мертвий на дереві. Хоча удосвіта вона зникла, але я такий був змучений, що саме життя мені обридло, і я, як божевільний, кинувся до моря, щоб раз назавжди припинити свої страждання. Але доля нарешті зглянулась на мене.У ту хвилину, коли я вже збирався кинутись у воду, на обрії зачорнів корабель. Він наближався до нашого острова, і незабаром можна було помітити на йому людей.Я зірвав з себе шапку і став нею махати, щоб звернути на себе увагу. Мене помітили, з корабля спустили човна і забрали мене. Чи можете ви уявити, який я був щасливий в ту хвилину.Коли я розповів про всі ті пригоди, які трапились зо мною, всі були глибоко вражені, і кожний поспішав висловити мені своє співчуття. Насамперед мене нагодували, а потім капітан подарував мені нове убрання, бо моє було зовсім порване.– Друже мій! У мене єсть на кораблі декілька пакунків з крамом, що належали колись одному небіжчику-торговцю. Я хотів би їх продати тут, а гроші передати його нащадкам. Чи не взявся б ти продати їх? Звичайно, за це я тобі подякую.Я охоче згодився допомогти капітанові.А на палубі між тим таврували крам. Коли дійшла черга до тих пакунків, які доручено було мені попродати, спитали капітана, яке ім’я на них поставити.– Пиши: «Сіндбад-мореход»,- відповів капітан.Я в дивуванні глянув на нього, і тільки тепер, вдивившись в його обличчя, пізнав того самого капітана, який покинув мене на безлюдному острові, коли я легковажно заснув над струменем. За цей час він дуже постарів, та й мене йому було важко пізнати, тим більше, що всі вже вважали мене за небіжчика.– Капітане! – сказав я.- Ти говорив, що цей крам Сіндбада?– Так,- відповів він,- Сіндбад родом із Багдада, і їхав він на моєму кораблі. Я і досі не можу простити собі за необачність. Одного разу він укупі з іншими вийшов з корабля на острів, а коли всі повернулись, я не примітив, що немає Сіндбада, і велів їхати далі. Кинулись ми вже через деякий час, але вітер був настільки дужий, що ми ніяк не могли вернутись назад.– І ви думаєте, що Сіндбад давно уже згинув?– Напевно.– Ану лишень пригляньтесь до мене уважніше! – сказав я.- Чи не розмовляє з вами той самий Сіндбад, якого ви вважаєте за небіжчика?! Я заснув на березі струмка, а коли прокинувся, корабель був уже далеко.Капітан глянув на мене, пізнав і радісно закричав:– Слава тобі, Боже, що ти знімаєш з моєї душі такий гріх! Який я радий, що бачу тебе живим та здоровим! Забери ж свій крам, а ось і гроші за продану частину його.Я прийняв крам, але дещо подарував капітанові замість подяки. Решту я розпродав і купив сандалового дерева, гвоздики, кориці й інших коштовних речей. Вернувшись у Багдад, я продав їх за великі гроші і став ще більш багатим.Звичайно, і цього разу я не забув подякувати Богові і роздати милостиню убогим».Скінчивши своє оповідання, Сіндбад знову дав носильщику сто цехінів і запросив всіх гостей на другий день слухати оповідання про четверту подорож, повну дивовижних пригод.Переклад: О. Олесь

— Друзі мої, — так почав своє оповідання Сіндбад наступного дня, — недовго я відпочивав після третьої подорожі. Знову мене тягнуло у мандри, знову хотілося нових вражень і пригод. Цього разу я вирішив обрати інший шлях. Замість того, щоб одразу сісти на корабель у Бальсорі, я спочатку вирушив у Персію, відвідав численні провінції, і лише тоді, найнявши корабель, поплив до Індії.Спочатку подорож проходила вдало. Торгівля йшла добре, і я отримував значні прибутки. Але цього разу моєму щастю судилося швидко скінчитися. Одного дня, коли ми перебували далеко від берега, нас застала страшна буря. Щоб уникнути катастрофи, капітан наказав негайно спустити вітрила, але було вже пізно. Скажений вітер розірвав вітрила на клапті, зламав щогли, зірвав кермо, і безпорадний корабель понесло хвилями. Зрештою, він з усього розмаху врізався в підводні скелі й пішов на дно… Більша частина подорожніх потонула, і тільки мені та ще декільком торговцям пощастило вхопитись за корабельні дошки і продержатись на них доти, доки нас не прибили хвилі до якогось острова. Вийшовши на берег, ми сіли відпочити і, стомлені, тут же поснули. На другий день, поснідавши, пішли ми по острову. Через деякий час ми здалеку помітили якісь будівлі. З радісною надією на якусь допомогу ми пішли швидше, але нам назустріч висипала сила якихсь чорних людей. З криком і свистом вони оточили нас з усіх боків і, поділивши, як здобич, повели нас у свої оселі. Я разом із п’ятьма своїми товаришами попали в одну хату. Дикуни посадили нас на долівці, поставили перед нами величезну миску з якоюсь мішанкою із трав і звеліли їсти. Голодні товариші мої кинулись на страву, але я, помітивши, що самі господарі навіть не покуштували мішанки, перехитрував їх і став тільки удавати, що смачно обідаю. Підозріння моє мало під собою певний грунт. Як тільки товариші наїлися трави, з ними сталося щось дивне. Вони почали плести якісь нісенітниці, плигали, співали і, очевидно, ніяк не розуміли свого становища. Незабаром нам подали рисову кашу з кокосовим маслом. Я покуштував, але товариші з’їли все, що було, і після цього їм хотілось їсти ще більше, ніж раніше. Тут тільки я зрозумів, що нас чекає. Я згадав оповідання одного моряка про острів, на якому живуть чорношкірі дикуни. Вони частували своїх бранців попереду травою, щоб позбавити їх розуму, а потім одгодовували на м’ясо і з’їдали. Таке сталося і з моїми товаришами: коли вони поробилися ситі, чорношкірі порізали їх і поїли. Що ж до мене, то я з кожним днем все більше і більше наближався до кістяка. Я був такий худий та блідий, що дикунам гидко було на мене дивитись, і вони дозволили мені, доки я одгодуюсь, вільно гуляти по хутору. Це, власне, і спасло мене від смерті. Одного ранку всі дикуни пішли на полювання, оставивши мене під доглядом якогось чорношкірого дідка. Не довго думаючи, я кинувся тікати. Даремно він кричав, щоб я вернувся. Він був занадто старий, щоб догнати мене, а я знав, що мої кати вернуться додому тільки пізно ввечері. Одбігши на декілька миль від хутора, я ліг між кущами, щоб одпочити. Так я біг цілих сім днів, спочиваючи тільки вночі і годуючись одними кокосовими оріхами, які одночасно давали мені і їжу, і питво. Нарешті на восьмий день передо мною засиніло широке море. По берегу ходили якісь люде, але вже білі, такі, як я. Вони збирали перець, і ця їх невинна робота так підбадьорила мене, що я сміливо пішов до них. Помітивши мене, вони пішли мені назустріч і на арабській мові спитали мене, хто я і відкіля сюди забився. З якою радістю почув я звуки рідної мови! Я, звичайно, розказав їм свою пригоду, і вони вислухали мене з повним співчуттям. Я жив з ними весь час, доки збирали вони перець, а потім поїхав разом з ними на їх острів. Незабаром вони повели мене до султана. Добрий і привітний султан прийняв мене дуже прихильно і сердечно. Дякуючи прихильності султана і його друзів, мені жилося на острові дуже гарно, я ні в чому не нуждався і нарешті міг відпочити від пережитого горя і лиха. Приглядаючись до звичаїв цієї країни, я помітив, що ніхто не їздив верхи на сідлі або з уздечкою. Це так мене здивувало, що я насмілився спитати – чому вони не вживають таких корисних речей, як сідло або уздечка. – Та я вперше од тебе і чую про якесь сідло чи уздечку,- відповіли мені. Тоді, розшукавши теслю, я велів йому під моїм доглядом витесати з дерева сідло, сам власноручно оббив його шкурою, набитою вовною, і оздобив його золотом. Уздечку я змайстрував сам. Сів султан на осідланого коня, довго їздив на ньому і не міг наїздитись і нахвалитись моєю вигадкою. З усіх боків мене стали просити, щоб я зробив і для інших те ж саме. Я згодився, і мені в подяку було подаровано декілька дуже коштовних речей. Взагалі, до мене відносилися з такою пошаною, що незабаром султан зробив мене першою особою при собі. Одного разу він покликав мене і сказав: – Слухай, Сіндбаде, у мене до тебе прохання: коли ти цінуєш мою прихильність до тебе, то ти виконаєш його. – Вели, царю,- відповів я.- Твоя воля для мене – закон. Тоді султан пояснив, що хоче одружити мене в надії, що це конче прив’яже мене до нової батьківщини. Звичайно, я не міг йому відмовити, і султан сам обрав мені молоду – гарну і вродливу дівчину. Жилось мені з нею щасливо, але я не переставав нудьгувати за рідним краєм. Я тільки і думав про те, як би втекти в свій Багдад. Особливо мені хотілось виїхати звідси після того, як я узнав про один тутешній звичай, який вразив мене своєю жорстокістю. У мого приятеля сусіда вмерла дружина. Я пішов навідатись і розважити його смуток. – Благослови тебе, Боже,- привітав я його, розчиняючи двері.- Хай пошле він тобі довгий вік та здоров’я! – Даремне твоє побажання,- зітхнув він,- мені лишається жити не більше, як декілька годин. – Бог з тобою,- крикнув я, подумавши що він з розпачу хоче накласти на себе руки.- Позбавляти себе життя – це найтяжчий гріх. Знай, що й лихо, як радість, минає. Розвіється твоя журба, і ти будеш ще довго жити повним життям. – Ох,- зітхнув сусіда,- я бачу, що ти не знаєш нашого звичаю. Коли вмирає чоловік, то жінка мусить іти за ним живою в могилу, а коли жінка раніше вмирає, то чоловіка ховають укупі з нею. Так ведеться у нас споконвіку, і я мушу коритись спільній долі. Поки він розказував мені про цей нелюдський звичай, у хату ввійшли родичі небіжчиці. Вони одягли її в краще убрання і поклали в домовину. Аж ось понесли її на кладовище. Попереду ішов чоловік, за ним несли його покійну дружину, а далі йшли родичі й приятелі. Дійшовши до кладовища, одвалили важкий камінь і в печеру спустили труп. Після цього чоловік обняв востаннє родичів і ліг у свою домовину, в яку поставили глечик з водою і сім невеличких хлібів. Домовину спустили в печеру і привалили каменем. Після цього всі стали тихо розходитись. Я не можу вам висловити ні того жаху, ні того обурення, що почував у собі, бачачи цей жорстокий звичай. Незабаром я зустрівся з султаном і не міг не заговорити з ним про це явище. – Ваша величність! – сказав я йому.- Мене глибоко вражає дикий звичай твоєї країни – ховати живих разом з мертвими. Багато бачив я і держав, і народів на своєму віку, але ні в одній державі, ні в одного народу не існує такого нелюдського закону. – Що поробиш, Сіндбаде,- відповів султан.- Це старий споконвічний звичай, і я сам мушу коритись йому разом із своїм народом. Коли султанша умре раніше, мене теж поховають разом з нею. – Але я сподіваюсь, що чужинці, які мешкають у твоїй державі, не підлягають цьому закону? – спитав я непевним голосом. – На цей раз ти помиляєшся, мій друже! – з усмішкою відповів султан, зрозумівши, що я головним чином турбуюсь за власне життя.- Кожний, хто одружився на острові, мусить коритись всім державним законам і звичаям мого народу. Можете собі уявити – з якими почуттями я вернувся додому, з яким жахом з того часу став стежити за здоров’ям своєї дружини. Попирхнеться, закашляє, і у мене волосся підіймається вгору. І сталось незабаром те, чого я так боявся. Жінка моя тяжко занедужала, а через деякий час і вмерла. Розпачу моєму не було кінця-краю. Перебути, пережити всі пригоди, всі лиха, щоб бути похованим живим у могилі!! Я впав у ноги до султана, благаючи його змилуватись надо мною, як над чужинцем; я запевняв, що ніколи в світі не одружився б тут, коли б чув про цей звичай, та мої благання були даремні. Але султанові, очевидно, було мене шкода, і він, щоб хоч трошки утішити мене, звелів поховати мене надзвичайно пишно. Навіть сам з усією своєю старшиною прийшов на кладовище і дивився, як спускали мене в печеру разом з небіжчицею в одній великій домовині, де лежало декілька хлібів і стояв глечик з водою. Я кричав, благав змилуватись надо мною, але зачинили кам’яні двері, і все було скінчено. І ось я опинився серед трупів і смороду. Я навіть чув останні зітхання нещасних, похованих на декілька днів раніше від мене. Невимовний жах здавив моє серце. В розпуці я упав на землю і довго лежав нерухомий, гірко, невтішно плачучи. Чим більше я думав, тим дужче почував весь жах свого становища. Я проклинав свою долю, докоряв самому Богові. Ех, годі, Сіндбаде! Чи не сам ти винен у своєму становищі? Нащо тобі було кидати рідний край, де жилось тобі так, як дай Бог кожному, і гнатись за лихом та пригодами? Нещасний! Краще було б тобі згинути зразу на морі серед бурі, ніж тут умирати такою страшною смертю. Це гірке, даремне каяття тільки дужче шматувало мою душу. Я, наче божевільний, рвав на собі волосся, бився головою об мури, кричав нелюдським криком. І одначе умерти і припинити одразу свої страждання мені не хотілось, і я рвався до життя, як звір на волю, хотів прожити ще хоч декілька днів, і це примусило мене вернутись у домовину, щоб взяти хліба. Так минуло декілька днів. Хліба і води з кожним днем ставало менше, і розвіювались останні надії на життя. Але раз чую – одвалюють камінь і спускають попереду мертву, а за ним живу людину, цього разу жінку. У ту ж хвилину в мене промайнула страшна думка – її убити і забрати хліб, але в часи відчаю людина не володіє собою. Хай Бог не осудить мене за цей гріх, я каявся і каюсь у ньому до цього часу. Слухайте: я схопив велику кістку і з усієї сили вдарив нею по голові нещасної жінки. Убив я її чи тільки оглушив – не знаю. Мені треба було їсти. І я, схопивши в домовині хліб і глечик з водою, побіг у темний куток, повний смороду і трупів. Коли і цей хліб був з’їдений, а вода випита, в печеру спустили ще когось, і я одняв у нього хліб і воду таким же чином. У місті в той час, певно, була якась пошесть, бо щодня ховали, і я міг так-сяк існувати. Але час не стояв на місці, він ішов уперед: скільки його пройшло, не знаю. Аж ось одного разу я стояв, ждучи нової здобичі, коли чую десь неподалеку від мене якесь чудне сопіння. Здивований таким незвичайним звуком, я швидко пішов у той бік, та звуки тікали від мене, але не стихали. Навкруги розливалась чорна пітьма, я спотикався на безліч трупів, але не звертав на це уваги і йшов далі назустріч звукам аж до того часу, доки вони не стихли. В ту ж хвилину передо мною блиснуло тихо сяйво, наче далека зірка на темному небі. Радісна надія ожила в моїй душі. Сяйво то зливалось з мороком, то знову привабливо світило, і незабаром я впевнився, що воно проходило через таку велику дірку в скелі, що я міг вільно пролізти. Від радості я ледве не стратив розуму. З якою насолодою я набирав у груди свіжого, неотруєного смородом морського повітря! Як палко я вітав блискучий день! Ніколи в житті я не молився так щиро, не дякував небу так безмежно за його ласку. Нарешті, заспокоївшись, я уважно оглянув місцевість. Я був під горою, недалеко від берега. Одначе ще раз мені довелось вернутись у печеру за хлібом, а щоб не йти з порожніми руками, я обшукав трупи і позабирав різні дорогоцінні речі. Зв’язавши, я виніс їх на берег. Доля, здається, знову усміхнулася в мій бік. Через декілька день я угледів корабель і став розмахувати чалмою і кричати. З корабля помітили і послали за мною човна. Мені довелось сказати, що два дні тому я був бурею викинутий на берег, але мені пощастило спасти частину свого краму. Мені повірили і взяли з собою. Ми побували на багатьох островах, між іншим на острові Кела, де так багато свинцевої руди, сахарного тростнику і камфори. Нарешті я вернувся в рідний Багдад з такими скарбами, що не знав, куди їх дівати. Як і раніше, я роздав частину їх убогим і на оздобу мечеті, і знову рівними, щасливими хвилями потекли дні за днями». На цьому Сіндбад закінчив оповідання про свою четверту подорож. Гіндбаду знову було подаровано гаманець з грішми і запрошено на другий день прийти і послухати далі.

Жила-була маленька дівчинка, чиє волосся було таким яскравим і золотистим, що виблискувало на сонці, немов прядене золото. Через це її звали Золотоволоскою.Одного дня Золотоволоска вирушила на луки збирати квіти. Вона йшла все далі й далі й зрештою опинилася в лісі, де ніколи раніше не була. Ліс був прохолодним і затіненим, і вона пішла вперед, милуючись його красою.Невдовзі дівчинка побачила маленький будиночок, що стояв самотньо серед дерев. Вона дуже втомилася й захотіла пити, тому постукала у двері. Вона сподівалася, що добрі люди, які тут живуть, дадуть їй води й дозволять трохи відпочити. Та Золотоволоска не знала, що цей будиночок належав трьом ведмедям. Тут мешкали ВЕЛИКИЙ ВЕДМІДЬ-ТАТО, середнього розміру ВЕДМЕДИЦЯ-МАМА і маленьке ведмежа, яке було завбільшки з саму Золотоволоску. Але всі троє пішли на прогулянку до лісу, поки їхня вечеря вистигала.Дівчинка постукала у двері, але ніхто не відповів. Вона трохи почекала, потім знову постукала – і знову тиша. Тоді вона обережно натиснула на двері – і вони відчинилися.Зайшовши всередину, вона побачила три стільці, що стояли в ряд. Один був ВЕЛИКИМ СТІЛЬЦЕМ – він належав ведмедю-татові. Другий – середнього розміру, і це був стілець ведмедиці-мами. А третій – маленький, милий стільчик ведмежати.На столі стояли три миски з гарячою кашею. “Отже, ” – подумала Золотоволоска, – “господарі скоро повернуться, щоб її з’їсти.”Вона вирішила сісти й відпочити, поки господарі не повернуться. Спершу вона сіла у ВЕЛИКЕ КРІСЛО, але подушка була надто м’яка, ніби хотіла її проковтнути. Тоді вона спробувала середнє крісло, але подушка виявилася надто твердою й незручною. Нарешті, вона сіла в маленьке, миле крісло, яке було саме таким, як треба, ніби створене для неї.Вона сиділа, погойдуючись, довго-довго, аж поки крісло не тріснуло, і вона провалилася прямо через нього!Але господарі так і не поверталися, а на столі все ще стояли миски з кашею. «Напевно, вони не дуже голодні», – подумала Золотоволоска, – «інакше вже давно повернулися б на вечерю». Тож вона підійшла ближче, щоб подивитися, чи миски ще повні.Перша миска була ВЕЛИКОЮ, з ВЕЛИКОЮ ДЕРЕВ’ЯНОЮ ЛОЖКОЮ – це була миска ведмедя-тата. Друга миска була середнього розміру, з середньою дерев’яною ложкою – вона належала ведмедиці-мамі. А третя – маленька, з маленькою срібною ложечкою – це була миска ведмежати.Каша пахла так смачно, що Золотоволоска вирішила її скуштувати.Вона взяла ВЕЛИКУ ЛОЖКУ і спробувала кашу з ВЕЛИКОЇ МИСКИ, але вона була надто гаряча. Тоді вона взяла середню ложку й скуштувала кашу з середньої миски – вона була надто холодна. Нарешті, вона взяла маленьку срібну ложечку і спробувала кашу з маленької миски – вона була якраз такою, як треба, і така смачна, що Золотоволоска їла, їла, їла, поки не з’їла всю кашу.Після цього їй стало дуже сонно. Вона піднялася сходами нагору і оглянула кімнату. Там стояли три ліжка в ряд. Перше було ВЕЛИКИМ ЛІЖКОМ ведмедя-тата. Друге – середнього розміру, належало ведмедиці-мамі. А третє – маленьке, милий куточок для ведмежати.Золотоволоска лягла на ВЕЛИКЕ ЛІЖКО, щоб спробувати його, але подушка була занадто висока, і їй було зовсім незручно.Тоді вона лягла на середнє ліжко, але подушка виявилася надто низькою, і це теж було незручно.Нарешті, вона прилягла на маленьке ліжечко ведмежати, і воно виявилося ідеальним – таким зручним, що вона лежала, лежала… і міцно заснула.

Джек жив із матір’ю самотою в маленькій хатині з садком перед нею, і єдиним їхнім майном була корова на ім’я Блекі.Одного разу Блекі перестала давати молоко — жодної краплі.— Ось тобі й маєш! — сказала мати. — Якщо Блекі більше не дає молока, ми не можемо її утримувати. Ти мусиш відвести її на ринок, Джеку, і продати за скільки вдасться.Джеку було шкода продавати корову, але він накинув їй на шию мотузку і вирушив у дорогу.Він не пройшов і далеко, як зустрів маленького старого чоловічка з довгою сірою бородою.— Ну що, Джеку, — сказав старий, — куди ведеш Блекі цього чудового ранку?Джек здивувався, що незнайомець знає його ім’я та ім’я корови, але чемно відповів:— Я веду її на ринок, щоб продати.— Аж ніяк не потрібно йти так далеко, — мовив старий. — Я можу купити її в тебе.— А яку ціну ви запропонуєте? — запитав Джек, бо був кмітливим хлопцем.— О, я дам тобі за неї жменю чарівних бобів, — відповів старий.— Ні, ні, — похитав головою Джек. — Це була б чудова угода для вас, але мені потрібні не боби, а хороші срібні гроші за мою корову.— А ти спершу поглянь на ці боби, — сказав старий. Він витягнув із кишені жменю бобів, і Джекові очі загорілися, бо таких бобів він ще ніколи не бачив. Вони були всіх кольорів — червоні, зелені, сині, фіолетові, жовті — і блищали, наче їх відполірували. Але Джек знову похитав головою. Його матері потрібні були срібні монети, а не боби.— Тоді я скажу тобі ще дещо про них, — мовив чоловік. — Такої угоди ти більше ніколи не зустрінеш, бо це чарівні боби. Якщо ти посадиш їх, вони за одну ніч виростуть аж до неба, і ти зможеш вилізти туди та подивитися, що там.Почувши це, Джек змінив свою думку. Він вирішив, що такі боби варті більше, ніж корова. Тож він віддав мотузку від Блекі старому, взяв боби, зав’язав їх у свою хустинку й побіг додому.Його мати здивувалася, що він так швидко повернувся з ринку.— Ну що, продав Блекі? — запитала вона.Так, Джек продав її.— І яку ціну ти за неї отримав?О, гарну ціну!— Але скільки? Двадцять п’ять доларів? Чи двадцять? Або хоча б десять?Джек зробив ще кращу угоду! Він продав корову старому на роздоріжжі за цілу жменю чарівних бобів! І він поспішив розв’язати хустинку й показати їх матері.Але коли вдова почула, що Джек віддав корову за боби, вона мало не заплакала від злості. Їй було байдуже, наскільки вони гарні, а щодо чарівності — вона не збиралася вірити у такі дурниці.Вона дала Джекові такого ляпаса, що в нього аж голова загула, і відправила його спати без вечері, а боби викинула у вікно.Наступного ранку, коли Джек прокинувся, він не зрозумів, що сталося. Уся кімната була наповнена зеленим світлом і тінню, а у вікні не було видно неба — тільки густу зелену стіну.Він зіскочив з ліжка і визирнув у вікно, і тоді побачив, що один із чарівних бобів за ніч пустив коріння і виріс, і виріс, аж поки не сягнув самого неба. Джек нахилився з вікна і подивився вгору, але не зміг побачити вершини стебла. Однак бобове стебло було досить міцним, щоб витримати його вагу, тож він ступив на нього і почав дертися вгору. Він ліз і ліз, поки не опинився вище за дах будинку і вище за верхівки дерев. Він ліз, поки сад унизу став ледь видимим, птахи кружляли навколо нього, а вітер розгойдував стебло. Він ліз так високо, що зрештою дістався країни небес. Але вона не була синьою і порожньою, як здається нам із землі. Це був край із зеленими луками, деревами та струмками, а перед ним пролягала дорога, що вела просто до високого сірого замку.Джек став на дорогу і попрямував до замку.Він не пройшов і далеко, як зустрів прекрасну даму. Вона була феєю, хоча Джек цього не знав.— Куди ти йдеш, Джеку? — запитала вона.— Я йду до он того замку, хочу поглянути на нього, — відповів хлопчик. — Це добре, — сказала фея, — але будь обережний, коли блукатимеш там, бо цей замок належить дуже лютому, багатому та страшному велетню. І ось що я тобі скажу: усі його багатства колись належали твоєму батькові. Велетень їх у нього вкрав, тож якщо ти зможеш щось повернути, це буде справедливо.Джек подякував їй за ці слова і рушив далі.Невдовзі він дійшов до замку. На сходах стояла жінка й підмітала їх. Це була дружина велетня.Щойно вона побачила Джека, її обличчя сповнилося страху.— Що тобі тут потрібно? — вигукнула вона. — Забирайся геть, поки мій чоловік не повернувся додому, бо якщо він тебе знайде, тобі не поздоровиться!— Так, так, я знаю, — сказав Джек, — але я ще не снідав, і вже з ніг падаю від голоду. Дайте мені хоч шматочок хліба, і я піду.Дружина велетня зовсім не хотіла цього робити, але Джек так благав і вмовляв, що зрештою вона дозволила йому зайти до будинку й дала шматочок хліба та сиру.Джек тільки-но сів їсти, як ззовні почувся страшний гуркіт і гучні кроки.— Ой лихо! — вигукнула дружина велетня і зблідла. — Це мій чоловік повертається! Якщо він тебе побачить, то миттю проковтне, а мені ще й дістанеться на горіхи!Джекові це зовсім не сподобалося.— Чи не могли б ви мене сховати? — запитав він.— Ось, залізь у цей мідний казан! — вигукнула жінка, знявши кришку.Вона допомогла Джеку залізти всередину і накрила його кришкою. Вона тільки-но встигла це зробити, як до кімнати грізно ступив велетень.— Фі, фі, фо, фам! Я чую запах англійця! — заревів він.— Живий він чи мертвий, Я зітру його кістки на борошно для хліба!— Які дурниці! — сказала його дружина. — Якби тут хтось був, хіба я не помітила б? Це ворона пролетіла над дахом і впустила кістку в комин, ось що ти відчуваєш.Почувши це, велетень їй повірив. Він сів за стіл і зажадав сніданок.Жінка поставила перед ним трьох цілих засмажених биків і два величезні хліби, кожен розміром із діжку. Велетень проковтнув усе це вмить.— А тепер, жінко, принеси мені мої гаманці з золотом із скарбниці! — сказав він.Дружина велетня вийшла через величезні двері, оббиті цвяхами, а коли повернулася, то принесла два мішки й поставила їх перед велетнем. Велетень розв’язав шнурки, відкрив мішки — і вони були повні золотих монет, що голосно дзвеніли.Він сів і почав їх рахувати. Порахувавши всі монети, знову склав їх у мішки, витягнув ноги перед собою і заснув так міцно, що аж балки затремтіли від його хропіння.Дружина велетня трохи поралась по господарству, а потім вийшла до іншої кімнати. Джек дочекався, поки переконався, що вона пішла, тихенько відсунув кришку казана й вибрався назовні. Він підкрався до столу, схопив мішки з грошима і кинувся навтьоки. Ні велетень, ні його дружина нічого не помітили, поки Джек не спустився по бобовому стеблу додому.Коли мати побачила мішки з золотом, вона не могла повірити своїм очам.— Це було багатство твого батька, — сказала вона. — Але його вкрали, і я вже ніколи не сподівалася його побачити.Відтоді Джек із матір’ю жили в достатку: мали вдосталь їжі, гарний одяг і все, що бажали. Але вони не були жадібними й ділилися своїм добром із сусідами.Минув час, і золото майже закінчилося.— Я знову піднімуся по бобовому стеблу, — вирішив Джек, — і подивлюся, що ще є в замку велетня.Він знову почав дертися вгору. Ліз і ліз, поки не дістався країни велетня. Перед ним простягалася дорога до замку. Джек швидко рушив уперед і, не побачивши нікого біля входу, відчинив двері й зайшов усередину.Там дружина велетня саме чистила горщики та сковорідки. Побачивши Джека, вона мало не впустила сковорідку.— Ти знову тут?!— Так, я знову тут, — відповів Джек.— Ох, краще б ти був десь в іншому місці! — вигукнула вона. — Після твого останнього візиту в нас зникли мішки з грошима, і я підозрюю, що це твоя справа.— Ой-ой! Як ти можеш таке подумати? — удавано здивувався Джек.— Ну, йди вже звідси, — похмуро сказала дружина велетня. — Не хочу бачити тут більше ніяких чужинців.Так, Джек піде, але спершу… чи не дасть вона йому хоч шматочок сніданку?Ні, дружина велетня була категорична — ніякого сніданку.Але Джек не збирався так просто здаватися. Він говорив, благав, сперечався, і саме в цей момент вони почули, як велетень увійшов у будинок.Дружина велетня страшенно злякалася.— Ох, якщо він тебе знайде, мені не минути лиха! — вигукнула вона. — Швидше, ховайся в казан!Джек миттю пірнув у мідний казан, і жінка накрила його кришкою.Наступної миті до кімнати ввалився велетень.— Фі, фа, фо, фам! — загорлав він. — Відчуваю запах англійця! Живий він чи мертвий, Я змелю його кістки на хліб!— Дурниці, — сказала його дружина. — Тобі завжди ввижається щось. Сідай краще за стіл і їж сніданок. Ворон пролетів над дахом і впустив кістку у вогонь — ось що ти відчув.Велетень трохи понюхав, а потім, все ще бурмочучи, сів за стіл і почав їсти. Коли він закінчив, він сказав:— Тепер, жінко, принеси мені мою маленьку червону курочку з кімнати скарбів.Жінка пішла до кімнати скарбів і скоро повернулася з маленькою червоною курочкою в передпліччі. Вона поставила її на стіл перед велетнем. Велетень розплився в усмішці, показавши всі свої зуби.— Моя маленька червона курочка, моя гарненька червона курочка, неси, — сказав велетень.Як тільки він це сказав, курочка знесла яйце чистого золота. — Моя маленька червона курочка, моя гарненька червона курочка, неси, — повторив велетень. І курочка знесла ще одне яйце.— Моя маленька червона курочка, моя гарненька червона курочка, неси, — сказав велетень. І курочка знесла третє яйце.— Ось, — сказав велетень, — цього вистачить на сьогодні. Тепер, жінко, віднеси її назад до кімнати скарбів.Жінка взяла курочку й понесла її назад до кімнати скарбів, але коли вона повернулася до кухні, забула зачинити двері кімнати скарбів.Тим часом велетень розкинув ноги і ліг спати, почавши хропіти так, що стіни тремтіли.Жінка зайнялася роботою на кухні, а через деякий час, коли вона не дивилася, Джек вибрався з казана. Він прокрався до дверей кімнати скарбів і тихо проскочив через них. Ось і маленька червона курочка, яка зручно сиділа на золотому гнізді.Джек схопив її під руку, і курочка не видала жодного звуку. Потім він тихо повернувся через кухню, вийшов через двері й побіг дорогою, а дружина велетня навіть не помітила його.Але як тільки Джек наблизився до бобового стебла, курочка почала кукурікати. Це розбудило велетня.— Жінко, жінко! — заревів він. — Хтось краде мою маленьку червону курочку!Він вибіг з замку і почав оглядатися, але не побачив нікого, бо Джек вже був наполовину вниз по бобовому стеблу.З того часу Джек і його мати ніколи не знали нужди, адже коли Джек хотів грошей, йому достатньо було сказати:— Моя маленька червона курочка, моя гарненька червона курочка, неси, — і курочка завжди несла золоте яйце.Але Джек не був задоволений. Він хотів подивитися, що ще є в замку велетня. Тому одного дня, не сказавши жодного слова матері, він знову піднявся по бобовому стеблу й поспішив дорогою до замку велетня. Він не хотів зустрічати дружину велетня, бо думав, що, можливо, вона здогадалася, що це саме він забрав курочку велетня, мішки з золотими монетами, а насправді так і було, і більше того — вона розповіла велетню про це.Джек обережно підійшов до замку і не побачив нікого. Він трохи відчинив двері замку і заглянув всередину, але все одно нікого не побачив. Він відкрив двері ще трохи ширше, і тоді побіг у кухню, де сховався в великій печі.Він тільки-но встиг це зробити, як в кімнату увійшла дружина велетня.— Пфу! — сказала вона. — Який протяг! — і зачинила двері. Потім вона поставила сніданок велетня на стіл і все говорила сама з собою: — Мабуть, двері були відчинені, коли я виходила. Я точно їх зачиняла.Через кілька хвилин велетень увійшов, гучно крокуючи. Як тільки він увійшов до кімнати, то почав ричати:— Фі, фі, фо, фум! Я чую запах крові англійця; Буде він живий чи мертвий, Я перемелю його кістки на свій хліб!— Що? Що? — вигукнула його дружина. — Я ж тільки що знайшла двері відчиненими. Чи не вважаєш, що цей неприємний хлопець знову в домі?— Якщо він тут, я швидко з ним покінчу, — відповів велетень.Дружина велетня побігла до мідного казана, підняла кришку і заглянула всередину, але нікого не побачила. Тоді вони з велетнем почали шукати. Вони подивилися в шафах, за дверима і в кожному куточку, але навіть не подумали заглянути в піч.— Мабуть, його тут і немає, — сказала жінка. — Якби він був, ми б його знайшли. Значить, ти чуєш щось інше.Тоді велетень сів і почав їсти сніданок, але під час їжі бурмотів і нарікав.Коли велетень закінчив їсти, він сказав:— Дружино, принеси мою золоту арфу, хай вона заспіває для мене.Його дружина пішла в скарбницю і повернулася з золотою арфою. Вона поставила її на стіл перед велетнем, і арфа одразу почала грати. Музика була така красива, що серце розтаювало від слухання. Дружина велетня теж сіла слухати, і незабаром музика їх обох занурила в сон. Тоді Джек вийшов з печі, схопив арфу і втік з нею.Зразу ж арфа почала кликати:— Господарю! господарю! Допоможіть! Хтось забирає мене!Велетень прокинувся і оглянувся навколо. Коли він помітив, що арфи немає, то загрімів, як розлючений бик. Він вибіг до дверей, і вже побачив Джека, який був майже на середині дороги.— Стій! Стій! — закричав велетень, але Джек не мав наміру зупинятися. Він біг, поки не досяг бобового стебла, а потім почав спускатися по ньому якнайшвидше, тримаючи арфу.Велетень побіг за ним, і коли він дістався до бобового стебла, подивився вниз і побачив Джека, що був далеко внизу. Велетень не звик лазити, не знав, чи варто слідувати за ним. Та арфа знову закричала:— Допоможіть, господарю, допоможіть!Велетень більше не вагався. Він схопився за бобове стебло і почав спускатися.Тим часом Джек уже досяг землі.— Швидко! Швидко, матусю! — закричав він. — Принеси сокиру!Мати побігла з сокирою. Вона не знала, для чого він її хоче, але бачила, що він у поспіху.Джек схопив сокиру і почав рубати бобове стебло. Велетень згори відчув, як стебло здригнулося.— Почекай! Почекай трохи! — крикнув він. — Я хочу поговорити з тобою!Але до того, як він зміг сказати більше, стебло було перерубано і впало з гучним тріском, а разом з ним упав і велетень, що стало його кінцем.З того часу Джек і його мати жили в мирі та достатку.

Колись був король, який мав трьох синів, і він любив їх усіх так ніжно, що кожен з них був для нього дорожчий за інших. Він любив їх усіх настільки сильно, що не міг вирішити, кому залишити своє королівство. Він довго думав і, зрештою, покликав свого мудрого старого радника і запитав його поради.“Ваше Величносте,” сказав радник, “ви любите всіх трьох принців однаково, тому моя порада — залишити королівство тому, хто любить вас найбільше.”“Але я не знаю, хто з них любить мене найбільше,” відповів король.“Тоді поставте їм три завдання. Той, хто найкраще їх виконає і найбільше постарається вас потішити — той і буде тим, хто найбільше вас любить.”Ця порада сподобалась королю, і він покликав своїх трьох синів, щоб повідомити їм, що вирішив зробити. “Я маю велике бажання, — сказав він, — щоб у мене був маленький песик, що буде мене розважати. Я дам вам рік часу, щоб знайти для мене найменшого і найгарнішого песика в світі. Той з вас, хто принесе мені такого песика, отримає одну третину мого королівства.”Як тільки сини почули це, вони з радістю вирушили на пошуки такого песика. Два старші брати були впевнені, що хтось із них обов’язково знайде його, бо вони не дуже оцінювали молодшого брата. Кожен з них поїхав у велике місто і звернувся до кращих розвідників собак там. Старший син купив маленького білого песика, не більшего за кошеня, дуже гарного та грайливого. Другий син купив червоного песика, настільки маленького, що він міг би поміститися в долоні. Кожен був задоволений своїм вибором і поїхав додому, більше не шукаючи.Король був дуже задоволений собаками, яких принесли сини, і вони попросили його негайно вирішити, хто з них заслуговує на королівство, але король не захотів цього робити. “Ні, ні,” сказав він, “ми повинні почекати, поки ваш брат не повернеться. Він навряд чи знайде ще одного такого красивого песика, але все ж буде правильно почекати, поки він повернеться, або поки не закінчиться рік.”Тим часом молодший принц їхав далі і далі, набагато більше, ніж його старші брати. Де б він не запитував про собак, йому приносили їх сотнями — великих і малих, товстих і тонких, чорних і білих, сірих, червоних і жовтих. Але жоден з них не був тим, що шукав принц.Нарешті, одного дня, він потрапив у глибокий ліс. Піднялася буря, принц промок до нитки і був весь у багнюці. Він побачив світло перед собою, що світили крізь дерева, і поїхав до нього. Він сподівався, що знайде там прихисток на ніч.Яке ж було його здивування, коли він наблизився, і побачив, що це світло виходить з величезного палацу, що стояв посеред глибокого лісу, далеко від будь-якого міста. Принц постукав у двері, і вони відразу відчинилися перед ним. Він зайшов і оглянувся, але не побачив нікого, хоча невидимі руки зачинили двері за ним. Невидима рука взяла його за руку, і він був проведений через кілька кімнат до красивої зали, яка, здавалось, була підготовлена для нього. Його мокрі й брудні речі зняли, і йому вдягнули білий і срібний костюм; але, незважаючи на все це, він так і не побачив нікого.Далі його повели в бенкетний зал, де було накрито розкішний стіл.Раптом, коли принц стояв і озирався, почувся звук труб, і двері напроти нього відчинилися, і в кімнату увійшла дивна процесія. Спочатку, йдучи прямо, йшла маленька й дуже гарна біла кішка. Вона була вбрана в чорне, на голові мала довгий чорний вуаль і корону з ебенового дерева. За нею йшли інші коти. Деякі з них були одягнуті як дами в очікуванні, інші як придворні, а деякі як трубачі. Біла кішка підійшла до принца і привітала його. “Я побачила тебе, коли ти їхав лісом,” сказала вона, “і цей бенкет був приготовлений для тебе. Прошу, принце, давай сядемо за стіл і поїмо.”Кішка сіла на чолі столу і жестом запросила принца сісти поруч з нею.Невидимі руки негайно подали їм найрідкісніші та найсмачніші страви. Кішка їла вишукано, і принц помітив, що вона їла лише деяких дивно приготованих птахів та вершки.Він сам був голодний і поїв все, що було подано, а поки він їв, Біла кішка розмовляла з ним настільки розумно та дотепно, що він був захоплений її розмовами.Після вечері Біла кішка залишила його, і невидимі руки повели його до розкішної кімнати, де він провів ніч.Наступного ранку, коли він прокинувся, він знайшов для себе полюваннявий костюм зеленого кольору, високі чоботи для їзди та капелюх з пером. Невидимі руки одягли його, а їжа була подана у сніданковій кімнаті, обшитій золотими вишивками.Після сніданку принц пішов шукати Білу кішку. Він знайшов її на подвір’ї. Вона та її слуги, а також кілька котів, вбраних у мисливські костюми, збиралися вирушити на полювання. Вона запросила принца приєднатися до них, і він радо погодився.До палацу підвели зграю мавп, які були осідлані і в оздоблених упряжках. Принц із захопленням спостерігав, як Біла кішка сіла на спину найбільшої та найкрасивішої мавпи. Інші коти також осідлали своїх мавп, але оскільки принц був занадто великий, щоб їхати на мавпі, для нього принесли великий дерев’яний кінь на колесах. Це здалося принцу таким абсурдним, що він був готовий відмовитися, але Біла кішка так ввічливо жестикулювала йому, що йому стало соромно відмовити. Він сів на спину дерев’яного коня, і відразу відчув, як він почав рухатися і ворушитися, наче живий. Вся мисливська група вирушила в дорогу. Біла кішка та принц їхали першими, і принц відчув, як дерев’яний кінь котиться так плавно і швидко, що це було неймовірно приємно. Цілий день вони полювали в лісі, а ввечері відбулася ще одна розкішна вечеря в палаці, цього разу з музикою та танцями. Танцювали шість великих чорних котів, одягнутих у розшиті блискітками вбрання, і їхні стрибки, сальто та танці були чудові. Принц ніколи не був так розважений у своєму житті.День за днем минав, і принц залишався в палаці Білої кішки, настільки щасливий, що зовсім забув про батька і королівство, яке сподівався отримати. Минув рік, і залишалося лише три дні, коли раптом принц згадав про своє завдання. Він був сповнений тривоги, бо тепер вже було запізно шукати маленьку собаку, і він боявся, що втратив шанс здобути королівство.Але Біла кішка побачила його сум. “Не бідуй, принце,” сказала вона. “Я знаю, яке завдання привело тебе сюди, і готова допомогти.” Потім вона дала йому жолудь. “Ось,” сказала вона, “візьми це, і в ньому ти знайдеш те, що шукаєш.”Принц подумав, що кішка його сміється, але вона наказала йому прикласти жолудь до вуха і слухати. Коли він це зробив, він почув із середини жолудя звук, що нагадував гавкання, тонке й маленьке, як писк миші.“Не відкривай його, поки не повернешся додому,” сказала Біла кішка. “Тоді, коли твій батько побачить, що всередині, він зрозуміє, що саме ти заслуговуєш на королівство.”Принц подякував кішці, осідлав свого коня, якого привели зі стайні, і вирушив додому. Наприкінці подорожі він купив у жебрака потворну собаку і забрав її з собою.Коли він увійшов до палацу, одразу пішов до кімнати, де сидів його батько на троні, а поруч з ним були двоє старших синів.Коли двоє принців побачили, як молодший брат входить у двір з потворною собакою, вони голосно розсміялися з нього. Вони були впевнені, що тепер королівство дістанеться їм.Король дуже обурився. Він грубо звернувся до молодшого сина: “Навіщо ти привів таку потворну собаку до мого двору?” запитав він. “Ти не поважаєш моїх побажань, якщо приносиш мені таку собаку?”Принц, однак, відповів м’яко: “Дорогий батьку, будь ласка, потерпи ще хвилину, і я можу запропонувати тобі щось, що тобі сподобається більше.”Тоді він витягнув жолудь і відкрив його. Усередині лежав маленький атласний підсушник, а на ньому лежала собачка настільки маленька і витончена, що король був вражений. Він ледве міг повірити своїм очам.“Справді, ти заслуговуєш отримати королівство негайно,” вигукнув він, “але я пообіцяв, що буде три випробування, перш ніж я передам королівство одному з вас.”Король тоді сказав принцам, що він хоче, щоб вони принесли йому шматок мусліна настільки тонкого і делікатного, що його можна було б протягнути через вушко голки. Той, хто найкраще впорається з цим завданням, отримає хоча б частину королівства.Три принци відразу вирушили в нову подорож. Старші брати звернулися до торговців у великих містах, як і раніше, а молодший принц поїхав прямо до замку Білої кішки.Кішка прийняла його привітно. “Я знаю, що від тебе вимагається,” сказала вона. “Не турбуйся з цього приводу. Залишайся тут зі мною, і коли настане потрібний час, ти отримаєш те, що необхідно.”Так принц залишився в палаці Білої кішки на рік, майже до останніх трьох днів, і час минав навіть веселіше, ніж раніше. Наприкінці цього періоду Біла кішка дала принцу волоський горіх. “Візьми це,” сказала вона, “і не відкривай, поки не повернешся додому. Всередині ти знайдеш те, що шукаєш.”Принц взяв горіх і поїхав. Коли він прибув до двору, його брати вже були там. Кожен приніс з собою шматок мусліна настільки тонкого, що його можна було протягнути через вушко голки для латання, але жоден не зміг протягнути його через вушко батистної голки.Тоді третій принц витягнув горіх і розколов його. Він очікував побачити шматок мусліна, але всередині знайшов лише ліщину. Він розколов ліщину, і всередині була вишнева кісточка. Він розколов вишневу кісточку, і всередині неї був зернятко пшениці. Принц почав побоюватися, що Біла кішка його обдурила, і що він може втратити королівство. А його брати голосно сміялися з нього і глузували.“Який трюк ти граєш з нами?” запитали вони. “Якщо в тебе є муслін, покажи нам його, а якщо ні, тоді визнай нашому батькові, що ти зазнав поразки.”Не відповідаючи, принц розколов зерно пшениці, і всередині нього було зернятко проса. Його серце схилилося вниз. Проте він розколов зернятко проса, і там був шматок мусліна, який обіцяла йому кішка. Він витягнув його, і це був довгий і довгий шматок, такий тонкий, як павутиння. Ніколи раніше не бачили такого тканинного виробу. Король подивився і здивувався, і захоплено розглядав. Муслін був настільки тонким, що його можна було протягнути не тільки через вушко голки для латання, а й через вушко батистної голки.“Це чудовий шматок тканини,” сказав король молодшому принцу. “Ти справді знову заслужив королівство, але є ще одне завдання, яке треба виконати, перш ніж я можу передати його комусь. Я хочу, щоб ти приніс мені найкрасивішу принцесу в світі. Той з вас, хто це зробить, отримає хоча б половину королівства.”Коли старші брати почули це, вони поспішили вирушити в подорож. Молодший брат уже приніс батькові найменшого і найгарнішого песика в світі, а також найкращий шматок мусліна, але з удачею один з них міг би все ж принести йому найкрасивішу принцесу. Вони вирушили в далекі королівства, де жили принцеси, відомі своєю красою; але молодший принц не поїхав нікуди, окрім палацу Білої кішки.Кішка прийняла його навіть більш привітно, ніж раніше. “Я знаю, що ти прийшов шукати,” сказала вона. “Це завдання не таке легке, як інші. Але не турбуйся. Я допоможу тобі, коли настане потрібний час.”Знову дні минали приємно в замку Білої кішки, і принц був цілком задоволений залишатися там. Він був так щасливий, що цілий рік, майже до останнього дня, пройшов, перш ніж він про це подумав. Потім одного ранку він прокинувся і згадав, що наступного дня йому потрібно бути в палаці короля з найкрасивішою принцесою в світі, якщо він хоче виграти королівство. “Ой, ой!” вигукнув він. “Королівство, мабуть, вже втрачено для мене. У мене немає часу шукати принцесу, і до того ж це три дні шляху назад до палацу. Поки я дійду, королівство, напевно, буде поділено між моїми братами.”“Чи не обіцяла я тобі допомогти?” запитала кішка. “Чому ти турбуєшся? Якщо ти зробиш саме те, що я тобі скажу, королівство буде твоїм; і не тільки це королівство, але й інші теж.”Кішка тоді сказала принцу вийняти меч і відрубати їй голову, але принц відмовився зробити таку справу. Він був охоплений жахом від однієї тільки думки про це.Біла кішка почала гірко плакати. “Що я не зробила для тебе?” вигукнула вона. “А ти не зробиш навіть цього одного для мене.”Вона плакала і голосно ридала так, що в кінці кінців принц не зміг більше відмовлятися. Він вийняв меч, щоб відрубати голову кішці, але в той самий момент закрив очі, щоб не бачити жорстокого вчинку.Коли він знову відкрив очі, то з подивом побачив не кішку, а прекрасну принцесу, яка стояла перед ним і посміхалася. Він ніколи раніше не бачив такої краси. “Принце,” сказала принцеса, “ти врятував мене від жорстокої долі. Коли я була дитиною, мене забрали феї, і я жила з ними як їхня дочка, поки не подорослішала. Потім я розсердила їх, оскільки відмовилася вийти заміж за дуже багатого і потворного карлика, який був їхнім другом. Вони перетворили мене і всіх моїх супутників на кішок, і ми були змушені жити в цих образах, поки якийсь молодий і добрий принц не відрубає мою голову. Ти зробив це, і тепер ми всі повернулися до своїх справжніх образів. Це показує, що феї мене пробачили і повернуть мені два королівства, які були моїм правом.”Принцеса, більше не кішка, наказала, щоб дерев’яного коня принесли до дверей. Вона та принц сіли на нього, і вони помчали так швидко, що вітер свистів у їхніх вухах. Три дні шляху вони подолали менше ніж за день, і коли принц увів принцесу до двору, всі повинні були визнати, що тепер він справді заслужив королівство. Його два брати теж привезли з собою прекрасних принцес, але жодна з них не могла зрівнятися з красою нареченої молодшого принца, бо саме вона обіцяла стати його нареченою.Як тільки була приготована бенкетна зала, вона і молодий принц одружилися.Оскільки принцеса вже мала два своїх королівства, вона попросила старого короля поділити його королівство між двома старшими синами. Це було зроблено, старші принци одружилися з красунями, яких привезли з собою, і всі вони жили в любові та щасті довго й щасливо.