Народні казки

Одного дня брат і сестричка гралися біля колодязя, який належав водяному духу. Дівчинка тримала брата за руку і нахилилася, щоб подивитися в колодязь.— Мені здається, що там унизу я бачу зелені луки і стада овець, що пасуться, — сказала вона.— Це тільки відображення хмар, — відповів хлопчик. — Але будь обережна. Боюсь, ти можеш впасти.Саме в той момент дівчинка послизнулася і впала в колодязь, а оскільки тримала брата за руку, то потягла його за собою.Діти спускалися — спускалися — спустилися через воду, і коли вони дісталися до дна, то опинилися в країні зелених лугів, дерев і струмків. Перед ними стояв блискучий замок з куполами та вежами.Цей замок належав водяному духу, яка володіла колодязем.Маленький брат і сестричка підійшли до замку та постукали в двері, і відразу ж водяний дух відкрила їх.— Заходьте, заходьте, — сказала вона. — Я бачила вас, як ви гралися біля колодязя, і це я спричинила, щоб ви впали. Я тут одна, тому залишайтеся зі мною і будьте моїми слугами, і все, що я скажу, ви повинні зробити.Водяний дух була б дуже гарною, якби не була така зелена. Її обличчя було зелене, волосся було зелене, а очі були зелені. Тільки зуби були білі. Дух повела дітей до кухні та дала дівчинці відро без дна.— Йди, — сказала вона, — і принеси мені води, щоб зварити вареники на вечерю. А ти, — сказала вона хлопчикові, — повинен нарубати мені дров. І дала йому сокиру без леза. Вона була така тупа, як молоток.Дівчинка пішла до джерела, яке показала їй водяний дух, і спробувала набрати води, але як тільки вона набирала воду, вона витікала назад, бо відро було без дна.Хлопчик почав рубати дерево поряд. Він рубав і рубав, але ледве зробив вм’ятину, сокира була така тупа.Коли діти повернулися до замку без води і дров, дух розлютився.— Я бачу, що ви обидва дуже дурні, — сказала вона. — Але сідайте; сідайте за стіл. Навіть якщо ви дурні, мабуть, вам потрібно їсти.Діти сіли за стіл, і водяний дух поставила перед ними тарілку з варениками, але оскільки вареники не були зварені, а лише тісто, діти не могли їх їсти. Вони сховали їх у кишенях, а потім, коли дух не дивився, віддали вареники водяній кішці, що терлася об їхні стільці.Після цього діти пішли до ліжка і заснули.Наступного дня сталося те ж саме. Водяний дух поставила їм завдання, які вони не могли виконати, і дала їм лише тісто для їжі, тож діти вирішили втекти. Вони почекали, поки вранці дух піде на верхівку колодязя, щоб поглянути навколо.Коли вони були готові вирушити, водяна кішка сказала їм:— Ви правильно вирішили втекти. Тут ви не будете щасливі. Але не думайте, що моя господиня дозволить вам втекти, якщо вона зможе це завадити. Коли вона повернеться додому і побачить, що вас немає, вона негайно вирушить у погоню. Вона може бігти набагато швидше за вас, і вона, безумовно, вас наздожене, якщо ви не візьмете з собою її гребінець, її щітку та дзеркало. Це магічні речі. Кожного разу, коли ви побачите, що вона вас наздоганяє, киньте одну з цих речей через плече. Тільки таким чином ви зможете сподіватися на втечу.Діти подякували маленькій кицьці та вчинили за її порадою. Вони взяли гребінець, щітку та дзеркало водяного духа і побігли якомога швидше по дорозі, що вела до верхнього світу.Незабаром після того, як вони пішли, водяний дух повернулась додому. Знайшовши, що їх немає, вона лише зупинилася на хвилину, щоб вилаяти кішку, а потім наділа свої черевики швидкості та вирушила в погоню.Незабаром діти оглянулися і побачили, як вона наближається. Вона рухалася так швидко в своїх черевиках, що здавалося, вони не можуть її уникнути.Проте діти згадали те, що сказала водяна киця. Вони кинули гребінець за спину, і він миттєво розгорнувся та виріс у стіну з гострих шипів, надзвичайно твердих і високих. Водяному духу довелося довго лізти через цю стіну, і діти вже далеко пішли, перш ніж почули її знову позаду.Тоді маленька дівчинка кинула щітку через плече. Миттєво щітка перетворилася на величезний густий ліс, через який водяний дух ледве могла знайти свій шлях. Але вона все ж прорвалася через ліс, і знову швидко наблизилася до них.— Тепер у нас залишилася лише одна річ, — сказав брат, і він кинув дзеркало за спину.Миттєво дзеркало стало скляною горою такою крутою і гладкою, що ніхто не зміг би по ній піднятися. Водяний дух спробувала піднятися, але, як тільки вона зробила кілька кроків, то знову послизнулася і впала назад. Нарешті, з криком розпачу, вона розвернулася і втекла назад до свого замку, і це було в останнє, коли її бачили.А діти продовжили свій шлях, і дорога привела їх прямо до верхнього світу і дверей їхнього дому. Після того вони завжди обережно обходили край водяного колодязя.

Жила-була бідна вдова, і була в неї одна-єдина донечка — добра й лагідна дитина, яку всі любили.Одного дня дівчинка пішла до лісу збирати хмиз. Вона була дуже засмучена, бо вдома не залишилося жодної крихти їжі, і вони з матір’ю часто голодували.Назбиравши в’язку дров, вона вже збиралася йти додому, як раптом побачила стареньку жінку, яка теж шукала хмиз. Бабуся була така згорблена й квола, що на неї важко було дивитися без жалю. Дівчинка пошкодувала її й захотіла допомогти.— Добра бабусю, — сказала вона, — дозвольте мені назбирати для вас дрова, адже вам важко нахилятися.Вона відклала свій власний хмиз і назбирала старенькій стільки, скільки та могла підняти.— Я б віднесла вам додому, — сказала дівчинка, — але мене чекає мама, і я вже дуже запізнилася.— Дитинко, — відповіла стара жінка, — у тебе добре серце, і ти заслуговуєш на винагороду.Вона витягла з-під свого плаща маленький залізний горщик.— Візьми його, — сказала вона. — Це чарівний горщик. Щоразу, коли ви з матір’ю будете голодні, достатньо сказати: “Варися, горщику, Каші нам гаряченької!” …і він почне варити та наповнюватися солодкою кашею. Коли ви насититеся, скажіть: “Зупинись, горщику, Каша вже гаряченька!” — і він припинить варити.Стара жінка змусила дівчинку повторити ці слова кілька разів, а потім віддала їй горщик і покульгала геть у глиб лісу.Дитина була в захваті від думки, що тепер вони з матір’ю ніколи не залишаться голодними. Вона щодуху побігла додому, міцно тримаючи чарівний горщик у руках.Коли вона вбігла до хати, мати здивовано запитала, де дрова.— Я принесла щось краще за хмиз! — радісно вигукнула дівчинка. — Дрова лише зігрівають нас, а це нас ще й нагодує!Вона поставила горщик на стіл і промовила: “Варися, горщику, Каші нам гаряченької!” І тут же горщик почав булькати й кипіти, наповнюючись солодкою кашею. Вдова схопила ложку і почала набирати кашу в миску, але що більше вона накладала, то більше каші з’являлося в горщику. Коли всі миски в хаті були вже повні, дівчинка сказала: “Зупинись, горщику, Каша вже гаряченька!” І горщик миттєво припинив кипіти.. Вдова була в захваті від такого скарбу, що принесла їй дочка.— Сідаймо швидше та їжмо! — радісно вигукнула вона.— Так, люба матусю, — відповіла дівчинка, — але спершу я віднесу трохи каші нашим сусідам, які допомагали нам, коли у нас нічого не було.Вона наповнила великий казан кашею й вирушила до сусідів.Але щойно дівчинка вийшла з дому, як вдова почала хвилюватися: а чи вистачить їм самим? Їй здавалося, що вони залишили собі надто мало. Тож вона вирішила знову наказати горщику варити кашу. — Варися, горщику, Каші нам гаряченької! Горщик одразу ж почав кипіти й наповнюватися кашею. Незабаром він був повний, а каша переливалася через край. Вдова хотіла зупинити його, але забула чарівні слова.— Досить! — закричала вона. — Зупинися! Перестань!Але горщик не слухав. Каша продовжувала литися.Вдова схопила ложку й почала швидко вигрібати кашу, наповнюючи всі миски та горщики, які тільки знайшла. Проте горщик варив і варив. У розпачі вона схопила його та викинула за двері, але каша потекла далі, виливаючись просто на вулицю й розтікаючись дорогою.Дівчинка поверталася додому, коли зустріла струмок каші, що розтікався дорогою. Вона одразу здогадалася, що сталося.Щосили вона побігла вперед і, коли дісталася до місця, де лежав горщик, вигукнула: — Зупинись, горщику, Каша вже гаряча! Тієї ж миті горщик перестав кипіти. Але каші вже було стільки, що нею можна було нагодувати всю округу.Після цього вдова більше ніколи не наважувалася наказати горщику варити кашу. Відтепер тільки дівчинка промовляла чарівні слова.Але вони з матір’ю більше ніколи не знали нестачі, адже каша була такою смачною, що люди приходили навіть з далеких сіл, щоб купити її.

Одного разу жила-була коза, і було в неї п’ятеро козенят, яких вона любила понад усе на світі.Якось зібралася мати-коза до лісу по дрова. “Любі мої дітки, – сказала вона, – будьте дуже обережні, поки мене немає. Зачиніть за мною двері й нікому не відчиняйте, поки я не повернуся. Якщо підступний вовк увійде до хати, він неодмінно вас з’їсть.”Козенята пообіцяли, що будуть обережними. Тоді їхня мама вирушила в дорогу, а вони одразу ж замкнули за нею двері.Так сталося, що старий вовк того дня чатував неподалік. Він побачив, як коза пішла до лісу, і, щойно вона зникла з очей, підкрався до хатинки й постукав у двері – стук-стук-стук!“Хто там?” – запитали козенята зсередини.“Це я, ваша мама, любі мої,” – відповів вовк своїм грубим, хрипким голосом. – “Відчиніть двері та впустіть мене.”Але козенята були дуже розумні. “Ні, ні! – закричали вони. – Ти не наша мама. У нашої мами голос лагідний і ніжний, а твій – грубий і хрипкий. Ти вовк!” Почувши це, вовк страшенно розсердився. Він почав щосили гатити у двері, але козенята не відчинили. Тоді він стрімголов помчав до молочарні. Там він просунув голову у віконце, а господиня саме закінчила збивати масло.“Господине, господине, – закричав вовк, – дай мені масла! Якщо не даси, я влізу й перекину твій маслороб.”Жінка злякалася й одразу ж віддала йому багато масла – стільки, скільки він міг з’їсти.Вовк проковтнув усе й побіг назад до козиної хатки. Він знову постукав – тук-тук-тук!“Хто там?” – запитали козенята.“Ваша мама, любі мої,” – відповів вовк, і тепер його голос був м’яким і лагідним через масло, яке він проковтнув.“Це наша мама!” – зраділи козенята і вже хотіли відчинити двері, але найменше козеня, яке було дуже мудрим, зупинило їх.“Зачекайте трохи, – сказало воно. – Голос звучить, як у нашої мами, але перш ніж відчинити двері, нам треба впевнитися, що це не вовк.” Тоді воно крикнуло крізь двері: “Поклади свої лапи на підвіконня!”Вовк нічого не запідозрив. Він поклав лапи на підвіконня, і як тільки козенята їх побачили, то відразу зрозуміли, що це не їхня мати.“Ні, ні!” – закричали вони. – “Ти не наша мама! У нашої мами гарні білі ніжки, а твої лапи чорні, як сажа. Ти вовк!”Почувши це, вовк розлютився ще більше. Він розвернувся і знову щодуху помчав геть, грізно бурмочучи собі під ніс і клацаючи зубами.Невдовзі він добіг до пекарні й просунув голову у вікно.“Пекарю, пекарю, дай мені тіста!” – закричав вовк. – “Якщо не даси, я перекину твої форми та зіпсую весь твій хліб!”Пекар злякався та одразу ж віддав вовкові стільки тіста, скільки той хотів. Вовк схопив його і помчав далі, аж поки не дістався козиної хатки. Там він сів і густо намазав свої чорні лапи білим тістом. Тоді він знову постукав у двері – тук-тук-тук!“Хто там?” – запитали козенята.“Ваша мама, любі мої, повернулася додому,” – відповів вовк своїм м’яким, маслянистим голосом.“Поклади свої лапи на підвіконня.”Вовк поклав лапи на підвіконня, і вони виглядали зовсім білими через тісто. Тоді козенята були впевнені, що це їхня мама, і радісно відчинили двері.“Гав!” – І в ту ж мить до хати вскочив підступний вовк.Козенята закричали й кинулися навсібіч: одне сховалося за дверима, друге – у кориті для тіста, третє – у діжці для прання, четверте – під ліжком, а найменше, наймудріше козеня, залізло в шафу з годинником.Вовк обвів хатину лютим поглядом, але не побачив жодного козеняти, навіть хвостика.Тоді він почав шукати їх усюди, але йому треба було поспішати, бо він боявся, що мати-коза ось-ось повернеться додому.Він знайшов козеня за дверима і, поспішаючи, проковтнув його цілком, навіть не завдавши йому шкоди. Потім він знайшов козеня у діжці для прання і проковтнув його теж. Потім знайшов те, що сховалося в кориті для тіста, і його теж проковтнув. А тоді знайшов козеня під ліжком і теж проковтнув його цілим.Єдине, кого він не знайшов, – це найменше козеня, що сховалося в шафі з годинником. Вовк навіть не подумав заглянути туди. Він шукав і шукав, але боявся залишатися надовго, щоб не натрапити на козу, коли вона повернеться додому.Але потім старий вовк відчув себе дуже втомленим і сонним. Йому захотілося знайти місце, щоб лягти й відпочити.Недалеко були скелі та дерева, що кидали приємну тінь. Вовк витягнувся там на землі, і незабаром так голосно захропів, що листя на деревах затремтіло від його хропіння.Тим часом мати-коза повернулася додому. Побачивши відчинені двері, вона одразу зрозуміла, що сталося лихо. Вона увійшла та озирнулася довкола. Вся хатина була перевернута догори дном.“Ой, горе мені! Мої любі дітки!” – вигукнула вона. – “Підступний вовк, мабуть, був тут і всіх їх з’їв!”“Він не з’їв мене,” – почувся тоненький голосок із шафи з годинником.Мати-коза відкрила дверцята шафи, і найменше козеня вискочило звідти.“Чому ти там ховався? І що сталося?” – спитала мати.Тоді козеня розповіло їй, як вовк прийшов із лагідним маслянистим голосом і білими лапами, як вони його впустили, і як він проковтнув усіх інших козенят, і залишився лише він.Після того як мати-коза вислухала історію, вона підійшла до дверей і прислухалася. І тут вона почула хропіння старого вовка, який спав під горіховими деревами в затінку біля скель.“Це, мабуть, вовк хропе,” – сказала вона. – “Він не може бути далеко. Не шуміть, моє козеня, але ходи зі мною.”Мати-коза тихо прокралася до скель, а козеня йшло за нею на пальчиках. Вона зазирнула за каміння і побачила вовка, який так міцно спав, що навіть землетрус не зміг би його розбудити.“А тепер, моє козеня, – прошепотіла мати, – біжи додому так швидко, як тільки можеш, і принеси мені ножиці, голку та міцну нитку.”Козеня зробило, як наказала мати, і бігло по траві так м’яко, що навіть мишка не почула б його кроків.Щойно воно повернулося, мати-коза тихенько підкралася до вовка і гострими ножицями розрізала йому живіт, ніби це був мішок.Раз – і вистрибнуло одне козеня, два – і ще одне, потім ще одне, і ще одне – і ось вони всі, живі-здорові, наче їх ніколи й не ковтали. А вовк і далі лежав, навіть не прокинувшись і не переставши хропти.“А тепер, мої любі козенята, – прошепотіла мати, – кожен із вас принесіть мені велику круглу каменюку. Але робіть це швидко і тихо, бо від цього залежить ваше життя.”Маленькі козенята швидко розбіглися, знайшли довкола великі круглі камені й принесли їх назад матері. Вони зробили все дуже тихо й швидко, як вона їм наказала.Стара коза поклала камені всередину вовка на те місце, де раніше були козенята, а потім зшила шкіру міцною, товстою ниткою. Після цього вона разом із козенятами сховалася за скелями й почала чекати.Незабаром старий вовк позіхнув і відкрив очі. Потім підвівся й потрусився, і коли зробив це, камені всередині нього загуркотіли так, що коза й козенята почули цей звук зі своєї схованки.«Ой лишенько! Ой лишенько!» – застогнав вовк.«Що гуркоче, що гримить у моїх кістках? Не козенята, а як каміння отак!»Від важкості каменів у животі та від гарячого сонця вовк дуже захотів пити. Неподалік була глибока криниця, у якій вода підходила майже до самого краю. Старий вовк підійшов до неї, нахилився, щоб напитись, але камені всередині нього перекотилися вперед і перехилили його.Бульк! – вовк шубовснув у воду, а важкі камені потягли його прямо на дно. Він зовсім не вмів плавати, тож відразу потонув.А маленькі козенята повибігали з-за скель і почали танцювати довкола криниці.«Вовк утонув, гей-гей, гей-гей! Вовк утонув, гей-гей!»Вони співали й раділи, а мати-коза теж приєдналася до них у танці – усі були надзвичайно щасливі.

– Веселе життя в Багдаді тривало недовго. Незабаром мені знову захотілося побачити світ і здійснити ще одну, можливо, останню подорож. Щоб не залежати від капітана, я збудував власний корабель, наповнив його крамом і запросив із собою торговців різних націй.Ми довго мандрували морем, поки не пристали до безлюдного острова. Там ми натрапили на яйце роха, таке саме, яке я бачив під час своєї першої подорожі. Усередині вже прокльовувалося пташеня, і крізь тріснуту шкаралупу було видно його дзьоба.Мої супутники, вражені побаченим, вирішили розбити яйце та дістати птаха. Даремно я намагався їх зупинити – вони не послухали й розрубали роха на шматки, щоб приготувати його на сніданок.Щойно вони почали їсти, як небо затягли дві величезні темні хмари. Капітан, досвідчений моряк, одразу зрозумів небезпеку і закричав:– Швидше на корабель, якщо хочете вижити! Це летять батьки маленького роха! Ми всі кинулися до корабля і поспіхом відпливли від берега. Тим часом два рохи спустилися на острів. Побачивши, що сталося, вони закричали жалібно, але незабаром злетіли в небо й зникли з наших очей. Ми вже почали радіти, що небезпека минула, та раптом птахи повернулися, несучи в кігтях величезні уламки скель.Ми ще не встигли як слід усвідомити загрозу, коли один із рохів випустив камінь просто над кораблем. На щастя, керманич вчасно помітив небезпеку і різким рухом керма відвів судно вбік.Камінь впав у воду поруч, здійнявши хвилю такої сили, що море на мить розступилося майже до самого дна. Але другий удар виявився точнішим — скеля впала просто на палубу, розбивши її на тріски.Ті, хто вижив, опинилися у воді. Мені пощастило вхопитися за уламок корабля. Однією рукою тримаючись за нього, а другою гребучи, я за допомогою вітру швидко дістався найближчого острова.З останніх сил я вибрався на високий, крутий берег. Відпочивши, почав оглядати місцевість. Острів виявився справжнім райським садом: дерева гнулися під вагою стиглих плодів, а між ними дзюркотіли кришталево чисті струмки. Я скуштував соковиті фрукти, напився свіжої води, а потім ліг у тіні дерев і міцно заснув. Одначе мій сон, не дивлячись на втому, був неспокійний. Опівночі я прокинувся, згадав про своє становище і більше вже не міг стулити очей. Тривожні думки не давали мені заснути. «Що ж буде зі мною? — думав я з жахом. — Які ще нові випробування чекають на мою нерозсудливу голову?»Я знову докоряв собі за свою легковажну пристрасть до пригод і нових вражень. Цієї ночі мені хотілося лише одного — померти.Проте настав ранок. Сонце піднялося над горизонтом, залило своїм теплом і землю, і море. Темні думки розвіялися, і я відчув полегшення.Я вирушив досліджувати острів.Незабаром помітив старого дідка, що сидів на березі струмка. Він обіймав руками зігнуті коліна, а голова з довгою білою бородою схилилася йому на груди. На вигляд він був жалюгідним та виснаженим. Мені здалося, що це нещасний мандрівник, якого, можливо, так само, як і мене, викинуло сюди хвилями. Я підійшов ближче, привітався та запитав, як він сюди потрапив. Але дід мовчав, лише жестом показав, що хоче, аби я переніс його через струмок.Мені стало його шкода. Я схилився, підняв старого на плечі та обережно переніс через воду. – Тепер злазь! – сказав я йому і нахилився, щоб йому легше було стати на ноги. Але замість того, щоб злізти, дідок проворно обвив мою шию ногами і, не дивлячись на всю немощність, так здавив мені горлянку, що я ледве не задушився. Тепер мені навіть смішно, коли я згадую про цю пригоду, але в ту хвилину,- ви мені повірите,- було зовсім не до сміху. Я так страшенно злякався, що навіть зомлів і упав на землю. Але навіть після цього я не зміг позбутися настирливого дідка. Він лише трохи розняв ноги, даючи мені можливість перевести подих, але щойно я спробував відпочити, як він почав штовхати мене в ребра, змушуючи знову піднятися й нести його далі.Ми йшли через ліс, і щоразу, коли траплялося плодове дерево, він змушував мене зупинятися, щоб зірвати та з’їсти фрукти. Потім знову штовхав мене, наказуючи рухатися далі.Так тривало цілий день. До вечора я був знесилений і впав на землю, але навіть тоді він не відпустив мене. Дід просто ліг разом зі мною, все ще міцно стискаючи мою шию ногами.Минали дні, і з кожним новим днем у мене все більше танули сили. Я вже майже не міг ні йти, ні навіть дихати.Одного разу ми натрапили на виноградні лози, що рясно плодоносили. Тоді мені спало на думку видавити з ягід сік у баклагу, яку я випадково знайшов на дорозі. Я залишив її на сонці, щоб сік заграв.Коли через кілька днів ми знову проходили повз це місце, я скуштував напій. Це було чудове, міцне й ароматне виноградне вино. Випивши кілька ковтків, я ніби вдруге народився: про своє нещасне становище я забув, і, не втримавшись, почав підстрибувати й співати веселі пісні. Дідок, очевидно, помітив дивовижний вплив трунку і знаками став вимагати, щоб я дав йому баклажку. Через декілька хвилин уся баклажка була порожня, а дідок став дико співати і плигати у мене на плечах, але швидко йому занудило. Рознялися ноги, і він звалився на землю. Недовго думаючи, я беру камінь і дякую ним свого злодія за всі його знущання, а сам щосили біжу до моря. На превелику радість, на березі я стріваю багато людей, які зійшли на острів з корабля, щоб набрати води і нарвати свіжих плодів. Довідавшись про всі мої пригоди, вони з дивуванням дивились на мене і вітали мене з новим життям. – Та знаєш ти, що це був водяник, морський дід,- говорили вони,- з пазурів якого ще нікому не доводилось вирватись живим. Осідланого він не кидав до того часу, доки не заїздить і не замучить його на смерть. Того-то подорожні зважаються іти на острів тільки великим гуртом. Потім повели мене на свій корабель; капітан, вислухавши мене, охоче згодився взяти з собою і поставився до мене взагалі дуже прихильно. Корабель наш поплив далі, і через декілька день ми вже підходили до великого міста. Один з торговців, мій новий приятель, з яким я пішов у місто, повів мене в отель, де звичайно спинялись усі подорожуючі торговці. Тут я познайомився з деякими місцевими людьми, що збиралися йти в ліс по кокосові оріхи. Мій приятель дав мені харчів і сказав: – Іди з ними, роби те, що будуть робити розумні люде, та гляди не одбивайся од них, щоб знову не спіткатись з яким-небудь лихом. Ми прийшли в величезний кокосовий ліс. Оріхи росли на самих верхів’ях дерев, а злізти на кокос не було ніякої змоги: такі вони були рівні та слизькі. Але мої товариші пустились на хитрі вигадки. Треба сказати, що в лісі лазила і бігала сила мавп. Перелякані нами, вони позлазили на саме верхів’я кокосів, а товариші стали кидати на них каміння. Тоді мавпи стали оборонятись кокосовими оріхами, які вони зривали і кидали на землю. Нам, звичайно, цього тільки і треба було. Ми, поспішаючись, збирали оріхи і знову кидали каміння. Через деякий час ми вже вертались на слонах з повними мішками оріхів. Мій приятель – торговець – купив у мене всі оріхи. – Роби так і далі,- сказав він,- через деякий час у тебе збереться стільки грошей, що ти зможеш вернутись у свій Багдад. Я подякував йому за пораду, завзято взявся за діло і зібрав чимало грошей. Коли наш корабель, завантажений горіхами, вирушив у дорогу, я також відправився в подорож. Ми побували на багатьох островах, а потім вирушили на ловлю перлів. Тут мені неабияк пощастило: мій наймит-водолаз дістав для мене безліч дорогоцінних перлинних раковин.Нарешті, здобувши велике багатство, я повернувся додому. Віддавши десяту частину своїх статків убогим, я знову став жити спокійно та щасливо.Ось, друзі, історія моєї п’ятої подорожі. Якщо вам ще не набридло слухати, приходьте завтра – я розповім далі.Попрощавшись, господар дав Гіндбаду сто цехінів, а наступного дня, після сніданку, знову почав свою розповідь.Переклад: О.Олесь

«Коли я думаю про те, як після стількох лихих пригод я знову наважився вирушити в подорож, то сам починаю сумніватися в своєму розумі. Скільки разів я клявся більше не вірити зрадливим хвилям, скільки разів відчував каяття! Але якась невидима сила вабила мене до далеких країн. Так сталося і цього разу. Як би не благали мене рідні та друзі, я сів у корабель і вирушив. Спершу я відвідав землі Персії та Індії, а потім сів на корабель, що вирушав у довгу подорож.Ми довго плавали, але в кінці кінців збились з курсу, і не знали, де ми, мчачи по бурхливих хвилях. Але це ще не було найбільшим лихом. Найгірше сталося, коли капітан зрозумів наше становище. Він зірвав з себе чалму, рвав волосся і почав поводитися, як божевільний. Коли ми запитали його, в чому справа, він з жахом закричав:– Все скінчено! Ми загинемо! Не пройде й чверті години, як наш корабель розіб’ється в тріски — невблаганна течія вже захопила нас і наближає до кінця! Наче божевільні, ми кинулись знімати вітрила, але було вже пізно. Корабель невблаганно несло до страшного місця, і через кілька хвилин він ударився об гранітну скелю і розбився. На щастя, він занурювався повільно, і ми встигли не тільки вибратися на берег, але й врятувати харчі та найцінніший крам.Весь берег був покритий уламками розбитих кораблів і купами людських кісток, що пророкували нам гірку долю. Скрізь валялись пакунки з дорогоцінними речами, а сама гора була з кришталю, рубінів і іншого коштовного каміння. З цієї гори, як виявилося, витікала смола, що в морі перетворювалася на янтар. Хвилі викидали цей янтар на берег, і його було чимало. Та нам уже не були потрібні ці скарби. Вибратись з острова здавалося неможливим: круті й високі скелі оточували берег, а шалена морська течія не давала жодного шансу відплисти. Нам залишалося лише чекати голодної смерті. Харчів, які ми захопили з корабля, не вистачило на довго, і вже через кілька днів вони закінчились. Товарищі почали вмирати один за одним. Я їв потроху, тому, коли інші вже лежали мертвими, я ще дихав, чекаючи своєї черги. Розуміючи, що через кілька днів і мені не буде чим харчуватись, я вже викопав собі могилу. Треба вам сказати, мої дорогі друзі, що в цьому проклятому місці була дивна річ, яка одразу привернула мою увагу. Скрізь, на Божому світі, річки витікають з джерел і течуть до моря. Але тут була широка річка, що виходила із джерел прямо над морем, текла кудись угору і зникала в темній печері. І в моїй голові виникла думка: чи не можна втекти від смерті через цю печеру? Річка, що тече під землею, мусила десь вийти на поверхню. А якщо зробити пліт, сісти на нього і віддатися течії? Річка або винесе на людей, або поглине в свої загадкові хвилі. У всякому разі, гірше вже не буде.І ось я почав збирати бруски, з’єднував їх гвіздками, міцно пов’язав, і вийшов дуже добрий пліт. Взяв з собою найцінніші рубіни, ізумруди та янтар, зробив два весла і спустив пліт на воду. Мене швидко понесло вперед. Тихе сонячне світло, що пробивалося до печери, швидко зникло, і я потрапив у непроглядну темряву. Кілька днів я плив в абсолютній пітьмі, очікуючи смерті. Місцями каміння висіло так низько, що я не раз вдарявся і змушений був плисти зігнувшись або навіть лежачи.Харчів вже не вистачало. Від жахливої втоми я ліг і впав у забуття. Як довго я лежав, не знаю, але коли прокинувся, то не міг повірити власним очам. Замість темряви на мене дивився ясний сонячний день, а навколо простягалася зелена долина. Мій пліт був прив’язаний до берега, а мене оточували якісь чорні люди. Хоч я і не розумів їхньої мови, було видно, що вони не ставляться до мене вороже.З серцем, сповненим радості, я голосно прочитав молитву арабською мовою. Один з чорних зрозумів мене і, підійшовши, сказав на тій же мові:— Не дивуйся, мій брате, що нас стільки навколо. Ми прийшли сюди, щоб викопати рівчак і провести воду на наші поля. Ми здалеку побачили щось на річці, а коли побачили пліт, деякі з нас стрибнули у воду і притягли його до берега. Ми прив’язали його і стали чекати, коли ти прокинешся. Тепер розкажи нам, як ти потрапив сюди і звідки спустив пліт на річку, початок якої ми не знаємо. – З великою охотою розкажу вам усе до найменших подробиць,- відповів я,- але, будь ласка, дайте попереду мені чого-небудь з’їсти. Всі стали виймати харчі і годувати мене. Я з приємністю їв їх грубу страву, яка мені здалась після голодування найсмачнішою в житті, і підтримав свої сили. Потім я став їм розказувати про всю свою подорож. Немало вони дивувались, слухаючи моє оповідання. І стали просити мене розказати вдруге самому шейху. – Нам він не повірить,- говорили вони. Через кілька хвилин привели коня, на якого мені запропонували сісти. Я сів, і ми вирушили в дорогу. Частина людей йшла попереду і вказувала шлях, я їхав слідом, а за мною йшли решта, несячи мій пліт з усім його вантажем. Наступного дня ми прибули в столицю Серендиби — острів, на якому я опинився. Шейху негайно сповістили про моє прибуття, і він наказав привести мене до себе. Коли я увійшов, шейх уже сидів на престолі і чекав на мене. Я привітав його за індійським звичаєм — впав перед ним і поцілував землю. Але шейх люб’язно наказав мені встати і посадив поруч.— Як тебе звуть? — запитав він.— Сіндбад, — відповів я. — Родом з Багдада.— Як же ти потрапив сюди, в мою країну?Я розповів йому свою історію, і вона здалася шейху настільки цікавою, що він наказав записати її золотими літерами в літописи своєї держави. Незабаром принесли мій пліт з усіма пакунками. Шейх не міг відірвати очей від чудових рубінів і ізумрудів, яких навіть не було в його скарбниці. Я низько вклонився перед ним і сказав:— Ваша величність! З великою радістю віддаю на вашу волю не лише себе, а й усі мої скарби. Прийміть цей скромний подарунок. На це шейх відповів з усмішкою: – Ні, Сіндбаде! З мого боку був би великий гріх приймати ті подарунки, які куплені такою страшенною ціною. Навпаки, я подбаю про те, щоб ти зробився тут ще багатішим, а в своїй вітчизні згадував мене добрим словом. Потім він звелів одному з найстарших вельмож показати мені будинок і подбати про все, що потрібно буде для мене. Все було якнайкраще виконано. З того часу я щодня одвідував шейха, який завжди охоче розмовляв зо мною, у вільні хвилини я оглядав місто. Хоч як добре мені було на острові, думки постійно повертались до рідного краю. Одного разу я підійшов до шейха і сказав йому, що хочу повернутись у Багдад. Шейх не тільки погодився відпустити мене, а й щедро подарував багато дорогоцінних речей і дав листа до нашого царя, великого володаря правовірних. Я щиро подякував шейху і пообіцяв якомога швидше виконати його доручення. Але доброта шейха не обмежилась цим: перед моїм від’їздом він покликав капітана і наказав йому задовольняти всі мої прохання.— Май на увазі, що Сіндбад — мій посол, — сказав він.Лист шейха Серендиби був написаний на тонкій злотистій шкурі якогось надзвичайно дорогого звіра.Ті, хто знав індійську мову, могли легко прочитати його зміст:«Шейх Індії, перед яким тисячі століть минають, володар палацу, дах якого блищить від тисяч рубінів, і скарбниця, повна двадцяти тисяч брильянтових корон, шле своє привітання каліфу Гаруй аль-Рашіду.Цей мій малий подарунок — хоч і скромний за вартістю, але прийми його, як мій брат і друг, на знак моєї щирої прихильності й вірності. Сподіваюся, що в твоєму серці знайдеться місце для мене, рівного тобі по силі і правам. Бувай здоровий!»Я доїхав до Багдада і негайно повідомив каліфу, що маю важливе доручення від індійського шейха. Каліф висловив бажання мене побачити. В найкращому убранні я пішов до нього і наказав своїм людям нести подарунки для каліфа. Попереду я упав перед його величністю, а потім власноручно передав листа і коротко, але чітко розповів, як став послом. Каліф прийняв мене дуже привітно, прочитав листа шейха Серендиби і запитав, чи справді все, що в ньому написано про його силу та багатства.Я піднявся і, відповідаючи, сказав:— Ваша величність! У листі великого шейха немає ані краплини неправди. Справді, немає нічого більш дивовижного, ніж його палац. Коли шейх хоче показатися народу, він сідає на розкішний престол, поставлений на спину найбільшого слона Індії, і їде, оточений величчю та розкошами.Попереду, на тому ж слоні, стоїть вояк із золотим списом у руках, а ззаду — другий, що тримає золоту корону, прикрашену найкоштовнішими каменями. Перед шейхом їдуть тисячі охоронців на слонах, одягнених у шовк і парчу. Час від часу вояк, що стоїть перед шейхом, вигукує великим голосом: «Ось дивіться — їде цар і володар Індії!» Палац його блищить тисячею рубінів, а в його скарбниці — двадцять тисяч брильянтових корон. І слава великого Соломона та царя Магораджа не зрівняється з славою шейха Серендиби.А вояк, що стоїть позаду шейха, додає: «Великий і могутній цар Серендиба, але й він помре, й він помре, й він помре». Тоді перший вояк, високо піднявши руку, вигукнув: «Слава вічно живому безсмертному Богу!»Нарешті, шейх Серендиби — настільки мудрий і справедливий, що на цьому острові немає жодного судді, і він сам усіх судить по правді.Але злочинів у його державі майже не буває. Всі живуть за законом, за Божими настановами.На це каліф сказав:— Я вже з листа побачив, що шейх Серендиби дуже мудрий. З приємністю переконуюсь, що для його народу не потрібен кращий цар, а для нього — кращий народ.Зробивши мені подарунок, каліф дозволив мені покинути його.На цьому Сіндбад завершив своє оповідання.Він дав Гіндбаду сто цехінів і запросив гостей прийти наступного дня, щоб послухати його оповідь про сьому подорож. Всі охоче пообіцяли і наступного дня прийшли, щоб слухати.

Жили собі чоловік і жінка. Одного разу, прибираючи в стайні, вони натрапили на срібну монетку.— Що ж із нею зробимо? — запитав чоловік.— Поїдемо завтра на ярмарок і купимо курочку, — запропонувала жінка.Наступного ранку вони вирушили на ярмарок і придбали курку. Курочка почала нести яйця, які вони продавали на базарі, і з часом подружжя стало жити заможніше.Минув деякий час, і, прибираючи в стайні, вони знову знайшли монетку.— А тепер що з нею робити? — запитав чоловік.— Купимо півника! — відповіла жінка.Вони вирушили на ярмарок і привезли додому півника. Курочка з півником вивели курчат, яких подружжя успішно продало. Відтоді їхнє життя стало ще кращим, і вони зажили в достатку.Минув деякий час, і знову в стайні знайшлася монетка. Цього разу подружжя вирішило купити козу. Вона давала їм багато смачного молока, яке вони продавали, тож їхнє життя стало ще заможнішим.Невдовзі, прибираючи в стайні, вони знайшли золоту монетку й придбали козла. Незабаром у кози з козлом народилися козенята, яких подружжя вигідно продало, ще більше поповнивши свою скарбничку.Згодом їм знову пощастило знайти монетку, і вони купили корову. Вона давала стільки молока, що дружина збивала з нього духмяне масло і продавала на ринку. Наступна знайдена монетка принесла в їхнє господарство бика, а разом із ним з’явилися й телята.Одного разу дружина, прибираючи в стайні, знову натрапила на монетку й вирішила купити великого пухнастого кота. Він одразу ж переловив усіх мишей у домі, які псували запаси, тож господарі не могли натішитися своїм новим помічником.Коли вони знайшли чергову монетку, постало питання, що придбати цього разу.— Ми вже достатньо багаті, — сказала дружина. — Давай збудуємо кришталевий міст! Так і зробили. Але перш ніж ступити на нього, вирішили перевірити, чи міцний він.Спершу на міст випустили курочку. Вона пройшлася туди-сюди — міст залишився цілим.Потім по ньому пробігся півник — міст і не здригнувся.Далі перевірили міст коза, козел, корова й бик. Усе було гаразд.Настала черга кота. Та не встиг він дійти до середини, як міст затріщав і обвалився.— Так хто ж виявився найсильнішим? — здивовано вигукнули чоловік із дружиною.— Кіт! — сміючись, відповіла дружина. — Бо він пив багато молока!

Жив собі юнак, який вирішив одружитися. Він звернувся до батька за благословенням.— Добре, сину, — сказав батько. — Я дам тобі своє благословення, але спершу принеси мені золоту монету, зароблену власною працею.Юнак лише всміхнувся, адже в нього вже була золота монета. Наступного дня він відніс її батькові. Той узяв монету, поглянув на неї і без вагань кинув у річку.— Тепер ти благословиш мене на шлюб? — запитав син.— Ні, — відповів батько. — Це не гроші, які ти заробив сам.Юнак здивувався: звідки батько дізнався? Але вирішив спробувати ще раз. Наступного дня він попросив золоту монету в матері й знову приніс її батькові. Але й цього разу монета полетіла в річку.— Чому ти так робиш? Я ж приніс те, що ти вимагав!— Ти не заробив цих грошей, — спокійно відповів батько. Юнак замислився. Якщо так триватиме й далі, він ніколи не отримає батьківського благословення. Тож вирішив знайти роботу й самостійно заробити золоту монету.Минули дні, наповнені важкою працею, але зрештою він досяг мети. З гордістю приніс батькові зароблену монету.Та коли батько, як і раніше, збирався кинути її в річку, юнак не витримав. Він схопив його за руку й вигукнув:— Ні, батьку, не роби цього! Я тяжко працював, щоб заробити ці гроші!Батько всміхнувся:— Тепер, сину, я благословляю тебе на створення сім’ї. Ти зрозумів справжню ціну зароблених грошей і віднині витрачатимеш їх мудро.Так юнак одружився і більше ніколи не пускав гроші на вітер.

Жив собі хлопчик на ім’я Персі. Як і всі діти, він ніяк не хотів лягати спати вчасно.Він мешкав із матір’ю у невеликій хатині, збудованій із грубого каменю, якого було вдосталь у тих краях. Їхній дім стояв саме на межі між Англією та Шотландією. Хоч родина й жила скромно, вечорами, коли у вогнищі яскраво палав торф, а свічка кидала м’яке світло, оселя здавалася напрочуд затишною.Персі обожнював грітися біля вогню, слухати давні казки, які розповідала мама, або просто дрімати, спостерігаючи за химерними тінями, що танцювали на стінах. Але коли мати зрештою казала:— Персі, час спати!Хлопчик щоразу запевняв, що ще зарано, і починав сперечатися. Та варто було йому лягти у своє дерев’яне ліжечко й покласти голову на подушку, як він одразу засинав міцним сном.Одного вечора Персі так завзято сперечався з мамою, що її терпець урвався. Взявши свічку, вона пішла спати, залишивши хлопця самого біля палаючого вогнища.— Сиди тут один, якщо так хочеш! — мовила вона, йдучи. — Але дивись, стара зла фея може прийти й забрати тебе за те, що матері не слухаєшся!«Теж мені, страшилка! Не боюся я ніяких злих фей!» — подумав Персі й залишився грітися біля вогню.У ті далекі часи в кожній хатині чи фермерському дворі мешкав свій брауні — маленький хатній домовик. Щоночі він нишком спускався крізь димохід, наводив лад, прибирав, мив посуд і чистив усе довкола. Мама Персі завжди залишала для нього біля дверей глечик козячого молока на знак подяки, і щоранку той виявлявся порожнім.Брауні були добрими та працьовитими домовиками, проте надзвичайно вразливими. Варто було господині забути залишити для них молоко — і наступного ранку в хаті панував хаос: усе перекинуте, розкидане, а сам брауні, ображений, більше не з’являвся.Брауні-домовик, який щоночі приходив допомагати мамі Персі, завжди знаходив глечик із молоком. Тому він ніколи не залишав їхній дім, не прибравши все як слід, поки Персі та його мама міцно спали. Але в цього старанного домовичка була сварлива і зла мати.Ця стара фея терпіти не могла людей. Саме про неї й згадала мама Персі, ідучи спати.Спочатку хлопчик радів, що зміг настояти на своєму й залишився біля теплого вогнища. Але коли вогонь почав поволі згасати, кімната потемніла, а затишок зник. Персі відчув, що йому якось не по собі, і вже хотів піти до ліжка, коли раптом почув шелестіння й шурхіт у димоході. За мить у кімнату спритно стрибнув маленький брауні.Персі здригнувся від несподіванки, а брауні, побачивши хлопчика ще не в ліжку, здивовано примружився. Він мав довгі ноги, гострі вушка й хитрий вираз обличчя. — Як тебе звати? — запитав Персі.— Сам! — скрививши кумедну писку, відповів брауні. — А тебе?Персі подумав, що домовичок жартує, і вирішив перехитрити його.— Я-сам! — відповів він.— Лови мене, Я-сам! — вигукнув брауні й миттєво відскочив убік.Персі й брауні весело гралися біля вогню. Маленький домовичок був неймовірно спритним: перестрибував із буфета на стіл, мов кішка, котився по підлозі, робив карколомні кульбіти. Персі зачаровано спостерігав за його витівками.Але вогонь у вогнищі майже згас, і хлопчик узяв кочергу, щоб розворушити торф. Та, на лихо, один розжарений вуглик випав і впав просто на ніжку брауні.— А-а-а! — заверещав той так голосно, що його крик почула стара фея. Вона миттю озвалася з димоходу:— Хто тебе скривдив? Зараз спущуся вниз, і винуватцеві не поздоровиться!Персі злякався, вискочив у сусідню кімнату, пірнув під ковдру і завмер, не сміючи навіть дихати.— Це Я-сам! — схлипуючи, відповів брауні.— Тоді чого ж ти верещиш і заважаєш мені спати? — сердито буркнула стара фея. — Сам себе й лай!Раптом із димоходу витягнулася довга, кістлява рука з гострими пазурами, схопила малого брауні за комір і миттю підняла його вгору.Вранці мама Персі побачила, що глечик із молоком залишився на тому ж місці біля дверей, неторкнутий. Маленький брауні більше не з’являвся у їхньому домі.Мати засмутилася, що втратила свого невидимого помічника, але водночас раділа: відтоді їй більше не доводилося двічі нагадувати Персі, що час іти спати.

Одного разу селянин пішов до лісу за дровами, а його собака пішла разом з ним. Вони зайшли в ліс, і раптом на них напав вовк. Він хотів з’їсти собаку, але вона зі сльозами на очах сказала:— Що я тобі поганого зробила, що хочеш мене з’їсти? Якщо ти мене з’їси, завтра знову будеш голодний. Краще підемо до мого господаря: там мені дають хліб і їжу кожного дня, будемо жити разом. Вовк зрозумів, що собака має рацію, і погодився. Вони йшли разом, і коли підійшли до села, вовк помітив, що на шиї собаки є рани.— Ого, добре ти живеш, але чому твоя шия така? — запитав він.— О, брате, у мого господаря поганий характер. Кожного разу, коли він дає мені їжу, він спочатку надягає на мене ланцюг і каже: «Їж».— Ні, брате, я краще повернуся назад. Я не хочу жити з ситим животом, але з ланцюгом на шиї.Яка мораль казки “Собака і вовк”?:Казка вчить, що краще бути вільним і не залежати від чужої волі, навіть якщо це означає мати менше матеріальних благ. Свобода та незалежність важливіші за ситість, коли вона дається з обмеженнями.