Народні казки

Якось заєць гуляв у полі, коли раптом помітив комаху з великими крильцями. Спочатку він не зрозумів, хто це, а потім прошепотів:— Ой, та це ж метелик!Перелякавшись, зайчик хутко сховався за дерево, а метелик – у кущі. Заєць подумав, що метелик хотів його налякати, адже він сам був великим боягузом. Та й метелик не мав друзів – у лісі його часто ображали й уникали.Проте сміливішим виявився саме метелик. Вилетівши з кущів, він плавно підлетів до зайчика і сів йому на вухо. Заєць здивувався, але не злякався, а лише запитав:— Ти мене не боїшся?— Ні, – відповів метелик. Вони заговорили. Обоє поділилися своїми переживаннями та раптом зрозуміли, що мають багато спільного. Вони навіть не помітили, як швидко потоваришували.Відтоді сірий заєць і барвистий метелик стали нерозлучними друзями, які завжди підтримували й допомагали один одному. Мораль цієї казки полягає в тому, що іноді ми боїмося того, чого насправді не варто боятися. Кожен має свої переживання і труднощі, але, поділившись ними, можна знайти справжніх друзів, які підтримають. Казка також вчить, що важливо не судити інших за зовнішністю або першими враженнями, адже справжня дружба може виникнути навіть між найбільш різними істотами.

Жили собі чоловік із жінкою, мали вони сина й дочку. Одного разу поїхали вони до міста, а доньці кажуть:— Ти пильнуй Івасика, бо ти старша. А ми вам гостинців привеземо.Поїхали батьки до міста, а дочка десь загралася з подружками. Івасик сидів поруч на камені. Раптом налетіли гуси, схопили Івасика й понесли до Баби Яги. Дівчинка кинулась — а братика немає. Побігла вона його шукати. Бігла за гусьми, аж бачить — тече молочна річка. І каже їй:— Дівчинко, прибери з мене камінь!Дівчинка постаралася, витягла камінь із річки, і вода заклекотіла.Йде далі, а там стоїть яблунька й просить:— Дівчинко, струси з мене яблука, бо гілки мої гнуться.Дівчинка видерлася на дерево, струснула яблука й пішла далі. Біжить, а попереду пічка стоїть і каже:— Дівчинко, помаж мене, бо дощі підуть, і я розвалюся.Дівчинка обмазала пічку й побігла далі. Добігла до хатки Баби Яги, що стояла на трьох ніжках. А навколо хати ходить чорний кіт і нікого не пускає. Усередині ж сидить Івасик. Дівчинка думає, як брата визволити. Дала котові пташину ногу, той наївся й заснув, бо Баба Яга його не годувала.Зайшла дівчинка в хату, а Баби Яги немає. Схопила вона Івасика, і побігли вони назад. Біжать, біжать, а пічка стоїть. За ними вже гуси женуться. Попросили вони пічку сховати їх. Пічка й каже:— Залізайте в мене, я вас сховаю.Заховалися вони, а гуси пролетіли мимо. Біжать далі, аж яблунька стоїть. Гуси помітили дітей і повернулися. Попросили вони яблуньку сховати їх. Дерево вкрило їх гілками, і гуси полетіли далі.Добігли вони до річки, а гуси вже наздоганяють. Річка сховала їх у своїй піні. Повернулися діти додому, а тут і батьки з базару приїхали. Привезли гостинців і навіть не здогадувалися, що сталося з їхніми дітьми.

Одного разу зустріла лисиця на узліссі сіру куріпку та й питає:— Скажи, любонько, як це ти вдень спокійно спиш? — Та нічого складного! — відповіла куріпка. — Ховаю голову під крильце — і солодко дрімаю. Хочеш, покажу?Куріпка вмостилася на місці, сховала голову під крильце — і прикинулась сплячою. А лисиця тільки того й чекала: очі загорілися, підкралася ближче — та цап її за крило! І мерщій — навтьоки, в зубах тримає здобич.Пробігає повз річку, а там пралі білизну полощуть. Побачили лисицю — та як закричать:— Ой, дивіться! Он лисиця куріпку в зубах несе!Почула куріпка крики, нашорошилась — і шепоче лисиці:— Ех, і цікавий тут народ! Хіба ж не соромно — лізти в чужі справи?Лисиця на мить замислилась: «А й справді, яке їм діло?» — і розтулила пащу, хотіла вже праль добряче вилаяти…Але тільки-но відкрила рот — куріпка враз вислизнула, злетіла й сіла високо на гілці дуба.Лисиця скреготнула зубами та пробурмотіла:— Ех! Ніколи не треба балакати даремно!А куріпка, всміхаючись зверху, відповіла:— А ще спати вдень — не завжди добра ідея!

Жив дід з бабою. Якось дід каже бабі: «Спечи-но, бабо, коржик, а хто його вхопить — той і з’їсть!» Баба спекла коржик. Дід узяв його, покотив по сінях і каже бабі: «Ну, лови, бабо!»Баба ловила, ловила — та не вхопила. Дід вийшов на вулицю, покотив коржик і каже: «Лови, сірий котику!» Кіт ганявся, ганявся — та не спіймав. Далі йде дід, а на тину сидить півень. «Лови, півнику, коржик!» Півень намагався, намагався — та не спіймав.Дід вирушив до току, де молотники працюють. «Ловіть, молотники, коржик!» Молотники ловили, ловили, та ціпи поламали, а коржика не зловили.Дід пішов на лід, де прачки прали. «Ловіть, прачки, коржик!» Прачки ганяли коржик, ганяли — та все сорочки в ополонку пірнули, а коржика не спіймали.Далі дід пішов по дорозі, а минають його сіновози. «Ловіть, сіновози, коржик!» Сіновози ловили, ловили, та сіно розсипали, а коржика не зловили.Іде дід далі, минають його дрововози. «Ловіть, дрововози, коржик!» Дрововози ловили, ловили, та дрова розсипали, а коржика не спіймали.Йде дід далі по дорозі, а назустріч йому старичок Макарчик. «Макарчику, лови коржик, як зловиш — з’їси!» Макарчик ганявся за коржиком, та так і не вловив. Розсердився, підняв палку і вдарив коржик, після чого взяв і з’їв його.

Давним-давно зайці мали зовсім інші хвости, ніж зараз. У першого зайця та його зайчихи хвости були довгі, гарні й пухнасті. Вони пишалися цим і вважали себе кращими за інших тварин, часто сміялися з них і придумували різні витівки. Але одного разу через одну з таких витівок вони втратили свої чудові хвости й залишилися з короткими, непривабливими обрубками. Ось як це сталося.Якось зайці гралися на березі річки й помітили на протилежному боці зелену галявину з ніжною травою. Вони захотіли потрапити туди й поласувати травою, але, як і в ті часи, зайці не вміли плавати. Що робити? Думали вони, поки не почули, як вода булькотить. Це була стара черепаха, яка вилазила на сонечко. Зайці радісно підбігли до неї і почали запитувати:— Тіточко черепахо, тіточко черепахо! Кажуть, у вас велика родина, правда це? — Правда, правда, — відповіла черепаха, киваючи головою. — Та наша заяча родина набагато більша, — з гордістю сказав заєць. — У нас братів більше! — Не вірю! Чому я завжди бачу тільки вас двох? — запитала черепаха. Вона мала рацію, адже в найдавніші часи існували тільки ці два зайці. — Наші брати вдома, — вигукнули зайці. — Ти їх не бачиш! Не віриш? Давай порахуємо родини! Почнемо з ваших дітей, а завтра підрахуємо наших братів. — Як будемо рахувати? — поцікавилася черепаха. — Скличте своїх дітей, хай вишикуються в річці, а ми будемо стрибати по них і рахувати: пара, два і так далі. — Добре, — погодилася черепаха.Вона покликала своїх дітей, вони вишикувалися в річці, лягли, витягнувши шиї, і стали поплавцями. Зайці почали стрибати по їхніх спинах і рахувати: — Пара, дві, три…Так вони стрибали до протилежного берега. Зраділі зайці підстрибнули й вигукнули: — Дурні, дурні, ми вас обдурили!Але вони рано раділи. Хоч вони й переправилися через річку, їхні хвости все ще тяглися ззаду. Черепахи, які були ближче до берега, чули їхні крики й схопили зайців за хвости. Вони почали запитувати, як саме їх обдурили. Зайці швидко втекли, але їхні хвости залишилися в зубах черепах. Так зайці втратили свої гарні хвости й стали мати лише короткі обрубки. Тому й досі кажуть: “Заячий хвіст ніколи не відросте”. Казка вчить тому, що не варто хвалитися своїми перевагами та витворяти жарти на рахунок інших. Іноді самовпевненість і жартування можуть привести до неприємних наслідків. Вона також наголошує на важливості чесності та поваги до інших, оскільки обдурювання і пихатість можуть призвести до втрат.

Одного разу скляр звернувся до божевільного:— Слухай, усі такі, як ти, постійно б’ють вікна. А ти сидиш без діла. Іди, теж побий шибки — мені ж вигідно! Більше розбитих вікон — більше в мене роботи!Божевільний лише зрадів. Побіг просто до… будинку самого скляра. Весело насвистуючи, почав кидати каміння у вікна. І не зупинявся, поки не розбив усе скло до останньої шибки.Скляр повертається додому — і що він бачить? Усі вікна вдрузки! Він розгнівався, кинувся до божевільного:— Ти що наробив?! — закричав. — Я ж не це мав на увазі! — Але ти ж сам сказав мені бити вікна! — здивовано відповів божевільний.— Я мав на увазі чужі вікна! Чужі! Щоб мене потім найняли ремонтувати!Божевільний задумливо почухав потилицю:— Та якби я побив вікна не тут, інші господарі могли б покликати когось іншого. А тут я точно знаю — ти сам усе полагодиш! Мораль цієї казки полягає в тому, що інколи ми можемо неправильно тлумачити чужі наміри й, слідуючи вказівкам, можемо потрапити у ситуацію, яка шкодить нам самим. Крім того, вона підкреслює, що іноді прагнення до вигоди може призвести до небажаних наслідків, якщо ми не враховуємо всі деталі ситуації.

Жили собі дід і баба. Дітей у них не було.— Діду, — зітхала баба, — живемо ми добре, а діток у нас немає. Що ж маємо робити?— Та що ж, бабо, — відповідає дід. — Візьмімо якусь дівчинку за доньку — і буде нам дитина.Так і зробили. Взяли вони дівчинку з дуже бідної родини. Виховали її, вигодували, і виросла з неї красива й добра дівчина.Але трапилось лихо — баба померла. Через якийсь час дід одружився вдруге. Нова жінка прийшла в дім зі своєю дочкою. Тож тепер у діда стало дві дівчини.Та мачусі дідова дочка не припала до душі. Була вона надто гарна й чемна, а її власна дочка — недбала й нечепурна. Уся робота по господарству лягала на плечі дідової дочки. А коли дід повертався з поля, мачуха казала:— Це все моя донька зробила. А твоя тільки тиняється, нічого не хоче робити!Якось дівчина не витримала й каже:— Тату, це не моя мама, а мачуха. Моя мама померла. А ця мене б’є, змушує тяжко працювати. Я більше так не можу.Зібралася дівчина й пішла світ за очі. Дід її відмовляв, але вона була рішуча — таки подалася в дорогу.Йшла вона, йшла, аж дісталася до саду. Сад був дуже гарний, а на самому краєчку — стара яблуня, вся в павутинні й пилюці. Дівчина сіла під нею відпочити, а яблунька й мовить:— Донечко, обчисти мене, я тобі ще в пригоді стану. Дівчина обережно обчистила яблуньку, навела лад і відпочила в її затінку. Потім рушила далі.Йшла вона довго, й зненацька захотілося їй пити. Побачила криничку, але вода в ній була мутна й каламутна. Та раптом криничка озвалася:— Дівчино, почисть мене, і я тебе виручу у скруті.Дівчина не пошкодувала сил — почистила криничку, аж та заясніла чистою водою. Напилася дівчина й рушила у путь далі.Йшла дівчина все далі й далі, аж ось зголодніла. Глянула вбік — стоїть хатинка, мов із казки. Зайшла всередину — а там на столі лежить сірий хліб, і ніби сам до неї промовляє:— Поклади мене в піч, хочу спектися!А піч стара, занедбана, вся в попелі та сажі, хоч винось її з хати. І просить піч:— Полагодь мене, дівчино, почисть гарно, бо не можу хліб спекти.Дівчина не лінувалася — поприбирала піч, вимела попіл, розклала вогонь. Коли піч добре розігрілася, поклала хліб і чекала, доки спечеться. Спекла, поїла й рушила далі.Та дорогою раптом помітила — нема на нозі одного туфелька! Згадала: загубила його біля кринички. Зажурилася дівчина, та вирішила повертатись додому. Але вже не тією стежкою, якою прийшла, а зовсім новою дорогою. А той один туфельок, що лишився, зняла й понесла в руці, думаючи: «Куплю ще одного такого, щоб була пара».Прийшла додому — а мачуха як накинулась:— Ах ти така-сяка! Ще й повернулась?! Лізь на піч і сиди тихо, щоб і духу твого не було чути!А свою дочку мачуха вбирає, причепурює, та ще й у село відсилає. Аж тут доходить до неї чутка: мовляв, син великого пана шукає собі наречену.«Ото вже моя донька йому в пару!» — зраділа мачуха й заходилась готуватися до сватання.А тим часом панський син, засмучений, бо батько не дозволяв йому женитися з простою дівчиною, пішов мандрувати світом. Ішов, ішов — та й потрапив саме на ту дорогу, якою колись йшла дідова дочка.Втомився — сів перепочити під яблунею, що її дівчина колись очистила. Подивився — а яблука на ній такі гарні, аж дух захоплює. Хотів було зірвати — аж раптом яблуня заговорила:— Рви, не бійся! Це твоя суджена мене колись обчистила. Я тому так рясно й роджу.Хлопець здивувався. «Моя суджена? Я її ще й не бачив…» — подумав. Але зірвав яблуко, з’їв — і рушив далі.Йде — і ось спрага мучить, у роті пересохло. Побачив у лівому боці криницю. Підходить — вода чиста, аж блищить. Нахилився — і побачив біля кринички… туфельок.«Що це за туфельок? Звідки він тут?» — здивувався хлопець.— Це твоя суджена мене тут згубила, — почув він голос. — У неї є пара до мене. Вона береже її.— А як же мені знайти ту, кому ти належиш?— Хто взує мене легко, кому я припаду як рідний, — от та й буде твоя дружина.— Такого я ще не чув… — мовив хлопець і взяв туфельок із собою.Іде хлопець, іде… Вже змучився — і спрага, і голод дошкуляють. Став, глянув на шлях — а далі знов пішов. Іде та й іде, аж раптом бачить: стоїть хатка. «Може, тут хоч що перекушу», — подумав хлопець і зайшов усередину.А в хаті — чисто, затишно. На столі — хліб, а поруч два рум’яних пироги. І тут хліб заговорив:— Один пиріг з’їж сам, а другий віднеси своїй нареченій.— Якій нареченій? — здивувався хлопець. — Я ж нежонатий.А хліб відповів:— Хто легко й вільно взує той туфельок, що ти носиш, — ото і є твоя суджена. Візьми пиріг — і вертайся. Вона чекає.Послухав хлопець, узяв пиріг і повернувся додому. Приходить і каже батькові:— Батьку, я знайшов чарівний туфельок. Яблуня до мене промовляла, криничка — теж, а тепер ще й хліб. Вони всі сказали: знайди дівчину, що згубила туфельок — вона моя доля.Батько не перечив. Узяли туфельок, сіли з двома слугами у карету — і вирушили шукати. Їздили селами, ходили від хати до хати, приміряли туфельок усім дівчатам. Та все дарма: в одної нога замала, в іншої завелика, а в третьої крива.Пан здивувався:— Що ж це за дівчина така мала бути, що туфельок їй якраз?А син не зневірюється:— Не журіться, тату. Ще багато сіл попереду. Знайдемо.А тим часом мачуха вдома свою дочку наряджає, причісує, підфарбовує. А дідовій дочці наказує:— Ти, ледащице, не смій злазити з печі! Сиди там, як миша під віником!А та дівчина сидить собі тихенько на печі, туфельок пригорнула до грудей, і мовчить.Наближається панська карета до села. Мачуха аж в паніці — сіпає дочку:— Швидше, до дзеркала! Ще трохи — й вони в сусідів! Підфарбуйся! Очі, щоки, губи — щоб була, як панянка!А в дідової дочки туфельок захований у пазусі. Тихо сидить, мовчки чекає.Заїжджає пан з сином у подвір’я…— Добрий день, бабусю, — каже пан. — Чи є у вас дочки?— Є, є, паночку! — метушиться баба. — Є у мене донечка, одна-єдина, мов писаночка!— Ну то покличте її сюди, — мовив панський син.— Прошу до хати, прошу! — баба аж сяє. — Зараз вийде, зараз приміряємо!Панський син дістає туфельок, міряє — а він ніяк на бабину дочку не налазить. Та пхне, верещить:— Та як не лізе! Та ще трохи! Ой, станьте, пане, не так міряєте!А баба зразу:— Та вона взує, вона взує! Тільки… тільки дайте сокиру! Та трохи ніжку підправимо — та й буде!Пан тільки засміявся.А на печі дідова дочка, тиха, заплакала. Пан глянув угору:— А це хто у вас там на печі? Може, ще одна дівчина є?— Та то… Та то нікому не треба, — відмахнулась мачуха. — Ледача, брудна, неварта вашої уваги.— А все ж давайте, хай злізе. Нам треба кожну дівчину спробувати.— Ану злазь, невмивана! — крикнула баба.Злізла дівчина з печі — очі опущені, сором’язлива. Але тільки зійшла до хати — ніби світло сяйнуло, така гарна була. Вийняла з пазухи свою туфельку — взула, і якраз! А панський син подав другого — і той став до ноги, мов литий. Тут він витягає пиріг — подає дівчині. І пиріг заговорив:— Оце твоя дружина.Не гаючись, посадили її до карети і поїхали до панського двору.А тільки-но карета заїхала за ворота — як баба на свою дочку з кулаками:— Ой, ти ж нещастя моє! Хіба ж то ноги — то копита! Через тебе та ніклея пішла до пана, а ти лишилася, як кваша!А в пана — весілля. Гарне, веселе! Панський син оженився з дідовою дочкою. І хоч великої музики не було, лише одна сопілочка грала — та так гарно, що ще й нині по селах згадують.І жили вони довго і щасливо.

Жило-було собі поросятко. Мешкало воно в затишній хатинці посеред лісу, а поруч ріс великий дуб, що щедро пригощав його жолудями.Прийшла холодна зима. Одного дня по лісі блукав голодний вовк. Такий худий був, що аж шерсть почала випадати. Раптом він побачив хатку, заглянув у вікно — а там поросятко! Вовкові аж слина потекла, так йому захотілося поласувати поросятиною. Але ж як його виманити з дому?Вирішив вовк піти на хитрощі. Підійшов до дверей, постукав і жалібно заговорив:— Поросятко, пусти мене хоч трохи погрітися. Замерз страшенно, будь добрим!— Ага! — відповіло поросятко. — Ще чого! Ти ж мене з’їси!— Ні-ні, я лиш хвостика і одну лапку погрію…Поросятко погодилося і впустило одну лапу. А тим часом у печі розпалило вогонь і поставило казан з водою. Вовк знову просить:— Та пусти ще одну лапку!Поросятко впустило й другу, а саме готує великий мішок. Вовк не відступає:— Та вже пусти й третю лапу.Впустило і третю. Нарешті, проситься на останню — четверту.Щойно вовк просунув усі лапи, кинувся з усієї сили — хотів схопити поросятко. Та схибив і замість цього залетів просто в мішок! Поросятко хутко зав’язало мішок, витягло його надвір, узяло відро з кип’ятком і почало поливати вовка:— Шпар, лисого окропом! Шпар, лисого окропом!Вовк закричав, завив, заметушився, аж поки мішок не розірвався. Вискочив і втік у ліс, як тільки зміг!Та не вгамувався. Сидить, думає, як би помститися. Назбирав сто вовків, обіцяв їм частування — ніжне поросятко!Прийшли вовки до хатки. А поросятко, побачивши зграю, швидко залізло на вершину дуба з відерцем у лапках.Вовки зазирають у хату — пусто! Обнишпорили двір — нікого! І тут один вовк побачив поросятко на дереві.— Он воно де!— Як же нам туди дістатися? — міркують вовки.— Ставаймо один на одного! — запропонував лисий вовк. — Нас багато, точно дотягнемося.І почали вони вилазити один на одного: один, другий, третій… Уже майже дістали поросятко. Але раптом воно як заторохкотить відром, як закричить:— Шпар, лисого окропом! Лисий вовк, почувши знайому фразу, злякався не на жарт. Вискочив із вовчої піраміди — і дременув у ліс. А вся решта вовків повалилася на землю, побилася й покалічилася. Хто лапу зламав, хто хвоста, хто носа. Лають вони лисого та поволоклися назад у гущавину — і більше ніколи не верталися.А поросятко й досі живе у своїй хатці, дуб росте, жолуді сипле, і лиха вже не знає.

У нашому селі жив собі один чоловік, такий уже дивак, що як тільки хтось йому щось розповість — одразу відповідає:— А мені що до того? Чужа справа — не моя справа. Навіть небо чужого лиха не боїться!Тож і прозвали його всі в селі — Не-моя-справа.Якось цей чоловік поїхав до міста й купив мішок соєвих бобів. Закинув його собі на плече й пішов додому. Та не помітив, що мішок дірявий. І поки крокує, боби один за одним висипаються просто на дорогу. Наздоганяє його сусід, теж із базару вертається. Побачив, як боби сиплються, та й питає:— А як гадаєш, коли в когось біда — слід йому про це сказати?— Та ні, — буркнув Не-моя-справа. — Чужі справи — не моя турбота. Тобі ж яка з того користь?Сусід зітхнув, нічого не сказав.Ідуть далі. А боби — сип, сип, сип… Мішок уже напівпорожній. Сусід знову питає:— А як можна допомогти, хіба не варто?— Навіщо? — знизав плечима Не-моя-справа. — Допомагай, коли сам хочеш мати з цього вигоду. А так — не встрявай!От дійшли вони до села. Тільки тут Не-моя-справа побачив, що мішок майже порожній, і бобів майже не залишилося.Розсердився, загорлав:— Чому ж ти нічого не сказав?! Он скільки загубив!Сусід спокійно відповів:— Та ж ти сам казав: не моя справа. От я й не втручався…