Народні казки

У високих горах Чосицзя жив старий дід з бабусею. Було в них троє дітей — два сини та дочка. Діти росли дружно, допомагали батькам, а коли подорослішали — дочка вийшла заміж і переїхала до іншого села, а сини одружилися і залишилися жити з батьками. У родині панували злагода й працьовитість.Та ось прийшло лихо. Страшна хвороба забрала спочатку матір, а згодом і обох синів. Дід залишився сам-один із двома невістками. Старий уже не мав сил працювати в полі, тож уся господарка перейшла до рук молодих жінок.Минув час. Спершу невістки доглядали за свекром, але з кожним днем ставали до нього дедалі байдужішими. Вони почали наказувати йому, ганяти на важку роботу: то дрова рубати, то воду носити, то йти стерегти овець у заметіль. Їли самі ситно, а дідові давали лише холодні, черстві коржі та засохлу кров старого яка. Від виснаження і холоду дід танув на очах, став подібний до тіні людини.Зрештою він вирішив звернутися по допомогу до єдиної, хто ще міг його пожаліти — до доньки. Одного дня вийшов він на дорогу, якою проходили каравани та переганяли худобу, і сів край шляху, сподіваючись зустріти подорожнього, який би передав звістку.Сонце лагідно гріло, дід задрімав. І в ту мить дорогою рушив караван яків. Перший погонич закричав:— Гей, дідусю! Чого ти на дорозі сидиш? Не боїшся, що тебе затопчуть?Дід прокинувся, привітався й лагідно відповів:— Добрі люди, маю до вас прохання. Коли будете в селі, де живе моя дочка, передайте їй від батька: “Твоя мати й брати вже померли, а я ще живий. Тільки живу тепер у невісток — працюю вівчарем, їм чорстві коржі й засохлу кров, а дзамбу та житнє пиво вже й не пригадаю, який на смак…”Караван рушив далі і невдовзі дістався того села, де мешкала дочка старого. Коли вона почула звістку, то залилася слізьми:— Бідний мій тату… Хто б міг подумати, що така доля випаде йому на старість!Адже він такий немічний, зовсім старенький, а його ще й посилають у холодні гори пасти овець, годують черствими коржами! Що ж це за життя таке — без жалю, без поваги до старості?Дочка довідалася, коли саме караван вирушатиме у зворотну путь, і передала погоничам невеличку глиняну цеглинку. Усередину вона заховала дорогоцінний скарб — велику бірюзу, камінь, який мав допомогти батькові не грошима, а мудрістю.— Передайте татові, — попросила вона погоничів, — якщо хоче, щоб йому стало легше жити, нехай розіб’є цеглинку і подивиться, що всередині. Але — хай не продає камінь. Збереже!А тим часом дід усе водив отару ближче до дороги — виглядав вісточки від доньки, хоч і сам не до кінця вірив, що вона дізнається про його долю. Та ось нарешті прибув караван. Погоничі передали йому цеглинку й передали слова дочки. Дід подякував, уважно розбив глину — і перед ним заблищала бірюза.Старий задумався: навіщо донька просила не продавати цей коштовний камінь? Чому не дозволила обміняти його на їжу чи одяг? Він повільно пішов додому, подивився на невісток — і раптом його мов блискавкою пронизало: зрозумів! Ось чому дочка так сказала! «Яка ж вона розумниця!» — з гордістю подумав дід. Наступного ранку, коли молодшої невістки не було вдома, дід дістав бірюзу й показав старшій:— Оце прислала мені донька. Дуже цінна річ. Продавати не буду, а от коли помру — заповім тобі.Очі старшої невістки загорілися жадобою. «Старий довго не проживе, — подумала вона, — а тоді камінь стане моїм!»І відтоді змінилася: більше не сварилася, не примушувала діда до тяжкої роботи, годувала краще, навіть по-доброму усміхалася.Опівдні, коли старша невістка вийшла з дому, повернулася молодша. Дід знову витяг коштовність і лагідно сказав:— Це подарунок від доньки. Цінний камінь. Продавати не буду — після смерті залишу тобі.Молодша невістка була дуже задоволена. «Він уже зовсім старенький, довго не протягне, — думала вона. — Але поки що треба бути привітною, краще годувати й доглядати — аби тільки не змінив свого рішення».Відтоді й вона почала дбати про діда — як могла. Обидві невістки раптом стали лагідними, уважними, чемними: кожна була переконана, що саме їй судилося успадкувати ту загадкову, коштовну бірюзу.Минув рік. І от дід тяжко занедужав. Відчуваючи, що смерть вже десь поруч, він дістав свій скарб, загорнутий у глиняну цеглинку, і сховав його на закопченому кінці дерев’яної балки, що виступала над вогнищем. Під нею стояв великий мідний чан з водою. Дід подивився у воду, побачив відображення й ледь помітно посміхнувся.Коли в хату зайшли невістки, старий попросив:— Пошліть по мою доньку… Хочу востаннє її побачити, тоді й спокійно заплющу очі.А потім додав:— Якщо не встигне застати мене живим — передайте їй мої слова: Дракон над водою простягнувся, як міст, Чорніє у воді відбитий хвіст. Побачиш його, коли підведеш очі, У хвості у дракона того — бірюза. Скоро дід помер, не дочекавшись доньки. А невістки — тільки-но скінчились обрядові сльози — зразу ж кинулися шукати камінь. Перевернули хату догори дриґом, нишпорили в скринях, у печі, під лавами — та бірюзи не було!Злість охопила обох, але що поробиш — довелося чекати, поки приїде дочка.Коли дочка дізналася про смерть батька, вона заплакала щиро й довго. Провела обряд поминання, потім звернулася до невісток:— Батько нічого мені не передав наостанок?— Та передав, — пробурмотіли ті, — але щось незрозуміле: Дракон над водою простягнувся, як міст, Чорніє у воді відбитий хвіст. Побачиш його, коли підведеш очі, У хвості у дракона того — бірюза. Дочка діда була кмітлива. Вона одразу підійшла до чана з водою, нахилилась — і побачила в глибині чітке відображення балки, що звисала над вогнищем. Її закопчений кінець і справді нагадував хвіст дракона. Жінка простягнула руку — й намацала цеглинку. Так дорогоцінна бірюза — символ любові й мудрості — повернулася до тієї, хто справді цінував батька.

Було це за царя Панька, як ще земля була тонка: візьмеш її у жменю — аж дірка посередині проглядає.У одному селі жили чоловік із жінкою. Гарно їм жилося: мали своє поле, конячку, корівку, все на господарстві ладненько. Та не з неба їм те щастя впало — обоє були роботящі, від світання до смерку працювали. Одна лише біда точила їх серце — не мали дітей.Якось жінка зібралася до ворожки. Взяла з собою дарунки — молока, яєць, полотна — та й подалася. Старенька ворожка довго мовчала, а потім тихо промовила:— Що перше побачиш на дорозі — те й з’їж.Жінка здивувалась, аж розсердилась: «От і допомога!» — подумала, махнула рукою та й рушила додому. Та тільки відійшла — щось хрусь під ногою. Дивиться — лежить горішок. «А бодай що! Нехай уже буде, як буде…» — подумала вона й з’їла.Минув час — і народила вона донечку. Назвали дівчинку Оришкою — бо ж із горішка.Росла Орися, мов маків цвіт: чорноброва, білолиця, слухняна, до роботи жвава. Як підросла, то все батькам допомагала — і в хаті, і в полі.Одного разу була вона в полі, коли побачила: летить голуб, а за ним — яструб. Наздогнав яструб голуба, кидається, клює. Орися не стерпіла: схопила палицю, прогнала хижака, а зраненого голуба принесла додому й почала лікувати. Минуло трохи часу. Якось їхав селом старий панич. Побачив Орисю — і така вона йому припала до душі, що надумав викрасти дівчину. Наказав слугам схопити її й завезти до лісової хатини, де ніхто не знайде.Сидить Орися в тій хатині, плаче, журиться. Аж раптом — тук-тук! Дивиться — у віконце залетів її голуб. У дзьобі несе три зернятка. Відразу зрозуміла дівчина: непрості то зернятка.Кинула перше — і двері враз самі відчинились! Ухопила голуба, вискочила з хати — і побігла навпростець, через ліс, через поле.Та недовго тішилася свободою — чує позаду тупіт: пан і слуги женуться! Кинула друге зернятко — і виросли з-під землі густі колючі кущі шипшини. Панські слуги й пан сам мусили продиратись крізь хащі, подряпались, аж заслизлися.А Орися — далі. Та знову чує за спиною: наздоганяють. Кинула третє зернятко — і виріс перед ними червоний мак, та такий палкий, що як тільки хтось наблизиться — вогнем обпікає! Слуги аж верещали, та все одно бігли далі. Вже й село близенько, вже й дзвони на утреню дзвонять… Та сили Орисю зрадили. Схопили її слуги, не втекти.Раптом із рук дівчини зірвався голуб, упав додолу — і перетворився на парубка-красеня.— Орисю, — каже він, — ти врятувала не птаха, а мене самого. Я був зачарований злим чаклуном. Та з першим ударом дзвону моє закляття скінчилось.Пан і слуги так і закам’яніли від подиву — стоять, мов статуї.А Орися з парубком повернулись додому, побралися, і жили собі щасливо та в любові — скільки доля дала.

У дуплистому дереві жили дикі бджоли. Довідався про це ведмідь і, сподіваючись на свою силу, прийшов до них та й каже:— Ви маленькі й слабкі створіння! Давайте мені ваш мед, бо інакше я виверну дерево, з’їм увесь мед, а вас потрощу!— Добре, — відповіли бджоли. — Спробуй. Якщо зможеш нас здолати — ми піддамося.Розсердився ведмідь від такої сміливості. Засунув голову в дупло і висолопив язика за медом. Але раптом відчув такий біль, що й про свою силу забув: бджоли накололи йому язика, вуха і ніс своїми жалами! Завищав ведмідь від болю та кинувся навтьоки, а бджоли кричали йому вслід:— Пам’ятай: навіть малі створіння вміють захищатися!

У великому затишному депо, що стояло біля залізничної колії, жили два справжніх друзі — мудрий, серйозний Паровозик на ім’я Пих-Пих і веселий, допитливий Вагончик Чух-Чух. Вони давно товаришували і завжди були разом, бо виконували важливу справу — допомагали людям перевозити вантажі.Працювали вони на знайомому маршруті й добре знали дорогу. Та хоч і було їм цікаво допомагати, в душі вони мріяли про далекі мандри.І ось одного дня Пих-Пиха з Чух-Чухом направили у велику подорож. Друзі зраділи! Паровозик, як завжди, був зосереджений: не зупинявся, не відволікався, лише дбав про те, щоб швидко і точно виконати доручення. А от Вагончик був інший — усе роздивлявся, тішився краєвидами, заглядав у ліси та луки. Йому хотілося побігати з зайчатами, поганяти за метеликами… Але Пих-Пих впевнено вів його далі — тягнув без зупинок і відпочинку.На шляху траплялися підйоми, які давалися нелегко. Паровозик важко сопів, але вперто рухався вперед. І саме на одному з таких підйомів Вагончик вирішив трохи відстати. Хотів ще трохи помилуватися молодими берізками, що блищали у вечірньому світлі, як у казці…Пих-Пих, зосереджений на дорозі, навіть не помітив, що Чух-Чуха вже нема позаду. А коли нарешті видерся на гору, то з полегшенням поїхав далі.А тим часом Вагончик проводжав поглядом сонце, слухав спів соловейка, задивився на зорі… Та раптом — сова! Вона вилетіла з темного гаю і сполохала Чух-Чуха. Вагончик озирнувся — він був зовсім сам. Один-однісінький серед ночі, на довгій-довгій колії…Йому стало так сумно й страшно. Адже він не вмів їхати без Паровозика, особливо вгору! Чи не залишиться він тут назавжди? Чи хтось згадає про нього?..Вагончик заплакав. Сльози капали на холодні рейки. І раптом він відчув знайоме легке тремтіння… З надією підвів оченята — невже це Пих-Пих?І дійсно — вдалині заблимали теплі, знайомі вогники. Це були очі Пих-Пиха, сповнені турботи. І радісне гудіння розірвало тишу:— Ту-ту! Я тут!Чух-Чух аж світився від радості! Він щиро обійняв друга і пообіцяв більше ніколи не відставати. Паровозик теж злякався, бо дуже цінував свого товариша.І відтоді вони завжди трималися разом, допомагали один одному і більше не відволікалися по дрібницях. А Вагончик Чух-Чух став уважним, слухняним і вже точно знав: дружба — найголовніше в дорозі.

Одного разу поміщик розлютився на свого наймита і вигнав його. Але наступного ранку той повернувся.— Чого приплентався? Я ж тебе вигнав! — роздратувався поміщик. — Геть звідси! Щоб духу твого тут не було!— Пане, — відповів наймит, — учора, коли ви мене прогнали, я прийшов додому, трохи посумував, а тоді заснув. А вранці прокинувся і згадав, що маю вам дещо сказати, щоб вас потішити.Почувши про щось приємне, поміщик пом’якшав і запитав:— То що ж ти хочеш мені сказати?— Учора я копав у вашому саду, — почав наймит, — і натрапив лопатою на щось тверде. Думав, камінь, а то був казан із викарбуваним вашим ім’ям. Відкрив кришку, а там повно срібла!Поміщик захвилювався, підозріло глянув на наймита, подумавши: «А чи не вкрав він звідти срібла?» Але стримався і, вдаючи доброзичливість, сказав:— Хоч скарб і в моєму саду, але ти його знайшов, міг би взяти частину собі.— Ні, пане, — відповів наймит. — Там було ваше ім’я, як би я посмів щось узяти?Зрадівши, що весь скарб дістанеться йому, поміщик запросив наймита до столу, налив вина, поставив закуски і сам сів поруч. Та в голові крутилася думка: «Не може бути, щоб він нічого не взяв!» — Невже ти спокійно дивився на казан зі сріблом? — не втерпів поміщик. — Скажи правду.Наймит зітхнув і тихо промовив:— Є приказка: чи можна влізти у воду й не намокнути? Щиро зізнаюсь: узяв один маленький зливок.Поміщик спалахнув від гніву, але стримався, подумавши: «Не час сваритися, бо не покаже, де скарб». Усміхнувшись, він далі пригощав наймита, а той їв і пив із задоволенням.Через деякий час поміщик знову спитав:— Тільки один зливок узяв? Може, більше? Сказав би чесно, я не гніваюся.Наймит, уже добряче напившись, підвівся і сказав:— Я знав, що срібло ваше, але жадоба взяла гору. Тільки простягнув руку, щоб зачерпнути повну жменю, як хтось штовхнув мене. Я злякався — і прокинувся. Шкода, що не встиг узяти більше. А все через мою дружину — це вона мене розбудила.Поміщик, ледве стримуючи лють, просичав:— То це був лише сон…— Аякже, — спокійно відповів наймит, відступаючи до дверей. — А ви думали, правда?

Жили собі чоловік і жінка. Не мали вони багатства, але були щасливі, бо любили одне одного й жили в злагоді. Лише одного їм бракувало — дитини. Хоч скільки молилися, а в хаті була тільки тиша… та старий кіт на припічку.Одного дня жінка зібрала останні гроші й пішла до лісової ворожки.— Допоможи, бабусю, — благала. — Нехай у нас буде дитинка…Ворожка пошептала, поворожила й дала їй жменю чорного зерна:— Перемели на борошно, спечи паляничку й з’їж. Але запам’ятай: якщо народиться дитя, до півроку нікому його не показуй! Ні сусіду, ні родичу, ні чужинцю — нікому!Так і сталося: невдовзі в жінки з’явилася гарнесенька дівчинка — ясні очі, личко, як у ляльки. Назвали її Парасинкою. Рости вона почала швидко — мов на очах. Батьки були щасливі, та день за днем тягнулися до тієї межі, коли нарешті зможуть поділитися радістю з людьми.Одного разу, коли жінка була вдома сама, хтось постукав у двері. Вона завісила колиску й пішла відчиняти. На порозі стояла стара, зігнута баба в подертій хустці й попросила води. Господиня пішла по воду, а тим часом баба нишком прослизнула до хати, відхилила завісу над колискою, прошепотіла щось — і зникла.Коли жінка повернулась, — на порозі нікого, а в колисці… свинка!Засмутилися чоловік і жінка, заплакали — та що вдієш? Стали вони жити з Парасинкою-свинкою.Та не минуло й кількох днів, як у хаті почали траплятись дива: прийдуть з поля — вдома прибрано, обід зварено, все чисто. Хто це робить — невідомо.Одного разу сусідський хлопець Іванко побачив, як свинка з кошиком за плечима поспішає до лісу. Зацікавився, пішов слідом. А в хащі побачив, як свинка залізла під кущ — а з другого боку з’явилася вродлива дівчина.Підкрався Іванко — бачить, під кущем лежить свиняча шкура.— Хто ти, дівчино прекрасна? — запитав. — Чому ховаєшся в шкурі?— Це мене зачарувала зла відьма, коли я ще була немовлям. Стану я знову дівчиною, тільки якщо хтось мене щиро полюбить і поцілує за весільним столом.— То будь моєю дружиною! — враз вигукнув Іванко.— Подумай добре, — сумно мовила дівчина. — Село буде сміятися, як поведеш мене до шлюбу в шкурі свинки.Та Іванко не вагався. Заслав сватів, а вже в неділю вів Парасинку до хати.Село реготало — такого ще не бачили! Найдужче сміявся багацький син Василь:— Гляньте, Іванко свиню до шлюбу веде! Оце жінка — на всі часи!А найбільше з усіх сміявся син багача — Василь:— Ви тільки гляньте на цього жебрака! Йде собі — і ще й свиню з собою тягне!Але Іванко з Парасинкою ніби й не чують насмішок. Ідуть своєю дорогою, щасливі. Ось і Іванкове подвір’я. Весільний стіл накрито, та, крім батьків молодят, ніхто із села не захотів сісти. Люди стояли за тином і глузували, хто як міг. Василь аж за живіт брався:— Дивіться, дивіться, цілує свою свиню! Ой, не можу! Лусну від сміху!Та тільки Іванко поцілував свинку — як шкура з неї спала, і перед столом постала вродлива й радісна дівчина — Парасинка. Настала тиша. Василь ледь не впав від подиву. Побачивши Парасинку, затрусився з заздрощів. Ото тобі й “жебрак”! Ото тобі й “дранець”!П’ять днів Василь нічого не їв і не пив. Не міг заснути. Думав тільки, де б йому знайти ще кращу наречену. На шостий день надумав:— Іванко узяв якесь облізле порося — а я, багатий чоловік, візьму собі справжню графську льоху! Отакого!І зранку, прихопивши торбинку з грошима, подався до графського замку. Управитель довго не міг второпати, чого хоче цей дивак, але гроші все пояснили. І за Василя віддали Маню — найтовщу льоху в маєтку.У неділю графські хлопи ледь не померли зі сміху, поки вантажили Маню на Василеву бричку. А той гордо, мов імператор, мчав із нею на весілля.Село завмерло. Всі дивилися на це видовище з широко відкритими ротами.Весільний стіл ломився від страв і напоїв. Маня аж очі вирячила — стільки смакоти!Та як кажуть: пусти свиню до столу — вона й ноги на стіл. Маня всілася прямісінько до печеної картоплі. Василь намагався пригорнути наречену й поцілувати. Один раз, другий, десятий… А свиняча шкура все не спадала.Розлючений, Василь як не копне Маню — та й вигнав із-за столу.Тут уже все село вибухнуло сміхом:— Але й Василь! Оце жених! Кричи тепер, Василю, на все село, яка тобі дісталась наречена!А Василю — не до сміху. Згадав він тоді свої ж слова: «Який іде — таку й веде…»А Іванко з Парасинкою жили собі довго, радісно і щасливо.

Від самого світанку працював селянин у полі. Коли втомився, сів на межі, дістав із торби глечик з водою та буханку хліба, щоби перепочити й трохи перекусити. Раптом пробігав повз нього вовк. Побачив, що чоловік збирається їсти, і підійшов ближче.— Добрий день, чоловіче! — привітався вовк. — Бачу, їси щось смачненьке. А що то в тебе таке в руці? — Це житній хліб, — відповів селянин.— Ніколи ще такого не куштував. Але пахне так смачно, що аж слина котиться! — сказав вовк.Селянин пожалів сіроманця й відламав шматок хліба. Той проковтнув із задоволенням і навіть облизався.— Справжня смакота! — вигукнув вовк. — А де ти взяв такий чудовий хліб?— Та сам зробив. Спочатку землю зорав плугом…— І одразу отримав хліб? — здивувався вовк.— Ні, потім посіяв жито…— І вже тоді мав хліб?— Та ні, — з усмішкою відповів чоловік. — Треба було ще дочекатися, поки воно зійде, викине колос, дозріє. Потім я його серпом зжав, у снопах висушив, молотив ціпом, у жорнах змолов борошно. А далі — замісив тісто, дав йому в діжі підійти, сформував буханці та спік у гарячій печі.— Ого, яка довга робота! — похитав головою вовк. — Та смачний хліб, нічого не скажеш…— А й справді, — погодився селянин. — Але що правда, то правда — без труда нема плода.

Одного разу вирішив селянин Гаспар повернути борг своєму панові. Прийшов до його маєтку, постукав у двері та запитав у наймички:— Пан удома?— Авжеж, сидить зі своїми приятелями й снідає.— Передай йому, що я приніс позичені гроші.Побігла наймичка до господаря:— Прийшов Гаспар, гроші приніс!Пан зрадів:— От і добре! Веди його сюди. — А до гостей шепнув: — Це мій боржник, простак ще той. Зараз покажу вам фокус: пожартуємо з нього — і досхочу посміємося.Зайшов Гаспар до кімнати:— Доброго дня, пане!— І тобі доброго, Гаспаре. Присідай ось біля каміна, відпочинь з дороги.Сів селянин на лавку, роззирнувся, а пан із посмішкою питає:— Що нового у твоєму господарстві?— Та пригода була! Наша корова привела аж п’ятеро телят!— П’ятеро? Не може бути! А як же п’ятому дісталося молока, коли четверо смокчуть?— А те саме, що і я зараз: сидить та очима пасе.Пан знітився, а гості заусміхались. Він буркнув:— Сюзанн, принеси Гаспарові тарілку.Принесли. А тим часом перед паном поставили велике блюдо з рибою. Він кинув Гаспарові дві худющі рибинки.Селянин узяв їх, підніс до вуха, ніби слухає, похитав головою та поклав назад.— Що, не свіжі? — глузливо спитав пан.— Та ні, пане. Просто рік тому в річці втопився мій дядько. Я оце й запитав у рибок, як йому там. Але ці сказали, що тоді ще й на світі не були. Може, он той жирненький короп щось розповість?— Дивак! Ну бери вже…Після риби принесли шинку. Пан запропонував:— Гаспаре, шинки хочеш? — Ще б пак!Пан урочисто подав йому крихітний шматочок. Гаспар з’їв, облизався, витяг ножика, відрізав ще шмат — і ще.— Гей, обережно, — каже пан. — Кажуть, хто забагато шинки з’їсть — того мову відбирає.— Спасибі, пане! У мене вдома якраз балакуча жінка, день і ніч язиком меле. Візьму решту шинки їй — може, хоч трохи помовчить!Сховав окіст у торбину, попрощався й пішов. А пан — аби ще чогось не вчудив — сам його до воріт провів.Коли повернувся — гості сміялись так, що аж за животи хапались.Ну що, як думаєте: з кого вони сміялись? З Гаспара — навряд.

Жив у одного господаря віслюк. Захворів він якось і не міг більше працювати. Господар подумав: «Навіщо годувати віслюка дарма? Краще відведу його в гори». Так і зробив: відвів віслюка в гори й повернувся додому.Що було робити бідному віслюкові? Знайшов він у горах печеру і став там жити. Удень пасся, їв молоду траву, а вночі ховався в печері та спав.Минув місяць, потім другий, третій. Віслюк видужав, повеселішав і набрався сил.Якось його помітили вовк і лис, що жили в тих горах. Побачили віслюка й вирішили його з’їсти. Але силою його не здолати — таким дужим він став. Тоді лис каже:— Де сила не бере, там хитрість допоможе.Пішли вони до віслюка та й кажуть:— Давай, сусіде, знайомитись!Познайомилися. Лис і продовжує:— Раз ми сусіди й живемо в одних горах, треба дотримуватися гірського закону: молодший слухається старшого. Тож давай з’ясуємо, хто з нас трьох найстарший.Першим заговорив вовк:— Я той вовк, що ці гори посіяв. А горам уже мільйон років! — А я, — додав лис, — той лис, що їх поливав, тому вони такими високими виросли.— Ви й справді старі, — відповів віслюк. — А скільки мені років, я й сам не пам’ятаю. Але це легко дізнатися. Коли я народився, господар викарбував на моїй лівій задній підкові число й дату. Ви ж старі, а старість — сестра мудрості, тож грамоту знаєте. Прочитайте, що там написано.Сказавши це, віслюк підняв задню ногу.— Дай-но гляну, — озвався вовк і підійшов ззаду.А віслюк тільки того й чекав. Як ударив вовка копитом межи очі — той упав і більше не ворухнувся.— А тепер ти, лисоньку, сусіде дорогий, подивися, може, розбереш, що там написано, — каже віслюк і знову піднімає ногу.Лис зрозумів, що справа кепська, відійшов подалі й мовив:— Друже, ти серед нас найстарший! Вовк, як дізнався про твій вік, аж закляк від подиву. Бувай здоровий, сусіде!Сказав це й дременув у гори.