Повчальні казки

Колись кішка та мавпа жили як домашні улюбленці в одному домі. Вони були великими друзями і постійно потрапляли разом у різні витівки. Понад усе їх цікавило, як дістати їжу, і зовсім неважливо було, яким способом.Одного дня вони сиділи біля вогнища й дивилися, як на каміні смажаться каштани. Питання було лише в тому, як їх дістати.— Я з радістю їх дістала б, — сказала хитра мавпа, — але ти значно спритніша в таких справах, ніж я. Дістань їх, а я поділюся з тобою.Кішка обережно простягла лапу, відсунула трохи попелу й швидко забрала лапу назад. Потім вона спробувала ще раз, цього разу витягнувши каштан наполовину з вогню. Третій раз — і вона витягнула каштан повністю. Так вона робила кілька разів, щоразу сильно обпікаючи лапу. А мавпа, щойно каштан витягали, одразу його з’їдала. Раптом увійшов господар, і витівники миттю розбіглися: пані Кішка з обпеченою лапою та без жодного каштана. Кажуть, відтоді вона задовольнялася мишами та пацюками і мала мало спільного з Мавпочкою.Лестун шукає вигоду за ваш рахунок.

Жило-було в лісі маленьке допитливе Зайченя Зоря. Воно любило бігати між деревами, нюхати квіти й слухати, як вітер шепоче свої таємниці. Одного осіннього дня Зоря помітило, що ліс став зовсім іншим. Листя на деревах, яке завжди було зеленим, почало сяяти золотом, червоним і помаранчевим кольорами, наче хтось розфарбував ліс чарівними фарбами!— Чому листя змінило колір? — здивовано запитало Зайченя у старого мудрого Дуба, який стояв посеред галявини.Дуб усміхнувся, шелестячи своїм листям, і сказав:— Ох, Зоря, це чарівна історія осені! Сідай, я тобі розкажу.Зайченя вмостилося біля коріння Дуба, а той почав розповідати:— Бач, Зоря, у кожного листочка є свій секрет. Усередині нього живуть маленькі чарівники — кольорові пігменти. Улітку головний чарівник — зелений пігмент, якого звати Хлорофіл. Він дуже працьовитий, бо допомагає листочкам ловити сонячне світло і готувати їжу для дерева. Через нього все листя зелене.— А куди ж дівається Хлорофіл восени? — нетерпляче запитало Зайченя.— Восени, — продовжив Дуб, — сонечко світить менше, а ночі стають довшими й холоднішими. Хлорофіл каже: «Ой, я втомився, пора відпочивати!» І він потихеньку засинає. А коли він засинає, інші чарівники — Жовтий, Червоний і Помаранчевий — прокидаються! Вони весь час ховалися в листочку, але тепер можуть показати свої яскраві кольори. Зоря округлила очі:— То це як чарівний карнавал у лісі?— Точно! — засміявся Дуб. — Листя влаштовує свято кольорів перед тим, як заснути на зиму. Жовтий пігмент, якого звати Ксантофіл, малює листя в сонячний колір. Червоний пігмент, Антоціан, додає ягідного відтінку, коли сонце й цукор у листочку творять разом магію. А Помаранчевий пігмент, Каротин, нагадує про стиглі гарбузи. Усі вони танцюють разом, і ліс стає схожим на веселку!Зайченя задумалося:— А чому листя потім падає?— Бо дерева готуються до зимового сну, — пояснив Дуб. — Вони скидають листя, щоб зберегти сили й не мерзнути. Але не бійся, навесні листочки повернуться, і Хлорофіл знову зробить їх зеленими!Зоря радісно заплескало лапками:— Який гарний ліс восени! Я побіжу розкажу всім друзям про чарівників у листочках!І Зайченя побігло галявиною, а різнокольорове листя кружляло навколо, наче запрошуючи його на осінній карнавал. Відтоді Зоря щоосені милувалося лісом і знало, що це чарівники кольорів малюють дерева в яскраві барви, щоб зробити світ радіснішим перед зимою.

Жив собі у мальовничому лісі маленький їжачок на ім’я Колючка. Він був добрим і веселим, але дуже сором’язливим. Колючка мріяв знайти справжнього друга, з яким можна було б ділитися радістю, сміхом і навіть маленькими таємницями. Але як зрозуміти, хто справжній друг, а хто лише прикидається? Їжачок вирішив вирушити в подорож, щоб знайти відповідь.Зустріч із ЛисичкоюПершою Колючка зустрів Лисичку. Вона була яскравою, балакучою і одразу запросила їжачка пограти. Лисичка хвалилася, як швидко вона бігає і як уміє знаходити смачні ягоди. Колючка радісно побіг за нею, але скоро помітив, що Лисичка завжди хоче бути першою. Коли їжачок знайшов велику соковиту малину, Лисичка вихопила її і сказала:— Ха, це я перша побачила! Тобі ще вчитися треба! Колючка засмутився, але подумав: «Може, я просто не звик до її ігор?» Вони грали весь день, але Лисичка жодного разу не поділилася ягодами і не запитала, чи весело їжачкові. Наступного дня Лисичка не прийшла, бо знайшла собі іншого товариша, який мав більше солодощів. Колючка зрозумів: справжній друг не забирає все собі і не кидає тебе заради когось іншого.Зустріч із ЗайчикомДалі Колючка зустрів Зайчика. Той був дуже ввічливим і запропонував разом побудувати хатинку з гілочок. Колючка зрадів, адже йому подобалося працювати разом. Вони весело ганялися за метеликами і будували хатинку, але коли пішов дощ, Зайчик раптом утік, залишивши Колючку самого. Їжачок сховався під листочком і подумав: «Може, Зайчик просто злякався дощу?» Але наступного дня Зайчик навіть не згадав про їхню хатинку і побіг гратися з іншими.Колючка зрозумів: справжній друг не тікає, коли тобі потрібна допомога, і не забуває про спільні справи.Зустріч із БобромНарешті Колючка дістався до річки, де жив Бобер. Бобер був зайнятий — він будував греблю. Побачивши їжачка, він привітно махнув хвостом і сказав:— Привіт, Колючко! Хочеш допомогти? Разом ми швидше закінчимо, а потім поп’ємо чаю з медом!Колючка здивувався, адже ніхто раніше не пропонував йому працювати разом і ще й пригощати чаєм. Вони цілий день носили гілочки, сміялися і навіть трохи бризкалися водою. Коли Колючка випадково вколовся об гілку і засмутився, Бобер не сміявся, а приніс йому листочок подорожника і сказав:— Не переживай, зі мною таке теж буває. Головне — ми разом! Того вечора, сидячи біля річки з чашкою чаю, Колючка зрозумів: справжній друг — це той, хто радіє твоїй допомозі, підтримує, коли тобі важко, і не кидає в біді. Бобер не хвалився, не забирав усе собі і не тікав, коли щось пішло не так.Повернення додомуКолючка повернувся додому щасливим. Він зрозумів, що справжній друг — це не той, хто лише веселить чи хвалиться, а той, хто піклується про тебе, ділиться радістю і залишається поруч, навіть коли все не ідеально. Відтоді Колючка і Бобер стали найкращими друзями. Вони разом будували греблі, збирали ягоди і навіть вчилися танцювати під зоряним небом. А якщо ти, маленький читачу, хочеш знайти справжнього друга, пам’ятай: будь добрим, щирим і не бійся допомагати іншим. Тоді справжній друг обов’язково знайде тебе!

Вітер і Сонце сперечалися, хто з них сильніший. Поки вони з гарячністю й гучними словами доводили свою силу, дорогою йшов Подорожній, загорнутий у плащ.«Домовимось так, — сказав Сонце, — сильніший той, хто зможе зняти з Подорожнього плащ».«Гаразд», — пробурмотів Вітер і відразу ж послав на Подорожнього крижаний, завивальний подих. Від першого подиху вітру поли плаща закрутилися навколо тіла Подорожнього. Але він одразу ж щільніше загорнувся в нього, і чим дужче дув Вітер, тим міцніше він тримав плащ при собі. Вітер люто смикав плащ, та всі його зусилля були марними.Тоді засяяло Сонце. Спершу його промені були лагідні, і після лютої холоднечі Вітру Подорожньому стало так приємно, що він розстебнув плащ і дав йому вільно спадати з плечей. Промені Сонця ставали дедалі теплішими. Чоловік зняв капелюха й витер чоло. Нарешті йому стало так спекотно, що він зовсім скинув плащ і, рятуючись від пекучого проміння, приліг у затінку дерева край дороги. Лагідність і добра переконливість досягають успіху там, де сила й грубість безсилі.

Жив-був у лісі Заєць — кмітливий, швидкий і дуже уважний. Усі звірі його поважали, бо він завжди допомагав друзям і ніколи не потрапляв у халепу. А ще в лісі жив Вовк — хитрий, як лисиця, і завжди вигадував, як би когось обдурити.Одного сонячного дня Вовк підійшов до Зайця, тримаючи в лапах блискучий пакунок. — Зайчику, друже! — улесливо заговорив Вовк. — Я знайшов чарівний подарунок! Ця коробочка може виконати будь-яке бажання! Хочеш, подарую її тобі? Тільки віддай мені свій кошик із морквою. Заєць насторожився. Він знав, що Вовк просто так нічого не пропонує. Подивився на пакунок — звичайна коробка, обгорнута блискучою травою. — А що в тій коробці? — хитро спитав Заєць. — О, це чарівна річ! — запевняв Вовк. — Подивишся всередину — і твої мрії здійсняться!Заєць задумався. “Якщо це чарівна коробка, чому Вовк сам не скористався?” — подумав він. Але замість того, щоб сперечатися, Заєць посміхнувся і сказав: — Добре, Вовче, я подумаю. Але спершу покажи цю коробку моїм друзям — Білці та Їжачку. Якщо вони скажуть, що вона чарівна, я погоджуся.Вовк зрадів, думаючи, що обдурити Білку та Їжачка буде легше. Тому задоволений своєю хитрістю, взяв коробку й вирушив до них, щоб переконати. Але Заєць, який знав усі лісові стежки, вирішив діяти. Він тихенько прослідкував за Вовком, ховаючись за кущами. Дорогою Вовк зупинився, щоб поправити свою “чарівну” коробку, і Заєць помітив, як той ненароком висипав трохи листя з-під обгортки. “Ага, — подумав Заєць, — ніякої магії, лише листя й камінці!”Заєць, швидший за Вовка, обігнав його іншою стежкою й дістався до Білки та Їжачка першим. Він усе розповів: — Вовк несе фальшиву коробку, набиту листям! Хоче нас обдурити. Влаштуймо йому урок!Білка та Їжачок зраділи Зайцевій кмітливості й погодилися. Вони вигадали план. Коли Вовк нарешті прийшов із коробкою й почав розповідати про її “чарівність”, Білка захихотіла: — О, Вовче, це справді чарівна річ! Але щоб вона запрацювала, треба виконати ритуал біля річки. Ходімо туди разом із Зайцем!Вовк, упевнений, що його план спрацьовує, погодився. Біля річки Заєць, Білка і Їжачок почали “чаклувати”: вони гучно співали пісеньку, танцювали навколо коробки й несподівано… штовхнули її у воду! Коробка розмокла, і все листя з камінцями випало. Вовк аж рота роззявив від подиву.— Ой, Вовче, здається, твоя чарівна коробка не любить води! — засміявся Заєць. — Може, наступного разу приноситимеш справжні подарунки?Вовк зрозумів, що його перехитрили. Почервонів від сорому й утік у ліс, а Заєць із друзями весело сміялися. Відтоді Вовк більше не намагався обдурити Зайця, бо знав: кмітливість Зайця завжди переможе хитрість. Мораль: Не довіряй солодким словам, а довіряй своїй голові та вірним друзям.

Жив собі у високих горах маленький дракончик на ім’я Іскринка. Він був не схожий на інших драконів: замість грізного полум’я з його пащі вилітали лише іскри, а крила були ще надто слабкими, щоб злетіти високо. Проте серце Іскринки палало бажанням пригод, і одного дня він вирішив вирушити у подорож, щоб знайти своє справжнє полум’я. Щиро дякуємо Івану Подхалюзіну за надзвичайно професійну та емоційну озвучку казки! Його майстерність, глибокий приємний тембр голосу та уважність до деталей зробили історію по-справжньому живою й захопливою. Перша зустріч: маніпулятивний чаклунІскринка спустився з гір і потрапив до темного лісу, де зустрів старого чаклуна на ім’я Тінемор. Чаклун мав солодкий голос і сяючу посмішку, але очі його блищали хитрістю.— О, маленький дракончику, — сказав Тінемор, — я знаю, як зробити твої іскри справжнім полум’ям! Але для цього ти мусиш принести мені Золоте Перо Фенікса з Палаючої Гори. Тільки воно відкриє твою силу! Іскринка, засліплений мрією про величне полум’я, погодився. Але щось у словах чаклуна змусило його серце тремтіти. “А що, якщо це пастка?” — подумав він. Замість того, щоб одразу бігти до Палаючої Гори, Іскринка вирішив зупинитися і подумати.Слухаючи серцеСівши під старим дубом, Іскринка заплющив очі й прислухався до свого серця. Воно шепотіло: “Не поспішай. Слова чаклуна гарні, але чи правдиві вони?” Дракончик згадав, як мама-дракониха завжди казала: “Якщо сумніваєшся, перевір і подумай двічі”. Іскринка вирішив не поспішати й розібратися, що за Золоте Перо і чому чаклуну воно потрібне.Він знайшов у лісі мудру сову, яка знала всі таємниці. Сова розповіла, що Золоте Перо — це магічний артефакт, який дає чаклуну владу над вогнем будь-якого дракона. “Тінемор хоче використати твою силу для своїх темних справ!” — попередила сова.Аналізуючи словаІскринка зрозумів, що чаклун маніпулював ним, обіцяючи силу, але приховуючи свої справжні наміри. Він пригадав, як Тінемор уникав прямих відповідей на запитання і постійно повторював, що Іскринка “мусить поспішити”. Це здалося дракончику підозрілим. Він вирішив перевірити слова чаклуна, розпитавши інших лісових мешканців. Вовк і заєць підтвердили, що Тінемор уже обманював багатьох, обіцяючи дива, але забираючи їхню силу.Порада батьківІскринка відчув, що самотужки не впорається. Він згадав ще одну пораду мами: “Якщо не знаєш, що робити, повертайся до тих, хто тебе любить”. Дракончик розправив свої маленькі крила й полетів додому, хоч це було нелегко.Мама-дракониха вислухала його історію й похвалила за те, що він не поспішав і слухав своє серце. “Тінемор боїться тих, хто думає самостійно, — сказала вона. — Твоє полум’я вже в тобі, але воно розгориться, коли ти навчишся довіряти собі й просити підтримки в потрібний момент”. Разом вони склали план: Іскринка повернеться до чаклуна, але не сам, а з хитрістю.Перемога над труднощамиНаступного дня Іскринка знову зустрів Тінемора. “Я приніс Золоте Перо!” — гордо сказав дракончик, тримаючи в лапах блискуче перо, яке насправді було звичайним, пофарбованим золотою фарбою. Чаклун, засліплений жадібністю, схопив перо й спробував використати свою магію. Але нічого не сталося! Іскринка, скориставшись моментом, випустив хмару іскор прямо в обличчя Тінемора. Той, злякавшись, утік, залишивши свій чарівний плащ. Коли Іскринка повернувся додому, його іскри раптом спалахнули яскравим полум’ям. “Ти переміг, бо довірився собі й не побоявся просити поради”, — сказала мама, обіймаючи його.Мораль казкиІскринка зрозумів, що справжня сила — не в чарівних артефактах, а в умінні слухати своє серце, аналізувати слова інших і не боятися просити допомоги. З того дня він вирушав у нові пригоди, але завжди пам’ятав: мудрість і підтримка близьких — це його найсильніше полум’я.

Миші якось скликали збори, щоб вирішити план, як позбутися свого ворога — кота. Принаймні вони хотіли знайти спосіб дізнаватися, коли кіт наближається, щоб мати час втекти. Дійсно, щось потрібно було робити, адже вони жили в постійному страху перед його кігтями і ледве наважувалися покидати свої нори вдень чи вночі.Було обговорено багато планів, але жоден з них не здавався достатньо хорошим. Нарешті дуже молода миша піднялася і сказала:«У мене є план, який здається дуже простим, але я знаю, що він буде успішним. Усе, що нам потрібно зробити, — це прив’язати дзвіночок до кота. Коли ми почуємо дзвінок, ми одразу дізнаємося, що наш ворог наближається».Всі миші дуже здивувалися, що раніше не додумалися до такого плану. Але серед радості через їхнє щастя піднялася стара миша і сказала:«Скажу, що план молодої миші дуже хороший. Але дозвольте поставити одне питання: хто прив’яже дзвіночок коту?» Сказати, що щось слід зробити — одне, а зробити це насправді — зовсім інша справа.

Молода Миша, у пошуках пригод, бігала берегом ставка, де жила Жаба. Коли Жаба побачила Мишу, вона підпливла до берега і заквакала:— Чи не завітаєш до мене? Обіцяю, тобі буде весело, якщо прийдеш. Попередження: Байка містить елементи, які можуть бути сприйняті як жорстокі. Рекомендується для дітей шкільного віку (6), або для спільного читання з дорослим. Мишу не потрібно було довго вмовляти, бо вона дуже хотіла побачити світ та все, що в ньому є. Та хоч вона й трохи вміла плавати, не наважилася б пірнати в ставок без допомоги.Жаба мала свій план. Вона прив’язала ногу Миші до своєї за допомогою міцного очерету. Потім стрибнула у ставок, тягнучи за собою наївну подругу. Миші це швидко набридло, і вона захотіла повернутися на берег; але підступна Жаба мала інші наміри. Вона потягла Мишу під воду і втопила її. Та перш ніж змогла розв’язати очерет, що зв’язував її з мертвою Мишею, над ставком пролетів Яструб. Побачивши тіло Миші, що плавало на воді, Яструб різко низько спустився, схопив Мишу і відніс її, тримаючи Жабу, що звисала з ноги. Так одним ударом він здобув і рибу, і м’ясо на обід.Ті, хто намагається нашкодити іншим, часто самі страждають через свою підлість.

Жило було маленьке мишеня, якого звали Крумчик. Він був добрий, лагідний і дуже вразливий. Якщо хтось казав щось неприємне — навіть жартома — він одразу вірив і засмучувався.Одного ранку Крумчик знайшов шматочок сиру біля старого дуба. — О, який смачний! — зрадів він і підстрибнув.Та саме тоді з гілки скочила Білка: — Фу, сир смердить! Як ти можеш це їсти?Крумчик опустив вушка: — Мабуть, і справді він поганий…Поруч сиділа стара сова на гілці. Вона бачила все. — Чому ти засмутився, маленький? — спитала вона. — Бо Білка сказала, що мій сир смердить, — відповів Крумчик.Сова усміхнулася: — Те, що сказала Білка, — думка, а не факт.— А яка між ними різниця? — запитало мишеня.Сова розкрила крила й пояснила: — Факт — це те, що правда для всіх і що можна перевірити. Наприклад: Сир жовтий — це факт. Він холодний на дотик — це факт. У ньому є дірочки — теж факт. А от коли хтось каже:“Сир смердить” або “Сир — гидкий” — це вже думка. Комусь запах не подобається, а хтось обожнює його смак. Крумчик замислився. — Тобто Білка просто не любить сир, а це не означає, що він поганий? — Саме так! — кивнула Сова. — У всіх різні смаки. Іноді, коли хтось сердитий або голодний, його думки можуть звучати грубо. Але це не твоя провина.Наступного дня Крумчик ніс додому свій улюблений горішок, коли повз пробіг Їжак. — Ха! Такий дрібний горішок — і ти ним пишаєшся? — пирхнув він.Крумчик хотів образитися, але згадав слова Сови. — Це твоя думка, Їжаче, — сказав він спокійно. — А для мене цей горішок — скарб.Їжак здивувався: — Вибач… Я, мабуть, просто роздратований. Зранку дощ промочив мені голки.— То ти не злий, ти просто мокрий і сердитий? — уточнило мишеня. — Саме так, — усміхнувся Їжак. І вони разом побігли шукати сухе листячко.Ще одного яскравого дня на лісовій галявині Крумчик показував малюнок, який зробив із пелюсток. — Який гарний! — сказав Метелик. А Лисеня пирхнуло: — Мені не подобається. Кольори дивні.Крумчик уже хотів зім’яти свою картинку, але раптом згадав: — Коли хтось каже “мені не подобається”, — це не значить, що вона погана. Це просто його смак.І він спокійно продовжив приклеювати пелюстки. Метелик аплодував. Урок від СовиТого вечора Сова знову прилетіла. — Ну що, Крумчику, тепер ти розумієш різницю?— Так! — радісно пискнуло мишеня. — Факти — це коли щось можна побачити або перевірити. А думки — це просто чиєсь “мені подобається” або “мені ні”.Сова схвально кивнула: — Пам’ятай, малюче: Якщо хтось каже, що ти некрасивий — це лише його думка. А факт у тому, що ти — мишеня, яке має лагідне серце, блискучі очі й вміє робити добро. Ніхто не може знати про тебе все, тому не дозволяй чужим словам робити тебе сумним. Крумчик подякував Сові й пішов додому з теплим серцем і новою мудрістю.