Повчальні казки

Один Вовк якось надто жадібно наївся, і кістка застрягла йому поперек у горлі. Ні проковтнути, ні виплюнути він її не міг, а їсти тим часом було неможливо. Для ненажерливого Вовка це була справжня мука.Тоді він побіг до Журавля. Вовк був певен, що той, маючи довгу шию й дзьоб, легко дістане кістку й витягне її.— Я щедро тебе нагороджу, — сказав Вовк, — якщо ти витягнеш з мого горла цю кістку.Журавель, як можна здогадатися, не дуже хотів пхати голову у вовчу пащу. Але, будучи за вдачею трохи користолюбним, погодився і зробив те, про що просив Вовк. Коли Вовк відчув, що кістки більше нема, він просто розвернувся й пішов.— А як же моя нагорода? — тривожно вигукнув Журавель.— Що? — ричить Вовк, обертаючись. — Хіба тобі мало того, що я дозволив витягти голову з моєї пащі й не відкусив її? Мораль: Не чекай винагороди, якщо служиш злим.

Троє мандрівників йшли один за одним пустельною дорогою. Раптом налетіла хуртовина — здійнявся сильний вітер, посипав густий сніг, а над головами завив заметільний рев. Було ще далеко до найближчого села, а негода ставала все лютішою.Щоб не замерзнути, перший мандрівник запропонував сховатися в старому покинутому храмі, який трапився на їхньому шляху. Другий і третій погодилися. Так усі троє опинилися разом під дахом.Надворі швидко сутеніло, але хуртовина не стихала. У храмі було холодно, наче надворі. Мандрівники трусилися від холоду.— Мороз просто нестерпний… — зітхнув перший. — У мене руки й ноги змерзли до кісток, — поскаржився другий. — Якщо так далі піде, ми тут не переживемо ніч, — пробурмотів третій.Запала мовчанка. Потім перший озвався знову: — Якби трохи хмизу — розпалили б вогонь і зігрілися.— Було б чудово! — підтримав другий.— І заночувати тоді було б не страшно, — додав третій.Та, попри всі слова, ніхто не зрушив з місця. Вогонь так і залишився в мріях, а мороз — реальністю. Перший глянув на другого: — Сусіде, сходи по хмиз. Я б пішов, та ноги ниють.Другий перевів погляд на третього: — У мене живіт крутить, може, ти підеш?А третій махнув рукою: — А в мене голова обертом — ледве стою. Іди вже ти.Так і сперечалися. Кожен знаходив причину нічого не робити. Насправді ж усі були цілком здорові, просто не хотіли зробити бодай щось більше, ніж інші.Перший подумав: «Я їм не слуга. Чому саме я маю йти?»Другий міркував: «Хай самі йдуть. Я що, крайній?»А третій сердився подумки: «Нехай хтось інший зробить! Я не маю на це сил та бажання».Ніч тривала. Вітер не стишався, а холод пробирав до кісток. Усі троє думали одне й те ж: «Коли вже нарешті хтось піде по хмиз?..» — але кожен мовчав і сидів на місці.А зранку в храмі знайшли трьох замерзлих мандрівників…

Лев спав у лісі, велика голова його лежала на лапах. Несподівано поряд з’явилася маленька боязка Миша і, налякана та кваплячись втекти, пробігла по носу Левові. Розбуджений від дрімоти, Лев сердито поклав свою величезну лапу на крихітну істоту, щоб убити її.«Помилуйте мене!» — благала бідна Миша. «Будь ласка, відпустіть мене, і колись я обов’язково вам стану у пригоді.»Леву було дуже смішно думати, що Миша колись зможе йому допомогти. Але він був щедрим і зрештою відпустив Мишу.Через кілька днів, полюючи в лісі, Лев потрапив у пастку мисливської сіті. Не в змозі звільнитися, він наповнив ліс своїм сердитим ревом. Миша впізнала його голос і швидко знайшла Лева, що боровся у сітці. Підійшовши до одного з великих канатів, які його обв’язували, вона перегризла його, і незабаром Лев був на свободі. «Ти сміявся, коли я казала, що відплачу тобі,» — сказала Миша. «А тепер бачиш, що навіть Миша може допомогти Левові.» Мораль: Добро ніколи не пропадає марно.

Дуже молоде Мишеня, яке ще ніколи не бачило світу, ледь не потрапило в біду під час свого першого ж виходу назовні. І ось яку історію воно розповіло своїй мамі про свої пригоди.«Я мирно прогулювався, і щойно завернув за ріг у сусідній двір, як побачив двох дивних створінь. Одне з них мало дуже привітний і добрий вигляд, а друге було найстрашнішим чудовиськом, яке тільки можна уявити. Тобі варто було його бачити.«На вершині його голови та попереду шиї висіли шматки сирого червоного м’яса. Він неспокійно ходив туди-сюди, розриваючи землю своїми кігтями та люто б’ючи крилами себе по боках. Щойно він мене побачив, як розкрив свого гострого рота, наче хотів мене проковтнути, а тоді видобув пронизливий крик, від якого я ледве не зомлів від страху».Чи здогадуєтесь ви, кого ж намагалося описати маленьке Мишеня? Це був ніхто інший, як Сільський Півень — перший, якого Мишеня коли-небудь бачило.«Якби не те жахливе чудовисько, — продовжувало Мишеня, — я б познайомився з тим гарним створінням, що виглядало таким добрим і лагідним. Воно мало густе оксамитове хутро, покірний вираз мордочки та дуже скромний вигляд, хоча очі у нього були яскраві й блискучі. Глянувши на мене, він помахав своїм гарним довгим хвостом і усміхнувся. «Я певен, що він якраз збирався заговорити до мене, коли те чудовисько, про яке я тобі розповідав, знову видало страшенний крик — і я втік, рятуючись».«Сину мій, — сказала Мишача Мама, — те лагідне створіння, яке ти бачив, було ніхто інший, як Кіт. Під своїм привітним виглядом він приховує злобу до кожного з нас. Другий же був просто птахом, який не заподіяв би тобі та найменшої шкоди. А от Кіт — він нас їсть. Тож дякуй, дитино, що залишився живий. І запам’ятай на все життя: ніколи не суди про когось за зовнішністю».Не покладайся лише на зовнішній вигляд.

На розі Кленової вулиці, біля великого світлофора, стояв Сніговик Білобок. Діти зліпили його тут учора, дали йому червоний шалик, морквяний ніс і приклеїли великі добрі очі з ґудзиків. А ще вони зробили йому помаранчевий жилет — як у справжнього помічника на дорозі!Білобок дуже любив своє місце. Звідси він бачив усю вулицю: і світлофор, і пішохідний перехід, і автівки, що їздили туди-сюди. Але найбільше він любив спостерігати за маленькими жителями лісу, які щодня ходили цією дорогою до школи.Перший сніг щойно випав, і все навколо стало красивим та блискучим. Але Білобок помітив, що разом із цією красою прийшли й небезпеки.Ранок перший: Зайченя СтрибунецьРаненько з лісу вистрибнуло Зайченя Стрибунець. Воно так поспішало до школи, що бігло по тротуару, не дивлячись під лапки.— Стривай! — гукнув Білобок. Але було пізно. Зайченя наступило на крижану латку — і шльоп! — впало просто на маленький хвостик.— Ой-ой-ой! — заплакало Зайченя.Білобок ласкаво всміхнувся:— Зайченятко, коли на вулиці лід і сніг, не можна бігти. Треба йти маленькими кроками, повільно й обов’язково дивитися під лапки. Бачиш ці блискучі плями? Це ожеледиця — дуже слизько!— А як же я встигну до школи? — засмутилося Зайченя.— Вийди з дому на п’ять хвилин раніше, — порадив Білобок. — Краще прийти вчасно й цілим, ніж поспішати та впасти.Зайченя кивнуло, встало й пішло далі — тепер обережно, маленькими кроками.День другий: Лисеня РудикНаступного дня до переходу підійшло Лисеня Рудик. Світлофор горів червоним, але Рудик озирнувся й подумав: «Машин немає, можна швидко перебігти!»— Зупинись! — скрикнув Білобок так голосно, що Лисеня здригнулося.— Чому? — здивувалося воно. — Машин же немає!— Подивися уважніше, — сказав Білобок. — Бачиш, он там, за поворотом, їде автівка. А взимку, коли на дорозі сніг і лід, машини не можуть зупинитися так швидко, як влітку. Водій побачить тебе й натисне на гальма, але автівка проїде ще багато метрів, перш ніж зупиниться. Це називається гальмівний шлях. Лисеня дочекалося, поки світлофор засвітився зеленим, подивилося ліворуч і праворуч — і лише тоді перейшло дорогу.— Молодець! — похвалив Білобок. — Запам’ятай: узимку червоне світло — твій найкращий друг. Воно тебе захищає!Вечір третій: Їжачок КолючкаУвечері, коли вже смеркало, повертався додому Їжачок Колючка. На ньому була темно-коричнева куртка, і Білобок ледве-ледве розгледів його в сутінках.— Їжачку! — покликав він. — Підійди, будь ласка!Їжачок підійшов. — Бачиш, як уже темно? — запитав Білобок. — А взимку темніє дуже рано. Водії в автівках майже не бачать тебе в темному одязі.— То що ж мені робити? — злякався Їжачок.Білобок усміхнувся й дістав із кишені свого жилета маленьку світловідбивну стрічку у формі зірочки.— Прикріпи цю зірочку до куртки або рюкзачка. Вона відбиває світло фар, і водії бачать тебе здалеку! А ще попроси маму купити тобі яскраву куртку — жовту, червону або помаранчеву. Така куртка — мов маячок у темряві!Їжачок прикріпив зірочку й радісно побіг додому — тепер уже маленькими кроками, бо пам’ятав про ожеледицю.Снігова буря: усі разомОдного разу вдарив сильний снігопад. Сніг падав так густо, що майже нічого не було видно. Білобок занепокоївся: а що як хтось заблукає або потрапить у біду?І справді — до переходу підійшли одразу Зайченя, Лисеня, Їжачок, а ще Бобренятко й Білочка. Усі розгублено дивилися на білу завірюху.— Друзі, — сказав Білобок, — коли сніжить так сильно, треба бути особливо обережними. Ось правила снігової безпеки:Перше. Ідіть лише по тротуару, якомога далі від краю дороги. Якщо тротуару немає — ідіть назустріч машинам, щоб вони вас бачили. Друге. Не виходьте на дорогу з-за сніжних заметів — водій може вас не помітити. Третє. Переходьте дорогу тільки на зеленому світлі й лише по переходу. Подивіться ліворуч, потім праворуч, потім знову ліворуч — і лише тоді йдіть. Четверте. Не поспішайте й не біжіть! Пам’ятайте про гальмівний шлях. П’яте. Якщо страшно або не впевнені — попросіть дорослого перейти разом із вами. Це не соромно, а розумно! — А ще, — додав Білобок, — коли йдете вулицею, не дивіться в телефон і не слухайте музику в навушниках. Вам потрібно чути, що відбувається навколо!Звірятка уважно слухали. Потім Бобренятко запитало:— А чому ти знаєш так багато про безпеку?Білобок усміхнувся:— Тому що я стою тут щодня і бачу, що трапляється. Я хочу, щоб усі мої друзі були здорові й щасливі. А ще діти дали мені помаранчевий жилет — це означає, що я помічник. І моя робота — допомагати вам!Весняний сюрпризЗима минала. Сонечко пригрівало дедалі сильніше, і Білобок знав, що скоро розтане. Та він не сумував.Останнього дня, перед тим як перетворитися на веселий струмочок, до нього прийшли всі звірята.— Дякуємо тобі, Білобоче! — сказало Зайченя. — Завдяки тобі я навчилося обережно ходити по льоду. — А я тепер завжди чекаю на зелене світло! — додало Лисеня. — А я ношу світловідбивач і яскраву куртку! — показав Їжачок.Білобок зворушився:— Я дуже радий, друзі. А знаєте що? Тепер ви самі можете навчати інших цим правилам. Допомагайте меншим, нагадуйте одне одному про безпеку — і тоді всі будуть у безпеці!Того самого вечора Білобок розтанув. Але діти, які зліпили його, запам’ятали, яким чудовим помічником він був. І наступної зими вони знову зліпили Сніговика Білобока — на тому самому місці, біля світлофора, з помаранчевим жилетом.А звірята й досі пам’ятають його правила та завжди їх дотримуються.

Сова завжди спить удень. А вже після заходу сонця, коли рожеве світло зникає з неба, а тіні повільно підіймаються лісом, вона вилітає зі свого старого дупла, струшуючи пір’я й кліпаючи очима. Тоді її дивне «ху-ху-ху-у-у» розноситься тихим лісом, і вона починає полювання на комах і жуків, жаб і мишей, яких так полюбляє їсти.Жила-була одна стара Сова, що з роками стала дуже сердитою й примхливою, особливо коли хтось турбував її денний сон. Одного теплого літнього після обіду, коли вона дрімала у своєму дуплі в старому дубі, неподалік Коник-стрибун почав співати веселу, але дуже різку пісню. Стару Сову це розлютило, і вона висунула голову з дупла, який слугував їй і дверима, і вікном. — Забирайся звідси, пане, — сказала вона Коникові. — Хіба в тебе немає манер? Ти мав би хоча б поважати мій вік і дати мені спати в тиші!Але Коник зухвало відповів, що має таке ж право на своє місце під сонцем, як Сова — на своє місце в старому дубі. Після цього він заспівав ще голосніше й ще різкіше.Мудра стара Сова добре знала, що сперечатися з Коником, як і з будь-ким іншим, не має сенсу. До того ж удень її очі були недостатньо гострі, щоб покарати Коника так, як він на те заслуговував. Тож вона відклала всі грубі слова й заговорила з ним дуже лагідно.— Знаєш, Конику, а мені навіть подобається твій спів. У мене є чарівний напій, який, кажуть, допомагає співати ще краще. Підійди ближче — я хочу тебе пригостити.Нерозумний Коник повірив улесливим словам Сови. Він підстрибнув до її сховку, але щойно опинився так близько, що стара Сова змогла добре його розгледіти, вона накинулася на нього й проковтнула.Улесливість — не доказ щирого захоплення. Не дозволяй лестощам приспати твою пильність перед ворогом.

Високо в небі, серед хмар і сонячних променів, жив собі Маленький вітерець Вітя. Він був веселим і грайливим — любив гойдати гілки дерев, підхоплювати листя в танок і допомагати птахам летіти швидше. Але у Віті була одна особливість: коли щось йому не подобалося або хтось його засмучував, він починав дути все сильніше й сильніше. Спочатку трошки, потім дужче, а потім — ще дужче! І він не помічав, як перетворювався на справжню бурю.Одного разу великий дуб не захотів гойдатися так, як хотів Вітя. — Ну й не треба! — надувся Маленький вітерець і дмухнув сильніше. Дуб заскрипів, але теж не схилився. Вітя розсердився ще більше і задув так, що з дерева посипалися жолуді, а птахи злякано розлетілися. — Що ти робиш? — пискнуло маленьке пташеня, яке ледь встигло вхопитися за гілку.Вітя раптом зупинився й озирнувся. Навколо валялися поламані гілки, розкидані жолуді, а звірята ховалися по норах. Він зовсім не хотів нікого лякати! Йому просто стало прикро, і він… не помітив, як розгулявся. Вітя сумно полетів до своєї бабусі — Мудрої Вітряної Пані, що жила на вершині найвищої гори.— Бабусю, — сказав він тихо, — я знову перетворився на бурю. Я не хотів нікого лякати, але не зміг зупинитися.Мудра Вітряна Пані ласкаво погладила онука своїм теплим подихом:— Вітечку, кожен вітерець має в собі силу бурі. Це не погано і не добре — це просто твоя сила. Але щоб не робити шкоди, треба вчитися помічати, коли ця сила починає рости.— Але як я помічу? — здивувався Вітя.— Дивись, — сказала бабуся, — коли ти починаєш сердитися або засмучуватися, твоє серце б’ється швидше, дихання стає глибшим, і ти починаєш крутитися все швидше. Це перші знаки. Якщо ти їх помітиш, зможеш зупинитися.— А як зупинитися? — запитав Маленький вітерець. Бабуся посміхнулася: — Є три чарівні способи. Перший — зроби три глибокі подихи: повільно вдихни і повільно видихни. Другий — політай високо в небо і подивися на все зверху, тоді зрозумієш, що не все таке важливе. Третій — розкажи комусь, що ти відчуваєш, словами, а не вітром.Вітя уважно запам’ятав усе, що сказала бабуся.Наступного дня він знову гойдав дерева в лісі. Маленький зайчик випадково стрибнув на його улюблену хмаринку і розігнав її.Вітя відчув, як щось теплішає в його серці, як він починає крутитися швидше. — Стоп! — подумав він. — Це ж ті самі знаки, про які казала бабуся!Він зупинився і зробив три глибокі подихи: вдихнув… видихнув… вдихнув… видихнув… вдихнув… видихнув. Серце забилося спокійніше.— Зайчику, — сказав Вітя, — мені прикро, що ти розігнав мою хмаринку. Я дуже старався зробити її пухнастою.— Ой, вибач! — сказав зайчик. — Я не спеціально! Давай я допоможу тобі зібрати нову?І вони разом зібрали ще красивішу хмаринку.Відтоді Маленький вітерець навчився помічати, коли його емоції починають рости. Іноді він робив глибокі подихи, іноді злітав високо в небо, а іноді просто розповідав друзям про свої почуття. І знаєте що? Він став ще веселішим вітерцем, бо тепер міг гратися й дмухати так, щоб усім було весело, а не страшно.А коли йому справді треба було стати сильним вітром — наприклад, щоб допомогти вітрильному човну дістатися до берега, — він міг це зробити, бо тепер сам керував своєю силою.Бабуся завжди казала йому: — Твої почуття — це не твої вороги. Це твої друзі, які підказують тобі, що важливо. Треба просто навчитися їх слухати і розуміти.І Маленький вітерець Вітя погоджувався з кожним словом.

Жила собі дівчинка Соломійка. Одного вечора у неї захитався молочний зуб, а потім — хрусь! — і випав. Соломійка дуже зраділа, бо знала: коли зуб випадає, треба покласти його під подушку, і вночі прийде Зубна Фея.Мама допомогла гарно почистити зубик, щоб він був блискучий і чистий, і Соломійка поклала його під подушку. Побажавши надобраніч, вона заснула і почала бачити солодкі сни.А коли всі вдома спали і на вулиці стояла глибока ніч, у віконце тихо-тихо залетіла маленька Зубна Фея. Вона була вся в сріблястій сукні, що мерехтіла, ніби місячне світло, а на спині мала крильця, тонкі, як павутинка. У руці тримала чарівну торбинку, що ніколи не важчала, хоч скільки би зубчиків туди не поклала. Фея підлетіла до подушки Соломійки, обережно підняла її краєчок і побачила зубик. Він був такий білий і чистий, що Фея аж посміхнулась.— Ось гарний зубчик! — прошепотіла вона. — З нього вийде чудова цеглинка.Вона обережно взяла зуб, поклала замість нього блискучу монетку (таку, що сама по собі трохи світилася), а потім тихенько вилетіла у вікно й полетіла в небо.Далеко-далеко, за хмарами, де звичайні люди ніколи не бувають, є чарівна країна Зубних Фей. Там стоїть великий-превеликий палац, весь білий і міцний, ніби з перлин. Але секрет у тому, що цей палац побудовано саме з молочних зубчиків дітей! Коли Зубна Фея прилітає додому, усі феї разом розбирають зібрані зубчики. Вони сортують їх за розміром і чистотою: найбільші й найбіліші йдуть на міцні стіни й високі вежі палацу, середні — на віконечка, дверцята й сходинки, а найменші — на гарні прикраси, як блискучі перила чи маленькі ліхтарики.Якщо зубчик дуже чистий і здоровий, він стає твердою цеглинкою, що тримається віками. А якщо жовтий чи з дірочками від солодощів — він кришиться, і феї не можуть його використати для будівництва. Такі зубчики вони акуратно переробляють на чарівний пилок.З цього пилку феї варять особливий сяючий еліксир у великому казані. Потім вони розсипають цей еліксир над землею, ніби зоряний дощ. Краплинки еліксиру потрапляють до дітей і допомагають виростати новим постійним зубам — міцними, білими і такими, що ніколи не болять і не псуються.А ще зубчики дають силу всій країні фей: чим більше гарних зубів, тим яскравіше світиться палац, тим сильніше чарівні крильця фей, і тим краще вони можуть літати до всіх дітей у світі.Тому Зубна Фея завжди лишає монетку — це її подяка за гарний зубчик, що допоможе зробити палац ще кращим, а посмішки всіх дітей — ще здоровішими й красивішими.На ранок Соломійка знайшла під подушкою монетку і дуже зраділа. Вона зрозуміла: якщо добре чистити зуби щовечора і щоранку, то Зубна Фея завжди буде рада прийти, а нові зубки виростуть міцними й красивими.І з того часу Соломійка чистила зуби ще старанніше, бо знала — десь там, за хмарами, її зубчик допомагає будувати чарівний палац і робити магію для всіх дітей.

Одного ясного вечора, коли сонце поволі сідало над прекрасним світом, мудрий старий Півень злетів на дерево, щоб улаштуватися на ніч. Перш ніж заснути, він тричі змахнув крилами й голосно проспівав. Та щойно зібрався сховати голову під крило, як його пильні очі вловили рудий спалах і довгий загострений ніс — просто під деревом стояв пан Лис.— Чи чув ти дивовижну новину? — вигукнув Лис радісно й збуджено.— Яку саме? — спокійно поцікавився Півень. Та в душі його щось тремтіло, адже, як відомо, Лиса він боявся неабияк. — Твоя родина, моя родина і всі інші звірі домовилися забути давні сварки й відтепер жити в мирі та дружбі, — провадив Лис. — Уяви собі! Я просто не можу дочекатися, щоб обійняти тебе. Злітай-но вниз, дорогий друже, й відсвяткуймо цю радісну подію разом!— Яка велична звістка! — мовив Півень. — Я щиро радий це чути. Та говорив він ніби розсіяно і, ставши навшпиньки, пильно вдивлявся кудись удалечінь.— Що ти там бачиш? — занепокоєно спитав Лис.— Здається мені, що сюди біжить пара Собак. Напевно, і вони вже почули добру новину й…Але Лис не став слухати далі. Він миттю кинувся навтьоки.— Стій! — гукнув Півень. — Чого ж ти тікаєш? Тепер же Собаки — твої друзі!— Так, — відповів Лис на бігу. — Але вони могли ще не дізнатися про цю новину. Та й узагалі, я маю одну дуже важливу справу, про яку ледь не забув.Півень усміхнувся, сховав голову в пір’я й спокійно заснув, адже йому вдалося перехитрити вельми хитрого ворога. Мораль: Хто сам звик обманювати, того легко обвести навколо пальця.