Повчальні казки

У маленькому містечку, де ночі були такі темні й спокійні, жив хлопчик – Олексій. Він дуже любив день, коли можна було грати на вулиці, бігати по зелених лугах і досліджувати нові місця. Але ось коли наставав вечір і сонце заходило, Олексій відчував страх.“Мої сни лякають мене”, — часто думав він, ховаючись під ковдрою. Кожної ночі йому сниться якийсь страшний монстр або велика тінь, що переслідує його в темряві. Він прокидався в холодному поті та не міг знову заснути.Одного разу, коли Олексій гуляв з татом лісом вдень, вони натрапили на стару, покриту мохом скриньку. Скринька виглядала дуже загадково, і була зламана лише частково. Коли тато відкрив її, всередині було м’яке світло, і вона виглядала так, наче могла сховати найглибші таємниці.— “Що це за диво?” — здивувався Олексій. Раптом він почув тихий голос. Це була добра Фея Снів.— “Це Скринька Снів, маленький друже. Вона допомагає усім, хто боїться ночі та страшних снів. Все, що тобі потрібно, це скласти в неї свої погані сни, і натомість ти отримаєш гарні.”Олексій здивувався, але вирішив спробувати. Того вечора, коли він знову лягав спати, він згадував свої страшні сни: про монстрів, темні лісові стежки та велику темряву. Він уявив, як кладе ці сни у скриньку, і закриває її.Ніч була незвичайною. Замість страшних образів Олексій побачив сон про яскраві зірки, що танцюють на небі, і про ліс, де всі звірята дружно співають пісні. Йому не було страшно, і він прокинувся з посмішкою на обличчі.З того часу, щоночі перед сном, Олексій уявляв, як він кладе всі свої погані сни в Скриньку Снів. І щоразу, коли він це робив, йому снилося щось чудове: м’які хмарки, які перетворюються в величезні карамельні дерева, або птахи, які розповідають веселі історії.А Фея Снів щоразу посміхалася йому у сні, нагадуючи, що він сам може керувати своїми снами, якщо навчиться не боятися. Олексій зрозумів, що темрява не є чимось страшним, якщо вміти змінювати своє уявлення про неї.І більше він не боявся нічних страхів, адже в нього була своя особлива скринька, в якій можна було сховати все, що приносить занепокоєння. Тепер кожна ніч була для нього часом для чарівних подорожей, а не страху.

Одного разу, в маленькому містечку, хлопчик, на ім’я Марко отримав від старої художниці чарівний олівець. Він був особливий: все, що Марко малював цим олівцем, оживало. Коли він вперше взяв олівець до рук, його серце забилося від хвилювання.— “Що я намалюю?” — подумав Марко, дивлячись на білосніжний аркуш паперу.Спочатку він вирішив намалювати веселу пташку. Олівець тримався в його руці, як магічний ключ до фантастичного світу, але коли Марко почав малювати, пташка вийшла не зовсім такою, як він хотів. Її крила були нерівні, а дзьоб — трохи нахилений вбік.— “Вона не ідеальна…” — засмутився Марко. — “Я зробив щось не так.”Але як тільки малюнок ожив, пташка сіла на його плечі й заспівала веселу пісеньку. І хоч вона була не зовсім такою, як Марко уявляв, вона була справжньою, живою і дуже гарною у своєму власному способі.Марко посміхнувся і зрозумів, що важливіше не те, як виглядає малюнок, а те, як він почувається, коли творить. Наступного разу він вирішив намалювати кота. Але замість того, щоб намалювати ідеально рівні лапки та хвіст, він намалював котика з великими вухами та веселим хвостом, що мав вигин у формі серця. Коли котик ожив, він з радістю побіг навколо Марка, граючи з ним. І хоча його лапки не були ідеальними, а хвіст був трохи кривим, він був унікальним і надзвичайно милим.— “Може, не все повинно бути ідеальним…” — подумав Марко. — “Головне — це радість від творчості!”З кожним малюнком він став все більш впевненим у собі. Він малював динозаврів, космічні кораблі, квіти та навіть цілий ліс із магічними тваринами. І кожен малюнок оживав, даруючи йому нових друзів та веселощі.З часом Марко зрозумів, що справжнє мистецтво не полягає в досягненні ідеалу. Важливо було створювати, фантазувати й радіти процесу. Чарівний олівець не просто давав йому можливість малювати — він дарував йому віру в себе у власні сили.І з того часу Марко більше не боявся помилок, бо знав: навіть коли щось не виходить так, як він очікував, це все одно може бути чудовим і особливим.

У густому, квітучому лісі жив маленький Зайчик. Він був швидкий, розумний і дуже добрий, але мав одну особливість — говорив так тихо, що його майже ніхто не чув.Коли Зайчик щось питав, друзі завжди перепитували:— Що ти сказав, Зайчику? — нахилялася до нього Лисичка. — Кажи голосніше, я не чую! — кричав згори Ворон. — Ой, мені здається, що він зовсім не розмовляє, — шепотіли між собою Білочки. Зайчик тільки ховався за довгими вушками і думав: «Якби я говорив голосно, всі б мене сміяли…» Чому Зайчик говорив тихо?Раніше, коли він пробував бути гучнішим, його мама казала:— Зайчику, не кричи, це нечемно!І він навчився шепотіти.А коли під час гри він казав, що хоче інші правила, друзі сміялися:— Що? Ти щось сказав? Ми не чули!І він перестав говорити.Так він навчився: мовчати — безпечніше. Один важливий деньОдного разу друзі гралися біля річки. Було весело, аж раптом сильний вітер звалив велике дерево! Воно впало так, що перегородило стежку, і друзі опинилися у пастці.— Що робити?! — злякалася Лисичка. — Треба кликати на допомогу! — вигукнув Їжачок.Але хто покличе? Лисичка боялася людей, Білочки не вміли говорити голосно, а Їжачок заплутався у кущах.Залишився тільки Зайчик.Він глянув на друзів, потім — на лісову стежку, що вела до людей.Якщо він не закричить, ніхто їх не врятує.Якщо він не скаже голосно, вони залишаться тут назавжди.У нього було два варіанти: залишатися тихим і чекати… або спробувати щось змінити.Зайчик набрав повітря, відчув, як тремтять лапки, але міцно їх притиснув до землі.— ДОПОМОЖІТЬ! — вигукнув він так голосно, що навіть листя на деревах затремтіло.Ехо понесло його голос далеко-далеко.За кілька хвилин прибіг Лісник. Він швидко побачив ситуацію, розчистив стежку, і друзі змогли вибратися.— Оце так голос! — усміхнувся Лісник. — Я не знала, що ти можеш так! — здивувалася Лисичка.Зайчик теж здивувався. Він зрозумів, що його голос не слабкий. Його голос може рятувати.І з того дня, коли йому треба було щось сказати, він більше не шепотів.Він знав: коли говориш упевнено, тебе чують. І це добре.

Жив-був яскравий і веселий самокат, якого звали Турбо. Його колеса блищали на сонці, а кермо вигравало всіма кольорами веселки. Турбо любив швидкість і мріяв мчати без зупинок, адже його колеса мали таку силу, що він міг буквально летіти по тротуарах. Але у Турбо була одна велика проблема: він не завжди уважно слідкував за тим, що відбувається навколо.Одного разу, коли Турбо мчав дуже швидко, він помітив на своєму шляху маленького хлопчика, який повільно йшов по тротуару. Турбо хотів оминати його, але не звернув увагу на іншого пішохода — стареньку бабусю, яка зупинилася біля лавочки.— Ой! — крикнув Турбо, різко різавши повітря. Він ледве встиг відвернути кермо й уникнути зіткнення з бабусею. Але цей маневр був дуже небезпечним: Турбо втратив рівновагу і почав хитатися.— Турбо! — вигукнула бабуся, схопивши його за ручку. — Ти дуже швидко рухаєшся. Що, як би я не встигла відступити?— Я не хотів тебе налякати, бабусю! — перепросив вибачення самокат, стоячи, трохи спантеличений. — Я просто хотів швидше доїхати на дитячий майданчик. Але тепер я розумію, що був неуважний.— Може, ти б міг рухатися повільніше? — спитала бабуся. — Не тільки для себе, а й для інших людей. Тротуар не тільки для тебе, а й для пішоходів. Якщо ти хочеш безпечно рухатися, потрібно дотримуватися певної швидкості та обережності. Самокат задумався. Тоді він згадав про свою подругу, скейтбордку Грету. Грета завжди була дуже обережною та уважною, коли рухалася містом.— Я хочу бути, як ти, — сказав Турбо.Грета посміхнулася і, гойдаючись на своїх колесах, відповіла:— Ти можеш! Ось кілька порад, які допоможуть тобі бути безпечним і уважним. Перше — завжди дивись вперед. Не тільки на дорогу, а й на пішоходів. Бачити їх можна вчасно, і ти уникнеш зіткнень.— Друге — рухайся повільно там, де багато людей. Тротуар не місце для перегонів. Не поспішай! Ти можеш їхати швидше, коли побачиш, що навколо мало людей.— І не забувай про сигнали! — додала Грета. — Якщо хочеш обігнати когось, скажи “Привіт!” або використай дзвіночок, щоб інші знали, що ти поруч.Турбо уважно слухав, а потім пообіцяв, що стане більш обережним. Того ж дня він покатався по тротуарах, поважаючи правила: рухався повільно біля пішоходів, використав дзвіночок, коли наближався до інших самокатів, і завжди залишав достатньо простору для людей.Через деякий час Турбо став справжнім прикладом для інших транспортних засобів. Його новий друг, самокат Скаут, одного разу запитав:— Турбо, чому ти завжди такий обережний на тротуарі?— Це дуже важливо, Скаут, — відповів Турбо. — Кожен із нас поважає право інших на безпеку, тому ми рухаємося спокійно й уважно. Тротуар — це спільне місце, і ми всі маємо дбати про безпеку один одного.І так, Турбо став не лише найшвидшим самокатом, але й найобережнішим, адже розумів, що важлива не тільки швидкість, а й безпека. І кожен раз, коли він мчав по тротуару, він пам’ятав про свою обіцянку — рухатися обережно та з повагою до всіх, хто поруч. Мораль: Безпека на тротуарі важлива для кожного. Потрібно бути уважними, рухатися з відповідною швидкістю і завжди дбати про інших.

Одного чудового ранку місто Бухта Пригод прокидалося у звичному ритмі: перехожі поспішали у справах, машини гуділи на перехрестях, а дітлахи радісно бігли до школи.Але раптом… “Біп-біп!” — почувся різкий гудок. Маленький хлопчик Макс майже вибіг на дорогу, не дивлячись по сторонах! Його вчасно зупинив Гонщик — відважний поліцейський пес.— Стоп, Максе! — голосно вигукнув він. — Червоне світло — стояти!— Ой… Вибач, Гонщику, я поспішав! — знітився хлопчик.— Поспіх на дорозі — небезпечна річ, друже! Сьогодні Щенячий патруль покаже всім, як бути обережними на вулицях! Урок безпеки від Щенячого патруляРайдер зібрав команду на центральній площі, а жителі міста з цікавістю спостерігали.— Отже, друзі, — почав Гонщик, — ми навчимо вас головних правил безпеки на дорозі! Перше правило: “Червоне — стій, жовте — чекай, зелене — йди!”Маршал, завзятий пожежник, показав веселу гру: світлофор міняв кольори, а всі містяни повинні були правильно реагувати. Якщо хтось рухався на червоне, Маршал випускав веселий фонтанчик води зі шланга — сміх лунав на всю площу! Друге правило: “Дивись ліворуч, праворуч і знову ліворуч перед тим, як перейти дорогу!”Скай з висоти стежила за натовпом. Коли дехто забував подивитися по сторонах, вона кликала з неба:— Обережно! Дивіться навколо! Третє правило: “У темряві будь помітним!”Роккі роздав світловідбивні наліпки у формі лапок, які можна було приклеїти на рюкзаки та куртки.— Тепер вас видно навіть уночі! — сказав він. Несподівана небезпекаРаптом… “БАХ!” — почувся гуркіт. На головній дорозі перестав працювати світлофор! Автівки зупинилися, не знаючи, що робити, а перехожі розгублено топталися на узбіччях.— Це небезпечно! — вигукнув Райдер. — Гонщику, ти керуватимеш рухом!Поліцейський пес стрибнув у центр перехрестя й почав сигналами лап керувати машинами.— Зума, постав конуси! — Райдер швидко віддав наказ.— Уже біжу! — водний рятувальник розставив яскраві знаки.А Роккі тим часом швидко полагодив світлофор. “Клац!” — і загорілося знайоме зелене світло.Місто полегшено зітхнуло.— Ви врятували ситуацію! — радісно вигукнув мер. Щасливий фіналМакс підійшов до Гонщика й серйозно сказав:— Я тепер завжди буду чекати зелене світло. І носитиму цю лапку-наліпку, щоб мене було видно!Гонщик підморгнув:— Молодець, друже! Тепер ти — справжній експерт із безпеки на дорозі!Щенячий патруль знову показав: немає проблем, які вони не змогли б вирішити, і немає щеняти, яке не могло б допомогти!

В одному небесному царстві жило маленьке Сонечко. Воно було яскраве, тепле й веселе. Кожного ранку Сонечко прокидалося, посміхалося світові та лагідно зігрівало землю. Воно любило дивитися, як радіють люди, як квіти розпускаються назустріч його промінцям, як діти сміються, бавлячись на зелених луках.Але було дещо, чого Сонечко боялося понад усе — це дощ. Щоразу, коли на небі збиралися хмари, Сонечко ховалося за обрієм і благало вітерець розігнати їх. “Дощ приносить смуток,” думало Сонечко. “Коли йде дощ, усе стає сірим і сумним. Я не хочу, щоб світ засмучувався!”Одного дня великі дощові хмари все ж прийшли, і Сонечко, як завжди, сховалося. Дощ почав крапати на землю, а Сонечко уявляло, як усе навколо стає мокрим і сумним. Але коли дощ закінчився, сталося щось дивовижне – на небі з’явилася величезна, барвиста веселка!Сонечко обережно визирнуло з-за хмар і не могло повірити своїм очам. Веселка була прекрасною! Вона переливалася всіма кольорами, які тільки можна уявити. Земля освіжилася, квіти підняли свої голівки, а діти, сміючись, стрибали по калюжах. Здавалося, що дощ не приніс смутку, а навпаки – зробив світ ще прекраснішим. Сонечко задумалося. “Може, я помилялося? Може, дощ – це не лише смуток?” І тоді воно зрозуміло: без дощу не було б веселки, без похмурих днів світло не здавалося б таким яскравим, а без суму щастя не було б таким цінним.З того часу Сонечко більше не боялося дощу. Воно знало, що після кожної зливи обов’язково з’явиться веселка, а після смутку завжди приходить радість. І світ став ще прекраснішим, бо тепер Сонечко світило не тільки в ясні дні, а й у серцях тих, хто вмів бачити красу навіть після дощу.

У маленькому містечку, де будиночки стояли пліч-о-пліч, а діти гралися на зелених галявинах, жив собі Пожежний Автомобіль – Сирена. Він був яскраво-червоний, з блискучими фарами, гучним сигналом і великим серцем, яке завжди хотіло допомагати. Сирена не просто гасив пожежі – він був справжнім другом для всіх дітей у місті. Щовечора, коли сонце ховалося за обрій, він розповідав малечі історії про свої пригоди. Але одна з них стала особливо важливою.Одного дня в містечку сталася пригода. Маленький хлопчик Тарасик ганяв м’яча біля старого сараю. Він так захопився грою, що не помітив, як одна зі свічок, яку він залишив на підвіконні сараю після вечірнього читання, перекинулася. Іскри стрибнули на суху деревину, і за мить сарай почав диміти. Спочатку Тарасик лише здивовано кліпав очима, думаючи: «Ой, це ж просто димок, нічого страшного». Але дим ставав густішим, а згодом з’явилися язики полум’я.Тим часом Сирена стояв на своїй станції, коли почув тривожний дзвін. «Пожежа!» – гукнув диспетчер. Сирена ввімкнув сирену, блимнув фарами та помчав вулицями так швидко, що навіть вітер не встигав за ним. Дорогою він кричав: «Дітки, правило швидкого реагування: якщо бачите небезпеку – не стійте, тікайте і кличте на допомогу!» Коли Сирена дістався до сараю, полум’я вже гуділо, наче голодний звір. Тарасик досі стояв поруч, зачарований і наляканий водночас. «Тарасику, відбігай!» – гримнув Сирена, випустивши струмінь води зі шланга. Хлопчик зірвався з місця, але ноги його тремтіли, і він спіткнувся. Сирена, не гаючи часу, під’їхав ближче, розкидавши іскри колесами, і закрив Тарасика своїм міцним бортом від жару. «Тримайся, друже, я тебе врятую!» – сказав він, гасивши вогонь.За кілька хвилин полум’я згасло. Сарай був пошарпаний, але ніхто не постраждав. Тарасик сидів на траві, важко дихаючи, а Сирена повернувся до нього, лагідно блимнувши фарами. «Чому ти не втік одразу, коли побачив дим?» – запитав він.«Я… я не знав, що робити. Думав, що то дрібниця», – тихо відповів хлопчик, опустивши очі.Сирена всміхнувся і сказав: «Запам’ятай, Тарасику, правило: коли бачиш небезпеку – не чекай, не думай, що вона мине сама. Біжи геть і клич дорослих або мене. Час – це наш найкращий друг у біді, але тільки якщо ми діємо швидко».Того вечора діти зібралися навколо Сирени, слухаючи його розповідь. Тарасик додав: «Я більше ніколи не буду чекати. Як тільки побачу щось дивне – одразу тікатиму!» Усі засміялися, а Сирена гуднув сигналом на знак згоди.Відтоді в містечку з’явилося нове правило: якщо чуєш запах диму чи бачиш іскру – біжи, як вітер, і клич Сирену. А Пожежний Автомобіль щоразу гордо котився вулицями, знаючи, що його маленькі друзі тепер у безпеці завдяки простому, але важливому уроку.

Жила-була в густому лісі маленька Лисичка на ім’я Ліна. Вона була руденька, спритна і дуже пишалася тим, що все на світі може зробити сама. “Мені ніхто не потрібен!” – казала вона, гордо махаючи пухнастим хвостом. Ліна сама знаходила собі їжу, сама копала нори, сама розв’язувала всі свої лисячі справи. Але одного дня з нею сталася пригода, яка відкрила їй очі на дещо важливе.Якось восени, коли ліс укрився золотим листям, Ліна вирішила назбирати ягід на зиму. Вона помітила густі кущі малини біля старого пня і подумала: “Я ж Лисичка, я все вмію! Зараз пролізу туди і наберу собі запасів!” Не сказавши нікому ні слова, вона пірнула в кущі. Спочатку все йшло добре: Ліна обережно просувалася між гілками, тягнулася до стиглих ягід, але раптом її хвіст заплутався у старій сітці, що хтось давно залишив у лісі. Ліна смикнулася, але сітка затягнулася ще міцніше, обплутавши її лапи.“Ой-ой-ой!” – застогнала Ліна, намагаючись вибратися. Але що більше вона борсалася, то тугіше сітка стискала її. Лисичка злякалася, але все ще не хотіла кликати на допомогу. “Я сама впораюся!” – бурмотіла вона, хоч уже відчувала, як лапки німіють від напруги.Тим часом повз кущі проходив Їжачок Колючий. Він почув тихе скиглення і зупинився. “Ліно, це ти там?” – гукнув він, зазираючи в малинник. “Ні-ні, це не я! Я все можу сама!” – відмахнулася Лисичка, хоч Їжачок уже побачив її в сітці. “Та бачу ж, що тобі важко. Давай допоможу!” – сказав Їжачок і почав обережно розплутувати сітку своїми маленькими лапками.Ліна хотіла заперечити, але від утоми тільки тихенько пискнула. Їжачок покликав ще й Зайчика Вуханя, який саме стрибав неподалік. Зайчик приніс гострий камінчик, щоб перерізати міцні нитки, а разом вони з Їжачком звільнили Ліну з пастки. Лисичка вибралася на траву, зніяковіла, але вдячна. “Дякую…” – пробурмотіла вона, опустивши очі.“Чому ти не покликала нас одразу?” – здивувався Зайчик. “Ми ж друзі, ми завжди раді допомогти!” Їжачок кивнув: “Так, Ліно, просити допомоги – це не соромно. Навіть я, хоч і колючий, інколи прошу Зайчика дістати мені воду зі струмка, коли сам не можу дійти.” Ліна задумалася. Вона зрозуміла, що її гордість заважала їй бачити, які хороші в неї друзі. “Ви праві, – сказала вона нарешті. – Я думала, що бути сильною означає все робити самій. Але тепер бачу, що сильніше – це коли ти не боїшся попросити підтримки.”Відтоді Ліна змінилася. Вона все ще була спритною і кмітливою, але вже не соромилася звертатися до друзів, коли щось не вдавалося. А одного разу, коли Зайчик застряг у вузькій норі, а Їжачок не міг дістати яблуко з-під важкого каменя, це Ліна прибігла на допомогу – і всі разом вони весело сміялися, радіючи, що мають одне одного. Мораль: Казка вчить, що просити допомоги – це не слабкість, а сила. Друзі завжди поруч, щоб підтримати, і разом легше подолати будь-які труднощі.-

У великому місті, серед шуму та метушні, жив був Камаз — велика вантажівка, яка щодня перевозила важкі вантажі по широких дорогах. Він був дуже гордий своїми великими колесами, які ковзали по асфальту, немов величезні монети, що залишають слід у землі. Камаз знав, як важливо мати міцні колеса, і завжди був уважний, щоб не заплутатися в міських перехрестях.Але, на жаль, не всі малі машини та діти розуміли, яку силу має його машина. Камаз завжди розповідав своїм друзям-автомобілям, як важливо залишати достатньо місця на дорозі для великих машин і завжди бути обережними. Але ось одного разу стався неприємний випадок.Якось маленький хлопчик Петро, який часто грав на вулиці, побачив, як Камаз проїжджає повз його двір. “Я хочу побачити, як він їде з близька!” — подумав хлопець і побіг на пішохідний перехід. Він не звернув уваги на сигнали світлофора і вирішив перебігти дорогу прямо перед Камазом.Камаз помітив Петра, але, як би він не намагався, йому було дуже складно зупинитися відразу. Його великі колеса оберталися повільно, і весь великий вантаж був настільки важким, що навіть маленька перешкода могла призвести до аварії. Камаз миттєво натиснув на гальма, але дорога була слизька, і його важка вантажівка зупинялася дуже повільно. Петро встиг відскочити назад, але серце його сильно забилося. Він побачив, як величезний Камаз проїхав всього в кількох метрах від нього, і зрозумів, як небезпечно було так близько підходити до великої машини.“О, Петре!” — вигукнув Камаз, зупиняючись і важко зітхаючи. “Ти не уявляєш, скільки важливих речей я перевезу сьогодні! Мої колеса не можуть швидко зупинитися, і я маю величезну вагу. Якщо ти вибіжиш під мої колеса, це може закінчитися дуже погано. Ти ж не хочеш цього, правда?”Петро опустив голову, соромлячись свого вчинку. “Я не думав, що це так небезпечно,” — прошепотів він. “Мені було цікаво, як ти рухаєшся, і я захотів побачити тебе з близька, але тепер я розумію.”“Саме тому, дорогий Петре, — продовжив Камаз, — я і хочу нагадати тобі та твоїм друзям: великі машини, як я, потребують більше часу для зупинки, і ми не можемо бачити все навколо, особливо коли їдемо по дорогах. Якщо ти будеш уважним і збережеш безпечну відстань, ти будеш у безпеці.“Петро кивнув, і з того дня він завжди уважно дивився на великі машини, перед тим як переходити дорогу. Він навіть поділився цією історією з іншими дітьми, наголошуючи, як важливо пам’ятати про безпеку і не наближатися до великих транспортних засобів.А Камаз, хоча і був важким і повільним, завжди залишався добрим і дбайливим, допомагаючи дітям зрозуміти важливі уроки безпеки.З того часу на вулицях стало менше випадків, коли діти намагалися бігти під великі вантажівки, і навіть маленькі автомобілі, чуючи сигнал гудка Камаза, почали обережніше рухатися на дорозі. Мораль: Важливо пам’ятати про безпеку і зберігати правильну відстань від великих транспортних засобів, адже їх колеса обертаються повільно, і зупинити їх дуже складно.