Повчальні казки

Жив у густому лісі маленький вовчик Вухань. Він був спритний, цікавий, але дуже боявся одного – зробити помилку. Найбільше Вухань хвилювався, коли старші вовки говорили про полювання. “А що, якщо я не спіймаю здобич? А якщо всі сміятимуться?” – думав він і ховався за кущами, коли приходив час вчитися.Його старший брат, Вовк Вітрогон, був справжнім майстром полювання. Одного дня він помітив, як Вухань сумно сидить біля річки, і підійшов до нього.– Чому ти не з нами, малий? – запитав Вітрогон.– Я боюся, – зітхнув Вухань. – Якщо я спробую полювати і в мене не вийде, усі подумають, що я невдаха.Вітрогон усміхнувся і поклав лапу на плече брата.– Знаєш, коли я вчився полювати, я одного разу спіткнувся і гнався за своїм хвостом замість зайця! Усі сміялися, але я спробував ще раз. Помилки – це не кінець, а лише крок до майстерності.Вухань невпевнено глянув на брата.– А якщо я ніколи не навчуся?– Спробуймо разом, – запропонував Вітрогон. – Тільки обіцяй, що не здасися, навіть якщо щось піде не так.Наступного ранку вони вирушили до лісу. Вітрогон показав Вуханю, як тихо ступати і прислухатися до шелесту. Першого разу Вухань наступив на суху гілку – тріск розлякав кролика. Вовчик засмутився, але Вітрогон лише підморгнув:– Бачиш? Тепер ти знаєш, що гілки треба обходити. Спробуй ще!Другого разу Вухань спробував підкрастися до пташки, але занадто поспішно стрибнув і впав у кущі. Вітрогон засміявся, але не насміхався, а допоміг братові встати.– Ти вже ближче, ніж учора! – сказав він.Минали дні, і Вухань ставав дедалі сміливішим. Одного вечора він нарешті спіймав маленьку мишку. Це була не велика здобич, але вовчик радів, наче здолав самого лося. Він гордо ніс мишку до лігва, а Вітрогон ішов поруч і хвалив: – Бачиш, брате, кожна помилка вчила тебе. І ось – твій перший успіх!Відтоді Вухань більше не боявся пробувати. Він зрозумів, що помилки – це не страшно, а просто частина шляху до великої мети. І щоразу, коли в нього щось не виходило, він згадував слова брата: “Помилки – це лише крок до майстерності”. Мораль: Помилки – це частина навчання. Не бійся їх, бо кожен невдалий крок наближає тебе до успіху.

Був собі колись пастух, що пас овець у горах. Часом розпалював вогнище під деревом, а часом сидів, споглядаючи далекі схили, де інші пастухи доглядали свої отари.Якось хлопцеві стало страшенно нудно. Думав він, думав, як себе розважити, аж вигадав. Зліз на великий камінь і гукнув щосили:— Вовки! Вовки! Рятуйте!Ближній пастух почув крик і кинувся на поміч. Хлопець, побачивши його, зрадів: «О, зараз повеселюся, хай ще й інші прибіжать!» І знову закричав:— Вовки! Вовки напали на овець! Допоможіть!Інші пастухи, почувши, помчали щодуху. Прибігли, захекані, і питають:— Де вовки? Кажи, де вони?А хлопець, сидячи на камені, всміхнувся:— Які вовки? То я пожартував, хотів вас налякати!— Що за жарти? — обурився один пастух.— Ганяв нас, наче дурнів, щоб посміятися? — додав інший. — Ох, і відлупцювати б тебе!Пастухи, бурмочучи, пішли до своїх овець, а хлопець тішився, сміючись із їхньої довірливості. «Ще раз так пожартую, — думав, — раз вийшло, то й вдруге вдасться».За кілька днів він знову закричав:— Вовки! Вовки! Рятуйте!Пастухи перезирнулися:— Знов він кричить, — сказав один.— Може, знову жартує? — засумнівався другий.— А якщо ні? Біжімо про всяк випадок!І вони кинулися бігти. А хлопець, побачивши їх, аж заливався сміхом:— Ха-ха! Ну й легковірні! Знов повелися!— Ти нас знову за дурнів маєш? — розгнівався один.— Серце мало не вискочило, поки добігли! — додав інший.Пастухи, стримуючи злість, мовчки повернулися до своїх справ.Минуло трохи часу. Сидів якось пастух під деревом біля вогнища, аж раптом побачив, як величезний вовк мчить до його овець, вишкіривши ікла. — Ой, лихо! Вовк! — закричав хлопець, кидаючись геть. — Вовк! Рятуйте! Мої вівці!Він гукав щосили, благаючи допомоги. Та пастухи, почувши, лише посміялися:— Чуєте цього брехуна? — гукнув один.— Знов жартує, — відмахнувся інший. — Годі нам його слухати.Хлопець не вгавав:— Справді вовк! Правду кажу! Біжіть швидше, бо овець порве!— Дури когось іншого! — крикнули йому. — Знаємо твої жарти!Ніхто не прийшов. Вовк роздер кількох овець і зник у лісі. Хлопець залишився сам, гірко шкодуючи про свої витівки.Відтоді він затямив: хто часто бреше, тому не вірять, навіть коли каже правду.

У невидимому світі, де все таке крихітне, що його можна побачити лише через чарівне скло мікроскопа, розкинулося гамірливе містечко Живчик. У цьому містечку жили мікроби — малесенькі створіння, які могли бути і добрими помічниками, і справжніми бешкетниками.Одного сонячного дня в Живчику з’явився новий мешканець — мікроб на ім’я Біффі. Він був із родини Добрих Мікробів, які жили в районі Кишківник. Біффі мав особливу магію: він умів перетворювати їжу на енергію, щоб усе містечко було бадьорим і веселим. Його сусіди, мікроби Лакто і Фермі, теж були добряками. Лакто робив смачні вітаміни, а Фермі тренував захисників Живчика, щоб ті проганяли чужаків.— Біффі, — казав Фермі, — ми, добрі мікроби, як садівники: дбаємо, щоб усе в Живчику росло й цвіло! Без нас містечко не могло б працювати.Біффі любив свою роботу, але одного дня почув тривожні новини. У районі Рот, де завжди було гамірно, з’явилися бешкетники — мікроби на чолі з лихим Стрепі. Ці мікроби не хотіли допомагати. Вони влаштовували хаос: робили зуби жовтими, викликали біль у горлі й навіть псували настрій усьому містечку!— Ха! — хвалився Стрепі. — Ми, бешкетники, любимо пустувати! Скоро ми захопимо весь Рот, а потім і весь Живчик! Біффі не міг цього допустити. Він зібрав своїх друзів і побіг до Великої Ради Живчика — мудрої пані Імуні, яка знала, як захистити містечко. Імуні виглядала як величезна книга, повна чарівних заклинань проти бешкетників.— Пані Імуні, — сказав Біффі, — Стрепі та його банда псують Рот! Як нам їх зупинити?Імуні лагідно всміхнулася і відповіла:— Біффі, ви, добрі мікроби, уже робите велику справу, підтримуючи Кишківник. Це дає мені сили боротися з бешкетниками. Я пошлю своїх охоронців — білі клітини, щоб прогнати Стрепі. Але ви можете допомогти! Попросіть господаря Живчика їсти більше йогурту, яблук і моркви — це ваша улюблена їжа, від якої ви стаєте сильнішими. А ще нехай він п’є воду і добре спить!Біффі зрадів і помчав назад до Кишківника. Він із друзями почав старанно переробляти смачну їжу, яку приносив господар. Лакто робив вітаміни, Фермі тренував захисників, а Біффі додавав усім енергії. Тим часом пані Імуні послала білі клітини — вони були як хоробрі лицарі в блискучих обладунках. Клітини оточили Стрепі та його банду в районі Рот і прогнали їх геть!Після перемоги Біффі влаштував у Кишківнику велике свято. Усі добрі мікроби танцювали й співали:— Ми маленькі, але дуже потрібні! Ми дбаємо про Живчик, а бешкетники нам не страшні, коли ми разом! Стрепі, зрозумівши, що з добрими мікробами не посперечаєшся, утік із Живчика й більше не повертався. А Біффі та його друзі продовжували працювати, щоб містечко було здоровим і щасливим. Вони знали: коли господар їсть корисну їжу і дбає про себе, Живчик стає найчудовішим місцем у світі!Кінець.

У густому лісі, де високі сосни шепотіли казки вітру, жило маленьке вовченя Сіріус. Воно було хоробрим, любило ганяти метеликів і вчитися вити на місяць. Але останнім часом Сіріус став сумним. Йому здавалося, що мама-вовчиця його не любить.Одного вечора, коли мама-вовчиця поверталася з полювання, Сіріус сидів біля нори, обхопивши лапками хвіст.— Мамо, ти завжди йдеш кудись… Мабуть, тобі нецікаво зі мною, — пробурмотів він, опустивши мордочку.Мама-вовчиця зупинилась, струшуючи росу з шерсті, і здивовано глянула на нього.— Сіріусе, маленький мій, чому ти так думаєш? Я ж завжди повертаюся до тебе, — лагідно сказала вона.— Але вчора ти не пограла зі мною в піжмурки! І коли я приніс тобі блискучий камінець, ти тільки кивнула, — відповів Сіріус, дивлячись на свої лапи.Мама-вовчиця сіла поруч і ніжно лизнула його по вушку.— Ох, мій вовчику, пробач, якщо я тебе засмутила. Твій камінець лежить біля мого лігва — він такий гарний, що я милуюся ним щовечора. А вчора я була стомлена після полювання, але це не означає, що ти мені неважливий.Сіріус підняв очі, але сумніви ще гніздилися в його серці.— А що, як ти колись перестанеш мене любити? — тихо запитав він.Мама-вовчиця міцно обняла його, пригорнувши до теплої шерсті.— Сіріусе, моя любов до тебе — як зірки на небі: вона завжди сяє, навіть якщо хмари її приховують. Якщо тобі сумно чи страшно, просто скажи мені. Ми все виправимо разом.Сіріус задумався. Він згадав, як мама вчила його полювати на тіні, як гріла його в холодні ночі. Але страх усе ще шепотів: «А якщо вона забуде про тебе?»Наступного дня Сіріус вирішив перевірити мамину любов. Він утік із нори й сховався за великим дубом, думаючи: «Якщо мама мене любить, вона мене знайде». Час минав, сонце ховалося за обрій, а Сіріус усе сидів, слухаючи шурхіт лісу. Раптом він почув стривожений голос:— Сіріусе! Де ти, мій вовчику? — кликала мама-вовчиця, бігаючи між деревами.Сіріус визирнув із-за дуба й побачив, як мама обнюхує землю, її очі блищали від хвилювання. Він вибіг до неї, і мама одразу ж обняла його.— Ой, Сіріусе, я так злякалася! Чому ти сховався? — запитала вона, притискаючи його до себе.— Я… я думав, що тобі байдуже. Хотів перевірити, чи шукатимеш ти мене, — зізнався Сіріус, сором’язливо опустивши вуха.Мама-вовчиця зітхнула й усміхнулась.— Мій маленький, я завжди тебе шукатиму, навіть на краю лісу. Ти — моє серце, і я ніколи не перестану тебе любити. Того вечора Сіріус із мамою сиділи під зоряним небом. Мама вчила його нової пісні для виття на місяць, а Сіріус співав так голосно, що навіть сови заслухалися. Страх у його серці розтанув, як ранковий туман. Він зрозумів: якщо сумніви повернуться, досить просто поговорити з мамою, і все буде добре.Наступного дня Сіріус вирішив зробити щось особливе. Він зібрав цілу купу блискучих камінців і виклав із них зірку біля нори. Коли мама побачила це, її очі засяяли.— Сіріусе, це найкраща зірка в лісі! — сказала вона, обіймаючи його. — Ти мій маленький чарівник.Сіріус засміявся й відчув, як його серце наповнилось теплом. Він більше не боявся, адже знав: мамина любов — це найнадійніший скарб.Кінець.

У далекому селі, де хмари танцювали з вітром, жив хлопчик Тарас. Він був допитливим, але часто не розумів, чому його настрій то сяяв, як сонце, то ховався, наче місяць за хмарами. Одного дня, гуляючи лісом, Тарас натрапив на таємничу браму, увінчану квітами, які мерехтіли, наче зірки. Над брамою було написано: «Чарівний сад емоцій».З цікавості Тарас штовхнув браму і опинився в саду, де кожна рослина була унікальною. Повітря гуділо від шепоту квітів, а дерева гойдалися, наче в танці. Назустріч йому вийшла стара садівниця з очима, що сяяли мудрістю. «Ласкаво просимо, Тарасе, — сказала вона. — Цей сад — відображення твого серця. Кожна рослина тут — це твоя емоція. Доглядай їх, і сад цвістиме. Зневажу їх — і він зів’яне».Садівниця повела Тараса стежкою. Першою вони побачили яскраво-червону троянду, яка палала, наче вогонь. «Це гнів, — пояснила садівниця. — Він може зігріти, але якщо його не стримувати, він спалить усе довкола. Поливай його прохолодною водою терпіння». Тарас спробував, і троянда перестала палахкотіти, ставши ніжнішою. Далі росла ніжно-блакитна незабудка, що тремтіла від подиху вітру. «Це смуток, — сказала садівниця. — Не проганяй його, а дай йому сонячне світло добрих спогадів». Тарас згадав, як грався з друзями, і незабудка розправила пелюстки, засяявши.Потім вони підійшли до соняшника, який гойдався і сміявся, розсипаючи золоті іскри. «Це радість, — усміхнулася садівниця. — Вона росте, коли ти ділишся нею». Тарас уявив, як розповідає жарти сестрі, і соняшник виріс ще вище, освітлюючи сад.Але в кутку саду Тарас помітив бур’яни, що душили ніжні фіалки. «Це страх, — зітхнула садівниця. — Він росте, коли ти тікаєш від нього. Подивися йому в очі, і він відступить». Тарас згадав, як боявся темряви, але уявив себе хоробрим лицарем. Бур’яни почали в’янути, а фіалки, що символізували спокій, розквітли.Садівниця вручила Тарасу маленьку лійку і сказала: «Твій сад потребує щоденної турботи. Емоції — як квіти: їх треба поливати, обрізати, давати світло. Не бійся жодної з них, бо всі вони — частина тебе».Тарас повернувся додому, але сад залишився в його серці. Щоразу, коли він відчував гнів, смуток чи радість, він уявляв, як доглядає за квітами. З часом він навчився балансувати свої емоції, і його життя стало схожим на квітучий сад, де кожна квітка мала своє місце.А Чарівний сад, кажуть, і досі стоїть у лісі, чекаючи тих, хто готовий навчитися піклуватися про своє серце.

Жила-була дівчинка Марійка, яка завжди щось губила: то улюблену ляльку, то один шкарпеток, то олівець із блискітками. “Куди ж вони діваються?” – дивувалася Марійка, заглядаючи під ліжко. Одного вечора, коли вона заснула, їй наснився дивний сон… чи, може, це був не зовсім сон?Марійка опинилася в чарівному лісі, де замість листя на деревах гойдалися загублені рукавички, а замість квітів росли кольорові ґудзики. Назустріч їй вистрибнув пухнастий кролик із краваткою, яка була трохи… криво зав’язана. – Вітаю в Країні Загублених Речей! – радісно гукнув кролик. – Я – Пан Вухань, охоронець усього, що люди втрачають. Хочеш побачити, куди поділися твої речі? Марійка кивнула, і Пан Вухань повів її стежкою, встеленою старими ключами й монетками.Спершу вони дісталися до Долини Іграшок. Там Марійчина лялька танцювала з плюшевим ведмедиком, якого хтось інший загубив. – Чому ти тут? – запитала Марійка. – Ти залишила мене під диваном, – зітхнула лялька. – Але тут весело, ми влаштовуємо вечірки! Марійка почервоніла. Вона пообіцяла бути уважнішою.Далі була Річка Шкарпеток, де одинокі шкарпетки плавали, наче рибки, шукаючи свою пару. Марійка впізнала свою синю шкарпетку із зірочками. – Я загубилася в пральній машині, – поскаржилася вона. – Але тут я стала капітаном шкарпеткового човна! Марійка засміялася, але вирішила перевіряти кишені перед пранням.Нарешті вони дійшли до Палацу Таємниць, де зберігалися найцінніші загублені речі. Там Марійка побачила свій олівець із блискітками. Він малював веселку на стіні разом з іншими олівцями. – Ми малюємо мрії тих, хто нас загубив, – сказав олівець. – Але я сумував за тобою, Марійка. Марійка обійняла олівець і відчула, як їй тепло на серці.Пан Вухань пояснив: – Усі загублені речі знаходять тут нове життя, але вони сумують за своїми господарями. Якщо ти будеш уважнішою, твої речі залишаться з тобою. А ще… іноді загублені речі допомагають знайти щось важливе – наприклад, нових друзів!Марійка прокинулася у своїй кімнаті. Під подушкою вона знайшла олівець із блискітками, а під ліжком – ляльку. Шкарпетку, щоправда, ще треба було пошукати. Але відтепер Марійка старалася класти речі на місце й навіть намалювала веселку, щоб подякувати Країні Загублених Речей. Мораль: Уважність і турбота про свої речі допомагають уникнути втрат, а пригоди вчать знаходити радість навіть у несподіваних ситуаціях.

У спекотну посуху, коли птахам було майже нічого пити, спраглий ворон натрапив на глечик, у якому було трохи води. Але глечик був високий і з вузьким горлом, і як би ворон не намагався, дістати до води він не міг. Бідолаха вже думав, що помре від спраги.Та раптом йому спала на думку ідея. Піднявши кілька дрібних камінців, він почав кидати їх до глечика один за одним. З кожним камінцем рівень води піднімався все вище, поки нарешті не став достатньо високим, щоб ворон міг напитися.У скруті кмітливість може нас виручити.

Жили-були чоловік і жінка, але між ними не було згоди: постійно сварились і ображали одне одного. Чоловік часто називав свою дружину дурною, а вона у відповідь звинувачувала його у тому, що він теж дурень. Так вони й жили — вічно в скандалах.Якось чоловік приніс додому сто фунтів масла і рису. Дружина розлютилась:– Ти що, зовсім розуму не маєш? Ти ж дурень, навіщо купив стільки масла і рису? Може, ти вже збираєшся святкувати весілля нашого сина чи готуватися до похорону свого батька?Чоловік здивовано відповів:– Про що ти говориш? Які весілля і похорони? Все це добре приберемо. Хай стоїть, поки не прийде Карнавал.Дружина заспокоїлася, приховала продукти й почала чекати. Час минав, а Карнавал так і не з’являвся. Одного разу, сидячи на лавці перед домом, вона побачила незнайомця, що йшов вулицею. Вона підняла руку і покликала його:– Гей, брате, підійди сюди!Незнайомець зупинився.– Слухай, брате, тебе часом не Карнавалом звуть? – запитала жінка.Хлопець зрозумів, що жінка не зовсім при здоровому глузді, і вирішив пожартувати:– Так, сестро, я Карнавал. А що сталося?Жінка почала скаржитись:– Знаєш що, Карнавале, ми не наймалися зберігати твої продукти. Чому ти так довго не забрав їх? Тепер все твоє добро лежить тут, а я змушена тобі все це зберігати! – Не сердься, сестро, я щойно йшов сюди, шукаючи ваш дім. Ось і знайшов, нарешті, – відповів Карнавал, вирішивши зробити вигляд, що все це правда.– Добре, заходь і забирай, – сказала жінка.Незнайомець зайшов у будинок, взяв мішки з рисом і маслом, навантажив їх на спину і пішов. Повернувшись додому, чоловік запитав у дружини:– Ну, що, Карнавал з’явився?– Так, з’явився, забрав усе своє, – відповіла жінка. – Я йому все віддала.– Який Карнавал? Про що ти говориш? Ти що, зовсім здуріла? Масло і рис? Як ти могла так?Жінка показала чоловікові, якою дорогою пішов «Карнавал». Чоловік осідлав коня і поїхав слідом.Тим часом Карнавал, помітивши, що чоловік їде за ним, сховав мішки з рисом і маслом у кущах і почав йти пішки. Коли чоловік наздогнав його, запитав:– Ти не бачив мандрівника, що йшов цією дорогою?– Так, бачив, – відповів “Карнавал”. – І що він ніс?– Масло і рис.– Ага, той самий! Коли ти його бачив?– Давно вже.– Як ти думаєш, я його наздожену, якщо буду швидше їхати?– Ну, навряд чи. – сказав «Карнавал». – Дивись: ти на коні, а він пішки. Поки твій кінь переставить всі свої ноги, рахуй: раз-два-три-чотири, а той, за ким ти женеться, адже на двох ногах. Йому, щоб ноги переставити, треба зробити всього лише: раз-два, раз-два! Уже швидше, ніж ти на коні будеш робити ра-а-з-два-а-а-три-и-и-чот-и-и-ри!Чоловік погодився і залишив коня, сам побігши пішки. Він постійно повторював:– Раз-два, раз-два, раз-два, раз-два!Карнавал тим часом навантажив мішки на коня і поїхав іншою дорогою.Чоловік, після довгого бігу, не знайшов ні Карнавала, ні його коня. Всі сліди зникли. Повернувшись додому, він почав знову сваритися з дружиною за втрату масла і рису. А дружина звинувачувала його за втрату коня.І так вони й продовжували сваритися: він її дурною назве, вона його дурнем. А Карнавал, посміхаючись, дивився на все це з боку.

Жила-була дівчинка Соня. Вона була дуже допитливою і полюбляла все нове досліджувати. Одного разу мама залишила Соню вдома з бабусею, а сама побігла до магазину.— Соню, я на хвилинку. Нічого без мене не чіпай, добре? — сказала мама.— Добре, мамусю, — кивнула Соня і вже замислилась, чим би зайнятись.Поблукавши по квартирі, Соня натрапила на аптечку, яка стояла високо на полиці.— Ага! Що ж там таке цікаве? — подумала вона. — Може, там цукерки?Вона дотягнулась до аптечки, відкрила дверцята і побачила кольорові блістери, баночки, краплі… Усе таке яскраве! — О! Це, мабуть, вітамінки! А це — чарівні крапельки від суму! — фантазувала Соня.Аж раптом… — Апчхи! Аптечка… заговорила!— Е-е-е, дівчинко! А ти запитала дорослих, перш ніж мене відкривати?Соня перелякано озирнулася.— Хто це сказав?— Це я, Аптечка. Я чарівна. І маю одне правило: ліки можна брати тільки з дозволу мами чи тата. І тільки тоді, коли справді треба!— А чому? Вони ж гарні! І блискучі!— Тому що ліки — не цукерки. Вони допомагають, коли людина хвора. Але якщо взяти їх без потреби — можна серйозно захворіти. Навіть потрапити до лікарні!Соня знітилась.— Вибач, я не знала…— Тепер знаєш. І запам’ятай: коли щось болить — скажи дорослим. А аптечку я зачарую, щоб ніхто більше не відкривав мене без дозволу.Аптечка зачинилась, блиснувши замочком. У ту ж мить до хати зайшла мама.— Як ти, Сонечко? Все добре?Соня кинулась до мами:— Так! Я тепер знаю, що ліки — тільки з дозволу! А аптечка в нас чарівна. Вона зі мною розмовляла!Мама усміхнулась.— От бачиш, моя розумничка. А тепер — час на яблучко. Краще за будь-які вітаміни!