Повчальні казки

Одного разу Лисиця побачила гарне гроно стиглого винограду, що звисало з виноградної лози, яка тяглася по гілках дерева. Виноград здавався соковитим і стиглим — аж слинка текла в Лисиці, поки вона жадібно дивилася на нього.Та гроно висіло дуже високо, і Лисиці довелося стрибати, щоб дістати його. Першого разу вона стрибнула — але промахнулася далеко. Тоді вона відійшла трохи назад і розігналася, стрибнула знову — та знову не дістала. Вона пробувала ще і ще, та все марно. Зрештою Лисиця сіла і подивилася на виноград з огидою.— Яка ж я дурна, — сказала вона. — Дарма витрачаю сили заради кислого винограду, що й не вартий того, щоб його хотіти.І з цими словами вона гордовито пішла геть. Мораль: Багато хто вдає, ніби зневажає те, чого не може досягти.

У великому затишному депо, що стояло біля залізничної колії, жили два справжніх друзі — мудрий, серйозний Паровозик на ім’я Пих-Пих і веселий, допитливий Вагончик Чух-Чух. Вони давно товаришували і завжди були разом, бо виконували важливу справу — допомагали людям перевозити вантажі.Працювали вони на знайомому маршруті й добре знали дорогу. Та хоч і було їм цікаво допомагати, в душі вони мріяли про далекі мандри.І ось одного дня Пих-Пиха з Чух-Чухом направили у велику подорож. Друзі зраділи! Паровозик, як завжди, був зосереджений: не зупинявся, не відволікався, лише дбав про те, щоб швидко і точно виконати доручення. А от Вагончик був інший — усе роздивлявся, тішився краєвидами, заглядав у ліси та луки. Йому хотілося побігати з зайчатами, поганяти за метеликами… Але Пих-Пих впевнено вів його далі — тягнув без зупинок і відпочинку.На шляху траплялися підйоми, які давалися нелегко. Паровозик важко сопів, але вперто рухався вперед. І саме на одному з таких підйомів Вагончик вирішив трохи відстати. Хотів ще трохи помилуватися молодими берізками, що блищали у вечірньому світлі, як у казці…Пих-Пих, зосереджений на дорозі, навіть не помітив, що Чух-Чуха вже нема позаду. А коли нарешті видерся на гору, то з полегшенням поїхав далі.А тим часом Вагончик проводжав поглядом сонце, слухав спів соловейка, задивився на зорі… Та раптом — сова! Вона вилетіла з темного гаю і сполохала Чух-Чуха. Вагончик озирнувся — він був зовсім сам. Один-однісінький серед ночі, на довгій-довгій колії…Йому стало так сумно й страшно. Адже він не вмів їхати без Паровозика, особливо вгору! Чи не залишиться він тут назавжди? Чи хтось згадає про нього?..Вагончик заплакав. Сльози капали на холодні рейки. І раптом він відчув знайоме легке тремтіння… З надією підвів оченята — невже це Пих-Пих?І дійсно — вдалині заблимали теплі, знайомі вогники. Це були очі Пих-Пиха, сповнені турботи. І радісне гудіння розірвало тишу:— Ту-ту! Я тут!Чух-Чух аж світився від радості! Він щиро обійняв друга і пообіцяв більше ніколи не відставати. Паровозик теж злякався, бо дуже цінував свого товариша.І відтоді вони завжди трималися разом, допомагали один одному і більше не відволікалися по дрібницях. А Вагончик Чух-Чух став уважним, слухняним і вже точно знав: дружба — найголовніше в дорозі.

Від самого світанку працював селянин у полі. Коли втомився, сів на межі, дістав із торби глечик з водою та буханку хліба, щоби перепочити й трохи перекусити. Раптом пробігав повз нього вовк. Побачив, що чоловік збирається їсти, і підійшов ближче.— Добрий день, чоловіче! — привітався вовк. — Бачу, їси щось смачненьке. А що то в тебе таке в руці? — Це житній хліб, — відповів селянин.— Ніколи ще такого не куштував. Але пахне так смачно, що аж слина котиться! — сказав вовк.Селянин пожалів сіроманця й відламав шматок хліба. Той проковтнув із задоволенням і навіть облизався.— Справжня смакота! — вигукнув вовк. — А де ти взяв такий чудовий хліб?— Та сам зробив. Спочатку землю зорав плугом…— І одразу отримав хліб? — здивувався вовк.— Ні, потім посіяв жито…— І вже тоді мав хліб?— Та ні, — з усмішкою відповів чоловік. — Треба було ще дочекатися, поки воно зійде, викине колос, дозріє. Потім я його серпом зжав, у снопах висушив, молотив ціпом, у жорнах змолов борошно. А далі — замісив тісто, дав йому в діжі підійти, сформував буханці та спік у гарячій печі.— Ого, яка довга робота! — похитав головою вовк. — Та смачний хліб, нічого не скажеш…— А й справді, — погодився селянин. — Але що правда, то правда — без труда нема плода.

Жило-було в зеленому лісі маленьке Жабеня Квак. Воно було дуже веселе, любило стрибати по калюжах і співати пісеньки. Але найбільше Квак любив плавати в озері, що блищало під сонечком, наче чарівне дзеркало.Одного літнього дня Квак зібрав своїх друзів — Зайчика Пуха, Білочку Руду та Їжачка Колючку — і сказав: — Друзі, ходімо до озера! Там так весело плескатися у воді!Усі радісно погодилися, але стара мудра Черепаха, яка жила біля озера, почула їх і покликала: — Стривайте, малята! Вода — це не тільки радість, а й місце, де треба бути обережними. Чи знаєте ви правила поведінки у воді?Друзі переглянулися. Квак почухав зелену голівку: — Правила? Хіба не можна просто стрибнути й плавати?Черепаха усміхнулася і почала розповідати казку про чарівне озеро та його правила.Колись озеро було домом для Водяного Духа, який любив, коли всі веселилися, але лише за умови, що вони поважали воду. Одного разу звірята з лісу прийшли до озера, але не знали правил. Вони бігали берегом, штовхалися і стрибали у воду, не дивлячись, куди падають. Водяний Дух розгнівався, і озеро почало хвилюватися: хвилі здіймалися, а вода стала холодною.Квак, хоч і був маленьким, зрозумів, що треба діяти. Він стрибнув на велике латаття і голосно заквакав: — Друзі, слухайте! Ми мусимо навчитися правил, щоб озеро знову стало спокійним! Черепаха підказала перше правило: 1. Ніколи не купайся сам! — Завжди бери з собою дорослого, який стежитиме за тобою. Вода може бути глибокою, а з дорослим ти будеш у безпеці.Квак кивнув і додав: — Я завжди кличу маму-жабу, коли йду плавати!Друге правило Черепаха промовила повільно, щоб усі запам’ятали: 2. Не штовхайся і не бігай біля води! — Берег може бути слизьким, і ти можеш упасти. Ходіть обережно, як я, повільно і спокійно.Зайчик Пух зізнався: — Ой, я любив бігати біля озера… Але тепер ходитиму повільно!Третє правило було дуже важливим: 3. Не запливай далеко і плавай там, де мілко! — Якщо ти не вмієш добре плавати, тримайся ближче до берега. А якщо є рятувальний жилет, вдягай його — він як чарівний щит!Білочка Руда підстрибнула: — Я бачила такі жилети! Вони яскраві, як мої горішки!Четверте правило Черепаха сказала з усмішкою: 4. Слухай дорослих і не грайся там, де небезпечно! — Якщо дорослі кажуть не лізти в глибоку воду чи не стрибати з високого каменя, слухайте їх. Вони знають, де безпечно.Їжачок Колючка задумався: — А я хотів стрибнути з того великого каменя… Добре, що не встиг!Нарешті Черепаха додала: 5. Якщо бачиш, що комусь потрібна допомога, клич дорослих! — Не намагайся рятувати друга сам, бо це може бути небезпечно. Дорослі знають, що робити.Квак і його друзі уважно слухали. Вони пообіцяли Водяному Духу, що завжди дотримуватимуться цих правил. Озеро одразу заспокоїлося, хвилі зникли, а вода стала теплою і привітною. Звірята весело плескалися, але тепер обережно, з повагою до води.

У чистому-пречистому місті Сяйвогороді, де вулиці виблискували, наче кришталь, а квіти пахли так, що метелики гуділи від захвату, жила родина Веселят. Батько, мати й двоє дітей — Софійка та Тимко — були щирими й веселими, але мали одну шкідливу звичку: вони не мили руки після прогулянок. “Ех, та що там, — казали вони, — бруд сам кудись дінеться!” І якби ж то вони знали, які гості їх чекають через цю недбалість…Нічна змоваОднієї темної ночі, коли місяць сховався за хмарами, до будинку Веселят прокралися два лиходії: Мікроб Липун і Грибок Пилюка. Липун був дрібненький, спритний, із липкими лапками, якими причіплювався до всього, що не знало мила. Пилюка ж був пухнастий, мов стара перина, і залишав за собою сірі хмари пилу, від яких усе чхало й кашляло.— Хе-хе! — хихотів Липун, гасаючи по столу, де лежали немиті Софійчині іграшки. — Цей дім — наш скарб! Ніякого мила, ніякої води. Ми тут влаштуємо бенкет!— Ага, — гундосив Пилюка, чіпляючись до килима. — Я вже уявляю, як ми засиплемо їхній дім моїми спорами! Вони чхатимуть, кашлятимуть, а ми тільки реготатимемо!Липун і Пилюка задумали лихе: розкидати свої мікробні сліди по всьому будинку, щоб Веселята захворіли. Липун уже стрибав по кухонних ложках, а Пилюка влаштувався в Тимковій подушці, коли раптом… почулися кроки. То була команда “Чистюлі” — Мило, Вода і Зубна Щітка, які пильнували Сяйвогород щоночі.Поява “Чистюль”Мило було гладеньким і пахучим, із пухирчастою пінкою, що наганяла жах на всіх мікробів. Вода була швидкою й прозорою, мов гірська річка, а Зубна Щітка мала міцні щетинки, якими могла вискребти навіть найхитріших ворогів.— Гей, Липуне, Пилюко! — гукнула Вода, хлюпнувши на підлогу так, що Липун ледь не впав. — Знов за своє? Не буде вам волі в цьому домі!— Ой, які ми грізні! — пирхнув Липун, але його голос здригнувся. Він знав, що “Чистюлі” — не жарти. Мило закружляло, створюючи хмару піни, яка обплутала Пилюку. — Думаєш, твій пил вічний? — сказало Мило. — Мої бульбашки зітруть тебе вмить!Зубна Щітка кинулася за Липуном, який намагався сховатися в Тимковій склянці. — Можеш тікати, але мої щетинки дістануть тебе всюди! — попередила вона.Битва за чистотуБитва була швидкою, але яскравою. Вода залила килим, змиваючи сліди Пилюки, а Мило кинуло в нього армію пухирців, від яких Грибок зачхав і почав тікати. Зубна Щітка загнала Липуна в кут і вичистила його так, що він став блискучим… і безпомічним.— Здаємося! — заволали Липун і Пилюка, зрозумівши, що проти “Чистюль” їм не вистояти.— Ви ще повернетеся, якщо Веселята не змінять звичок, — суворо мовила Вода. — Але ми завжди будемо тут, щоб захистити цей дім!Новий ранокНаступного ранку Софійка і Тимко прокинулися з відчуттям, що дім став інакшим. Він сяяв чистотою, а в повітрі пахло свіжістю. Батьки здивувалися, коли діти самі побігли мити руки перед сніданком. На столі “Чистюлі” залишили записку, написану крапельками води: Дорогі Веселята! Мийте руки після прогулянок, чистіть зуби двічі на день і тримайте дім у чистоті. Гігієна — ваш захист від Липуна і Пилюки. З любов’ю, Мило, Вода і Зубна Щітка. Відтоді родина Веселят стала найохайнішою в Сяйвогороді. Софійка й Тимко навіть склали пісеньку про “Чистюль”, яку наспівували, намилюючи руки. А Липун і Пилюка? Вони ще довго боялися наближатися до міста, де панувала команда “Чистюль”.МоральГігієна — це справжня магія, яка береже нас від невидимих ворогів, як-от мікроби й бруд. Мило, вода і зубна щітка — наші вірні друзі, що допомагають залишатися здоровими й радісними. Тож не забувайте: чистота — це здоров’я, а здоров’я — це щастя!

Жила собі дівчинка Соломія — весела, допитлива, з очима, що горіли від бажання пригод. Але іноді її цікавість затьмарювала обережність. Одного теплого дня, гуляючи біля старого дуба, вона помітила вузеньку стежку, що ховалася серед кущів. “Куди ж вона веде?” — подумала Соломія і, не сказавши нікому, побігла вглиб лісу.Стежка привела її до дивовижного місця — Лісу Безпеки. Тут дерева шепотіли мудрі слова, а звірі дивилися на неї з доброю строгістю. Першим Соломію зустрів Заєць-Охоронець. Його вуха смішно тремтіли, коли він запитав:— Соломіє, куди це ти? Тікати далеко від дому, не попередивши рідних, небезпечно! А що, як загубишся? Дівчинка почервоніла, адже й справді не подумала про це.— Я просто хотіла знайти щось цікаве, — тихо відповіла вона.— Пригоди — це чудово, але безпека — понад усе! Ходи з нами, ми навчимо тебе, як бути обережною, — усміхнувся Заєць і повів її на галявину.Перше випробування: УважністьНа галявині стояв величезний Ведмідь-Пильний. Його шерсть грілася на сонці, а в лапах він тримав кошик, повний ягід.— У лісі багато спокус, Соломіє, — прогудів він. — Але не всі ягоди можна їсти. Деякі — справжня біда! Вибери тільки безпечні.Перед дівчинкою лежали ягоди — червоні, як вогники, сині, мов небо, і зелені, наче мох. Соломія пригадала мамині слова: “Червоні ягоди можуть бути отруйними”. Вона обережно взяла сині ягоди, а Ведмідь задоволено кивнув:— Молодець, дівчинко! Уважність — твій перший помічник.Друге випробування: Обережність біля дорогиДалі стежка привела до струмка, що виблискував, наче справжня дорога. Там гуляла Лисичка-Розумниця, її хвіст гойдався, мов вогняний прапорець.— Ніколи не грайся біля дороги, Соломіє, — сказала вона. — Машини мчать швидко, а ти — маленька. Спробуй пройти стежкою, не торкаючись “дороги”. Соломія акуратно ступала, тримаючись якомога далі від струмка. Та раптом у воді блиснув гарненький камінець. “Який гарний!” — подумала вона і мало не ступила у воду. Лисичка миттю гукнула:— Стій! Спокуса може завести в біду. Тримайся якомога далі від краю!Соломія зітхнула, але послухалася і пройшла стежку, не наближаючись до “дороги”.Третє випробування: НезнайомціНарешті на високій гілці з’явилася Сова-Мудриця. Її очі світилися, мов два ліхтарики, а голос був спокійним, але суворим.— У лісі бувають незнайомці, Соломіє, — сказала вона. — Вони можуть здаватися добрими, але не поспішай довіряти. Відповідай на моє запитання, але будь обережна.Сова запитала:— Де ти живеш, дівчинко? Я проведу тебе додому.Соломія згадала мамину пораду: “Не розповідай незнайомцям, де твій дім“. Вона усміхнулася і чемно відповіла:— Дякую, але я сама знайду дорогу. Мої рідні чекають мене.Сова розправила крила і радісно мовила:— Ти розумниця, Соломіє! Ти пройшла всі випробування!Повернення додомуЗвірі Лісу Безпеки зібралися разом і подарували Соломії маленький чарівний дзвіночок. Він ніжно дзеленчав, коли його торкалися. — Цей дзвіночок нагадуватиме тобі про наші правила, — сказав Заєць. — Будь обережною, і він завжди співатиме.Соломія міцно обняла нових друзів і побігла додому. Відтоді вона ніколи не забувала: не тікати далеко без дозволу, не гратися біля дороги й не розмовляти з незнайомцями. А дзвіночок щоразу весело дзеленчав, коли вона робила правильний вибір.І жили вони з мамою щасливо, адже Соломія стала не лише допитливою, а й дуже обережною дівчинкою.

Жив собі колись один чоловік — лінивий, як муха в спеку. Нічого не хотів робити, сидів цілими днями, нарікав і тільки скаржився.Одного дня пішов він до мудреця:— Батьку! Нема в мене ні хліба, ні одягу. Діти голодні, дружина плаче, я зовсім знесилився. Не знаю, що робити. Куди йти, до кого жалітися?Мудрець глянув на нього та й питає:— Ти кажеш, що бідний?— Та бідний, аж світ немилий! — зітхнув ледар.— Гаразд, — мовив мудрець, — продай мені свою праву руку. Дам тобі багато грошей. Скільки хочеш? Ледар аж очі витріщив:— Що ви, батечку?! Рука ж мені самому потрібна. Як я без неї житиму? Як зароблятиму?— Тоді, може, праве око продаси? — спокійно спитав мудрець.— Око? Та як же я тоді бачитиму?! Ні, й око не продам.— А одну ногу?— Та що ви таке кажете! Як я ходитиму без ноги? Ні, ні, й ноги не віддам.— Добре. Тоді, може, вуха? Вони ж тобі не дуже потрібні.— Як же не потрібні? Щоб не чути голосу дітей чи пташиного співу? Не продам!— А рот? Продай мені свій рот!— Та як же я говоритиму, їстиму, сміятимусь? Ні, не віддам!— Ну що ж, тоді зуби. Хоч зуби продай!— Зуби?! Та ні! Я і їсти не зможу, і виглядатиму смішно.— Може, хоч ніс? — знову спробував мудрець.— Ні! І ніс не віддам. Мені все це потрібне!Мудрець усміхнувся:— От бачиш. Ти кажеш, що нічого не маєш, а насправді маєш найбільше багатство — здорове тіло. У тебе є руки, ноги, очі, рот, вуха — усе, що потрібно, щоб працювати й жити гідно. Іди, працюй і більше не нарікай на долю.І з того часу ледар змінився. Почав працювати, дбати про родину і дякувати за те, що має. Бо зрозумів: справжнє багатство — це здоров’я і бажання жити.

Одного разу Заєць насміхався з Черепахи, бо та була така повільна.— Ти взагалі кудись доходиш? — спитав він з глузливою посмішкою.— Так, — відповіла Черепаха, — і доходжу швидше, ніж ти думаєш. Давай побігаємо наввипередки — я тобі це доведу.Зайцеві було смішно з самої думки змагатися в бігу з Черепахою, але заради розваги він погодився. Лисиця, яка зголосилася бути суддею, розмітила дистанцію і дала старт.Заєць швидко зник з поля зору, і, щоб змусити Черепаху ще сильніше відчути, наскільки смішно змагатися з ним, ліг собі обіч дороги та задрімав, поки Черепаха його наздожене. А Черепаха тим часом повільно, але впевнено рухалася вперед. Зрештою вона пройшла повз місце, де спав Заєць. Але Заєць мирно спав далі; і коли нарешті прокинувся, Черепаха вже була майже біля фінішу. Заєць кинувся бігти щодуху, але не встиг її наздогнати.Перемога дістається не завжди найшвидшому.

У старому будинку на околиці міста жила десятирічна Софійка. Вона обожнювала бабусині казки, особливо про Ввічливого Монстра — таємничу істоту, яка ночами прикидалася знайомим і лагідно просила відчинити двері. “Ніколи не довіряй незнайомцям, навіть якщо вони здаються добрими,”- завжди повторювала бабуся, поправляючи окуляри.Одного зимового вечора Софійка залишилася вдома сама. Мама затримувалася на роботі, а бабуся гостювала у подруги. За вікном вирувала хуртовина, вітер гудів, а сніг шурхотів, б’ючи у шибки. Софійка сиділа на дивані, загорнувшись у теплу ковдру, і читала книжку про пригоди. Раптом домофон різко задзеленчав. Звук був гучним і несподіваним, але після першого сигналу став тихішим, наче хтось навмисне натискав кнопку обережно.— Хто там? — обережно запитала Софійка, підійшовши до домофона.— Добрий вечір, Софійко, — відповів м’який, солодкуватий голос. — Це я, дядько Микола, сусід із п’ятого поверху. Забув ключі, холодно надворі. Відчини, будь ласка, двері під’їзду. Софійка завмерла. Вона знала дядька Миколу — він завжди усміхався і пригощав її цукерками у дворі, коли вона гуляла з подружками. Але чому його голос звучить так дивно, майже як у казці про Ввічливого Монстра? І як він міг дізнатися її ім’я через домофон? Вона пригадала, як учора бавилася у дворі, а подружка кликала її по імені біля під’їзду. Може, хтось підслухав? Її серце закалатало, а долоні спітніли.— Зачекайте хвилинку, — сказала вона, намагаючись приховати тремтіння в голосі. Бабуся вчила: “Якщо сумніваєшся, перевір.” Софійка схопила телефон і швидко набрала мамин номер.— Мамо, хтось у домофоні каже, що він дядько Микола, і просить відчинити під’їзд. Він знає моє ім’я! — прошепотіла Софійка.— Софійко, не відчиняй! — твердо відповіла мама. — Дядько Микола сьогодні поїхав до іншого міста, я сама його проводжала. Хтось, мабуть, підслухав твоє ім’я у дворі. Залишайся вдома, я вже їду!Холод пробіг по спині Софійки. Вона повернулася до домофона і сказала якомога спокійніше:— Вибачте, я не можу відчинити. Мама скоро буде.Голос у домофоні замовк. Софійка притулилася до вікна, вдивляючись у темряву. У світлі ліхтаря вона помітила тінь, що швидко зникла за рогом будинку. Серце гупало, але вона знала, що вчинила правильно. Незабаром мама вбігла до квартири і міцно обійняла доньку.— Ти молодець, Софійко, — сказала мама. — Ти згадала бабусину казку і зробила все правильно. Ніколи не відчиняй двері незнайомцям, навіть якщо вони знають твоє ім’я чи здаються добрими.Наступного дня сусіди розповіли, що вночі хтось намагався потрапити до кількох під’їздів, називаючись “сусідом”. Поліція з’ясувала, що це був невідомий чоловік, який підслуховував імена дітей у дворах, щоб прикидатися знайомим. Завдяки пильності Софійки їхній будинок залишився у безпеці.Мораль: Ніколи не відчиняй двері незнайомим, навіть якщо вони говорять лагідно чи знають твоє ім’я. Завжди перевіряй і телефонуй батькам чи поліції, якщо щось здається підозрілим.