Повчальні казки

Жили собі на світі двоє діток — хлопчик Петрик і дівчинка Наталочка. Вони ходили до однієї школи, навчалися в одному класі. Наталочка була чемною, старанною і завжди допомагала іншим. А от Петрик — навпаки: не любив уроків, бешкетував і забував про ввічливість.Одного погожого дня діти вирушили до лісу по гриби. Та не встигли й помітити, як заблукали. До того ж — кожен в іншому місці. Даремно гукали батьків — відповіддю їм була лише тиша лісу.На щастя, невдовзі дітлахи почули голоси одне одного і зустрілися. Сіли на пеньок і почали думати, як вибратись із лісової пастки. Та, як виявилося, ліс мав свої правила: дорогу з нього могли знайти лише ті, хто знає слова ввічливості.Довго вони блукали серед дерев, аж раптом побачили хатинку. А в тій хатинці жила бабуся на ім’я Ввічливість. Діти чемно постукали у двері й попросили допомоги.— Щоб вибратися з лісу, — сказала бабуся, — треба знати чарівні слова: слова ввічливості. Наталочка зраділа, бо таких слів знала багато. А Петрик похнюпився — він майже ніколи їх не вживав. Але добра Наталочка не залишила товариша в біді — навчила його казати: «будь ласка», «дякую», «перепрошую», «дуже прошу».І разом вони звернулися до бабусі:— Вельмишановна бабусенько, ми вас щиро просимо — будь ласка, покажіть нам дорогу з лісу!Бабуся Ввічливість усміхнулася і показала дітям стежину додому. А на прощання ще й пригостила смачними грибами та ягодами.Коли Петрик і Наталочка повернулися додому, батьки не могли натішитися — особливо змінами у Петрику. Відтоді хлопчик став уважним, чемним і ніколи не забував казати ввічливі слова. Що ж сталося в лісі — так і залишилося маленькою таємницею Наталочки. Вона лише усміхалася, коли її про це питали.А бабуся Ввічливість живе в лісі й донині. І допомагає всім, хто загубився. Але лише тим, хто пам’ятає головне правило: ввічливе слово — завжди відкриває двері.

Жив собі хлопчик Максимко. Йому було сім років, і він дуже любив свої іграшки: плюшевого ведмедика Тедді, сміливого солдатика Гриця, ляльку Оленку в синій сукні та маленького робота Біпа. Одного дня батьки Максимка мали йти на роботу, а він залишився вдома сам.— Максимку, пам’ятай: не відчиняй двері незнайомцям, не грайся з газовою плитою і не визирай у вікно, — сказала мама, цілуючи його в щічку перед виходом.Максимко кивнув, але щойно двері зачинилися, йому стало трохи нудно. Він сидів у своїй кімнаті, роздивляючись іграшки. Аж раптом… щось дивне сталося! Іграшки заворушилися, зашепотіли між собою і… ожили!— Максимку, слухай уважно! — гукнув солдатик Гриць, виструнчившись на столі. — Ми — Іграшкова команда порятунку, і ми тут, щоб навчити тебе правил безпеки!Максимко здивовано роззявив рота.— Безпеки? Але ж я вдома, що може статися? — запитав він. — Ой, багато чого! — вигукнула лялька Оленка, поправляючи свою сукню. — Ходімо, ми покажемо тобі, як бути обережним.Перша зупинка: кухняКоманда іграшок повела Максимка на кухню. Там Тедді, плюшевий ведмедик, підстрибнув до газової плити.— Ніколи, чуєш, ніколи не торкайся газової плити! — сказав Тедді, грізно махаючи лапкою. — Якщо газ увімкнеться, може статися пожежа. А це дуже небезпечно!Максимко кивнув. Він і не збирався чіпати плиту, але тепер точно запам’ятає, що це табу.— А що робити, якщо щось загориться? — запитав він.— Якщо побачиш вогонь, біжи з дому і клич дорослих або телефонуй 101! — відповів Гриць. — Але краще просто не гратися з такими речами.Друга зупинка: вікноДалі іграшки потягли Максимка до вікна у вітальні. Робот Біп замиготів лампочками і пискнув:— Вікно — не місце для ігор! Не визирай, не сідай на підвіконня і не відкривай його. Можна впасти, а це дуже боляче.Максимко згадав, як одного разу хотів подивитися на пташок, стоячи на підвіконні.— Добре, я зрозумів. Не лазитиму до вікон, — пообіцяв він. Третя зупинка: мобільний телефонРаптом у кишені Максимка задзвонив його мобільний телефон, видаючи веселий дзвоник. Хлопчик потягнувся, щоб відповісти, але Оленка швидко схопила його за рукав.— Стій, Максимку! — вигукнула вона. — Якщо дзвонить незнайомець, не відповідай і ніколи не кажи, що ти сам удома. Це може бути небезпечно!Максимко здивовано глянув на свій телефон.— А як дізнатися, що це незнайомець? — запитав він.— Якщо це мама чи тато, їхній номер буде в контактах, і ти побачиш їхнє ім’я. Вони можуть зателефонувати ще раз або надіслати повідомлення, — пояснив Біп, блимаючи своїми лампочками. — А якщо номер невідомий, краще не брати слухавку і не відповідати на повідомлення від чужих людей.Максимко кивнув, зрозумівши, що потрібно бути обережним із мобільним телефоном.Завершення інструктажуКоли іграшки закінчили свій інструктаж, Гриць вишикував команду і сказав:— Максимку, головне правило: якщо щось здається небезпечним або ти не впевнений, що робити, — телефонуй батькам або сусідам, яким довіряєш. А ще краще — займайся чимось безпечним: читай, малюй або грайся з нами!Максимко усміхнувся. Йому стало спокійніше, адже тепер він знав, як поводитися вдома. Він подякував своїй Іграшковій команді порятунку, і іграшки знову стали звичайними. Але Максимко знав: вони завжди поруч, щоб нагадати йому про безпеку.Того дня він намалював велику картину, де вся команда іграшок стояла разом, тримаючи плакат: «Безпека вдома — найголовніше!» Мораль казки: Коли ти вдома сам, пам’ятай: не грайся з газом, не лізь до вікон, не відповідай незнайомцям і завжди май номер телефону батьків або дорослих, яким довіряєш. Безпека — це легко, якщо знати правила! Читайте ще більше казок про правила безпеки — навчайтеся бути уважними, обережними й кмітливими разом із казковими героями!

Колись жив собі один іранський шах, який був настільки товстим і важким, що його здоров’я від цього серйозно страждало. Стурбований, він скликав до палацу всіх придворних лікарів і звелів: — Зробіть що завгодно, тільки вилікуйте мене!Та дарма вони старались — шах усе товстішав і товстішав.І ось одного дня до нього з’явився новий, дуже розумний лікар. — О великий шах, я зможу тебе вилікувати, — сказав він упевнено. — Але мені потрібно три дні, щоб обрати найкращі ліки.Шах погодився чекати.Через три дні лікар повернувся і сказав: — О могутній! Я дослідив твою долю — тобі залишилося жити лише сорок днів. Якщо не віриш мені — накажи кинути мене до в’язниці. Але знай: помсти не уникнеш, коли побачиш, що мав рацію.Шах спохмурнів і наказав ув’язнити лікаря. З того дня він перестав веселитися, не сідав на коня, уникав розваг і людей. Його серце охопила тривога. Щодень він рахував час і все більше худнув — від страху, смутку й занепокоєння.Минуло сорок днів.Шах, ще живий, але вже куди стрункіший, звелів привести лікаря й суворо запитав: — Ти сказав, що я помру. Чому ж я досі живий?— О шаха, — усміхнувся лікар, — це була хитрість. Іншого способу допомогти тобі я не знайшов. Але ти сам бачиш — ліки подіяли.Шах помовчав… а потім щедро нагородив розумного лікаря — бо саме завдяки його мудрості й хитрості повернув собі здоров’я.

У густому лісі, де високі дерева шепотіли вітру свої таємниці, жила маленька лисичка Лана. Вона мала пухнасту руду шерсть і великі допитливі очі, які зазвичай сяяли від цікавості. Але останнім часом Лана часто сумувала. Її батьки, лисиця Мира і лис Тім, часто сварилися. Їхні голосні суперечки про те, де шукати їжу чи як краще облаштувати нору, лунали лісом, і Лана відчувала, як її маленьке серце стискається від смутку. Щиро дякуємо за надану аудіоверсію казки Марії Барсегян, за ніжний, спокійний голос і затишну атмосферу під час слухання, що дарує відчуття тепла й спокою та робить казку особливо приємною для сприйняття. Ще більше аудіоказок від Маріїї можете прослухати тут. Одного вечора, коли сонце ховалося за горизонтом, а сварка батьків знову наповнила дім різкими словами, Лана тихенько вислизнула з нори. Вона бігла, не озираючись, доки не опинилася біля старого дуба, де жила мудра сова Солара. Сова сиділа на гілці, її очі блищали, наче два місяці, а пір’я шелестіло від легкого вітру.— Чому ти така сумна, маленька лисичко? — лагідно запитала Солара, помітивши сльози в очах Лани.Лана зітхнула і розповіла про сварки батьків, про те, як їй страшно і боляче їх слухати. Вона боялася, що через ці сварки її родина може розпастися. Солара уважно вислухала і, змахнувши крилами, сказала:— Твої почуття, Лано, наче листя на дереві — кожне з них важливе, і його потрібно помічати. Коли ти ховаєш їх у собі, вони стають важкими, наче каміння. Але якщо ти поділишся ними, вони можуть полетіти, як пір’їнки на вітрі.— Але як я можу про це говорити? — запитала Лана. — Я не хочу, щоб мама і тато ще більше сварилися.Сова нахилила голову і відповіла:— Розмова про почуття — це не сварка. Це як міст, який з’єднує серця. Спробуй розповісти батькам, що ти відчуваєш, коли вони сперечаються. Говори від свого імені, наприклад: «Мені сумно, коли ви сваритеся». Це допоможе їм зрозуміти, що відбувається в твоєму серці.Лана задумалася. Вона боялася, але слова Солари здавалися їй теплими і правильними. Наступного дня, коли батьки знову почали сперечатися про те, куди піти на полювання, Лана набралася сміливості. Вона підійшла до них і тихо сказала:— Мамо, тату, коли ви сваритеся, мені дуже сумно. Я боюся, що ви перестанете бути разом.Мира і Тім зупинилися. Вони подивилися на свою доньку, і їхні очі наповнилися теплом. Мира обійняла Лану і сказала:— Ох, люба, ми не знали, що ти так відчуваєш. Ми любимо тебе та одне одного, навіть якщо інколи сперечаємося.Тім додав:— Ми обіцяємо бути уважнішими. І якщо тобі сумно чи страшно, завжди кажи нам про це.З того дня в домі лисички стало тихіше. Мира і Тім усе ще інколи сперечалися, але вони намагалися розмовляти спокійніше і частіше слухали одне одного. А Лана навчилася ділитися своїми почуттями. Вона часто бігала до Солари, щоб подякувати за пораду чи просто поговорити про те, що відбувалося в її серці.Ліс навколо Лани знову засяяв яскравими барвами, адже вона знала: її емоції важливі, і вона завжди може про них говорити. Мораль: Твої емоції — це частина тебе, і вони заслуговують бути почутими. Коли ти ділишся своїми почуттями з тими, кому довіряєш, ти наштовхуєшся на розуміння і любов.

Одного ясного ранку Лисиця, шукаючи сніданок, ішла лісом, покладаючись на свій гострий нюх. Раптом вона побачила Ворону, що сиділа на гілці дерева. Це була не перша Ворона, яку бачила Лисиця. Але цього разу її зацікавило інше: щаслива пташка тримала в дзьобі шматочок сиру.«Далеко шукати не треба», — подумала хитра Лисиця. — «Ось і ласий шматочок на сніданок».Вона підійшла під дерево, на якому сиділа Ворона, і, дивлячись угору з захопленням, вигукнула:— Доброго ранку, прекрасна істото!Ворона нахилила голову набік і з підозрою стежила за Лисицею. Але дзьоб із сиром тримала міцно й нічого у відповідь не сказала. — Яка ж ти чарівна! — мовила Лисиця. — Як блищить твоє пір’ячко! Яка граційна постава, які чудові крила! Така дивовижна пташка, без сумніву, має й чудовий голос. Якби ти заспівала хоч одну пісеньку, я б одразу проголосила тебе Королевою птахів!Почувши ці лестощі, Ворона забула про обережність і… про сніданок. Їй дуже хотілося, щоб її назвали Королевою птахів. Тож вона розтулила дзьоб, щоб голосно каркнути, і — хлясь! — сир упав прямо в пащу Лисиці.— Дякую, — солодко сказала Лисиця, відходячи. — Голос у тебе, може, й не найкращий, зате є. А от де твій розум? Мораль: Лестощі живляться з тих, хто готовий їх слухати.

— Чому ти, власне, ходиш ось так боком? — сказала Мати-Краб своєму синові. — Ти повинен завжди ходити прямо вперед, з вивернутими назовні клешнями.— Покажи мені, як ходити, люба матінко, — слухняно відповів маленький краб. — Я хочу навчитися. Тоді стара Крабиха намагалася й намагалася йти прямо вперед. Але могла ходити тільки боком, так само як і її син. А коли вона пробувала вивернути клешні назовні, то спіткнулася й гепнулася носом об землю. Мораль: Не вчи інших, як поводитися, якщо сам не можеш показати добрий приклад. Відкрийте світ байок Езопа – цікаво та повчально! Лисиця та Ворона Хочете дізнатися, як хитрість може обертатися проти тебе? Пригоди Лисиці чекають на вас! Кіт і старий пацюк Подивіться, як кмітливість допомагає навіть найпильнішому ворогу! Заєць і черепаха Переконайтеся, що повільно, але впевнено теж можна перемогти – повчальна історія для малюків і старших! Лисиця і виноград Дізнайтеся, як бажання іноді змушує нас вигадувати цікаві виправдання. Олень і його відображення Подивіться, чому важливо цінувати себе таким, яким ти є! Мавпи-танцюристки Веселі мавпи покажуть, як радіти дрібницям і сміятися від душі! Ворон і глечик Розум і винахідливість завжди виручають у складних ситуаціях – переконайся самі! Вовк і Ягня Дізнайся, чому сила без права не завжди справедлива і як важливо стояти на своєму! Пастух і вовк (Хлопчик, який кричав “Вовк!”) Переконайтеся, що брехня може дорого коштувати – навіть у казці! Собака і його відображення Подивіться, як заздрість і жадібність можуть обманути навіть найвірнішого друга.

У маленькому містечку, де вулиці гуділи від руху, жив старий, але дуже мудрий Автомобіль на ім’я Григорій. Його блискучий червоний кузов уже трохи вицвів, але фари світилися добротою, а мотор тихо гудів, ніби співав пісеньку. Григорій любив спостерігати за дітьми, які щодня поспішали до школи, але його серце — чи то двигун — стискалося від хвилювання, коли він бачив, як деякі з них необачно бігли через дорогу.Одного сонячного ранку Григорій стояв біля пішохідного переходу, чекаючи, поки його водій повернеться з крамниці. Раптом він помітив дівчинку Оленку, яка, весело наспівуючи, йшла тротуаром із м’ячем у руках. Не дивлячись по сторонах, вона раптово вибігла на дорогу, щоб наздогнати м’яч, який покотився вперед. — Стій, Оленко! — загудів Григорій своїм низьким голосом, так що дівчинка аж підстрибнула від несподіванки. — Ти знаєш, як небезпечно вибігати на дорогу?Оленка зупинилася і здивовано подивилася на Автомобіль.— Ти вмієш розмовляти? — запитала вона.— Тільки коли бачу, що хтось порушує правила безпеки, — відповів Григорій, блимнувши фарами. — Хочеш, я навчу тебе, як бути уважним пішоходом?Оленка кивнула, і Григорій почав свою повчальну розповідь.— По-перше, завжди переходи дорогу тільки на пішохідному переході. Бачиш ці білі смужки на дорозі? Це «зебра»! Вона створена, щоб пішоходи, як ти, могли безпечно перейти на інший бік.Оленка глянула на «зебру» і кивнула.— По-друге, — продовжував Григорій, — перед тим, як ступити на дорогу, зупинися і подивися ліворуч, праворуч, а потім ще раз ліворуч. Автомобілі, як я, їздять швидко, і ми не завжди можемо зупинитися миттєво.— А якщо я поспішаю? — запитала Оленка.— Навіть якщо ти поспішаєш, безпека важливіша, — строго сказав Григорій. — І ще одне: ніколи не грайся з м’ячем чи телефоном, коли переходиш дорогу. Твій м’яч може зачекати, а от небезпека — ні.Того дня Оленка уважно слухала Григорія. Вона пообіцяла собі завжди переходити дорогу на «зебрі», дивитися по сторонах і не відволікатися. А Григорій, задоволений, загудів мотором і подумав: «Якщо хоча б одна дитина стане уважнішим пішоходом, мої колеса крутилися не дарма!»З того часу Оленка розповідала своїм друзям усе, що дізналася від Григорія. А старий Автомобіль щоранку стояв біля пішохідного переходу, ніби охоронець, і слідкував, щоб діти переходили дорогу правильно. І хоч він був лише машиною, його добре серце навчило багатьох бути обережними та поважати правила дорожнього руху. Мораль казки: Правила для пішоходів — це не просто слова, а спосіб залишатися в безпеці. Будь уважним, переходи дорогу на «зебрі» і завжди дивися по сторонах! Читайте ще більше “Казок на колесах”, які в м’якій та повчальній формі допомагають дітям засвоювати правила безпеки на дорозі. Це чудовий спосіб навчати малечу через цікаві історії!

Одного разу діти грали в м’яча. Весело було грати, радісно. Повз стадіон ішла старенька бабуся. Вона недобачала, ішла поволі, пробуючи ціпком стежку. Чи випадково, чи, може, й навмисне хтось ударив м’яч так, що той покотився під ноги бабусі, вдарився об ціпок і вибив його з рук.  Зупинилась бабуся, розгубилася, не знає, що робити. Нахилилась, шукає ціпок, а він лежить далеченько. Не бачить бабуся ціпка. Діти дивляться на бабусю й сміються. Нікому з них і на думку не спало підійти до старенької, попросити пробачення й допомогти їй. Діти сміються, а бабуся стоїть і плаче. І нікому й не тенькнуло, що в цю хвилину коїться велике зло: людина знущається над людиною. Сміятися над старістю — сміятися над собою. Кожен із тих, хто сміявся над бабусею, через кілька десятиріч сам стане старим. А ще більший гріх — сміятися над фізичною вадою людини. То вже — злочин.

Жив-був у невеликому селі хлопчик Петрик. Він був розумним і кмітливим, але дуже любив повторювати погані слова, які чув від дорослих на вулиці.Одного дня, коли Петрик знову лаявся у дворі, до нього підійшла стара жінка з довгим сивим волоссям і добрими очима.— Хлопчику, — сказала вона тихо, — а ти знаєш, що всі слова мають магічну силу?Петрик засміявся: — Яка магія? Це просто слова!— О ні, дитино. Дивись, — старенька витягла з кишені маленьке дзеркальце. — Кожне слово, яке ти промовляєш, створює невидимі краплинки. Добрі слова — це золоті краплинки, що роблять світ яскравішим. А погані слова…Вона показала дзеркальце Петрикові. У ньому хлопчик побачив, як від його вуст відлітають маленькі темні хмаринки, що осідають на квітах у дворі. Квіти починали в’янути!— Бачиш? — запитала старенька. — Погані слова — це отруйні краплинки. Вони псують все навколо: засмучують людей, псують настрій, а інколи навіть можуть зробити боляче серцю.Петрик здивовано дивився, як темні хмаринки від його лайки осідали на іграшках, на дереві, на лавці. Все, чого вони торкалися, ставало сірішим і сумнішим. — А що буде, якщо я скажу добрі слова? — запитав хлопчик.— Спробуй, — посміхнулася старенька.Петрик глибоко вдихнув і сказав: — Дякую, бабусю, за гарний урок. Вибачте мені за погані слова.У дзеркальці він побачив, як від його вуст полетіли золотисті іскорки. Вони торкнулися зів’ялих квітів — і ті знову розквітли! Іскорки осідали на іграшках, роблячи їх яскравішими, на дереві — і воно зашуміло веселіше.— Ось бачиш, — сказала старенька, ховаючи дзеркальце. — Твої слова мають силу створювати або руйнувати. Що ти обереш?Петрик замислився. Йому сподобалося бачити, як світ навколо стає красивішим від добрих слів.— Я хочу говорити тільки добрі слова! — вирішив він.— Мудрий вибір, — посміхнулася старенька і тихо зникла, наче її й не було.З того дня Петрик завжди пам’ятав про магічну силу слів. Коли йому хотілося сказати щось погане, він уявляв темні хмаринки і замість цього шукав добрі слова. І дивовижна річ — люди навколо нього стали посміхатися частіше, а світ здавався яскравішим і щасливішим.А коли інші діти питали, чому він не лається, Петрик розповідав їм про чарівне дзеркальце і нагадував:— Наші слова — це насіння. Що посієш — те й зросте. Тож нумо сіяти тільки добро!