Шарль Перо

Один багатий удівець одружився вдруге з удовою, такою чванливою та гоноровитою, якої, відколи світ світом, ніхто й не бачив.Вона мала двох дочок, теж чванливих і гоноровитих. А в чоловіка була своя дочка, надзвичайно добра та ніжна – вся в матір, найкращу жінку в світі.Не встигли відсвяткувати весілля, як мачуха вже показала свою лиху вдачу. Вона зненавиділа пасербицю за її красу, бо поряд з нею її власні дочки здавалися ще огиднішими.Отож мачуха й загадувала дівчині робити найбруднішу роботу в домі – мити посуд, прати одежу, прибирати кімнати. Спала дівчина аж під самісіньким дахом, на горищі, на благенькому солом’яникові, тоді як сестри її жили в розкішних покоях з м’якими постелями та дзеркалами, що в них бачили себе з голови до п’ят.Бідолашна дівчина покірно терпіла всі кривди й не наважувалась жалітися батькові – той однаково вилаяв би її, бо в усьому корився своїй лихій дружині.Упоравшись з роботою, дівчина йшла в куток і сідала просто на попіл, натрушений біля каміна. Тому всі в домі звали її Чорногузкою. А менша сестра, не така лиха, як старша, прозвала її Попелюшкою.Та навіть у лахмітті і в попелі Попелюшка була куди гарніша за своїх сестер, хоч ті й ходили в пишних шатах.Якось син короля, молодий та гожий принц, влаштував бал і запросив на нього всіх знатних людей королівства. Наші дві панночки теж дістали запрошення, бо їх мали за поважних осіб у тій країні.Почалися клопоти й турботи – треба ж було приготувати сукні й оздоби та вибрати зачіски, які їм були б найбільше до лиця.А Попелюшці додалося роботи – прати й прасувати білизну для сестер, крохмалити їм комірці та манжети.Сестри тільки про те й говорили, як би краще вбратися, і без упину крутилися перед дзеркалами, вибираючи й примірюючи свої сукні.– Я,– сказала старша,– вберуся в сукню з червоного оксамиту й почеплю оздоби, які мені привезли з Англії.– А я, – мовила менша, – вберуся в буденну сукню, та зате надіну накидку, гаптовану золотими квітами, й діамантове намисто – такого ні в кого немає!Вони замовили наймодніші капелюшки, накупили найдорожчих парфумів і пудри.Вдягнувшися, покликали Попелюшку подивитися – адже вони знали, що в неї хороший смак.Дівчина дала сестрам мудрі поради і навіть запропонувала зачесати їх. Ті залюбки погодились.Поки вона їх зачісувала, сестри спитали:– А ти, Попелюшко, хочеш поїхати на бал?– Ой, сестри, не смійтеся з мене! Чи ж мені личить там бути?– Ай справді, всі сміялися б, якби побачили на балі Чорногузку!Якась інша дівчина за такі слова, певно, зіпсувала б злим сестрам зачіски. Але Попелюшка була добра та незлостива і зачесала їх так гарно, що кращого годі було й бажати.Сестри два дні майже нічого не їли, крутилися перед дзеркалами і весь час роздивлялися – чи не схудли, бува, і чи не треба ще тугіше зашнурувати їх, – адже вони хотіли бути тонесенькими та стрункими.Аж ось щаслива мить настала. Сестри з матір’ю сіли в карету й поїхали на бал.Попелюшка довго стояла під брамою й сумно дивилася їм услід.Коли ж карета зникла з очей, дівчина сіла на ґанку й гірко заплакала.Раптом з’явилася її хрещена мати – чарівниця. Побачивши, що дівчина вмивається сльозами, вона спитала:– Що сталося?– Я хотіла б… хотіла б…– мовила Попелюшка й заплакала так гірко, що не могла більше додати й слова.– Ти хотіла б поїхати на бал, авжеж? – спитала чарівниця.– Авжеж! – відповіла Попелюшка, схлипуючи. – Дуже, дуже хотіла б.– То не плач, усе буде добре,– мовила чарівниця.– Якщо ти будеш слухняною дівчинкою, я зроблю так, що ти поїдеш туди.Вона вийшла з Попелюшкою на подвір’я і наказала:– Піди на город і принеси мені найкращий гарбуз!Попелюшка побігла на город, знайшла найкращий гарбуз, зірвала його та принесла хрещеній матері, й гадки не маючи, як цей гарбуз допоможе їй поїхати на бал.Чарівниця розрізала гарбуз, вибрала насіння, вдарила по ньому своєю чарівною паличкою – і в ту ж мить гарбуз перетворився на розкішну визолочену карету.Потім вона заглянула в мишачу пастку й побачила в ній шестеро мишей.Вона звеліла Попелюшці відчинити пастку.Миші одна по одній вибігали з неї, чарівниця доторкалася до кожної своєю чарівною паличкою, і кожна миша оберталася на чудового коня.Отак з’явилося шестеро гарних коней, мишачо-сірих у яблуках.Тепер черга була за кучером.– Піду гляну на щурячу пастку,– сказала Попелюшка,– може, туди впіймався щур? От і був би нам кучер.– Чудово,– мовила хрещена мати,– піди глянь.Попелюшка принесла щурячу пастку – там сиділо три великі щури.Чарівниця вибрала найбільшого, старого, з довгими сивими вусами й доторкнулась до нього своєю чарівною паличкою. Мить – і товстелезний кучер–вусань уже стояв перед ними.Потім хрещена мати сказала Попелюшці:– Піди–но в садок – там біля криниці ти знайдеш шість ящірок. Принеси їх мені.Попелюшка принесла ящірок, і чарівниця обернула їх на шістьох лакеїв у строкатих лівреях; вони стрибнули на приступку позад карети, та так спритно, ніби за своє життя нічого іншого й не робили. Тоді чарівниця сказала:– Ну ось, Попелюшко, тепер ти маєш у чому їхати на бал. Ти рада?– Авжеж! Тільки як же я поїду туди в цьому лахмітті? – зітхнула дівчина.Чарівниця доторкнулася до Попелюшки своєю паличкою, і враз її дранка перетворилася на розкішну сукню, гаптовану золотом, сріблом і самоцвітами. Ще дала чарівниця дівчині пару облямованих соболевим хутром черевичків, таких гарненьких та ловких, що кращих не було ні в кого у світі.Рада та весела, сіла Попелюшка в карету.На прощання хрещена мати наказала їй над усе пам’ятати, що вона може залишатися на балі тільки до півночі, бо опівночі всі чари зникають: карета знову стане гарбузом, коні – мишами, лакеї – ящірками, кучер – щуром, а її розкішна сукня обернеться благенькою дранкою.Попелюшка пообіцяла, що так і зробить.Вона поїхала до королівського палацу, не тямлячи себе від щастя.Принц, якому доповіли, що приїхала якась незнайома принцеса, вийшов її зустріти. Він подав їй руку й повів до зали, де зібралися гості.В залі запала тиша. Гості перестали танцювати, музики – грати: так вразила їх краса незнайомої дівчини. Чути було тільки шепіт:– О, яка вона гарна!Король, хоч який був старий, теж не зводив з неї очей і пошепки сказав королеві, що давно вже не бачив такої вродливої і милої дівчини.Всі дами придивлялись до сукні та зачіски незнайомки, щоб завтра й собі зробити такі самі, якщо тільки знайдеться такий крам і такі ж умілі кравці та перукарі…Принц посадовив Попелюшку на почесне місце, а потім запросив до танцю. Вона танцювала напрочуд граційно, і всі гості милувалися нею.Після танців подали різні смачні наїдки та питва, але принц і не доторкнувся до них – він дивився тільки на красуню–гостю і думав тільки про неї.А Попелюшка сіла біля своїх сестер, привітно розмовляла з ними й почастувала їх помаранчами та цитринами, якими пригостив її принц.Вони дуже здивувалися з такої люб’язності, бо не впізнали Попелюшку і мали її за невідому принцесу.Раптом Попелюшка почула, як годинник вибив без чверті дванадцяту. Вона ввічливо попрощалася з гостями і зникла так швидко, що ніхто не, встиг її затримати.Повернувшися додому, дівчина палко подякувала своїй хрещеній матері і сказала, що дуже хотіла б завтра знову поїхати на бал, бо принц запросив її.Чарівниця погодилася знову допомогти своїй хрещениці.Та не встигла Попелюшка докладно розповісти хрещеній матері про бал, як у двері постукали: це повернулися з королівського палацу мачуха й сестри.– Ой, як же довго ви не поверталися! – сказала Попелюшка, відчинивши двері.Вона позіхала й протирала очі так, ніби щойно прокинулась. Хоч їй, ясна річ, зовсім не хотілося спати…– Якби ти була на цьому чарівному балі,– відповіли сестри,– ти б там не занудилася! Туди приїздила незнайома принцеса, найвродливіша в світі! Вона була напрочуд люб’язна і навіть почастувала нас помаранчами та цитринами.Не тямлячися з радості, Попелюшка спитала, як звуть ту принцесу.Але сестри відповіли, що ніхто цього не знає і що принц ладен оддати все на світі, аби тільки дізнатися, хто вона така.– Невже й справді вона така гарна? – спитала Попелюшка всміхаючись.– Які ж ви щасливі, що бачили її! Якби хоч одним оком глянути на неї!.. Сестрице Жавотт,– мовила вона до старшої сестри,– будь ласка, позичте мені вашу буденну жовту сукню, і я поїду на бал.– Овва! – відповіла Жавотт. – Щоб я давала свої сукні якійсь Чорногузці! Я ще не збожеволіла!Попелюшка тільки того й чекала і аніскілечки не засмутилася, бо що б вона мала робити, якби сестра погодилася дати їй свою сукню?На другий день сестри знову поїхали на бал, і Попелюшка теж, вбрана цього разу ще розкішніше.Принц не відходив од неї ні на хвилину і раз у раз говорив їй ніжні слова.Дівчині було так хороше, і вона так щиро веселилася, що геть забула про наказ хрещеної матері, їй здавалося – до півночі ще ждати і ждати, як раптом дзиґарі почали бити дванадцять.Попелюшка схопилася з місця й побігла з легкістю лісової кізки.Принц кинувся за нею, але марно.На сходах Попелюшка загубила один із своїх соболевих черевичків, і принц шанобливо підібрав його.Він підбіг до брами і спитав у вартових, чи не бачили вони, куди поїхала юна принцеса.Але вартові відповіли, що нікого не бачили, крім хіба що якоїсь убогої дівчини, більше схожої на селянку, аніж на принцесу.Не почувши нічого втішного, принц сумно повернувся до палацу. Він думав тільки про те, як розшукати чарівну втікачку.А Попелюшка прибігла додому зовсім задихана, без карети, без лакеїв, у своїй старій, подертій сукенці. Нічого не залишилося в неї від її розкішного вбрання – тільки один черевичок.Коли сестри приїхали з балу, Попелюшка спитала, чи була там сьогодні прекрасна незнайомка.Вони сказали, що була, але зникла, тільки–но почало бити північ, і зникла так швидко, що навіть загубила свій соболевий черевичок, та такий гарний, що кращого ніколи не було ні в кого у світі. А принц підібрав черевичок прекрасної незнайомки і лише на нього й дивився, бо, певно, дуже закохався в принцесу.Вони сказали правду: принц і справді покохав красуню.За кілька днів він звелів привселюдно, під звуки фанфар, оголосити, що одружиться з тією дівчиною, на яку прийдеться соболевий черевичок.Принцові посланці поїхали по всій країні і міряли черевичок спершу принцесам, потім герцогиням, тоді всім дівчатам з вельможних родин, але все було марно.Нарешті принесли черевичок і двом Попелющиним сестрам.Та що вони не робили, як не старалися – не взули черевичка, бо він не налазив на їхні ноги.Тоді Попелюшка, яка відразу впізнала свій черевичок, сказала сміючись:– А дайте–но й мені поміряти – може, на мене налізе?Сестри зареготали й почали глузувати з неї.Але принців посланець пильно глянув на Попелюшку, побачив, яка вона гарна, і сказав:– Так, хай і вона спробує – адже мені наказано міряти черевичок усім дівчатам.Він посадив Попелюшку на ослінчик і поміряв черевичок на її маленьку ніжку.І диво! – черевичок озувся так швидко та легко, ніби ніжка тільки того й чекала!Сестри зчудувалися, але коли Попелюшка вийняла з кишені другий такий черевичок і наділа його на другу ніжку, вони аж уклякли на місці.Раптом з’явилася чарівниця, доторкнулася своєю паличкою до Попелющиного вбрання, і воно перетворилося на прегарну сукню, ще розкішнішу, ніж та, в якій дівчина була на балі.Сестри впізнали в Попелюшці ту красуню, що приїздила в королівський палац.Вони кинулися їй до ніг і благали вибачити за те, що зле з нею поводились і кривдили її.Попелюшка підвела їх і сказала, що вибачає їм од щирого серця і просить наперед завжди її любити.Потім Попелюшку повезли до палацу, і принц побачив, що вона ще краща, ніж раніше.За кілька день відгуляли весілля.А Попелюшка, така ж добра, як і вродлива, взяла сестер у палац і незабаром видала їх заміж за двох молодих вельмож.

Жила колись в одному селі маленька дівчинка та така красуня, що кращої за неї, мабуть, ніхто й ніде не бачив. Мати любила її до нестями, а бабуся ще більше.Добра бабуся пошила для внучки гарненьку червону шапочку, яка була їй так до лиця, що дівчинку всі почали звати — Червона Шапочка.Якось мати спекла пиріг та й каже дочці:— Піди до бабусі, довідайся, як вона поживає, бо мені передавали, що вона нездужає. Віднеси їй пиріг і цей горщечок масла.Червона Шапочка хутенько зібралась і подалась у сусіднє село до бабусі. Йде вона неквапно густим лісом, коли раптом назустріч їй сірий вовк.Йому страшенно захотілося з’їсти дівчинку, але він не наважився цього зробити, бо бачив, що поблизу працювали лісоруби.От вовк і питає, куди вона йде. Бідолашна дівчинка не знала, як небезпечно зупинятися в лісі і слухати теревені вовка, а тому, не думаючи ні про що погане, відповіла:— Я йду навідати бабусю й несу їй пиріг та горщечок масла, які передала матуся.— А чи далеко живе бабуся? — питає вовк.— Авжеж, дуже далеко, — відповідає Червона Шапочка, — он за тим вітряком, бачите, в хатинці край села.— Гаразд, — каже вовк, — я теж до неї навідаюсь. Я подамся ось цією стежкою, а ти прямуй он тією. Побачимо, хто з нас швидше прийде до бабусі.І вовк щосили побіг найкоротшою стежкою.А дівчинка пішла, по шляху, який був набагато довший, та ще й дорогою збирала горіхи, ганялася за метеликами і рвала для бабусі квіти.Не пройшла вона й півдороги, а вовк уже добіг до бабусиної хатинки й постукав у двері:“Тут-тук”.— Хто там? — спитала бабуся.— Це ваша внучка, Червона Шапочка, — відповів вовк, змінивши свій грубий голос. — Я принесла вам пиріг і горщечок масла. Це вам матуся передала.Добра бабуся саме лежала в ліжку, бо й справді трохи нездужала.По голосу вона прийняла вовка за Червону Шапочку, а тому й гукнула з кімнати:— Смикни за мотузочку, клямка й відчиниться.Вовк смикнув за мотузочку, і двері відчинилися.Тут він накинувся на бабусю і одразу зжер її.Потім вовк зачинив двері, ліг замість бабусі в ліжко й почав чекати Червону Шапочку.Незабаром дівчинка прийшла і постукала: “Тут-тук”.— Хто там? — спитав вовк.Червона Шапочка спочатку дуже перелякалась, почувши такий грубий голос, та потім подумала, що то, мабуть, у хворої бабусі нежить, і відповіла:— Це ваша внучка, Червона Шапочка. Я принесла вам пиріг і горщечок масла. Це вам матуся передала.Вовк гукнув трохи ніжнішим голосом:— Смикни за мотузочку, клямка й відчиниться!Червона Шапочка смикнула за мотузку, і двері справді відчинилися.Побачивши, що дівчинка ввійшла до хатинки, вовк по самі вуха сховався під ковдру та й каже:— Поклади-но пиріг на скриню і горщечок туди ж постав, а сама йди полеж зі мною, відпочинь з дороги.Червона Шапочка послухалась і лягла в ліжко.Та як же вона здивувалась, коли побачила, що за страхітливий вигляд має її бабуся!От вона й каже:— Бабусю, а які ж у вас руки великі!— Це, щоб міцніше тебе обнімати, внученько!— Бабусю, а які ж у вас ноги великі!— Це, щоб краще бігати, дитинко!— Бабусю, а які ж у вас вуха великі!— Це, щоб краще чути тебе, дівчинко!— Бабусю, а які ж у вас очі великі!— Це, щоб краще бачити тебе, внученько!— Бабусю, а які ж у вас зуби великі!— А це, щоб тебе з’їсти!З цими словами злий вовк накинувся на Червону Шапочку й миттю проковтнув її.А тут саме поверталися з села лісоруби й надумали завітати до бабусі в гості.Увійшли до хатинки — бабусі нема, а замість неї лежить у ліжку під ковдрою сірий вовк.— Так ось де ми тебе впіймали, лихоманцю! — вигукнув один з лісорубів.Змахнув він своєю сокирою і тільки-но хотів убити вовка, аж раптом чує — гукають з вовчого черева старенька бабуся й маленька Червона Шапочка:— Люди добрі, звільніть нас!Узяв другий лісоруб ножиці й розрізав вовкові черево, а звідти вилізли бабуся й Червона Шапочка, живі і здорові.— Як же я перелякалась! — сказала Червона Шапочка. — Як тісно й темно було в череві у вовка! Дякую вам, дядечку лісоруб, за те, що ви врятували нас.А бабуся теж подякувала лісорубам і почастувала їх пирогом та маслом, що принесла їй Червона Шапочка в подарунок.

У одного чоловіка було троє синів – двоє кмітливих, а третього всі називали дурником, постійно його зневажали, насміхалися з нього та ображали при кожній нагоді.Якось старший син вирішив піти до лісу нарубати дров. Мати дала йому смачний пиріг і пляшку вина, щоб він міг підкріпитися в дорозі.У лісі він зустрів маленького сивого чоловічка, який привітався й попросив:– Дай мені шматочок пирога зі своєї торби та ковток вина, бо дуже зголоднів і спраглий.Але старший син відказав:– Що ще вигадуєш! Як я поділюся з тобою, то для мене нічого не залишиться. Іди собі геть!Сказав це і пішов далі своєю дорогою.Ось почав він рубати дерево, та й рубнув якось невдало, сокира вирвалась, ударила по руці, і він мусив вертатися додому перев’язувати рану. І все це наробив йому невеличкий сивий чоловічок.Тоді до лісу пішов середній син. Мати також дала йому смачний пиріг та пляшку вина, як і старшому. У лісі йому на зустріч вийшов той самий маленький сивий чоловічок і попросив шматок пирога та ковток вина. Але середній син відповів так само мудро:– Якщо я буду ділитися з кожним, то й сам залишуся голодний. Іди своєю дорогою!Після цих слів він пішов далі.Та й його не минула кара: не встиг він нарубати кілька дров, як поранив ногу, та так сильно, що його довелося нести додому.Тоді дурник сказав:– Тату, дозвольте мені піти нарубати дров.Батько відповів:– Якщо твої брати наробили собі лиха, то що вже чекати від тебе? Краще сиди вдома.Але дурник так довго благав, що батько нарешті погодився. – Та йди вже. Як скалічишся, то, може, порозумнішаєш.На дорогу мати дала йому коржа, на воді замішеного і в попелі спеченого, і пляшку скислого пива.Прийшовши до лісу, він також зустрів старенького сивого чоловічка, який привітався і попросив:– Дай мені шматочок твого коржа та ковток пива, бо дуже зголоднів і хочу пити.Дурник відповів:– У мене корж на воді замішений і в попелі печений, а пиво кисле. Але якщо тобі до смаку, давай разом поснідаємо.Вони сіли, і коли дурник дістав свій сніданок, то з подивом побачив, що в руках у нього – чудовий, свіжий пиріг, а замість кислого пива – добре, смачне вино.Коли вони поснідали, старий чоловічок сказав:– За те, що в тебе добре серце і ти готовий поділитися останнім, я дарую тобі щастя. Он там стоїть старе дерево. Зрубай його, і під корінням знайдеш дещо особливе.Сказав це і попрощався.Дурний зрубав дерево, а коли воно впало, бачить: сидить між корінням гуска, і все пір’я на ній з чистого золота. Він дістав гуску, взяв із собою й пішов до заїзду переночувати. А в хазяїна заїзду було три доньки. Вони побачили гуску і дуже зацікавились, що це за дивина – гуска з золотим пір’ям, і їм захотілося дістати хоч одну таку пір’їну.Старша подумала: «Я таки прихитрюся й вискубну одну пір’їну», – і, коли дурний вийшов кудись, схопила гуску за крило, але пальці й рука раптом міцно прилипли до гуски, і дівчина ніяк не могла відірвати їх.Незабаром прийшла й друга з такою самою думкою – вискубнути одну золоту пір’їну. Та ледве доторкнулася вона до сестри, як і сама наче прикипіла до неї.Нарешті прийшла й третя з таким самим наміром. Тоді дві старші закричали:– Не підходь, не підходь!Але менша не зрозуміла, чому їй не можна підходити, і подумала: «Коли вони скубуть гуску, то чому я не можу?» – підбігла, торкнулась їх та так і прилипла.І мусили вони ночувати біля гуски.Наступного дня дурник узяв гуску й пішов собі далі, а про трьох дівчат, що бігли слідом, він і не думав. Дівчата крокували за ним куди б він не йшов.На полі їм зустрівся піп. Побачивши таку дивну процесію, він обурено вигукнув:– Як вам не сором, негідниці, бігати полем за молодим парубком! Хіба так личить дівчатам?Він схопив наймолодшу за руку, щоб її відтягнути, але щойно доторкнувся, як сам прилип і змушений був іти слідом за всіма.Незабаром їм зустрівся паламар. Побачивши, як піп біжить за трьома дівчатами, він здивовано запитав:– Отче, куди це ви так поспішаєте? Сьогодні ж хрестини!Він підбіг до священика й схопив його за рукав, але теж прилип до процесії.Тепер вони вже вчотирьох чимчикували полем. Дорогою їм трапилися двоє селян, що поверталися додому з мотиками. Піп попросив їх допомогти й відчепити паламаря, але щойно селяни доторкнулися, як теж міцно прилипли.Отак їх уже стало семеро, і всі разом чимчикували по полю, не в змозі відлипнути один від одного.Ось приходять вони всі до одного міста. Король, що правив там, мав одну доньку, і вона була така сумна, що ніхто не міг її насмішити. Король оголосив по всій країні, що той, хто насмішить королівну, стане її чоловіком.Почувши таке, дурник прийшов зі своєю гускою та сімома, що до неї прилипли, до королівської доньки.Як побачила королівна тих сімох, що дріботіли одне за одним, то так зареготала, що й упину їй не було.Тоді дурник забажав, щоб його одружили з королівною. Але королю не сподобався такий зять, і він удався до різних викрутів.По–перше, загадав він, хай дурник знайде такого чоловіка, що зміг би випити повний льох вина.Дурник згадав сивого чоловічка – чи не допоможе той йому? І пішов у ліс, на те місце, де колись зрубав дерево. Аж бачить – сидить там чоловік і тяжко журиться.От дурник і питає, чого він так зажурився.– Я хочу пити і ніяк не можу вгамувати спраги. Холодної води терпіти не можу; правда, я випив бочку вина, та це для мене все одно, що крапля на гарячий камінь.– Тоді я тобі поможу, – сказав дурнику ходи лиш зі мною і вгамуєш свою спрагу.І повів його в королівський льох.Чоловік одразу приступив до найбільше бочки і дудлив, поки в боці закололо, а відпочивши, почав знову пити, і ще сонце було на небі, як він спорожнив усі бочки.Дурник знову зажадав, щоб віддали йому наречену, та король розгнівався, що якийсь голодранець, кого всі за дурника мають, зазіхає на його доньку, і поставив нову умову: він повинен знайти чоловіка, який міг би з’їсти гору хліба.Дурник, недовго думаючи, вирушив знову до лісу, до того самого місця. Дивиться – сидить чоловік, міцно стягує ременем живіт і, скривившись, як середа на п’ятницю, каже:– Я щойно з’їв цілу піч хліба, але хіба це допоможе такому голодному, як я? Мій шлунок порожній, і доводиться підперізуватись, щоб не померти з голоду.Дурник зрадів і мовив:– Збирайся та ходімо зі мною – наїсися досхочу!Він привів чоловіка на королівський двір, де зібрали борошно з усієї країни й напекли цілу гору хліба. Та лісовий чоловік узявся їсти, і до заходу сонця від гори хліба й сліду не залишилося.Дурник утретє вимагав, щоб йому віддали наречену. Але король знову вирішив викрутитись і заявив:– Збудуй корабель, що зможе ходити і по морю, і по суходолу. Як прибудеш на ньому, я віддам тобі свою доньку. Дурник подався просто в ліс. Там сидів старий сивий чоловічок, з яким він колись поділився своїм коржем. Старий сказав йому:– Я за тебе їв і пив, я тобі дам і корабля. Я все для тебе зроблю, бо ти був до мене добрий.І дав йому корабля, що міг рухатися по воді й по сухому. Як побачив це король, то довше не міг затримувати доньку. Справили весілля, а після смерті короля дурник успадкував королівство і довго-довго жив щасливо зі своєю дружиною.

Жила-була вдова, і були у неї дві дочки. Старша – точна копія матері: те саме обличчя, той самий характер. Дивишся на неї – і здається, що перед тобою її мати. Обидві, і старша дочка, і мати, були настільки грубими, пихатими, зарозумілими та злими, що всі люди – і знайомі, і незнайомі – намагалися триматися від них подалі.А молодша дочка вся вдалася в покійного батька – добра, привітна, лагідна, та ще й така красуня, що годі й шукати подібної.Зазвичай люди люблять тих, хто схожий на них. Тому мати безмежно любила старшу дочку і терпіти не могла молодшу. Вона змушувала її працювати з ранку до ночі, а годувала на кухні.Крім усіх інших справ, молодша дочка повинна була двічі на день ходити до джерела, що знаходилося щонайменше у двох годинах ходьби, і приносити звідти великий, наповнений по вінця глечик води.Якось, коли дівчина набирала воду, до неї підійшла якась бідна жінка й попросила напитися.— Пийте на здоров’я, тітонько, — сказала добра дівчина.Швиденько сполоснувши свій глечик, вона зачерпнула воду в найглибшому й найчистішому місці та подала жінці, притримуючи глечик так, щоб їй було зручніше пити.Жінка зробила кілька ковтків води й сказала дівчині:— Ти така добра, привітна й мила, що мені хочеться подарувати тобі щось на згадку.(Річ у тому, що це була фея, яка навмисне прийняла вигляд простої сільської жінки, щоб перевірити, чи справді ця дівчина така добра й чемна, як про неї розповідають.)— Ось що я тобі подарую: від сьогодні з кожним словом, яке ти вимовиш, з твоїх вуст падатимуть або квіти, або коштовне каміння. Прощавай!Коли дівчина повернулася додому, мати почала лаяти її за те, що вона так довго затрималася біля джерела.— Вибачте, матінко, — тихо мовила бідна дівчина. — Я й справді сьогодні затрималася.Але щойно вона вимовила ці слова, як із її губ упали кілька троянд, дві перлини й два великі діаманти.— Дивіться-но! — вигукнула мати, широко розплющивши очі від здивування. — Здається, замість слів вона сипле діаманти й перлини… Що з тобою сталося, дочко?(Вперше в житті вона назвала свою молодшу доньку «дочкою».) Дівчина просто, без приховування й без хизування, розповіла матері про все, що з нею сталося біля джерела. А квіти й діаманти тим часом сипалися з її вуст.— Ну, якщо так, — сказала мати, — треба й старшу дочку послати до джерела…— Ану, Фаншон, подивися, що падає з губ твоєї сестри, щойно вона заговорить! Невже тобі не хочеться отримати такий самий дивовижний дар? Для цього всього-на-всього треба сходити до джерела й, коли бідна жінка попросить у тебе води, чемно подати їй напитися.— Ось ще! Знайшла дурну! Мені зовсім не хочеться тягнутися в таку далечінь! — огризнулася старша сестра.— А я хочу, щоб ти пішла! — гримнула на неї мати. — І негайно, без балачок!Дівчина нехотя послухалася й вирушила в дорогу, не перестаючи бурчати. На всякий випадок вона взяла із собою срібний глечик — найкрасивіший, який тільки був у них у домі. Ледве вона підійшла до джерела, як назустріч їй з лісу вийшла вишукано вбрана дама й попросила ковток води.(Це була та сама фея, тільки цього разу вона прийняла вигляд принцеси, щоб перевірити, чи справді старша сестра така груба й зла, як про неї говорять.)— Невже ви думаєте, що я пройшла таку дорогу тільки для того, щоб дати вам напитися? — зухвало відповіла дівчина. — Ну звісно, саме для цього! Я ж і срібний глечик спеціально прихопила, щоб піднести водичку вашій милості!..А втім, мені байдуже. Пийте, якщо хочете…— Ви не надто чемні, — спокійно мовила фея. — Що ж, яка послуга — така й нагорода. Від сьогодні кожне слово, яке зірветься з ваших губ, перетворюватиметься на змію або жабу. Прощавайте!Щойно дівчина повернулася додому, мати кинулася їй назустріч:— Це ти, донечко? Ну як?— А ось так, матінко! — буркнула дочка, і в ту ж мить дві гадюки й дві жаби плюхнулися на поріг.— Ох, лишенько! — скрикнула мати. — Що це таке? Звідки?..А, знаю! Це все твоя сестра винна! Ну, вона в мене поплатиться!..І з цими словами вона накинулася на молодшу дочку з кулаками.Бідолашна в страху кинулася тікати й сховалася в сусідньому лісі.Там її і зустрів молодий принц, син короля цієї країни.Повертаючись із полювання, він знайшов у гущавині прекрасну дівчину й, захопившись її красою, запитав, що вона робить у лісі зовсім сама й чому так гірко плаче.— Ах, пане, — відповіла красуня, — матінка прогнала мене з дому!..Королівський син помітив, що з кожним словом дівчини з її вуст падає квітка, перлина чи діамант. Він здивувався й попросив пояснити, яке це диво. Тоді дівчина розповіла йому всю свою історію.Королівський син закохався в неї. До того ж він вирішив, що дар, яким фея наділила красуню, вартий більше за будь-яке придане, яке могла б принести йому інша наречена. Він відвіз дівчину до палацу, до свого батька, й одружився з нею.А старша сестра з кожним днем ставала все більш нестерпною й огидною. Врешті-решт навіть рідна мати не витримала й вигнала її з дому. Нещасна не змогла знайти притулку ніде й ні в кого й померла, відкинута всіма.

Колись жив дуже багатий чоловік. У нього були чудові замки й палаци, безліч слуг, золотий і срібний посуд, рідкісні килими, визолочені карети і прекрасні коні. Але, на жаль, чоловік мав синю бороду, через що був таким потворним і страшним, що жодна жінка або дівчина не могла залишитися поруч із ним — всі вони втекали від страху. Чоловіка того називали Синя Борода. У його сусідки було дві дочки, такі красуні, що побачивши їх, Синя Борода одразу попросив у матері згоди на шлюб з однією з сестер. Проте жодна з дівчат не наважилася вийти за чоловіка з синьою бородою.У його сусідки було дві дочки, такі прекрасні, що, побачивши їх, Синя Борода одразу попросив у матері дозволу на шлюб з однією з сестер. Проте жодна з них не могла наважитися вийти за чоловіка з синьою бородою.Сестри боялися його ще й тому, що він уже кілька разів одружувався, але ніхто не міг сказати, куди зникали всі його попередні дружини.Щоб краще познайомитися з молодими сусідками, Синя Борода вирішив повезти їх разом з матір’ю, подругами та кількома знайомими в віддалений замок, де вони весело проводили час цілий тиждень. Вони постійно розважалися, їздили на прогулянки, на полювання, рибалили, а ночами, забувши про сон, танцювали і бенкетували до ранку.Синя Борода весело жартував, танцював разом з гостями і був дуже привітним. Через кілька днів менша сестра почала думати, що його синя борода не така вже й страшна, а він, можливо, й справді пристойний чоловік. Наприкінці тижня вона погодилася вийти за нього.Коли вони повернулися додому, одразу ж влаштували пишне весілля, а Синя Борода повіз меншу сестру в свій розкішний палац.Минув перший місяць їхнього подружнього життя, і чоловік повідомив дружині, що йому потрібно поїхати на кілька тижнів у справах. Він ніжно попрощався, попросив її не сумувати за ним і порадив поїхати з подругами в заміський замок, робити все, що забажає.– Ось, – казав він, – ключі від двох великих покоїв з меблями, ось ключі від шаф з срібним і золотим посудом, ось ключі від моїх скринь з золотом і сріблом, а також від шухляд з самоцвітами. Ось ключ, що відкриває всі двері замку. А цей маленький ключик – від комірчини в кінці темної галереї на нижньому поверсі. Ви можете відмикати всі двері й ходити, куди вам хочеться, але в ту комірчину я забороняю вам заходити. Якщо ви її відкриєте, чекайте на мій гнів.Молода жінка обіцяла чоловікові виконати всі його накази.Синя Борода обійняв її на прощання, сів у карету і поїхав.Як тільки ворота замку зачинилися за ним, сусідки та подруги молодої жінки не стали чекати, поки їх запросять. Вони не могли дочекатися, щоб побачити багатства своєї подруги, а поки її чоловік був вдома, вони боялися наближатися через його синю бороду.Приїхавши в замок, гості почали обходити зали, покої і комірчини з одягом і коштовностями. Кожна кімната здавалась багатшою і красивішою за попередню. Піднявшись на другий поверх, де стояли старовинні меблі, вони захоплювались чудовими килимами, ліжками, шафами, маленькими столиками, великими столами та дзеркалами в срібних, кришталевих і позолочених рамах. У цих дзеркалах можна було побачити себе з ніг до голови, а рами були настільки гарні, що ніде й ні в кого не було таких.Сусідки захоплювались удачею своєї подруги і всі, як одна, заздрили їй.Але молода жінка не звертала уваги на багатства – її охопила така цікавість, що вона не могла дочекатися і вирішила відкрити маленьку комірчину на нижньому поверсі.Її цікавість підштовхувала її, і, забувши про все на світі, вона поспішила вниз через таємні сходи, так швидко, що мало не впала в темному коридорі. Біля дверей комірчини вона згадала про заборону Синьої Бороди і зупинилася. Мить вагань, чи не потягне це за собою важке покарання, але спокуса була занадто сильною. Вона не змогла втриматися, взяла маленький ключик і, тримаючись за нього тремтячими руками, відчинила двері.Спочатку нічого не було видно – віконниці були зачинені. Але, придивившись, молода жінка побачила, що підлога в комірчині була залита кров’ю, а на стінах висіли тіла кількох жінок. Це були колишні дружини Синьої Бороди, яких він убив одну за одною. Жінка ледве не зомліла від жаху, і ключ, який вона негайно витягла з замка, випав у неї з рук. Відновивши свідомість, вона підняла його, закрила двері і, бліда як смерть, повернулася нагору, щоб хоч трохи заспокоїтися.Але тут вона помітила, що ключ забруднений кров’ю. Вона намагалася витерти його хусткою, але пляма не зникала. Чистила його піском, терла цеглою і навіть шкребла ножем, але кров не стиралася. Ключ був зачарований, і щоразу, як вона витирала одну сторону, кров з’являлася на іншій.Того ж вечора Синя Борода несподівано повернувся додому. Виявилося, що в дорозі він отримав листа, в якому повідомлялося, що його справу вирішено, і він міг спокійно повертатися додому.Вранці Синя Борода попросив дружину повернути йому ключі. Вона віддала їх, але її руки так тремтіли, що було очевидно, чому вона хвилюється.Синя Борода, звісно, все зрозумів.— А чому це, — запитав він, — тут немає маленького ключа від нижньої комірчини?— Мабуть, я залишила його на столі, — відповіла бідолашна жінка.— Дуже прошу вас, — сказав Синя Борода, — негайно віддайте мені цей ключ.Як би вона не опиралася, все одно молода жінка змушена була принести ключ.Подивившись на нього, Синя Борода суворо спитав у переляканої дружини:— Чому цей ключ у крові?— Не знаю, — відповіла вона, посивівши від жаху.— Не знаєте? — повторив Синя Борода з загрозою в голосі. — Але я добре знаю. Попри мою заборону, вам так захотілося заглянути в ту комірчину? Добре, я дам вам можливість зайти туди знову — і назавжди. Для вас знайдеться місце серед тих жінок, яких ви там бачили.З плачем і благаннями вона впала до його ніг, каючись у своїй неслухняності.Вона була такою гарною і такою розгубленою, що навіть кам’яна скеля, мабуть, пом’якшилася б. Але серце Синьої Бороди було твердішим за скелю.— Ви помрете, — сказав він суворо. — І негайно. Ви зрозуміли мене? Негайно!— Якщо я маю обов’язково померти, — відповіла нещасна жінка, дивлячись на нього очима, повними сліз, — то дайте мені хоча б час, щоб попрощатися з сестрою.— Даю вам чверть години, — відповів Синя Борода. — І жодної миті більше.Молода жінка поспішила до себе в кімнату, покликала сестру й сказала:— Сестро моя Анно! Піднімися, будь ласка, на вежу і подивися, чи не їдуть наші брати — вони обіцяли сьогодні навідати мене. Якщо побачиш їх, подай знак, щоб вони поспішили. Благаю тебе, зроби це для мене!Сестра Анна піднялася на вежу, а нещасна жінка продовжувала запитувати її:— Анно, сестро моя Анно! Не бачиш, що ніхто не їде? Дивись пильніше, люба моя Анно!Сестра Анна відповіла: — Я бачу лише, як сонце сідає і вітер хитає траву. Більше нічого не бачу.Тим часом Синя Борода, схопивши великий ніж, загорлав страшним голосом:— Ідіть швидше, а то я сам піднімуся нагору!— Ще хвилинку, будь ласка, — попросила його дружина, а потім тихо спитала: — Анно, сестро моя, не бачиш, щоб хтось їхав?Сестра Анна відповіла:— Я бачу лише, як сонце сідає і вітер хитає траву. Більше нічого не бачу.— Та йдіть швидше! — знову заволав Синя Борода. — А то я сам піднімуся нагору!— Йду… — з розпачем сказала жінка. І знову, вже не вірячи в щасливий випадок, спитала: — Анно, сестро моя, не бачиш, щоб хтось їхав?— Я бачу, — відповіла сестра Анна, — курище, що сунеться аж ген з того боку…— Це брати?— На жаль, ні, сестро. Це лише отара овець… Мені так жаль…— То що ж, підете ви нарешті? — розлючено вигукнув Синя Борода знизу.— Ще одну хвилинку, будь ласка, — благально сказала дружина. І потім, вже з розпачем, гукнула: — Анно, сестро моя люба, не бачиш, щоб хтось їхав? Подивись пильніше!— Я бачу, — відповіла сестра, — двох рицарів, що їдуть ген з того боку, але вони ще дуже далеко… Чуєш, сестро? Це наші брати! Я подаю їм знак, щоб вони поспішали.Та в цей момент Синя Борода загорлав і затупав ногами так, що весь будинок затрясся.Бідолашна жінка змушена була спуститися вниз і з плачем кинулася чоловікові до ніг.— Ніякі сльози вам тепер не допоможуть, — холодно сказав Синя Борода. — Ви помрете.І, схопивши її за косу однією рукою, він підняв ніж іншою. Нещасна подивилася на нього очима, сповненими сліз, і благала дати їй ще хоч мить, щоб підготуватися до смерті. Але все було марно. Синя Борода був невблаганний.— Ні, ні! — загорлав він у відповідь.Ще мить — і він замахнувся ножем. Та раптом ззовні долинув такий гучний грюкіт у двері, що…Синя Борода мимоволі зупинився й розгублено озирнувся навколо.Тим часом двері різко відчинились, і двоє рицарів зі шпагами в руках вбігли до кімнати. Синя Борода впізнав братів своєї дружини й кинувся тікати, але вони були швидші. Вони наздогнали його ще до того, як він встиг добігти до ганку.Проколений їхніми шпагами, Синя Борода впав, мертвий.Брати допомогли бідолашній сестрі підвестися, обняли її й поцілували, а вона від щирого серця подякувала їм за порятунок.Незабаром брати перебралися до замку Синьої Бороди й оселилися там, не згадуючи про його колишнього хазяїна.

Колись давно жила королева, і в неї був син, такий незграбний і негарний, що довго ніхто не міг сказати, чи є він справжньою людиною. Королева сильно сумувала, дивлячись на нього.Проте на хрестини запросили чарівницю, яка сказала, що принц стане чудовою людиною, адже буде дуже розумним. Вона також додала, що наділяє його даром зробити такою ж розумною дівчину, яку він полюбить більше за все на світі.Ці слова трохи заспокоїли королеву.І справді, коли хлопчик заговорив, він одразу зачарував усіх, хто його чув — таким дотепним і розумним він був.Забув сказати, що хлопчик мав маленький чубчик, тому його назвали Ріке-Чубчиком. Ріке — це було його ім’я. Минуло сім чи вісім років, і у королеви сусіднього королівства з’явилося дві дочки.Перша була така гарна, як ясний день. Королева була так захоплена нею, що всі придворні боялися, аби ця велика радість не принесла їй шкоди.Але та сама чарівниця, яка була присутня під час народження Ріке-Чубчика, сказала королеві, що в маленької принцеси не буде розуму, і що вона буде такою ж пустою, як і вродлива.Це пророцтво сильно засмутило королеву.Але вона впала в ще більший відчай, коли побачила, що її друга дочка — потворна на вигляд.— Не турбуйтеся, королево, — сказала чарівниця, — ваша дочка буде такою розумною, що ніхто й не зверне уваги на її зовнішність.— Сподіваюсь на краще! — вигукнула королева. — Але чи не можна якось зробити старшу, таку гарну, хоч трохи розумнішою?— Що стосується розуму, то я тут нічого не можу змінити, — зізналася чарівниця. — Але краса — це зовсім інша справа. Тому я обдарую принцесу здатністю зробити красенем того, кого вона полюбить.Тим часом обидві принцеси росли, і разом із ними розвивалися їхні риси. Скрізь обговорювали лише красу старшої та розум меншої.Але й вади їхні теж ставали помітнішими з кожним роком.Менша ставала дедалі менш привабливою, а старша — все більш дурною. Коли її про щось запитували, вона або не відповідала, або говорила таку нісенітницю, що всі затуляли вуха. Крім того, вона була надзвичайно незграбною: не могла поставити чотири порцелянові фігурки на камін, щоб не розбити хоча б одну, або випити склянку води, не проливши половину на сукню.І тому, хоча краса дуже важлива для молодої дівчини, менша принцеса завжди подобалася людям більше, ніж її старша сестра.Коли в палаці збиралися гості, то спочатку всі йшли до красуні, щоб подивитися на неї і помилуватися її вродою, але незабаром повертали до меншої, щоб послухати її приємні розмови.Ніхто не дивувався, що не минуло й чверті години, як біля старшої сестри вже нікого не залишилося, і всі почали збиратися навколо меншої. Хоч як дурною була старша дочка, вона добре розуміла це і без жалю віддала б свою красу, аби хоча б наполовину стати такою ж розумною, як її сестра.А королева, незважаючи на всю свою мудрість і любов до дочки, не могла стриматися і час від часу дорікала їй за дурість, що змушувало бідолашну принцесу мало не вмирати від горя.Одного разу вона пішла в ліс, щоб виплакати своє горе, і там зустріла маленького чоловічка, надзвичайно потворного і непривабливого, але розкішно вбраного.Це був молодий принц Ріке-Чубчик.Він закохався в принцесу, побачивши її портрети, яких по всьому світу було безліч, і покинув королівство свого батька, щоб побачити красуню та поговорити з нею.Зрадівши, що зустрів принцесу наодинці, Ріке-Чубчик низько вклонився і звернувся до неї дуже шанобливо та ввічливо. Промовивши слова звичайних привітань, він ураз помітив, що дівчина дуже засмучена, і сказав:— Не можу зрозуміти, принцесо, чому така красуня має такий сумний і розпачливий вигляд. Я бачив багато красунь за своє життя, але вроди, подібної до вашої, ще не зустрічав.— Ви легко могли б ще щось вигадати, принце, — відповіла принцеса й замовкла, бо більше не могла нічого вигадати.— Врода, — продовжував Ріке-Чубчик, — це величезна перевага, яка важить більше за будь-що інше. І я не розумію, що може засмутити того, хто має таку красу.— Я б краще була потворною, як ви, але мала б розум, ніж бути такою красунею і такою дурною, як я. Мене дуже засмучує моя глупота, — відповіла принцеса.— Принцесо, — сказав Ріке-Чубчик, — я можу допомогти вам з вашим смутком!— Як ви це зробите? — спитала принцеса.— Мені під силу, — відповів Ріке-Чубчик, — зробити розумнішою за всіх на світі ту, кого я покохаю найбільше. А оскільки я кохаю вас, принцесо, більше за всіх, ви станете найрозумнішою людиною на світі, якщо погодитесь вийти за мене.Принцеса була така вражена, що не сказала у відповідь ні слова.— Бачу,— вів далі Ріке-Чубчик,— що моя пропозиція примушує вас замислитися, і не дивуюся з цього. Даю вам цілий рік на роздум. Тільки тоді я прийду по відповідь.Принцеса була така дурненька і водночас їй так хотілося стати розумною, що вона тут же заспокоїла себе думкою, ніби цей рік ніколи не закінчиться, і тому без вагання погодилась на пропозицію принца.І не встигла принцеса пообіцяти Ріке-Чубчику, що вийде за нього заміж через рік у цей самий день, як ураз відчула себе зовсім іншою.Звідкілясь узялася в неї здатність говорити про все з надзвичайною легкістю, витончено й просто.Вона одразу завела з Ріке-Чубчиком веселу й невимушену розмову, так спритно щебетала, що молодий принц з острахом подумав, чи не передав їй більше розуму, ніж залишив собі.Коли принцеса повернулася в палац, придворні не могли повірити в таку несподівану і незвичайну зміну. Бо раніше вона говорила лише грубощі, а тепер розмовляла з усіма мудро і надзвичайно дотепно.Всі були в захваті, і радість була така велика, що не можна було й описати. Лише її менша сестра трохи засмутилася, бо вже не могла хвалитися перед старшою своїм розумом, і тепер, в її присутності, вона здавалася всім особливо непривабливою.Король почав уважно слухати слова старшої дочки і навіть кілька разів збирав раду в її покоях.Чутка про таку неймовірну зміну швидко розлетілася по світу, і всі молоді принци з сусідніх королівств почали домагатися її уваги, а найсміливіші навіть пропонували свою руку.Але жоден з них не здавався принцесі досить розумним, тому вона відмовила кожному з них.Однак з’явився якось один принц, такий могутній, такий багатий, такий розумний і такий стрункий, що принцеса відчула до нього прихильність.Помітивши це, її батько сказав, що вона сама може вибирати собі жениха і що слово тільки за нею.Але ж усім відомо, що чим розумніша людина, тим важче їй наважитися на таку справу.Тому принцеса щиро подякувала батькові й попросила дати їй час подумати.Щоб вирішити, що їй робити, принцеса вирушила на прогулянку і випадково потрапила в той самий ліс, де колись зустріла Ріке-Чубчика.Раптом вона почула під ногами глухий шум, схожий на гомін великого натовпу людей, які бігали, снували й метушилися.Принцеса зупинилася, прислухалась уважніше і почула, як хтось сказав:— Неси сюди казанок!Другий відгукнувся:— Давай великий казан!Третій додав:— Підкинь дрова в вогонь!І раптом земля розкрилася, і принцеса побачила величезну кухню, повну кухарів і кухарчуків, які готували розкішний бенкет.З-під землі вискочив цілий натовп — десятків зо два, зо три смажильників. Вони розташувалися на лісовій галявині навколо великого кухонного столу — кожен з шинкувальною голкою в руці й лисячим хвостом за вухом — і весело співаючи, енергійно взялися до роботи.Дуже здивована таким видовищем, принцеса запитала, для кого вони готують усе це.— Для принца Ріке-Чубчика, — відповів їй найповажніший та найтовстіший з усіх кухарів. — Адже всі знають, що завтра він святкує своє весілля.І тут принцеса з жахом згадала, що завтра мине рік з того дня, як вона обіцяла Ріке-Чубчику вийти за нього заміж.Їй справді здалося, ніби вона падає з неба на землю.Вона забула про це, бо, коли давала обіцянку, була ще дурненькою, а після того, як принц наділив її розумом, усі її колишні дурощі зникли.Трохи заспокоївшись, принцеса пішла далі, але не встигла зробити й тридцяти кроків, як побачила перед собою Ріке-Чубчика, веселого, бравого, чудово одягненого — ніби вже на весілля.— Як бачите, принцесо, — сказав він, — я дотримав свого слова. Тому не маю жодних сумнівів, що ви прийшли сюди, аби виконати свою обіцянку і зробити мене найщасливішим із людей.— Признаюсь вам щиро, — відповіла принцеса, — я ще не вирішила остаточно.— Ви мене дивуєте, принцесо, — мовив Ріке-Чубчик.— Певно, що так. І якби я мала справу з людиною грубою та дурною, мені було б дуже важко. “Принцеса не повинна ламати своє слово,” — сказав би мені інший, — “а ви ж дали обіцянку вийти за мене заміж”. Але ви, принце, дуже мудрий і чемний, тож я сподіваюся, що ви мене уважно вислухаєте й зрозумієте. Ви чудово знаєте, що навіть коли я була дурненькою, то й тоді не могла наважитися вийти за вас заміж. І ви хочете, щоб тепер, ставши, завдяки вашій ласці, розумною, я погодилась на це? Якщо ви справді хочете одружитися зі мною, то зробили велику помилку, так необачно наділивши мене розумом.— Ви сказали, принцесо,— відповів Ріке-Чубчик,— що людина нерозумна могла б вам дорікати і примусила б вас погодитися на шлюб. Але чому ж ви хочете, щоб і я зробив не так само? Адже йдеться про щастя всього мого життя! Ніде правди діти — я негарний. Але все інше… Хіба ви не задоволені з мого роду, мого розуму, моєї вдачі, зрештою, з моїх манер? Та й хіба правильно, щоб розумні люди були в гіршому становищі, ніж дурні? Хіба ви можете це дозволити?— Так! — вигукнула принцеса.— Ваш рід, розум, вдача, манери мені й справді подобаються,— Отож,— підхопив Ріке-Чубчик,— коли вас лякає тільки моя потворність, то я неодмінно буду щасливий, бо ви можете зробити мене найприємнішою людиною.— Як це може статися? — здивовано спитала принцеса.— Так і станеться,— відповів Ріке-Чубчик,— коли тільки ви настільки палко покохаєте мене, щоб щиро побажати цього. А щоб ви не мали жодного сумніву, принцесо, то знайте: та чарівниця, яка в день мого народження обдарувала мене здатністю зробити розумною дівчину, котра мені сподобається більше за всіх, наділила й вас здатністю зробити красенем того, кого ви покохаєте і кому побажаєте цього від щирого серця.— Я від щирого серця бажаю,— сказала принцеса,— щоб ви стали найгарнішим молодим принцом у світі, і даю вам у дар таку саму красу, яка є в мене.Тільки-но принцеса вимовила ці слова, як Ріке-Чубчик з’явився перед нею зовсім іншим: він був такий гарний, такий стрункий і такий приємний юнак, що відтоді, як світ світить, ніхто не бачив кращого. Злі люди, правда, стверджують, що чари тут ні до чого і що причина такого казкового перетворення Ріке-Чубчика полягає лише в коханні.Вони кажуть, що коли принцеса подумала про вірність свого нареченого, про його скромність і всі інші високі якості душі та розуму, вона вже не помічала, що він був кривий і потворний.Але, як би там не було, принцеса пообіцяла вийти за нього заміж, аби тільки він отримав згоду від її батька.Король, знаючи, що його дочка дуже серйозно ставиться до Ріке-Чубчика, якого всі вважали дуже розумним принцом, з радістю погодився назвати його своїм зятем.Наступного дня відбулося весілля, саме так, як і бажав Ріке-Чубчик, а всі гості захоплювались смачними стравами, приготованими на кухні, що знаходилася під лісовою галявиною.

Одного разу бідному лісорубові до краю набридла його важка робота – день у день рубати дрова і тягати їх з лісу. Він не раз гнівно нарікав на всіх чарівниць, як злих, так і добрих, за те, що вони байдужі до його долі.Ось стоїть він у лісі, нарубавши в’язку дров, і знову бідкається: скільки років живе у злиднях, а жодне його бажання так і не здійснилося! А бажань у нього було чимало. Наприклад, він би не відмовився стати могутнім принцом і щодня ласувати фазанами з золотих тарілок.Стоїть, бурмоче собі під ніс, почухує потилицю…Раптом навколо все потемніло, ліс захитався від страшного вітру, загуркотів грім – та так голосно, що у лісоруба аж в очах потьмарилося.Раптом спалахнуло яскраве світло. Лісоруб замружився, а коли знову розплющив очі – завмер від переляку. Перед ним стоїть чарівниця – у її руках звиваються осліплюючі блискавки, а в очах палає справжній вогонь.Лісоруб затремтів від жаху, впав на коліна і, не тямлячи себе, почав благати про пощаду. Він запевняв, що нічого йому не треба, що він цілком задоволений своєю долею – тільки б ця страшна гостя залишила його живим.Чарівниця уважно подивилася на нього й мовила:— Не бійся, добрий чоловіче. Я прийшла не для того, щоб нашкодити тобі, а тому, що ти вже добряче набрид своїми безкінечними наріканнями. Ну що ж, нехай буде по-твоєму. Слухай уважно: я дарую тобі можливість загадати три бажання – і всі вони здійсняться.Але раджу добре обміркувати свої слова, перш ніж їх висловлювати.Раптом знову загуркотів грім, блискавки засліпили все навколо, затремтіла земля – і чарівниця зникла.Лише тоді лісоруб оговтався, схопив свою в’язку дров і щодуху кинувся бігти з лісу, ледве відчуваючи власні ноги.«Ого, – подумав він, – тепер я всім покажу, на що здатний!»Прибіг до своєї хатини, кинув в’язку дров на підлогу та радісно гукнув дружині:— Любенька моя Фаншон, хутчіш запалюй грубу! Відтепер ми багаті… Чого це ти роззявила рота?І він розповів їй усе, що сталося.Фаншон аж підстрибувала від радощів – яке щастя привалило!Але, будучи жінкою розсудливою, вона вирішила не поспішати й використати цей дар якнайкраще.— Слухай, Блезе, – мовила вона, – давай не будемо загадувати бажання сьогодні. Перенесемо це на завтра, а поки що гарненько все обдумаємо.— Ну, можна й так, – погодився лісоруб.Сів він біля вогню, відкинувся на стільці, подивився на дружину й пробурмотів:— Аж весело дивитися, як полум’я грається… От би зараз смачненької кров’янки засмажити… Оце б я хотів… Не встиг він договорити, як із кутка щось зашурхотіло. Озирнувся – і ледь не впав зі стільця:Довжелезна ковбаса, мов жива, звивалася по підлозі, за нею, підстрибуючи, котилася сковорода, а сільничка, наче жаба, весело стрибала їм услід. Уся ця компанія прямувала просто до вогнища!Лісоруб із дружиною підскочили зі своїх місць, ошелешено дивлячись то одне на одного, то на це неймовірне дійство.Тут жінка вмить збагнула, що її чоловік, не подумавши, ляпнув перше-ліпше бажання, і ну його картати:— Ах ти, нерозумний! Що ж ти накоїв?! Міг би королем стати, жити в розкошах, скарбами кишені напхати, а ти… ковбаси забажав!Розгнівана до краю, вона заходилася ще дужче кричати та дорікати чоловікові.— Ех… — лісоруб почухав потилицю. — Здається, я таки справді схибив. Але ж у нас ще два бажання…— Два?! — гримнула жінка. — Дожидайся, як рак на горі свисне! Таке щастя в руки пливло, а він…І з новою силою взялася сварити бідолаху.Стоїть лісоруб, слухає дружину. І так уже злість бере, а вона ще голосить, руками перед носом махає.Хотів був навіть побажати, щоб провалилася кудись, але стримався і лише буркнув:— Та не кричи так, Фаншон. Ото вже кара мені з цією клятою ковбасою!А ковбаса тим часом смажиться на сковороді, сама перевертається, сільниця підстрибує й посипає сіллю. А запах — ну просто слинка котиться.— Так тобі й треба, дурню! — не вгавала жінка.— Та замовкни ти, відьмо! — урвав він її роздратовано. А потім, не стримавшись, крикнув:— Бодай би ця ковбаса до твого носа приліпилася!І тільки вимовив ці слова, як ковбаса — гульк! — прямо з вогню вилетіла й прилипла дружині до носа. А сковорода з сільницею враз пострибали назад на полицю.Жінка завила, заметалася по хаті, намагаючись відірвати ковбасу, та де там — ні на крихту не відстає! А що боляче — то ніби ніс сама собі відриває.Лісоруб глянув на неї й зовсім отетерів.Була в нього гарненька, молоденька дружина, а тепер — справжнє чудовисько.Жінка голосить, плаче, гарячі сльози котяться по ковбасі, а сказати нічого не може — бо ковбаса їй заважає.Лісоруб глянув на неї й подумав: “Ще добре, що вона мовчить, а то вже б наслухався її «ласкавих» слів! Але що ж тепер робити? Адже в мене залишилося останнє бажання, і я міг би стати наймогутнішим і найбагатшим королем… Але тоді й вона стане королевою, а чи захоче сидіти на троні з таким ковбасним носом? Ні, краще запитаю в неї саму: що їй більше до душі — бути носатою королевою чи залишитися дружиною лісоруба, але з гарненьким носиком, як раніше?” Поглянув він на жінку, а вона тільки головою замахала — мовляв, не хочу я бути носатою королевою!Бо хоч і знала, що королеву ніхто не смів би осуджувати, та все ж потворою залишатися не хотіла.Тож лісоруб вимовив своє останнє бажання, і ковбаса зникла.Так він нічого й не отримав, та все ж радів, що хоча б гірше не стало.

Жив колись король, наймогутніший володар у цілому світі. Він був добрим і справедливим у мирні часи, грізним — на війні. Його вороги тремтіли перед ним, а піддані жили щасливо та задоволено. Його дружина, вірна супутниця, була чарівною й вродливою. У їхньому шлюбі народилася донька.Їхній розкішний і величний палац був сповнений придворних, а в стайнях стояли коні на будь-який смак — великі й малі, з усього світу. Але найбільше дивувало всіх те, що почесне місце у стайні займав осел із великими вухами. Проте він справді заслуговував на таку шану, адже щоранку замість гною залишав на соломі повну купу золотих монет. Та небо, яке часто змішує добро і зло, несподівано послало королеві тяжку хворобу. Шукали допомоги звідусіль, але ні вчені лікарі, ні знахарі не змогли зупинити гарячку, яка щодня лише посилювалася. Нарешті, коли настав її останній час, королева сказала чоловікові: — Пообіцяй мені, що якщо, коли мене не стане, ти знайдеш жінку розумнішу й вродливішу за мене, то одружишся з нею і даси королівству нового спадкоємця.Королева була впевнена, що таку жінку знайти неможливо, і тому вірила, що король ніколи більше не одружиться. Король погодився на її умову, і незабаром вона померла в нього на руках. Деякий час він був у безутішному горі, день і ніч сумував. Та за кілька місяців, на наполягання придворних, він вирішив одружитися знову. Проте виконати свою обіцянку було непросто: як не шукав, він не міг знайти жінку, яка б перевершила королеву в розумі й красі. Лише його власна донька мала вроду й чарівність, яких не мала навіть її мати.І ось, щоб дотримати своєї обіцянки, король вирішив одружитися зі своєю дочкою. Це налякало й засмутили принцесу, і вона намагалася переконати батька, що той чинить велику помилку. Приголомшена подіями, вона вирушила до своєї хрещеної феї, яка жила в коралово-перлинній печері.— Я знаю, чому ти прийшла, — сказала фея. — У твоєму серці велика печаль. Але я тут, щоб допомогти тобі, і ніщо не зашкодить тобі, якщо ти дослухаєшся до моїх порад. Ти не повинна прямо суперечити батькові, але спершу скажи, що хочеш сукню кольору неба. Він нізащо не зможе виконати це бажання.Тремтячи від хвилювання, принцеса пішла до короля й висловила своє прохання. Та щойно він почув його, негайно покликав найкращих кравців і наказав їм без зволікань пошити сукню кольору неба — інакше він повісить їх усіх.Наступного дня сукню принесли принцесі. Вона була найпрекраснішого небесного блакитного кольору. Радіючи й водночас тремтячи від страху, принцеса не знала, що робити далі. Але хрещена фея знову порадила їй: — Попроси тепер сукню кольору місяця. Твій батько напевно не зможе виконати й це прохання.Та щойно принцеса висловила своє бажання, як король викликав вишивальників і наказав їм пошити сукню кольору місяця до четвертого дня. І справді, в той день сукня була готова — прекрасна, срібляста, немов сам місяць. Принцеса знову захопилася її красою.Та хрещена не зупинилася на цьому й радила зробити ще одне прохання — сукню, що сяє, мов сонце. Цього разу король покликав заможного ювеліра й наказав виготовити тканину з золота й діамантів, погрожуючи йому смертю в разі невдачі. Протягом тижня ювелір закінчив роботу — сукня вийшла така сліпуча, що засліплювала очі кожному, хто її бачив. Принцеса не знала, як подякувати батькові, але хрещена знову прошепотіла їй на вухо: — Попроси в нього шкуру осла з королівської стайні. Король не сприйме це прохання всерйоз. Ти її не отримаєш — або я дуже помиляюся.Але принцеса не знала, наскільки велике було бажання короля догодити дочці. І майже відразу шкуру осла принесли їй.Знову налякана, принцеса звернулася до хрещеної, і та знову прийшла на допомогу: — Притворися, що погоджуєшся на шлюб. Обіцяй усе, що він забажає, але водночас готуйся до втечі в далекий край.— Ось, — продовжила фея, — скриня, куди ми покладемо твої сукні, дзеркало, туалетні речі, діаманти й інші коштовності. Я даю тобі свою чарівну паличку: куди б ти не пішла, скриня завжди буде слідувати за тобою, захована під землею. Якщо ти торкнешся паличкою до землі, скриня з’явиться.— А щоб тебе не впізнали, осляча шкура буде найкращою маскою: ніхто не повірить, що така красуня може ховатися під чимось таким жахливим. Уранці принцеса зникла, як і радила хрещена. Її шукали скрізь — у домівках, на дорогах, у найвіддаленіших місцях — та все дарма. Ніхто не міг навіть уявити, що з нею сталося.А тим часом принцеса втікала все далі. Усі, кого вона зустрічала, бачили перед собою потворну істоту в ослячій шкурі й не хотіли мати з нею справу. Вона простягала руки, благаючи дати їй бодай якусь роботу, але її вигляд відштовхував усіх.І ось нарешті вона дісталася до ферми, де якраз шукали когось на найчорнішу роботу — прати ганчірки, чистити корита для свиней. Вона працювала в закутку кухні, наражаючись на грубі жарти й глузування від інших слуг.У неділю вона мала трохи відпочинку: виконавши всі ранкові справи, зачинялася у своїй комірчині, милася, відкривала чарівну скриню, діставала свої флакони, розставляла дзеркало і приводила себе до ладу. Вона приміряла сукню місячного сяйва, потім ту, що блищала, мов сонце, і нарешті — блакитну, як небо. Єдине, що засмучувало її — у комірці не було місця, щоб розкласти довгі шлейфи. Але, дивлячись у дзеркало й бачачи себе молодою й прекрасною, вона відчувала щастя. Ці недільні миті підтримували її до наступного тижня.На великій фермі, де працювала принцеса, була пташина ферма, що належала могутньому королю. Там тримали найрізноманітніших рідкісних птахів з химерними звичками. Часто син короля зупинявся тут після полювання, щоб відпочити й освіжитися напоєм разом зі своєю свитою.Здалеку Осляча Шкура дивилася на нього з ніжністю й пам’ятала, що під брудом і лахміттям у неї все ще серце принцеси. «Який у нього благородний вигляд, — думала вона, — яка вишуканість у манерах! Щаслива та, якій він подарує своє серце. Якби він подарував мені хоч найпростішу сукню, я почувалася б у ній розкішніше, ніж у будь-якій зі своїх чарівних».Якось принц, шукаючи пригод, проходив подвір’я за подвір’ям і опинився в темному коридорі, де знаходилась скромна кімнатка Ослячої Шкури. Випадково він заглянув у замкову щілину. Це був святковий день, і принцеса вдягла свою сукню із золота й діамантів, що сяяла, як сонце. Принц затамував подих — така була її краса, молодість і скромність. Тричі він уже був готовий увійти, але щоразу стримував себе.Повернувшись до батьківського палацу, принц став задумливим, зітхав удень і вночі, відмовлявся від балів та розваг. Він втратив апетит і згодом впав у глибоку меланхолію. Коли він запитав, хто ця дівчина, що живе у злиднях, йому відповіли, що це Осляча Шкура — найпотворніше створіння після вовка, гарантовані ліки від кохання. Проте принц не повірив у це й не зміг забути побачене.Королева благала сина розповісти, що з ним сталося. Та він лише зітхав, плакав і мовчав. Лише одне він сказав — що хоче, аби саме Осляча Шкура спекла йому тістечко власноруч.— О небо, — сказали слуги, — та ж ця Осляча Шкура — брудна служниця!— Не має значення, — відповіла королева. — Треба зробити, як він хоче. Це єдиний шанс врятувати його.Отож Осляча Шкура взяла трохи борошна, яке вона спеціально просіяла, сіль, масло, свіжі яйця й зачинилася у своїй кімнаті, аби спекти тістечко. Але спершу вона вмилася, одягла сріблясту накидку — на честь важливого завдання.Як розповідають, готуючи тісто трохи поспіхом, вона ненароком впустила туди перстень великої цінності. Дехто, знаючи кінець цієї історії, вважає, що вона зробила це навмисно — і, певно, мали рацію. Бо коли принц заглядав у замкову щілину, вона, безперечно, його помітила. А отже, знала, що перстень буде прийнятий з радістю її коханим.Принц знайшов тістечко настільки смачним, що в пориві голоду ледь не проковтнув перстень! Побачивши всередині прекрасний смарагд і золоту обручку, що точно повторювала форму пальця Ослячої Шкури, його серце сповнилося невимовною радістю. Він поклав перстень під подушку, але хвороба його тільки посилилася. Лікарі, побачивши, що йому стає гірше, дійшли висновку, що він хворий на кохання.Одруження — попри все, що про нього говорять, — чудовий засіб від любовної недуги. Тож було вирішено, що принц має одружитися.— Але я наполягаю, — мовив він, — що візьму за дружину тільки ту, на чий палець підійде ця обручка. Ця дивна вимога здивувала короля й королеву, але принц був такий слабкий, що вони не наважилися перечити.Почали шукати дівчину, на чий палець підійде перстень — незалежно від її походження чи становища. По всій країні ширилися чутки, що щоб стати нареченою принца, потрібно мати дуже тонкий палець. Шарлатани пропонували свої способи: одні радили шкребти палець, як ріпу, інші — відрізати шматочок, а дехто пропонував змастити палець спеціальною рідиною, що мала зменшити його розмір.Почали з принцес, маркіз і герцогинь, але хоча пальці їхні були витончені — перстень не наліз. Потім спробували графинь, баронес і всю шляхту — і знову марно. Далі настала черга простих дівчат, які часто мають гарні, стрункі пальці — але й тут не вдалося знайти підходящу. Нарешті довелося звернутися до прислуги, кухонної челяді, служниць і пташниць із червоними, брудними руками. Спроба надягти крихітну каблучку на їхні незграбні пальці була схожа на те, якби хтось намагався протягнути канат у вушко голки.Випробування добігали кінця. Залишилася тільки Осляча Шкура у своєму темному куточку на кухні ферми. Хто б міг подумати, що саме вона стане королевою?— А чому б і ні? — мовив принц. — Покличте її сюди.Дехто засміявся, інші обурено вигукували, що не варто пускати цю жахливу істоту до кімнати. Та коли вона витягла з-під ослячої шкури руку — білосніжну, як слонова кістка, — і коли на її пальці наділи перстень, що підійшов ідеально, усі остовпіли від подиву.Відразу ж почали готувати її до візиту до короля, але вона попросила, перш ніж постати перед своїм володарем, дати їй змогу переодягтися. Справді, це прохання викликало усмішки, але коли вона з’явилася у палаці в неймовірно розкішній сукні, сяйво якої не мало собі рівних, з білявим волоссям, що виблискувало діамантами, з ніжно-блакитними очима й талією, яку можна було б обхопити двома руками, — навіть найвродливіші панянки двору в її присутності здавалася зовсім звичайними.Серед загального щастя й захоплення сам король не зміг не помітити вроди своєї майбутньої невістки, а королева була нею просто зачарована. Щодо принца, то його щастя було таким великим, що він ледь його витримував.Підготовка до весілля почалася негайно. Було запрошено королів з усіх навколишніх держав. Дехто прибув зі Сходу на величезних слонах. Інші мали такий грізний вигляд, що лякали дітей. З усіх куточків світу з’їжджалися гості до двору. Але навіть принц і численні царствені гості не змогли затьмарити величності батька нареченої, який упізнав свою доньку і впав перед нею на коліна, просячи пробачення.— Яке ж милосердне небо, — сказав він, — що дозволило мені побачити тебе знову, моя люба доню.Заливаючись сльозами радості, він ніжно обійняв її. Його щастя розділили всі, а майбутній чоловік був особливо радий дізнатися, що його тесть — могутній король.Саме в цю мить прибула й фея-хрещена, яка розповіла всім правду про те, що сталося. Її розповідь стала останнім тріумфом Ослячої Шкури.Неважко зрозуміти мораль цієї казки: краще витерпіти найтяжчі випробування, ніж зрадити своєму обов’язку. Чеснота іноді здається приреченою, але врешті-решт завжди перемагає.І хоч ця історія може здаватися неймовірною, доти, доки в світі існують діти, мами й бабусі — її пам’ятатимуть усі.