Сучасні казки

На розі Кленової вулиці, біля великого світлофора, стояв Сніговик Білобок. Діти зліпили його тут учора, дали йому червоний шалик, морквяний ніс і приклеїли великі добрі очі з ґудзиків. А ще вони зробили йому помаранчевий жилет — як у справжнього помічника на дорозі!Білобок дуже любив своє місце. Звідси він бачив усю вулицю: і світлофор, і пішохідний перехід, і автівки, що їздили туди-сюди. Але найбільше він любив спостерігати за маленькими жителями лісу, які щодня ходили цією дорогою до школи.Перший сніг щойно випав, і все навколо стало красивим та блискучим. Але Білобок помітив, що разом із цією красою прийшли й небезпеки.Ранок перший: Зайченя СтрибунецьРаненько з лісу вистрибнуло Зайченя Стрибунець. Воно так поспішало до школи, що бігло по тротуару, не дивлячись під лапки.— Стривай! — гукнув Білобок. Але було пізно. Зайченя наступило на крижану латку — і шльоп! — впало просто на маленький хвостик.— Ой-ой-ой! — заплакало Зайченя.Білобок ласкаво всміхнувся:— Зайченятко, коли на вулиці лід і сніг, не можна бігти. Треба йти маленькими кроками, повільно й обов’язково дивитися під лапки. Бачиш ці блискучі плями? Це ожеледиця — дуже слизько!— А як же я встигну до школи? — засмутилося Зайченя.— Вийди з дому на п’ять хвилин раніше, — порадив Білобок. — Краще прийти вчасно й цілим, ніж поспішати та впасти.Зайченя кивнуло, встало й пішло далі — тепер обережно, маленькими кроками.День другий: Лисеня РудикНаступного дня до переходу підійшло Лисеня Рудик. Світлофор горів червоним, але Рудик озирнувся й подумав: «Машин немає, можна швидко перебігти!»— Зупинись! — скрикнув Білобок так голосно, що Лисеня здригнулося.— Чому? — здивувалося воно. — Машин же немає!— Подивися уважніше, — сказав Білобок. — Бачиш, он там, за поворотом, їде автівка. А взимку, коли на дорозі сніг і лід, машини не можуть зупинитися так швидко, як влітку. Водій побачить тебе й натисне на гальма, але автівка проїде ще багато метрів, перш ніж зупиниться. Це називається гальмівний шлях. Лисеня дочекалося, поки світлофор засвітився зеленим, подивилося ліворуч і праворуч — і лише тоді перейшло дорогу.— Молодець! — похвалив Білобок. — Запам’ятай: узимку червоне світло — твій найкращий друг. Воно тебе захищає!Вечір третій: Їжачок КолючкаУвечері, коли вже смеркало, повертався додому Їжачок Колючка. На ньому була темно-коричнева куртка, і Білобок ледве-ледве розгледів його в сутінках.— Їжачку! — покликав він. — Підійди, будь ласка!Їжачок підійшов. — Бачиш, як уже темно? — запитав Білобок. — А взимку темніє дуже рано. Водії в автівках майже не бачать тебе в темному одязі.— То що ж мені робити? — злякався Їжачок.Білобок усміхнувся й дістав із кишені свого жилета маленьку світловідбивну стрічку у формі зірочки.— Прикріпи цю зірочку до куртки або рюкзачка. Вона відбиває світло фар, і водії бачать тебе здалеку! А ще попроси маму купити тобі яскраву куртку — жовту, червону або помаранчеву. Така куртка — мов маячок у темряві!Їжачок прикріпив зірочку й радісно побіг додому — тепер уже маленькими кроками, бо пам’ятав про ожеледицю.Снігова буря: усі разомОдного разу вдарив сильний снігопад. Сніг падав так густо, що майже нічого не було видно. Білобок занепокоївся: а що як хтось заблукає або потрапить у біду?І справді — до переходу підійшли одразу Зайченя, Лисеня, Їжачок, а ще Бобренятко й Білочка. Усі розгублено дивилися на білу завірюху.— Друзі, — сказав Білобок, — коли сніжить так сильно, треба бути особливо обережними. Ось правила снігової безпеки:Перше. Ідіть лише по тротуару, якомога далі від краю дороги. Якщо тротуару немає — ідіть назустріч машинам, щоб вони вас бачили. Друге. Не виходьте на дорогу з-за сніжних заметів — водій може вас не помітити. Третє. Переходьте дорогу тільки на зеленому світлі й лише по переходу. Подивіться ліворуч, потім праворуч, потім знову ліворуч — і лише тоді йдіть. Четверте. Не поспішайте й не біжіть! Пам’ятайте про гальмівний шлях. П’яте. Якщо страшно або не впевнені — попросіть дорослого перейти разом із вами. Це не соромно, а розумно! — А ще, — додав Білобок, — коли йдете вулицею, не дивіться в телефон і не слухайте музику в навушниках. Вам потрібно чути, що відбувається навколо!Звірятка уважно слухали. Потім Бобренятко запитало:— А чому ти знаєш так багато про безпеку?Білобок усміхнувся:— Тому що я стою тут щодня і бачу, що трапляється. Я хочу, щоб усі мої друзі були здорові й щасливі. А ще діти дали мені помаранчевий жилет — це означає, що я помічник. І моя робота — допомагати вам!Весняний сюрпризЗима минала. Сонечко пригрівало дедалі сильніше, і Білобок знав, що скоро розтане. Та він не сумував.Останнього дня, перед тим як перетворитися на веселий струмочок, до нього прийшли всі звірята.— Дякуємо тобі, Білобоче! — сказало Зайченя. — Завдяки тобі я навчилося обережно ходити по льоду. — А я тепер завжди чекаю на зелене світло! — додало Лисеня. — А я ношу світловідбивач і яскраву куртку! — показав Їжачок.Білобок зворушився:— Я дуже радий, друзі. А знаєте що? Тепер ви самі можете навчати інших цим правилам. Допомагайте меншим, нагадуйте одне одному про безпеку — і тоді всі будуть у безпеці!Того самого вечора Білобок розтанув. Але діти, які зліпили його, запам’ятали, яким чудовим помічником він був. І наступної зими вони знову зліпили Сніговика Білобока — на тому самому місці, біля світлофора, з помаранчевим жилетом.А звірята й досі пам’ятають його правила та завжди їх дотримуються.

Пеппа відкрила очі й відразу відчула, що щось незвичайне. У кімнаті було якось особливо світло! Вона підбігла до вікна і…— Ой-ой-ой! СНІГ! — закричала Пеппа так голосно, що прокинувся навіть Джордж у сусідній кімнаті. — Хрю-хрю! — радісно заверещав Джордж і теж прибіг до вікна.За вікном усе-усе було біле-пребіле! Сніг лежав на деревах, на даху, на машині Тата Свина, навіть на батуті у дворі!— Мамо! Тату! Падав сніг! — Пеппа з Джорджем гупотіли сходами вниз, аж будинок трусився.— Хо-хо-хо! — засміявся Тато Свин. — Так, це перший сніг цієї зими! Хто хоче гратися у дворі? — Я! Я! Я! — застрибала Пеппа. — Динозавр теж! — додав Джордж, міцно тримаючи свого іграшкового динозавра.Мама Свинка одягла на Пеппу теплу червону курточку, шапку і рукавички. Джорджа закутала в синю куртку з капюшоном.— Готові? — запитала Мама. — Так! — хором відповіли поросята.Коли Пеппа ступила на сніг, він заскрипів під її ніжками: хрум-хрум-хрум!— Хі-хі-хі! Сніг співає! — засміялася Пеппа.Джордж спробував зробити крок і… бульк! — упав прямо в сніг. — Ха-ха-ха! Джордже, ти став сніговим поросям! — реготала Пеппа.Але Джорджу було зовсім не боляче — сніг був м’якенький і пухкий, як велика подушка!— Зліпімо сніговика! — запропонувала Мама Свинка. — Ура! — закричала Пеппа і почала катати величезну кулю зі снігу.Вона котила, котила, котила… Куля ставала все більшою й більшою!— Хрю-хрю! Допоможи! — попросив Джордж, бо його куля була ще зовсім маленька.Разом вони скотили три снігові кулі — велику, середню і маленьку. — Тату, допоможи підняти! — попросила Пеппа. Тато Свин поставив середню кулю на велику, а маленьку — зовсім нагору. — Тепер потрібні очі, ніс і ротик! — сказала Мама Свинка.Пеппа знайшла два камінчики для очей, морквину для носа, а Джордж приніс гілочки для рук сніговика.— Він чудовий! — захопилася Пеппа. — Але… йому холодно!Вона побігла в дім і принесла свій старий шалик. — Тепер тобі тепло, сніговику! — сказала Пеппа, обмотуючи шалик навколо снігової шиї.— А тепер — санчата! — голосно сказав Тато Свин і виніс червоні санчата з гаража. — Так! — зрадів Джордж.Усі разом піднялися на невеликий пагорб біля будинку. Пагорб здавався Пеппі величезною горою!— Я перша! — крикнула Пеппа, сідаючи на санчата. — Тримайся міцно! — попередила Мама.— Поїхали-і-і! — Тато Свин легенько штовхнув санчата.Віууууу! Пеппа мчала вниз! Вітер свистів у вухах, сніг летів під санчатами! — А-а-а-а! Це так весело-о-о! — кричала Пеппа.Бум! Санчата зупинилися внизу, і Пеппа перевернулася прямо в сніг. — Хі-хі-хі! Ще раз! Ще раз!Джордж теж хотів кататися, але трохи боявся. — Не бійся, Джорджу, я поїду з тобою! — сказала Мама Свинка.Вони сіли на санчата разом і… віуууу! Помчали вниз! — Хрю-хрю-хрю! — радісно верещав Джордж увесь шлях.Навіть Тато Свин прокотився на санчатах! Він їхав так швидко, що його окуляри мало не злетіли!Після санчат Тато Свин зліпив снігову кулю. — Хто готовий до змагання? — запитав він із хитрою посмішкою.— Я! — крикнула Пеппа. — Динозавр! — сказав Джордж. — Тоді оголошую… СНІГОВУ БИТВУ! — весело вигукнув Тато.Пеппа швидко зліпила снігову кулю і кинула в Тата. Шльоп! Куля влучила йому прямо в животик! — Ой-ой! Влучила! — засміявся Тато Свин.Джордж кинув свою кульку в Пеппу, але вона пролетіла повз. — Не влучив! — засміялася Пеппа.Мама Свинка теж приєдналася до гри. Вона була дуже вправна! Її снігові кулі летіли точно в ціль!Шльоп! Бах! Бум! Усі кидалися снігом і реготали так голосно, що їх, напевно, чули сусіди!Нарешті всі втомилися й стали червоні, як помідори. — Хо-хо-хо! Час повертатися в теплий будинок! — сказав Тато Свин, обтрушуючи сніг зі своїх окулярів.Удома було затишно й тепло. У каміні весело потріскували дрова. — А тепер найкраща частина зимового дня! — сказала Мама Свинка і поставила на стіл чотири чашки з гарячим какао.— Ммм! З маршмелоу! — зраділа Пеппа, побачивши білі зефірки, що плавали в какао. — І зі збитими вершками! — додав Джордж. Уся родина сиділа біля каміна, пили смачне гаряче какао і дивилися на вогонь.— Тату, а завтра знову буде сніг? — запитала Пеппа. — Можливо, — відповів Тато Свин, обіймаючи доньку. — Але навіть якщо ні, ми чудово провели сьогоднішній день, правда?— Так! Це був найкращий день! — зітхнула Пеппа. — Я люблю зиму! — Хрю-хрю! — погодився Джордж, засинаючи на Маминих колінах.А за вікном тихо падав сніг, вкриваючи світ м’якою білою ковдрою. І сніговик в червоному шалику посміхався, охороняючи солодкі сни маленьких поросят.

Жила собі дівчинка Соломійка. Одного вечора у неї захитався молочний зуб, а потім — хрусь! — і випав. Соломійка дуже зраділа, бо знала: коли зуб випадає, треба покласти його під подушку, і вночі прийде Зубна Фея.Мама допомогла гарно почистити зубик, щоб він був блискучий і чистий, і Соломійка поклала його під подушку. Побажавши надобраніч, вона заснула і почала бачити солодкі сни.А коли всі вдома спали і на вулиці стояла глибока ніч, у віконце тихо-тихо залетіла маленька Зубна Фея. Вона була вся в сріблястій сукні, що мерехтіла, ніби місячне світло, а на спині мала крильця, тонкі, як павутинка. У руці тримала чарівну торбинку, що ніколи не важчала, хоч скільки би зубчиків туди не поклала. Фея підлетіла до подушки Соломійки, обережно підняла її краєчок і побачила зубик. Він був такий білий і чистий, що Фея аж посміхнулась.— Ось гарний зубчик! — прошепотіла вона. — З нього вийде чудова цеглинка.Вона обережно взяла зуб, поклала замість нього блискучу монетку (таку, що сама по собі трохи світилася), а потім тихенько вилетіла у вікно й полетіла в небо.Далеко-далеко, за хмарами, де звичайні люди ніколи не бувають, є чарівна країна Зубних Фей. Там стоїть великий-превеликий палац, весь білий і міцний, ніби з перлин. Але секрет у тому, що цей палац побудовано саме з молочних зубчиків дітей! Коли Зубна Фея прилітає додому, усі феї разом розбирають зібрані зубчики. Вони сортують їх за розміром і чистотою: найбільші й найбіліші йдуть на міцні стіни й високі вежі палацу, середні — на віконечка, дверцята й сходинки, а найменші — на гарні прикраси, як блискучі перила чи маленькі ліхтарики.Якщо зубчик дуже чистий і здоровий, він стає твердою цеглинкою, що тримається віками. А якщо жовтий чи з дірочками від солодощів — він кришиться, і феї не можуть його використати для будівництва. Такі зубчики вони акуратно переробляють на чарівний пилок.З цього пилку феї варять особливий сяючий еліксир у великому казані. Потім вони розсипають цей еліксир над землею, ніби зоряний дощ. Краплинки еліксиру потрапляють до дітей і допомагають виростати новим постійним зубам — міцними, білими і такими, що ніколи не болять і не псуються.А ще зубчики дають силу всій країні фей: чим більше гарних зубів, тим яскравіше світиться палац, тим сильніше чарівні крильця фей, і тим краще вони можуть літати до всіх дітей у світі.Тому Зубна Фея завжди лишає монетку — це її подяка за гарний зубчик, що допоможе зробити палац ще кращим, а посмішки всіх дітей — ще здоровішими й красивішими.На ранок Соломійка знайшла під подушкою монетку і дуже зраділа. Вона зрозуміла: якщо добре чистити зуби щовечора і щоранку, то Зубна Фея завжди буде рада прийти, а нові зубки виростуть міцними й красивими.І з того часу Соломійка чистила зуби ще старанніше, бо знала — десь там, за хмарами, її зубчик допомагає будувати чарівний палац і робити магію для всіх дітей.