Сучасні казки

Жила-була дівчинка Соломія. Вона була весела, любила малювати метеликів і ганятися за сонячними зайчиками. Але щовечора, коли наставала пора лягати спати, Соломія ховалася під ковдру. Вона боялася заснути, бо їй снилися темні ліси, гучні монстри чи холодні дощі. Мама гладила її по голівці й казала: «Не бійся, твоє ліжечко особливе». Але Соломія не вірила.Одного вечора, коли місяць сяяв у віконці, Соломія лягла у своє дерев’яне ліжечко з різьбленими зірочками на узголів’ї. Вона зітхнула, чекаючи чергового страшного сну. Та раптом ліжечко тихо заскрипіло, і м’який голос прошепотів:— Соломіє, я твоє Казкове ліжечко. Не бійся снів, я їх оберігаю!Соломія здивовано витріщила очі. — Ти вмієш говорити? — спитала вона.— О, я вмію більше! — засміялося ліжечко. — Я чарівне. Моя магія проганяє погані сни й наповнює твою голівку кольоровими мріями. Хочеш спробувати? Соломія кивнула, хоч і трохи боялася. Ліжечко засяяло ніжним золотавим світлом, а його різьблені зірочки закружляли, наче живі. Соломія заплющила очі, і…Подорож у країну снівВона опинилася на галявині, де росли цукеркові дерева, а по небу пливли пухнасті хмаринки, схожі на зайчиків. Назустріч їй вибіг маленький дракончик із блискучою зеленою лускою.— Привіт, Соломіє! Я Дрімо, твій провідник у снах! — весело сказав дракончик. — Твоє ліжечко відправило мене, щоб показати тобі найкращі мрії!— А де монстри? — обережно спитала Соломія.— Монстри? — засміявся Дрімо. — Твоє ліжечко їх прогнало! Воно вплело в твій сон лише радість. Ходімо, я покажу тобі чарівний водоспад!Вони побігли до водоспаду, який вигравав усіма кольорами веселки. Вода була теплою, і Соломія плескалася, сміючись. Потім вони стрибали по хмаринках, які гойдалися, наче батут. Дрімо навчив її малювати в повітрі — вона намалювала метелика, і той ожив, затріпотівши крильцями.— Чому раніше мені снилися страшні сни? — спитала Соломія.— Бо ти боялася, — відповів Дрімо. — Але твоє ліжечко завжди було чарівним. Воно чекає, поки ти йому довіришся. Що більше ти віриш у добрі сни, то яскравішими вони стають!Повернення до ліжечкаКоли Соломія прокинулася, сонце світило у вікно, а ліжечко тихо поскрипувало, наче посміхалося. Вона обійняла подушку й прошепотіла:— Дякую, моє Казкове ліжечко! Я більше не боюся спати.Відтоді щоночі Соломія лягала спати з усмішкою. Її сни були сповнені пригод: то вона літала на птеродактилі, то будувала замки з хмаринок, то гойдалася на зірках. А якщо страх намагався прокрастися в її сон, ліжечко тихо світилося, і погані сни тікали геть.Мораль казки Соломія навчилася, що страхи можна перемогти, якщо вірити в щось добре. Її Казкове ліжечко стало найкращим другом, який щоночі дарував їй чарівні мрії. І вона знала: поки ліжечко з нею, жоден монстр не завадить її снам бути кольоровими.

Давним-давно, коли світ був ще зовсім юним, небо не мало кольору. Воно було прозорим, як чиста вода в гірському струмку, і крізь нього світили зорі вдень і вночі. Але одного дня Сонце, яке гріло землю своїм золотим промінням, помітило, що людям бракує радості, коли вони дивляться вгору.— Чому ви, люди, так рідко підіймаєте очі до неба? — запитало Сонце.— Бо воно порожнє, — відповіли люди. — Немає в ньому краси, лише зорі, які ми бачимо щоночі. Хочеться чогось особливого!Сонце задумалось. Воно покликало Вітер, Хмари і Моря, щоб разом вирішити, як зробити небо привабливішим.— Може, я пофарбую небо в золотий, як моє проміння? — запропонувало Сонце.— Ні, — заперечив Вітер. — Золоте небо буде сліпити очі, люди не зможуть на нього дивитися.— А якщо я вкрию небо білими хмарами? — сказали Хмари.— Тоді воно буде сірим і сумним, — відповів Вітер. — Люди хочуть кольору!Тут озвалося Море, яке досі мовчало:— Я знаю, що робити! Мій колір — глибокий і синій, як спокій і мрії. Дозвольте мені подарувати небу частинку своєї блакиті.Сонце зраділо такій ідеї, але спитало:— Як же ти поділишся своїм кольором, Море? Ти далеко внизу, а небо високо над нами. Море посміхнулося і сказало:— Я віддам свою блакить Сонцю, а воно розкине її по небу своїм промінням.Так і сталося. Море зібрало найчистішу синю воду зі своїх глибин і передало її Сонцю. Сонце, радісно розкидаючи промені, розфарбувало небо ніжним блакитним кольором. Але щоб колір тримався, Вітер погодився щодня носити краплинки морської води вгору, а Хмари обіцяли берегти цю блакить, розсіюючи її, коли Сонце світило особливо яскраво.Відтоді небо стало блакитним. Люди, дивлячись на нього, відчували спокій і радість, адже воно нагадувало їм про море, мрії та нескінченну красу світу. А коли сонце сідало, небо іноді червоніло, ніби соромлячись за свою красу, або ж ставало золотим, щоб нагадати про теплі обійми Сонця.І так блакитне небо стало подарунком Моря, Сонця, Вітру і Хмар, які разом захотіли зробити світ щасливішим.

У далекому казковому лісі, де дерева шепотіли старовинні історії, а річки співали колискові, жили діти з усього світу. Кожного року, першого червня, у День захисту дітей, ліс перетворювався на чарівне місце, де здійснювалися мрії. Цей день був особливим, адже всі звірі, птахи й навіть вітер старанно готувалися, щоб подарувати дітям радість.Цього року в лісі з’явилася дівчинка Оленка. Вона була тихою і сором’язливою, але її очі сяяли, коли вона мріяла про щось велике. Оленка хотіла, щоб усі діти в її селі могли гратися на великому майданчику, де були б гойдалки, гірки й навіть місце для малювання. Але в селі такого місця не було, і Оленка сумувала.У День захисту дітей лісовий чарівник, старий дуб Добродуб, покликав Оленку до себе. Його гілки гуділи від вітру, а листя шелестіло: — Оленко, сьогодні твій день! Розкажи мені свою мрію, і я допоможу тобі її здійснити. Оленка зніяковіла, але набралася сміливості: — Я хочу, щоб у моєму селі з’явився майданчик, де всі діти могли б сміятися, гратися і бути щасливими.Добродуб усміхнувся, і його кора засяяла золотим світлом. — Це чудова мрія! Але для її здійснення тобі потрібна допомога друзів. Збери всіх дітей лісу, і ми разом зробимо диво.Оленка побігла через ліс, запрошуючи всіх дітей. З’явилися хлопчики й дівчатка, які вміли співати, малювати, будувати й розповідати історії. Кожен приніс із собою щось особливе: хто — пензлик, хто — молоток, а хто — ідею. Навіть лісові звірі приєдналися: зайці копали ямки для дерев, пташки розносили насіння квітів, а бобри допомагали з дерев’яними дошками.Разом вони працювали весь день. Діти сміялися, ділилися мріями та вигадували, яким має бути їхній майданчик. Хтось намалював на дошці величезне сонце, хтось сплів гойдалку з ліан, а хтось висадив барвисті квіти. Навіть вітер допомагав, розносячи музику дитячих пісень.Коли сонце почало сідати, майданчик був готовий. Він був саме таким, як мріяла Оленка: з гірками, гойдалками, лабіринтами й куточком для малювання. У центрі стояв великий стіл, де діти могли ділитися своїми ідеями та смаколиками. Добродуб глянув на радісних дітей і сказав: — Сьогодні ви навчилися найголовнішого: коли ви разом, коли вірите в себе і допомагаєте одне одному, жодна мрія не є недосяжною. День захисту дітей — це день, коли ми нагадуємо світу, що кожна дитина заслуговує на щастя і любов.Оленка обійняла друзів і відчула, як її серце наповнюється теплом. Майданчик засяяв у променях вечірнього сонця, і діти почали гратися, сміятися й співати. Їхній сміх лунав далеко за межі лісу, нагадуючи всім, що дитячі мрії — це найпотужніша магія.Відтоді щороку в День захисту дітей лісовий майданчик ставав місцем, куди приходили діти з усього світу. Вони приносили свої мрії, ділилися ними і разом творили дива. А Оленка? Вона стала охоронниця цього місця, нагадуючи всім, що кожна дитина — це маленьке диво, яке заслуговує на любов і захист. Вітаємо ваших діток з Днем захисту дітей! Нехай кожен день їхнього дитинства буде наповнений любов’ю, щастям, веселими пригодами та добрими мріями. Бажаємо, щоб їх завжди оточували турбота, ніжність і усмішки!

Жив собі маленький равлик Славко. Він був дуже повільний, але мав велику мрію — побачити море. Славко чув від старого Жука, що море — це величезна блакитна ковдра, яка виблискує під сонцем і співає ніжні пісні хвилями. Щоліта Славко уявляв, як сидить на теплому піску й слухає шум моря, але дорога до нього здавалася такою далекою!Одного сонячного ранку Славко вирішив: «Досить мріяти! Я вирушаю до моря!» Він узяв свою маленьку мушлю, наповнив її кількома листочками на обід, і повільно, але впевнено поповз із зеленого лугу. Зустріч із БджілкоюСлавко повз і повз, аж поки не почув гудіння. Це була Бджілка Ганна, яка гуділа над квітами. «Куди це ти, Славку?» — запитала вона, сідаючи на ромашку. «До моря!» — гордо відповів равлик. «Ого, це далеко! Але я знаю короткий шлях через поле. Лети за моїм гудінням, я покажу!» — сказала Бджілка.Ганна гуділа попереду, а Славко повз за нею. Поле було повне квітів, і Бджілка розповідала йому про їхні пахощі. «Це запах літа, Славку! Море пахне ще краще!» — сміялася вона. До вечора Славко дістався до краю поля — набагато швидше, ніж думав!Допомога ЖабкиНаступного дня Славко повз уздовж струмка. Сонце пекло, і він заховався під листочком, щоб відпочити. Раптом почув: «Ква-ква! Чому ховаєшся, равлику?» Це була Жабка Клара, яка стрибала по камінцях. «Я йду до моря, але мені жарко й далеко», — зітхнув Славко. «Не біда! Я знаю стежку через болото, там прохолодно. А ще я можу тебе підвезти!» — весело квакнула Клара.Жабка поклала Славка на широкий листок лілеї, а сама штовхала його, наче човник. Вони пливли через болото, а Клара розповідала про рибок і водяні квіти. «Море — це як великий струмок, тільки солоний!» — казала вона. Славко сміявся і відчував, що мрія стає ближчою. Сюрприз від ЧайкиНа третій день Славко повз піщаною доріжкою. Він уже чув солоний запах у повітрі, але був дуже втомлений. Раптом над ним закружляла Чайка Соня. «Що це за повільний мандрівник?» — гукнула вона. «Я йду до моря, але я такий повільний…» — зітхнув Славко. «Море вже близько! Сідай мені на крило, я тебе домчу!» — запропонувала Чайка.Славко міцно тримався за пір’їнку, а Чайка злетіла в небо. Під ними блищали зелені луки, річки, а потім… Ось воно — море! Блакитне, безкрає, з білими хвилями, що гойдалися, наче в танці. Чайка обережно посадила Славка на теплий пісок біля самої води.Мрія здійсниласяСлавко сидів на березі, слухав шум хвиль і посміхався. Море було ще гарніше, ніж він уявляв! Бджілка Ганна прилетіла з квіточкою, Жабка Клара пристрибала з болота, а Чайка Соня гойдалася на хвилях. Усі вони раділи за Славка.“Дякую вам, друзі! Без вас я б не дійшов”, — сказав равлик. “Мрії здійснюються, коли є справжні друзі!” — відповіла Бджілка, і всі засміялися. Відтоді Славко щоліта повертався до моря, але вже не сам — із друзями, які робили кожну подорож веселою і незабутньою.

Жила-була в мальовничому королівстві Златоліс юна принцеса Софія. Її королівство славилося золотими полями, де росли чарівні квіти, що світилися вночі, та кришталевими ріками, що співали пісні. Софія була не лише красивою, а й розумною, з добрим серцем і гострим розумом. Але одного дня темрява прийшла до Златолісу.Підступний чаклун Морґан, що століттями ховався в Тінистих Горах, заздрив процвітанню королівства. Він наклав прокляття: золоті поля зів’яли, ріки замовкли, а замок Софії огорнув густий туман. Морґан проголосив себе новим правителем, а Софію вигнав із замку, залишивши її без трону, без дому, але з палаючим вогнем у серці.“Я не чекатиму принца чи дива,” – сказала собі Софія, стиснувши кулаки. – “Я поверну своє королівство!”Мандри принцесиСофія, перевдягнувшись у просту мандрівницю, вирушила в дорогу. Вона знала, що сама не здолає чаклуна, тому вирішила знайти союзників і навчитися всього, що допоможе їй у боротьбі. У лісі вона натрапила на старого майстра бойових мистецтв, який жив у хатині на дереві. Майстер Лао, вражений її рішучістю, погодився навчити її. День за днем Софія тренувалася: вона вчилася тримати меч, відбивати стріли й рухатися так швидко, що здавалося, ніби вона танцює з вітром.“Сила не в мечі, а в тому, хто його тримає,” – казав Лао. Софія запам’ятала ці слова назавжди. Кмітливий лисОдного вечора, коли Софія відпочивала біля багаття, до неї підійшов рудий лис із хитрими зеленими очима. “Я чув, ти хочеш повернути Златоліс,” – сказав він, наче людина. Софія здивувалася, але лис, що звався Ріко, пояснив: “Я – чарівний лис, якого Морґан обдурив багато років тому. Я знаю його слабкості.”Ріко став першим союзником Софії. Він був майстром хитрощів: міг знайти дорогу в найгустішому лісі, вкрасти ключ від будь-якого замка і навіть обдурити вартових Морґана. “Тільки не проси мене битися,” – жартував Ріко. – “Моя зброя – це розум!”Стара відьмаДорога привела Софію до боліт, де жила стара відьма Гелена. Люди боялися її, називаючи злою, але Софія побачила в її очах доброту. “Чому ти допомагаєш мені?” – спитала принцеса. Гелена відповіла: “Морґан вкрав мою магію, коли я була молодою. Якщо ти його здолаєш, я поверну свою силу.”Гелена навчила Софію декількам чарам: як створювати світло в темряві, як загоювати рани й навіть як спілкуватися з лісовими духами. “Магія – це не лише заклинання, а й віра в себе,” – сказала відьма, вручивши Софії амулет у вигляді зірки.Хлопець-ковальУ селі біля Тінистих Гір Софія зустріла Антона, молодого коваля з міцними руками й сором’язливою усмішкою. Він не був лицарем, але його серце було відважним. Антон викував для Софії легкий, але міцний меч, який вона назвала “Світанок”. “Я піду з тобою,” – сказав він. – “Морґан спалив моє село, і я хочу помститися.”Антон виявився не лише сильним, а й винахідливим. Він умів лагодити все – від зламаних мостів до старих механізмів, які вони знаходили в покинутих печерах. Його доброта й гумор допомагали команді не втрачати надію.Битва за ЗлатолісЗібрана команда – Софія, Ріко, Гелена й Антон – вирушила до замку Морґана. Лис пробрався повз вартових і вкрав ключ від головного входу. Гелена використала свою магію, щоб розсіяти туман. Антон зламав механізм пасток у замку, а Софія, озброєна мечем і бойовими навичками, кинула виклик чаклуну.Морґан сміявся: “Ти лише дівчисько без трону!” Але Софія відповіла: “Трон – це не корона, а люди, які вірять у мене.” Вона билася хоробро, уникаючи блискавок Морґана. Ріко відволікав чаклуна, Гелена блокувала його заклинання, а Антон допоміг Софії дістатися до магічного кристала – джерела сили Морґана. Коли Софія розбила кристал мечем “Світанок”, прокляття зникло. Золоті поля зацвіли, ріки заспівали, а Морґан, втративши силу, утік у Тіністі Гори, щоб ніколи не повернутися.Справжня силаСофія повернулася до замку як королева, але відмовилася від розкішного трону. “Я хочу бути ближчою до людей,” – сказала вона. Вона збудувала нову залу, де кожен міг прийти й бути почутим. Ріко став її радником, Гелена – берегинею магії, а Антон – головним майстром королівства.Софія зрозуміла, що справжня сила – не в троні чи короні, а в дружбі, сміливості та вірі в себе. І хоча її пригоди закінчилися, люди Златолісу ще довго розповідали казки про принцесу, яка повернула світло своєму королівству.

Спека і зникненняБухта Пригод гуділа від шуму літнього ярмарку. Сонце палило, повітря пахло свіжоскошеною травою, а діти бігали між наметами, сміючись і тримаючи в руках повітряні кульки. На центральній площі мер Гудвей гордо стояла біля величезного стенда з лимонадом, який фермерка Йомі приготувала для всіх. Величезні глечики виблискували на сонці, наповнені прохолодним, солодким напоєм із лимонами та м’ятою.— Це буде найкращий ярмарок за всю історію! — проголосила мер Гудвей, поправляючи свою рожеву стрічку.Але раптом пролунав крик. Фермерка Йомі прибігла до стенда, розмахуючи руками.— Лимонад зник! Усі глечики порожні! — вигукнула вона. — Хтось украв весь наш лимонад!Усі гості ярмарку здивовано перезирнулися. Спека ставала нестерпною, і без лимонаду свято було під загрозою. Райдер, який саме пробував морозиво неподалік, почув галас і викликав Щенячий патруль через свій планшет.— Щенячий патруль, до штабу! — скомандував він.Гонщик, Маршал, Роккі, Скай і Кремез миттю примчали до вежі патруля. Райдер швидко пояснив ситуацію:— У Бухті Пригод біда! Хтось украв лимонад із ярмарку. Без нього всі знемагають від спеки. Нам треба знайти злодія і повернути напій!— Щенячий патруль готовий до дії! — хором відповіли щенята. Липкі слідиКоманда вирушила до ярмарку. Маршал, як завжди, трохи спіткнувся, але швидко підвівся, поправляючи свою пожежну каску.— Я готовий шукати підозрілих! Може, це був хтось із гостей? — сказав він, оглядаючи натовп.Роккі, нюхаючи землю біля стенда, помітив щось незвичайне.— Дивіться! Липкі сліди! — вигукнув він, вказуючи на блискучі плями, що вели від глечиків до кущів неподалік. — Це точно сліди лимонаду!— Гарна робота, Роккі! — похвалив Райдер. — Гонщику, можеш простежити за слідами на своєму мотоциклі?— Жодних проблем! Гонщик завжди на чатах! — відповів Гонщик і помчав за слідами, вправно маневруючи між наметами.Сліди вели до густого парку на околиці ярмарку. Там щенята побачили, як щось маленьке і пухнасте гасає між деревами.— Це єноти! — вигукнула Скай, злетівши вгору, щоб краще роздивитися. Її гелікоптер гудів над кронами дерев. — Вони тягнуть наші глечики!Погоня за єнотамиКремез, не гаючи часу, увімкнув свій бульдозер.— Я розчищу шлях! Ті єноти не втечуть! — сказав він, обережно розсуваючи кущі.Команда пішла за єнотами, які хутко тікали, тримаючи в лапках маленькі відерця з лимонадом. Маршал спробував налякати їх своїм водяним шлангом, але єноти лише весело верещали й ховалися за деревами.— Вони не злі, просто дуже люблять лимонад! — засміявся Райдер. — Нам треба їх перехитрити.Роккі запропонував ідею:— Я можу зробити пастку з перероблених матеріалів! У мене в рюкзаку є мотузки та старі коробки.— Чудова думка, Роккі! — підтримав Райдер. — Скай, допоможеш із повітря?— Лечу! — відповіла Скай, готуючи свій трос для захоплення.Пастка і нові друзіРоккі швидко змайстрував пастку: велику коробку з мотузкою, під якою лежала миска з лимонадом як приманка. Щенята сховалися в кущах і чекали. Незабаром єноти, не встоявши перед запахом лимонаду, підбігли до миски. Скай смикнула за трос, і коробка м’яко накрила єнотів.— Є! — радісно вигукнув Кремез.Але коли щенята підійшли ближче, вони побачили, що єноти зовсім не налякані. Вони весело гомоніли та навіть ділилися лимонадом один з одним.— Схоже, вони просто хотіли повеселитися, — сказав Маршал, чухаючи голову. — Але чому вони вкрали весь лимонад?Райдер присів біля єнотів і помітив, що один із них тримає маленьку записку. Він обережно взяв її та прочитав:— Це записка від фермерки Йомі! Вона пише, що залишила лимонад у парку для єнотів, бо вони допомагали їй прибирати сад. Але єноти, мабуть, забрали більше, ніж треба. Щенята засміялися. Виявилося, що єноти не злодії, а просто дуже люблять лимонад!Літнє свято врятованоЩенячий патруль повернув глечики на ярмарок, а фермерка Йомі приготувала ще більше лимонаду для всіх — і для гостей, і для єнотів. Райдер запропонував зробити спеціальний куточок для єнотів на ярмарку, де вони могли б пити лимонад і не заважати іншим.— Ви знову врятували день, Щенячий патруль! — сказала мер Гудвей, піднімаючи склянку з лимонадом. — І наші нові друзі-єноти теж!Гонщик, Маршал, Роккі, Скай і Кремез радісно гавкнули. Ярмарок продовжився: діти гралися, музика лунала, а єноти весело ганялися один за одним із маленькими склянками лимонаду.— Якщо десь біда, лише гавкни — ми поруч! — вигукнув Гонщик.І під яскравим літнім сонцем Бухта Пригод знову наповнилася сміхом і радістю.

У маленькому місті Снів жив собі хлопчик Лука. Щоночі, коли засинав, йому снилися дивовижні речі: летючі кити, шоколадні гори, книжки, що розмовляють й навіть веселий робот із м’якеньким животиком.Одного вечора, перед сном, Лука запитав у мами:– Мам, а як очі можуть бачити сни, якщо вони вночі закриті?Мама усміхнулася:– Хочеш – завтра я розповім тобі казку про це.Але казка прийшла до нього раніше… просто у сні.Уві сні Лука опинився в чарівному місці – в Кімнаті Сновидінь. Тут працювали маленькі істоти – сновидники, кожен з яких мав свою справу. Вони сідали біля прозорого екрана, що був під’єднаний до Лукавої Уяви – великого кольорового кристала. Саме він і створював сни.– Привіт, Лука! – озвався один з сновидників. – Ми покажемо тобі, як усе працює. Хочеш дізнатися?– Дуже! – радо відповів хлопчик.Сновидник підвів його до кімнати, де спала Пара Очей – вони мирно дрімали на м’якій подушці. – Очі вночі відпочивають, – пояснив сновидник. – Але бачити сни – це не їхня робота. Це справа Уяви й Мозку.– А хто тоді показує сни? – здивувався Лука.– Уява створює історії, а Мозок вмикає свій внутрішній кінотеатр. Саме там виникає зображення. Очі тут не потрібні, бо це не зовнішнє світло, а внутрішнє світло мрій!Раптом в повітрі замиготів яскравий екран – там Лука бачив себе, як він летить на крилатому велосипеді серед зірок.– Бачиш? – усміхнувся сновидник. – Це твоя Уява працює. Очі можуть бути закриті, але Мозок дивиться ці сни зсередини. Як ніби він сам собі малює кіно.– Це найкраще кіно! – вигукнув Лука.– І найчарівніше, – додав сновидник. – Бо тільки ти – головний герой своїх снів.Вранці Лука прокинувся з усмішкою. Він подивився на маму і сказав:– Тепер я знаю, як бачать сни. Очі – сплять, а Уява – працює!Мама здивувалась:– І хто ж тобі це розповів?– Самі Сновидники, звісно ж!І знову на одну мить у вікні пробіг м’якенький робот із животиком… Але то вже інша історія.

Жила-була в небі маленька хмаринка Пушинка. Вона була м’яка, біла і дуже любила гуляти по синьому небу разом зі своїми друзями – іншими хмаринками. Пушинка була дуже цікава і завжди хотіла знати, що відбувається навколо.Одного дня Пушинка помітила, що небо стало сірим, а її друзі-хмаринки почали рости й темніти. “Що це з вами?” – запитала вона. Велика хмара, яку звали Громовиця, усміхнулася і сказала: “Пушинко, ми готуємося до великого небесного свята! Сьогодні ми будемо танцювати й співати, а наші друзі Грім і Блискавка допоможуть нам зробити це незабутнім!”Пушинка здивувалася: “Грім і Блискавка? Хто вони такі?” Громовиця пояснила: “Коли ми, хмари, стаємо важкими від води, ми починаємо штовхатися і гудіти. Це наші голоси створюють грім – такий гучний ‘бум-бум’! А блискавка – це яскраві іскри, які з’являються, коли ми ділимося енергією одна з одною. Це ніби небесні вогники, які танцюють у небі!” Пушинка слухала, широко розплющивши очі. “А чому ви так голосно гудите?” – запитала вона. “Це тому, що ми радіємо! – відповіла Громовиця. – Ми несемо дощик, щоб напоїти землю, щоб квіти росли, а річки співали. Грім – це наш сміх, а блискавка – наші веселі спалахи!”Тієї ж миті небо освітилося яскравим світлом – це Блискавка затанцювала! А потім пролунав гучний “Бум!” – це Грім засміявся. Пушинка захихотіла: “Ой, як весело! Можна мені теж спробувати?” Громовиця кивнула: “Коли ти виростеш і станеш великою хмарою, ти теж зможеш співати з громом і танцювати з блискавкою!”Але потім Громовиця стала серйозною і додала: “Пушинко, є важливе правило, яке всі мають знати! Коли ми влаштовуємо небесне свято, люди на землі повинні бути обережними. Блискавка – це дуже сильна іскра, і вона може бути небезпечною. Якщо ти бачиш блискавку або чуєш грім, сховайся в безпечне місце – у будинок, машину чи інше укриття. Ніколи не стій під деревом чи на відкритій галявині, бо блискавка любить високі місця. І не купайся у воді, коли ми танцюємо, бо це може бути небезпечно!“Пушинка кивнула: “Я зрозумію і розповім усім! Безпека – це важливо!” І щоразу, коли починалася гроза, Пушинка шепотіла: “Танцюйте, друзі, танцюйте! Але не забувайте ховатися, щоб бути в безпеці!” Мораль казки: Грім і блискавка – це веселе небесне свято, яке допомагає землі бути зеленою і живою. Але коли чуєш грім чи бачиш блискавку, сховайся в безпечне місце – у будинок чи машину, подалі від дерев і води. Так ти будеш у безпеці, а хмаринки радітимуть, що ти обережний! Читайте ще більше казок про природу — у них у казковій формі пояснено природні явища, таємниці землі, неба, дощу й веселки, щоб навчання було чарівним і цікавим!

Одного сонячного дня в Бухті Пригод усі діти гуділи від радості, адже мер Гудвей влаштовувала Фестиваль морозива! На центральній площі стояв величезний стіл, прикрашений кольоровими кульками, а в центрі мав приїхати величезний фургон із найсмачнішим морозивом: ванільним, шоколадним, полуничним і навіть із блискітками! Усі нетерпляче чекали, пританцьовуючи під веселу музику.Але раптом… Ой-ой! Мер Гудвей отримала погані новини. Вантажівка з морозивом зламалася посеред дороги, і всі ласощі почали танути! Сонце пекло, морозивко капало, і свято було під загрозою. Діти засмутилися, але мер Гудвей знала, кого кликати.— Райдер, Щенячий патруль, нам потрібна ваша допомога! — гукнула вона в рацію.Райдер миттю зібрав команду. Щенята зібралися в штабі, готові до дії. Їхні оченята блищали, а хвостики гойдалися від нетерпіння.— Щенячий патруль, до роботи! — гукнув Райдер. — Вантажівка з морозивом зламалася, і нам треба врятувати свято! Роккі, твої інструменти готові?— Гав-гав! Готові, Райдер! Я полагоджу вантажівку! — відповів Роккі, хапаючи свій ящик із інструментами.— Зума, чи можеш ти привезти лід, щоб морозиво не розтануло? — спитав Райдер.— Гав! Пірнаймо у воду, я доставлю лід швидше за всіх! — радісно гавкнув Зума, стрибаючи до свого катера.— Маршал, будь готовий, якщо щось піде не так із двигуном, — додав Райдер.— Я готовий гасити будь-яку іскру! — вигукнув Маршал, перевіряючи свій пожежний шланг.— Скай, ти координуватимеш нас із повітря! А Гонщик, стеж, щоб діти не підходили близько до зламаної вантажівки, — наказав Райдер.— Гав-гав! Я забезпечу порядок! — відповів Гонщик, а Скай уже злетіла в небо на своєму гелікоптері.Щенята помчали до місця пригоди. Вантажівка стояла посеред дороги, а з неї капало морозиво, утворюючи кольорові калюжки. Діти дивилися здалеку, але деякі намагалися підійти ближче.— Стоп, малята! — гукнув Гонщик, вибігаючи вперед. — Зламана вантажівка може бути небезпечною! Не підходьте близько, доки ми не полагодимо її. Завжди чекайте на дорослих, якщо бачите зламану техніку!Діти слухняно відійшли, а Гонщик гордо гавкнув, задоволений, що навчив їх важливої речі.Тим часом Роккі заліз під вантажівку з гайковим ключем. Клац-клац! Він швидко знайшов проблему — зламаний ремінь у двигуні. Роккі замінив його на новий зі своїх запасів, і двигун загудів.Але раптом — ой-ой! — від перегрітого двигуна спалахнула маленька іскра! Маршал миттю скочив до дії. Ш-ш-ш! Його шланг загасив вогник швидше, ніж ти скажеш “морозиво”!Зума тим часом мчав на своєму катері через бухту. Він знайшов величезний шматок льоду й акуратно доставив його до вантажівки. Плюх! Лід охолодив морозильну камеру, і морозиво перестало танути. Скай гуділа в небі, дивлячись на все зверху. — Роккі, ще трохи праворуч! Зума, лід ідеально на місці! — керувала вона через рацію. Нарешті вантажівка загуділа, і всі щенята радісно загавкали. Морозиво було врятовано! Вони довезли фургон до площі, і фестиваль розпочався. Діти ласували морозивом, сміялися й танцювали. Мер Гудвей підбігла до щенят.— Щенячий патруль, ви справжні герої! Дякую, що врятували наше свято! — сказала вона, тримаючи величезне морозиво з трьома кульками.Райдер усміхнувся. — Коли є проблема, ми завжди готові! Щенячий патруль — це командна робота!А Гонщик додав, звертаючись до дітей: — І пам’ятайте, тримайтеся подалі від зламаних машин, щоб бути в безпеці!Усі діти закивали, смакуючи морозивом, а щенята радісно гавкали, танцюючи під музику. Свято морозива стало найсолодшим днем у Бухті Пригод! Мораль: Командна робота може врятувати навіть найсолодші моменти! І завжди будь обережним біля зламаної техніки — чекай на дорослих.