Терапевтичні казки

Жила-була в густому лісі маленька Лисичка на ім’я Ліна. Вона була руденька, спритна і дуже пишалася тим, що все на світі може зробити сама. “Мені ніхто не потрібен!” – казала вона, гордо махаючи пухнастим хвостом. Ліна сама знаходила собі їжу, сама копала нори, сама розв’язувала всі свої лисячі справи. Але одного дня з нею сталася пригода, яка відкрила їй очі на дещо важливе.Якось восени, коли ліс укрився золотим листям, Ліна вирішила назбирати ягід на зиму. Вона помітила густі кущі малини біля старого пня і подумала: “Я ж Лисичка, я все вмію! Зараз пролізу туди і наберу собі запасів!” Не сказавши нікому ні слова, вона пірнула в кущі. Спочатку все йшло добре: Ліна обережно просувалася між гілками, тягнулася до стиглих ягід, але раптом її хвіст заплутався у старій сітці, що хтось давно залишив у лісі. Ліна смикнулася, але сітка затягнулася ще міцніше, обплутавши її лапи.“Ой-ой-ой!” – застогнала Ліна, намагаючись вибратися. Але що більше вона борсалася, то тугіше сітка стискала її. Лисичка злякалася, але все ще не хотіла кликати на допомогу. “Я сама впораюся!” – бурмотіла вона, хоч уже відчувала, як лапки німіють від напруги.Тим часом повз кущі проходив Їжачок Колючий. Він почув тихе скиглення і зупинився. “Ліно, це ти там?” – гукнув він, зазираючи в малинник. “Ні-ні, це не я! Я все можу сама!” – відмахнулася Лисичка, хоч Їжачок уже побачив її в сітці. “Та бачу ж, що тобі важко. Давай допоможу!” – сказав Їжачок і почав обережно розплутувати сітку своїми маленькими лапками.Ліна хотіла заперечити, але від утоми тільки тихенько пискнула. Їжачок покликав ще й Зайчика Вуханя, який саме стрибав неподалік. Зайчик приніс гострий камінчик, щоб перерізати міцні нитки, а разом вони з Їжачком звільнили Ліну з пастки. Лисичка вибралася на траву, зніяковіла, але вдячна. “Дякую…” – пробурмотіла вона, опустивши очі.“Чому ти не покликала нас одразу?” – здивувався Зайчик. “Ми ж друзі, ми завжди раді допомогти!” Їжачок кивнув: “Так, Ліно, просити допомоги – це не соромно. Навіть я, хоч і колючий, інколи прошу Зайчика дістати мені воду зі струмка, коли сам не можу дійти.” Ліна задумалася. Вона зрозуміла, що її гордість заважала їй бачити, які хороші в неї друзі. “Ви праві, – сказала вона нарешті. – Я думала, що бути сильною означає все робити самій. Але тепер бачу, що сильніше – це коли ти не боїшся попросити підтримки.”Відтоді Ліна змінилася. Вона все ще була спритною і кмітливою, але вже не соромилася звертатися до друзів, коли щось не вдавалося. А одного разу, коли Зайчик застряг у вузькій норі, а Їжачок не міг дістати яблуко з-під важкого каменя, це Ліна прибігла на допомогу – і всі разом вони весело сміялися, радіючи, що мають одне одного. Мораль: Казка вчить, що просити допомоги – це не слабкість, а сила. Друзі завжди поруч, щоб підтримати, і разом легше подолати будь-які труднощі.-

Жило-було маленьке зернятко. Воно лежало в темній землі, прикрите пухким ґрунтом, і слухало, як навколо гудів світ. Пташки співали, вітер шелестів, а дощ тихо стукав по землі. Але зернятко почувалося таким крихітним і слабким, що сумнівалося: “Як із мене, такого маленького, може щось вирости? Я ж не рівня високим деревам чи пишним квітам!”Одного дня до зернятка прилетів вітерець. Він легенько погойдав землю й прошепотів: — Зернятко, у тобі ховається велика сила. Вір у себе, і побачиш, ким ти можеш стати.Зернятко задумалося. “Сила? У мені? Але я ж таке дрібненьке!” Та все ж вирішило спробувати. Воно потягнулося до теплого сонця, яке пробивалося крізь землю, і відчуло, як краплинка дощу ніжно його обійняла. “Може, я й справді можу?” — подумало зернятко й пустило маленький паросток.Дні минали, і паросток ставав вищим. Іноді приходили сумніви: “А що, якщо я зламаюся від вітру? А якщо сонце мене спалить?” Та щоразу, коли зернятко хотіло здатися, поруч з’являлися помічники. Бджілка гуділа: “Ти вже вище за траву, не зупиняйся!” Дощ шепотів: “Я дам тобі сили рости”. А сонце лагідно гріло: “Ти можеш бути великим, просто вір у себе”.Минули місяці, потім роки. Паросток перетворився на молоде деревце, а згодом — на міцний дуб. Його гілки розкинулися широко, мов руки, що обіймають небо. Листя шелестіло від вітру, а пташки гніздилися в його кроні. Одного дня дуб глянув униз і побачив під собою нове маленьке зернятко, яке щойно впало з його жолудя.— Ти хто? — спитало зернятко, дивлячись на велетня. — Я колись був таким, як ти, — усміхнувся дуб. — Маленьким і невпевненим. Але я повірив у себе — і виріс. І ти зможеш, якщо захочеш.Маленьке зернятко здивовано замовкло, а потім тихо сказало: — Тоді я спробую. І під лагідним поглядом великого дуба нове зернятко пустило свій перший паросток, знаючи, що одного дня стане таким же могутнім — якщо тільки повірить у себе.

Колись у далекій країні жив маленький хлопчик Микола. Він мав добрі очі і щиру душу, і любив слухати історії про нічне небо. Його бабуся часто розповідала йому, як зірки на небі — це душі тих, хто пішов із цього світу, і як вони завжди світять, щоб нагадати про свою любов до тих, хто залишився.Однак одного разу бабуся Миколи захворіла. Всі намагалися допомогти їй, але з часом бабуся залишила цей світ. Микола був дуже засмучений, і йому здавалося, що нічого не зможе замінити ту любов, яку він відчував до неї.Одного вечора, коли Микола сидів на ліжку і дивився у вікно, він побачив, як небо наповнилося тисячами яскравих зірок. Йому пригадалася бабусина розповідь, і він вирішив вийти на подвір’я, щоб розповісти зіркам, як сильно він сумує за нею. «Бабусю, я сумую за тобою. Чому ти не можеш повернутися?» — прошепотів він, дивлячись на небо.Але раптом одна з зірок яскраво спалахнула, і ніби відповідаючи, з неба пролунав голос:«Не плач, Миколо, я завжди поруч, навіть якщо мене не видно. Я — твоя бабуся. Ти не самотній, я буду освітлювати твій шлях кожного разу, коли ти сумуватимеш. Я — одна з тих зірок, що світять тобі з неба, і моя любов завжди буде з тобою.»Микола здивовано поглянув на зірки, і раптом йому стало легше на душі. Відчуття, що його бабуся завжди буде з ним, хоч і не в тілі, але в світлі зірок, наповнило його спокоєм.Від того вечора кожного разу, коли Микола сумував, він піднімав погляд до неба і знаходив у зірках підтримку. Він знав, що бабуся дивиться на нього з висоти, і хоча вона вже не могла говорити з ним, зірки були її мовою, її світлом і її любов’ю, яка ніколи не згасне.З кожним днем Микола вчився жити без неї, але з розумінням того, що зірки, які світили на небі, завжди нагадували йому про те, що любов, яку даруєш і отримуєш, не зникає після смерті. Вона просто перетворюється на щось нове — на світло, яке ніколи не згасне.І хоча Микола ще часто сумував, він більше не відчував себе самотнім. Він знав, що зірки завжди будуть поруч, допомагаючи йому знаходити мир у серці, навіть у найтемніші ночі.

Жила-була дівчинка Марійка. Вона любила гуляти парком, слухати спів пташок і спостерігати, як вітер гойдає листя на деревах. Але Марійка часто почувалася самотньою. Їй здавалося, що ніхто не хоче з нею дружити, і від цього в її серці оселився тихий страх: а що, як вона назавжди залишиться одна?Одного дощового дня Марійка йшла додому, коли раптом побачила під старою липою яскраву парасольку — синю, з малюнками маленьких зірочок. Вона лежала просто на траві, ніби чекала на когось. Дівчинка підняла її, розкрила — і раптом почула тоненький голосок:— Привіт, Марійко! Я — Чарівна Парасолька. Бачу, тобі сумно. Може, я допоможу?Марійка здивувалася, але відповіла:— Привіт… Але як ти можеш мені допомогти? Я боюся, що ніхто не захоче зі мною дружити.Парасолька легенько засміялася:— Не бійся! Я вмію знаходити друзів. Просто тримай мене міцно і зроби маленький крок — підійди до когось. Я буду з тобою, і ти відчуєш себе сміливішою.Наступного дня Марійка взяла парасольку і пішла до парку. Там на лавці сиділа дівчинка з книжкою. Марійка зазвичай просто пройшла б повз, але цього разу парасолька тихенько шепнула:— Спитай, що вона читає. Це легко!Марійка набрала повітря в груди й сказала:— Привіт… А що ти читаєш?Дівчинка підняла очі й усміхнулася:— О, це казка про драконів! Хочеш, розкажу? Так почалася їхня розмова. Виявилося, що дівчинку звали Оленка, і вона теж любила казки. Вони гуляли разом, сміялися і навіть домовилися зустрітися ще раз. Марійка була щаслива, а парасолька тихенько сказала:— Бачиш? Треба було лише зробити крок.Через кілька днів Марійка з парасолькою пішла на майданчик, де діти грали в м’яча. Вона завжди боялася приєднатися, але парасолька підбадьорила:— Запропонуй пограти разом. Ти впораєшся!Марійка несміливо підійшла і сказала:— Можна з вами?Хлопчик із м’ячем кивнув:— Звісно! Давай грати!Того дня Марійка бігала, сміялася і вперше відчула, що вона не сама. Діти запросили її приходити ще, і страх самотності, який так довго жив у її серці, почав танути, як ранковий туман.З часом Марійка зрозуміла, що парасолька більше не розмовляє. Одного вечора вона запитала:— Чому ти мовчиш? Ти більше не чарівна?Парасолька відповіла востаннє:— Я допомогла тобі знайти друзів і повірити в себе. Тепер моя магія в тобі, Марійко. Ти знаєш, що справжні друзі завжди поруч — варто лише зробити крок назустріч.Відтоді Марійка більше не боялася самотності. Вона навчилася усміхатися людям, питати, ділитися — і щоразу знаходила тих, хто ставав її другом. А синю парасольку з зірочками вона зберігала вдома, як нагадування про те, що сміливість і доброта завжди відкривають двері до нових сердець.

У теплій зеленій долині, де росли високі папороті й гуділи джмелі, жив маленький трицератопс Тріксі. У нього були три міцні роги, якими він дуже пишався. Тріксі любив грітися на сонечку, жувати соковиті листочки й ганятися за метеликами. Але була одна річ, яку він страшенно боявся — дощ!— А що, як дощ змиє мої роги? — хвилювався Тріксі, дивлячись на небо. — Без них я буду не справжнім трицератопсом!Інші динозаврики сміялися:— Тріксі, дощ — це просто водичка! Вона не змиває роги!Та Тріксі їм не вірив. Щойно на небі з’являлася хмаринка, він ховав голову під кущ і тремтів.Одного дня небо затягнуло сірими хмарами, і вітер зашумів у папоротях. Раптом — крап! — упала перша крапля. За нею друга, третя, і почалася справжня злива! Тріксі запищав:— Ой-ой-ой! Мої роги в небезпеці!Він побіг щодуху й заховався в маленькій печері під скелею. Там було сухо, але темно. Тріксі сидів і слухав, як дощ гупає по землі. Його хвостик тремтів, а серце стукало: “Бум-бум-бум!”Раптом із глибини печери пролунав веселий голос:— Гей, хто тут ховається?Тріксі повернув голову й побачив птеродактиля — маленького, з крилами й блискучими очима. Це був Піко, який любив літати між хмарами.— Я Тріксі, — тихо сказав трицератопс. — Ховаюся від дощу. Він змиє мої роги!Піко засміявся, захитавши крилами:— Змиє роги? Та це ж нісенітниця! Дощ — мій найкращий друг! Ходи зі мною, покажу, як це весело!— Ні-ні-ні! — замотав головою Тріксі. — Я боюся!Але Піко був наполегливий. Він легенько штовхнув Тріксі крилом:— Давай хоч подивимося! Якщо не сподобається, повернешся в печеру.Тріксі зітхнув, але погодився. Він обережно висунув носа з печери. Краплі падали йому на мордочку — прохолодні й лоскотливі. Піко стрибнув у калюжу й закричав:— Дивись, як я вмію! Плюх! Вода розлетілася на всі боки, і Піко засміявся. Тріксі кліпнув очима.— А це… не страшно? — спитав він.— Зовсім ні! — відповів Піко. — Спробуй сам!Тріксі обережно ступив у калюжу. Плюх! Вода бризнула йому на роги, але вони залишилися на місці! Він стрибнув ще раз — плюх-плюх! — і раптом засміявся:— Ой, це ж весело!Піко закружляв над ним:— А я казав! Дощ — це гра, а не ворог!Дощ усе лив, але Тріксі вже не ховався. Він стрибав по калюжах, ганявся за краплями й навіть спробував гудіти рогами, як Піко крилами. Коли дощ закінчився й виглянуло сонце, Тріксі глянув на себе — роги блищали, мокрі й чисті.— Мої роги цілі! — радісно гукнув він. — І дощ — це так круто!Відтоді Тріксі більше не боявся дощу. Щойно небо затягували хмари, він біг до Піко й казав:— Ходи стрибати по калюжах, друже!І вони разом веселилися, а долина наповнювалася їхнім сміхом.

Жила-була в густому лісі білочка Шустриня. Вона була швидка, як вітер, і могла за мить видертися на найвищу сосну чи перестрибнути з гілки на гілку, не зачепивши жодної шишки. Усі в лісі любили Шустриню за її веселий норов і добрі вчинки. Але одного дня Шустриня помітила дещо, що змусило її засумувати.Поруч із її дуплом оселилася нова сусідка – білочка Пухнастка. У Пухнастки був хвіст, якого Шустриня ще ніколи не бачила: пишний, блискучий, мов веселка після дощу, і такий гарний, що всі звірі в лісі не могли відвести від нього очей. Лис хвалив його пухнастість, сова називала його справжнім витвором мистецтва, а зайці щоразу зупинялися, щоб помилуватися, коли Пухнастка гасала по гілках.Шустриня подивилася на свій хвіст – звичайний, рудий, трохи скуйовджений від швидкого бігання – і зітхнула. «Чому мій хвіст не такий гарний? – думала вона. – Якби в мене був такий, як у Пухнастки, усі б мною захоплювалися!» Ревнощі, наче маленький колючий їжачок, оселилися в її серці. Щоразу, коли Шустриня бачила Пухнастку, вона відчувала, що її власний хвіст стає ще менш привабливим.Одного ранку Шустриня вирішила: «Досить сумувати! Я зроблю свій хвіст таким же пишним!» Вона зібрала пір’я, що залишили пташки, вплела в хвіст м’який мох і навіть прикрасила його квіточками. Але коли вона спробувала стрибнути на сусідню гілку, її «новий» хвіст зачепився за сучок, пір’я розлетілися, а квіточки впали на землю. Шустриня засмутилася ще більше.Того ж дня в лісі сталася біда. Маленьке зайченя Зефірчик, граючись, заблукало далеко від дому і впало в глибоку яму, звідки не могло вибратися. Усі звірі зібралися навколо, але ніхто не знав, як допомогти. Пухнастка спробувала спуститися, але її пишний хвіст заважав: він чіплявся за коріння, і вона застрягла. Лис запропонував покликати сову, але сова спала вдень і не чула криків.Шустриня, яка саме проходила повз, почула метушню. Вона підбігла до ями і, не роздумуючи, стрибнула вниз. Її маленький хвіст не заважав, а швидкість і спритність дозволили їй за мить дістатися до Зефірчика. Шустриня міцно обхопила зайченя лапками, видерлася по стінках ями і витягла його нагору. Усі звірі радісно заплескали!Зефірчик обійняв Шустриню і сказав: «Дякую, що врятувала мене! Ти найшвидша і найхоробріша білочка в лісі!» Пухнастка, яка щойно виплуталася з коріння, підійшла до Шустрині й додала: «Знаєш, я завжди заздрила твоїй швидкості. Мій хвіст гарний, але він часто заважає, коли треба поспішити. А ти – справжня героїня!» Шустриня здивувалася. «Ти заздрила мені?» – перепитала вона. Пухнастка кивнула, і обидві білочки розсміялися. Тієї миті Шустриня зрозуміла: її швидкість і спритність – це її власний скарб, не менш цінний, ніж пишний хвіст Пухнастки. Їжачок ревнощів, що сидів у її серці, кудись зник, а натомість з’явилося тепло і радість.Відтоді Шустриня і Пухнастка стали найкращими подругами. Вони допомагали одна одній: Шустриня вчила Пухнастку швидко бігати, а Пухнастка показувала Шустрині, як доглядати за хвостом, щоб він сяяв. А звірі в лісі любили їх обох, бо кожна була особливою по-своєму.

Жив у густому лісі маленький вовчик Вухань. Він був спритний, цікавий, але дуже боявся одного – зробити помилку. Найбільше Вухань хвилювався, коли старші вовки говорили про полювання. “А що, якщо я не спіймаю здобич? А якщо всі сміятимуться?” – думав він і ховався за кущами, коли приходив час вчитися.Його старший брат, Вовк Вітрогон, був справжнім майстром полювання. Одного дня він помітив, як Вухань сумно сидить біля річки, і підійшов до нього.– Чому ти не з нами, малий? – запитав Вітрогон.– Я боюся, – зітхнув Вухань. – Якщо я спробую полювати і в мене не вийде, усі подумають, що я невдаха.Вітрогон усміхнувся і поклав лапу на плече брата.– Знаєш, коли я вчився полювати, я одного разу спіткнувся і гнався за своїм хвостом замість зайця! Усі сміялися, але я спробував ще раз. Помилки – це не кінець, а лише крок до майстерності.Вухань невпевнено глянув на брата.– А якщо я ніколи не навчуся?– Спробуймо разом, – запропонував Вітрогон. – Тільки обіцяй, що не здасися, навіть якщо щось піде не так.Наступного ранку вони вирушили до лісу. Вітрогон показав Вуханю, як тихо ступати і прислухатися до шелесту. Першого разу Вухань наступив на суху гілку – тріск розлякав кролика. Вовчик засмутився, але Вітрогон лише підморгнув:– Бачиш? Тепер ти знаєш, що гілки треба обходити. Спробуй ще!Другого разу Вухань спробував підкрастися до пташки, але занадто поспішно стрибнув і впав у кущі. Вітрогон засміявся, але не насміхався, а допоміг братові встати.– Ти вже ближче, ніж учора! – сказав він.Минали дні, і Вухань ставав дедалі сміливішим. Одного вечора він нарешті спіймав маленьку мишку. Це була не велика здобич, але вовчик радів, наче здолав самого лося. Він гордо ніс мишку до лігва, а Вітрогон ішов поруч і хвалив: – Бачиш, брате, кожна помилка вчила тебе. І ось – твій перший успіх!Відтоді Вухань більше не боявся пробувати. Він зрозумів, що помилки – це не страшно, а просто частина шляху до великої мети. І щоразу, коли в нього щось не виходило, він згадував слова брата: “Помилки – це лише крок до майстерності”. Мораль: Помилки – це частина навчання. Не бійся їх, бо кожен невдалий крок наближає тебе до успіху.

У густому лісі, де високі сосни шепотіли казки вітру, жило маленьке вовченя Сіріус. Воно було хоробрим, любило ганяти метеликів і вчитися вити на місяць. Але останнім часом Сіріус став сумним. Йому здавалося, що мама-вовчиця його не любить.Одного вечора, коли мама-вовчиця поверталася з полювання, Сіріус сидів біля нори, обхопивши лапками хвіст.— Мамо, ти завжди йдеш кудись… Мабуть, тобі нецікаво зі мною, — пробурмотів він, опустивши мордочку.Мама-вовчиця зупинилась, струшуючи росу з шерсті, і здивовано глянула на нього.— Сіріусе, маленький мій, чому ти так думаєш? Я ж завжди повертаюся до тебе, — лагідно сказала вона.— Але вчора ти не пограла зі мною в піжмурки! І коли я приніс тобі блискучий камінець, ти тільки кивнула, — відповів Сіріус, дивлячись на свої лапи.Мама-вовчиця сіла поруч і ніжно лизнула його по вушку.— Ох, мій вовчику, пробач, якщо я тебе засмутила. Твій камінець лежить біля мого лігва — він такий гарний, що я милуюся ним щовечора. А вчора я була стомлена після полювання, але це не означає, що ти мені неважливий.Сіріус підняв очі, але сумніви ще гніздилися в його серці.— А що, як ти колись перестанеш мене любити? — тихо запитав він.Мама-вовчиця міцно обняла його, пригорнувши до теплої шерсті.— Сіріусе, моя любов до тебе — як зірки на небі: вона завжди сяє, навіть якщо хмари її приховують. Якщо тобі сумно чи страшно, просто скажи мені. Ми все виправимо разом.Сіріус задумався. Він згадав, як мама вчила його полювати на тіні, як гріла його в холодні ночі. Але страх усе ще шепотів: «А якщо вона забуде про тебе?»Наступного дня Сіріус вирішив перевірити мамину любов. Він утік із нори й сховався за великим дубом, думаючи: «Якщо мама мене любить, вона мене знайде». Час минав, сонце ховалося за обрій, а Сіріус усе сидів, слухаючи шурхіт лісу. Раптом він почув стривожений голос:— Сіріусе! Де ти, мій вовчику? — кликала мама-вовчиця, бігаючи між деревами.Сіріус визирнув із-за дуба й побачив, як мама обнюхує землю, її очі блищали від хвилювання. Він вибіг до неї, і мама одразу ж обняла його.— Ой, Сіріусе, я так злякалася! Чому ти сховався? — запитала вона, притискаючи його до себе.— Я… я думав, що тобі байдуже. Хотів перевірити, чи шукатимеш ти мене, — зізнався Сіріус, сором’язливо опустивши вуха.Мама-вовчиця зітхнула й усміхнулась.— Мій маленький, я завжди тебе шукатиму, навіть на краю лісу. Ти — моє серце, і я ніколи не перестану тебе любити. Того вечора Сіріус із мамою сиділи під зоряним небом. Мама вчила його нової пісні для виття на місяць, а Сіріус співав так голосно, що навіть сови заслухалися. Страх у його серці розтанув, як ранковий туман. Він зрозумів: якщо сумніви повернуться, досить просто поговорити з мамою, і все буде добре.Наступного дня Сіріус вирішив зробити щось особливе. Він зібрав цілу купу блискучих камінців і виклав із них зірку біля нори. Коли мама побачила це, її очі засяяли.— Сіріусе, це найкраща зірка в лісі! — сказала вона, обіймаючи його. — Ти мій маленький чарівник.Сіріус засміявся й відчув, як його серце наповнилось теплом. Він більше не боявся, адже знав: мамина любов — це найнадійніший скарб.Кінець.

У далекому селі, де хмари танцювали з вітром, жив хлопчик Тарас. Він був допитливим, але часто не розумів, чому його настрій то сяяв, як сонце, то ховався, наче місяць за хмарами. Одного дня, гуляючи лісом, Тарас натрапив на таємничу браму, увінчану квітами, які мерехтіли, наче зірки. Над брамою було написано: «Чарівний сад емоцій».З цікавості Тарас штовхнув браму і опинився в саду, де кожна рослина була унікальною. Повітря гуділо від шепоту квітів, а дерева гойдалися, наче в танці. Назустріч йому вийшла стара садівниця з очима, що сяяли мудрістю. «Ласкаво просимо, Тарасе, — сказала вона. — Цей сад — відображення твого серця. Кожна рослина тут — це твоя емоція. Доглядай їх, і сад цвістиме. Зневажу їх — і він зів’яне».Садівниця повела Тараса стежкою. Першою вони побачили яскраво-червону троянду, яка палала, наче вогонь. «Це гнів, — пояснила садівниця. — Він може зігріти, але якщо його не стримувати, він спалить усе довкола. Поливай його прохолодною водою терпіння». Тарас спробував, і троянда перестала палахкотіти, ставши ніжнішою. Далі росла ніжно-блакитна незабудка, що тремтіла від подиху вітру. «Це смуток, — сказала садівниця. — Не проганяй його, а дай йому сонячне світло добрих спогадів». Тарас згадав, як грався з друзями, і незабудка розправила пелюстки, засяявши.Потім вони підійшли до соняшника, який гойдався і сміявся, розсипаючи золоті іскри. «Це радість, — усміхнулася садівниця. — Вона росте, коли ти ділишся нею». Тарас уявив, як розповідає жарти сестрі, і соняшник виріс ще вище, освітлюючи сад.Але в кутку саду Тарас помітив бур’яни, що душили ніжні фіалки. «Це страх, — зітхнула садівниця. — Він росте, коли ти тікаєш від нього. Подивися йому в очі, і він відступить». Тарас згадав, як боявся темряви, але уявив себе хоробрим лицарем. Бур’яни почали в’янути, а фіалки, що символізували спокій, розквітли.Садівниця вручила Тарасу маленьку лійку і сказала: «Твій сад потребує щоденної турботи. Емоції — як квіти: їх треба поливати, обрізати, давати світло. Не бійся жодної з них, бо всі вони — частина тебе».Тарас повернувся додому, але сад залишився в його серці. Щоразу, коли він відчував гнів, смуток чи радість, він уявляв, як доглядає за квітами. З часом він навчився балансувати свої емоції, і його життя стало схожим на квітучий сад, де кожна квітка мала своє місце.А Чарівний сад, кажуть, і досі стоїть у лісі, чекаючи тих, хто готовий навчитися піклуватися про своє серце.