Терапевтичні казки

У далекій африканській савані, де сонце гріло землю, а акації гойдали гілки на вітрі, жило маленьке слоненя Сімо. Сімо було добрим і веселим, але його великі, мов вітрила, вуха робили його несхожим на інших слоненят. Вони гойдалися, коли він біг, і гуділи, коли дув вітер.Інші тварини в савані – зебри, жирафи, антилопи – часто сміялися з нього. «Гей, Сімо, твої вуха, як парасольки!» – гукали вони. «Ти що, збираєшся полетіти?» Сімо червонів, опускав голову і ховався за мамою-слонячкою. Йому здавалося, що його вуха – це щось соромне, і він мріяв бути «нормальним», як усі.Одного спекотного дня Сімо сидів біля водойми, сумно дивлячись на своє відображення. Раптом він почув тихий голосок: «Ей, чому ти такий сумний?» Сімо озирнувся і побачив крихітне мишеня з блискучими очима. Його звали Мікі.«Усі сміються з моїх вух, – зітхнув Сімо. – Вони кажуть, що я дивний». Мікі уважно подивився на слоненя і сказав: «А я думаю, що твої вуха – це суперсила! Хочеш, я тобі докажу?»Сімо здивувався, але погодився. Мікі повів його до великого баобаба, де зібралися тварини, щоб сховатися від спеки. «Сімо, – шепнув Мікі, – помахай вухами, як крилами!» Сімо нерішуче спробував – і його вуха здійняли такий сильний вітерець, що всім стало прохолодно. Тварини зраділи: «Ого, Сімо, це ж як природний вентилятор!» Мікі хитро всміхнувся: «Бачиш? Те, що здається слабкістю, може бути твоєю силою!» З того дня Сімо і Мікі стали найкращими друзями. Мишеня навчило слоненя пишатися собою, а Сімо допомагав Мікі, захищаючи його від більших тварин своїм хоботом і вухами.Невдовзі тварини в савані перестали дражнити Сімо. Вони зрозуміли, що кожен особливий по-своєму. А Сімо зрозумів найважливіше: ти цінний, незалежно від того, що кажуть інші. І з тими великими вухами він почувався найщасливішим слоненям у світі.

За містом, де шум машин змінюється на спів пташок, а будинки зникають за деревами, розкинувся чарівний Парк Тихого Вітру. Тут росли високі дерева з розлогими кронами, які тінями обіймали зелені луки. Під кожним деревом — маленький світ: квітки, що схиляють голівки до сонця, метелики, які ніби танцюють у повітрі, і камінці, що нагріваються в променях полудня. Це було особливе місце. Цього ранку як завжди яскраво світило сонечко, співали пташки. На дерев’яній лавці сидів похмурий хлопчик. Він був таким самотнім і сумним, здавалося, що ніщо не може його розвеселити. Але дівчинка, яка в цей час проходила повз, все ж вирішила спробувати.— Привіт! А чому ти такий сумний? Щось сталося? – озвався дзвінкий дитячий голос серед тиші і спокою парку. Перед хлопчиком стояла маленька кудлата дівчинка в яскравому платтячку. Її очі світилися і від цього обличчя ніби сяяло. Вона скакала з місця на місце, і весь час сміялася. Хлопчику навіть смішно стало від цієї картини.— Нічого, залиш мене в спокої, — озвався хлопчик.— Нікуди я не піду, — весело щебетало дівчисько. Поки не скажеш, чому ти такий сумний. — Ну що ж ти за причепа! — вже сердито відповів хлопчик, який не хотів, щоб його турбували.— Я – не Причепа. Я – Смішинка! – весело засміялася дівчинка.—  Я —  Стрес, — озвався хлопчик. І я завжди таким сумний.—  Зрозуміло, — відповіла дівчинка! А давай дружити!— Дружити? Навіщо? Тобі, здається, і одній не сумно.— Не сумно, — озвалася Смішинка. — Але вдвох завжди веселіше. А ходімо я тобі дещо покажу.— Не хочу!— Ходімо! Там дуже цікаво! Тобі сподобається, обіцяю! — Ну, не знаю, — сумнівався Стрес. — Мені і тут нормально.— Ходімо, покажу тобі моє улюблене місце.Стрес спершу пручався. Але дівчинка вже взяла його за руку — вона не тягла, а ніжно кликала в дорогу. Стрес підвівся і сумно пішов за Смішинкою, яка весело підстрибуючи побігла кудись вперед. Дівчинка бігла, озиралася, весело гукала:— Ну де ти, чого так довго?!— Іду-іду, — похмуро відповідав Стрес, який ледве переставляв ноги,  — ти дуже швидко йдеш, я вже втомився, почекай.Вони йшли лісовою стежкою, де дерева шепотіли щось лагідне, а з-під кущів визирали білочки. Дівчинка розповідала кумедні історії, а хлопчик — уперше за довгий час — почав вслухатися.Посеред парку височіла зелена гора. Вона була м’яка, мов ковдра, і на самій її вершині росло одне-єдине дерево. Його гілки тягнулися до неба, а на нижній гілці висіла дерев’яна гойдалка — така, на якій хочеться летіти високо-високо, аж до хмар.— Скажи, гарно тут, — запитала Смішинка.Стрес на хвильку навіть замилувався пейзажем, але вчасно оговтався і знову став сумним.— Ну, таке! — озвався він.— Підійти ближче, — попросила Смішинка.— Що? Треба піднятися на цю величезну гору?— Аякже! Ми заради цього сюди і прийшли! — озвалася дівчинка.— Щось я не дуже хочеться, — почав було говорити Стрес … Але Смішинка вже тягла його за руку на гору і не зважала на його спантеличений вигляд.—  Дивися, яке місце! — вигукнула Смішинка.Хлопчик подивився — і щось потепліло в грудях. Йому стало… цікаво. Це було нове почуття для нього.— Сідай, — лагідно сказала Смішинка. — Це не просто гойдалка. Це — Гойдалка радості, вона розганяє сум.Хлопчик сів. Невпевнено. Його ноги трохи тремтіли, а серце калатало. Гойдалка рушила. Спершу — повільно. Потім — усе вище. І ось вітер підхопив його, мов крила. Його волосся куйовдилось, а тіло стало немов пір’їнка, він затамовує подих від висоти і краси природи. Він, сам того не розуміючи, почав посміхатися, а потім зовсім розсміявся. І вже не таким похмурим він був. А звичайним хлопчиком, в якого сяють очі, якого переповнюють позитивні емоції. — Чудово! Правда? — запитала дівчинка.— Так, — тихо відповів хлопчик.Хлопчик зістрибнув з гойдалки. Його очі блищали. Вони вже не були очима Стресу. Це були очі живого, щасливого хлопчика, що відкрив нову частину себе.— Я вже не Стрес, — сказав він. — Я — просто Я.— І цього цілком досить, — підморгнула Смішинка.

У густому лісі, де високі дерева шепотіли вітру свої таємниці, жила маленька лисичка Лана. Вона мала пухнасту руду шерсть і великі допитливі очі, які зазвичай сяяли від цікавості. Але останнім часом Лана часто сумувала. Її батьки, лисиця Мира і лис Тім, часто сварилися. Їхні голосні суперечки про те, де шукати їжу чи як краще облаштувати нору, лунали лісом, і Лана відчувала, як її маленьке серце стискається від смутку. Щиро дякуємо за надану аудіоверсію казки Марії Барсегян, за ніжний, спокійний голос і затишну атмосферу під час слухання, що дарує відчуття тепла й спокою та робить казку особливо приємною для сприйняття. Ще більше аудіоказок від Маріїї можете прослухати тут. Одного вечора, коли сонце ховалося за горизонтом, а сварка батьків знову наповнила дім різкими словами, Лана тихенько вислизнула з нори. Вона бігла, не озираючись, доки не опинилася біля старого дуба, де жила мудра сова Солара. Сова сиділа на гілці, її очі блищали, наче два місяці, а пір’я шелестіло від легкого вітру.— Чому ти така сумна, маленька лисичко? — лагідно запитала Солара, помітивши сльози в очах Лани.Лана зітхнула і розповіла про сварки батьків, про те, як їй страшно і боляче їх слухати. Вона боялася, що через ці сварки її родина може розпастися. Солара уважно вислухала і, змахнувши крилами, сказала:— Твої почуття, Лано, наче листя на дереві — кожне з них важливе, і його потрібно помічати. Коли ти ховаєш їх у собі, вони стають важкими, наче каміння. Але якщо ти поділишся ними, вони можуть полетіти, як пір’їнки на вітрі.— Але як я можу про це говорити? — запитала Лана. — Я не хочу, щоб мама і тато ще більше сварилися.Сова нахилила голову і відповіла:— Розмова про почуття — це не сварка. Це як міст, який з’єднує серця. Спробуй розповісти батькам, що ти відчуваєш, коли вони сперечаються. Говори від свого імені, наприклад: «Мені сумно, коли ви сваритеся». Це допоможе їм зрозуміти, що відбувається в твоєму серці.Лана задумалася. Вона боялася, але слова Солари здавалися їй теплими і правильними. Наступного дня, коли батьки знову почали сперечатися про те, куди піти на полювання, Лана набралася сміливості. Вона підійшла до них і тихо сказала:— Мамо, тату, коли ви сваритеся, мені дуже сумно. Я боюся, що ви перестанете бути разом.Мира і Тім зупинилися. Вони подивилися на свою доньку, і їхні очі наповнилися теплом. Мира обійняла Лану і сказала:— Ох, люба, ми не знали, що ти так відчуваєш. Ми любимо тебе та одне одного, навіть якщо інколи сперечаємося.Тім додав:— Ми обіцяємо бути уважнішими. І якщо тобі сумно чи страшно, завжди кажи нам про це.З того дня в домі лисички стало тихіше. Мира і Тім усе ще інколи сперечалися, але вони намагалися розмовляти спокійніше і частіше слухали одне одного. А Лана навчилася ділитися своїми почуттями. Вона часто бігала до Солари, щоб подякувати за пораду чи просто поговорити про те, що відбувалося в її серці.Ліс навколо Лани знову засяяв яскравими барвами, адже вона знала: її емоції важливі, і вона завжди може про них говорити. Мораль: Твої емоції — це частина тебе, і вони заслуговують бути почутими. Коли ти ділишся своїми почуттями з тими, кому довіряєш, ти наштовхуєшся на розуміння і любов.

Жив собі у мальовничому лісі маленький їжачок на ім’я Колючка. Він був добрим і веселим, але дуже сором’язливим. Колючка мріяв знайти справжнього друга, з яким можна було б ділитися радістю, сміхом і навіть маленькими таємницями. Але як зрозуміти, хто справжній друг, а хто лише прикидається? Їжачок вирішив вирушити в подорож, щоб знайти відповідь.Зустріч із ЛисичкоюПершою Колючка зустрів Лисичку. Вона була яскравою, балакучою і одразу запросила їжачка пограти. Лисичка хвалилася, як швидко вона бігає і як уміє знаходити смачні ягоди. Колючка радісно побіг за нею, але скоро помітив, що Лисичка завжди хоче бути першою. Коли їжачок знайшов велику соковиту малину, Лисичка вихопила її і сказала:— Ха, це я перша побачила! Тобі ще вчитися треба! Колючка засмутився, але подумав: «Може, я просто не звик до її ігор?» Вони грали весь день, але Лисичка жодного разу не поділилася ягодами і не запитала, чи весело їжачкові. Наступного дня Лисичка не прийшла, бо знайшла собі іншого товариша, який мав більше солодощів. Колючка зрозумів: справжній друг не забирає все собі і не кидає тебе заради когось іншого.Зустріч із ЗайчикомДалі Колючка зустрів Зайчика. Той був дуже ввічливим і запропонував разом побудувати хатинку з гілочок. Колючка зрадів, адже йому подобалося працювати разом. Вони весело ганялися за метеликами і будували хатинку, але коли пішов дощ, Зайчик раптом утік, залишивши Колючку самого. Їжачок сховався під листочком і подумав: «Може, Зайчик просто злякався дощу?» Але наступного дня Зайчик навіть не згадав про їхню хатинку і побіг гратися з іншими.Колючка зрозумів: справжній друг не тікає, коли тобі потрібна допомога, і не забуває про спільні справи.Зустріч із БобромНарешті Колючка дістався до річки, де жив Бобер. Бобер був зайнятий — він будував греблю. Побачивши їжачка, він привітно махнув хвостом і сказав:— Привіт, Колючко! Хочеш допомогти? Разом ми швидше закінчимо, а потім поп’ємо чаю з медом!Колючка здивувався, адже ніхто раніше не пропонував йому працювати разом і ще й пригощати чаєм. Вони цілий день носили гілочки, сміялися і навіть трохи бризкалися водою. Коли Колючка випадково вколовся об гілку і засмутився, Бобер не сміявся, а приніс йому листочок подорожника і сказав:— Не переживай, зі мною таке теж буває. Головне — ми разом! Того вечора, сидячи біля річки з чашкою чаю, Колючка зрозумів: справжній друг — це той, хто радіє твоїй допомозі, підтримує, коли тобі важко, і не кидає в біді. Бобер не хвалився, не забирав усе собі і не тікав, коли щось пішло не так.Повернення додомуКолючка повернувся додому щасливим. Він зрозумів, що справжній друг — це не той, хто лише веселить чи хвалиться, а той, хто піклується про тебе, ділиться радістю і залишається поруч, навіть коли все не ідеально. Відтоді Колючка і Бобер стали найкращими друзями. Вони разом будували греблі, збирали ягоди і навіть вчилися танцювати під зоряним небом. А якщо ти, маленький читачу, хочеш знайти справжнього друга, пам’ятай: будь добрим, щирим і не бійся допомагати іншим. Тоді справжній друг обов’язково знайде тебе!

Жив-був у лісі Заєць — кмітливий, швидкий і дуже уважний. Усі звірі його поважали, бо він завжди допомагав друзям і ніколи не потрапляв у халепу. А ще в лісі жив Вовк — хитрий, як лисиця, і завжди вигадував, як би когось обдурити.Одного сонячного дня Вовк підійшов до Зайця, тримаючи в лапах блискучий пакунок. — Зайчику, друже! — улесливо заговорив Вовк. — Я знайшов чарівний подарунок! Ця коробочка може виконати будь-яке бажання! Хочеш, подарую її тобі? Тільки віддай мені свій кошик із морквою. Заєць насторожився. Він знав, що Вовк просто так нічого не пропонує. Подивився на пакунок — звичайна коробка, обгорнута блискучою травою. — А що в тій коробці? — хитро спитав Заєць. — О, це чарівна річ! — запевняв Вовк. — Подивишся всередину — і твої мрії здійсняться!Заєць задумався. “Якщо це чарівна коробка, чому Вовк сам не скористався?” — подумав він. Але замість того, щоб сперечатися, Заєць посміхнувся і сказав: — Добре, Вовче, я подумаю. Але спершу покажи цю коробку моїм друзям — Білці та Їжачку. Якщо вони скажуть, що вона чарівна, я погоджуся.Вовк зрадів, думаючи, що обдурити Білку та Їжачка буде легше. Тому задоволений своєю хитрістю, взяв коробку й вирушив до них, щоб переконати. Але Заєць, який знав усі лісові стежки, вирішив діяти. Він тихенько прослідкував за Вовком, ховаючись за кущами. Дорогою Вовк зупинився, щоб поправити свою “чарівну” коробку, і Заєць помітив, як той ненароком висипав трохи листя з-під обгортки. “Ага, — подумав Заєць, — ніякої магії, лише листя й камінці!”Заєць, швидший за Вовка, обігнав його іншою стежкою й дістався до Білки та Їжачка першим. Він усе розповів: — Вовк несе фальшиву коробку, набиту листям! Хоче нас обдурити. Влаштуймо йому урок!Білка та Їжачок зраділи Зайцевій кмітливості й погодилися. Вони вигадали план. Коли Вовк нарешті прийшов із коробкою й почав розповідати про її “чарівність”, Білка захихотіла: — О, Вовче, це справді чарівна річ! Але щоб вона запрацювала, треба виконати ритуал біля річки. Ходімо туди разом із Зайцем!Вовк, упевнений, що його план спрацьовує, погодився. Біля річки Заєць, Білка і Їжачок почали “чаклувати”: вони гучно співали пісеньку, танцювали навколо коробки й несподівано… штовхнули її у воду! Коробка розмокла, і все листя з камінцями випало. Вовк аж рота роззявив від подиву.— Ой, Вовче, здається, твоя чарівна коробка не любить води! — засміявся Заєць. — Може, наступного разу приноситимеш справжні подарунки?Вовк зрозумів, що його перехитрили. Почервонів від сорому й утік у ліс, а Заєць із друзями весело сміялися. Відтоді Вовк більше не намагався обдурити Зайця, бо знав: кмітливість Зайця завжди переможе хитрість. Мораль: Не довіряй солодким словам, а довіряй своїй голові та вірним друзям.

Жив собі у високих горах маленький дракончик на ім’я Іскринка. Він був не схожий на інших драконів: замість грізного полум’я з його пащі вилітали лише іскри, а крила були ще надто слабкими, щоб злетіти високо. Проте серце Іскринки палало бажанням пригод, і одного дня він вирішив вирушити у подорож, щоб знайти своє справжнє полум’я. Щиро дякуємо Івану Подхалюзіну за надзвичайно професійну та емоційну озвучку казки! Його майстерність, глибокий приємний тембр голосу та уважність до деталей зробили історію по-справжньому живою й захопливою. Перша зустріч: маніпулятивний чаклунІскринка спустився з гір і потрапив до темного лісу, де зустрів старого чаклуна на ім’я Тінемор. Чаклун мав солодкий голос і сяючу посмішку, але очі його блищали хитрістю.— О, маленький дракончику, — сказав Тінемор, — я знаю, як зробити твої іскри справжнім полум’ям! Але для цього ти мусиш принести мені Золоте Перо Фенікса з Палаючої Гори. Тільки воно відкриє твою силу! Іскринка, засліплений мрією про величне полум’я, погодився. Але щось у словах чаклуна змусило його серце тремтіти. “А що, якщо це пастка?” — подумав він. Замість того, щоб одразу бігти до Палаючої Гори, Іскринка вирішив зупинитися і подумати.Слухаючи серцеСівши під старим дубом, Іскринка заплющив очі й прислухався до свого серця. Воно шепотіло: “Не поспішай. Слова чаклуна гарні, але чи правдиві вони?” Дракончик згадав, як мама-дракониха завжди казала: “Якщо сумніваєшся, перевір і подумай двічі”. Іскринка вирішив не поспішати й розібратися, що за Золоте Перо і чому чаклуну воно потрібне.Він знайшов у лісі мудру сову, яка знала всі таємниці. Сова розповіла, що Золоте Перо — це магічний артефакт, який дає чаклуну владу над вогнем будь-якого дракона. “Тінемор хоче використати твою силу для своїх темних справ!” — попередила сова.Аналізуючи словаІскринка зрозумів, що чаклун маніпулював ним, обіцяючи силу, але приховуючи свої справжні наміри. Він пригадав, як Тінемор уникав прямих відповідей на запитання і постійно повторював, що Іскринка “мусить поспішити”. Це здалося дракончику підозрілим. Він вирішив перевірити слова чаклуна, розпитавши інших лісових мешканців. Вовк і заєць підтвердили, що Тінемор уже обманював багатьох, обіцяючи дива, але забираючи їхню силу.Порада батьківІскринка відчув, що самотужки не впорається. Він згадав ще одну пораду мами: “Якщо не знаєш, що робити, повертайся до тих, хто тебе любить”. Дракончик розправив свої маленькі крила й полетів додому, хоч це було нелегко.Мама-дракониха вислухала його історію й похвалила за те, що він не поспішав і слухав своє серце. “Тінемор боїться тих, хто думає самостійно, — сказала вона. — Твоє полум’я вже в тобі, але воно розгориться, коли ти навчишся довіряти собі й просити підтримки в потрібний момент”. Разом вони склали план: Іскринка повернеться до чаклуна, але не сам, а з хитрістю.Перемога над труднощамиНаступного дня Іскринка знову зустрів Тінемора. “Я приніс Золоте Перо!” — гордо сказав дракончик, тримаючи в лапах блискуче перо, яке насправді було звичайним, пофарбованим золотою фарбою. Чаклун, засліплений жадібністю, схопив перо й спробував використати свою магію. Але нічого не сталося! Іскринка, скориставшись моментом, випустив хмару іскор прямо в обличчя Тінемора. Той, злякавшись, утік, залишивши свій чарівний плащ. Коли Іскринка повернувся додому, його іскри раптом спалахнули яскравим полум’ям. “Ти переміг, бо довірився собі й не побоявся просити поради”, — сказала мама, обіймаючи його.Мораль казкиІскринка зрозумів, що справжня сила — не в чарівних артефактах, а в умінні слухати своє серце, аналізувати слова інших і не боятися просити допомоги. З того дня він вирушав у нові пригоди, але завжди пам’ятав: мудрість і підтримка близьких — це його найсильніше полум’я.

Жило було маленьке мишеня, якого звали Крумчик. Він був добрий, лагідний і дуже вразливий. Якщо хтось казав щось неприємне — навіть жартома — він одразу вірив і засмучувався.Одного ранку Крумчик знайшов шматочок сиру біля старого дуба. — О, який смачний! — зрадів він і підстрибнув.Та саме тоді з гілки скочила Білка: — Фу, сир смердить! Як ти можеш це їсти?Крумчик опустив вушка: — Мабуть, і справді він поганий…Поруч сиділа стара сова на гілці. Вона бачила все. — Чому ти засмутився, маленький? — спитала вона. — Бо Білка сказала, що мій сир смердить, — відповів Крумчик.Сова усміхнулася: — Те, що сказала Білка, — думка, а не факт.— А яка між ними різниця? — запитало мишеня.Сова розкрила крила й пояснила: — Факт — це те, що правда для всіх і що можна перевірити. Наприклад: Сир жовтий — це факт. Він холодний на дотик — це факт. У ньому є дірочки — теж факт. А от коли хтось каже:“Сир смердить” або “Сир — гидкий” — це вже думка. Комусь запах не подобається, а хтось обожнює його смак. Крумчик замислився. — Тобто Білка просто не любить сир, а це не означає, що він поганий? — Саме так! — кивнула Сова. — У всіх різні смаки. Іноді, коли хтось сердитий або голодний, його думки можуть звучати грубо. Але це не твоя провина.Наступного дня Крумчик ніс додому свій улюблений горішок, коли повз пробіг Їжак. — Ха! Такий дрібний горішок — і ти ним пишаєшся? — пирхнув він.Крумчик хотів образитися, але згадав слова Сови. — Це твоя думка, Їжаче, — сказав він спокійно. — А для мене цей горішок — скарб.Їжак здивувався: — Вибач… Я, мабуть, просто роздратований. Зранку дощ промочив мені голки.— То ти не злий, ти просто мокрий і сердитий? — уточнило мишеня. — Саме так, — усміхнувся Їжак. І вони разом побігли шукати сухе листячко.Ще одного яскравого дня на лісовій галявині Крумчик показував малюнок, який зробив із пелюсток. — Який гарний! — сказав Метелик. А Лисеня пирхнуло: — Мені не подобається. Кольори дивні.Крумчик уже хотів зім’яти свою картинку, але раптом згадав: — Коли хтось каже “мені не подобається”, — це не значить, що вона погана. Це просто його смак.І він спокійно продовжив приклеювати пелюстки. Метелик аплодував. Урок від СовиТого вечора Сова знову прилетіла. — Ну що, Крумчику, тепер ти розумієш різницю?— Так! — радісно пискнуло мишеня. — Факти — це коли щось можна побачити або перевірити. А думки — це просто чиєсь “мені подобається” або “мені ні”.Сова схвально кивнула: — Пам’ятай, малюче: Якщо хтось каже, що ти некрасивий — це лише його думка. А факт у тому, що ти — мишеня, яке має лагідне серце, блискучі очі й вміє робити добро. Ніхто не може знати про тебе все, тому не дозволяй чужим словам робити тебе сумним. Крумчик подякував Сові й пішов додому з теплим серцем і новою мудрістю.

У безкрайній, палючій пустелі, де піски формували хвилі під пекельним сонцем, а ночі шепотіли холодом, стояв кактус, який мав ім’я Одинак. Високий, колючий, із міцними голками, він гордо здіймався над дюнами. Одинак вважав, що йому ніхто не потрібен: “Я сам собі господар! Сонце мене гріє, рідкісний дощ напуває, а піски тримають мої корені. Навіщо мені друзі?” І хоч зорі над ним щоночі миготіли, ніби щось підказували, він лише бурчав: “Самотність — моя сила!”Та одного спекотного дня пустельний вітер-мандрівник приніс маленьке насіння. Воно впало біля Одинака, вчепившись у пісок. “Геть звідси! — гримнув Одинак. — Мені й самому місця мало!” Але насіння не слухало. Воно тихо пустило корінець, і незабаром з піску визирнув крихітний кактус, якого згодом Одинак прозвав Малим, бо той був не більший за його голку.Малий ріс повільно та був слабким від сильної спеки та суховіїв. Одинак спершу косо поглядав на нього, але помітив, що тінь від його власних “рук” падає на Малого, захищаючи того від палючого сонця. “Ну, гаразд, — пробурмотів Одинак собі під ніс, — хай стоїть, якщо не заважає”. А коли прийшов рідкісний дощ, Одинак нахилив одну зі своїх гілок, щоб краплі стікали до коренів Малого. “Це не допомога, — бурчав він, — просто не хочу, щоб ти висох і псував мені краєвид!” Минали роки. Малий виріс, ставши майже таким же високим, як Одинак. Одного разу, коли дощ не приходив довго, Малий простягнув своє коріння до Одинака й поділився водою, яку зберіг у своїх стеблах. “Ти що, рятувати мене здумав?” — буркнув Одинак, але вперше його голос звучав не так різко. Тепер кожен з них створював тінь: звідки б не пекло сонце чи не дула буря, один завжди прикривав іншого — то прохолодою, то своїм міцним боком, то водою.Якось уночі, коли зорі сяяли особливо яскраво, Одинак глянув на Малого і сказав: “Знаєш, я думав, що самотність — це сила. Але з тобою… пустеля не така вже й порожня”. Малий лише тихо всміхнувся і відповів: “А я просто чекав, коли ти це зрозумієш”.Відтоді в пустелі шепотіли нову легенду: про два кактуси, які навчилися ділитися тінню, водою й терпінням. Одинака більше не кликали Одинаком — для всіх він став Старшим Братом, а Малий — Молодшим. І хоч піски шуміли, а сонце пекло, їхня дружба робила пустелю живою.Мораль казки: Справжня сила — у терпінні, турботі та підтримці одне одного, адже разом легше подолати будь-яку перешкоду.Ця казка вчить цінувати дружбу, бути відкритим до інших і не боятися приймати допомогу.

Високо в небі, серед хмар і сонячних променів, жив собі Маленький вітерець Вітя. Він був веселим і грайливим — любив гойдати гілки дерев, підхоплювати листя в танок і допомагати птахам летіти швидше. Але у Віті була одна особливість: коли щось йому не подобалося або хтось його засмучував, він починав дути все сильніше й сильніше. Спочатку трошки, потім дужче, а потім — ще дужче! І він не помічав, як перетворювався на справжню бурю.Одного разу великий дуб не захотів гойдатися так, як хотів Вітя. — Ну й не треба! — надувся Маленький вітерець і дмухнув сильніше. Дуб заскрипів, але теж не схилився. Вітя розсердився ще більше і задув так, що з дерева посипалися жолуді, а птахи злякано розлетілися. — Що ти робиш? — пискнуло маленьке пташеня, яке ледь встигло вхопитися за гілку.Вітя раптом зупинився й озирнувся. Навколо валялися поламані гілки, розкидані жолуді, а звірята ховалися по норах. Він зовсім не хотів нікого лякати! Йому просто стало прикро, і він… не помітив, як розгулявся. Вітя сумно полетів до своєї бабусі — Мудрої Вітряної Пані, що жила на вершині найвищої гори.— Бабусю, — сказав він тихо, — я знову перетворився на бурю. Я не хотів нікого лякати, але не зміг зупинитися.Мудра Вітряна Пані ласкаво погладила онука своїм теплим подихом:— Вітечку, кожен вітерець має в собі силу бурі. Це не погано і не добре — це просто твоя сила. Але щоб не робити шкоди, треба вчитися помічати, коли ця сила починає рости.— Але як я помічу? — здивувався Вітя.— Дивись, — сказала бабуся, — коли ти починаєш сердитися або засмучуватися, твоє серце б’ється швидше, дихання стає глибшим, і ти починаєш крутитися все швидше. Це перші знаки. Якщо ти їх помітиш, зможеш зупинитися.— А як зупинитися? — запитав Маленький вітерець. Бабуся посміхнулася: — Є три чарівні способи. Перший — зроби три глибокі подихи: повільно вдихни і повільно видихни. Другий — політай високо в небо і подивися на все зверху, тоді зрозумієш, що не все таке важливе. Третій — розкажи комусь, що ти відчуваєш, словами, а не вітром.Вітя уважно запам’ятав усе, що сказала бабуся.Наступного дня він знову гойдав дерева в лісі. Маленький зайчик випадково стрибнув на його улюблену хмаринку і розігнав її.Вітя відчув, як щось теплішає в його серці, як він починає крутитися швидше. — Стоп! — подумав він. — Це ж ті самі знаки, про які казала бабуся!Він зупинився і зробив три глибокі подихи: вдихнув… видихнув… вдихнув… видихнув… вдихнув… видихнув. Серце забилося спокійніше.— Зайчику, — сказав Вітя, — мені прикро, що ти розігнав мою хмаринку. Я дуже старався зробити її пухнастою.— Ой, вибач! — сказав зайчик. — Я не спеціально! Давай я допоможу тобі зібрати нову?І вони разом зібрали ще красивішу хмаринку.Відтоді Маленький вітерець навчився помічати, коли його емоції починають рости. Іноді він робив глибокі подихи, іноді злітав високо в небо, а іноді просто розповідав друзям про свої почуття. І знаєте що? Він став ще веселішим вітерцем, бо тепер міг гратися й дмухати так, щоб усім було весело, а не страшно.А коли йому справді треба було стати сильним вітром — наприклад, щоб допомогти вітрильному човну дістатися до берега, — він міг це зробити, бо тепер сам керував своєю силою.Бабуся завжди казала йому: — Твої почуття — це не твої вороги. Це твої друзі, які підказують тобі, що важливо. Треба просто навчитися їх слухати і розуміти.І Маленький вітерець Вітя погоджувався з кожним словом.